Любовні пригоди (1929)/Друзі дітей
| ◀ Годинник | Любовні пригоди Друзі дітей |
Джон-Вільям Петерсон ▶ |
|
Загальні збори співробітників щойно розпочались, але жовто-зелена нудота вже оповивала все і всіх.
Ну яке діло Маркові до „друзів дітей“? Навіщо воно йому, коли шість щомісячних „червяків“ не дозволяють мріяти про нащадків і примушують інколи соромливо заглядати у вікна аптеки? Що там варнякає доповідач про новий, гарний побут, коли не буде безпритульних ані на вулиці, ані в родині? Знав би, як відказував старий батько Марків, коли питали були із-звичайна: що новенького, що гарненького? Посміхався небіжчик: „багато нового, багато й гарного, але гарне — не нове, а нове — не гарне.
Еге ж! Де там убачають той новий побут, било б його громовицею! Хіба в тім, що мусиш отут сидіти на нудному зібранні, громадські, бач, обов'язки справляти, коли тіло й душа скніють у цьому задушливому повітрі канцелярії, прагнуть у міський парк, де, мабуть, уже шпацірує Манюся…
Ах, Манюся! Хіба можна порівняти це дивоглядне дівчатко з його жінкою? Хіба лоскотливі бесіди з цією маленькою чарівницею, повні обірваних на нервовому півслові насторожливих натяків, повні ніби простих, — але ж тільки ніби простих, — глибоко-зворушливих фраз, красномовних, проречистих мовчанок, — хіба ці вечорові півгодинні бесіди, вкрадені наприкінці сірої буденної доби, можна порівняти з одноманітно-стереотипними, як канцелярійна бібула, обридлими діялогами з жінкою, з Олесею.
— Що загадаєш на завтрішній обід? Приходили з домкому, щоб платили вже за комунальні послуги… Треба наставити латку — черевики подрались… Коли б прибавили платні хоч трішки, бо дуже вже сутужно доводиться. Знаєш, м'ясо знов подорожчало.
Тьху! Било б його громовицею — до чого ж це набридло! І ота давно-знайома спідниця Олесина, що з-під неї цурпалками пухленькі литки. І оті немодні, дешеві блузки її, що під ними тримтливим ходором груди… Та все, все — і здивовано-наївні півкола високо зведених брів, і ясно-карі маленькі оченята, і капризно випнута спідня губа, і зухвало задертий угору кінчик носа… Таке все притерте, до найменшої цяточки відоме, обдивлене, обмацане, в свій час обціловане — і не дивився би!
А оце недавно Олеся в цю саму установу за діловодку стала. Добре ще, що в іншому відділі, де раніше трохи починають і пізніше кінчають, а то ще й разом довелося б ходити. Годі цього щастя і вдома, било б його громовицею!
Марко злісно глянув навкруги, на погорблені постаті співробітників, що безладно посідали, де хто трапив, і мовчки понуро слухали доповідь. У кожного, мабуть, свої думки, свої турботи, безкрайні, як книги вхідних і вихідних паперів, такі ж сухі й нецікаві. Задуха, гнітюча задуха і тут і в усьому житті. Кому тут потрібні тії „друзі дітей”, коли ми всі вороги дітей, зайвого тягару, недосяжної мрії.
Тоскний погляд Марків на мить спинився на кругленькій жіночій постаті в протилежному кінці залі, що мало не одна з усіх присутніх з неприхованим захопленням дивилася на доповідача. Він говорив шаблонні, заялозені слова, виголошував гасла, що їх, як написи на трамвайних квитках, ніхто не читає, як тріскотіння друкарської машинки в канцелярії вже ніхто не чує. Але в нього був молодий, дзвоном невичерпаної життєвої снаги наллятий і разом з тим єдвабний, ласковитий голос. Попід легким літнім костюмом опуклились лінії дужих пружистих ніг, мускулястих грудей, широких плечей. А очі, звичайні очі здорової, самовпевненої і самовдоволеної від здоров'я свого людини, побіденно-бадьоро оглядали авдиторію і деколи привітно-ласкаво світили кругленькій жінці, що мало не втопала тоді в них.
— Хіба порівняти до цього файного легеня, як кажуть зазбручівці, мого одороблуватого чоловіка з м'якеньким черевцем, з безсилими, як друкарська стьожка руками, нездатними, як слід обняти, притиснути, щоб млосно стало в середині і гаряче грудям? Хіба не гидко дивитися, на чоловікові каламарки-очі, що безглуздо чорніють на сірому, мов пилом присипаному, обличчі? Так колись вони були любі і в їх чорних безоднях так радісно було відшукувати своє власне личко, потім — все ближче і ближче — лише свої очі, щоб зрештою впірнути в теплі обійми, потонути в солодкому екстазі, і вже не бачити нічого. Було… А тепер?
Ні, краще вийти звідси, пождати там, у міському парку на бічній алеї, де вертатиме додому юнак-доповідач. Сказати йому, що вона далі так не може, що вона теж іще молода і здорова, що… Він знає, він утямить — недурно так часто спиняє свій погляд на ній…Вирішено. Ось двері, сходи, двері надвірні… Яка полегкість! Як м'яко цілує розпалені щоки вітрець. Як наливаються м'язи в напруженому чеканні. Він швидко кінчить свою доповідь про „друзів дітей“. Друзі дітей… Хай будуть і діти, коли є кохання. Але чому, коли плід — облітають пелюски квітів? Невже це завжди? В мене облетіли вони і без плоду. Може саме тому? Тихше, тихше, серце, чого тобі треба?…
Затихла. Чекає.
— А било б його громовицею! Годі ж тими дружніми обов'язками! Хай піклуються дітьми, мов бухгальтер вірним балянсом. Я зведу свій балянс сьогодні інакше.
Марко рішуче підвівсь. Двері, сходи, двері надвірні… Вже споночіло. Тісними парами сюди й туди прохожі. „Під ручку“. Бідні звірі — вони не знають насолоди ходити з коханою істотою „під ручку“… Ба ні! Чи бачили ви з вікон ваґону, як на пасовиську побіля залізниці мовчки стоять коні, поклавши навхрест голови одно одному на шию? Іншої ласки їм не дозволяє природа, а клята людина розділила їх дишлом і посторонками. Знов — ба ні! І людей розділяє шлюбне дишло. Як мене з Олесею… Біжиш попліч у безвість під батогами долі, з посторонками різних обов'язків. І несила примкнутися близько, оповисти ніжно шию поплічниці… Манюся — це інше. Манюся вільна і я до неї вільний. Ось там, у парку… вже скоро…
Густа алея тінястих дерев темним коридором поглинула Марка. Тут управо, тут іще раз управо — і буде укохана лавочка під рясним бузковим кущем. Традиційним бузковим кущем, де соловейко і місяць… Але що поробиш, коли гарне — не нове, а нове — не гарне, — згадує він батьків афоризм. Не під електричним таки ліхтарем призначати таємні любовні побачення?
Марко ще здаля помітив білу постать на умовленому місці. Люба Манюся — чекає! Зайти ззаду, споза бузка, закрити долонями милі оченята — чи взнає? Заспокоїти в ніжних обіймах, коли злякається… Крок, іще тихий, обережний крок — і, мов крилами птаха, до знайомої кучерявої голівки. Зміненим ласковито-єдвабним голосом протяжно:
— Лю-блю!..
Забилося в радісному тримтінні жіноче тіло, закинулась пристрасно назад голова, пожадливими вустами шукаючи вуст милого, — і злилися дві постаті… ну, на що говорити — в чому? В нашій сантиментальній історії досить нагадати про традиційний бузок, що вміє переховувати і не такі іще тайни…
А як не хочемо ми персоніфікувати рослини — тим більше маємо право сказати, що ніколи він, той бузок, не викриє дальшої розмови, що була за палким поцілунком.
— Олеся! — здивовано-переляканий погляд, схований в темряві парку. Адже жінка мусила бути там, на зібранні…
— Марко! Це ти… це ти прийшов? Ти любиш? Ти сказав, що мене любиш? — розгублено, непевно-радісно.
— Люблю, авжеж люблю, Олесю! Ти ж бачиш…
— Бачу, милий, вірю, хочу…
Я не знаю, і ви мабуть, не знаєте, скільки щирости було тоді в моїх героїв, але я напевно знаю, що з того часу вони були гарними членами товариства „друзів дітей“.
28/V — 27 р.