Крізь дим і згарь
 |
МИКОЛА МАТІЇВ-МЕЛЬНИК
КРІЗЬ ДИМ I ЗГАРЬ
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
ЛЬВІВ, 1928.
НАКЛАДОМ І ДРУКОМ ВИД. С-КИ „ДІЛО“
МИКОЛА МАТІЇВ-МЕЛЬНИК
КРІЗЬ ДИМ I ЗГАРЬ
ЛЬВІВ, 1928.
НАКЛАДОМ І ДРУКОМ ВИД. С-КИ „ДІЛО“
Сім рік трава ни поросте —
Куди воріг топчє!…Осінь приходила: як сумна мама.
Несла колосся голодним дітям — що лишалися самі й самі собі мали рости.
— Цитьте! — казала Осінь.
Сонце кліпнуло тай затьмилося. А діди дивилися на зміну червоними більмами тай віщували сім кровавих років і голод.
На перехрестя сканули сльози розлуки.
Загупав з гір вояцький крок, придушив жіночий крик у горячій пилі й пропав у світах. Стало тихо як у хаті, коли ґазду понесуть з порога. Тихо.
Лише часом котився від Писаного Каменя студений Буйногрив. Грав на воринню, висвистував у колибі на розколеній ґонті, розгрібав попіл погаслого ватрища. А відтак гнався поміж людські стоги, негороджені.
— Фі-і-і-у-у-в! — пробував, чи добре вершені. Бив у підпори, сіпав півзиннєм. Крутився, закочував пахучі пласти й лягав спати на межі.
Ліси вкривала жура, бліда. Сонним колесом летіло блудне павутиння. Осіння пряжа розсипалася й гаснула над полями…
Так погасала в Ілюкової Катерини весела думка, бо жила з Юрчіком усего лиш один тиждень — а груди горіли з люби!
— Таке єкес кажу вам, шьо я ані жінка, ані дівка, — а далі загризла зубом слово, щоби на людський язик не впало тай ліве око втерла.
Терлиця брехала на все село: гав-гав! а Катерина годувала її сухими коноплями; аж летіло жужмом терміття. Від ліса глумилася луна.
На межі збудився Буйногрив. Протер очі, зіхнув гнівно, закрутив білим терміттям і ще білішими рукавами молодиці молоденької… Молодиця вслухувалася в шум тай питалася гадками: куди несеш, мой, збавлену долю мою?…
— Тай, ади: на баби тепер усенька робота! — цокотала до Катерини свекруха Максимиха. Два зуби в її роті хиталися, наче підломлені кілки у граблях.
Сонце кликало вечір — а жінки обступали Максимишине тай Катеринине термітище і банували.
— Нима мого господаря — а слідочьок по нім усюди! Сіна запрєтав, шусток заробив і лишив. Ломаного ґрейцаря собі не взьив. Куди йду — на привиді мені стоїт, — казала Кібюкова Олена. Її басовий голос накликував сум на жінки, і вони гляділи за погасаючим сонцем тай кивали головами.Оленин Петрунько гніздився в сухому термітті, а відтак прибіг до маминих колін.
— Ма’, а тато куди пісов? — На войну.
— На єку войну?
— На таку — тісарську.
— Та на сцо?
— Бо тісарь хоче!
— А насцо тісалеви насого тата?
— Людий бити…
— Ну, а він цому сам не бє, але сце тата хоце?
— Бо тісарь, аді, старий тай ни годен…
— А ти цого плацес?… Га?…
— Тихо, Петруньку, бо маму голова болит.
|
|
— Гей, жінки, вечір!... Схаплювалися й бігли.
|
|
Осінь бродила садами, сідала під хрести на гробах, кивала на дзвіниці довгими шнурками — а в дзвонів здрігалося серце й вони ворчали глухо над селом.
— Крю, крю!…
Журилися журавлі, що тяжка дорога понад чуже море. Їх крик падав на руді зарінки й збивав з вербів зморожений лист. За рікою догарали опалем берези й хилилися в мертвій покорі…
3 берегів сунула волохата ніч.
— Діду, не світіт світла, най мині здаєтси, щьо там у покутю за столом мій Юрчік…3 челюстів печі глипала язиком ватра, а по стінах танцювали тіні:
— Прийдуть такі, о!… такі, о! — кліпали.
— Із одним оком насеред чола — га?
— Ге-ге-гге! — реготалися.
На стінах розтягалися патли, моргали до когось і присідали по кутах.
Дідо Максим оббив під комином головню, кинув до люльки червоний вуглик. По хаті розійшовся дим бакуну, як лінива дрімка. В печі пирснуло поліно. На землю скочила дужкою іскра, капнула в темінь і згасла. Десь у сухій шкалубині сверщок:
— Тірр… Тір… Тірр… тір…
До вікон сперлися ліктями злидні.
— Шьо то буде?…
Катерина дивилася на здитиніле лице діда й думала думку: де він, де Юрчік… Пішов — гей вітер свічку загасив. Ще чує його голос. На жерді його киптарина… Оті полінця, що горять у печі — кожне було в його руці… Під образами капелюх — а за зеркалом забута сопілка. Їй здавалося, що вже довгі роки кудись потекли — як цілувала його чорні вуса, як вянула в його обіймах.
— Ей, Юрчіку! — співала тоненько її душа.
— Ей, Катерино, жінко моя молода!
Вона ніби вчула його здоровий віддих і довкола шиї руку.
В стайні зарула корова.— Йду, йду, красулько, йду! — Катерина прокинулась.
— Ні, то лиш думки мої, то ни Юрчік. Сама єк палец… сама — сама… Гадав би хто, шьо то лиш на хлопів война, на бабів також война!…
Зітхнула глибоко, начеб лицем до глибокої керниці схилялася.
Щось урвалося в житті молодої жінки, тріснула струна сподівань веселих, гаразду бажаного… Хтож ізбагнув би її, ту бану нерозгадану ту журу невколисану!
— Абож мині не так зазуля закувала в ту дньинку, коли я на світ прийшла, або позавидувало небо тих годин веселих из любим чьоловіком…
То ще сонце не подавалося. Ще розсипало червону запалоч на сухі трави, несло пилом на широкі поля коло Новоселиці й Раранча. Попід смагляві склепіння котилися московські ладунки тай сідали гайдука серед Юрчікового реґіменту. Хлопці тліли від дивного гніву, що ріс як гора у грудях. Ішли лавами, як за старих часів їх діди під Мадженту. Ровів на кров не копали. А від півночі хтось летів і від сходу буря сіяла силу: як піску в морі, як трави тай листу.
Лави вставали одна на другу й розсипалися під сталевим свистом, як спінені морські гребені. За ними все нові, все нові… А Юрчік спирав їх грудьми й дивився, як червоніла сталь, цмоком висисала життя. Він кидався, лупив рушницею по черіпю, пускав червоні цівки, скреготав зубами. Але за що, кому це?… Десь уставала дурна, уперта думка — скора як свист кулі, як удар — і ще скорше никла.
Тріщали скоростріли. Гинула ляндштурма[1]. Штандові[2] хлопці як мухи вмирали.
— Гей, хлопці! Кождий густий, як обух у барді. Жіпавий — що грабове сучча! Ішли в землю. Не вернуть — і таких не буде більше!…
Від правого крила змігся вогонь. Злетів під небо крик, наче хмара. Вже й капітана[3] не стало, упав і той, що станув на його місце. Упав один і другий. Горить!…
— Біда, камрате!
— А вражі лави, аді, йдут гей вода валами!
— Лучко Юрчіку! Камрате мій! — стогнав і кликав сусіда Кібюк.
— Ей, га, то так?…
Але Кібюкові вже не було спасення.
Ніздрі роздула лють, серце заливав гіркий полин. З грудей знімалася остання туга тай летіла туди — ід його хаті. Там вона впаде на порозі… Там вона буде сльозою на вікні скипати до морозу.
Кібюк затиснув у долонях жмутки споловілого буряну. З рота пустився кровавий батіг. Моргнули кутики під вусом.
Юрчік накрив мертве лице шапкою з цісарським ґудзиком тай полетів.
— Тісарська справа — та тісарський ґудзик!…
Недалеко гопнув баняк і підняв землю під небо.
— Ей, хлопці — адіт єкої маскаль співає, ану даймо їму бобу!
Тай місили траву підковами… аж просилася, а вони їй шептали — як падала їм на кріваві чола:
— Ни бануй, травичько!… Крівцю нашу, єк вино віпєш — тай ожиєш вид неї. Саме серце дамо тобі під корінь твій, душу саму розтопимо тобі, абис була єк шовк… а наші діти щє тебе коситимут… лиш ни бануй на нас… лиш ни бануй…
Середина пішла до наступу, а Юрчік умлівав на лівому крилі.
— Гайдук-раз: Гоп!
— А ще раз: Гоп! — Три гранати впали разом. З гори посіяло мясом, кістками, черіпєм. В ухах загремів пекольний гук. Юрчік почув нагло, що ним підкинула глина і він полетів у повітря. Душна полумінь лизнула його по лиці, блеск осліпив вічі, а потім він позіхнув і затягнув у себе їдкий сірчаний дим. Він загубив світ — лише побачив червону віху, що западала десь над селом… Потім глухий удар… і вчув, що душиться від крови.
Сивим рукавом утирався — а кров самоцвітами з грудей…
Скоро злягла тиша. Крізь неї пробивалися якісь далекі крики божевільних людей…
Його називали анцихристом, а сам він називався фон Кезек. Чи був він мадяр, чи яка віра, того ніхто не знав. То був собі австріяк, штандовий капітан. Говорив ломаною німеччиною, кляв по мадярськи, прозивав по італійськи, по сербськи вичисляв від майки аж до сонця всіх святих у ребро. Хто не чув тої австрійськоі мови військової, в якій були всі: руснаки… поляки… словінці й „інші“ чехи… Не вгадати було, якої віри фон Кезек — що тепер давав в уряді громадськім приказ.
Тай давав він команду на село… так і так: усе село має зійтися коло трахтиру Остафія Лучки, Юрчікового брата… Всі москвофілі!!! Іван Гудимнєк — що ніби був війтом, та аж присів.
— Пане капітан, — єкі ми москвофілі, ми тісарські…
— Марш, муска — кутя — бога!… майку!… Verstanden?! — кричав капітан і тягнув з футералу бравнінґ.
Рудий капраль випихав війта за двері.
— Розумів хлопе! Пан капітан каже, аби за раз тут село було на ногах… Баби також!!Перед коршмою стояло кілька підвод. Зашвендяли по дорозі вояки.
Забилося серце в людей на вид своїх, чи „наших“, що бовтали якоюсь незрозумілою мовою і входили в село, як сини пекла…
Тай було то в неділю, зполудня. Народ виплив із церкви, як на воді косиці. Малиніли хустки, коцики — сміялися сині та жовті бинди. Але дівки ховали очі в рукави… за ними йшли молодиці, якби їм була скопана дорога.
На вербах дріжали останні листки — а сонце обливало їх мутним золотом. На Клифі застрягли старі смереки і вгнули коліна в бігу за сонцем… Над селом летів шум. В річці звагоніла вода, посиніла й витікала з села, мов сльоза з мертвого ока.
Стало жіноцтво напротив трахтиру, а ґазди коло моста. Темніли, наче осінні скиби. Безсонна ніч випікала їм груди — а гнів палив їх, як руда лист.
В городі старого Вовчура назліталося ворон хмарою. Сідали на хрест тай підносили в небо сталеві дзьоби, раді сонце роздзьобати… А щож, най селови вогонь… дим най сонце заступить!…
— Крра…а… Кра…а!… давилися…
Дідо Максим ішов останній з церкви. Розкидав по вулиці гугнявим голосом. Він жив своїм світом, що вже давно вмер, але догарав у ньому останніми вогниками.
— Це хло' буде біда! — озвався хтось із гурту.— Та єка біда — шьо я кому винен! Сини пішли на войну, хліба пани набралиси доста. Шьо я кому винен? Давсми свою дитину їм, єк великодну писанку!
— Кажуть, шьо екіс москвофілі тут… попа вчьора закували в ланц тай повезли в ночі…
— Ей га, ба шьо це?
— Га, шьо! Вчьора був Янкель у місті — їхав на капітанові бричці — тай хваливси, шьо Лучку з єго трахтирем у мішьок зашпунтує.
— Шпунтував би він свою… каправий дітько!
— То, аді, єке: Дав сина, дав коні з двома возами… забрали корови — вжесми їду свою забув тай сон…
— Ба, та ви чюли, шьо Гудимєк говорив — шьо, ади, ми москвофілі. Дітько го знає, шьо то може буті. Це комедія єкас!!
— Ге, каправий Юда — ади, видиш — єму заліз у очі Лучків трахтирь, тай хочет нашої крови… Це мусит бути єго робота також. — Голови думали — але нічого не могли тут найти.
Лиш очі дивилцся, наче зпід води. Вухо ловило кожний шелест. Ніхто не вгадав би, що тут буде, як сонце другий раз обернеться.
— Відав хтос дриґне ногами…
Чорно було на дні хлопськоі душі…
Приходив вечір задуманий, гіркий і ніс під бровами трівогу. Кожний глядів туди, де виднів дах його хати. Щось так тягло до неї, якби кликала на рятунок.Попід рожеві полотна летіли останні спізнені ключі.
— Гей, гей, озміт нас за собов на крилах!… але хмари не пускали їх від чорної землі…
|
|
|
|
— Йой!… й-о-о-й-й!… Злетів крик понад голови. Жінки — як маки під градом. На них летіли лавою сиві кабати з наїженими штиками… Заганяли на подвіря, мов рибу в сак.
Мигнули рукави понад стерні. Тріснули плоти, зашуміла суха ліщина. Тікав, хто куди видів.
— Гей люди не дайте катувати жінок.
— Та чього ви вид нас хочете? — уговорював Остафій Лучка, Юрчиків брат.
— Марш, муска! — зрепетував капраль і пустив Остафієві попід груди приклад. Остафій лиш: кить… кить… — тай плечима на поріг. До хати занесли.
Відтак напав на Павлюкову Марічку — та до грудей. Роздер пазуху, ударив по пупінках рожевих.
— Ей, кольки би тебе сперли, зайдо! Ти нашьо мої коралі пирвав?
Срібні таляри покотилися з шиї, бризнули перли в порох.
— Нна, маєш! — мигнув Марійчин рукав, як сокіл.
— Нна, маєш! — мигнув другий. Марічка їла разовий хліб і мала тверду руку.
— Крруциффікс! Кр-р-ууціф-фікс! — капраль ухопився за лице. Хтось засміявся, наче іскру у порох кинув. Ззаду прибіг другий, ухопив Марічку за лікоть, викрутив руку і потиснув з усієї сили.
— Аа-а-х-х! — Марічка закричала дико, безпамятно. Упала на свої коралі і вже не чула, як грубі, ковані берґштайґери[4] відбивали їй печінки й танцювали по голові. Білі рукави почервоніли, лице накрила смерть. Згасла, мов сон.
— Гей, а виж чього стоїте, ґазди — крикнули діди.
Хруснуло кілля в плотах. Сіпнула за жили стара кров, блиснули очі.
— А не діждеш, дранко тісарська!
Старий Чопей ухопив кіл і розколов голову аж бризнуло мозком, але впав пробитий.
Задихані, люті сусіди кинулися до бійки. Зчинився крик, стрілянина. Один безмежний гнів опанував громаду.
— Бий, бий брьи! Нам смерть — і їм смерть!
— Бий це наше войско паршиве!… Все одно!!
Наперли ще раз і падали від куль — стриму не було. Але рантом стала перед ними, як мур, друга гурма кабатників. Злетіли наче вихор і заганяли всіх на подвіря і в хату.
Тріщали одвірки, кришилися столи дубові. Під ґанком і вікнами мигали голі ножі й злітали проклони.
Тепер уже ждали страшного суду.Кібюкова Олена лишила самого хлопця дома тай ставала крадьком лицем до футрини — хотьби клаптик неба зуздріти, ластівкою ід дитині злетіти.
Юрчікова Катерина сиділа в куті, кусала конець шаліновоі хустки, ніби говорила думками:
— Коби ти Юрчіку вгадав, єк платитси тісарська служба гуцульським жінкам.
— Шє, Катеринко, будут зараз платити май ліпше, єк ми сподівалиси… Ой, будут — кати — будут!… — приповідала Олена.
Остафій сидів на лаві. Кашляв кровю, аж згинався вчетверо, як ліскова ужевка.
— Бевхаєш, нибоже, але то ни довго, бо, ади, вже несут шнурки! — заговорив хтось ближче вікна.
— Овва-а!
Всі голови шугнули до вікна, але разом розскочилися, куди котра. Лишень Бричукова голова затряслася, гей би в танку верховинки гуляла.
Крізь вікно влетіли дві оси. Одна сіла на голову, а друга в груди вкусила. Простягся Бричук і слухав, як тікало його життя крізь щілини в дошках.
Стіни гойдалися від болю, бо Бричукова жінка розповідала їм, яка вона тепер сирота на білому світі…
— Ей, світоньку мій, годино чьорна! Та встань Иванку, встань бо — бери й мене з собов… Люди — відки нам правди?… За шьо кривда? Гей діти наші, тісарські діти, де ви? Кого бороните!… Свою землю пустков лишили, а за чюжу вмирают!… …Хлипала.
— Москвофіль, москвофіль! — летів з дороги крик.
— А диви, пєвка, єк очі пасе тай глузує.
Янкіль стояв з вояками і шварґотів по жидівськи з капралем. Гладив кукурузяну бороду, а його очі світили радістю. В тих очах відбивалися всі пристрасти далеких прадідів, що любили ждюхати попід ребра, каменувати й розпинати під посвист і шум глуму, збиткуватися немилосердно з усього, що їх везе й годує. Тепер він видів, як конали його вороги, тепер пропаде Лучка зі своїм трахтирем — Остафія був би давно знищив — але Остафій не давався. Нині бачив, що Остафій уже цілий у цісарському мішку, ще лиш один маленький ґудзок довязати і буде спокій…
На дорозі заторохтіли вози — десяток людей із сусіднього села везли скатованих, побитих — під військовий наглий суд. Вози поставали перед хатою, а вояки зганяли на землюблюдей, оббиваючи їх прикладами, куди попало.
— Отто ми файно здибаємо си браччіку!
Пізнавали себе сусіди. Не сподівалися такої гостини.
— Ади, єк вишкірився, бодайбис луснув єк старий насінник!
Остафій дивився кудись бездушним поглядом і нагло побачив таке мале лице, що ціле можнаб закрити долонею. Під ним розплощений ніс, задертий на кінці в плішку — під ним губи, як розкраяний буряк.
— Осина ти та пек! Шєзни, шєзни!…
Але хоч Остафій відвертав голову набік, то таки виповзла зпід лави огидна голова Янкеля і йшла на нього. Вона видовжилася в довгу бороду, потім розкроїлася впоперек. Клацали зпід набренілих губ жовті, плісняві сторчаки. Загнітилися два зелені сліпаки — з яких радість збирала сметану з крови, облизувала пальці, цмокала й обтирала їх у заялозений халат. Остафій згорбився й ховався за поли людей, що товпилися в душній тісноті.
— Остафію, браччіку! Єк то буде?
— Уу-ув! Певко, грім би тебе! — підніс два кулаки, наче дві довбні й замахнувся на мару.
— Держіт, держіт го, люде, адіт розум муси помутив!… Оце мой покаяніє, шьо з нас тут робитси. Мойня, скажи де тот Бог?! Ци то до него йдетси лиш почерез мадярску шибеницу! Та шьо ми їм зробили, шьо кров нашу розливают?
Довгий Никорєк бив кулаками в стіл, аж тріски з него летіли.
Остафій держався за лаву. Всунув шию межи лопатки й викашлював з кровю свою силу.
— А то ті файно, нибоже, справила кольба!
Напинався, аж тріскали жили.
— Ануко, там проступітси, ґазди, хоть трішки, най би вин видхлипавси… адіт, нима ніцьо з чьоловіка!
— Хрестітси типер люди, ідут кати, буде нам зараз усім капут!
На вулиці вчинився гамір. Надїхала військова дриндуля, з якої висів пан капітан фон Кезек. Червоний профіль гніву й пяної сили став перед трівожними лицями. Рудий бородач держав у руках звій телєфонного дроту.
— Ге, ге! Krista pana! Шляґ вас зараз усіх!
Підніс угору руку, потряс цілим жмутом і забелькотав купою вонючої лайки.
— Ано, alles руки до гора! — крикнув Кезек.
— Мамко моя! — злебедів жіночий зойк.
Кабатники підходили і вязали руки — вязали на віки, вогнем жили перетинали. Кували ганьбою безборонні жінки, обертали в порох сивий волос дідів — клали страшний монумент незабутнього бунту й поклик відплати грядущим поколінням…
— Пімсти! Пімсти! — стогнала українська душа в лабетах потомка Чінґісхана…
— Боже, ратуй, ратуй! — кричав хтось у сінях.
— Ага, ни видит Бог, сховавси в хмару!
— Гей, діти наші — де ви, прийдіт та ни дайте татів тай мамів!…
Хтось скочив… Ні, ні — він не втече.
— Ха-ха-ха! А видиш! Зашивси багнет у черево — тай тепер конає.Повязали всім руки тай палицями, кольбами гнали на дорогу…
В хаті добули на стіл усе, що було. Їли, пили, покурювали смачно. Що кому було потрібне, забрав собі.
— Ано, хлопці, зараз у хати сіна, треба відси зачинати! — Капітан казав запалити ціле село.
Остафій поглянув на снопи вогню, що виросли на його хаті. Обернувся туди лицем і підняв звязані руки до вогненних язиків, що кивали до нього з вікон і з дверей тай закамянів на місці. Він чув, як брящало скло, як шкруміла його праця.
— Ано, форрверц, банда, муска!! Чого став дивишся. Мар-рш!!
Остафій прокинувся, бо на його плечі впала важка залізяка. Йому потемніло в очах.
Рушили…
Іржава полумінь освітила простоволосі голови, збиті хустки, знівечені чола… До вогню — попід хмари завив пес і пращав свойого господаря. Понеслися відгуки з села.
— Ой, Оленко срібна, адіт, уже й наші хаточьки вогнем…
— Гей, люди, там дитина моя — пустіт, пустіт мене — там Петрунько мій. I вона стала вириватися, через ряд вояків — але плечі її зачали подаватися під лопотом грубих костурів вояцьких. Ішла безтяму — без волі — як на заріз маржина. На силу держала її Катерина — — Бам!… бамм!… бам!… — заридали дзвони, але втихли раптом, мов би обірвалися.
— Ба, хто це мой задзвонив… ба, хтож би!…
Стали по селу процвітати косиці… зразу такі дрібні, тоненькі…
— Диви!… Диви!.. Мой, шьо хата — то косиця, шьо друга хата — Друга косиця… Еге… а далі: десіть…. дваціть… сто… усі хати!… Дріжит, дріжит тай росте й пишет на хмарах вістку. Шьо напишет — то задехнетси, шьо хлипне — то хмара стидом…
Розпалилося на землі море… клекотить, сипле искру… тисячі искор… Искри тріскотіли й глумилися…:
— Аг-га! Г-г-гах-х!!…
— Ага, ни будете ночювати в хаті!
— А зима йде… а зима йде… біло… біло… грійтеси, мой… це з ваших жил вогонь!…
— Гу-гу-гу: падала стеля — а дим упрів і здіймав до лун червоні очі.
— Ни треба хати — бо вам страшний суд…
— I хліба ни мети жерти — землю!… рінь!!!
— Гу-гу-гу! Над вогнем — сміеси страшне лице опиря…
— По яблінках розполохані кури — у стайні дзвонит позапирана маржинка. — Не віпустив ніхто — смерть!!
Вітер від ліса. Вігнався в полумінь, кинув скажену піну на обороти, в саду.
— Шрррр…р! — присіло темно.
— Г-г-га-х-х! — скрутився білий рянтух.— У-у-у! — застогнали пахучі трави…
Попід дими — арештанти.
Ішли понад річку, попри зарінки, що їх ще так недавно полотном укривали… Минали брід, куди маржину гнали.
То бувало — любо: з чічками, співанка…
Ішли останній кусень дороги — останні кроки до гробу.
Ішли — тай чого то у Катерини нагло ноги пристали… Коло того явора, де її Юрчик парубком обіймав, цілував…
— Та буде, хлопчє! — тріпала його по руці знехочу — бо найби на завтра трохі лишилоси!
А він голубив… приговорював — а за кожним словом діяментовий цілунок…
— Гальт! Гальт!…
Ухопили Лучку за груди — під стару черешню. Шнур на шию.
— Бє ногами? По ногах! По ногах!!!
Захарчав, хруснули кістки…
Шнур урвався.
Остафій впав на землю… Підняв руки
— Дайти суд, пани, я ни винен!…
— Ах, ти каналіо, noch einmal! То я тебе мушу ще раз вішати?! Аж два рази — великий пан! Стеррво! — Завалив кілком по плечах… — Ссвиння!… Кутя!…[5]
Капраль кричав, сіпав — і сплітав у двоє дріт.— Гайда, на гіммелькомандо, там жде твій руский бог!
I повиснув: перший Остафій. За ним підтягли ще: Петра Біленчука, Якова Клевця, Михайла Ониська, Ілька Болдиша, Кібюкову Олену — усіх здовж дороги…
Старий Миронюк дивився з ліса тай умер з туску…
…Селом дуріла погоня. Ловила білі тіні й душила.
На Кашенкову хату скочило двох: звязали Ілька тай його жінку. То вони разом умірали, він на одній вербі, а жінка на другій…
|
|
Поміж вогні й згарища діти:
— Ма-а-мо! Ма-а-а-мм-о!
А відгомін з ліса собі: Ма-а-амо!
Біда чайченятам покиненим!…
Якась відданиця вхопила на плечі вузол зерна. Біла, як чума. Боялася, щоби вішеник рук не простяг…
— Отік, отік — задушив би!
Але руки були повязані, небіщик спокійно гойдався.
— Бах, бах!
— Так, так… то-то-то… то-то-то!…
Сальва: р-р-рах!
Над селом зашуміло.
Два сиві кабати затріпали руками. З Ротунди злітала на степових конях козацька розвідка. Фон Кезек щез. За ним здемиділи кабати.Рудий бородач швякнув дротами по голові Катерину, що з безвиразним, отетерілим зором блудила по червоних хмарах. Без памяти впала в придорожний рів і скотилася під черешню, на якій висів Остафій…
Тут то там падали стріли, зривалися наглі крики — а далі стало тихо. Провалилася туча — на темний ліс дихала димами згарь. На землю лягала ніч. Нагло здрігнулася і блиснула ще раз луною зпід чорних насуплених брів. То запалала Янкілева коршма. Понад верхами летів глухий, далекий шум…
Селом пересувалися відділи кінноти. Донські козаки. Чорні шапки понад землею, наче стада круків. Посувалися поміж тліючі згарища. Останні відділи спинилися на другому кінці села, де ще стояли цілі загороди: хати, стайні, стодоли.
Команда подалася на містечко, що ховалося за верхами, в долині. По дорогах розсипався покотом стукіт кінських копит, а за ним крізь баси яркими фістулами пісня:
— Малютка просится в отца:
Возьми мя на войну…
— Как я сказал что нет, то нет,
Малютки не возьму!…
„Поручик" з адютантом стали на кватиру.
Старий, зажилий Демидюк стояв, як опуд коло свойого порога і мняв крисаню в руках.— Ну, чтож, старык — война, да?…
— Война, прошу пана ласкавого — говорив несміливо…
— А где ваш австрияк? Удрал, мать его… с євреями!…
Демидюкові видалося слово „єврей“ таким дивним, як колись у церкві слово: Варрава — і він щось хотів відповісти, але лиш отворив рота й замахав руками. Що ті євреї могли з австріяком „удрати“… Але не було часу довго думати.
Увійшли на подвіря. Коні до сливок — самі до хати: один за другим. Поручник резглянувся по стінах. Просто дверей, на стіні, зпоміж цілого роду прикоптілих святців усміхався щасливо під сивий „бакенбард“ австрійський цісар
— Ах, сволоч проклятая! Ну, смотри на него, дурак старый. Вот я тебе сейчас дам Франц Иосифа, сукин сын!… Целую деревню сожгли, а он до кейзера, как до святого Николая…
— Ложись, сволоч!!
Демидюк не розумів ані слова, лиш усміхався очима.
— Ложись, дурак! Понял, что тебе говорят? Рослий як смерека козак з цапиною борідкою пустив малахай окропом по старій спині. Демидюк заскомлів з болю.
— Не бийте, пане, старого, шьо вин вам зробив? — просить жінка. Але нагайка гарячим приском по її плечах…
Три козаки поклали старого на поріг і шмагали…— Ать… два… ать… два…
— Вот тебе кейзер!!…
Поручик зірвав зі стіни зашкленого в рамах цісаря й танцював на ньому серед хати.
— Нада истребить так усех ґерманцев!
Дрібними ошкалками розліталося по хаті скло, мов рій розюшених ос…
— Тай зафасував Демидюк, адіт, єк би му си дурничька трафила.
— Шє гія, шьо забируівав понесті.
— Оце, брьи, война. Ніхто ни збагнув би… Прийде усєкий до тебе з ножем тай лупит, єк Бейниш кобилу.
— Гей, ни сподівавси Демидючьок, єк тогід у Коломиї на єрмарку купував пишного тісаря!…
— Аєк, тай жінка обирвала по стегнах басаманів!…
— Оттак, будут уже нас пражиті, єк ту мершю на грани! — півголосом доповідали собі сусіди за ровом, на краю ліса. Рахували, кілько хат з вогнем і хто пішов землю гризти.
Але Демидюк дістав своє, тай уже був безпечний, що хрестини відбув. Ходив коло хати та нипав, якби шукав забутих гараздів. Другі лише зиркали й так їм було, якби мали скакати в студену воду.
Пішла вістка від Тернополя на гори, а від гір до Перемишля, що мирові смерть, від шнурка і від кулі. Вертали з далеких гонів утікачі, без возів і без коней, з батіжками, до дому. Тай розповідали такі страхи, що на чорні чупри порошив иней студений. Ішла кара на села…
— Усі шпігони й зрадники! Сини при войску, усе на услуги тісарські, а ти москвофіль… гайда, на шибеницу!
— Тай до войни цего ніхто ни чюв, аді, були єкіс тверді, ци єкі…
— А прикажіт-ко, ци ни так було з Иваном Грабєком. Старий дідо, шьо й так розуму нима, єк у тої дитини. Питаетси вояк: „вер“ — мой?… ци єк там по мадерському.
— Русин, паничю, кажет старий. А на пужівно — кусень єкогось телифону — адіт отік, паршивий мотузок намість батога. Єк ни вчіпитси тот, дай го кату: тай рус!… рус!… рус!… муска!!… Єк бартков згладив. Зробив з него шпігона на місци и — крепір. Пишов Иван, сараку, спаті.
…Перші бурі прогуди. Потрясли віттєм, розсипали лист із вітрами. Австрія пішла у відвороті, аж на рівнини поза Тису. Лишала по собі памятку: шибениці й згарища. Переходив галицькі села дикий мадяр, ішов наче вогонь на сухі трави, ступав як лютий ворог і разом з довгими блискучими халатами пейсатих коршмарів записувався на віки в українську память… Так дякувала Австрія за „тирольську вірність“ русинові-воякові.
Якийсь неоказаний смуток оперізував той кусень землі судорогами трівог і зловіщих годин. Здавалося, що зза хмар карпатських борів хихоче крізь ніч пяне лице розховстаного Молоха, над попаленими садами і ржою осінних стернищ. За гуком гармат пропадав спомин по всім, що могло ще називатися вчорашнім. Щось нового, небувалого приносила кожна година… Люди зачали зживатися з війною, а час перелітав бистро, як сокіл, або волочився, як дим, що встає зі шкруму шпихлірів, коли горять збіжа. А крізь те все червоною ниткою: бажання чогось, що буде — що має воскреснути зі смутків і хмар, якогось визволення на ясні зорі… на тихі води… може — воля… Хто міг би словами списати те, чого саме серце не розуміло…
В селі варили козаки в казанах крадені кури, а ґазди ґречно придивлялися й облизувались. Тягнули черкеси зі стола, що попало, перевертали хати й клуні догори дном — біда була дівкам тай молодицям…
— Душа любезный, резать буду… понял?…
Ніякого протесту. Кинжал перед очі — як свічка…
— Молчать, не болтать!!…
Витягали ніччу останню корову, душили в стайнях свині, потрошили дріб і несли в голодні казани… Їли — бо були хлопи, як обороги…
— Та вже узєв — най си вдавит, але ни вішіє нікого… Таж це преці не свої — а то були свої — аби там озером стали, де тепер є!…
Правда, що Деркачів синок, Семен, мав із черкесом пригоду. Улетів той на подвіря з конем.
— Зерно єсть?— Гм…
— Зерно єсть, дурак ты один?
— Є!
— Давай, сейчас!!
— Зараз. — Побіг до хати і виніс шоломок гарбузяних зернят.
…Та той, аді, хотів вивса тай укроїв парубка канчюком по голові, аж той присів. Але скрутивси Семен, єк вогонь пид вітром, лапнув колик тай свиснув раз і вже маскаль заївси юшьков на смерть. Семен запрєтав го зараз пид землю, сів на коня тай у ліс… и на інині нима, ни чюті.
I — дні за днями, як шкапи від „трину“. Москалів без ліку… тими дорогами попід Писаний Камінь.
— Возьмем Будапест, да… да… разорим Германию… Франца вашего у плен… а патом — домой… работать… Вот, так ето будет!…
Легко то було говори, але діло якось не йшло скоро. Сунули під Кірлібабу довгі непроглядні каравани, пхалися під гармати й земля глотала їх… іржали коні, кричали люде і в пропастях Карпат пропадали на віки-віков…
I все те перевалювалося по грудях галицької землі, несло, як на голгофському стовповищі… несло руїну… камінь на камені… випивало останню краплю молока, падало саранчою на останні стебла піль… Під невпинними наступами й відворотами видихало село всю силу… Курило димом, несло згарю…
|
|
Великі мов телєґрафи — „шандарі“… з буками в руках — як худобу під свист ґранатів.
— Марш… марш… марррш!…
I був той марш — довгий і тяжкий, як дорога через мертве море… Лишали білі хатки,югибли від голоду й костурів вояцьких… Засклеплені ваґони… то студінь… то спека… діти в горячці — води!… Чуєте: води нема!! Гора сунеться… а колеса гупають по рейках — у світ! Води… води… води!!! У другий бік: нема води… Нема!!… Сморід… не дають з ваґона вийти… все на купу… Челідь… хлопи… діти… Содома!!!
Місто… чуже місто… далеко — там… Лишили гірські чюркала пахучі… а тут, серед німоти, на сміттю вмирають…
Обступили пузаті — о! Червона цегла влетіла крізь відхилені двері… Гафії Гурмеївній кров ключем з рота… За цеглою вонючі яйця, рінь, черіпя… і рев… рев… О, ви, зрадники, що всіх віками кровю й хлібом годували і стелили їм шовки ваших кучерів і розсипали перли з ваших скостенілих сльоз під панські ноги!…
Засклеплені ваґони точаться ліниво з горячею лявою болю, туди, на Талєргоф, Ґмінд, Оберголярбрун… Ой там застигнуть у масових гробах муки ваші… Повиснуть у вінках тернових на залізному хресті і ждатимуть — …аж блисне грім пімсти… за муки!…
А тимчасом Юрчік воює на тісарському фронті — воює Юрчік наш… А на мундірі кров…
Кров трояндами.
Катерина збудилася з обмороки: побита, знівечена. Лудіннє подерте, заболочене. Волос розсипався, повний пилу, терміття. Стягнені дротами руки стерпли. Пальці задубіли, під нігтями скипіла кров. В голові колесом шум. Не знала нічого: де вона й чому лежить у придорожньому рові.
— Дз-з-з — по дротах телєґрафу студений осінний вітер. Бив крильми, аж дроти дзижчали болем.
— Де я, шьо зо мнов?
Щось пригадувалося. Тяжкі повіки горіли від диму, в оці пекло, якби піском… Піднялися і впали знову, як поломані крила вітряка.
— Ага, це я тут вид учьора… вертала память. Вогні… кров… крик… I знов, як на екрані, картини дикої ночі. Але раптом… піднялися повіки й Катерина повела оком на корявий пень черешні… Вище… вище… ще…
— Ах!… У грудях щось трісло, страх вогнем і вихром підняв усі сили… На неї дивився вибалушеними полудами Остафій. Дріт вївся під тягарем у шию, голова зизом, начеб із сонця і зі світа глузував.— Шьо ми типер зробишь… ни боюси, але типер ви, мой, варуйтеси…
Кровава мідь на білій пазусі…
— Аді, вішиваний ковнір пидерли пани… аді, черес украли, аді оббили… списали басаманами… абим був файний перед селом тай перед Богом… у спузі тай у дротах!…
Чорний язик — оселедцем на бороду. Вітер заперся за ноги, хитнув гойданку… Співав:
— Спи, спи, мой, я аді, колишю. Бирше ніхто не заколишєт, ворон до очий… спи… спи… Остафійку!… А-а, а-а… Га-га-га! хихотом…
Взялися в Катерини сили, зірвалася на рівні ноги — божевільно на втеки. А Остафій за нею: вітром — чорним вороном… Стернями, вільхами… мах-мах… опирем…
Білі тіні з лісових гущавників, з дебрів — ярів темних: крадькома до згарищ… З голодними пазухами до чорних головень. Шпортали в попелі за кусником хліба, шукали печеної бурки.
Катерина набігла на громадку дітей.
— Аді, мама, мама!
— Я вам ни мама, а ви чії?
— Тажи Олексині! — старший хлопчик.
— Котрого то Олекси? Катерина вже забула, як у селі хто називався.
— Та Кітліревого… шьо згору церькови.
— А мама де?
— Нима вид сночі.
Задумалася… Перед нею знову Остафієві очі. Думка: кобис знав Юрчіку, єк твій брат зорудував!…
— Ходіт до нас, — кличе Доцька.
— Ходіт до нас! — Василько.
— Ходім! Але ти, Докійко, розвїжи мені руки, най, аді, забуду, єк я мала цеї ночі вмираті…
Докійка й Василько розвязували ґудзи, а Катерина кусала біль зубами, аби не крикнути. Руки — що бервена… без життя, без руху. Під червоними пругами потріскала шкіра і дроти вїлися глибоко, до кісток. Одна велика втома пройшла тілом і душею, світ танцював довкола неї. Але йшла за дітьми, комусь на стрічу. Комусь, хто поклав би долоні на її чоло, а в серце одно ласкаве слово…
— Адітко, оцев стежков поза цвинтарь, а видтак почерез Вовчюрів город тай потоком пид Ротунду…
Василько махнув утішно наперед, але вернув до Доцьки:
— Аді, Доцько, дідо пид дзвинньицев спит — єкби вмер…
Прибігли. На дідові кров, волос у поросі…
— Ни додзвонив дідо Максим… I пригадався їй страшний стовп вогненний і трівожне лебедіння малих дзвонів, що розсипалися зойком по землі. Тепер уже знала, хто бив на трівогу… Хто інший був би не зважився, але дідо видів вогні тай дзвонив на рятунок…
— Ци раз то вин так видзвонював, ажь луна царинами… Видів шьо погибок у селі. Дзвонив… дзвонив, ажь покотивси…
Так закінчив Максим свою довгу службу…
— Уже бирше ни будети, дідику, дзвониті. Лишилася коло нього, щоби не банував на лиху невістку.
— Ой, так… треба голов прикриті дідови, аби на цвинтарі спав, а ни єк вішеник у рові!
— Кудиж я вас подіну, куди понесу вас, дідику, мій? — шептала. Але й одної сльози для діда вже не мала: ніч усе забрала з грудей, а сльози в душі крильми чорними накрила і нема їм дороги…
— Вібачні, будьти, дідику… шьо, адіт, ни обмию вас, у трунві на порозі ни поставю, єк ґазду… Пид чюжим воріннєм пращьчю вас. Бо наш пориг — зотлів, скипівси… єкби ворогам так душі потліли!…
— Покотивси тісарський камінь нам на голови… Гори зрушив, води змутив тай нас засмутив…
Дідові ще на лиці сміх — полином.
— Смієтиси, єк на руки я до вас ишла… тай єк из міста фустки шілінові тай цукор приносили…
Упала на коліна, гладила розкидані косми білого повісма, клонила голову до грудей…
— Нима вже серці, аді, ни чюті, лиш лід… Накривала повіки, що зпід них мутно, як у слотавий вечір… Сама-одна…
— Уже, аді, нікого!… шьо буде?… Навіть дідо фудулний став тай пишьов собі… А ти типер, єк та ґаджуґа над строминев: тримайси, або впадь…
I на колінах… кудись зором у безмежжа понад чорняву скипілих ран… думками — поза мости бервінкові, поза німе креміння гір…
А думки — як пташки в лютий мороз… Що котра підлетить — то впаде, що злине — поникне зморожена на дно… Лиш одна — одніська підлетіла найвище: туди, туди… далеко — аж до тих хмарин, що на тремтючих віях колисали перший цілунок сонця. Вдарила крильми тай полетіла до Юрчіка: далеко, май далеко — аж поза німецькі границі…
— Юрчіку, утішко!… а де ти типер?…
Пташка не вертала…
На дзвінниці окатий ворон гострив до дошки дзьоб.
Катерина поклала долоню дідові на очі…
Вже щебетали ластівки й стрілками грали понад зелені гриви. Пів весни відкувала зазуля… Ячмінний колос наливався… тверднув. Черешні скапували гранню — як Юрчік з тяжкої боли іздвигнувся… зза шпитальної брами — на сонце.
Віденські бульвари сміхами дзвонили… а сміх лелітками злітав на сині плеса Дунаю й ховався в міліонах дрібних брижів, що їх лишав по собі збиточний вітер…
— Тут войни нима… тут усе панує…Білі кашкети, легенькі шовки, писані парасольки, аби сонце не кинуло смаги на біле личко, на руки маленькі…
Ходив Юрчік по тісарському городі — слухав як музика грала. Золоті труби іржали до сонця, гебанові флейти серце скоботали.
А він був блідий і сумний… чужий другим і собі. Камрати діставали письма від родини й падали очима на стрічки кручені… Ішов поштовий попри нього, угинався під шкіряною торбою — але він знав, що не стане й не скаже: на Юрчіку!… Гірка оскома… полин… А неділя за неділею, як вода каламутна. Думка за думкою:
— Ба єк там… ба ек?…
— Зелені кичери… трави в пояс… Чюжі пасут… ґаздуют.
Перед очима молода жінка, як ягода в Петрівку.
Гей!…
Під вечір, коли місто впивалося солодким сумерком, коли потапала в іскристому морі вежа на Стефані, вертав утомлений на Майдлінґ, до свойого бараку. Била в мідяні криси година, а він сідав на краю свойого ліжка і блудив зором по голих стінах… Хто жартував — а йому банно… Щось говорило в серці й тягло поволоком — туди…
Але у вечір було відрадніше…
Коли на порогах згасає день і крізь вікна злітають духи, коли потахає гамір і дійсність ховає лице в кутах, приходить тихий, добрий вечір. Горне до себе людей, кладе їм на серця долоні, на уста забуту казку… Тоді люди: як діти. Забувають свій проклін, рамена на шию, по братньому… Останнім куснем вояцького хліба діляться і — гомонять, як діти…
Юрчік любив таку вечірню годину і ждав на неї, як на гостю, що несе любі вісти й дарунки…
До бараку сходилися краяни з усяких сторін… краяни і не краяни. Але кожний свого находив, творився гурт людей, що зливався в якусь дивну родину. Бодай на хвилю, на короткий час. Плили бесіди гірським потоком, тріскотів сміх пальцями до шиб, вставали ковпоти тютюневого диму… Завязувалася на мент дружба, один другому отвирав золотим ключем кивот душі. Слова плили спомином з вічности у вічність. Так добре тоді… чи то в касарні, чи в карболевих подихах шпиталю, чи в душній криївці під насипами каміння та глини, в обличчі смерти…
В Юрчіковім бараку були всякі. Хто без ока, з пустим склом у мертвій челюсти, хто на милицях — а хто червонів від здоровля і за кілька день мав іти ще раз під кулі й гранати… Всякі бували.
Юрчік приставав до свойого гурту.
Але з усіх найлюбіщий його товарищ Дмитро Коліснєк. Цвіла між ними парубоцька — ще давня щирість, червоною ґорґінією процвитала… I лиш тоді було їм обом добре, коли згадували гори й сонце над ними…
— Така мене, брьи, бана сотає, шьо бих пирнув у Дунай цес глібокий… Та лишень одно ни пускаєт… і не договорював.
— Ба, котрий ни банував би за тими чічьками пид бривов, шьо до Відня моргают? — жартом Гринь Синиця, попліскуючи Юру облесно по плечі.
— Коби ни забула… Може де из козаками вже шьос приґаздувала…
— Ей, хло’ — то ни Юрчікова!…
— Чьоловіче, бабі ни вірь, аби отік крижьма перед тобов… З тобов идет у крок, рука у руці, а до стрічьного смієтси, зуби продаєт…
— I це дістє правда! Тімуньже, брьи, ни вірь, хотьби лиш один флекела у селі блиндав… Аби лишень трішьки пид зрість, аби лиш у холошнєх, аби, аді, значат, лиш чюті хлопом, — мой, ни вірь!…
Хлопці зареготали.
— Ей, га, чього ви си напосіли тай душю му сколобите, ажь гадит чьоловіка? — упімнувся за Юрчіком Коліснєк…
— А ти ни знаєшь, єк козак годит? Вин приговорит май ліпше вид гуцула!… Пидет за ним, єк та пирга… шє й чєрез берь за ним поскочіт!… Єк то було шє, єк сми був дома, — котрої ни міг би маті?… Аді, пидбритивси, тай иду, єк нешєстє, межи молодиці… А козак чюжий та кортєчий…
— Тажи так, Гриць правду кажет…, ни єкіс бандиґи пленичіт… На стару варцабу ниме си дивиті, але на таку шьо біла та вогнем очі зпид брів…
Сенько Ґриджук узяв поза шию Дмитра Коліснєка, що мав прострілену ногу тай пустив голос під дрібну гуцулку:
— Течєт вода по каміню
Тай по біленькому;
Подєкую за коханє
Свому миленькому…
Подєкую за коханє
Тай за обійманє,
Тай за тоти подарунки
Тай за цулуванє…
— Гей, хлопчє, гляба журитиси!… вергни оком тай смійси… Ти у Відні, тісарь пид боком…
— Иди до бурку та пошлюсуй копита — тай запитай найєснішього: мой, татку, докив цеї войни? Бо я, аді, пишовбих уже до жінки… а вин фуґом скажет:
— Або му тут єка нужда? Тєжко їсти ни силуют. Сиди собі лиш, та дивиси крізь пласток хліба на сонце. Тай кмінкова зупа… лишень пахай та пий!…
— Або найди собі тут таку в лудіню панцкім, круглу тай білу єк пічь. Кривдуваті ни меш.
В бараку — як в улиї. Гуртками по ліжках, при столах. Хтось оповідав цікаві історії з фронту, або зперед війни згадував парубоцтво. Клекотіло ярмарком — аз клекоту прорізувалися час від часу гарячі батоги гніву й свистали в повітрі засовпаним матюком… Понад усе те волочив ногами час, як пяний фельфебер за рекрутські гроші… Не спішно… хватить…
Там якийсь леґінь з чорними галками хвалився, кілько розвідок відбув поза дроти, кілько пережив наступів, кілько провертів штиком… Той дістав за роботу бронзак, а другий срібну.
— Тай идемо… переповзли за дроти… дес аді було пид пивнічь. — Я тай Сторожюк — оповідає Сень — чюю, гейби лускотів у недеї камінь… Стіймо, кажю… Таліян ни стрілєв, спокій був… наші мали „форікуваті“…[6] Темінь, аді, хоть у пивници. Дес ніби хтос бевхнув… Куди йдемо? питаєт Сторожюк… Чюю, в долині шумит Ізонцо… пид ногами, єк би прірва у пекло… нима куди…
— Шьо діємо, брьи, Сеньку?…
— Та зачєлисте плакаті, саракі!…
Сміх…
— Та потрівай, будешь чюті, єк…
…Ракета… блиснула, здоймила на віху золоту голов тай пирсла… пронирла… Потемніло. Сліпота стьила, але вздрівсми шє, отік єк вас вижю, Сторожюка… тай лишь чюю — у зарві: яй… яй… яй!.. Отік муха бренит… Кличю: Васи… Вас-с-си-и…! шєпочю, бо над головов таліян… нима Василя… Я сам… Ну, типерь варуйси… до себе… Оперідь — недея, відтив хіба лиш арідник глумитси: ни попадь, бо пирвутси жили на скалах. Чюю; ші… ші… ші… порко! Ов, брьщ, мурашьки попид шкіру… Идут… Коби я вас туди… за Василем… Прічєксми пид каменем. Пидийшьов один: М-мах!… Фиркнув ногами… другий крикнув… Прибігли шє три, один зачіпивси за мене…крик… Ажь типерька будет амінь!… Але єкос обернувсми пушьку — тай ни стало трьох… Напитавсми ногами дорогу назад, але дві ракета сліпаками… В нозі запекло и мені світ крутіжем… Кудис я поточьивси… лишень оперідь наших лоскіт і шум, єк у пеклі… Три штурми… за третим подавси таліян… але я лишивси, брьи, тої ночі без ноги…
Ґерц, Ізонцо, Сан Гелєна… минажа… білий хліб, вино… каверни, болото… штурми — все дикими споминами в крівавий ланцюх…
У куті під вікном самі улани.
— Та шьо ви знаєте! Ви шє на печі в дзерні си гріли, єк я вже райтував на кони. Вулани — то войско… Мой-ня: єк маком понад стрижені кінцкі гриви. Єк нашя шькадрона віступит… хлопці — ляльки, коні — єк сини Луципіря… Хлоп у хлопа — сила… єкби вріс у коня!… Не таке нехарне та голодне… аді: ні вуса, ні росту… шьмаркачія мизерна!… говорив, ніби з гніву Петрійчюк Танаско…
Молодші слухали та їм було так, як тим біднякам у багача на весілю… маркотно.
— То аді бувало… на манибрах: єк зльижут реґімента… а все блишьитси, все на ґудзик… Однорал чєрлений, аді, гей кат… скачєт на кони — а за ним капитани з золотим шнурєм — а нашя ціла шькадрона стоголосами, єк загремит… дорога вси вгинаєт!… Та все цеї — ше май старої.
Бив Танаско кулаком до стола в такт.
Кавалєрія — є то файна —
У нашого пана царя…
Є то войско вібране.
Наш пан тісарь з доброй віри
Постановив кавалєрію
Сам си о то постарав…
Сам — на ціле горло… аж другі зглядалися.
— Цему шє смердит тісарський патинок, шєби далі зупу сербав, та люцкі діти катував!… Юрчік до Дмитра… Зупа стара!…
Але Танаско не чув — хвалив свою кавалєрію… з якої вже й сліду не було…
Коло стола письменні читали ґазети, письма, а на другому кінці колесом: фербель і „айнундцванціґ[7]… купки паперу… зизом очі на карту:
— Ну, далі!
— Давайте карта, шкода чєсу!
— Туз! Покажи свої…
— Гоп ди банк!…
Папері посунулися з одного місця на друге… З іншого кінця молоді хлопці… про любов… про тоту Україну… про стрільчика…Що впала куля через гору
Тай ударила у грудь мою…
…Потекла кровця рікою…
|
|
|
|
Прийшла осінь, за нею зима. I ще одна осінь і ще зима… Пішов Юрчік у реконвалєсценти, а потім до полку, тай до тої компанії… Стрінув знакомих.
Якісь глухі вісти доходили до нього з тих сторін, куди глядів на стрічу сонцю… Але пускали холод на його душу. Та нічого певного — бо там стояли кордони з людей і заліза. На другу весну посунулися позиції на схід і на північ. Письма таки не було… Юрчік дістав відпустку і рвався домів — соколом у гори, у полонини у царинки закосичені.
…Поізд лишав міста за містами, переходив свистом через чужі краї… Уже летіла машина по полях за Львовом… Згарища — руїни. Голі комини. Купами черіпя, звої дроту, як гарбузиння зі сталевими кавунами… Стирти перемішаної з порохом цегли… лому.
— Гей, хлопці, дивітси, шьо тут дієлоси!
— Изрили землицу на прах!…
Зглотилися біля вікон. Поїзд шугнув по положистій долині і втішно засвистав. Розгорена машина жерла атрацентове вугілля ненаситно. Жиласті людські руки горнули з тендеру широкими лопатами в пащу й годували… як дійну корову.
— Шуг-гу!.. Шах-ш-шах!..
Косматі голови гойдалися над землею.
Біла пара на чолах у золотій позлітці до вечірнього сонця. Рейки — сталевими вужами в погоню!… За возами довгі тіні в підскоки. Блиснули голубі плеса широкі… Дністер!
— Ой — Дністер наш, аді, єк граєт!…
Сонце усміхнулося поклоном і сховало золотоусту усмішку за кучерями борів. А хлопці непорушно коло вікон: впивалися ароматами неораних облогів, витали свою землю призабутими думками… Крізь вечір перші зорі… одна… дві — ціле небо в чічьки…
В дален-далині темними смугами: Карпати.
— Гори!…
— Май ни такі, єк у таліяна… Звітріла скала, без винка, єк громацька повія!
— Здаєтмиси шьо чюю дзвинки тай сміх…
…Розколисали на руках верховинку, що просилася давно з душі…:
— Гей, єк тебе верховинко
Зачюю, зачюю —
Тай тогди я, пане-брате,
Дома ни ночюю…
Тай тогди, я, товаришю,
Перехожю броди
Тай до тої білявочьки
Хорошьої вроди.
Ой, за тоту полоньинку,
Де граєт трумбіта,
Виддавбихсми тісареви
Половину світа!…
Коліснєк роздув лиця до сопілки. Його пальці скочили в пишну дрібушку…
Пісня обцілувала вояцькі чола тай полетіла туди… до гір. Бігла ід ним. Ярим колоссям, манною на сиву гречку. Купалася в потоках бистрих.
Попід склепіння срібні дзвінки…
Крізь усесвіт — молошні гарфи…
Юрчік стояв на помості, грудьми до залізного поруча. Лице — як мармур… а думки — як води пінисті…
— Ха-ха-ха-ха!
— А ку-ку! Ку-ку!…
Молодість… Весна… Ранки у зґардах!…
— Жди… жди!… Куда ти?!…
— Кхе, кхе, кхе! — Понад білу вовну черешень — зазуля…
— Стукай зазулько, стукай —
На мою долю кукай…
Тай голос — понад колос:
На кучірявий волос,
На бори зелененькі —
На літа мої молоденькі…
Кукай, зазулько, кукай…
Ніби: злопотіли сиві крила…
— Кхе… кхе… кхе!……Іде стежка попід холодом ліса. Мягкими подушками мох… Живиця ладаном… Ходить маленьке серце, як косарик.
— Ні, нима… полетіла…
Побіг. Сховався за рапавий пень.
— Ку-ку! Ку-ку!… удає зазулин голос.
— Але, єкби, аж на верьх! Шьо то за парубок, аби ни вмів дистаті лісови верьха? Бучок — як телинка… а він гойдається в верхах тай лист зелений їсть, ніби молодий коник. Сонце золотом по кучерях, на лиця коралевими пальчиками…
— Юрчіку!… Юро-ня-а-а!!…
Але, де!… Він не чує маминого голосу, бо вітер питлює молодим листам. Чує, що сильний і не боїться вітру. Наставлює йому хмиз чупру і розщінкану пазуху: ану-ко, хто забирує!… I туди… на доли його гордий погляд. Там його хата: мала, маленька, єк котє пид кладнев…
Весна чеше прочіску… зелень за вічі, білий день сперся на плечі верхів.
Іде селом Неділя, дзвони гамором. Уся в биндах… Перед воріттям смішки…
— Юрійку… Ю-у-у-ро!…
— Іду, йду… мамо!
— Кук-ку! Кук-ку!
Крила до цвіту…
Неня за руку: Ходім!…
…За річкою роєм цимбали, а поміж них срібними нитками розсміяна туга скрипки. Леґіні дубєм гнучким попід боки, висівають діяменти з мідяних дзвонів… рукави черленими биндами… Дівочі личка до спітнілих грудей: єк образочьки… Крутиться шуми… сила прибиває до землі, а бартки искрами…
— Отік то було!…
— Тай минуло двадціть веснів, єк празнику, а Черемош у жилах оґірьом бісит.
Гей, у сині Чьорногорі недея, недея,
Иди любко за сонічьком, будеш знаті, де я…
— Кук-ку!… а кук-ку!… Ха-ха-ха!…
Друга зазулька кличе: Ілюкова Катерина.
— Леґіню мій пишний!
Місяць рянтухами по стежці. Соловій батогами бє, як пяний…
Летит сокіл поза хмару —
Я їго догоню,
Цулуй, цулуй любий хлопчє,
Я ти ни бороню!…
Над досвітком… Пращалися. Вона стежками, як білиця, а він додому оленем… Співає, аж гай гнеться…
…А відтак крисаню до сонця, робітній днинці з поклонами тай умиває в отім чюркалі упоєння з очей…
Бренькнула коса, зашуміла сила у травах.
Катерина з граблями йде на своє поле тай прикипає очима зза зеленої ліщини до метрових плечей, до чорного чупру, а від серця — млість у ноги… Йде, а за нею луна лісами:
— Ой ни сідай коло мени
Любий мій Юрію,
Гей, ни сідай коло мени,
Бо я одурію…
|
|
|
|
…Але Юрчік таки сів коло неї… сів на кованім возі, тай узяв її від тата до себе…
Катерина звивається, як ластівка попід дах. Юрчік чує, що любить ту ластівочку… Не дав би порошині їй на чоло впасти.
— Гей, гей ластівко моя!…
|
|
Стукнули сталеві тарелі. Юрчік прокинувся з солодкої задуми. Спомин — як дим…
Земля зітхала крізь перший сон.
Юрчік простягнув руки над пахучою зеленю. Коло рейок танцювали дерева, присідали кущі. З машини висипалися рої іскор, поїзд летів… летів… А сопілка з дрібними співанками в підкови цоркала. Тішилися хлопці, що старіню побачуть.
Розохотилися… Дуріли…
Крімснули колеса, заскрипіли гальми.
Остання стація. Зітхнула машина.
Пращалися тай усякої добагали.
— Тож то буде нічька в нашого Юрчіка!
— Чорні кіски гадєм за шию…— Упєшси, брьи, поночі…
А губоньки твої — розрадоньки мої
Єк дум, так дум, так думала — розрадоньки мої.
— Тай заплатит файно тот довжьок, шьо за два роки, аби лиш забирував.
— На то дали вурльоп жовнярови… єк служьба, то служьба…
Реготалися.
— Тай бувайти здорові…
— Бувай браччіку, Ю'!
— Бувай Дми'!…
Цілувалися тай били собі гречно в дах. Перед ними старі доріжки навхрест. Хто на котру тай гайда!…
|
|
|
|
— Нікого не видко…
Дивувався: чому? Чому всі йому на стрічу не біжать?
Тихо…
У білих рубках мряк показувалися знайомі верхи. Ще один поріг і село… В такій долинці, серед вінка. Юрчік вдихав у себе свіжість ранку — спішив… От, от і його село…
Серце, мов човник на пряжі…
— Адіт, адіт, Юрчік наш!
— Ти де був? Ти де був? — питала пташка.
Думки розмотувалися нагло з того клубочка, що вмотував на нього всі свої здогади, весь туск…— Ой ше буде файно!…
Там столітній бук потрясав бородами, гибкий корінь гадюкою впоперек стежки… Давні карби скипілими долонями… Колись, колись повирізував самий на сивій корі. Тепер — мов карби на власній душі… Карби прожитого. Подумав: отут… на ребрі, дихнуті гляба!…
У гіллю збив крильми ворон.
— Вішшюеш годину, сатано!… Єкби ми тут кріс, то бих… аді, отік, єк плюнуті!…
Лютий був, що птах розсипав сумерки тоді, коли він хотів самих радощів серед зустрічі, стиску рук і сміху в хоромах. Але Юрчікові все хтось шептав:
— Аді, шє мах на два камені тай оцес горбочьок, а видтив долинка тай на ґруни твої пороги…
Перед ним гора, а за горою…
— Абожь я знаю… була порєнна… тай чіму бих не мав віриті… а ні — то прийде клам пид нам… Але ні, вна свій преліжь знала…
Ішов вільним кроком. Хотів найти в собі той спокій, втихомирити цікавість. Але кожна гілка простягала до нього долоні, кожна смерічка кивала пальцями, берізки віттям. На далеких кичерах протирав очі зрошений ранок. На дорозі зачіпав за ноги камінь…
— Вуйку, Ю — ци вере дужі, єк трівали?…
Юрчік усміхом.
Розкішний спомин вінками…— Так єк бих шє вчьора на тім весілю!… Аді, один тиждень махнув, єк голуб крильми…
Він уже ґазда на свойому подівірі. Від керниці Катерина з повними коновками — а він…
— Та бо водичька, єк житє!…
— На, пий чьоловіче мій!…
— Ейбо, ни будь пустим, бо буркну в пазуху…
— Ану-ко!
— Ха-ха-ха!…
— Ластівочько моя…
Ізза водоніски румяне личко, очі прижмурком, точеним білим кременем зуби…
— Гей, солодка твоя водичька! — приговорює. Робота лоском, не втече… вихилясом до сіней, а з сіней до хати. Зеркало моргає до білих лавиць. Лудіннє у ряд на жерках… Ситі ліжники попід пухові подушки.
— Цулуй, Юрчіку, цулуй!… Ой бож я пєна, пєна… Ой бо я коло тебе, єк коло дуба калина.
Крик…
Пирснула думка, як струна у весільних цимбалах…
— Агій!… Це шьо?!…
3 темного яру хтось зойками…
Пристанув. Серце в ковало.
— Дес, єкби зпид води…
По обох боках двигнув бровами ліс.
Тихо.
— У-у-у-ув!…Колись у полонині за лісну говорили — при вогні у бордею…
Ізза зеленого хмизу темними кудрями волос.
…Ближче… ближче…
Очі спаленим вуглем. Роздерта пазуха. Зівялі груди.
— Ти чія?… Шьо тут?!…
Стала.
— Гі-гі-гі!… Га-га-га!…
…Десь той голос… такий…
…Якби громом ражений.
— Ба, шьо це, мой!… Таже я видав ни спю…
Протер очі.
— Мана, ци…?…
|
|
— Ей, світе мій… Вона!…
Пітьма в очі…
— Гей, Катерино: це ти, ци кеп єкий?!…
Видивилася крізь туман полуди… ніби ясну думку привертала, мов човенце до берега.
Ухопив за руку.
Очі трівожно… на сивий кабат і реміння через плече…
— Катерино!…
— Га?…
…Долоні до голих грудей. З чола пропав злий бриж… Маленька дрібна усмішка, як смужка на плесі від пташиного крила.
— Юрчік!!!…
Затремтів і пригорнув цупко, цупко, стиснув аж до болю. Так стискається рану, щоби одним болем загасити другим…
— Душько, шьо з тобов дієтси?!… Скажи ми хто тебе збезвічьив, хто так сподуфаливси на мою кров и честь!… Скажи, аді, спѵза з него термітє… смерть!!…
Мовчки підняла вії, а зпід них ударив ключем приспаний паморокою біль. А відтак припала лицем до його серця. Ридала й трусилася як лист осики, щеміла глухою скаргою, як безверха ялиця прошита громами аж до коріння…
Юрчік припав спаленими устами до споневіряного її чола. Горнув і цілував. Увесь туск довгої розлуки і яд чорної, безрадної години падав горячим приском на її очі, на вимарніле безкровне лице. Весінним дощем канули його слова і змивали з неї всю обиду… очищували з грязи життя…
— Пидемо, Катеринко, додому… Там нікого — саму хату, аді, лишила. Гляба так, душько! Ти вже ни бійси нічього… Вже плакаті ни меш…
— А ти, Юрчіку, вид мене не пидеш?…
— Ни пиду, душько.
— Ніколи?…
— Ніколи…
…Ще одна усмішка, моя у квітки, що паде пид шумом коси. Ніби каже: шьо я винна? Лишіт, аді, шє бих жила, покив сонічька… Але коса не питає і… гасне усмішка…
Вийшли з ліса на дорогу. Катерина тремтіла, оглядалася трівожно… Коротка ясність збиралася знову кудись відлетіти… і вона приставала, наслухувала й безтямними очима на Юрчіка…
Він ухопив її на руки. Здавалося йому, що несе пилинку, така легка…
— Аді, шьо пірє!…
Ніс її і приговорював, як до дитини. Ніби сон… але він мусить скінчитися. То не може бути… Ні, ні… він увійде до хати і там привитає його давня його ластівочька щебетом… і все буде, як бувало… Учує веселий голос, надивиться в ті очі… З їдкої тьми туманів хотів жмуток ясного проміння… Не міг вірити, що це він самий, а біля нього лише тінь колишнього щастя…
— Аді, єк черепок з розбитого образа…
|
|
Раптом крутнула головою, вдарила руками. Очі кудись безглуздим жахом.
— І-і-і…!… — здушений зик, як у звірини, коли конець ножа бовтає під коморами серця.
— Ха-хаха!
— Пришьов твій Юрчік… Га?!… Моргав зі старої черешні Остафій. Кивав руками, аби привитатися з Юрчіком.
— Здоров, Ю'…!
— Пусти!…
Ні, вона таки не подивиться на ті очі, що раком виповзли з ямин.
— Та потривайте, трохі, аді, я зараз!… Розмотував шмирок із шиї… Гоп! Скочив з черешні… Язик на груди, як балам від зеґарка…Ще.. ще трохи тай дожене. Чує, як віддих сирим холодом.
— Та ждіт-ко!… Брьи, Ю-у-у!!! Чюєшь, Катери-но… Катери-и!!!
Студені руки за косми волосся… а пасма довгі, як уздечка… Він бере їх у руки…
— Гі-гі-гі… Совпають по ріни коряві постоли.
— Я тут!… тягнуть кощаві руки…
Оглянулася… Чорними кулями очі…
— Я тут, брьи!…
— Ах!…
|
|
|
|
Юрчік поклав бездушне тіло на землю. Побіг. Збирав із ряски студену росу… змивав померкле лице, втирав чоло…
— Нима!…
Голова в бік… Руки безладдєм. Притиснув до грудей вухо… Утихли ковалі, не бють…
— Катерино!…
Мовчала…
— Ти йдеш вид мене… йдеш собі, душько… Житє своє давбих за дві три слові.
— Чюєш?…
|
|
|
|
Дивився кудись поза верхи і довго мовчав.
Але опісля підняв її з дороги й поніс угору, через останній горб, що засланяв село перед очами.— Поховаю тебе, чічько, тай уже буду сам…
Вийшов на гору і…
Чорним озером згарища, попіл… до ніг…
Обтовчені, криві комини зігнулися як сліпі, беззубі діди з торбами…
— Юрчіку, ади!!…
— Та-а-а-к!??
— Люди, люди… сірки на вас!…
Филями гнів… у береги серця…
Десь дівся тихий Юрчік…
Серед чорних перехресть уставав великий страшний Юра…
Піднявся із землі велитнем, як Мольфар, що йде з громами в бій…
З очей погорда й гнів, як з люльки вибита згарь.
— Помсти!!!… По-о-мсти!!!…
Кинув зір на кроваві ризи хмар…
Грізно зашѵміла фоя смерік…
Ізза гір сонце в трівожні сурми…
— Помсти!!!… Гей, помсти!!!…
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|