Лис Микита (пісня десята)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Лис Микита
Іван Франко
Пісня десята
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Лис Микита (пісня десята)


При розмові шахом-махом
Лис с Бабаєм битим шляхом
Не спішаться, звільна йдуть.
Втім Бабая штурк Микита.
«Стрику, осьде ямка скрита,
Живо заховаймось тут!»

Під місток, що був на шляху,
Втік Бабай в великім страху,
Думав: може, де стрілець?
А за ним шмигнув Микита,
Та на шлях глядів з укриття...
Пст! А сам трясеться ввесь.

А тим шляхом ізо Львова
Йде процесія здорова,
Що ходила там на суд:
Старий Півень перед веде,
За ним його весь рід іде,
Тільки мар вже не несуть.

Заховавши жаль у серці,
З горя випивши по чвертці,
Всі співають «Комаря»:
«Гей, там в лісі шум зробився,
Комар з дуба повалився!
Кличте, кличте лікаря!

Розбив собі головище
На дубовий конарище
(Соло Півень витяга);
Вилетіла Муха з хати
Комаренька рятувати
(Вся рідня підпомага).

«Ой Комарю, господарю,
Жаль мені вас непомалу, —
Тягне Півень голоском. —
Чим же я тебе уличу?
Бо тобі я щиро зичу! —
Хор підхопив весь гуртком. —

Продам хату, продам сіни,
Щоб добути медицини,
Ще й покличу лікаря;
Продам граблі і мотику,
Заплачу ще і аптику,
А вздоровлю Комаря.

Ой як гукне Муха люба,
Поскакали кліщі з дуба,
Комарю спинили кров:
Мурашечки прибувають,
Подушечки підстеляють,
Щоб на нього сон прийшов».

Так-то куряча рідня вся
Верещить, аж порівнявся
Старий Півень із містком;
Втім, мов блискавка, з укриття
Як не скочить Лис Микита
Та й хахап його мельком!

«Га, ти тут мені, драбуго!» —
Скрикнув Лис і вхопив туго
І головку враз відгриз.
Півень лиш крильцями стріпав
І лапками довго сіпав:
З трупом в яму скочив Лис.

«Бійся бога, мій синашу,
Заварив нову ти кашу!
Чи зовсім ти з глузду збивсь?
Півень сей — велика сила,
Мав протекцію в Бурмила
І цариці полюбивсь».

Так Бабай остерігає,
Та Микита вже не дбає,
Півня радісно скубе.
«Ти начхай на се, мосьпане!
Глянь лиш, що тут за сніданнє!
Пишно погощу тебе!

А на Півня сього, стрику,
Здавна злість я мав велику,
В серці й досі ще кипить:
Не за позов, не за шкоду,
Але за одну пригоду,
Про яку й згадати стид.

Раз голодний, що аж плачу,
Йду я попід сад і бачу:
Півень піє на вербі.
Як би тут його ошвабить,
Із верби додолу звабить
І до рук дістать собі?

І як стій я для потреби
Вдав пустинника із себе,
Мимрю: «Господи воззвах»;
Далі під вербу підходжу,
Очі скромно вверх підводжу
Та й говорю, як монах:

«Любая моя дитино,
Дивна, райськая пташино,
Здоровлю тебе сим днем!
Дбаю я про тебе ревне,
Про твоє добро душевне
Дай розмову розпочнем!»

Півень крикнув сміховито:
«Ой мій таточку Микито,
Видко, ти давно не їв!
Любиш ти у мене, певне,
Більш тілесне, ніж душевне!
Зголоднів — то й спобожнів!»

«Не гріши, душе честива!
Я відрікся від м'ясива,
Їм лиш мід да корінці,
Піст твердий держу щоднини
І живу собі в пустини
В найтемнішому кінці».

Півень крикнув сміховито:
«Ой мій таточку Микито,
Та й масні ж твої слова.
І язик твій медом капле.
Але зуб твій люто хапле,
Злоби повна голова».

Я кажу: «Ой гарна пташко,
Знов грішиш ти дуже тяжко!
Знай же: задля тебе я
Із далекої пустині
Вмисно аж сюди йду нині.
Ось до тебе річ моя:

В сні почув я голос з неба:
«Встань, Микито, живо треба
У село іти тобі.
Ти не гайся й не лякайся,
Якнайшвидше поспішайся, —
Здиблеш Півня на вербі.

Півень сей — страшенний грішник,
Многоженець, і насмішник,
І безбожник. Тож іди,
Розворуш йому сумління,
Змий гріховне затвердіння,
До покути приведи!»

Синку ти мій гребенястий!
Швидко можеш ти пропасти,
І душа піде в смолу.
Злізь з гілляки, сповідайся,
У гріхах своїх покайся,
Душу збережи цілу».

Мовить Півень сміховито:
«Ох, мій таточку Микито,
В чім же той тяжкий мій гріх?
Чи то я краду, грабую,
Чи вбиваю, чи мордую,
Чи святе беру на сміх?»

«Ей небоже, — мовлю грізно, —
Кайся, щоб не було пізно!
З серця гордість викинь пріч!
У тяжких гріхах конаєш,
А і сам про них не знаєш —
Се погана дуже річ.

Чи ж не маєш ти, признайся,
По дванадцять, по п'ятнадцять
І по більше ще жінок?
По якому се закону
Ти жиєш в грісі такому?
Будеш в пеклі в сірці мок!»

Тут мій Півень став, мов змитий:
Тон мій, острий і сердитий,
Зрушив, бач, його нутро.
«Ой мій таточку Микито,
Бачу ясно і відкрито
Се гріховнеє тавро!

Та сей раз ще змилостився!
Я не постив, не молився,
В серці скрухи не збудив.
Кепська сповідь бути може,
Тож лякаюся, крий боже,
Щоб і тут не поблудив».

«Грішнику! — ревнув я строго. —
Чорт говорить з горла твого!
Сповіді боїться біс!
Геть жени його! Покайся!
Із покутою не гайся!
Зараз тут до мене злізь!»

Отакого-то я шваба
Підпустивши, сього драба
Таки за печінку взяв.
Звільна з гильки він на гильку
Став злітати і за хвильку
На землі край мене став.

Тут я хап його та й кличу:
«А, ти тут мені, паничу!
Сповідайсь не сповідайсь,
А великої покути
Вже тобі не оминути.
Зараз із життям прощайсь!

Будь я пес, не Лис Микита!
Буде кров твоя пролита,
А жупан червоний твій
Я розмикаю й розкину,
Грішне тіло в домовину,
У живіт спакую свій».

Зміркувавши, де попався,
Півень стишивсь, не трепався,
Звісив голову униз
І промовив сумовито:
«Ой мій таточку Микито,
Що вже діяти, живись!

Видко, бог судив так, любий,
Щоб через твої я зуби
В рай блаженний увійшов.
Так бери ж собі те тіло,
Щоб в зубах тобі хрумтіло, —
Поживай і будь здоров!

І жупан отсей червоний,
Що ним часто во дні они
Я пишавсь серед курок,
Рви, шматуй, — я не жалію,
Тільки дай мені надію,
Що в смолі не буду мок.

Лиш один ще жаль сердечний
В світ загробний, безконечний
Понесу з собою я,
Жаль тяжкий для серця мого,
Бо й для тебе шкоди много
Принесе та смерть моя.

Бачиш, голос мій чудовий
Так сподобався попови,
Слава скрізь о нім така,
Що в єпіскопськім соборі
При архієрейськім хорі
Мав я стати за дяка.

Обіцяли паляниці,
Штири кірчики пшениці,
Ще й м'якого хавтуря;
Та я пункт поклав конечний,
Щоб Микита, муж сердечний,
Був там за паламаря.

Ось тепер, коли я гину,
Мали у твою пустиню
Три каноніки прийти
Закінчить твоє злидарство,
Запросить на паламарство
І завдаток принести».

Я артист є, любий стрику!
Кожде слово в мні велику
Силу вражінь підійма.
Тож, як вчув слова такії,
Розгулялись в мене мрії,
Скокнула душа сама.

Рот роззявивши без тями,
Живо сплеснувши руками,
Мовлю: «Отакий пан Лис!»
А в тій хвилі Півень-злюка
Скочив, пурхнув, мов гадюка,
Та й на гільку тільки блис.

«Ой, мій таточку Микито, —
Мовить відтам гордовито, —
Так ти паном буть забаг?
Для мерзкого паламарства
Зрікся б ти і неба, й царства!
А мене ти мав в зубах!»

Тьфу, та й згадувати годі,
Як із мене кпив сей злодій,
Як пишавсь, мов генерал!
Я звір тихий і рахманний,
Все дарую, бійку, рани, —
Та до смерті мщу скандал».

Отакеє розповівши,
Враз з Бабаєм півня з'ївши
І спочивши під містком,
Наші любі подорожні,
Мов святії та побожні,
Далі тюпали пішком.

«Кажеш, стрику: Півень — сила,
Мав протекцію в Бурмила
І в цариці в ласку вліз?
То-то й є наш лад, нівроку:
Без протекції ні кроку!
Щоб вас божий грім розтріс!

Чи ти вчитель, чи фаховець,
Чи урядник, промисловець,
Чи поет, чи ремісник,
Будь ти здібний, пильний дуже, —
Без протекції, мій друже,
За весь труд свій маєш пшик.

Ласка панська, вплив жіноцтва
Вищі понад всі свідоцтва:
Шепне слово пан барон,
Чи прийде білет княгині, —
Весь твій труд в одній хвилині
В пил розсиплеться, мов сон.

Так-то, любий мій Бабаю!
Силу ту я добре знаю,
А як знаю — не боюсь.
Адже ж я не в тім'я битий
І для себе вмів зробити
Там протекційку якусь.

При дворі коло цариці
Є на місці фельдшериці
Малпа Фрузя, удова:
Ніби лікарка потрошка,
Ніби знахарка, ворожка,
А вродлива, як сова.

Хоч давно вже не панянка
І страшна емансипантка,
Всіх ненавидить мужчин,
А до мене потихенько,
Чує щось її серденько, —
Звісно, що не без причин.

Правду рікши, у цариці
Я їй місце фельдшериці
Виєднав — і дуже рад;
А тепер вона, небоже,
Все в дворі зробити може,
Всіх на свій звертає лад.

Та хоч би мене й не знала,
То за мною би обстала,
Бо не любить Вовка — страх.
Чом не любить — се я знаю
І скажу тобі, Бабаю, —
Швидше нам минеться шлях.

Ще як з Вовком мандрував я,
Раз в чужину заблукав я
Аж на море, в Малпин край.
Змучені оба, голодні,
Нічого зловить не годні,
Хоч лягай та й умирай.

Глянь — між скалами криївка,
Малпи Фрузі се домівка.
От Неситий повіда:
«Йди, Микито, в сю хатину,
Може, нас приймуть в гостину,
Бо тяжка нам тут біда».

Йду я, входжу — серед хати
Малпа, наче чорт лабатий.
А круг неї діточки,
Та такі вам обридливі!
Чортенята всі правдиві,
Що аж страшно, бідочки.

Визвірились всі на мене,
Аж пробігло щось студене
Попід шкіру — тьфу, пропадь!
Очі всі повитріщали,
Зуби так понаставляли, —
Думалось: от-от з'їдять.

А Малпиця, та прочвара,
Підступа, мов чорна хмара:
«Що вам треба? Хто ви є?»
Ну, я їй давай брехати:
«Я прийшов, щоб вам віддати
Ушановання своє.

Із далекого Підгір'я
Богомільний, чесний звір я
І, мабуть, свояк ваш єсть, —
З прощі йду — та, чувши масу
Про красу і мудрість вашу,
Я прийшов віддать вам честь».

Подобріла Малпа зараз,
Від тих слів аж облизалась:
«Прошу сісти! Так, значить,
Ви про мене щось чували?»
«Пані, ах, які похвали
Фама скрізь про вас кричить!

А сі любі ангелятка —
Ваші діточки? А татка,
Певно, дома десь нема?»
«Ох, мій пане, я вдовиця!
Та вам, може б, поживиться?
Зараз зладжу я сама!»

«О спасибі, люба пані!
(А в кишках, мов в барабані,
Пусто, марша тне живіт!)
Їсти в вас я й не посмів би!
Вашим любим словом хтів би
Ум свій, серце напоїть!»

«Бачу, друже, що ти чемний,
І розумний, і приємний, —
Любий гість мені такий!
Будем говорити много,
Та проте поперед всього
Зараз їж мені і пий!»

І метнулась до комірки,
Принесла аж три тарілки
М'яса, шницлів, ковбаси;
Перед мене все приносить,
Потім сіла та ще й просить:
«Їж! Чом більше не їси?»

Ну, я їм, аж хата ходить!
Малпа тим часом розводить
Теревені всі свої
Про жіночі нерви ніжні,
Про мужчин чуття побіжні,
Про рабство жінок в сім'ї.

Про «небіжчика» спімнула
Та й тяженько так зітхнула:
«Він мене не розумів!»
Далі скочила в культуру,
Ворожбу, літературу,
Стрій, політику і спів.

Я потакую й смакую,
Та для форми десь-якую
Опозицію зведу;
Малпа спорить, гарячиться, —
Бачу, потік не скінчиться,
Тож, наївшись, більш не жду.

«Пані люба, я щасливий,
Що такий тут скарб правдивий
Несподівано знайшов!
Тут скріпив я тіло й душу,
Та простіть, спішити мушу,
Та прийду швиденько знов».

Малпа щось там ще плескала,
Я не слухав, як дам драла,
Коло Вовка опинивсь.
«Ах, Микито, я тут гину,
А ти там цілу годину!
Ну, приніс, що? Пожививсь?»

«Пожививсь, — говорю, — брате,
Та з собою страву брати
Не подоба, просто стид.
То ти йди до хати, друже,
Малпа гостям рада дуже,
То й тебе вона вгостить».

Вовк у хату. Я се бачу,
Добре знаю вовчу вдачу,
То під стінку притуливсь,
Слухаю. Ось Вовк вітаєсь,
Малпа щось його питаєсь, —
Вовк на лавці розваливсь.

«Дай обідать, Малпо глупа!
А се що? Чортяток купа?
Ну, та й погань, боже крий!
Та-бо й ти — хай дундер свисне!
Глянеш — молоко аж кисне...
Ну, а де твій чорт старий?»

Так Вовчисько ляпав здуру.
А втім Малпа цеглу з муру
Як ухопить, як шпурне
В саму морду — боже любий!
Висипала штири зуби...
Мій Неситий як ревне!

Був би Малпу вбив на місці,
Ба, коли Малпи звинніщі,
Як не скочать діточки:
Сей камінням Вовка пряжить,
Той знов очі видрать важить.
Двоє хапле за дрючки.

Лущать, б'ють без милосердя!
Ледво-не-ледво відпер я
Двері й крикнув: «Вовче, йди!»
От він вискочив в тій хвили,
Бо були б його убили,
Ніби гамана жиди.

Відтоді у Малпи Фрузі
Став я в ласках по заслузі,
Вовк же гірший полину.
Тож я вірю щастю свому:
Серед бурі, серед грому
Інші тонуть, я сплину».

Отака велась розмова,
Поки шляхом Лис до Львова
Враз з Бабаєм дочвалав:
Саме в пообідню пору
На майдані просто двору
Він на суднім місці став.