Лис Микита (пісня четверта)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Лис Микита
Іван Франко
Пісня четверта
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Лис Микита (пісня четверта)


Лис собі в вечірню пору
З діточками коло двору
Розмовляючи гуляв,
Аж тут голос у діброві
Обізвався: «А, здорові!
Ось до вас я причвалав!»

«Ах, Бабай! Чи ти се, стрику?
Ну, мабуть, якусь велику
Новину несеш до нас!
Ти втомився? Ти сумуєш,
Ну, до хати! Заночуєш,
То й балакать буде час».

Всі гарненько привітались,
Про здоров'я розпитались,
Випив вишнячку Бабай.
Сів на приспі, віддихає, —
Лис про царський двір питає:
«Ну, балакай, не зітхай!»

«Гей, синашу, схаменися, —
Так сказав Бабай до Лиса, —
Що за збитки робиш ти?
За що ти з післанців кпишся?
Чи направду ти боїшся
На той царський суд іти?

Я ж гадаю, синку милий,
Що ти зможеш в одній хвили
Ворогам заткати рот.
Адже всі їх глупі мізки
Проти твого стоють тріски!
Отакий то весь народ!»

«Правду кажеш, любий стрику, —
Рік Микита, — і велику
Ти охоту в мні підвів.
Що ж, піду! Най всі побачуть!
Хто сміється, ті заплачуть.
Цар на ласку змінить гнів!

Хоч там цар на мене лютий,
Та він знає, що в мінути
Небезпечні, в чорний день
Всі торочать не до ладу,
Але дати мудру раду
Вміє тільки Лис оден».

І ввійшли оба в світлицю,
Привітав Бабай Лисицю,
Всі засіли край стола.
Лисенята Міцько й Міна
Повлазили на коліна —
Живо гутірка пішла.

«Дуже лютий цар, Бабаю? —
Рік Микита. — Знаю, знаю,
Жаль йому медвежих мук!
Та в нас був старий рахунок, —
Довго ждав я на трафунок,
Щоб дістать його до рук.

Тому літ ще небагато,
Як Бурмила Лев, наш тато,
Губернатором зробив
На підгірські наші бори,
Щоб звірячі справи й спори
Всі по правді він судив.

Оттоді-то Вовк Неситий
Напосівсь мене здушити,
А з Бурмилом змову мав;
І на суд губерніальний
За мій помисл геніальний
Перший раз мене позвав.

Що за помисл? Слухай, друже!
З Вовком раз, голодні дуже,
На поживу вийшли ми.
День. У церкві дзвін десь дзвонить, —
Та нас голод з лісу гонить
Серед лютої зими.

До села йдем осторожно,
Нюхаємо, де би можно
Чим масненьким поснідать, —
Аж тут сала, м'яса запах
Не лиш в носі, а аж в лапах
Закрутив нам — хоч тут сядь!

Тії пахощі нас гарні
До попівської спіжарні,
Мов по нитці, довели.
Стали ми довкола нюхать,
Чи безпечно всюди — слухать,
Аж віконце ми знайшли.

Страх тісне було віконце.
«Лізем, Вовче?» «Лізем конче! —
Каже Вовк, — Ти перший лізь!
Глянь, чи де нема заліза!
За тобою й я полізу —
(Так Вовк каже) — лізь, не бійсь!»

Я проліз досить вигідно,
Роздивився. «Лізь свобідно!» —
Так до Вовка я сказав.
Він голодний був, тоненький,
Ну, та в отвір той вузенький
Ледве тулуб свій пропхав.

А в спіжарні — боже кріпкий!
Світ затьмився нам до дрібки,
Стільки там добра для нас:
М'яса, сала, вуженини,
Штири пілті солонини
І довжезний ряд ковбас.

Став я думать, міркувати,
Як тут господарювати, —
Та мій Вовк мов оцапів:
Перший полоть хап зубами!
Рве, куса, гризе без тями —
Став, і їв, і, знай, сопів.

«Ну, — гадаю, — їж, небоже!
Та для мене се негоже».
Я беруся до ковбас.
З жердки легко їх здіймаю,
Крізь віконце викидаю,
Поки всіх отак не стряс.

А за ними й сам в віконце
Вискочив та й ну чимскорше
Всі на шию надівать.
Навантажив, як коралі,
Та й до лісу далі, далі,
Скарб у яму щоб сховать.

Скарб у яму заховавши,
Спокійненько поснідавши,
До спіжарні знов біжу.
Прибігаю: Вовк ще голить!
Не доївши, кинув полоть,
З смальцем розпочав діжу.

«Вовче, — шепчу, — час до гаю!
З церкви люди вже вертають, —
Щоб нас тут хто не застав!»
Вовк, почувши се, зжахнувся,
В дірку прожогом метнувся,
Та вже ледве шию впхав!

Бачиш — повний був, мов бочка!
Став у дірці, тілько очка
Витріщив, немов баньки.
Страх відняв у нього мову...
Я ж кричу: «Чого став знову?
Ну, якої бідоньки?»

Вовк не тямить вже, що діє!
Пхаєсь в дірку, аж потіє,
Та дармий його весь труд.
Далі з лютої розпуки
Заламав передні руки:
«Лисе, — каже, — згину тут!»

«Вовче, — кажу, — чи здурів ти,
Чи від смальцю оп'янів ти?
Вилізай, пора нам в гай!»
«Ой, не можу, мій Лисуню!
Бачиш, пуза не просуну!
Ой, Микито, помагай!»

Ну, скажи ти сам, Бабаю:
Що я тут чинити маю,
Як драбузі помогти?
Лишу Вовка — може згинуть.
Ліпше, думаю, не кинуть,
Але до попа піти.

Попросить по добрій воли,
Щоб дав пилки і позволив
Більшу вирізать діру.
Здумавши сю річ штудерну,
Мовлю Вовку: «Жди, я верну!»
І в попівство просто дру.

Піп був власне у покою:
В пообідньому настрою
Люльку, ходячи, курив.
У вікно я заглядаю,
Лапою шкряб-шкряб, благаю,
Щоб вікно він отворив.

Піп поглянув, підбігає...
«Лис у вікна заглядає!
Гей, ловіть його! Біжіть!»
Я й незчувся, а за мною
Слуги, служниці юрбою, —
От я духом через пліт.

Крик за мною, як в гамарні...
А я просто до спіжарні
Та й сховався під поміст.
Тут погоня надлітає:
«Де він? Де той Лис? — питає. —
Показав нам тільки хвіст!»

Втім зирнули, а з віконця
Вовк Неситий проти сонця
Визирає! «А, ти тут?
Ой, нещасная головка!
Таж се Вовк! А бийте ж Вовка!
Тут йому зробіть капут!»

Вовк їх там не дожидався,
А в спіжарню заховався,
При саміських дверях став.
От вони як отворили,
То Неситий скік в тій хвили —
З сеї шпарки скористав.

Та дістав там з дивовижі
Скілька буків через крижі,
Так що ледве в ліс доліз,
І про справу сю немилу
Заразісінько Бурмилу
Він на мене скаргу вніс.

Хоч сам винен за лакомство,
А на мене віроломство,
Злобу й зраду наклепав.
Ну, а, думаєш, Медвідь
Розібрав усе як слід,
По закону поступав?

Де тобі? Суддя той ласий,
Як дізнався про ковбаси,
Що я з трудом розстарав,
Як ревне на мене туго:
«Зараз все віддай, злодюго!
Будеш ти ковбаси крав?»

«Ти й віддав?» — Бабай питає.
«Що ж було робить, Бабає?
Адже ж хтів відтяти хвіст!
Та щоб всі віддать — а дзуськи!
Штири дав йому тонюські,
А собі лишив ще шість.

От Медвідь так судить справу:
«За побої, за неславу,
Вовче, маєш ковбасу!
Решту я з'їм. Ти ж, Микито,
Рад будь, що тебе не бито!
Марш, бо кості рознесу!»

Так-то нас судив Бурмило!
Гірко се мене вшпилило!
Я присяг на царський хвіст:
«Як його дістану в руки,
То за всі ті подлі штуки
Він тяженько відповість».

Надоспіла і вечеря;
З пір'ям пряжена тетеря —
Всім досить її було.
Як гарненько поживились,
Де про що розговорились
Та й пішли собі в стебло.

А як рано повставали,
То гарненько поснідали:
Їли сало з часником,
Потім гусячу потравку,
Закусили ж сю приправку
Ще копченим судаком.

Отоді Микита вбрався
До дороги й так прощався
З господинею й дітьми:
«Люба жінко, будь здорова!
Час іти мені до Львова,
Тож ключі усі прийми!

Наглядай як слід в коморі,
Бо ті миші красти скорі, —
А про мене не журись!
Хоч тепер на нас цар лютий,
Але легко може бути,
Що всміхнеться ще колись.

А ви, дітки, не пустуйте,
Поза домом не гарцюйте,
Мамі збитків не творіть!
Глянь-но, стрику, що за звірик
Отой Міцько! Хто повірить,
Що йому ще тільки рік!»

І дітей поцілувавши,
Жінці в вухо пошептавши,
Що там ще сказати мав,
Лис Микита, мов у гості,
В Львів, назустріч царській злості
Враз з Бабаєм почвалав.