Лови (1901)
| Лови Львів: Наукове Товариство імени Шевченка, 1901 |
|
 |
— Чи чули: Костенко женить ся?
— На кім?
— На Гирівнї.
— На Гирівнї?
— На їй.
— Що ви? Коло неї-ж його старший брат ходив.
— То біля старшої, а сей — на менчій.
— Що ви плетете? на якій менчій? Одна-ж тільки є; чорнява, круглолиця, мов місяць у повнї.
— Знаю, знаю. Не на сїй; є друга, менча. Білява, невеличка, личко остреньке, як у лисички; сама бігуча, як живе срібло.
— То що-ж се я її не знаю?
— І повинні не знати. Її не було дома, в інститутї вчила ся.
— Як-же се так: менчий перебіг дорогу старшому?
— А що-ж? Щоб рід не розходив ся.
— Та ви жартуєте?
— Добрі жарти, як у недїлю вінчанє. У ґенерала карити прохали молодих До церкви везти… Сам, кажуть, обіцяв бути… пішли наші в гору!Оттак розмовляли городяне великого міста П. по всїх хатах, улицях і майданах, дивуючись тому несподїваному весїлю. Про те весїлє толкувало і старе, і мале, і убоге, й заможне; всякому те весїлє чогось застрягло у зуби; всяке судило про його по свойому.
Одні казали: — Великого, бач, щастя запобігла — пристава з части! І в день не їдж, і в ночи не спи, та все ганяй як скажена собака висолопивши язика.
— А вона, вона що за цяця? — гудили иньші. — Дивіть ся, велика панї! Що була в інститутї, то й велике цабе! А що з за нею? що бере він в придане? Злиднї-ж невилазні, тільки й того, що личенько красне!
— Та все-ж вона йому не рівня: вона значного, хоч і збіднїлого роду, інститутка; а він попенко, десь під школою тиняв ся… був попихачем, був і в сторожах, у москалі ходив — і там не погодив ся; нїкуди дітись — у полїцию… Та й там виплив через те, що одній панї на цегольні робітників усмиряв. Отсе не віддасть панї плати, піднїмуть ґвалт робітники: як же се, та через віщо се?… Зараз за Костенком у часть. А той стараєть ся, і аж із шкури лїзе, та панї догоджає. За те сама до ґубернатора лазила, місця прохала… Знаємо ми!
— Та що ви знаєте? — горячились його заступники. — Ви знаєте, що якби не він, то й справдї бунт би був? Знаєте, хто такі між робітниками були? Які „цидулки“ по городу розпускали, збори збирали та книжки читали? Ото-ж він усе вислідив та видививсь… Одного схопив, другого спіймав — ого! — зразу відбив повадку тим злочинцям на цегольню встрявати, робітників на все лихо навчати… Тепер, не бійсь, і панї не жалїєть ся і робітникам добре… Ви знаєте, що він перший у полїцмайстра „на щоту“? Жандарм ним не нахвалить ся, прокурор всякі таємні дїла йому припоручає!.. Та що казати? А перша жінка хиба не інститутка була?
— Та з відтіля-ж, з інституту… Багато щастя зазнала у його батька на селї, — коровам виносячи та овець доячи! А як же, знаємо! Знаємо, як її безпамятну у сухотах сюди привезли, та замість лїків лист вексельного паперу підсунули. Знаємо, як після смерти й домик продавав ся. Не чого-ж то ми так і в гору тепер скачемо, що жінчині грошики у кишенї ще брязчать! Тисяч з пять таки перепало… І багато тільки зістало ся?…Молоді не чули того гомону, та й не дослуха́ли ся. Вони були такі щасливі обоє! Йому 27 лїт, а їй усего 17-тий пішов. Другий місяць пішов, як він овдовів не нажившись, а намучавшись за першою жінкою, слухаючи її щоденні бухи, та дивлячись на її стражданя… Як йому тепер не задивити ся на пишну вроду, що наче квіточка рожева на зорі розпускала ся? Намучене серце шукало другого, де б відігріти ся; натруджена душа бажала тихого щастя та затишного спочинку!… Не дивно, що вона зразу запала йому в око, коли він углядїв її…
А їй усего другий місяць минав, як з інституту, де в глухих, нїмих стїнах самотня думка малювала їй срібні райтузи, брязкучі шпори. До того у його і брови чорні, і вусики невеличкі і личко молоде та веселе; усьмішка не спливає з його червоних уст, жарти так і сиплють ся з рота; і танцюристий — не взяв його кат! чи й заспіває, — все то веселі та жартовливі піснї!
Не вітер-буря в темному лузї хилить тополю: веселе слово вабить-чарує дївоче серце! Не зоря ясна темної ночи у небі грає: дївоча врода пестить та гріє похмуру душу!
— Серце Орисю! — шепче він стиха, заглядаючи у її очи. — Ганяючи за злодїями, вислїджуючи злочинцїв менї приходило ся у такі темні ночі блукати, — руку перед собою наставиш — не бачиш! Та що та темнота, як порівнати її до твоїх зрачків? День білнй сьвітло ясне!… У твоїх очах тільки нїчого не видно, серед їх темноти я-б заблудив ся.
— Заблудив ся б? — лукаво щурячись питає вона. — Та не бійсь, не куди — до мого серця приблудив ся!… І червонїючи як та квітка, склоняє свою головоньку на його плече.
Він нестямно кинув ся. Жаркий поцїлунок перервав їх розмову. Спалахнули й чорнії очи, і обвиваючись білими руками кругом його шиї, вона шептала:
— Грицю! я бачила тебе раз на пожежі, як те там порядкував… Тепер знов пожежа: горить моє серденько трудне, горить — палає. Наложи свою руку на його, затопчи огонь той палючий.
Він слухняний приник до неї і млїючи в її обіймах, думав: — Інституточка! інетитуточка! чиста та неповинна, як та дитина!У недїлю вони побрали ся. Орлом сизокрилим стояв він на шлюбі і думав: ще за всю мою службу не доводилось такого злочниця спіймати, як се біля мене… Держіть ся тепер, глупої ночи дїти! Не сховаєтесь від мене і під землю; і звідти вас видеру і виведу на сьвіт просторий: такого звіря заполонивши всїх вас полоню!
А вона, що вона думала? Як та голубочка полохлива вона стояла біля його і тільки коли-не коли скоса стріляла очима на високого та бразого офіцира-артилєриста…
Минув тиждень; тиждень солодких поцїлунків, палких обіймів, нестямного весїльніго щастя. Вони жили в части і за той тиждень не раз його відривали від неї за для якихось таємних дїл, тихого шушуканя та зговорів.
— Що там у тебе за дїла такі? — питає вона.
— Дїла, серце, таємні дїла. Треба знати, що і під землею робить ся.
— Не вже і про те треба?
— Треба. Коли ми у людську душу залазимо, у людському серцї читаємо…— Та не вже ви такі всевідущі? — перебила вона його.
— Такі.
— Знаєш, що і в мойому серцї заводить ся.
— Знаю, Орисю. В твойому серцї живе один чоловік, що незабаром полїцмайстром буде. Швидко тебе, моя горличко, одну покину.
— Мене? на довго? — злякано спитала вона.
— Нї, доле. Може з тиждень сама поживеш, посумуєш, поки я верну ся… А там… а там?!
— Тиждень! — мало не плаче вона. — Що-ж я робитиму той тиждень? Я й умру з туги!
— Не вмирай, моє щастє… Полїцмайстершою будеш… знаєш, полїцмайстершою!
— Куди ж ти поїдеш?
Він задумав ся.
— Одного злочинця ловити. Великого злочинця, що за ним от уже цїлий рік усї ганяють, та не спіймають. А я вислїдив, я спіймаю!
— Коли-ж так, то й я поїду. Поїду до подруги на село. Вона мене скілько разів уже закликала, та я все не зберу ся. А тепер поїду… По чавунцї недалеко тут; усего друга стация буде.
— І гаразд, серце. Я тебе на дворець зелїзний проведу; а звідси і сам махну.
— Я не довго буду: день, другий погуляю, та й назад верну ся. А ти менї все розкажеш, що ми будемо робити? — жартовливо запитала вона.
— Я й так знаю, що ви будете робити.
— А що?
— Ось що! — Він кинув ся до неї і загородни їй уста горячими поцїлунками.
— Не правда, не правда твоя! — весело гукала вона, лукаво посьвічуючи очима.
Пообідали, полягали спочити; бо нї їй, нї йому не доведеть ся цїлу ніч спати. Їй треба до подруги їхати, а йому на лови збирати ся. Вона тільки на хвилину у свою хату побігла, щось написала, кудись післала і мерщій лягла спати.
— В дорогу збираєть ся, — думав він, лежучи на ліжку з закритими очима. Дрімота його стиха колисала; тиха, спокійна дрімота недавного сімянина, щаслива дрімота молодого… — Нехай збираєть ся; провітрить ся, погуляє… А я тимчасом своє дїло справлю… Добре що не допитуєть ся, куди їду, чого їду? На що їй те знати? Молода та жалїслива, вона певно пройметь ся жалем до тих, на кого ми тенета розставляємо; почне заступати ся, прохати… Як перед нею вистояти? Краще, що не допитуєть ся!… Нехай не знає її добре серце, як нам приходить ся дїтий від сїм'ї відривати… Ох, гірка та невесела ти наша доле! На сльозах людських заснована, на щастю иньших збудована!… Гм… Чого-ж се я клену? Он прокурор хвалив ся, як сих двох спіймаю — буде ґубернатора прохати, щоб зробив полїцмайстром… I депешу менї припоручив… Ось вона тут у кишені… Сегодня вони повинні бути. На сегодня всїм гостиннишникам заказано: зараз дати знати, хто й чого приїхав… Не втечете, голубчики, моїх рук! не втечете… Ось тут будете у мене… Нїчого менї далеко за вами забивати ся, хоч я і похвалив ся їй, що поїду… Хиба не можна збрехати? Як вернеть ся, ото здивуєтья ся, що я дома!… А як вона здивуєть ся, коли?… От, коли-б!.. Тодї буде зовсїм інча річ. Не буде моя Орисенька пішки ходити, свої ніжки бити… будуть її пожарні конї, як ті змиї, носити… Пожарні конї… а на їх моя квіточка скаче!…
Він усьміхнувшись заснув. А вона, крізь сон почувши, що післанець вернув ся, тихо зняла ся і мерщій вискочила до його у другу хату. Незабаром вона вернула ся з невеличким шматочком рожевоги паперу; прочитала на йому у голос „буду“; праложила до уст і горяче поцїлувала те „буду“; згорнула паперець, ткнула його під серце, і стиха положившись на ліжко, міцно заснула.
У вечері він провів її на залїзницю.
— Як то ти будеш сама їхати, серце!
— Чого сама? А то людий мало? — спитала вона, очима обводячи прохожих.
— Та все чужі та не знайомі.
— От ще вигадай — чужі!.. не з'їдять же вони мене! Треба до всего привикати!
Йому так легко стало на душі… Треба до всего привикати! треба… кублило ся у його голові, як він виводив її до ваґону. Проїзжі задивили ся на неї. Він чув, як вони шептали ся: „Хто то така? та й уродлива-ж!“… Він радий, гордо вивів її і прилюдно розцїлував ся… Знайте, мов, чия: моя — і більш нїкого!
Він вернув ся у часть не голубоньком тихим-буркотливим, як видавав себе біля неї, а круком хижим. Туди піти! те зробити! того привести! тому на засїдку стати! так і сипав він наказами приказами.
Всї, тіпаючись, бігали побіля його, слухали його наказів. А він усьміхав ся сам собі, дивлячись на ту біганину… Щасливий і могучий! думалось йому.
Зробивши розпорядки він сїв біля паперів. Багато набралось їх за той тиждень, що прогуляв він. — Ого! — мовив стиха і почав ворушити купу… Пись!… черк!… Перо його гарчало, мов сердило ся; папери летїли на бік.
Довго він возькав ся з ними. Скінчивши, устав; розправив натруджену спину; взяв ся у боки руками і, мов той комедиянт, повертав ся на всї боки; потім глянув на годинник.
— Дванайцять… Ого-о! Ще година — і поїзд прибуде; а з вим і моє щастє приїде, — мовив він і позїхнув. — Лягти роки що прикорхнути, — подумав і — лїг.
Перед його закритими очима заходили легкі та щасливі думки… Вона там з веселою подругою щебече; а він тут з проїзжими возькаєть ся… Милії гостї! несподївано ждані! Пожалуйте! пожалуйте!… Несїть менї мій почот і славу…
— Ваше благородіє! — залупало над його ухом.
Він кинув ся; перед ним, мов верства, витяг ся десятник.
— Від Хвольсона післанець прибіг… Каже — говорить: два пасажири якісь приїхали: заперлись і не хотять себе назвати.
Його очи загоріли ся… Слава Богу!
— Хто там? — усї за мною! — гукнув він. — Побігти до жандармського адютанта!
Через пів години вони були у гостинницї в Хвольсова.
— Де? в якому нумері? — гукає він брязкаючи шпорами.
— В осьмому, відказує нумерний.
Підійшли до нумера. Він стукнув.
— Отворіть! Хто там? — почув ся глухий голос із-за дверий.
— Отворіть!— Іди до чорта!
— Отворіть, а то буде гірше.
— Не отворю.
— Бий двері! розсердив ся він.
Чорний як циган десятник примчав з дривітнї дубову довбню, підійшов і замахнувши гепнув у двері… Загуло наче грім по коридору, посипала ся глина, вапно.
— Бий дужче! — гукає він.
— Раз! — знову гепнув десятник. Затріщали пази у дверях; одна дошка угнулась у середину.
— Два! — скрикнув він у друге… Полетїли тріски в хату.
— Три!… Двері розскочили ся.
В хатї було темно: тілько крізь шибки вікон виднїло ся чорне небо з блискучими зорями, та по вулицях миготїли лїхтарнї.
— Сьвітла! — першим стрибнувши у нумер крикнув Костенко.
Принесли сьвічку і за нею повходили всї. — Посеред хати стояв високий та бравий чоловік у офіцерській одежи, а біля його наче лебідонька біла — Орися…
Жандармський адютант глянув на Орясю, мугикнув і промовив:
— Ну, с такімі преступнікамі мнє нєчево дєлать. Вручаю їх вам… До свіданія!— Бач який! дурив мене: казав з города поїду, та й збрехав! — граючи очима промовила до його Орися.
А він, як стояв, так і посунув ся!… Як би не віддержав його десятник із заду, — певне розбив би собі об долівку голову…
На другий день по всему городу наче в барабан били, гомонїли люде про ті лови. Одні насьміхали ся, другі — жалкували. А в вечері в городському садку стояв такий гармідер, що й музики не чутно.
Аж ось між купою людий, на стежцї до двірця показав ся Костенко під руку з своєю Орисею. Він був чогось трохи блїдий; а вона склонившись на його плече обводила приязно усїх очима.
— Та й збрехали-ж знатно! — промовив хтось і всї витріщили ся
— Ну, кому-б таке плести? — дивували ся городяне, любуючись, як вони у парі не пішли а поплили під дворець.
— То все ті злочинцї… Доїде-ж він їх тепер, доїде! — хвалили ся його заступники. Та не вгадали: від того часу Костенко більше не ходив на лови… Незабаром його зробили полїцмайстром.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |