Кровавий шлях/Часть II/Роздїл II
| ◀ Роздїл I. На солоній пустинї | Кровавий шлях Роздїл II. Цьвіт Utahu |
Роздїл III. Пророк у Івана Ферієра ▶ |
|
Не тут місце, щоби пригадувати невигоди і терпіня, які зносили Мормони підчас своєї мандрівки заким дійшли до цїли. Від побережа Міссісіпі до західних узбіч Скалистих гір, бороли ся вони, з противностями, складаючи докази витрівалости, нечуваної майже в історії народів. Завдяки сих прикмет англьосаксонської раси, поконували вони дикі племена і дикі народи голод і спрагу, умученє і хороби, всї перепони, які могла їм ставити природа по дорозї.
Все таки довга дорога і безнастанно повторяючі ся небезлеки, вичерпали відвагу найвідважнїйших сердець. Тому то всї, як один муж, упали на колїна, в пориві горячої молитви, коли побачили під своїми ногами розлогу, скупану в лучах сонця долину Utah, коли вожд заповів їм, що се є їх обіцяна земля, а її нерухана ріля стане на завсїгди їх власностию.
Young небавом доказав, що зарівно є він добрим адмінїстратором, як енерґічним вождом. Розказав зготовити мапи і пляни, на котрих начертано зариси будучого міста. Доокола визначено місця на фарми і подїлено їх в відношеню до гідности кождого поселенця. Купцеви уможливлено поворот до торговлї, ремісникови до ремесла. В містї повставали улицї і площі якби під впливом заклятя. На селї ставили плоти, орали, сїяли, так що слїдуючого року цїлий край був застелений ланами золотистих колосків.
Все вело ся як найлїпше в тій особлившій оселї. Передовсїм велика сьвятиня, котрої підвалини заложено в самій серединї міста що дня зносила ся висше і висше.
Від ранньої зірницї до останного блеску сонця, відзивав ся стукіт молотка і скрегіт пили коло памятника, який мандрівники будували в честь Того, котрий вивів їх цїло з тільки небезпек.
Двоє мандрівників, Іван Ферієр і мала дївчинка, котра подїляла його судьбу, а котру він адоптував яко дочку, товаришили Мормонам до кінця їх паломництва. Мала Луця їхала вигідно на возї старшого Станґерсона разом з трома жінками Мормона і його сином, смілим, второпним, дванацятьлїтним хлопцем. З властивою дитинї податностию відзискала скоро Луця свободу по ударі, спричиненім смертию матери і незадовго стала ся любимкою женщин і тому то погодила ся цїлковито з новим житєм в рухомім, полотном покритім домі.
Ферієр зі своєї сторони, коли відзискав сили, оказав ся пожиточним провідником і невтомним стрільцем. Осягнув поважанє своїх нових товаришів так скоро, що коли стали у цїли мандрівки; постановили провідники одноголосно, що Ферієр дістане також так само великий і урожайний шмат землі, як кождий з поселенцїв з винятком Young-а самого, Станґерсона, Kemballa, Johnston-а і Дреббера, чотирох головних „старших“.
На одержанім в сей спосіб ґрунтї, Іван Ферієр побудував наперед сильний деревляний дім, котрий з бігом літ побільшав прибудованями, так, що вкінци перемінив його на обширну віллю. Був се чоловік практичний, сьміливий і витрівалий в працї та надїлений дуже справною рукою. Зелїзний органїзм позволяв йому працювати від раня до вечера над управою і уплідненєм рілї. Звідси на його фармі росло все і буйно розвивало ся. По трох лїтах вело ся йому лїпше, як всім сусїдам, по шістьох став богатим чоловіком, по дванайцятьох найбогатшим в цїлім Solt Lake City і заледво шістьох людий могло з ним зрівняти ся. Від великого внутрішного озера аж до віддалених гір Wahsatch не було знати чеснїйшого назвиска від назвиска Івана Ферієра.
Під одним зглядом будив підозрінє в своїх співвірних. Жадний арґумент, жадні переконаня не були в силї наклонити його, щоб взяв собі кілька жінок, на взір товаришів. Нїколи не приточував жадних причин сеї постанови; задоволяв ся непорушною витревалою відмовою.Одні оскаржували його о брак релїґійної ревности, инші приписували се скупости, обавою більших видатків. Були і такі, котрі перебомкували щось о давній любови, о ясноволосій дївиці, котра померла з туги на березї Атлянтику. Яка де будь була причина, але Ферієр провадив житє в неприроднім целїбатї. Під кождим зглядом примінював ся точно до релїґійних приписів молодої кольонії і через се зискав славу постійного чоловіка, правого і побожного.
Луця Ферієр росла в хатї і помагала в роботї прибраному батькови. Оживляючий гірский воздух, бальзамічний запах сосен, заступали дївчині старанє матери. З кождим роком росла і кріпшала, лиця її заокруглювали ся і покривали ся щораз сьвіжійшим румянцем, хід ставав ся поважнїйшим. Неодин мандрівник, переходячи гостинцем, ведучим коло фарми Ферієра, чув, що будять ся в його душі давно забуті гадки на вид стрункої дївочої постави, пересуваючої ся серед збіжевих ланів, або досїдаючої дикого неуїздженого батькового коня і правлячи ним з свободою правдивої дитини заходу. Так то розвинув ся пупляшок в чудесну цьвітку і в році, в котрім батько її міг уважати ся за найбогатшого фармера з околицї, Луця стала ся совершенним типом красавицї — Американки.
Не перший батько доглянув, що дитина стала ся дївицею. Так врештї завсїгди буває. Ся таємнича зміна є надто субтельна і постепенна, щоб можна її означити певною датою. Найменше сьвідомою її є сама дївчина, доки звук чужого голосу або устисненє руки неприспішить битя її серця і не заявить, що збуджують ся в ній нові і сильнїйші вражіня. Ся переміна трівожить її дещо, але заразом переймає солодкою зарозумілостю.Не богато женщин не памятає дня і дрібного приключеня, котрі були їм віщунами зірниці нового житя. І в памяти Луцї Ферієр виривав ся подібний случай, менше сам в собі поважний, як зі згляду на наслідки, які він принїс зі собою для неї самої і много инших осіб.
Теплого червневого ранка сї, котрі назвали себе „сьвятими послідного дня“ працювали так ревно, як пчоли, котрих улій вони вибрали собі за знамя. На полях і улицях відзивав ся однаковий шум, викликуваний людскою працею. Вздовж запорошених гостинцїв посували ся довгі ряди обладованих мулів, всї прямували на захід, бо вибухла золота горячка в Калїфорнії, а дорога, котра до неї провадила, вела попри місто „вибраних“. Також показували ся по черзї стада овець і биків, вертаючих з далеких пасовиск, то знов громади еміґрантів, а люди і зьвірята були однаково змучені дорогою без кінця.
Серед сего ріжнородного натовпу і заколоту, Луця Ферієр торувала собі кінно дорогу, з вправою совершенної амазонки; личка її були трохи червоні від руху і напруженя, а буйні, темно бльонд кучері з золотавою відтіню свобідно спливали по раменах. Батько, як се часто лучало ся, дав її порученє до міста; тому спішно їхала, думаючи лиш о порученю і о сїм, як би його залагодити. Утомлені подорожні авантурники зі здивованєм споглядали за нею, а навіть обоятні Індіяни, покриті скірою, розбуджували ся зі своєї мертвоти і подивляли уроду „білолицьої“ дївчини.
Власне в'їзджала на передмістє, коли нагло велике стадо товару, котре гнало шістьох пастухів, загородило її дорогу. Знетерпеливлена, старала ся сю перешкоду виминути і справила коня на свобідний, як її здавало ся, перехід. В одній хвилї товар стовпив ся і окружив її зі всїх боків, так що ся филя бугаїв в дикім поглядї і острих рогах майже несла її.
Призвичаєна до товару, не перелякала ся вона сего положеня, але користала з кождого свобідного місця, щоби на него справити коня, в надїї, що чейже удасть ся її видістати з посеред сего стада. На нещастє, чи случайно, чи умисно, один з биків вколов коня рогами в бік, кінь переполоханий, заржав в болю і лютости, став дуба і почав страшно кидати ся, так що треба було цїлої проворности і певности молодої дївчини, щоби не вилетїти з сїдла. Положенє ставало ся що раз грізнїйше. За кождим скоком кінь стрічав ся з рогами котрогось бугая, а ті удари вправляли його в чимраз більшу бішеність. Луця тепер вже цїлою силою тримала ся в сїдлі і добре собі здавала з того справу, що як зісуне ся то згине страшною смертію під копитами стада роз'юшених биків.
Непризвичаєна до таких надзвичайних случаїв, вже починала тратити притомність а рука попускала поводи. Курява і задуха, що уносили ся серед звірят, дусили, і вже хотїла залишити дальшої борби, коли нагло відозвав ся коло неї лагідний голос, приносячий поміч і в тій самій хвилї жилава, осмалена рука, хопила перестрашеного коня за поводи і випровадила його з середини стада.
— Маю надїю, що вам нїчого злого не стало ся? — Промовив спаситель, тоном повним поважаня.
Луця глянула на його осмалене енерґічне лице і засьміяла ся.
— Страшно перепудила ся — відмовила з простотою. — Але хтоби се подумав, що Понхо перелякаєть ся тих кількох коров?— Бог ласкав що ви не вилетїли з сїдла — промовив поважно її товариш, високий молодець о здичілій поверхности, сидячий на великім дерешоватім кони, одїтий в ловецький стрій з грубого сукна, з довгою через плечі перевішеною стрільбою.
— Догадую ся, що ви є дочкою Івана Ферієра — почав знов по хвилї. — Я бачив, як ви виїздили з його дому. По поворотї запитайте його, чи памятає він Єферсонів Гопів з St. Louis. Коли се той сам Ферієр, котрого я маю на думцї, в такім случаю є се великий приятель мого батька.
— Чи не моглиби ви прийти і сами запитати? — промовила несьміливо.
Молодець був радий з такого предложеня, бо наглий блеск розпалив ся в його темних очах.
— З приємностию зроблю се — відмовив; — але волочимо ся вже від двох місяців по горах і не єсьмо приготовані на візиту. Ферієр мусить мене приняти так, як я є.
— Винен вам богато, і я також — промовила; — він мене дуже любить. Колиби сї корови були мене затратували, не бувби нїколи потїшив ся.
— Анї я — відізвав ся молодець.
— Ви? Не знаю, чому малоби се вас діткнути? Прецїнь ви навіть не є нашим приятелем.
Осмалене лице молодого стрільця захмурило ся на сї слова, на що Луця голосно розсміяла ся.
— Я цїлком не хотїла сего сказати, — відмовила — маєть ся розуміти, що ви тепер нашим приятелем! Ви мусите нас відвідати. Але тепер ідїть дальше в дорогу, бо инакше мій батько не поручить мені ніколи більше справунків в містї. До побаченя!— До побаченя! — відповів, підносячи свій великий sombrevo[1] і похиляючи голову над малою ручкою, котра витягнула ся до него.
Луця завернула коня, ударила „шпіцрутою“ і пігнала стрілою гостинцем, лишаючи за собою туман пороху.
Молодий Ефферсон Гопе хмарний і мовчалий їхав зі своїми товаришами. Вони перебували в горах Невада, шукаючи срібла, і приїхали тепер до Solt Lake City з надїєю найти капітал на експльоатацію найдених жил. Дотепер Ефферзон був так само занятий ревно сею справою як і його товариші, але несподїваний случай надав його гадкам инший напрям.
Вік молодої дївчини, сьвіжої і здорової як подуви гірського вітру, порушив до глубини його пристрастне, непогамоване серце.
Коли зникла йому з очий, зрозумів, що в його житю настав переворот і що від тепер анї копальнї срібла, анї жадна инша справа не була в силї іти на взаводи з тим новим, поглочуючим цїлу його душу чувством. Любов, котра зродила ся в його серцю, не була наглим, змінчивим уроєнєм хлопця, як радше дикою, напрасною пристрастю мужчини сильної волі і деспотичного характеру. До тепер вело ся йому все, що лиш задумав. Тому то присягнув собі в душі, що і тут не дізнає заводу, о скілько лиш поводженє буде залежати від напруженя людської витрівалости.
Іще того самого вечера відвідав Івана Ферієра, а відтак повертав до него часто і став майже щоденним гостем в фармі. Іван, замкнений в долинї, занятий працею, не богато знав новинок зі сьвіта через тих дванацять лїт. Ефферзон Гопе оповідав йому про все, що могло його заняти, і то в такий спосіб, що так батько як і Луця цїкаво його слухали. Він оповідав історію не одного маєтку набутого і страченого в тих горячкових часах. Він був пошукував маєтку, випасав товар, був стрільцем і переслїдував Індіян. Де лиш лучила ся нагода якоїсь авантурничої пригоди, Ефферзон Гопе був один між першими.
Незадовго став він любимцем старого фармера, котрий величав з запалом його прикмети. Луця слухала тодї мовчки слів батька, але зарумянені її лиця і щастєм горіючі очи показували ясно, що її серце вже перестало бути її виключною власностию. Чесний її батько не завважав вправдї тих ознак, але добре зрозумів її сей, котрий опанував її душу.
Одного лїтного вечера гнав він чвалом по гостинци і задержав ся перед фармою. Привязав коня до штахет і війшов на стежку, його доглянула Луця, що ішла йому на стрічу.
— Від'їзджаю, Луцю, — сказав, беручи її руки в свої і тонучи чувственним поглядом в її очах. — Не хочу тебе просити, щоб ти тепер їхала зі мною, але коли поверну, чи схочеш зістати моєю?
— А коли се буде? — спитала червонїючи і усьміхаючи ся.
— Найдальше за два місяцї. Верну і упімну ся о тебе мій скарбе. Нїхто не може стати межи нами.
— А батько? — спитала.
— Позволив, під услівем, що удадуть ся копальняні інтереси.
— Отже, коли батько і ти вже все уложили, я не маю нїчо більше сказати — шепнула, опираючи голову на його широкій груди.— Богу дякувати! — промовив зворушеним голосом, похилив ся і поцїлував її. — Впрочім вже річ скінчена. Чим довше лишу ся, тим тяжше буде менї відїздити. — Товариші при провалї чекають на мене. Будь здорова, коханє ти моє… будь здорова! За два місяцї знов мене побачиш.
Вирвав ся з її обіймів, скочив на коня і пігнав чвалом, не відвертаючи ся, якби в страсї, що коли погляне іще раз на се, що лишає за собою, заколибаєть ся в повзятім замірі.
А Луця стояла оперта о штахети і дивила ся за ним, доки не зник її з очий. Відтак повільним кроком війшла до дому. В тій хвилі була вона найщасливійшою дївчиною в цїлім Utah-у.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |
- ↑ Капелюх з великими крисами.