Привітання життя (збірка)/Людина (Антонич)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Людина
1
Ніч темна, оливяна, зимна, люта, чорна,
лиш вітер обертає хмар важенні жорна.
Лиш срібна смерть іде в садиби на жнива
й кугикає кугач, лулукає сова.
Мов кінь, в розгоні вихор перед прямом брами
стає й скрегочуть ланцюги й дубові трами.
Та рвучий подув торсає похмуру тінь,
що сволоком втекти не хоче в далечінь.
Як сяйво місяця зза хмари піднеслось,
бач: перед брамою стоїть самітний хтось.

2

„Незнаний приятелю мій, навіщо ждеш,
задивлений в покрівлю хмурих, сивих веж?
Навіщо неспокійний зір підносиш зчаста?“
„Я жду, бо замкнене за брамою є щастя“.
„Як довго, гей як довго, сірий друже, ждеш?
Чи день, чи два, чи три, чи може тиждень теж?“
„Не тямлю вже, як довго; від безвічних літ,
вже відколи колишеться на осі світ“.
„Скажи твоє імення, брате мій, що ждеш
так довго, довго, довго, цілий вік безмеж,
що навіть згорбилась тобі з утоми спина.
Скажи твоє імя!“ — „Моє імя... людина“.