ЛНВ/31/9/Бідолаха
| ◀ Надїя Козак. Вороги |
Лїтературно-науковий вістник Том XXXI. Книжка IX Бідолаха (Я. Жарко) |
Стефан Ганущак. Доля жартує ▶ |
|
— Надумав я оце, жінко, іти у місто… Чи не зароблю хоч на хлїб…
— Як знаеш, чоловіче, — зітхнувши одмовила молодиця.
— У містї наймають нашого брата дрова рубати, то що… Візьму сокиру та вранцї й рушу… Все-ж якого може четвертака зароблю у день, бо до чого ми доживемось — я й сам не знаю… Хлїба обмаль… топлива нема…
— Ох, обмаль! Я й сама не раз і не два вже гадала, чим годувати-мем дїтий, як поїмо увесь? Хоч попід вікнами з торбиною йди!…
— Піду! — рішуче промовив чоловік.
— Господь тобі у поміч, — втираючи сльози проказала молодиця.
Так розмовляли поміж собою в убогій хатинї чоловік та жінка. Чоловік сидїв долї біля порога і гострив сокиру, а жінка на лаві біля столу латала сорочки. Маленька лямпа з надбитим склом чадила на столї, розкидаючи по хатї неясний сьвіт. У хатї було холодно і якось сумно. Четверо дрібних дїток забили ся на піч у теплий куток і покотом спали солодким, тихим сном. Чоловіка звали Карпо Луговий, а жінка його Домаха. Карпо зупинив ся гострити сокиру і спитав жінку:
— Чи в тебе є печений хлїб?
— Є.
— Поклади менї шматок у торбину на дорогу.— Зараз.
Домаха покинула латати сорочки і почала шукати торбину. Знайшовши вона поклала в торбину хлїб, дві цибулї, дрібок соли, завязала міцно мотузкою і поклала її на лаву. Потім знов сїла біля столу і знов почала латати сорочки. Нїзащо-б у сьвітї — мислила вона, — не пустила-б я свого чоловіка так далеко… Що-ж поробиш, коли нужда та злиднї женуть його у місто, у те місто, де вона, Домаха, двічи з роду тільки й була: раз ще дївкою, а вдруге молодицею. А треба йти, бо в кого заробиш на селї, коли кругом голота? Кому тут треба робітника, як у кожнїй хатї є свої? Чи знайдеть ся-ж робота?… Ох!…
— Гостра! — промовив Карпо, торкнувшись пальцем об жало сокири. Він підвів ся і став на ноги.
Це був високий та сухий як хворостина чоловік. На довгій, тонкій його шиї телїпала ся здорова голова, що здавала ся ще більшою від буйного, скуйовданого волося. Тонкий та довгий ніс сидїв на сухому, темному та довгому обличу і мов би похилив ся від горя у низ, а добрі очи глибоко позападали йому у лоба і здавали ся ще більшими від тих чорних смуг, що обвели їх навколо. Товсті, довгі вуса прикривали синї, порепані губи і трохи закривали його худі щоки.
— Кидай латати та нумо лягати, бо досьвіта рушати-му в дорогу.
— Ось дошию…
Домаха незабаром дошила, склала роботу і помолившись Богови полїзла до дїтий на ніч. Карпо погасив лямпу і лїг на лаві, поклавши під голову свитину. Йому не спало ся… Важкі думи роєм крутили ся в його голові і далеко відганяли від нього сон. А як не знайду роботи, тодї що?… Це питання важким каменем давило його груди і мов горяче залїзо пекло його мозок. Нї! — втїшав сам себе Карпо. У містї є багато панів, купцїв… Хиба у них не можна буде заробити? О Господи, Тебе молю й благаю, щоб Ти поміг знайти менї роботу!… Щоб жінка та дїти не сидїли голодні у холодній хатї… Щоб не довело ся іменем Твоїм просити у людий насущний… Нї!… Господь милосердний, Він зглянеть ся на нас пригнїчених нуждою та горем і допоможе нам. І вповаючи на Бога Карпо заснув, як геть звернуло вже з півночи.Ранком білий мороз покрив чорну землю. Карпо встав рано і почав збирати ся в дорогу. Він перехрестив дїтий, що спали ще на печи, попрощав ся з жінкою, перекинув через плече торбину, заткнув за пояса сокиру і вийшов із хати.
— Коли-ж тебе сподївати ся до дому? — питала Карпа Домаха.
— Та певно на недїлю буду. Прощавай!…
— Щасливо…
Карпо пішов. Домаха втерла сльозину, що покотила ся по її щоцї, набрала соломи, внесла у хату, підпалила в печи і почала поратись біля снїданку. Дїти трохи згодом почали підводитись, весело щебетали одно до другого і просили у матери хлїба.
А Карпо йшов. Високий, трохи зігнутий та сухий він робив чималі ступнї і швидко подавав ся вперед. Аж на кряжі зустріло його сонце, весело глянуло у вічі, наче всьміхнуло ся до його, і облило всего червоним сьвітом. У степу було тихо та гарно. Накочений колесами шлях виблискував насупроти сонця скалочками морозу. Іти було рівно, легко. Коли-ж сонце почало підбивати ся у гору і пригрівати, білі скалочки брали ся водою, швидко розтавали, земля чорнїла і до підошов почала чіпляти ся грязя. Карпо чимало вже увійшов верстов, як сїрою конячкою, запряженою у невеличкий візок, вшитий лубками, нагнав його сивий дїд, що сидїв на возї. Дїдусь порівняв ся з Карпом.
— Здрастуйте! — зкинувши шапку привітав ся Карпо.
— Здоров — одмовив старий. — Куди Бог несе?
— У місто…
— З далека?
— З за Диканьки… з хуторів.
— Сїдай, підвезу до Жуків.
— Спасибі. А вам в Жуки?
— Я звідтіля.
Конячка тюпала. Карпо взяв ся за люшню, поставив ногу на кілочок і не зупиняючи коняки сїв на воза. Довгі його ноги звисали з воза і за малим не черкали ся об землю.
— Чого йдеш?
— На заробітки.
— І… і, сину мій, які тепер там заробітки?— Невже погані?
— Кепські!… Мій хлопець на тім тижнї ходив у місто; взяв з собою, як і ти оце, сокиру, хлїба у торбину… Що-б же ти думав? Простояв, казав, з ранку до півдня на базарі поміж поденними, а їх там, каже, хоч греблю гати, потім до вечера ходив, каже, з двору та у двір — усе питав роботи нема!… Та з тим і до дому повернув ся у ночи. А думка була хоч трохи заробити.
— Ох, дїду! Та ви цими словами на шматки краєте моє серце… Тут тільки й надїї на заробітки.
— Та люди заробляють, як кому трапить ся.
— Я жінку, дїтий покинув, щоб їм на хлїб що заробить. Цего року, усїм відомо, який був урожай.
— Ось через те й роботи трудно де добути, бо нас багато таких, що треба заробити.
— Бог не без милости…
— Козак не без щастя! — додав дїд.
Розмовляючи дїдусь з Карпом в'їхали у село.
— Вставай, синку, бо менї треба звертати цабе, а тобі шлях прямий лежить. Щасти тобі Боже!
— Спасибі вам, дїдусю, що підвезли. Дай вам Боже всього того, чого ви бажаєте…
Карпо скинув шапку, низенько уклонив ся дїдови і пішов своїм шляхом. Дїд сїпнув шкапу, — вона взяла цабе і візок покотив ся, відкидаючи колесами шматки вохкої землї.
Невесело було йти Карпови у місто після розмови в дїдом. Його й так турбувала думка, чи знайде він роботу; а дїдове оповідання про сина так його вразило, що Карпо, як кажуть, і руки опустив… І чим близше підходив він до міста, тим дужше било ся його серце, тим страшнїйше ставало питання: що буде, як не знайду роботи?
Ось перед Карпом забованїли здалека хрести дзвінниць та церков Полтави; далї високі димарі парових млинів; зелені та червоні дахи камяниць, хоч і не великого, та красивого міста. Карпо припустив і незабаром ішов серединою вузької вулицї, побіля невеликих хоромів, що рівно під ряд стоять одні супроти других, весело дивлячись ясними шибками вікон. Чим далї йшов Карпо, тим хороми ставали вищі і кращі, а вікон у них так було багато, що й не перелїчиш. Він подавав ся до базарю… Коли це вискочила з одного двору дївчина тай почала гукати:
— Дядьку!… А дядьку!… Чуєте?!…
Карпо зупинив ся і повернув голову. Дївчина махала йому рукою. Карпо підійшов.
— Чи ви, дядьку, не порубали-б нам дровець?
У Карпа радісно тьохнуло серце і він спитав:
— А де-ж вони?
— Ідїть у двір тай подивитесь, а тодї скажете, скільки візьмете за те, що порубаєте?
Карпо увійшов у двір, подивив ся на дрова тай каже дївчинї:
— Дасте семигривенника?
— Трівайте-ж, а я побіжу та скажу панї. — І дївчина хутко побігла в хороми.
— Що не давати-муть — рубати-му, — подумав Карпо. — Він скинув з плечий торбину і витягнувши з за пояса сокиру, поклав своє збіжжа долї, а сам сїв на дривітнї.
— Як злот, казали, то рубайте, — повернувшись сказала Карпови дївчина.
— Добре — рубати-му. А чи не можна у вас напити ся води?
— Чом не можна? Зараз принесу.
— Робітниця, — подумав Карпо, дивлячись у слїд дївцї.
— А по чому служиш? — спитав Карпо дївчину, як вона повернула ся до нього, несучи кухоль води.
— По чотири з половиною у місяць…
— На своїй одежі?
— Ну, так.
— А звідкіля?
— З Тахтаулова.
— Давно наняла ся?
— Після жнив.
— Маруся! — почув ся жіночий голос із кімнати.
— Гукають… Треба бігти… Рубайте-ж та гаразд.
— Про це не турбуйтесь.
Карпо як рушив з дому, то ще нїчого не їв, а вже була обідня доба. Він достав хлїб, одломив чималий шматок, скинув шапку, перехрестив ся і почав його уминати, запиваючи водою.З горниць вийшов молоденький панич у синьому каптанку з срібними ґудзиками і в синьому картузї з двома срібними листиками вище козирька, саме над лобом; він підійшов до Карпа, пильно подивив ся на його, а далї спитав:
— То ви завжди їсте такий хлїб?
— Бува, що й такого нема, — одмовив Карпо.
— А ви здалека?
— З за Диканьки…
— Скільки-ж ви тут заробите у день?
— Як Бог дасть.
— А у вас дїтий багато?
— Четверо та пята жінка, — зітхнувши промовив Карпо.
— Хиба у вас не має землї, що ви прийшли у Полтаву заробляти?
— Нї, є. Надїлу пів десятини та хата похила на бік.
— Пів десятини?! — скрикнув панич. — Хиба-ж можливо прожити з сїмєю на пів десятинї?
— Живемо… Заробляємо по людїх, у кочубеївській якономії… Та цей рік хлїб не вродив — заробили мало, то злиднї й женуть у місто на заробітки, щоб дїти не подубли з холоду та з голоду…
Панич похитав головою і пішов із двору. Карпо почав рубати дрова. Видно Господь зглянув ся над моїми дїтьми, думав він, що післав менї від разу роботу. Карпо працював щиро і над вечір скінчив рубати дрова. Дївчина винесла йому семигривенника.
— У мене не має здачі.
— Казали панї, щоб усї вам віддати.
— Спасибі. Буде на гостинець дїтям.
Карпо попрощав ся і вийшов з двору. Ноги у нього дуже болїли і він сїв на пішоходах, спустивши ноги у рівчак. Де-б його переночувати — мислив він? Темнїло. Пішоходами йшла старенька жінка. Карпо запитав її:
— Чи ви, тїточко, не знаєте, де-б тут переночувати?
— Чом не знаю? Іди, чоловіче, цїєю вулицею прямо, потім візьми праворуч, а потім — лїворуч і пяті ворота від поворотки будуть жовті, навстяж відчинені, — ото й „постоялий“. Там копійки за три і переночуєш.
Старенька подибала далї, а Карпо посидївши ще трохи пішов шукати постоялого.Спитавши ще двох-трьох чоловіків, що трапили ся Карпови на зустріч, де постоялий, і знайшовши ворота розмальовані жовтою фарбою, Карпо увійшов у двір.
— Це постоялий? — спитав він ситого чоловіка, що стояв серед двору.
— Тобі переночувати?
— Еге.
— Пятачок…
— А менї казали — за гривню переночуєш.
— Пятачок…
— Змилуйтесь, хазяїн, візьміть з мене гривню… Я чоловік убогий…
— Пятачок, — одно провадив гладкий, узявшись у боки і важко дихаючи.
Карпо почухав потилицю… Він побачив, що хазяїн був невмолимий — треба було давати пятака. Він витяг з кишенї хустку, розвязав узлика і доставши того семигривенника, що зараз заробив, подав хазяїну постоялого. Гладкий покрутив семигривенника у пальцях, цокнув ним по зубах і сховав у гаман; потім витяг злота і віддав Карпови. Карпо те-ж покрутив злота у пальцях, а потім туго завязав його у край хустки і сховав хустку за халяву.
— Іди ген у ту хату, — промовив гладкий.
Карпо пішов. Увійшовши у хату, він поздоровкав ся, бо так ведеть ся між народом, та йому нїхто нїчого не одмовив на його витання, хоч у хатї й були люди. Горниця була простора та велика. По серединї стояв довгий деревляний стіл, а кругом нього дзиглик та ослони. Над столом на зелїзному гаку, що спускав ся з стелї, висїла лямпа. Лямпа горіла ясним сьвітом і осьвічувала всю горницю. Попід стїнами стояли „нари“. Біля столу сидїло троє: двоє селян, а третє щось таке, мов би й на пана схоже. Селяни перед себе на столї поклали хлїб та два оселедцї і збирали ся їсти; а пан, тулячи ся до сьвіту, читав надірвану здорову ґазету і курив циґарку. На нарах лежало двоє: старий дїд і хлопець років шіснацяти. Дїд спав, а хлопець стукав ногою об ногу своїми драними, що аж пальцї повилазили, чобітьми. Карпо несьміливо сїв на нарах біля дверий.— Випємо, дядьку Іване, — казав молодший до старшого віком чоловіка, що сидїли біля столу. — Я пару цуценяток узяв.
— Про мене…
Молодший витяг з кишенї пару маленьких пляшечок казенної і поставив їх на столї. Пан усьміхвув ся і промовив:
— Так оцї соточки ви звете „цуценята“?
— Так люди прозвали. Біжи, кажуть, притягни цуценя похмелити ся.
Пан зареготав ся ще дужче.
— А як четвертину, то звуть у нас „журавель“, — додав чоловік.
Пан регочучись казав:
— Це дуже гарно, „цуценя“ і „журавель!“
— Як же його виколупати?
— Нате ножик…
І пан подав селянинови невеличкий ножик, яким той і повитягав корки з цуценят.
— Чи не завгодно й вам повечеряти з нами? — промовили ласкаво чоловіки до пана.
— Звольтесь, — проказав дядько Іван, — чарки нема, то хильнїть з пляшечки…
— Пожалуй, — знехотя промовив пан.
Він узяв цуценя і хильнув… Воно мов би заскавучало, забулькотїло і замерло у шлункови пана.
— Закусїть, — припрошували селяни.
— Спасибі. Зараз закусював у Европейській гостинницї, — брехав пан перед селянами. — А в тім… після горілочки слїд закусити.
Пан сплюнув на бік і на увесь рот почав уминати оселедця з хлїбом.
— А матері його ковінька, саме роз'їв ся, а випити чортма! — проказав з запалом дядько Іван. — Треба ще побігти та взяти пляшечку.
Пан витяг з кишенї семигривенника і промовив до дядьків:
— Доставайте й ви такого тай пошлемо взяти півкварти.
— Добре. — І дядько Іван полїз у гаман доставати гроші.
— Стьопка! — крикнув пан.
Хлопець, що лежав на нарах, миттю схопив ся і як вкопаний став перед паном.— На гроші… Духом збігай і принеси дві півпляшки!
Хлопець стрімголов, без шапки, побіг з хати.
У хату увійшло декільки чоловіків і кожен з них займав собі місце на нарах. Через хвилину знов двері відчинили ся і в горницю з криком та з гиком увійшло троє городських обірванцїв. Вони здоровкались за руку з паном і сїдали біля нього. Це були дуже обшарпані постатї: одна у салдацькій латаній шинелї, друга у парусовому поджаку з жіночим платком на сухих плечах, а третя у куценькому каптанку. Карпо подивив ся на них і подумав: „Такі-ж убогі як і я, а може й того гірше“.
— Та тутечки випивка, — сказала радісно „салдацька шинеля!“
— Послали, — одмовив пан. — А як дїла?
— Погані! — промовив крізь зуби „парусовий поджак“. — Трусимо ся від холоду, а заробити трудно…
Хлопець засапавшись принїс дві пляшки; десь достав щербату чарку і усї почали випивати.
— Так таки нїхто нїчого за цїлий день і не заробив? — дивуючись спитав пан.
— Я трохи. — І салдацька шинеля витягла маленький гаманець. — Трицять копійок тільки й було у йому.
— Брешеш! — гримнув пан. — У таких гаманцях завжди бува більше… Пропив?
— Пропив!… Ви все: пропив та пропив… А пішли-б самі на роботу, — знали-б, як гірко заробляти…
— А ти-б без мене що робив? Я всьому голова!… Зараз би опинив ся перед очима Краковського у „части“, — додав пан тихо.
Трохи підпили. Дядько Іван розійшов ся і двічі ще посилав Стьопку по горілку. Пан з кишенї витяг карти і почали гуляти у „хвильки“. Карпо дивував ся дивлячись на городських бідолах. Він думав: певно усї нежонаті — бурлаки. Заробить тай пропє… Що йому? Дїтий нема… Кого йому годувати?… Одна душа…
Карпо послав ся на нарах, лїг і почав під гомін куняти, а далї й зовсїм заснув. О півночи він прокинув ся, бо йому здало ся, наче чиясь рука маца у нього поза пазухою… Карпо липнув очима і побачив, як біля нього мелькнула чоловіча постать у парусовому поджаку. Прикручена лямпа ледви миготїла. Карпо повернув ся на другий бік і стомлений далекою дорогою та важкою працею знов міцно заснув.
Карпо прокинув ся рано, зараз пішов на базар і став поміж поденними, яких на базарі було чимало. Тут незабаром Карпо побачив і тих бідолах, що ночували разом з ним на постоялому. Чого-ж вони, — міркував Карпо, — вийшли на роботу з голими руками і нї в одного не має нї сокири, нї заступа, нї лопати?… Може це халамидники?… Та яке менї до них дїло? — І Карпо підійшов до чоловіка, що наймав поденних.
— Трицять копійок даю у день рубати дрова, — казав поденним старенький міщанин у довгому сїрому суртуцї. — Як хто хоче, йдїть зо мною.
Де-хто з поденних казав, що трицять копійок мало і правив сорок. Трохи згодом один з гурту сказав міщанинови:
— Я піду за трицять за пять…
— Не дам більше як трицять, — держав ся своєї цїни міщанин. — Постоїш до півдня, тодї й за гривенника підеш робити; а нї, то тільки день прогавиш, а заробить нїчого й не заробиш. А їсти-ж треба?
— Я йду за трицять, — обізвав ся Карпо.
Міщанин глянув на Карпа і одмовив:
— Добре. Іди-ж за мною.
— Ходїмо.
Поденні почали лаяти Карпа за те, що він не держав їхньої цїни, а згодив ся йти робити цїлїсїнький день за трицять копійок. Лайте, думає Карпо, а я краще робити-му дешевше, та мати-му роботу, анїж дурно стояти-му поміж вами… І він пішов слїдком за міщанином. Чотири днї Карпо проробив у міщанина. Добрий чоловік подозволив йому у себе й ночувати, а почувши від Карпа, що у нього дома зістало ся четверо дїтий та жінка, а хлїба дасть Біг, почав його кликати до пекарнї обідати разом з наймичкою. Карпо мало не до ніг кланяв ся, дякуючи доброму чоловікови; а як у недїлю вранцї віддав йому хазяїн гроші, то несказано радїв, що заробив за пять день карбованець ще й сорок копійок і то тілько пятака з них довело ся віддати за нічлїг. Буде тепер — думав Карпо, — за що купити борошна, не сидїти-муть голодні дїти… Ще й гостинця понесу малятам. Відпочину який день дома, тай знов верну ся у місто… та сяк так і перетягнемо зиму. Тут можна заробити, аби хіть. Карпо завязав гроші у хустину і поклав їх за халяву чобота; а шматок хлїба, що дав добрий господар, поклав у торбину. До торбини він привязав сокиру, перекинув через плече, попрощав ся з міщанином і пішов на торг, щоб купити гостинця дїтям тай поспішати до дому. Ходивши по базарю, Карпо знов бачив і того, що у салдацький шинелї і того, що у парусовому поджаку. Людий було багато, — базар великий. Карпо підійшов до перекупки, що торгувала бубликами та пряниками — червоними кониками та півнями з золотими гребінцями, і скинувши з плечий торбину з сокирою, поклав її долї біля ніг своїх, а сам почав вибирати пряники.
— По чому? — спитав він перекупку.
— Два на копійку!… Два на копійку! — залящала перекупка. — Там такі хороші та солодкі, аж губи злипають ся!…
Карпо взяв чотири коники і два бублики, а далї нагнув ся, щоб витягти з за халяви хустину з грішми і — обімлїв — хустини за халявою не було…
— Ой лишенько! — несамовито скрикнув Карпо.
— Що? вкрали? — спитала перекупка.
— Не має!…
Карпо зблїд, у очіх у нього пожовкло… руки та ноги потерпли… усе перед ним закрутило ся і він трохи не впав… Бідний чоловік дивив ся навкруги мов божевільний.
— Багато вкрадено? — цїкавила ся перекупка.
— Увесь мій заробіток… — глухо проказав Карпо.
Підходили люди, розпитували, що скоїлось, хитали головами, жалкували, а деякі казали, що так і треба роззяві, і розходили ся куди кому треба. Не швидко підійшов десятник і поважно, надувшись як гиндик спитав:
— Що тут таке скоїлось?
— Тут ось поклав і вкрали!… і сокиру, і гроші з за халяви вкрали… Ох, ратуйте мене! — трохи не з плачем благав десятника Карпо.
— Було-б тобі глядїти, а не ловити гави, — суворо проказав десятник. — Хиба тут мало халамидників швендяє? За ними не надивиш ся. А ви чого тут зібрали ся? Розходь ся!… Розходь ся!… Дива тут нїякого нема! Ач яка юрба зібрала ся!… Чого вам тут треба? Що ви тут не бачили? Розходь ся!… Розходь ся!… — кричав десятник на людий, що зібрали ся біля Карпа і ждали, що буде далї.
— Ой, Боже-ж, мій Боже!… Що-ж я вам тепер, дїточки мої, принесу? — і сльози сипнули з очий у Карпа.
Десятник крутнув свого напів сивого здоровенного вуса і промовив до Карпа:
— Коли хоч — напишемо протокола, а нї, то йди геть… а не то у часть поведу… Ну, а ви чого тут стоїте, роти пороззявляли? Розходь ся!… Розходь ся! — і десятник почав штовхати людий попід боки, щоб швидше розходились.
Карпо поклав перекупцї на столик бублики та червоні коники, що мав дїтям понести гостинцем і злякавшись, щоб не потягли його у часть, пішов… Куди він ішов? Він і сам не знав, куди. Багато кругом себе він бачив людий; у кожного було своє дїло, кожне поспішало туди, куди йому було треба, і нїкому не було дїла до Карпового бідкання, до його тяжкого горя. Як до дому йти? Що нести? Там може останнїй шматок хлїба дїти доїдають, тільки й надїї на те, що він принесе… а тут обікрали!… О Господи! Руки й ноги у Карпа затрусили ся… перед очима усе захитало ся і він заледви переступаючи пішов вулицею. На перехрестї вулиць під барканом сидїло двоє старцїв, калїка і слїпий. Слїпий грав на лїрі і разом з калїкою співали:
Уже тепер правда — правда помирає,
А щира неправда весь сьвіт пожирає!…
Карпо не здолав далї йти і сїв біля старцїв…
— Що, занедужав? — спитав Карпа калїка.
Слїпий покинув грати на лїрі і перепитав:
— Хто занедужав?
— Та ось біля нас сїв якийсь чоловік…
— Чого?
— Мене обікрали…
— Хто?… Коли?… — разом похапцем спитали старцї.
— На торгу… Прийшов за трицять верстов… проробив пять день… заробив рубля, ще й сорок копійок, і оце зараз викрали…— Тут, чоловіче, треба бути обережному — це город! — проказав слїпий і знов почав грати на лїрі, приспівуючи старечим голосом:
Уже тепер правда — правда вже померла,
А щира неправда увесь сьвіт зажерла!…
А Карпо бідкаючись мовив:
— Дома хлїба не має… дїти голодні… хата не топлена…
— То приставай до нас! — проказав калїка до Карпа.
— Чого?
— Старцювати…
— Так я-ж не калїка?
— То що?
— Усяк же скаже: ач який лобуряка, робити не хоче та по дворах тільки ходить, виглядає, щоб де-що вкрасти.
— Одні скажуть може й так, а другі: гірко йому, мабуть, довело ся жити у сьвітї, коли пішов старцювати.
— Нї, не пристану…
— Як знаєш…
— Ох! — важко зітхнув Карпо.
— Павле! — промовив слїпий.
— Га! — озвав ся калїка.
— Дай з торбини цьому чоловікови декільки шматків хлїба задля дїтий…
— Що це ви, дїду!… Нїколи в сьвітї не візьму від старця!
— Та я не тобі даю, а дїтям… Хиба тобі краще, як дїти попухнуть з голоду?… Візьми, добрий чоловіче, та неси дїтям…
Мов живі перед Карпом стояли його дїти і йому навіть чуло ся, наче вони просять у нього хлїба, простягаючи свої маленькі рученята… Карпо й собі простягнув руку і взяв від слїпого старця декільки шматків хлїба, встав і хитаючись мов пяний потяг шляхом до дому…
А в вечері на постоялому „пан“, „салдацька шинеля“ та „парусовий поджак“, сидючи біля столу гуляли у карти і смакуючи тягли червоне вино.
— Нї в кого лекше не заробиш, як у хахла, — казав „парусовий поджак“. Стоїть сьогодня на базарі один, гави ловить та червоні коники у перекупки купує… Ну, і оддав менї за те усї свої гроші, ще й сокиру…
— Випємо-ж за роззяв — від них нам найбільша пожива! — мовив „пан“.
— Випємо!…
— Краля взяла! — радісно скрикнула „салдацька шинеля“.
— Хлюст!…
— Вино сьвітить!…
І далеко за північ на постоялому чула ся жіноча пісня і пяні голоси вигукували: Вино сьвітить!… Краля взяла!… Хлюст!…
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|