Люрд/День другий

by Еміль Золя

◀ День перший

Люрд Еміль Золя пер.: Наталя Романович-Ткаченко День другий

День третій ▶

Київ: Державне видавництво України, 1930

 

ДЕНЬ ДРУГИЙ.

I.

Часи на вокзалі, з освітленим від рефлектора циферблятом, показували двадцять на четверту; під скляним дахом плятформи, завдовжки до ста метрів, маячили тіні людей, що терпеливо чекали на поїзда. В далені, серед мороком оповитих околиць, маячив тільки червоний сиґнальний ліхтар.

Двоє з перехожих зупинилося на хвилинку. Вищий з них, чернець з Братства успіння, шановний отець Фуркад, директор національної прощі, що прибув ще напередодні, був чоловік років шостидесяти, дуже поставний під своєю чорною кереєю з довгим каптуром. Його прекрасна голова з ясними та владними очима, з густою, сивою бородою нагадувала генерала, охопленого палким, мудрим бажанням перемоги. Але йому трохи волочилася одна нога, через напад подагри, і він спирався на плече свого товариша, лікаря Бонамі, що був на посаді при бюрі чудес, низенького кремезного чоловіка з голеним квадратовим обличчям, з каламутними, тьмяними очима, понад грубими рисами обличчя. Отець Фуркад гукнув на начальника станції, що вибіг з своєї контори.

— Шановний добродію, чи дуже запізняється білий поїзд?

— Ні, шановний отче, це найбільше на десять хвилин. Він буде тут в пів на четверту… Але, що мене турбує, то це поїзд з Байони, йому слід уже було б надійти.

І він змову побіг зробити розпорядження; а тоді повернувсь, худорлявий та нервовий, схвильований гарячковою діяльністю, що тримала його на ногах днями і ночами під час великої прощі. Цього ранку він чекав, крім звичайних, іще вісімнадцять поїздів, щось понад п'ятнадцять тисяч пасажирів. Поїзд сірий та синій, що вийшли перші з Парижу, уже встигли прибути на призначену годину.

Але що білий поїзд запізнився, то міг зчинитися сполох, тим паче, що про екстрений поїзд з Байони теж не подавали ще сиґналу; зрозуміло, скільки потрібно постійної уваги, ретельности та сквапности від службовців.

— То, виходить, за десять хвилин? — повторив отець Фуркад.

— Так, за десять хвилин, якщо не доведеться закрити колії, — гукнув, поспішаючися далі, начальник станції та кинувсь до телеграфу.

Поволі священик та лікар відбували свою прогулянку. Їх здивувало, що тут ніколи не траплялося поважної катастрофи, посеред такої метушні. Особливо раніш тут панував страшенний непорядок, і чернець почав пригадувати першу прощу, що він її організував та супроводив року 1875: жахлива, безконечна подорож, без подушок, без матраців, з напівмертвими хворими, що не знати було як їх до пам'яті привести; тоді як приїздили до Люрду, хаотичне виладування, без найпотрібніших засобів; не було а ні ременів для носіїв, ні нош, ні візків. А тепер це все влаштовано взірцево, запобігливо, в грандіозних розмірах; шпиталі чекають на хворих, їх уже не доводиться класти під наметами на солому. Яке збурення для тих нещасливих! Яка сила волі у людини віри, що веде їх до чуда! І священик тихенько посміхавсь на думку про те, скільки він уже зробив.

Він тепер розпитував лікаря, все спираючись на його плече.

— Скільки прочан було у вас останнього разу?

— Близько двісті тисяч. Ця пересічна цифра не хитається… У рік коронування Богородиці число прочан виросло до п'ятсот тисяч, але це ж виключний випадок та й велика була пропаґанда. Розуміється, такий натовп не завсіди буває.

Настала мовчанка, тоді священик прошепотів:

— Звичайно… благословення боже спочиває на нашій справі, вона процвітає з дня на день, ми зібрали щось із двісті тисяч франків, як пожертву на цю подорож, і господь буде з нами; вам доведеться занотувати завтра силу-силенну зцілених, я цього певен.

Потім схаменувшись він додав:

— А хіба отець Даржеле з вами не приїхав.

Лікар Бонамі зробив невиразний рух, він нічого про це не знає. Цей отець Даржеле мав обов'язок редаґувати газету ґрота. Він належав до ордену ченців незайманого зачаття, що члени його були запроваджені до Люрду з наказу єпископа і стали тут за цілковитих господарів. Але коли ченці братства успіння привозили з Парижу національну прощу, до якої прилучалися вірні з міст Камбре, Арраса, Труа, Рейса, Санса, Орлеана, Блюа, Пуатьє, господарі наче б то пишалися з того, що цілком усувалися: їх не видно було ні в ґроті, ні в базиліці; вони немов віддали всі ключі, складаючи з себе разом з тим усяку відповідальність. Їхній настоятель, отець Капдебарт, високий чоловік, з вузлуватими членами, з великою, грубо зформованою головою селянина, з рудуватими та похмурими, як земля, рисами якогось злинялого обличчя, навіть зовсім не з'являвся. Одного тільки зустрічали отця Даржеле, маленького та улесливого, що вічно гнався за новинами для своєї газети. Одначе, якщо ченці ордена незайманого зачаття зникали, присутність їхня проте почувалася за усією цією щирою декорацією, немов захована верховна сила, що щадила гріш та невтомно працювала над переможним добробутом цілої установи. Вони робили користь із усього, не виключаючи і своєї покори.

Правда, — знов заговорив веселим тоном отець Фуркад, — раненько довелося нам встати… О другій годині… Але я хотів тут бути. Що сказали б мої бідні дітки?

Він називав так своїх хворих, матеріял для вияву чудес, і ніколи він не пропускав вийти на вокзал, хоч би яка там була година, зустрінути білий поїзд, цей жалюгідний, навантажений найтяжчими хворими, поїзд.

— Двадцять п'ять на четверту, і ще п'ять хвилин, — оповістив лікар Бонамі, поглядаючи на годинника та потай зіваючи, дуже сердитий в глибині душі, не вважаючи на свою облесливість.

На плятформі, що нагадувала велику криту ґалерію ті, що чекали, почали поволі проходжуватися посеред глибокої темряви; світло від газових ріжків розганяло її тільки подекуди, відбиваючись на речах величезними жовтими плямами. Люди невиразного вигляду, священики, якісь чоловіки в сурдутах, драгунський офіцер, ненастанно сновигали туди й сюди, тихо розмовляючи, інші сиділи вздовж фасаду станції, на лавках, теж розмовляли поміж себе або мовчали, безцільно утупившись очима у темряву. Різні бюра та почекальні вирізнялися із своїм яскравим освітленням посеред темряви ясними дверима своїми, і все вже сяяло у буфеті, де видно було мармурові столики і ляду, заставлену хлібом у кошиках, овочами, пляшками та чарками.

Але особливо праворуч, де кінчався скляний намет над плятформою, товпилося багато різного люду. З цього боку, з дверей, що вели на площинку для екіпажів, виносили хворих. Накопичені ноші та ручні візки посеред купи подушок та матраців, загороджували широку плятформу. І три зміни санітарів стояли тут напоготові, люди з усіх станів суспільства, переважно світська молодь, при чому у всіх на вбраннях маячив червоний хрест із жовтогарячою окравкою та жовті шкуряні перев'язки. У багатьох на голові був берет, зручний головний убір місцевих селян. Дехто, зодягнутий наче в далеку експедицію, пишався красивими штиблетами до колін. Одні палили, інші, умостившись на своїх місцях, спали або читали газети, при світлі газових ріжків. На боці стояла купка, що обговорювала службові справи.

Враз усі санітари почали вклонятися. До них підходив чоловік батьківського вигляду, увесь сивий, з повним добродушним лицем, з великими блакитними очима довірливої дитини. Це був барон Сюїр, багатій та визначна особа у місті Тулузі, президент Піклування божої матері-спасительки.

— Де Берто? — питав він у кожного із заклопотаним виглядом, — де Берто? Мені треба з ним поговорити.

Кожен відповідав, що знав, даючи суперечні відомості. Берто був директор санітарів. Один щойно бачив пана директора із шановним отцем Фуркадом; другий запевняв, що він мав бути на подвір'ї, де оглядав екіпажі для хворих.

— Якщо пан президент бажає, ми підемо пошукаємо пана директора…

— Ні, ні дякую! Я сам його знайду.

А в цей час Берто щойно встиг сісти на лавку на другому кінці станції та розмовляв із своїм молодим другом Жераром Пейрельонґом, очікуючи поки поїзд надійде. Це був чоловік, років сорока, з вродливим, широким та правильним обличчям, що зберіг він на ньому свої виплекані, властиві поважному судді, бурці. Він належав до активної леґітимістської родини, та сам мав дуже реакційні переконання; був він на посаді прокурора республіки в одному з південних міст, після подій 24 травня, але другого дня по оголошенні декрета проти конґреґацій, він зчинив багато шелесту, подавшися до димісії з дуже образливим листом, заадресованим до міністра судових справ. І він не склав зброї, він записавсь до Піклування божої матері-спасительки, виявляючи цим свій протест; він щороку, наче маніфестуючи, приїздив до Люрду, переконаний, що прощі неприємні та шкідливі для республіки, і що свята діва одна може відновити монархію, як одне з тих чудес, що вона їх творила в священному ґроті. Власне кажучи, Берто мав здоровий розум, любив посміятися та виявляв себе щедрим веселуном щодо бідних хворих, завідуючи їхнім транспортом протягом трьох день національної прощі.

— Отже добрий мій Жераре, — казав він молодому чоловікові, що поруч його сидів, — виходить, ти вирішив улаштувати своє одружіння цього року?

— Звичайно, коли знайду я дружину, якої мені треба, — відповів той. — Ось хоч би ти дав мені добру пораду, кузене.

Жерар де-Пейральонґ, маленький, худорлявий, рудий, з гостро зарисованим носом, з кістлявими вилицями, родом був з Тарбу, де йому нещодавно померли батько й мати, залишивши, щонайбільше, сім – вісім тисяч франків йому доходу. Дуже шанолюбний, він не знайшов у себе в провінції такої молодої, як йому хотілося б, з добрими зв'язками, яка принесла б чоловікові змогу далеко піти й просунутися у вищі сфери. Тому Жерар записався до Піклування й щороку приїздив до Люрду з невиразною надією; тут у юрбі вірних, серед сили порядних дам та молодих дівчат, знайде він родину, яка йому потрібна, щоб зробити собі кар'єру в цій земній юдолі. Однак його бентежило, що хоч мав на увазі він вже кілька молодих дівчат, жадна не підходила йому цілковито.

— Кузене, ти людина досвідчена, правда ж? Порадь мене… Ось, приміром, є в мене на оці панна Лямерсьє, що приїздить сюди з тіткою своєю. Вона дуже багата; кажуть, має більш як мільйона, та ось біда: ця дівчина не належить до нашого товариства і занадто вже вона метка та моторна.

Берто кивнув головою:

— Я вже казав тобі, що на твоєму місці взяв би маленьку Раймонду, панну де-Жонк'єр.

— Але ж вона й шеляга не має.

— Це правда, ледве стільки, щоб прогодуватися. Але вона непогана з себе, чудесно вихована, а що найважливіше не марнотратка; на мене, це найголовніше: яка рація женитися з багатою, коли вона сама протринькає те, що принесе тобі в посаг. Крім того, бачиш, я чудесно знаю цих усіх паній і зустрічаю їх цілу зиму по найвизначніших сальонах Парижу. Нарешті, не забудь про дядечка-дипломата, що мав сумну мужність залишитися на службі у республіки та зробить з свого племінника все, що забажається йому.

Хвилину Жерар вагавсь, а далі знов неспокійно мовив:

— Ні шеляга, ні шеляга, ні, це неможливо… Що ж, я поміркую про це, але, справді, мені лячно стає.

Тут Берто одверто зареготавсь.

— Слухай, ти шанолюбний! На те гра, щоб ризикувати! Кажу тобі, що з тебе зроблять секретаря посольства. Ці панії приїздять з білим поїздом, що оце ми його чекаємо. Зважуйся та вшквар за панночкою.

— Ні, ні, потім… Спочатку я подумаю.

У цю хвилину розмова їхня увірвалася. Барон Сюїр, що пройшов повз один раз, не помітивши обох приятелів в сутінках цього темного куточка, пізнав нарешті добродушний сміх колишнього прокурора республіки. І враз експансивний та балакучий, він силу розпоряджень зробив щодо фургонів та перевозки, шкодуючи, що не можна везти хворих просто до ґроту зразу, як прибудуть вони, надто бо, справді, рано це буде. Їх доведеться умістити до шпиталю божої матері-спасительки, щоб дати їм трошки відпочити після важкої дороги.

Поки барон та начальник станції порозумівалися щодо засобів, яких треба було вжити, Жерар стискав руку священикові, що підсів на лаву. Абат де-Ґремуаз, мужчина років тридцяти восьми, мав чудову вродливу голову справжнього світського священика; завсіди старанно розчісаний, пахощами натертий, він був за куміра жінкам. Вишукано чемний, з артистичними манірами, де-Ґремуаз приїздив до Люрду сам од себе, як це робили деякі священики, для приємности собі. А в очах йому сяяла жива іскорка, посмішка скептика, що стоїть вище над усяке поганство. Хай так, він вірував, він схилявся, але церква ще не висловилася остаточно щодо чудес, і абат наче ладен був їх заперечувати. Він мешкав раніш у Тарбі і знав Жерара.

_ А правда ж, — мовив він, — це очікування нічного поїзда досить ориґінальне? Я чекаю на одну панію, мою колишню духовну дочку в Парижі, але не знаю докладно, яким саме поїздом вона приїде, і, як бачите, весь час залишаюся на вокзалі, — так це мене цікавить.

Тоді другий священик, дідок з сільської парафії, теж сів поруч на лаві й невимушено зайшов і собі з абатом у розмову, розводячися про люрдські околиці та про те ефектовне видовисько, що вирине перед ними зараз, як сонце, сходячи, осяє гори.

На плятформі знов зчинилася раптова метушня. Начальник станції біг, вигукуючи накази. Отець Фуркад, не зважаючи на подагру, зупинив лікаря Бонамі, що на нього він спиравсь, і жваво кинувсь до нього.

— Ах, і досі екстрений поїзд з Байопи застряг у дорозі! — відповів начальник на запитання. — Я хочу довідатися про нього; він мене дуже турбує.

У цю мить почулися електричні дзвонки; один із дозорців упірнув у темряву, вимахуючи ліхтарем, в той час, як в далені маневрував сигнальний вогонь.

— Ну, цього разу до нас підходить білий поїзд; сподіваюся, що ми встигнемо вивантажити хворих, перше ніж прийде експрес.

Начальник станції знов побіг та зник. Берто гукав на Жерара, що був за розпорядника однієї зміни санітарів, і обидва вони поспішили приєднатися до своїх підлеглих; там уже порядкував барон Сюїр. Санітари збиралися з усіх кінців, метушилися, тягли свої ручні візочки полотном залізниці до плятформи розвантаження, серед цілковитої темряви. Тут враз виносили купи подушок, матраців, ношів, очікуючи безсилих пацієнтів, в той час як отець Фуркад, лікар Бонамі, священики, кілька цивільних та драгунський офіцер теж поспішали на той бік, щоб присутніми бути як вивантажуватимуть хворих. Тимчасом у далені, у глибокій темряві, ледве видко було ліхтар паротягу, схожий на червону зірку, що поволі збільшувався. Пронизливі свистки збуджували нічну тишу. Тут виразно чути стало спів гімну; це біль скарги Бернадетти виспівував над цілим поїздом, з настирливим приспівом.

І цей страдницький білий поїзд, із стогнанням та співами під'їжджаючи до Люрду, кінець-кінцем зупинився. Дверцята ваґонів враз порозчинялися; здорові прочани, а також і хворі, ті, що всилі були ходити, штовхаючи одне одного повіддю сповнили плятформу. Газові ріжки то тут, то там тьмяно освітлювали цю жалюгідну юрбу, одягнену в невідомого кольору убрання, навантажену різними вузликами, кошиками, валізками та дерев'яними скринями. В цій шарпанині, посеред цієї розгубленої отари, що не знала куди повернути, щоб знайти вихід, здобувалися поклики роз'єднаних членів родини, що прикликали своїх, лунали дзвінкі поцілунки тих, кого чекали тут рідні та знайомі. Одна жінка виголошувала, блаженно посміхаючися: „я чудесно виспалась“. Парафіяльний священик одходив з валізкою своєю, говорячи до якоїсь понівеченої панії: „Бажаю вам щастя“. Розгублені, стомлені й разом з тим радісні були обличчя людям, наче подорожували вони для власної приємности і ось поїзд викинув їх на незнайому станцію. Такий стиск зчинився у сутінках, що пасажири не чули голосів кондукторів, які кричали аж захрипли: „сюди, сюди“. Скоріш треба було звільнити плятформу.

Сестра Гіяцінта зручно вистрибнула з ваґону, залишивши мерця на догляд сестрі Клер Дезанж і побігла трохи розгублена до запасного фургону, з надією, що Ферран їй допоможе. На щастя, наскочила вона на отця Фуркада й розповіла йому про неприємність; останній був прикро вражений, але стримавсь, покликав барона Сюїра, що поруч ішов, і схилився до його вуха. Якусь хвилину шепотіли вони проміж себе. Далі барон Сюїр кинувсь вперед, розштовхуючи юрбу: за ним слідком ішли двоє санітарів з закритими ношами і мерця понесли, немов зомлілого хворого, щоб не бентежити прочан, хоч тим і не до того було в цій метушні. І двоє санітарів у супроводі барона поклали покищо померлого у переділі на вантаж, за бочками. Один з них, маленький бльондин, син генерала, залишивсь стерегти тіло.

Сестра Гіяцінта в той час повернулася до ваґону, попрохавши раніш сестру Сен-Франсуа та Феррана почекати її на станційному подвір'ї, біля приготованого для них екіпажу, що в ньому мали вони заїхати до шпиталю божої матері-скорботниці. Перше, ніж виїхати, вони хотіли допомогти своїм хворим вилізти з переділу, але Марі одхилила її послуги.

— Ні, ні, будьте ласкаві, не турбуйтеся про мене, сестричко. Я залишуся остання… Батько мій та абат Фроман пішли до фургону по коліщата, я їх почекаю. Вони вже знають, як це приладжується й одвезуть мене, а ви не турбуйтеся.

Сабатьє та брат Ізідор теж не бажали, щоб їх чіпали, поки натовп трохи не розтане. Пані де-Жонк'єр, що взяла під свій догляд Ґрівот, обіцяла допильнувати й панію Ветю, коли її переноситимуть до шпитального візка.

Отже ж сестра Гіяцінта вирішила негайно рушати та приготувати в лікарні все потрібне, щоб прийняти пацієнтів. Вона захопила з собою маленьку Софі Куто, а також і Елізу Руке, сама старанно зав'язавши їй обличчя. Пані Маз ішла попереду від них усіх, в той час як Вінценту заштовхали зовсім в юрбі, а вона ж ще несла в себе на плечі свою бідолашну дочку. Дівчинка була непритомна й бліда, як віск; перелякана мати за те тільки й думала, щоб якнайшвидше однести її до священної печери й покласти до стіп святій діві. Тепер біля виходу страшенний був стиск: довелося відчинити двері вантажного переділу, щоб натовп міг висунутися. Кондуктори, не знаючи, як збирати квитки, простягали свої картузи, що враз сповнялися дощем з маленьких шматочків картону.

У подвір'ї, великому квадратовому подвір'ї, оточеному з трьох боків станційними побудовами, теж задушливий гамір хмарою залягав біля різноманітних екіпажів. На омнібусах готелів, що вишикувалися край пішоходу, висіли здоровезні плакати з найсвященнішими іменнями святої діви Марії, Ісуса, архангола Михайла. Один з готелів мав назву „Розарія“, другий „Сакре-Кер“. Далі стояли змішавшися шпитальні візки, ляндо, кабріолети, розпуски, маленькі візки, а фірмани кричали, лаялися, ляскали бичами в цьому шарваркові, що ще побільшувався від темряви, серед якої де-не-де виступали яскраві вогні ліхтарів. Гроза бушувала тут частину ночі і коні обкидали тепер бризками болота перехожих, що брели по кісточки в воді. Віньєрон із жінкою та панією Шез, цілком розгубленими, підняв Ґустава на руки, щоб умостити хлоп'я з його милицею до омнібусу готелю „Чудесних з'явищ“, куди слідком за ним усілися обидві панії та він сам. Пані Маз, тендітно ступаючи, як чистенька кицька, що боїться замочити лапки свої, дала знак фірманові старезного купе, увійшла в нього й скромно умостилася, звелівши себе везти до манастиря Блакитних сестер. Сестра Гіяцінта залізла кінець-кінцем з Елізою Руке та Софі Куто до чималенького шарабану, де вже сиділи Ферран та сестри: Сен-Франсуа і Клер-Дезанж. Фірмани підганяли свої маленькі жваві конячини, екіпажі рушали посеред покриків публіки, бризкаючи болотом.

Вінцента, побачивши хвилі люду, що кидався наперед, не зважувалася пройти із своєю дорогою ношею на руках. Іноді навколо неї регіт здобувався… Ах, яке місиво! І жінки підтикали спідниці, тікаючи із станції. Кінець-кінцем, коли подвір'я трохи спустіло, Вінцента наважилася рушити слідком за іншими. Як боялася вона посковзнутися в болоті, упасти серед цієї непроглядної темряви. Далі дорога завернула вниз; побачила тут вона групи жінок, що чатували на приїжджих, щоб запропонувати їм приміщення, постіль та стіл, відповідно до засобів кожного.

— Пані, — удалася вона до однієї старої, — укажіть, будь ласка, як нам пройти до Ґроту?

Та, замість відповіді, пропонувала їй недорогу кімнату.

— Скрізь повно, ви нічого не знайдете по готелях… Поїсти ще вам дадуть, але й щілинки не знайдете, щоб переночувати.

Їсти, прилягти… Ах, боже мій, хіба могла подумати про це Вінцента, вирушивши в дорогу з тридцятьма су в кишені, які тільки й залишилися у неї після усіх видатків.

— Пані, будь ласка, вкажіть мені дорогу до Ґроту!

Поміж жінками, що вербували комірників, стояла висока огрядна дівчина, зодягнена як шиковна служниця, дуже чепурна, з випещеними руками. Вона тільки мовчки знизала плечима і, помітивши священика, широкогрудого, рум'яного, що проходив поруч, кинулася за ним, пропонуючи йому умебльовану кімнату; дівчина не відставала од нього, щось йому нашіптуючи на вухо.

— Чекайте, — мовила нарешті Вінценті інша дівчина, змилувавшись над нею, — зійдіть цією дорогою, тоді поверніть праворуч і ви прийдете до ґроту.

На станційній плятформі в той час стиск та метушня не ущухали. Тим часом як здорові прочани та ті хворі, що на ногах трималися, встигли вже порозходитися, безпомічні страдники забарилися тут, бо не так то легко було повитягати їх з ваґонів та понести далі. Санітари особливо з ніг валилися, кидалися, мов очманілі, із своїми ношами та ручними візками, перериваючися в цій клопітній роботі та не знаючи до чого хапатися.

Берто, вимахуючи руками, саме переходив повз, у супроводі Жерара, і побачив двох молодих паній та молоду дівчину, що стояли під газовим ріжком; вони, очевидячки, когось очікували. Берто пізнав Раймонду і прудким рухом зупинив свого сопутника…

— Ах, мадемуазель, щасливий я, що бачу вас. Чи здорова ваша паніматка? Сподіваюся, ви щасливо заїхали сюди?

І не дочікуючись відповіді, він зараз же додав:

— Мій кузен, Жерар де-Пейрельонґ.

Раймонда уважно подивилася на молодого чоловіка своїми ясними очима й засміялася.

— О, я мала приємність зазнайомитися трохи з паном. Ми вже зустрічалися в Люрді.

Тоді Жерар, уважаючи, що його кузен Берто надто поспішно веде справу, вирішив не піддаватися та обмежився тим, що уклонився надзвичайно чемно.

— Чекаємо тут на маму, — відповіла молода дівчина. — Вона дуже обтяжена, має бо важких хворих.

Маленька пані Дезаньйо із своєю вродливою білявою, кучерявою голівкою, скрикнула, що це по заслузі, бо пані де-Жонк'єр відмовилася була від її послуг; а вона не могла на місці встояти від нетерплячки, вона палала бажанням бути корисною; в той час пані Вольмар, задумана, мовчазна, байдужа до всього, трималася позаду і тільки напружено вдивлялася у темряву, ніби когось там шукаючи своїми чудесними очима, що звичайно затуманені, — на хвильку спалахували вогнем.

Але в цей мент заколот зчинився знов. Панію Деляфей виносили з її купе першої кляси; і пані Дезаньйо не могла стриматися й скрикнула, розчулена від жалю:

— Ах, бідолашна жінка!

Справді боляче було дивитися на цю молоду жінку, що посеред розкошів, в пишноті мережив своїх лежала в скрині, схожій на труну: розтанула вона так від недуги, що схожа була на якесь шмаття, лежачи на тротуарі, чекаючи поки її однесуть. Чоловік її та сестра залишалися стояти поруч неї, обоє дуже елеґантні й дуже засмучені, в той час як слуги бігали з валізками та довідувалися, чи прибула на подвір'я велика коляса, замовлена телеграмою. Абат Жюден теж супроводив хвору, і коли двоє чоловіків її підняли, він до неї нахиливсь, мовив їй на прощання кілька гарних слів, що їх вона, здається, не розчула. Потім, як вона віддалялася, він додав до Берто, що з ним був знайомий:

— Бідолашні люди! Якби вони могли купити зцілення! Я їм сказав, що найкоштовніше золото перед лицем святої діви це молитва. Сподіваюся, і сам я досить молився, щоб умилосердити небо… А втім привезли вони розкішний дар, золотий ліхтар для базиліки, засипаний дорогоцінним камінням, справжнє диво… Ах, якби непорочна Марія змилосердилася над ними!

Чимало дарів так само ще було навезено, величезні букети проносили повз, особливо один був пишний, — потрійний вінець з троянд, почеплений на дерев'яне держално. І старий священик пояснив, що він іде одержати з вантажу корогву, дар красуні Жусер, сестри панії Деляфей.

Аж ось підбігла пані де-Жонк'єр і гукнула, побачивши Берто й Жерара:

— Благаю вас, панове, підіть он до того ваґону, це близько. Там потрібні чоловічі руки, бо треба винести трьох чи чотирьох хворих. Я зовсім валюся з ніг і не можу більше нічого зробити.

Одкланявшись Раймонді, Жерар кинувся, куди його посилали, тим часом як Берто радив панії де-Жонк'єр не залишатися більше на плятформі. Він присягався, що обійдуться чудесно й без неї, що все влаштувати береться він сам і менше, ніж через три чверті години, хворих доставлять до шпитальної палати. Кінець-кінцем, вона поступилася й сіла до екіпажу, де умістилася разом із дочкою своєю, Раймондою, та панею Дезаньйо. Саме як од'їздити мали, пані Вольмар кудись зникла, наче їй в останню хвилину надокучило чекати. Хтось бачив, як підійшла вона до незнайомого добродія, мабуть про щось його поспитатися. А втім панії сподівалися зустрітися з нею в лікарні.

Біля ваґону Берто приєднавсь до Жерара в ту хвилину, коли той, за допомогою двох санітарів, силкувався витягти Сабатьє. Це справа не легка була, бо спараліжований був страшенно товстий та важкий; носії облишили надію витягти його крізь двері, але ж сюди якось то він потрапив! Довелося ще двом санітарам оббігти навкруги та увійти в дверцята навпроти; ось тоді тільки пощастило витягти вчителя та покласти його на підлогу. На небі ледве займався світанок, і ця плятформа станційна мала жалюгідний вигляд з виладованими пасажирами імпровізованого пересувного шпиталю. Непритомна Ґрівот вже лежала на долівці, на підстеленому під неї матраці, чекаючи поки по неї прийдуть, панію Ветю довелося посадовити під газовий ріжок; так тяжко вона страждала, що до неї боялися підступитися. Члени Піклування, в рукавичках, на превелику силу везли ручні візки, де сиділи обдерті жінки, бридкі, нужденні, з старими кошиками біля ніг. Інші не могли просунутися наперед із своїми ношами, де лежали простягнувшись непорушні постаті, сумні, німі, з очима, повнити скорботного страждання. А проте убогі й каліки якось пересувалися в темряві; тут шкутильгав кривий, ще молодий, священик; хлопчик на милицях, горбатий з однією тільки ногою від сили плівся поміж людей, схожий на гнома. У одному місці цікаві скупчилися навколо іншого каліки, зігнутого вдвічі та так покорченого параліжем, що його довелося нести на перевернутім стільці, а голова й ноги йому теліпалися долі.

Але метушня й стиск набрали жахливих розмірів, коли начальник станції кинувся вперед, вигукуючи:

— Експрес з Байони підходить… Хутчій, хутчій! Усього три хвилини залишається.

Отець Фуркад, що вештався тут під руку з лікарем Бонамі, підбадьорюючи своїм веселим виглядом важко хворих, підкликав до себе рухом Берто й сказав йому:

— Скоріш витягніть з ваґонів решту хворих, а потім вже встигнете їх далі понести.

Це мудра була порада; почали вивантажувати хворих просто долі. У ваґоні залишилася тільки Марі, що спокійно чекала своєї черги. Де-Герсен та П'єр принесли нарешті дві пари коліщат, і абат поквапно виніс молоду дівчину за допомогою самого тільки Жерара. Вона була легенька, як бідненька змерзла пташина, а санітарам довелося попововтузитися тільки з громіздкою скринею. Чоловіки вдвох поставили її на колеса та закрутили гвинтами. І П'єр міг би зараз же одвести Марі й сам, як би йому не ставав на перешкоді натовп.

— Хутчій! хутчій! — несамовито підганяв начальник станції.

Він власноручно допомагав санітарам, тут підтримуючи ноги хворому, щоб швидше його витягти з ваґону, там підштовхуючи ручні візки, щоб плятформу звільнити. Але в одному переділі другої кляси з якоюсь жінкою, що остання залишилася, трапився напад гістерики. Вона дико кричала, одбивалася; до неї не можна було приступити в цю хвилину. А експрес в той час підходив: електричні дзвінки оповіщали про нього, дзвонили невгаваючи. Нічого не поробиш: довелося закрити дверцята й перевезти поїзд на запасну путь, де мав він три дні залишатися в такому самому вигляді, щоб прийняти назад свій вантаж з прочан та хворих. Поки він одходив, з нього чути було ще покрики бідолахи, що залишалася там сама з черницею; але зойки ці поволі ущухали, наче жалісний плач безсилої дитини, що її пощастило кінець-кінцем потішити.

— Боже мій! — прошепотів начальник станції, — ми ледве встигли упоратися.

Справді, поспішний поїзд з Байони летів та мчав прожогом і грозою пронісся вздовж цієї мізерної плятформи, де валялися бідолашні страдники, що їх наче викинуто з поруйнованого шпиталю. Ручні візки, ноші затряслися та задеренчали; однак усе скінчилося гаразд; кондуктори й службовці пильно стежили за публікою, усуваючи від залізничного полотна цю розгублену отару, що товпилася та сунула до виходу. Проте рух зараз же відновився; санітари могли кінець-кінцем далі пересувати хворих поволі та обережно.

Помалу займався день; ясна зоря пронизувала сяйвом своїм небо; відблиск її освітлював ще темну землю. Тепер люди й речі ясніше виступили перед очима.

— Ні, не зараз, — повторяла Марі П'єрові, що силкувався прокласти собі дорогу. — Почекаймо, поки натовп трохи одхлине.

І вона зацікавилася чоловіком літ шостидесяти, схожим на військового, що походжав посеред хворих. З квадратовою головою, з сивим, як лунь, коротким волоссям, він ще й бадьорий був би, як би не волочив лівої ноги, одкидаючи її з кожним кроком до середини. Незнайомець важко спирався лівою рукою на товсту палицю.

Сабатьє, що приїздив сюди щороку, враз повеселішав.

— Ах, це ви, командоре!

Може, це було прізвище того, але що на ньому красувалися ордени та широка червона стьожка, то можливо „командором“ кликали його задля цих відзнак, хоч був він простий собі шляхтич. Ніхто гаразд не знав його біографії; у командора наче б то існувала ще десь родина, мабуть діти, але це все було неясне й загадкове. Три роки вже мешкав старий на станції, обіймаючи посаду доглядача вантажу, — маленька робота, мізерна посада, що дали йому з особливої ласки, а мізерна платня давала змогу шановному ветеранові провадити щасливе життя. П'ятдесят п'ять років мав він, як трапився з ним перший апоплексійний удар, а три роки згодом другий; командорові тоді віднялася ціла ліва сторона. Тепер він твердо та спокійно чекав третього удару та запевняв, що з радістю готовий померти хоч сьогодні увечері, завтра, зараз. Цілий Люрд знав старого дивака, завдяки його манії виходити під час великої прощі до кожного поїзда назустріч, волочачи ногу та спираючись на палицю; на вокзалі він завсіди дивувався безперестанку й докоряв хворим за їхнє бажання конче зцілитися. Так протягом трьох років бачив він тут Сабатьє і тепер гнів його впав на бідолашного педагога.

— Як, ви знов приїхали! Ви такою мірою чіпляєтеся за це мізерне існування! Ну, чорт забирай, невже ви не можете спокійно вмерти на своїй власній постелі?! Хіба це не краще, що можна, побажати?

Сабатьє сміявсь, зовсім нерозгніваний, хоч і почував себе зле: коли переносили, його наштовхало й розтрусило.

— Ну, ні, дякую красненько, я волію одужати.

— Одужати, одужати, всі вони вимагають цього. Зробити сотню миль, приїхати пошматованим, ревучи з болю і все це на те, щоб зцілитися, щоб спочатку починати, щоб знов зазнати всіх мук, усіх страждань. Ось ви, приміром, добродію, в ваші роки, з вашим розбитим організмом, та ви сами не раді будете, як свята діва зцілить ваші ноги! Навіщо вони вам, боже мій? Яка втіха продовжити ще на кілька літ бридкий період старечого віку. Ні, помріть краще ви зараз такий, який ви є, — оце справжнє щастя.

І казав він це не як вірний, що прагне солодкої нагороди поза могилою, але як стомлена людина, що плекає надію в ніщо обернутися, досягти глибокого вічного спокою в країні небуття.

Поки Сабатьє весело знизував плечима, наче мав він справу з дитиною, абат Жюден, що розшукав кінець-кінцем свою корогву, зупинився мимохідь, щоб трошки полаятися з командором, що він його теж чудесно знав.

— Не зневажайте бога, любий мій друже; відмовлятися від життя, не любити здоров'я — це ображати бога. Ви сами, як би послухалися мене, давно вже випрохали б собі у святої діви зцілення на вашу ногу.

Командор розлютився.

— Моя нога! Вона з нею нічого не зможе вдіяти, ваша свята діва, я спокійний. Хай настає смерть і все буде скінчено назавсіди. Коли настає час вмирати, людина повертається лицем до стінки і вмирає, це така проста річ.

Але старий абат перервав його. Він вказав на Марі, що слухала їх з своєї скрині.

— То ви відсилаєте всіх наших хворих вмирати в себе вдома, навіть цю панночку, так? А вона ж ще цілком молоденька й бажає жити!

Марі жадібно розкривала свої великі очі, охоплена палким бажанням існувати, посісти своє місце у величезному світі, а командор, підійшовши ближче, дививсь на неї, враз охоплений глибоким хвилюванням, що примушувало тремтіти його голос.

— Якщо панночка зцілиться, побажаю я їй ще одною чуда: хай буде щаслива вона!

І він рушив далі, відбуваючи свою прохідку філософа поміж хворими, волочачи ногу й вистукуючи залізним наконечником своєї товстої палиці.

Поволі на плятформі ставало порожньо; пані Ветю й Ґрівот уже однесли, Жерар повіз Сабатьє в ручному візку, тим часом як барон Сюїр та Берто робили розпорядження щодо дальшого „зеленого“ поїзду, на який чекали. Залишалася тільки Марі; П'єр заздро не підпускав до неї нікого. Він вивіз її рухливу постіль на станційне подвір'я, як враз обоє вони помітили, що де-Герсен десь зник. Правда, вони зараз же угледіли його; він захоплено розмовляв з абатом де-Ґермуазом, що з ним зазнайомився. Те саме захоплення природою зблизило їх. Тепер уже цілком розвиднілося, і околишні гори з'явилися у своїй величі. Де-Герсен ойкав і голосно виявляв своє захоплення.

— Яка країна, панове мої! Ось уже тридцять років я мрію одвідати цирк Ґаварні. Але це далеко звідси і дуже дорого, отже не матиму я змоги відбути бажану подорож.

— Помиляєтеся, пане; що може бути легше? Влаштувавши подорож компанією, можна значно зменшити кошти. Ось я саме цей рік збираюся побувати там знов, і якщо ви бажаєте прилучитися до нас…

— Щеб пак, пане, ми про це поміркуємо згодом… Тисячу разів дякую.

Дочка кликала його. Він пішов до неї, приязно попрощавшись з абатом; П'єр вирішив, що сам довезе Марі до шпиталю, щоб не розтрясли її переносячи до екіпажу… Омнібуси, ляндо, розпуски поверталися вже знову назад, знову згромаджувалися в подвір'ї, чекаючи зеленого поїзда, і молодому священикові досить важко було виїхати на сошу з маленьким візком, нижні бо колеса його в'язли в болоті. Поліцаї, що пильнували порядку, кляли це жахливе місиво, що з нього бризки летіли на їхні чоботи. Самі господині мешкань, старі й молоді, палаючи бажанням знайти комірників, байдуже тьопали з калюжі в калюжу, чигаючи на прочан.

Візок покотився вільніш сошою, що збігала під гору, і Марі, скористувавшися з цього, враз запитала де-Герсена, який ішов поруч неї:

— Батьку, який у нас день сьогодні?

— Субота, люба моя.

— Так, правда, субота, день пресвятої богородиці. Чи вона зцілить мене сьогодні?

А за нею двоє чоловіків, потай, несли в закритих ношах труп невідомого подорожнього, взявши його з комори, де він лежав поза бочками; вони поспішали забрати покійника й несли його, куди їм отець Фуркад вказав.

II.

Шпиталь божої матері-скорботниці, побудований милосердям одного ченця та через брак грошей незакінчений, — це простора на чотири поверхи будівля, надто висока, куди важко було хворих вносити Звичайно, в ньому проживала якась сотня інвалідів, немічних та злиденних. Але під час національної прощі старих цих забирали звідти на три дні, а шпиталь передавали отцям з братства успіння, що розміщали там іноді понад п'ятсот-шістсот хворих. А втім, хоч їх там тісно напаковували, палат не вистарчало. Решту три чи чотири сотні розташовували: чоловіків до шпиталю Спасіння, жінок до міської лікарні.

Цього ранку до схід сонця страшенний заколот зчинився в посипаному піском дворі, поперед дверима, що біля них вартували два священики. Персонал тимчасової дирекції напередодні прийняв до своїх рук контору з реєстрами, картками, друкованими блянками. Хотіли зробити значно краще, ніж минулого року: по нижніх палатах мали розташувати хворих, що сами не ходять; з другого боку розподіл карток з назвою палати та нумером ліжка мав відбуватися під ретельною контролею, щоб не було жадної помилки… Але перед повіддю важко хворих, що їх приніс білий поїзд, всі ці гарні наміри розвіялися: нові формальності містили в собі стільки забарних речей, що довелося насамперед розташувати нещасних на подвір'ї в міру того, як вони прибували, чекаючи змоги розподілити їх більш-менш за порядком. Це було продовження того, що на вокзалі: розташовувалися хворі табором на подвір'ї, а санітари, слуги секретаріяту, молоді семінаристи сновиґали та розгублено бігали.

— Щож, хотілося дуже гарно все прилаштувати, — кричав у розпуці барон Сюїр.

Справді, так як ніколи все обміркували та ухвалили, а що до верхньої залі напакували найтяжчих хворих, то це якась незрозуміла помилка. Неможливо було наново клясифікувати, зовсім наново зорганізувати маленький добробут; і почали вже розподіляти картки, в той час як молодий священик записував на реєстрі ймення та адреси для контроля. Кожен хворий мав насамперед подати свою картку кольору поїзда, з своїм іменням, з своїм нумером порядковим, на ній писали назву палати та число його ліжка. Це затягало церемонію з прийняттям.

Тоді віднизу догори просторої побудови, протягом чотирьох поверхів залунало ненастанне тупотіння. Сабатьє опинивсь поміж перших, розташованих у палаті першого поверху, у залі, призначеній для подружніх, де біля хворих чоловіків залишалися на варті жінки їхні. Допускали тільки дружин до шпиталю божої матері скорботниці. А що брат Ізідор був із своєю сестрою, вирішили трактувати їх як подружжя та умістили його поруч Сабатьє, на сусідньому ліжкові. З боку була капеля, ще біла від ґіпсу, з вікнами, закритими простими дошками. Інші палати незакінчені були, самі тільки матраци лежали там, і хворі вмить розташувалися на них. Ось уже натовп хворих, що могли ходити, розсівся в довгій ґалерії з вікнами на внутрішній двір; і сестри Сен-Франсуа, що виконують звичайно обов'язки священиків шпиталю, залишалися на своєму місці, щоб провадити тепер кухню, розподіляти білу каву та шоколяд усім цим бідним жінкам, знесиленим від важкої подорожі.

— Відпочивайте, набирайтеся сили, — повторював барон Сюїр, що все оглядав, скрізь враз з'являвся. — Маєте добрі три години. Ось незабаром тільки п'ята, а йти до ґроту святі отці наказали не раніше восьмої, щоб добре всім дати відпочити.

Угорі, на другому поверсі пані де-Жонк'єр, одна з перших прийняла до своїх рук залю св. Ґоноріни, що була вона в ній за директрису. Вона мусіла залишити внизу дочку свою Раймонду, що її відряджено було до трапезної; за реґляментом молодим дівчатам заборонено було слугувати в палатах, де вони могли бачити непристойні та жахливі речі. Але й маленька пані Дезаньйо, ретельна піклувальниця, не одходила від директриси, чекаючи вже тепер на її розпорядження, щаслива, що має змогу кінець-кінцем слугувати.

— Добродійко, хіба гарно зроблені ці всі постелі? Чи не заходитися мені біля них разом із сестрою Гіяцінтою?

У палаті, пофарбованій нажовте та зле освітленій з внутрішнього двору, стояло п'ятнадцять ліжок, вишикувані вздовж стін двома шерегами.

— Зараз ми побачимо, — відповіла з заклопотаним виглядом пані де-Жонк'єр.

Рахувала ліжка, оглядала довгу вузьку палату. Тоді стиха додала:

— Ніколи не буде в мене досить місця. Маю двадцять троє хворих, доведеться покласти матраци долі.

Сестра Гіяцінта, що супроводила цих паній, залишивши сестру Сен-Франсуа та сестру Клер Дезанж порядкувати в маленькій сусідній кімнаті, призначеній на білизну, піднімала ковдри, оглядала постелі. І запевняла панію Дезаньйо:

— О, ліжка чудесно зроблені, все чистісінько. Видно сестри Сен-Фре добре попоходили тут… Тільки запасні матраци надто далеко, і якщо пані захоче допомогти мені, ми зможемо негайно скласти їх тут поміж ліжок.

— Ну, розуміється! — гукнула молода жінка, одушевлена ідеєю носити матраци своїми тендітними, прекрасними, білими руками.

Довелося панії де-Жонк'єр її заспокоювати.

— Зараз над нами не крапле. Почекаймо, поки наші хворі прибудуть сюди… Не дуже мені подобається ця палата, її важко провітрювати. Минулого року я мала палату святої Розалії, на першому поверсі… Кінець-кінцем ми зараз же все гаразд улаштуємо.

Інші панії-піклувальниці теж зіходилися до шпиталю-вуліка, де повно було цих бджілок-робітниць, що квапилися взятися до роботи.

Метушня збільшувалася від сили-силенної цих добровільних милосердих сестер з вищого світу та буржуазії, що виявляли дуже велику ретельність, не позбавлену гонору. Прибуло їх понад двісті. А що при вступі до Піклування божої матері-спасительки кожна обов'язково робила грошовий внесок, то нікому з них не наважувалися відмовити, щоб не втратити пожертов; отже число добровільних сестер росло з кожним роком. На щастя, траплялися поміж них і такі, що завдовольнялися з червоного хреста на сукню, і з Люрду зараз же зникали, захоплені екскурсіями. Та були особи, що виконували обов'язки свої ретельно, аж до нестями, зазнавали страшенної втоми за цих п'ять день, спали по дві годині на добу, весь час залишаючися посеред цього страшного, бридкого видовища. Вони бачили передсмертну агонію, перев'язували смердючі рани, виливали нечисть, переміняли білизну неохайним хворим, перевертали їх, — важка, страшна робота, надто як на зовсім незвиклих до неї людей. Звідти виходили вони ледве живі, вкрай знеможені, майже мертві, але з гарячковим блиском в очах, палаючи захватом милосердя, що їх одушевлювало.

— А де пані Вольмар? — запитала пані Дезаньйо. — Я сподівалася тут її зустрінути.

Пані де-Жонк'єр зручно зам'яла це питання, наче посвячена в таємницю, що хотіла її заховати, як добра жінка, поблажлива до людських вад.

— Не дуже то міцна вона, напевне відпочиває в готелі. Їй треба добре виспатися.

Тоді розподілила вона ліжка поміж цими паніями, по десять на кожну. І ці остаточно заволоділи помешканням, бігаючи туди й сюди, сновигаючи вниз і вгору, щоб з'ясувати собі, де міститься управа, комора з білизною, кухня тощо.

— А де ж у вас тут аптека? — поцікавилася пані Дезаньйо.

Та аптеки не було, а також і жадного медичного персоналу. Навіщо це? Коли від хворих відступилася вже наука, коли вони, в ній зневірившись, приїхали в бога благати зцілення, що його безсилі люди не могли їм обіцяти? Кожне лікування на час прощі природно переривалося. Якщо наставала хворій агонія, її соборували. І самий молодий медик, що звичайно супроводив білий поїзд, був тут із своєю похідною аптечкою на випадок, як полегшити треба було гострий напад хвороби.

Сестра Гіяцінта саме привела Феррана; сестра Сен-Франсуа умістила його поруч себе, в кімнатці біля комори з білизною, де він мав намір безсмінно вартувати на своє власне бажання.

— Добродійко! — мовив він до пані де-Жонк'єр, — я цілковито до вашого розпорядження. В разі потреби посилайте по мене.

Але вона ледве чула його, сварячись з молодим священиком з адміністрації, бо на всю палату було тільки сім нічних ваз.

— Звичайно, добродію, як треба буде нам чогось заспокійливого… — І вона урвала, вертаючися до своєї суперечки.

— Отже, пане абате, здобудьте для нас ще таких четверо чи п'ятеро… Що ви хочете, щоб ми робили? І так неймовірно важко!

А Ферран слухав, дививсь, розгублений в цьому надзвичайному світі, куди випадково його доля штовхнула з учорашнього дня. Він, безвірник, він опинився тут тільки задля самопожертви, і здивований був таким накопиченням горя й хвороб, що рвалися до надії щастя. Особливо ідеї молодого медика переверталися догори, перед цією безжурністю, що з нею ставилися тут до всіх запобігливих засобів, перед цією зневагою до найпростіших указівок науки, з твердим переконанням, що коли небо захоче, то зцілення відбудеться всупереч усім законам природи. Але нащо тоді робити поступки людському знанню, запрохувати із собою в дорогу лікаря? Ферран повертавсь до своєї комірчини збентежений, почуваючи, що тут він непотрібний, ба й трохи кумедний у своїй ролі лікаря.

— А ви, проте, наготуйте пілюлі з опіюму, — мовила сестра Гіяцінта, що проводжала його до комори. — Вони нам у пригоді стануть: є в нас хворі, що мене турбують.

Вона дивилася на нього своїми великими блакитними очима, такими добрими й лагідними, повсякчас осяяними божественною усмішкою. З кожним рухом гаряча кров заливала її шкуру, білу та ніжну, що є прикметою тільки цвітучої молодости. І по-приятельському готова розділити з ним милі серцю труди, черниця додала:

— А як мені треба буде підвести або вкласти хворого, ви не одмовитеся допомогти?

Тоді, на думку, що він їй потрібний, Ферранові приємно стало тут бути і втішився він, що приїхав до Люрду. Уявилася йому Гіяцінта в головах у нього, коли він мав помирати, що сестриною рукою вона опікувалася ним, з веселою добродушністю янгола без статі, янгола, що почувався в ньому і товариш, і жінка.

— Але скільки забажаєте, сестро! Я вам належу, я матиму за щастя вам слугувати. Ви знаєте, який борг вдячности маю я вам сплатити…

Милим рухом поклала вона палець йому на вуста на знак мовчанки.

— Ніхто нічим їй не зобов'язаний… Вона просто собі слуга всім немічним, всім страдникам.

У цю хвилину до палати св. Ґоноріни з'явилася перша хвора. То була Марі, що її П'єр за допомогою Жерара щойно вніс на сходи в її дерев'яній скрині. Вирушивши із станції, вона до палати прибула перша, затримали бо всіх одночасово ускладнення під час прийому, а звільняли хворих випадково, в міру роздавання карток. Герсен біля воріт лікарні на бажання доччине залишив її: непокоїлася вона, що інакше всі готелі переповнені будуть і він не встигне здобути дві кімнаті, для себе і для П'єра. Так страшенно стомилася Марі, що, втративши надію негайно вирушити до ґроту, згодилася зараз же лягти до ліжка.

— Слухайте, дитино моя, — повторювала пані де-Жонк'єр, — ще маєте три години. Ми покладемо вас зараз до ліжка. Ви одпочиньте в ньому од вашої тісної скрині.

Вона підняла Марі за плечі, сестра Гіяцінта тримала їй ноги. Ліжко стояло посередині палати, навпроти вікна, Хвилинку недужа, заплющивши очі, лежала, знесилена від усього цього. Потім довелося покликати П'єра, бо вона нервувалася та твердила, що має конче щось йому пояснити.

— Не відходьте, друже мій, благаю вас. Винесіть скриню мою на сходи, а сами залишайтеся; хочу на долину зійти, як тільки мені дозволять.

— Чи зручніше вам тепер у ліжкові?

— Авжеж, авжеж звичайно! Проте я не знаю… мене бере нетерплячка. Хочеться скоріш туди, до стіп святої діви.

В той час, як П'єр виносив скриню, Марі розважалася, спостергаючи як прибували хворі. Панію Ветю, що її ввели на сходи попід руки двоє санітарів, поклали одягнену на сусідню койку; вона залишалася непорушна, майже не дихаючи, із своїм, мов машкара, жовтим, одутловатим, як звичайно у хворих на пістряк, обличчям. Хворих зовсім не роздягали, укладаючи їх тільки до ліжка й радили заснути, якщо вони можуть. Ті, хто тримався на ногах, сідали на матраци, розмовляючи проміж себе, влаштовуючися як їм вигідніш. Уже й Еліза Руке, що її уміщено саме ліворуч Марі, розв'язувала свого коша, щоб дістати чисту хустину та гнівалася, чому немає в неї люстерка. Менше як за десять хвилин всі постелі були зайняті, так, що, коли з'явилася Ґрівот, яку внесли сестра Гіяцінта й Клер-Дезанж, довелося стелити матраца на помості.

— Чекайте, ось вам один! — кричала пані Дезаньйо. — Тут буде дуже гарно, на цьому місці, від дверей не віятиме.

Незабаром ще сім матраців сюди прилучилося, загородивши ввесь середній перехід. Повернутися не було де, обережно довелося посуватися вузькими суточками, що залишалися поміж хворими. Кожна тримала при собі свій вузлик, картонку, валізку, а в ногах імпровізованих постелів накопичено було купи шмаття, хобоття, що валялося посеред ковдр та простирал. Можна було взяти це стовпище за мізерний похідний шпиталь, улаштований так-сяк на швидкуруч після якоїсь жахливої катастрофи, як пожежа, чи землетрус, що без даху залишили сотки поранених та безпритульних.

Пані де-Жонк'єр ходила з одного кутка до другого, повторюючи:

— Послухайте, діти мої, не хвилюйтеся, спробуйте трошечки заснути.

Але їй не щастило їх заспокоїти, та й сама вона, як і інші панії піклувальниці, що були під рукою в неї, тільки збільшували цю гарячкову метушню своєю розгубленістю. Треба було змінити білизну багатьом хворим, іншим різні потреби завдовольнити. Одна, що мала виразку на нозі, вибухала такими зойками, що пані Дезаньйо вважала за потрібне зробити перев'язку; але їй забракло зручности, звички, і не вважаючи на свою відвагу милосердної сестри з покликання, вона ледве не знепритомніла, — так їй зле зробилося від непереносного смороду. Менш знесилені хворі прохали бульйону; чашки розносили посеред покликів, відповідей, суперечливих наказів, що їх ніхто не виконував. А маленька весела Софі Куто, що умістили її з сестрами, радісно сновигала скрізь, наче свято справляла, бігала, пританцьовувала, стрибала на одній нозі. І кожне підкликало її до себе, кожне голубило, в надії на чудо, що вона його заповідала.

Одначе години минали посеред цієї метушні. Вибила сьома, як увійшов абат Жюден. Він був за священика при палаті св. Ґоноріни, і тільки тому, що важко було знайти вільного вівтаря, він затримався. Як тільки він з'явився, з усіх ліжок почулися нетерплячі голоси:

— О, пане абате, ходімо, зараз же ходімо!

Палке бажання схвилювало хворих; воно побільшувалося, воно росло з хвилини на хвилину, немов спрага їх вогнем пекла, а завдовольнити її могло тільки чудодійне джерело. Особливу нетерплячку правила Ґрівот; сидячи на своєму матраці, благала вона, склавши руки, щоб її повели до Ґроту. Хіба це не був початок чуда, це збудження її волі, ця гарячкова потреба зцілитися, що надала їй сили? Прибувши сюди непорушна, інертна, у захваті сиділа вона тепер, кидаючи на всі боки своїми чорними очима, очікуючи блаженного часу, коли по неї прийдуть; її мертвенне обличчя грало барвами, вона вже воскресала.

— На бога, пане абате, скажіть, хай мене понесуть, я почуваю, що зцілюся.

Абат Жюден із своїм добрим обличчям та батьківською ніжною посмішкою, вислухав усіх, обдурюючи нетерплячку їхню ласкавими словами. Вони зараз вирушать, але ж треба бути розважливими й зачекати, поки все влаштують; та кінець-кінцем і сама свята діва хоче, щоб на все була своя пора, і благодать свою посилає вона найрозважливішим.

Священик, переходячи повз койку Марі, побачив її із згорнутими руками в палкій молитві; він ізнов зупинивсь:

— Ось і ви теж, дочко моя, надто квапитеся. Не турбуйтеся, божої милости на всіх вистарчить.

— Панотче, — прошепотіла вона, — я вмираю з любови та зворушення. Серце моє так сповнене молитвами, що воно мене душить.

Абат зворушений був запалом цієї бідолашної, змарнілої дитини, що її жорстока хвороба знівечила в розцвіті молодощів та краси. Він захотів заспокоїти її й показав на пані Ветю, що не рухалася, але лежала з широко розкритими очима, встромленими в людей, що повз переходили.

— Ось гляньте-но, яка спокійна ця пані. Вона збирається з думками і цілком слушно передає себе до рук божих, як маленька дитина.

А в той час пані Ветю ледве чутно шепотіла:

— О, я страждаю! Як я страждаю!

Кінець-кінцем, чверть до восьмої пані де-Жонк'єр сказала своїм хворим, щоб вони збиралися. Сама вона за допомогою сестри Гіяцінти та пані Дезаньйо, застібала їм убрання, обувала знов безсилі ноги. Це була справжня церемонія, бо всі бажали з'явитися до святої діви причепурені. Чимало з делікатности вимили собі руки. Інші розпаковували своє шмаття й одягали чисту білизну.

Еліза Руке знайшла кінець-кінцем кишенькове люстерко в однієї з своїх сусідок, здоровезної жінки, що хоч страждала на водянку, проте дуже чепурилася; вона його в неї позичила, приставила його до своєї подушки і, забувши про все, надзвичайно старанно пов'язувала хустину собі на голові, щоб заховати потворне обличчя з кровотічною раною. Витягнувшись як струна, дуже зацікавлена, маленька Софі не зводила з неї очей.

Абат Жюден дав знак рушати до Ґроту. Він хотів супроводити туди своїх дочок, що страждали в бозі, за його висловом, тим часом як панії піклувальниці й сестри залишаться тут поробити порядки. Враз палата спустіла, хворих вели й несли із сходів, посеред нової метушні. П'єр знову приладнав колеса до скрині, де Марі лежала, і став на чолі походу; сила-силенна ручних візків та нош за ним вишикувалася. Інші палати теж спустіли, на подвір'ї було повно люду, похід розгортався. І незабаром він безконечною лінією витягнувся вздовж стрімкого узвозу алеї Ґроту так, що П'єр вже досягнув Мерлянського плято, як останні санітари ледве вирушили з шпитального двору.

Була вже восьма; сонце високо стояло, це тріюмфальне серпневе сонце палало вже на безмежному чистому небі. Обмита нічною грозою, повітряна блакитна баня була цілком новенька, по-дитинному свіжа. Жахливий похід, ця кунсткамера людського страждання, котився забуркованим узвозом у сяйві цього чудесного ранку. Людському потокові кінця-краю не було, розгорталося безконечне коло жаху. Хаотично все змішалося, всі недуги, їх ніби пекло викидало; всі дивоглядні хвороби, жахливі феномени, що від них дрижаками сипало поза спиною. Тут були голови, поточені екземою, чола з якимсь сипом, носи й роти, що від слонячої прокази перетворилися на якісь свинячі рила. Зниклі хвороби воскресали, стара жінка мала справжню аравійську проказу, друга вкрита була лишаєм, як дерево, що згнило попід тінню. Тоді йшли хворі на водяну, роздуті, як міхи, з здоровенним животом, що горою надимався під ковдрою; руки, зведені ревматизмом, звішувалися їм з нош, а ноги маячили перед очима, отеклі, подібні до мішків, набитих ганчір'ям. Одна жінка з голівною водяною, сидячи на ручному візку, похитувала здоровенною чашкою, що, обважніла, одкидалася назад. Доросла дівчина, з танком св. Вітта була; ненастанно смикалися їй всі члени, а то враз викривлялося обличчя гримасами, при чому розтягалася ціла ліва половина. Друга, молодша, що позаду йшла, гавкала та жалібно верещала щоразу, мов тварюка, коли болючі корчі зводили їй рота, який при цьому страшенно випинався. Далі простували тремтячі, як у пропасниці, сухітні; виснажені дисентерією, висхлі, як кістяки, з блідою шкурою кольору землі, де незабаром вони мали упокоїтися вічним сном: одна з них, цілком біла, з вогняними очима, нагадувала мертву голову з запаленим смолоскипом усередині. Далі ішли різні каліки, викривлений тулуб, вивернуті руки, зведені шиї, нещасливі істоти, поламані, понівечені, непорушні, якісь трагічні манекени: одна особливо, що в неї правий кулак закинутий був за спину, а ліва щока притиснута до плеча. Далі бідні рахітичні дівчата, з восковими обличчями, з тонкими шиями, понівеченими холодними болячками; жовті жінки-страдниці, отупілі, що їм груди понівечено пістряком; інші, лежачи та встромивши очі до неба, здавалося, прислухалися до середини, як штовхаються там ствердлості, завбільшки з дитячу голову, що розрослися всередині в них. І їх усе прибувало, за ними йшли бідолахи ще жахливіші; якщо на цю страшно було дивитися, то інша за нею ще більш примушувала здрігатися нерви. Одній юнці, років двадцяти, з розплющеною жаб'ячою головою, висів величезний зоб, що доходив до поясу, наче дитячий нагрудник. Одна сліпа посувалася, високо й просто тримаючи голову, з двома западинами замість очей, запаленими та кривавими, з двома живими ранами, звідки витікав гній. Божевільна стара, зовсім ідіотка, із запалим від пранців носом, з беззубим чорним ротом, закочувалася жахливим реготом. І враз хвора на корчі почала кидатися на своїх ношах, бризкаючи піною, при чому похід зовсім не зменшував своєї ходи, наче підганяв його сприятливий вітер у цій пропасниці захоплення, що його підштовхувало до Ґроту.

Санітари, священики, хворі навіть, затягли гімна, Бернадеттину пісню, і все це котилося наперед під настирливе Ave; ручні візки, ноші, санітари, пішоходи спускалися вулицею, як струмок, що води його надимаються та виходять з берегів, і гомінливо неслися, затоплюючи все навкруги. На розі вулиці Сен-Жозеф, біля Мерляського плято, родина туристів, що приїхали з Котре або Баньєру, зупинилася край пішоходу, глибоко здивовані. Це мабуть були багаті буржуа, батько й мати, цілком пристойні, з двома дорослими дочками, у ясних убраннях, що всміхалися щасливо: їм було весело. Але по хвилі здивування надійшов жах, що все більшав, наче перед подорожніми розчинився притулок хворих з давніх часів, один із тих легендарних шпиталів, що з'явилися на світ божий після якоїнебудь спустошливої пошести. І обоє дівчат зблідли, батько й мати остовпіли від жаху перед цією безперервною процесією таких страшних істот, що від них їм несло в обличчя смородом. Боже мій! Скільки потворности, скільки бруду, скільки страждання! Чи це можливо? Під цим чудовим променястим сонцем, під цим бездонним, ясним та радісним небом, де свіже повітря линуло від Ґаву, де ранішній вітер приносив чисті пахощі гір! Коли П'єр на чолі походу вийшов на Мерляське плято, він почутив, що його заливає це яскраве сонце, обвіває свіжістю своєю бальзамічний вітрець. Він озирнувсь, радісно посміхнувсь до Марі; і вони вдвох, серед пишноти цього ранку, досягнувши площі Розер, були радісно захоплені чарівною панорамою, що стелилася навколо них.

Попереду, на сході, притулився старий Люрд, у широкій западині ґрунту, по той бік скелі. Сонце вставало з-за далеких гір, і під його скісним промінням вирізалася на обрії наче темно-лилова самітня скеля, вкоронована вежею із зруйнованими стінами замку, що колись правив за грізного ключа до семи долин. Серед летючої золотої куряви височіли тільки пишно підняті гребені та площини циклопічних будівель, далі невиразні зариси дахів позад них, та злинялі, загублені дахівки старовинного міста. А по цей бік замку, розбігаючися праворуч та ліворуч, посеред зеленого килима нове місто посміхалося своїми білими фасадами готелів, умебльованих кімнат та чудесних крамничок, — ціле селище, заможне й галасливе, що наче якимсь чудом виросло тут протягом кількох років. Ґав протікав біля підніжжя скелі, несучи свої ясні, рокітливі хвилі зеленого та блакитного відтінку, глибокі під старим мостом, бурхливі та шумливі під новим, що його збудували ченці на сполучення Ґроту із залізничною станцією та з недавно відкритим бульваром. А як тло до цієї чудесної картини, до цієї свіжої води, до цієї зеленої долини, до одмолоділого міста, розкиданого та веселого, височіли малий Жер та великий Жер, два здоровенні хребти голих скель з низькою травою, що в затінку були ніжнолилові та блідозелені, а далі бралися рожевими тонами.

Ген на північ, на правому березі Ґава, поза горбами, вздовж залізничної колії, стреміли узгір'я Буаля, лісисті схилки, залляті ранішнім світлом. На цьому боці був Бартре. Далі, ліворуч, вирисовувався хребет Жюльо, з верхівкою Мірамон. Інші верхівки, цілком в далені, танули серед етеру. А на першому плані височіли тераси на хвилястому ґрунті, порослім травою. По той бік Ґава, численні, нещодавно побудовані манастирі, звеселяли цю частину обрію. Вони виникали, здавалося, немов природна та прутка рослинність на цій землі чудес. Спочатку ішов сирітський будинок, що влаштували його черниці з Неверу; здоровезні його побудови сяяли проти сонця. Далі ішов манастир кармеліток, проти Ґроту на шляху до По; далі, вище братство успіння, край дороги до Пуайфере. А ось домініканці, загублені в пустелі, звідки видно було тільки ріжок їхніх верхівок, та кінець-кінцем сестри незайманого зачаття, або, як їх звали, Блакитні сестри, що притулилися край долини із своїми садибами, куди вони приймали на повне утримання паній, заможних прочанок, що шукали самоти. У цю ранню годину манастирські дзвони весело лунали на всю свою силу в кришталевім повітрі, а з другого боку, з півдня, дзвони з інших манастирів одгукувалися до них тим самим голосним, радісним, срібним тоном. Особливо біля старого мосту дзвін де-Кляріс передзвонював гаму таких чистих нот, що це скидалося на пташине щебетання. З того боку від міста вглиб знов ішли долини; гори розкидали свої оголені схилки, цілий куточок природи, химерно різноманітний, усміхнений та мальовничий, безкрає море горбів, що поміж них визначалися Візенські, розкішно повиті карміном та м'якою блакиттю.

Але коли Марі з П'єром озирнулися на захід, їх цілком засліпило. Сонце вдарило у великий Беу та в малий Беу, з круглими верхівками, завбільшки неоднаковими. Вони творили немов тло з пурпуру та золота, блискучосяйну гору, де можна було помітити тільки шлях, що здіймався, вигинаючись, на гору Кальвер поміж деревами. І там, на цьому заллятому сонцем тлі, що блищало як сяйво, височіли одна понад одною три церкви, що на поклик кволого голосу Бернадеттиного виросли із скелі, святій діві присвячені. Нижче за усім, містилася церква Розер, приплющена та кругла, напів вирублена в скелі, на задньому плані експлянади, стиснутої наче поміж двох величезних рук, двох здоровенних узвозів, що повільно здіймалися до самого склепу. Це була величезна праця, ціла каменярня витягнутих із землі та обточених плит, арки високі, як церковне склепіння, дві алеї гігантського цирку, де розгорталася уся пишнота Христового походу і куди можна було легко звезти візок з бідною хворою дитиною, що поривалася до бога. Далі був склеп, підземна церква, з одними тільки низенькими дверима над церквою Розер; вистелена камінням дахівка склепу із широкими проходами з боків правила за продовження узвозу. Кінець-кінцем, найвище містилася базиліка, трошки затонка та тендітна, надто новенька, надто біла, із своїм прозорим стилем вишуканої дрібнички, вона поривалася у височінь від Масабієльських скель, наче молитва, наче крила чистої голубки. Її шпиль надто маленький над велетенськими узвозами, був немов рівне полум'я воскової свічки посеред безмежного обрію, безкрайого моря долин та гір. Поруч з буйнозеленими схилками церква ця вражала своєю крихкістю, зворушливою чистотою дитячої віри й нагадувала глядачеві маленьку білу руку з тонкою кистю, що належала зомлілій дівчинці, яка вказувала до неба, охоплена поривом людської скорботи. Звідси не було видно Ґроту, вхід до нього був ліворуч, внизу скель. За базилікою була тільки обитель ченців, важка квадратова побудова, та ще єгипетський палац, ген-ген далеко, посеред затіненої просторої долини. І бані церков горіли проти ранішнього сонця, а золотий дощ проміння затоплював цілі околиці, при чому дзвони гули наче вібрація світла, співуче збудження цього прекрасного, новонародженого дня.

З площі Розер, що вони її перерізали, П'єр та Марі кинули погляд на експлянаду, цей сад з подовгастою центральною левадою, обрамленою двома паралельними алеями аж до нового мосту. Тут обличчям до базиліки височіє велика статуя святої діви у вінку. Усі хворі, проходячи повз, христилися. Жахливий похід котився все далі, ген-ген наперед під звуки хвального гімну, у рамцях святочної природи. Під яскравим небом посеред гір, що пурпуром та золотом світилися, поміж здорових, могутніх, столітніх дерев, серед вічно свіжих, бистрих вод, жахливий похід котив свої хвилі: тіла поточені від нашкурних болячок, роздуті від водяної, як міхи; тіла ревматичні, параліжовані, покорчені з болю, потворні від голівної водянки, від танку Вітта. Ціла ненастанна хвиля сухітних, епілептиків, рахітиків, страдників з пістряком, зобом, божевільних та ідіоток.

Настирлива пісня голосно лунала, тягла до Ґроту гидотну хвилю людського нещастя та недуги, на жах та на відразу перехожим, що зупинялися, холонучи перед цими невтримними видіннями кошмару.

П'єр та Марі перші пройшли під високу аркаду одного з узвозів. Далі, ідучи узбережжям Ґава, несподівано вийшли вони до Ґроту. І Марі, що П'єр підвіз її якнайближче до ґратів, могла тільки підвестися на лікті й пробурмотіти:

— О найсвятіша діво… Улюблена діво…

Вона нічого не бачила, ні купелевих побудов, ні фонтану на дванадцять жолобів, що вони їх оце обминули; вона не помітила також ліворуч ні крамниці із священними речами, ні кам'яної катедри, що на ній уже стояв отець Масіяс. Тільки пишнота Ґроту засліплювала її; уявилося їй, що там, за ґратами, палає сто тисяч воскових свічок, сповнюючи блиском доменної печі низький отвір та змушуючи блищати зіркою статую богородиці, поставлену вище, край вузького заглиблення, схожого на стрільчасте склепіння. І поза цими осяяними видіннями, для Марі більш нічого не існувало, а ні милиць, що їх понавішувано попід стелею, ні букетів, накиданих купами та зів'ялих поміж диким виноградом та шипшиною, ні самого вівтаря, поставленого в центрі, поруч з маленьким органом на колесах під чехлом. Але коли вона звела очі, знов побачила на верхівці скелі у небі тонку білу базиліку, що до них тепер боком стояла, з тонкою голкою її шпилю, який наче палка молитва губився в безмежній блакиті.

— О, діво всемогутня… Царице поміж дівами… Пресвята діво поміж дівами…

В той час П'єрові пощастило посунути візка Марі наперед перед дубовими лавками, розставленими струнко та рівно під чистим небом, наче в церкві. Усі місця уже захопили хворі, що могли сидіти, переміжки заповняли ношами, поставленими на землю, ручними візками, що їх колеса зачеплювалися, купами подушок та матраців, де зібралися усі хвороби. І П'єр упізнав родину Віньєронів, з їх жалюгідним хлопчиком Ґуставом, приниклим до лавки, тим часом як на плитах помосту він побачив прикрашену мереживом постіль пані Деляфей, що в головах у неї молилися навколішках чоловік та сестра. А втім усі хворі з ваґону були тут: Сабатьє та брат Ізідор поруч містилися, пані Ветю напівлежала в колясці, Еліза Руке сиділа, Ґрівот, дуже захоплена, підіймалася на обох руках, навіть побачив пані Маз на боці, що цілком поринула в молитву; тим часом як Вінцента, упавши на коліна, в релігійному захваті високо підносила до діви свою маленьку Розу розгубленим жестом матері, благаючи божу матір милосердну змилуватися над нею. А натовп прочан навколо стіни, що огороджувала священне місце, дедалі зростав, величезне збіговисько тиснулося поволі, докочуючись до самого парапету над Ґавом.

— О, милосерда богородице, — провадила далі півголосом Марі, — о, вірна діво… діво зачата без гріха…

І знесилена вона замовкла, а губи їй ще ворушилися, наче шепочучи молитву. Вона кинула на П'єра розгублений погляд. Той подумав, що вона чогось хоче. Він схиливсь до неї.

— Хочете, щоб я тут залишався та негайно одвіз вашого візка до купелі?

Але зрозумівши його, вона заперечливо похитала головою і мовила гарячково, знервовано:

— Ні, ні! Я не хочу, щоб мене купали сьогодні вранці… Мені здається, що треба вийти такою гідною, такою чистою, такою святою, перше ніж спитувати чуда… Цілий цей ранок я хочу палко благати його, схристивши руки, хочу молитися, молитися палко, щиро… — Вона задихалася і додала:

— Не приходьте по мене раніш від одинадцятої, щоб везти мене назад до шпиталю. Раніше я а ні кроку звідси.

П'єр, одначе, не пішов, він залишивсь поруч неї. На хвилину схилив він коліна; йому теж хотілося з палкою вірою помолитися, благати у бога зцілення для цієї недужої дитини, що любив він її з братньою ніжністю. Але тут, біля цього Ґроту, страшне, неприємне почуття опанувало його; в ньому ріс глухий протест, що ставав на перешкоді побожному настроєві та молитві. Він хотів вірити, цілу ніч сподівався він, що віра знов розквітне в його душі, як чудесна квітка незнання та наївности, якщо він тільки схилить коліна в країні чудес. Але він не почував нічого, крім збентеження та тривоги у цій обстанові, перед цією статуєю жорстокою та блідою, посеред штучного освітлення воскових свічок, поміж крамничкою, де продавалися чотки й тиснулися покупці, та великою кам'яною катедрою, звідки чернець ордену успіння голосно вигукував нескінченне Ave. Невже його душа загрубіла такою мірою? Невже жадна божественна роса не скропить його невинности та не зробить її такою, як у маленьких дітей, що цілком віддаються ласкавим словам леґенди?

Далі все ще розгублений П'єр пізнав отця Масіяса в священикові, що стояв на катедрі. Він зустрічав його раніш, а тепер молодого абата бентежив цей суворий запал, худорляве обличчя з блискучими очима, з великим красномовним ротом, що примушував небо зійти на землю. Розглядаючи його та дивуючись на таку гостру різницю між ним та собою, П'єр побачив біля підніжжя катедри отця Фуркада, що гаряче раду радив з бароном Сюїром. Останній був наче схвильований та незавдоволений; проте він кінець-кінцем поступився й привітно хитнув головою на знак згоди. Був тут також абат Жюден, що зупинив на хвилинку Фуркада; його широке батьківське обличчя теж виявляло якусь розгубленість; потім він і собі хитнув головою.

Зненацька отець Фуркад з'явився на катедрі, стаючи на ввесь свій здоровенний зріст, хоч напади подагри примушували його раз-у-раз згинатися; але він не хотів, щоб отець Масіяс, його улюблений брат, відзначений поміж інших, одходив: він його затримав на східцях та сперся на його плече.

Голосно й поважно, суворим владним тоном, що спричинився до глибокої тиші, він заговорив:

— Дорогі мої брати, дорогі сестри мої, прохаю вибачити, що порушую вашу молитву; але я маю переказати вам звістку, я хочу прохати допомоги у ваших вірних душ… Цього ранку нам довелося оплакувати дуже сумний випадок, один з наших братів помер у поїзді, де й ви їхали, умер, не дочекавшися обіцяної землі…

На хвильку він зупинивсь… Здавалося, він ще виріс, його прекрасне обличчя засяяло, обрамлене пишними хвилями довгої бороди.

— Отже, мої дорогі брати й дорогі мої сестри, не вважаючи ні на що, спадає мені на думку, що не треба впадати в розпуку… Хто знає, чи не попустив господь цієї смерти, щоб довести світові свою всемогутність?.. Якийсь голос говорить мені, змушує мене вийти на цю катедру і прохати ваших молитов за людину, що перестала існувати, але поратувати її проте може свята діва, бо вона завсіди може вблагати свого божественного сина… Так, померлий тут. Я звелів принести його тіло, і може од вас залежить, щоб невидане чудо засліпило землю, якщо ви помолитесь досить ретельно та зворушите небо… Покладімо труп до купелі та почнімо благати господа, владику світу, воскресити його, дати нам цей надзвичайний доказ свого найвищого милосердя…

Повіяло холодом з країни незримого. Усі зблідли і хоч ніхто не розкривав уст, здавалося, наче лавами пробіг тихий шепіт та тремтіння.

— Але, — захоплено заговорив знов отець Фуркад, палаючи щирою вірою, — якже ретельно треба нам молитися! Мої дорогі брати, мої сестри дорогі, я вимагаю усієї вашої душі, вимагаю молитви, щоб у неї ви вклали все ваше серце, вашу кров, життя ваше з усім, що є в ньому найвищого, найніжнішого… Моліться з усієї сили, моліться так, щоб забути, хто ви, де ви, моліться, бо те, що ми просимо, така надзвичайна, така дорогоцінна милість, що тільки сила нашого обожнювання може змусити бога одповідати нам… А щоб наші молитви були дійсні, щоб вони мали час поширитися та добутися до підніжжя вічного, ми спустимо тіло до купелі не раніше, як о четвертій сьогодні… Мої дорогі брати, мої сестри дорогі, моліться, ретельно моліться пресвятій діві, цариці серед янголів, розрадниці скорботних!

Сам він, охоплений хвилюванням, узявся перебирати чотки, тим часом як отець Масіяс заридав. Глибоку напружену тишу було порушено; натовп захопився почуттям промовця, розчулився; залунали ридання, жалібні крики, голосне благання. На всіх ніби повіяло марінням, що, знищивши волю, з'єднало всіх в одну істоту, нестямну від любови, охоплену непереможним бажанням неможливого чуда.

П'єр хвилину думав, що земля тікає йому з-під ніг, що він ось-ось упаде та втратить притомність. Насилу підвівсь він та пішов геть.

III.

Коли П'єр одходив з прикрим почуттям, він помітив Герсена, схиленого на коліна біля Ґроту; зосередкований той молився від щирого серця. Вони не бачилися зранку, і П'єр не знав, чи пощастило йому винаймити дві кімнати; отож перший рух його був підійти до Герсена. Одначе він не зважився це вчинити, не бажаючи скаламутити його побожности, гадаючи, що він, без сумніву, молиться за свою дочку, яку він обожнював, не вважаючи на свою постійну розгубленість людини з неспокійним мозком. І він пішов собі далі попід деревами. Вибило дев'яту, він мав ще дві годині перед собою.

Там, де колись було дике пасовисько і паслися на ньому поросята, влаштовано було тепер за грубі гроші прекрасну алею, що стелилася вздовж берега Ґава. Довелося одсунути річище, щоб більше місця зробити та вибудувати монументальне надбережжя, обрамлене широким пішоходом з кам'яними балясками. Алея упиралася в горб, двісті чи триста метрів; це було ізольоване місце прогулянок, обставлене лавками, затінене чудесними деревами; ніхто не проходжувався там тепер, стояли тільки ті, хто не міг протиснутися далі та кого відкинув сюди натовп. Тут зустрічалися ще окремі куточки поміж стіною, вкритою дереном, що загороджувала алею з півдня, та широкими ланами на півночі, з другого боку Ґава, ще й лісистими схилками, веселими від білих фасадів манастирських. Гарячими серпневими днями приємно там було серед чудесної прохолоди, в сутінках дерев, на березі бистрих вод.

І П'єр враз почутив себе легше, наче прокинувся від страшного сну. Він сам себе перепитував, турбуючись тим, що відчував. Адже сьогодні уранці він прибув до Люрду з бажанням повірити, з думкою, що вже починається в ньому духовне відродження, що він знов стає вірний, як було за покірливого дитинства, коли мати примушувала його складати руки, навчаючи боятися бога! Але щойно опинився він перед Ґротом, як поганство культу, ця віра, доведена до краю, ця боротьба проти розуму, схвилювала його до нестями! Щож з ним буде? Невже він нездатний спробувати навіть перемогти свій сумнів, скористуватися з своєї подорожі на те, щоб побачити й переконатися? Це був сумний початок, він його знеохочував та бентежив; і треба було підійти до цих чудесних дерев, до цього прозорого потоку, щоб опам'ятатися від свого збурення.

Край алеї П'єра чекала несподівана зустріч. Вже кілька хвилин приглядався він до високого старого, в защіпнутому сурдуті, в капелюсі, з пласкими крисами; він силкувався згадати це бліде обличчя з орлиним носом та надзвичайно чорними, проникливими очима. Але довга сива борода та сиве кучеряве волосся збивали його з пантелику. Кінець-кінцем, старий зупинився, вражений не менше, як абат.

— Як, П'єре, це ви? У Люрді! — Тут враз молодий священик пізнав лікаря Шасеня, приятеля свого батька й свого власного давнього приятеля, ще вилікував його та заспокоїв, як переживав він жорстоку фізичну й моральну кризу після смерти своєї матері.

— Ах, мій добрий лікарю, я вельми радий вас бачити!

Вони поцілувалися, обоє дуже схвильовані. Глянувши на посивілу голову й бороду, на цю повільну ходу та безмежно скорботне обличчя, П'єр згадав, як люто переслідувало страшне горе цю людину, зробивши її передчасно старою. Ось минуло кілька років, і він зустрічає Шасеня, переможеного долею.

— Ви ж не знали, що я залишивсь у Люрді, правда? Так, я перестав писати, я не почував себе більше поміж живих, бо я вітаю у країні мертвих.

Сльози натиснулися йому на очі, і він заговорив розбитим голосом:

— Чекайте, сядьмо на цій лавці, мені приємно буде на хвильку повернутися з вами до минулого!

Священик і собі відчув, що йому ридання тиснуться до горла. Він не знаходив слів, він міг тільки пробурмотіти:

— Ах, любий лікарю, мій старий друже, я вам спочував від щирого серця, від цілої моєї душі!

Це була катастрофа, це була руїна цілого життя. Лікар Шасень з дочкою своєю Марґарітою, чарівною двадцятилітньою дівчиною, міцною та здоровою, повіз до Котре свою любу дружину, прекрасну матір, загрозливий бо стан її здоров'я їх непокоїв. Наприкінці двох тижнів їй значно покращало; вона вже намірялася подорожувати, оглянути околиці, як ось одного ранку її знайшли мертвою в ліжку. Вражені страшним ударом, батько й дочка приголомшені були такою зрадою долі. Лікар, тубілець Бартре, мав фамільний склеп на люрдському цвинтарі, що його заманулося йому побудувати над прахом батьків своїх. Тому забажав він поховати тіло своєї дружини теж на цьому місці, поруч з порожньою скринею, наготовленою для нього самого, сподіваючись, що він не загається приєднатися до своєї подруги. І він там забарився, прожив ще з тиждень у Люрді разом з Марґарітою; аж ось одного вечора й вона звалилася в страшній остуді, а другого дня померла, при чому розгублений батько не міг навіть з'ясувати собі її хороби. Це була дівчина, що цвіла молодістю, сяяла красою та здоров'ям, а її довелося поховати на кладовищі, в порожній скрині, поруч матері.

І ось Шасень, людина, ще напередодні щаслива, улюблена, що мала собі підтримку в особі двох рідних істот, зогріваючи серце в їхній ніжній прив'язаності, тепер ниций, розгублений, з плутаною мовою, зляканий холоднечею старечої самоти. Уся втіха життя йому розбита; він мав заздрість до поденників, що розбивали каміння на шляху, коли на його очах босі жінки та дівчатка-доньки приносили їм куліш. І Шасень відмовився залишити Люрд, він кинув усе, свою працю, своїх паризьких пацієнтів, щоб жити там, побіч надгробку, де вічним сном спочивали його дружина й дочка.

— Ах, друже мій старий, — повторяв П'єр, — як же я вам спочуваю! Яке страшенне лихо!.. Але чому не згадати трошки й про тих, хто вас ще любить? Нащо вам замикатися тут із своєю скорботою?

Лікар зробив рух, наче ним охоплював обрій.

— Я не можу поїхати; вони тут, вони не пускають мене звідси… Усе скінчено. Я чекаю тільки, щоб мені до них прилучитися.

Настала мовчанка. Позад них, у кущах зеленої горожі пурхали пташки, а перед ними чути було, як води Ґаву рокочуть. На схилках горбів сонце починало дужче припікати, посипаючи все поволі золотистою курявою. Але попід величними деревами, на цій самітній лаві, все так само була чудесна прохолода; і вони були немов у пустелі, тут, у двохстах кроках від юрби, що не відривалася од Ґроту, — ніхто до них не заглядав.

Довго ще вони розмовляли. П'єр розповів йому задля яких обставин приїхав він сьогодні вранці до Люрду з національною прощею, в товаристві Герсена та його дочки. Враз на одному реченні він підскочив здивований.

— Як! Ви, лікар, уважаєте тепер за можливі чудеса? Великий боже! ви, що я вас знав як безвірника, або принаймні цілком байдужого до релігії!

І абат дививсь на лікаря, вражений тим, що чув од цієї людини про Ґрот та Бернадетту. Він — така розумна голова, учений з точним думанням, він, що захоплював П'єра колись своєю величезною здібністю до аналізи! Як же це розум такого складу, високий та ясний, що відійшов од усякого містицизму, вихований на методі та досвідах, міг дійти до того, щоб визнавати чудесні зцілення біля божественного джерела, що його свята діва викликала з земних надер під пальцями дитини!

— Але, мій любий лікарю, тільки но пригадайте собі! Це ж ви сами подали моєму батькові відомості про Бернадетту, свою маленьку землячку, як ви її називали; сами ж ви згодом, коли ця історія на якийсь час страшенно захопила мене, багато розповідали мені про неї. У ваших очах ця дівчина була тільки звичайна собі хора, що мала галюцинацію, суб'єкт обмежений, напів несвідомий, нездатний чогонебудь хотіти. Чи пригадуєте ви наші розмови, мої сумніви, і те, як ви допомогли мені стати на ґрунт здорового міркування?

І він хвилювався, бо чи не дивний це випадок? Він, священик, що колись вирішив сліпо вірити, а кінець-кінцем втратив цілком віру, стикається з цим лікарем, тоді безвірником, а тепер наверненим, переконаним, що існує надприродне, тим часом як сам він терпить моральні тортури, розуміючи, що більше не може вірити!

— Ви, що приймали тільки самі точні факти, що будували все на спостереженні?.. Невже ви відмовилися від науки?

Тут Шасень, що спокійний був та увесь час сумно посміхавсь, зробив рух найбільшої зневаги.

— Наука! А хіба я знаю, хіба я можу щонебудь? Ось ви питали мене зараз, від чого померла моя бідна Маргаріта. Але я рішуче не знаю! Я, що мене хибно мають за вченого, за міцно озброєного в боротьбі із смертю, не зрозумів тут нічогісінько, виявився безсилий хоч би навіть продовжити життя моєї дочки на одну годину. А моя дружина, що її знайшов я задубілим трупом у ліжку, тим часом як напередодні лягаючи почувала вона себе значно краще та весела була? Хіба здатний я був хоч щось угадати та вжити потрібних засобів?.. Ні, ні, як на мене, то наука безсила. Я не хочу більше нічого знати; я є тільки тварина, тільки ница людина.

Він казав, люто обурюючись проти усього свого минулого, пишного та щасливого. Тоді заспокоївшися трохи, він провадив далі:

— Бачте, мені залишилися самі жорстокі муки сумління; так вони ненастанно переслідують мене, тягнуть блукати тут поміж вірних… Це кара мені за те, що не прийшов я з самого початку до цього Ґроту, приборкавши свою самовпевненість, і не привіз з собою двох любих мені істот. Вони схилилися б на коліна, як усі ції жінки, що ви їх бачите. Мені досить було зробити те саме за їх прикладом, і тоді свята діва може зцілила б їх і зберегла для мене… А я, дурний, зумів тільки їх втратити. Я сам усього винен.

Тепер сльози котилися йому з очей.

— За мого дитинства у Бартре я пам'ятаю, як моя покійна мати-селянка щоранку було вчила мене складати руки, благаючи у бога допомоги. Ця молитва виразно пригадалася мені, коли я залишивсь один, такий слабий та розгублений, як дитина. І уявіть собі, друже мій, руки мої склалися в ту хвилину сами собою; я був надто нещасливий, надто опущений, надто живо відчував потребу допомоги згори божественної могутности, що думала б і бажала за мене, що вколисала б мою скорботу та занесла б мене в країну вічного передчуття… Ах, перші дні яка плутанина, яка метушня була в моєму мізерному мозкові, після жорстокого удару палицею, що впав на мою голову!

Я двадцять ночей не спав, сподіваючись збожеволіти. В мені боролися всілякі думки, на мене находили пориви, коли я грозив до неба кулаком, а потім скорявся, принижено благаючи господа послати смерть і мені… І що мене заспокоїло кінець-кінцем, то це певність щодо справедливости, певність щодо любови; вона повернула мені віру в бога. Ось, приміром, ви знали мою дочку, таку здорову, таку красуню, що життя в ній ключем кипіло: ну хіба це не була б страшенна кривда, якби для неї, що не жила, нічого не існувало по той бік могили? Вона повинна ожити, я глибоко переконаний цього, бо чую ще іноді її голос; вона говорить мені, що ми зустрінемося й побачимо одне одного. О! любі істоти, що їх я втратив, моя люба дочко, моя мила дружино! Побачити їх знову, ожити з ними разом в іншому світі, — ось моя єдина надія, єдина потіха серед усіх скорбот тутешнього життя!.. І я віддався богові, бо один бог може повернути мені їх.

Шасеня проймало легке немічне старече тремтіння, і П'єр зрозумів, кінець-кінцем, цей випадок навернення: мозок ученого постарівся і він повертався до віри за могутнім натиском почуття. Те, чого він не припускав досі, виходило тепер назверх: перед абатом розкривалося щось подібне до атавізму віри в цьому тубільцеві з Піренеїв, синові селян-гірняків, вихованому на леґенді, що знов схилився перед владою її, навіть після того, як над його головою пронеслося п'ятдесят літ, присвячених позитивній науці. Потім тут руку свою приклала людська втома того, кому знання не дало щастя і хто обурюється проти нього з часу, як воно починає здаватися йому обмежене, безсиле усунути лихо. Кінець-кінцем, тут мали вплив смуток, занепад духу, сумніви щодо всього, потреба чогось певного; цей старий, що ослабнув з роками, щасливий був забутися в релігії.

П'єр не заперечував, не сміявся, бо цей високий переможений долею дідусь краяв йому серце своєю скорботною старечістю. Чи не боляче бачити, як під такими ударами найдужчі, найосвіченіші люди знов стають дітьми?

— Ах! — тихо зідхнув він, — як би й мені страждати так, щоб примусити замовкнути свій розум та стати на коліна там і повірити всім цим прекрасним історіям!

Бліда посмішка, що іноді ще налітала на уста Шасеневі, знов з'явилася.

— Чудесам, хочте ви сказати? Ви священик, дитино моя, і я знаю ваше нещастя… Чудеса вам здаються неможливі? Але що ви в них розумієте? Скажіть собі, що ви нічого не знаєте, і що неможливе, як на нашу думку, здійснюється на кожному кроці… Одначе, ми надто засиділися! Зараз виб'є одинадцята, і вам треба повернутися до ґроту, але я вас чекатиму о пів до четвертої; тоді ми підемо з вами до медичного бюра потверджень, де я сподіваюся показати вам повчальні речі. Тож не забудьте, — о пів до четвертої.

Проводивши абата, Шасень сам залишився на лаві. Спека все збільшувалась. Горби за рікою горіли у блискучому сонці, наче проти доменної печі. І лікар забувся, мріючи в зеленавих сутінках попід деревами, прислухаючися до ненастанного рокоту Ґава, наче з ним розмовляв любий голос з іншого світу.

А П'єр уже поспішав до Марі, йому пощастило дістатися до неї без великих труднощів; натовп зменшився, здебільшого прочани порозходилися снідати. Біля молодої дівчини спокійно сидів її батько, де-Герсен, що хотів зараз же з'ясувати свою довгу відсутність. Протягом двох годин уранці він оббігав Люрд вздовж і впоперек, стукався до двадцятьох готелів і не міг знайти хоч би куточка переночувати; кімнати служниць навіть повинаймувано, не знаходилося матраца, щоб притулитися в коридорі. Тоді як він уже впав у розпуку, трапилося йому дві кімнаті, правда дуже тісні, але в гарному готелі, в готелі З'явищ, найкращому на все місто. Особи, що завчасу винаймили їх, телеграфували тепер, що їхній хорий помер. Отже це нечуване щастя; Герсен, здавалося, дуже тішився.

Вибило одинадцяту, жалюгідна процесія посунула назад площами та вулицями, заллятими сонцем; повернувшися до шпиталю божої матері-скорботниці, Марі почала прохати свого батька та молодого священика піти собі на дозвіллі поснідати до готелю, потім трохи спочити перед тим, як повернутися до неї о другій, коли хорих знов поведуть до Ґроту. Одначе в готелі З'явищ після сніданку, коли чоловіки зійшли у свою кімнату, Герсен, страшенно знесилений, заснув так міцно, що П'єр не наважився його розбудити. Навіщо? Його не конче треба було, і абат повернувся до шпиталю сам. Похід знов зійшов алеєю Ґроту, пересунувся вздовж Мерляського плято і перерізав площу Розер, посеред юрби, що ненастанно зростала, тремтіла та христилася під яскравим сяйвом серпневого сонця. Це була найкраща година цієї прекрасної днини.

Згодом, знов улаштувавшися біля Ґроту, Марі запитала:

— А батько мій прийде сюди?

— Так, але йому треба відпочити.

Вона рухом показала, що погоджується з ним. І схвильовано провадила далі:

— Слухайте, П'єре, приходьте по мене не раніш, як за годину, щоб везти мене до купелі… Я не досить спричинилася благодаті, я хочу помолитися, ще щиро помолитися.

Так палко Марі бажала бути тут, а тепер їй лячно ставало; вона вагалася тепер, коли настала хвилина спробувати чуда; вона казала, що їсти нічого не може; почувши це речення, якась молода дівчина наблизилася.

— Люба панночко, якщо ви почуваєте себе дуже знесиленою, пам'ятайте, що ми маємо напоготові бульйон.

Марі пізнала Раймонду. Обов'язок молодих дівчат полягав тут у тому, що вони розносили хворим чашки з бульйоном та з молоком. Деякі з них, за минулих років, з кокетування, такі пишні шовкові фартушки з мереживом почали вдягати, що для них запровадили форму — фартухи з простого полотна в рожеву та блакитну клітку. Раймонда одначе, не вважаючи ні на що, уміла бути чудесна в простому убранні із своїм свіжим та заклопотаним виглядом взірцевої маленької господині.

— Правда ж, — повторила вона, — ви не забудете, що я вам сказала? зробіть тільки мені знак, і я зараз принесу, чого вам заманеться.

Марі подякувала, кажучи, що мабуть не захоче нічого й, повернувшися до П'єра, додала:

— Ще одну годинку, друже мій.

П'єрові захотілося лишитися поруч неї. Але все це місце призначене було на хворих, і санітарів обов'язково усували. Захоплений рухом юрби, П'єр помітив, що ця жива хвиля людська несе його до купелі, але тут його зупинило надзвичайне видовисько. Перед трьома купальнями, де були водозбори по три у кожній, шість для жінок та три для чоловіків, стелилася широка площинка попід деревами, обведена товстим мотузом, прив'язаним до стовбурів; хворі в ручних візках, або на матрацах своїх ношів, очікували тут на свою чергу, тим часом як по той бік мотуза натискала величезна захоплена юрба. У цю хвилину якийсь капуцин, умістившись посередині, керував молитвами. Ave йшли одно по другому, а натовп, повторюючи їх за ним, якось невиразно бурмотів. Потім враз, коли Вінцента, що довго чекала своєї черги, — бліда з переляку, вийшла нарешті на площинку із своєю дорогоцінною ношею, із своєю дитинкою, схожою на воскового Христа, капуцин упав на коліна, розкинувши руки та голосно вигукуючи: „Господи, зціли наших хворих!“ Він повторював цей поклик десять, двадцять разів, все більше запалюючись, і натовп вторував йому, підхоплюючи все з більшим екстазом кожен поклик ченцевий, ридаючи та цілуючи землю. Над ними наче линув подув маріння, що примушувало схилятися кожне чоло. П'єр збурений був страдницьким риданням, що виривалося немов із самих надрів цьому людові, спочатку як благання; але ось тон його все підносився, і небавом чути стало вимогу: голос нетерплячки та гніву, заглушливий та завзятий, мав примусити небо. „Господи зціли наших хворих!., господи, зціли наших хворих!..“ І лемент не ущухав.

Але тут трапилося. Ґрівот гіркими сльозами обливалася, не хотіли бо її купати.

— Вони кажуть, що я сухітна, а сухітним не можна до холодної води! Але ж іще сьогодні вранці я бачила, як тут купали одну. Чому ж відмовляють мені?.. Я умовляла й присягалася аж півгодині, доводячи їм, що вони жалю завдають святій діві. Я конче одужаю, я почуваю, що одужаю…

Це вже був бешкет, і один із священиків при купелі підійшов до неї та намагався її заспокоїти, Вони зараз придивляться, треба порадитися всечесних отців. Якщо вона буде пристойно поводитися, то її може й скупають. А проте лемент лунав далі: „Господі, зціли наших хворих!.. Господи зціли наших хворих!..“ П'єр побачив пані Ветю, що теж очікувала біля входу до купелі; він не міг очей відвести від цього страдницького обличчя, що дихало надією, від цих зорів, встромлених на двері, звідки блажені обраниці виходили зцілені. Але подвоєні молитви збурили його до сліз, коли Вінцента знов з'явилася із своєю дочкою на руках, із своєю бідолашною любою дівчинкою, що її непритомну поклали до крижаної води; бліде маленьке личко, нашвидку обтерте, залишалося таке саме бліде із заплющеними очима, страдницьке та немов мертве. Мати її, знесилена цією довгою агонією, в розпуці, що свята діва відмовила їй, що залишалася вона байдужа до страждань дитини, голосно ридала. А втім, коли пані Ветю й собі увійшла до дверей, хапаючись немов вона ось-ось помре та жадібно кидаючись до живої води, настирливий поклик голосів невтомних та бадьорих ізнов залунав: „Господи, зціли наших хворих!.. Господи, зціли наших хворих!..“ Капуцин упав на землю ниць, а натовп, розкинувши руки хрестом, пожирав землю поцілунками.

П'єрові хотілося наздогнати Вінценту та підбадьорити її; одначе нова хвиля прочан не дала йому пройти і відкинула його до джерела, що на нього облогу робив інший натовп. Це була невисока побудова, довгий кам'яний мур, вкритий залізом; не вважаючи на двадцять крантів, що виходили до вузького водозбору, люди тут теж посувалися низкою. Більшість наливала води до пляшок, бляшаних білих збанків, до кам'яних глечиків. Щоб не дуже розливалися водою, біля крантів пороблено смоки. Отже жінки із своїми кволими руками довго там поралися, натискаючи ґудзик пневматичного приладу, та обливали собі ноги. Інші, що прийшли без начиння, пили воду та обмивали собі обличчя. П'єр помітив одного молодого чоловіка, що випив сім маленьких шклянок та сім разів промив очі не витираючись. Інші пили з мушлів, з цинових келіхів, шкуратяних торбинок. Особливо зацікавився абат виглядом Елізи Руке; уважаючи за непотрібне йти до купелі, щоб зцілити жахливу рану, яка поточила їй обличчя, вона з самого ранку щогодини плюскалася біля джерела. Ставала на коліна, одсувала намітку та на якийсь час прикладала до рани хусточку, намочену у священній воді, як губка. А навкруги неї натовп кидався до водозбору так шпарко, що люди не бачили вже її дивоглядного обличчя, обмивалися та пили з того самого жолоба, де вона мочила свою хустку.

Але в цю хвилину Жерар, що віз Сабатьє, гукнув на П'єра, бачучи його вільним. Він попрохав абата йти за ним та допомогти йому, бо гладкого професора із хворими ногами тяжко було перевертати та класти до води. Отже П'єр перебув з півгодини в купелі для чоловіків, де залишавсь біля хворого, поки Жерар повернувся до печери по другого пацієнта. І купелі, здавалося йому, гарно були уряджені. Вони складалися з трьох скринь, ванн, розділених перегорожами, куди сходили приступками; вхід до кожного переділу прикрашений був полотняною занавіскою; її можна було засунути, щоб ізолювати хворого. Спереду була загальна заля, кімната вистелена кам'яними плитами, де сама лавка стояла та пара стільців; тут хворі чекали. Тут вони роздягалися згодом, з незграбною похапливістю, турботною заклопотаністю людей, що соромляться своєї голизни. У залі саме був чоловік; ще голий, напів заховався за занавіску, щоб натягти бандаж своїми тремтливими руками. Інший сухітний, жахливо худий, трусивсь у пропасниці та хрипів; шкура йому була мертвобліда та засипана фіялковими плямами. Але ось П'єр здригнувся, побачивши брата Ізідора, що його витягали з водозбору: він був непритомний, гадали, може він вже помер, та поклали його долі; а він почав знов стогнати. Шкода було дивитися на тіло цієї здоровезної людини, висхле від недуги, інертне, як шматок м'яса, кинутий на ляду м'ясника, з стегном, понівеченим глибокою раною. Двоє братів милосердних, котрі щойно його купали, на превелику силу натягли на нього сорочку, боячися, що він помре, як необережно його штовхнути.

— Пане абате, ви ж допоможете мені, правда? — запитав той, що роздягав Сабатьє.

П'єр зараз же наблизився; та вдивившись він упізнав у цьому скромному прислужникові маркіза де-Сальмон-Рокбера, що його показав йому де-Герсен, виходячи з вокзалу. Йому було років із сорок, мав він довге обличчя, з великим, правильної форми носом. Останній представник однієї з найстаровинніших та й найзначніших фамілій Франції, він мав великий маєток, мало не королівський готель у Парижі, на улиці Ліль, та величезні землі в Нормандії. Щороку маркіз приїздив до Люрду на три дні до національної прощі, виключно з милосердя, без жадного релігійного мотиву; бо й до церкви вчащав він тільки як людина доброго тону. І тут він упирався, щоб не грати визначної ролі, бажаючи залишитися простим санітаром; цього року йому доручили купати хворих, і він ледве встигав управлятися; руки йому боліли з утоми, але цей вельможний багатій завзято працював зранку до вечора, порався біля брудних ганчірок, скидав та накладав пов'язки.

— Будьте обережні, — порадив він абатові, — скидайте панчохи не поспішаючися. Бачите, зараз для того бідолахи, що його ось там роздягають, принесли пружинову подушку.

Він одійшов на хвилину до Сабатьє, щоб озути бідолаху, і почутив під пальцями щось вогке в середині лівого черевика. Він роздивився: в носок натекло гною; йому довелося вилляти з черевика за дверима, перше ніж одягти його на ногу пацієнтові надзвичайно обережно, не доторкуючись до верхньої частини ноги.

— Тепер, — мовив він П'єрові, — повертаючись до Сабатьє, — тягніть зо мною кальсони, щоб скинути їх одразу.

У цій маленькій залі нікого більш не було, крім хворих і санітарів при своїй роботі, та ще священика, що читав „отченаш“ та „богородицю“ — бо молитви не мали припинятися а ні на хвилину. А втім тільки сама занавіска затуляла двері до широкої площинки, обгородженої мотузом; і палкі молитви натовпу добувалися сюди невгамовним лементом, в той час, як пронизливий голос капуцинів ненастанно твердив: „Господи, зціли наших хворих!.. Господи, зціли наших хворих!..“ Високі вікна пропускали холодне світло, і тут панувала вічна вогкість, задушливий дух льоху, просякнутого водою.

Кінець-кінцем Сабатьє був роздягнений. Йому тільки підв'язали попереду вузького фартушка задля пристойности.

— Благаю вас, — прохав він, — спускайте мене у воду поволі.

Холодна вода його жахала. Він розповідав, як з першого разу відчув він у ванні таке завмирання серця, що заприсягся ніколи не повторювати спроби; як послухати його, то більших мук він не зазнавав. Крім того, вода, як він казав, не приваблива була; боячися, що її не вистарчить у джерелі, ченці — завідувателі Ґроту спорожнювали ванни та наливали їх знов тільки двічі на день; отже щось із сотня хворих купалося у тій самій воді; можна собі уявити, який жахливий бульйон утворювався кінець-кінцем. Там збиралася всяка всячина, пливали жилки сукровиці, рештки шкури, струпи, шматочки корпії, бинтів, — бридкий розсіл з усіх хвороб, ран, усього гнилого. Це був дійсний розсадник отруйних мікробів, есенція найстрашнішої пошести, і чудо, здавалося, полягало втому, що хворі живі виходили із цього людського бруду.

— Тихенько, тихенько, — повторював Сабатьє П'єрові й маркізові, коли вони підхопили його під стегна, щоб нести до ванни.

І він з жахом дивився на цю густу каламутну воду, де пливали блискучі підозрілі плями. З лівого боку видно було там щось червоне, немов на цьому місці комусь луснула болячка. Шматки бинтів пливали наче відпалі шматки м'яса, але професор так боявся холодної води, що все таки волів ці брудні пополудневі ванни, — тіла бо усіх, що купалися тут зранку, може хоч трохи нагрівали їх.

— Ми вас обережно зсунемо східцями, — стиха мовив маркіз.

Тоді він порадив П'єрові дужче тримати хворого під руками.

— Не бійтеся нічого, — мовив священик, — я вас не впущу.

Поволі Сабатьє зіходив. Тепер видно було саму його спину, бідну стражденну спину, що похитувалася на воді, надималася, морщилася здригаючись. І коли він окунувсь у воду, йому голова конвульсійно одкинулася назад, чути стало хрускіт кісток, а сам гладкий паралітик задихався, злякано ковтаючи повітря. Священик, стоячи перед ванною, почав з новою ретельністю:

— Господи, зціли наших хворих!.. Господи, зціли наших хворих!..

Маркіз де-Сальмон-Родбер повторив цей поклик, обов'язковий для санітарів, як спускали вони кого до води. П'єр повинен був зробити те саме, і його жалощі перед стражданням були такі міцні, що він знайшов у собі частинку колишньої віри: давно вже він не молився так, як тепер, бажаючи, щоб на небі був бог, що його всемогутність могла б полегшити бідолашне людство. Але три-чотири хвилини згодом, коли вони на превелику силу витягли Сабатьє з ванни, мертвенно блідого та холодного, аж зуби йому цокотіли, — П'єр відчув ще тяжчу скорботу: хворий такий нещасний, наче принижений був, не зазнавши жодного полегшення. Ще одна даремна спроба! Свята діва не ущасливила його, не почула його і всьоме! Він затулив очі, дві буйні сльози скотилися з-під заплющених повік страдникові, коли його одягали.

А далі П'єр пізнав маленького Ґустава Віньєрона, що входив на милиці взяти свою першу ванну. Біля дверей ціла родина стала на коліна: батько, мати, тітка, пані Шез; ці багатії виявляли взірцеву побожність. Серед юрби пішов шепіт, що це вищий урядовець з міністерства фінансів. А як тільки хлопченя почало роздягатися, чути стало стриману розмову; отець Масіяс з Фуркадом хутко увійшли до купелів, наказуючи припинити їх. Зараз мають випробувати велике чудо, надзвичайну милість, що її гаряче благали з самого ранку, воскресіння людини.

На чистому повітрі, перед ваннами, молитви провадилися далі, жахливий лемент голосів губився в небі серед гарячого, літнього пополудня. Двоє санітарів принесли закриті ноші і поставили посеред залі. Барон Сюїр, президент Піклування, ішов за ними, так само як і Берто, один із службових начальників, бо цей нечуваний випадок поставив на ноги увесь персонал; ці двоє добродії стиха обмінялися кількома словами проміж себе та з двома ченцями ордену успіння. Ті впали на коліна, руки простерли хрестом і почали читати молитви; обличчя їм осяяні були палким бажанням бачити прояв всемогутности божої.

— Господи, прихили вухо до благання нашого!.. Господи, прислухайся до нас!..

Сабатьє допіру понесли; тут не залишилося інших хворих, крім напів-роздягненого Ґустава, забутого на стільці. Занавіски на ношах одсунули і перед очима присутніх з'явився труп невідомого пасажира, уже задубілий, наче засохлий та зменшений, з широко розкритими очима, що завзято не хотіли заплющуватися. Доводилося роздягти його, бо він ще був у своєму убранні, і цей страшний обов'язок змусив на хвилину завагатися братів милосердих. П'єр помітив, що маркіз де-Сальмон-Родбер, який самовіддано ходив біля живих, не виявляючи найменшої відрази, став з боку на коліна, наче для того, щоб не доторкатися до мертвого тіла. І абат задля годиться так само зробив, ставши поруч його.

Поволі отець Масіяс захоплювавсь і став вигукувати таким дужим голосом, що заглушував слова свого настоятеля, Фуркада.

— Господи, поверни нам нашого брата!.. Господи, вчини це заради слави імення твого!..

Один із санітарів наважився вже роздягати мерця та хотів з нього скинути сподні, але задубілі ноги не піддавалися, треба було піднести усе тіло; другий санітар, що розстібав старого сурдута, зауважив, що швидше було б розрізати увесь одяг ножицями. Інакше нізащо не роздягти мерця.

Берто кинувся наперед. Він щось порадив був нашвидку баронові Сюїру. Той кінець-кінцем, як політик, не похваляв витівки отця Фуркада, що спокусився на таку авантуру. Проте тепер уже не було змоги відступати назад: натовп чекав і благав небо з самого ранку. Найкраще було б покінчити все зразу, не порушуючи пошани до покійного. Отже замість того, щоб термосити покійного роздягаючи його, Берто вважав за краще покласти його до купелі одягненого. Переодягти його завсіди встигнуть, якщо він воскресне; а в противному разі, чи не все однаково, боже мій! Він умить з'ясував свою думку санітарам та допоміг просунути ремінці під стегна та плечі мерцеві.

Отець Фуркад погодився, нахиливши голову, в той час як отець Масіяс подвоїв свою ретельність.

— „Господи, дмухни на нього і він воскресне!.. Господи, поверни йому душу, щоб він уславив тебе!..“ Двоє санітарів, зробивши зусилля, підняли мерця на ременях, понесли його до ванни й поволі поклали до води, побоюючись, щоб він не зірвався. Тоді П'єр жахом охоплений, бачив як тіло поринуло в воду у своїй благенькій одежі; намокла матерія прилипла до неймовірно схудлих членів, обрисовуючи весь кістяк. Мрець плавав, як утоплений. Але огидливий був той момент, коли голова, не вважаючи на задубілість, одкинулася назад і опинилася під водою; санітари марно силкувалися піднести вище ремінь під плечима. Був момент, коли мрець мало не вислизнув їм з рук та не пішов на дно купелі. Як міг би він ожити, коли йому до рота лилася вода, а широко розплющені очі наче удруге вмирали під цим вогким серпанком?

Три довжелезні хвилини, поки його купали, обидва ченці успіння, так само як і священик при купелі, охоплені пристрасним бажанням та палкою вірою, намагалися примусити небо, та вигукували молитви, таким страшним голосом, що він їм зривався.

— Господи, поглянь на нього тільки своїм оком, і він воскресне!.. Господи, хай він встане на голос твій, щоб навернути землю!.. Господи, тобі ж тільки слово одне сказати, і народ твій радісно хвалу тобі виголосить!..

І враз, наче кровоносний сосуд луснув йому в горлі, отець Масіяс хриплячи впав на лікті, маючи силу тільки припадати устами до плит на помості. А з площинки добувався лемент натовпу та ненастанний поклик капуцинів: „Господи, зціли наших хворих!.. Господи, зціли наших хворих!..“ Все це таке було дивовижне, що ледве стримав П'єр покрик протесту. Поруч нього тремтів маркіз. Усі полегшено зідхнули, коли Берто, остаточно розгніваний з цієї авантури, гостро мовив до санітарів:

— Та витягайте ж його, витягайте його, кінець-кінцем!

Мерця витягли з води і поклали на ноші, наче утопленого, в його мізерній одежі, що прилипла йому до членів. З волосся йому капала вода і ці струмочки заливали поміст у залі. А мрець — як був, так і лишився мрець.

Усі підвелися з колін та глянули на нього посеред важкої мовчанки.

Потім, коли його закрили й понесли, отець Фуркад пішов за ним, спираючись на плече отця Масіяса та тягнучи хвору ногу, тоді як за хвилину перед тим він не відчував її болючого тягару. До нього уже цілком повернулася звичайна ясність духа, і присутні в залі почули, як він казав до юрби, серед повної тиші:

— Мої дорогі брати, мої сестри дорогі! Господеві не вгодно було повернути нам його, тому мабуть, що він безконечно милосердий, прийняв його до своїх обранців.

І це було все, про мерця більше не говорили. Хворих знов повели, дві інші купелі були повні. Малий Ґустав, що стежив за цією сценою своїми проникливими цікавими очима без ніякого страху, докінчав роздягатися. Мізерне тіло золотушної дитини вселяло жах своїми випнутими ребрами та позвонками спинного хребта; він такий був худий, що ноги йому були наче дві палічки, особливо ліва, що висхла до самої кістки. Хлопчик мав дві рани, одну на стегні, другу на попереку; остання особливо страшно виглядала, саме м'ясо, без шкури. Він усміхавсь одначе, так розвинений розумово від ненастанного страждання, що виявляв розсудливість та мудру філософію дозрілого чоловіка, не вважаючи на те, що йому заледве минуло п'ятнадцять літ, а вигляд мав на десять. Маркіз де-Сальмон-Рокбер обережно взяв його на руки, відмовляючися від П'єрової допомоги.

— Дякую вам, але він як пташка, не важчий… Не бійтеся, друже мій, я все зроблю потихеньку.

— О пане, я зовсім не боюся холодної води; ви можете покласти мене до неї.

І його пустили до купелі, де щойно плавав мрець.

На дверях пані Віньєрон і пані Шез, що не мали права входити до залі, схилилися на коліна, тоді як батька Ґустава, Віньєрона, впустили туди й він широко христився. П'єр пішов, бо більше непотрібний був тут. Думка, що три годині давно вибило і Марі чекає його, примушувала абата поспішати. Але коли він продирався крізь натовп, то вже побачив молоду дівчину; її віз у візку Жерар, що ненастанно приставляв хворих до купелів. Марі почала нетерпеливитися, враз охоплена певністю, що тепер вона кінець-кінцем перебуває в стані благодаті. І вона докірливо мовила П'єрові:

— Ви цілком мене забули, друже мій.

Він не знайшов нічого їй відповісти, але глянув їй услід, поки вона не зникла у жіночій купелі, а тоді глибоко засмучений впав на коліна. Тут він бажав дочекатися Марі, щоб знов одвести її до Ґроту, мабуть уже зцілену та сповнену хвали богові. Як вона була певна, що одужає, чому б це не трапилося? А втім сам він марно шукав молитви в надрах своєї збуреної істоти. Він був під вражінням жахливих речей, що їх допіру бачив; крім того, він знемагав від фізичної втоми; мозок його був пригнічений так, що він не міг виразно зрозуміти, що саме відбувається навколо нього, та які його власні почуття в його душі збуджують в ньому потребу молитися, змалитися перед божеством, в тій певності, що ниці та незначні люди, коли вони надто люблять та благають за улюблену істоту, кінець-кінцем зазнають ласки. І абат спіймав себе на тому, що він повторював за натовпом страшенним голосом, що з надрів йому виходив:

— „Господи, зціли наших хворих!.. Господи, зціли наших хворих!..“

Таке тривало хвилин з десять, може чверть години; тоді Марі з'явилася знову у своєму візку; лице їй таке саме було сумне та бліде, а чудесне волосся зв'язане важким золотим вузлом, що його не торкнулася вода. Вона не зцілилася. Скорботне отупіння наклало печатку на її риси, що дуже осунулись; вона одверталась, щоб не зустрітися очима з П'єром, а той схвильований, з похололим серцем, вирішив взятися за ручку візка та одвезти його до ґроту.

А крики вірних, що впали на коліна, хрестом розіп'явши руки, та цілували землю, знов залунали в повітрі; шалене захоплення все ще росло, підсилене пронизливим голосом капуцина:

— „Господи, зціли наших хворих!.. Господи, зціли наших хворих!..“

Перед Ґротом, коли П'єр знов улаштував Марі, вона знепритомніла. Тут Жерар побачив Раймонду, що зараз підбігла з чашкою бульйону, і обоє вони почали поратися біля хворої. Раймонда особливо намагалася, щоб та відпила бульйону. Вона так мило простягала чашку, наслідуючи лагідні рухи досвідченої сестри, що Жерарові чарівна здалася ця дівчина без посагу, яка, очевидячки, знайома була з практичним життям та обіцяла провадити своє господарство твердою рукою, не втрачаючи в той час прикмет чарівної жіночости. Берто, здається, має рацію: йому саме такої жінки треба.

— Панно, чи не бажаєте ви, щоб я підняв хвору?

— Дякую вам, добродію, я й сама маю досить сили… І потім я напуватиму її з ложечки, це буде значно краще.

Одначе Марі, затята у своїй суворій мовчанці, хоч і отямилася, але відсунула рукою бульйон. Вона хотіла, щоб їй дали спокій, щоб до неї не говорили. Тільки коли Жерар та Раймонда одійшли, одне одному посміхаючись, Марі сказала П'єрові глухим голосом:

— Хіба батько мій не приходив?

Священик хвилинку вагавсь, а тоді мусів їй правду сказати:

— Я залишив вашого батька у ліжку, і він ще мабуть не прокидався.

Тут Марі знов впала в апатію, одіслала його самого геть тим самим рухом руки, що ним вона усувала усіляку допомогу. Непорушна, вона більше не молилась, а тільки уважно дивилася своїми великими очима на святу діву з мармуру, на білу статую серед блискучого сяйва Ґроту. Коли вибило четверту, П'єр з покраяним серцем пішов до бюра реєстрації чудес, згадавши про побачення з лікарем Шасенем.

IV.

Лікар Шасень чекав на П'єра біля бюра медичних посвідчень. Тут був страшенний стиск; натовп з гарячковою нетерплячкою підстерігав хворих, що сходили на ґанок. Як вони виходили, цікаві розпитували їх та вітали радісними покликами, коли ширилася вістка про нове чудо: про сліпого, що тепер бачив, про глуху, що почала чути, про спараліжовану, що могла ворушити ногами. П'єр на превелику силу протиснувся через цей натовп.

— Ну що? — запитав він лікаря, — чи побачимо ми чудо, справжнє, безсумнівне? — Лікар усміхнувся, поблажливий у своїх нових віруваннях.

— Бачите, чудо не дається на замовлення; господь заходить у справи людські, коли вважає це за потрібне.

Санітари суворо чатували на дверях, але лікаря Шасеня усі добре знали, а тому вартові шанобливо розступилися перед ним, пропустивши також і його товариша. Це бюро, де стверджували зцілення, містилося з бідою в дерев'яному бараці, що складався з двох кімнат: тісного передпокою та загальної залі зібрань, зовсім недостатньої щодо своїх розмірів. А втім знято було справу, щоб поліпшити цей відділ, влаштувавши його вигідніше у великому приміщенні, під одним із узвозів Розер, і цей проєкт уже десь був у дорозі. У прихожій, де стояла одна дерев'яна лавка, П'єр побачив двох хворих, що черги своєї чекали під доглядом молодого санітара. А коли він увійшов до залі, численне товариство, що тут містилося, вразило його; задушлива спека, скупчена в дерев'яних стінах, розпечених сонцем, пекла йому обличчя. Це була квадратова кімната, помальована ясножовтим, з голими стінами, із одним вікном, де скло було білим замазане, щоб натовп знадвору не міг нічого побачити. Прислужники не насмілювалися навіть розчинити вікна, освіжити повітря, бо тоді враз просувалося безліч цікавих голів. І умебльовання було тут дуже примітивне два столи з ялинкового дерева, вищий та нижчий, зсунуті разом і навіть незастелені скатертиною; потім щось подібне до розчиненої шафи, безладно закиданої паперами, справами, реєстрами, брошурами; кінець-кінцем три десятки солом'яних стільців, що забирали усю вільну просторінь кімнати, і два обідрані м'які крісла для хворих.

Зараз же лікар Бонамі поспішив назустріч до лікаря Шасеня, — це ж бо була остання славетна перемога Ґроту. Він розшукав для нього стільця, посадовив також і П'єра, що йому він виявив пошану, як духовній особі. А тоді запитав своїм вишукано-увічливим тоном:

— Шановний співбрате, ви мені дозволите провадити далі?.. Ми саме оглядали цю панну.

Справа йшла про глуху селянку двадцяти літ, що сиділа на одному із крісел. Але замість слухати, П'єр, який почував іще втому в ногах та гомін у голові, обмежився тим, що розглядав присутніх. Тут їх було чоловіка п'ятдесят; чимало стояло до стіни притулившися. Біля двох столів урядувало п'ятеро: начальник службовців при купелях сидів посередині, раз-у-раз заглядаючи до грубого реєстру; далі йшли: чернець братства успіння та троє молодих семінаристів, що були за секретарів; вони то писали, то передавали справи та ховали їх на місце, давши довідку. Особливо П'єр зацікавивсь одним з ченців ордену незайманого зачаття отцем Даржеле, головним редактором „Газети Ґроту“; цього добродія йому показали сьогодні уранці. Його маленьке, худорляве личко, з рухливими очками, загостреним носом та тонким ротом повсякчас посміхалося. Він тихо сидів край нижчого столу та час від часу щось записував для своєї газети. Він один з цілого братства показувався перед публікою протягом трьох днів національної прощі. Але поза його спиною можна було вгадати інших, як заховану силу, що поволі розросталася, все влаштовувала та збирала собі всі прибутки. Решта були сами з себе цікаві, — сторонні свідки, з двадцятеро лікарів та четверо чи п'ятеро священиків. Ці лікарі, що поназбиралося їх потрохи з усіх усюдів, здебільшого додержували цілковитої мовчанки. Деякі наважувалися ставити запити і всі вони час від часу кидали один на одного непомітні погляди, сами більш захоплені, очевидячки, спостерігати одне одного потай, аніж визначати факти, що подавали їм на розглядини. Хто такі могли вони бути? Називали їхні прізвища, цілком невідомі, поміж них тільки одне справило вражіння, це прізвище славетного доктора католицького університету.

Але сьогодні лікар Бонамі, що ніколи не сідав, коли провадив засідання та розпитував хворих, виявляв особливу запобігливість до маленького білявого панка, письменника не без хисту й ваги, редактора однієї з найпопулярніших паризьких газет, що випадково трапив до Люрду цього самого ранку. І лікар мав рацію, бо тут поперше справа йшла про навернення безвірника; подруге траплялася добра нагода скористувати його вплив та славу. Редактора посадовили на друге крісло, а Бонамі добродушно посміхавсь, наче давав велику виставу перед одвідувачем, запевняючи, що вони не мають чого ховати, що все в них відбувається прилюдно.

— Ми прохаємо тільки світла, — повторяв він. — Ми ненастанно удаємося до поважних людей, пропонуємо їм, щоб вони гаразд обізналися з тим, що тут діється.

Далі, коли ніби то зцілення глухої не потвердилося, лікар повівся з нею трохи засуворо.

— Але, дочко моя, ще тільки початок… Ви спробуйте ще раз.

І він тихо додав:

— Як послухати їх, то вони всі зцілилися, але ми визнаємо тільки доведені зцілення, ясні як сонце… Зауважте, я кажу: „зцілення“, а не чудеса. Бо ми, лікарі, не дозволяємо собі жадних тлумачень, ми маємо тільки стверджувати, що хворі, яких ми оглядаємо, не мають більше жадних ознак недуги.

Бонамі надимався, вигороджував свою чесність, — він був а ні дурніший, а ні брехливіший, ніж інші; вірив не віруючи, знаючи, що наука така темна й повна несподіванок, що неможливе завсіди в ній може здійснитися. Після багатьох літ медичної практики, він улаштувався таким чином біля Ґроту на особливому становищі, що мало свої невигоди, але й свої вигоди, а взагалі було дуже приємне, — отже лікар не мав нагоди нарікати.

Тепер, на запит паризького журналіста, він пояснив, як провадить справу: кожен хворий прочанин приїздив із збіркою документів, де списано було рух його недуги, а також мало не завсіди із посвідкою від свого лікаря; іноді таких посвідок було навіть кілька від різних лікарів, і при них були скорбні листи з лікарень, цілі історії хвороб. Отже коли відбувалося зцілення та зцілений з'являвся до бюра, досить було проглянути його папери та прочитати посвідку, щоб обізнатися з його недугою, а далі обслідувавши його, визначити, чи справді його недуга зникла.

П'єр слухав уважно. З часу, як він сюди потрапив та спокійно сидів, він відчував себе краще та міг мислити ясніше. Тепер тільки спека дратувала його. Зацікавлений також поясненнями лікаря Бонамі, бажаючи скласти точну думку про те, що тут відбувалося, він охоче заговорив би сам, якби його не зв'язувала священича одіж. Ця сутана засуджувала його вічно мовчати. І він дуже втішений був, коли маленький бльондин, письменник не без хисту й ваги, взявся заперечувати саме в тому напрямі, як це бажав би зробити й сам абат. Хіба це слушно було, що робив діягнозу недуги один лікар, а визначав зцілення інший? Це могло завсіди бути за джерело різних помилок. Краще було б якби ціла комісія оглядала всіх хворих, як приїздять вони до Люрду та складала протоколи, що їх проглядала б удруге з кожним випадком зцілення. Але лікар Бонамі палко завзявся заперечувати, досить підставно доводячи, що жадна комісія не могла б упоратися з таким велетенським завданням. Подумайте тільки, обслідувати тисячу різних недуг за один тільки ранок! Бо ж медичних теорій така сила-силенна, і скільки відбувалося б тут суперечок, які протилежні діягнози були б тоді! Вони б тільки затемнювали справу. На практиці попереднє обслідування майже неможливе, справді невиключені були б важливіші помилки. Тому доводилося, хоч нехоч, засновуватися на посвідках, що їх видавали лікарі хворим, і ці документи набували ваги та рішучого значіння. Урядовці переглядали документи на одному столі, і паризькому письменникові прочитали кілька посвідок. Чимало з них були прикро короткі; в інших, докладно списаних, хвороби зазначувано виразно. Деякі підписи лікарські засвідчені були печаткою мерів громади. Але проте тут виникали численні, нерозв'язані сумніви: хто були ці лікарі? Чи мали вони потрібний науковий авторитет? Чи не діяли вони підо впливом невідомих обставин та чисто особистих інтересів? Над кожним з них мимохідь хотілося перевести слідство. Поперше, все ґрунтувалося тільки на документах, що їх понавозили хворі; тут треба було уважно проконтролювати ці папери; все піде на нівець, якщо сувора критика не визнає абсолютної справедливости фактів.

Увесь червоний, обливаючись потом, Бонамі аж захлинавсь.

— Але ми так і робимо, ми тільки так і робимо!.. Якщо випадок зцілення здається нам важко з'ясувати природними шляхами, ми розпочинаємо найдосконаліше обслідування. Ми прохаємо зціленого дати себе знов оглянути… Ви бачите, ми вживаємо всіх заходів, щоб усебічно з'ясувати факт. Ось ці добродії, які нас слухають, усі майже лікарі, що з'їхалися з протилежних пунктів Франції. Ми закликаємо їх висловити нам свої сумніви, обмірковувати з нами різні випадки, і складаємо докладного протоколи з кожного засідання. Ви чуєте, панове? Заперечуйте, будь ласка, як щонебудь здається вам непогоджене з істиною.

Жаден з асистентів не ворухнувся. Більша частина присутніх лікарів, мабуть тому, що католики були, природно схилялися перед чудом. Щодо інших, безвірників, людей чистої науки, то вони дивилися, цікавилися деякими феноменами, але з чемности не змагалися, та й це було б марно; потім вони відходили, коли їм, з їхньою розважливістю, ставало дуже ніяково, і вони почували, що можуть роздратуватися.

Отже ніхто й слова не вимовив, а лікар Бонамі тріюмфував. Тоді журналіст запитав його, невже він сам управляється з такою силою-силенною роботи.

— Цілком сам, — ствердив він. — Але мої обов'язки лікаря біля Ґроту не особливо складні. Повторюю, вони полягають у тому, що я констатую зцілення, коли воно відбувається.

Проте він мовив посміхаючися:

— А! я й забув, є ще Рабуен, що допомагає мені наводити тут деякий порядок.

І він кивнув на товстого добродія років сорок, із сивуватим волоссям, з одутловатим обличчям та широкими, як у дога, щелепами. Рабуен був нестямно вірний, екзальтований, і не дозволяв зачіпати чудес. Його посада у бюрі посвідчень була справжня мука дня нього, він завсіди ладен був ричати несамовито, розлютований, заледве починалася суперечка. Покликання на лікарів страшенно розлютило його, і лікареві довелося заспокоювати свого помічника.

— Але годі, друже мій Рабуене, замовчіть. Кожен має право висловлювати свою думку.

А в той час хворі все далі проходили довгою низкою. Ось став один, що йому екзема вкривала ввесь тулуб. Коли скидали сорочку, від його шкури летіла сірувата курява. Цей не зцілився, а тільки твердив, що кожен рік з'являється він до Люрду і щоразу йому легше стає. За ним ішла вельможна пані, графіня, жахливо худорлява; історія цієї недужої була надзвичайна: зцілена уперше від туберкульози сім літ тому, вона привела на світ четверо дітей, а тоді знов захворіла на сухоти І стала тепер морфіністка. Але маючи полегшення від першої ванни, графіня збиралася, починаючи з сьогоднішнього вечора, брати участь у процесіях із смолоскипами, спільно із своїми двадцять п'ятьма родичами, що вона їх привезла. Далі вийшла жінка хвора на нервову афонію; до неї по кількох місяцях цілковитої німоти, повернувся голос, коли під час хрестового походу, о четвертій вечора повз неї проносили святі дари.

— Шановні добродії, — оголосив лікар Бонамі з уданою чемністю вченого вільних поглядів, — ви знаєте, що ми не записуємо випадків, коли справа йде про пораження нервів. Зауважте одначе, що ця жінка півроку лікувалася в Сальпетрієрі і змушена була сюди приїхати, щоб їй враз розв'язався язик.

Однак він виявляв певну нетерплячку, бо йому хотілося показати прибулому парижанинові якийсь разючий випадок зцілення, що відбувалися іноді під час цієї процесії о четвертій годині, бо то була пора особливої благодаті, та екзальтації, коли свята діва прохала за своїх обранців. А втім зцілення, що досі реєстрували їх, були сумнівні та нецікаві. А зокола чути було тупотіння ніг, гомін натовпу, підсилений гімнами, гарячково збудженою потребою чуда, що все росло від чекання.

Але ось до кімнати увійшла дівчинка, усміхнена та скромна, з ясними блискучими розумними очками.

— Ах, — весело гукнув лікар, — ось наша маленька приятелька, Софі! Надзвичайне зцілення, шановні добродії, що трапилося під цей самий час того року, і я прохатиму вас дозволу показати його наслідки,

П'єр пізнав Софі Куто, дівчинку, що сподобилася чуда, ту саму, яка увійшла до ваґону в Пуатьє. І він бачив знов ту саму сцену тепер, що вже раз перед ним відбувалася. Лікар Бонамі давав тепер найдокладніші пояснення маленькому бльондинові, що уважно його слухав: костоїд лівої п'ятки, початок змертвіння, що вимагав одтяти цілу стопу, жахлива гнійна рана, зцілена в одну мить, як тільки торкнулася її вода.

— Софі, скажіть ось цьому добродієві, як була справа.

Милим рухом дівчинка вже привертала увагу.

— Бачите, нога моя нідочого була, я навіть не могла ходити до церкви і мусіла повсякчас бинтувати п'ятку, бо звідти витікав усілякий бруд. Пан Рівуару лікар, зробив розріза, щоб подивитися до середини; він казав, що доведеться витягти шматок кістки, а тоді я напевне була б крива… І ось я, помолившись святій діві, пішла помочити хвору ногу у воді, з таким бажанням зцілитися, що навіть не скинула бинтів. І всі мої ганчірки у воді залишилися, а на нозі не було більше нічого, зовсім нічого, коли я вийшла.

Лікар Бонамі слідкував за кожним словом дівчинки та підбадьорював її.

— Ну, Софі, повторіть тепер слова вашого лікаря.

— У Вівонні пан Рівуар, оглянувши мою ногу, сказав: „хоч би хто там зцілив цю дитину, бог чи чорт, мені все-одно, але справа в тому, що її справді зцілено“.

Залунав регіт; речення це завсіди справляло надзвичайний ефект.

— А що ви сказали, Софі, графіні, директрисі вашої палати?

— Ах, так… Я не захопила з собою досить бинтів для своєї ноги, і я їй сказала: „гаразд, що свята діва була добра і зцілила мене першого дня, бо на завтра мені не вистарчило б ганчірок“.

Знов усі засміялися; завдоволені були бачити її таку милу, із своєю історією, що розповідала вона її як по писаному, як „отченаш“; була ж бо вона дуже зворушлива й так правдиво дивилася.

— Софі, скиньте вашого черевика, покажіть вашу ногу цим добродіям; треба, щоб вони її помацали, хай ніхто не сумнівається.

Поволі маленька ніжка з'явилася, дуже біла, дуже чиста, навіть виплекана, із рубцем на щиколотці, подовгастим рубцем, що його білуватий шов свідчив про поважну недугу. Деякі лікарі підійшли та дивилися, не мовлячи й слова. Інші, мабуть тримаючися своєї заздалегідь приготованої думки, навіть не поворухнулися з місця. Один з перших дуже ввічливо запитав, чому таємнича сила не зробила їй нову ногу, це бо її нічого не коштувало… Але лікар Бонамі жваво заперечив, що рубець не знищений саме на те, щоб залишилися сліди від чуда, як доказ надприродного з'явища. Він почав розводитися про технічні деталі, показував, як шматок кістки та м'яса відновилися умить, а це цілком не можна було з'ясувати природними шляхами.

— Боже мій! — перехопив маленький бльондин, — і чого там так надто клопотатися! Досить, як мені покажуть самий палець порізаний ножиком, що вийшов загоєний із води: чудо вийде не менш дивне, і я схилюся перед ним.

А тоді він додав:

— Як би я мав джерело, що затуляє рани, то бажав би перевернути світ ногами догори. Не знаю, як я взявся б до цього, але прикликав би народи, і вони ринули б до мене. Я звелів би визначати чудеса так наочно, що став би за владаря землі. Уявіть собі тільки цю найвищу могутність, справді божественну… Але треба тільки чинити так, щоб не залишалося найменшого сумніву, тут потрібна була б правда, що сяяла б, як сонце. Тоді б уся земля прийшла і почала б вірити.

І журналіст почав обмірковувати з лікарем засоби контролювати.

Він погоджувавсь з тим, що всіх хворих неможливо оглядати, як вони прибувають. Але чому б не зробити у лікарні осібну палату на хворих із зверхніми ранами? Там збиралося не більше, як тридцять чоловіка, а їх легко могла б попереду оглядати комісія. При цьому складали б протоколи огляду, а рани можна навіть фотографувати. Далі як би відбувалося зцілення, комісії залишалося б тільки ствердити його у своєму протоколі. Адже тут справа була б не з внутрішніми хворобами, що їм дуже важко ставити діягнозу, і завсіди можуть бути суперечки. А тут наявність фактів була б безперечна.

— Звичайно, звичайно, ми вимагаємо тільки світла… От важко було б комісію скласти. Якби ви знали, які різні завсіди думки лікарів! Але в кожному разі це гарна ідея.

Прийшла нова хвора; це поратунок був лікареві Бонамі. Поки маленька Софі обувалася, уже забута, з'явилася Еліза Руке із своїм дивоглядним обличчям, що його вона виставила на показ, скинувши свою хустину; вона розповідала, що з самого рання робила примочки біля джерела і їй здається, наче б то рана почала підсихати та бліднути. Здивований П'єр зауважив, що вигляд її став не такий жахливий. Це був новий привід до суперечки про зверхні рани, бо маленький бльондин обстоював свою думку влаштувати осібну палату: дійсно, якби цього ранку занотовано було стан цієї недужої, і як би вона одужала, який тріюмф для Ґроту, що зцілив таким способом вовчий лишай! Тоді чуда не можна було б заперечувати.

Досі лікар Шасень тримався на боці, не ворушився й слова не мовив, ніби хотів, щоб сами факти вплинули на П'єра. Але тут враз він нахилився та мовив йому стиха:

— Зверхні рани, зверхні рани… Цей добродій й не підозріває, що тепер наші вчені лікарі пояснюють часто-густо ці рани нервовим походженням. Так, тепер наука відкриває, що ці рани просто від лихого годування шкури. Ці проблеми про годування ще так зле розроблені!.. І пощастило довести, що цілюща віра може цілком загоювати рани, між іншим, вовчий лишай. Тепер я питаю вас, що саме наочно міг би довести цей добродій із своєю улюбленою палатою зверхніх ран? Це тільки додало б ще трохи плутанини та пристрастів до вічної суперечки… Ні, ні! Наука марна річ, наука — море непевности.

Він посміхавсь скорботно, поки лікар Бонамі радив Елізі Руке далі класти примочки та щодня приходити до бюра. Потім він повторив із своїм обережним та привітним виглядом:

— В кожному разі, є початок, це безперечно.

Але тут усе бюро заворушилось. У кімнату — вихорем увірвалася Ґрівот; вона мало не пританцьовувала з радощів та кричала на увесь голос:

— „Я зцілилася… зцілилася“…

І вона розповіла, як її спочатку не хотіли пускати до водозбору, як їй довелося обстоювати, благати, ридати, поки кінець-кінцем вирішили покласти її до води з формального дозволу отця Фуркада. І все трапилося так, як Ґрівот передбачала раніш: ледве перебула вона три хвилини в крижаній воді, куди її поклали цілком спітнілу, з захриплим горлом сухітниці, як дівчина відчула, що сили їй відновляються, наче від удару бичем по цілому тілі. Надзвичайна екзальтація, внутрішній вогонь схвилював її, вона кидалася на всі боки, і не могла встояти на місці.

— Я одужала, мої добрі панове!.. Я одужала!..

Неймовірно вражений, П'єр дивився на неї і очам своїм не вірив. Невже це була та сама хвора, що він її бачив минулої ночі, нерухому на лавці ваґону з її страшним кашлем, харкотінням та землистим лицем? Він не пізнавав її; Ґрівот трималася просто та зручно, наче здорова, лиця їй зарум'янилися, очі блищали, і ціла вона палала, палала бажанням та радістю життя.

— Товариство, — оголосив лікар Бонамі, — цей випадок, виходить, дуже інтересний… Ось ми зараз подивимося.

І він сказав дати документи Ґрівот. Посеред купи паперів, на обох столах шукали й не могли знайти. Секретарі, молоді семінаристи, усе перерили; начальникові над службовцями при купелі, що сидів посередині, довелося підвестися й самому зазирнути на полиці. Кінець-кінцем, коли він знов сів, то потрібні папери знайшлися під реєстром, що перед ним розгорнутий лежав; тут було три медичні посвідки, і він зачитав їх уголос. Усі троє лікарів визначали у хворої сухоти, надто розвинені, ускладнені нервовим розстроєм різної форми.

Лікар Бонамі зробив рух, наче говорячи, що таке сполучення хвороб не залишало більш жадних сумнівів. Тоді він довго вислухував недужу, повторюючи про себе:

— Я не чую нічого… Я не чую нічого…

А втім він схаменувся:

— Або майже нічого.

Тут Бонамі повернувся до двадцяти п'ятьох чи тридцятьох лікарів, що мовчки сиділи.

— Панове, якщо хто з вас захоче мені допомогти своїми знаннями… Адже ми тут на те, щоб вивчати та обговорювати.

Спочатку ніхто з місця не рушив. А далі один ризикнув виступити наперед; він уважно й собі вислухав молоду жінку, але не висловлював остаточної думки, а міркував, заклопотано похитуючи головою. Кінець-кінцем він пробурмотів, що у цьому випадкові вважає він за краще вичікувати, але другий зараз змінив його; цей висловлювався рішуче: він не чує нічогісінько, ніколи ця жінка не була сухітна. За ним ішли ще інші лікарі; скінчилося на тому, що всі вони оглядали Ґрівот, за винятком п'ятьох чи шістьох, що трималися на боці, ховаючи свою думку та тонко посміхаючися. Плутанина вийшла цілковита, бо кожен міркував по-своєму та не погоджувався з іншими.

У загальному гомоні голосів, що всі заразом говорили, не можна було навіть нічого розібрати. Сам тільки отець Даржеле заховувався цілком спокійно, почувши тут про один з тих випадків, що страшенно цікавлять публіку та утворюють славу для люрдської божої матері. Він писав уже край столу замітку.

Тут, під цей гомін, П'єр та лікар Шасень могли розмовитися між собою так, щоб їх не чути було.

— О, ці купелі, що я їх бачив! — мовив молодий священик, — ці купелі, де воду так рідко поновляють! Яка брудота, який бульйон з мікробів!.. Ця теперішня манія, цей нахил до антисептичних заходів тут цілком зневажений. Як це так, що одна й та сама зараза не охоплює усіх хворих? Як тут можуть посміятися супротивники мікробної теорії?

Лікар спинив його.

— Але ні, дитино моя… Якщо ванни й брудні, то вони не ховають небезпеки в собі. Майте на увазі, що температура води не підноситься вище, як на десять ступенів, а для культури зародків треба їх більше, як двадцять п'ять. Крім того пошесні хвороби зовсім не навідуються до Люрду, ні холера, ні тиф, ні віспа, ні кір, а ні шкарлятина. Зустрічаємо тут тільки деякі органічні недуги: параліж, золотуху, нарости, болячки, пістряк, сухоти, а вони не передаються через воду у ванні. Застарілі рани, що їх встромляють до води, нічого не бояться, та й з них не можна заразитися… Будьте певні, що з цього боку свята діва навіть може не турбуватися свою допомогу виявляти.

— В такому разі, лікарю, раніш коли ви практикували, чи стали б ви класти до крижаної води хворих жінок, кожного місячного періоду, ревматиків, хворих на серце, сухітних?.. А цю бідолашну дівчину напівмертву, спітнілу, ви теж стали б купати?

— Розуміється, ні!.. Існують героїчні засоби, що до них не наважуються удаватися. Крижана ванна напевне може вбити сухітника; але хто знає, чи не може вона часом його і порятувати?.. Я прийшов остаточно до думки, що тут ділає надприродна сила, і охоче припускаю, що зцілення мають відбуватися природним шляхом, саме через цю холодну воду, що нам вона видається безглуздою та варварською… Ах, як багато ще ми не знаємо, як багато не знаємо…

Його знов охопив гнів, палка зненависть до науки, що вселяла йому презирство з того часу як залишила його розгубленого, безсилого перед агонією жінки та дочки.

— Ви вимагаєте певности, але, звичайно, не медицина дасть вам її… Послухайте хвилинку всіх цих добродіїв та подивіться. Чудесна, правда ж, ця цілковита плутанина, де стикаються усі думки? Певно, є недуги, що їх докладно вивчили аж до найдрібніших фаз їхнього розвитку; є ліки, що вплив їх досліджено якнайдосконаліше; але чого не знають, чого не можна знати, то це взаємини ліків до недуги, бо скільки недужих, то й стільки форм недуги, і щоразу доводиться досвід починати знов. Ось чому медицина залишається мистецтвом, вона не підлягає суворим правилам: зцілення завсіди залежить від випадку, від щасливих обставин, від спритности лікарського генія… Тепер ви зрозумієте, що люди, які приходять сюди обмірковувати, мені смішні, коли вони просторікують, спираючись на переможні закони науки. Де ці закони в медицині? Хай мені їх покажуть.

Шасень більш не хотів говорити, але запал вів його далі.

— Я вам сказав, що я став вірити… Одначе, в дійсності я дуже добре розумію, чому цей хороший лікар Бонамі не замислюється та скликає лікарів з усіх усюдів вивчати чудеса. А що більше було б лікарів, то менше з'ясувалася б істина, коли є сила-силенна різних діягноз та метод лікування. Якщо люди не приходять до згоди, коли справа йде про зверхню рану, то де ж їм договоритися щодо внутрішніх ушкоджень, які одні заперечують, а інші потверджують? А якщо це так, чому ж тоді усе інше не визнати чудом, бо кінець-кінцем чи це буде природа, що ділає на хворій людині, чи могутня надприродна сила, лікарі проте найчастіше безпорадно застановлюються перед кінцем недуги, бо вони його мало коли передбачають. Безперечно, тутешнє бюро дуже зле організовано. Ці свідчення невідомих лікарів не мають жадного поважного значіння. Тут потрібна дуже сувора контроля документів. Але навіть припускаючи абсолютно наукову точність, ви будете дуже наївні, моя дитино, гадаючи, що цим можна переконати всіх. Омана живе у самій людині, і визначити найдрібнішу з істин це є героїчне завдання.

Тут П'єр почав розуміти те, що відбувається в Люрді, це надзвичайне видовисько, що притягає багато років цілий світ, серед побожного поклоніння одних та нахабних посмішок інших. Звичайно, тут ділали сили, мало досліджені досі, ба навіть цілком невідомі, самоумовлення, збурення організму, поволі підготоване, захоплення прощею, молитви та псальми, екстаз, а надто цілющий подув, невідома могутність, що виділяється з народніх мас в гострій кризі віри. Так само йому здавалося, що тільки глупота могла б тут припускати ошуканство. Дійсні факти були значно вищі та простіші. Отці Ґроту не потребували навіть плямити своє сумління брехнею; досить було, щоб вони сприяли плутанині, використовуючи загальну темряву. Можна було навіть припустити, що всі поводилися щиро: і кепські лікарі, коли видавали посвідки, і потішені хворі, які уявляли собі, що вони зцілилися, і захоплені свідки, коли вони присягалися, що бачили те чи інше на свої власні очі. І ось через це все неможливо було довести, що чудо відбулося, чи не відбулося, а проте раз визнане, чи не перетворювалося воно у дійсність для більшости, для всіх тих, хто страждав та потребував надії?!

Коли лікар Бонамі наблизився до обох, бачучи, що вони розмовляють на боці, П'єр запитав його:

— А яка пропорція зцілень?

— Щось із десять на сто, — відповів той.

Тоді вичитавши з очей молодого священика те, що він не міг висловити, він додав цілком добродушно:

— О, ми мали б їх значно більше… Але, треба признатися, я тут власне для того, щоб за поліцію бути біля чудес. Мій справжній обов'язок зупиняти надто велику ретельність та не допускати, щоб священні речі перетворювались у смішний бік… Взагалі моє бюро є тільки бюро перевірок, коли стверджені зцілення поважні… — Його перервало глухе ворчання. Це Рабуен виходив з себе.

— Стверджені зцілення, стверджені зцілення… До чого це, дозвольте вас запитати? Чудо є постійне… Для вірних нема чого його стверджувати. Вони тільки схиляються та вірять. А для безвірника — нащо? Вони всеодно ніколи не повірять… Це просто дурниці те, що ми робимо тут!

Лікар Бонамі суворо звелів йому мовчати.

— Рабуене, ви справжній бунтівник… Я скажу отцеві Капдебартові, що не хочу тримати вас поруч себе, бо ви сієте неслухнянство.

Одначе, він мав рацію, цей незграбний чолов'яга, що вишкирював зуби, завсіди готовий вкусити, коли зачеплювали його віру, і П'єр глянув на нього спочутливо. Ця вся брехня бюра стверджень, до того зле організована, цілком була непотрібна: вона ображала побожних та не завдовольняла й безвірників. Хіба чудо можна довести? У нього треба вірити. Нема що розуміти, коли бог виявляє ласку. За минулі століття справжньої віри наука не втручалася в такі з'явища, щоб з'ясовувати бога. Щож вона тут буде робити? Вона гальмує віру та зменшується сама. Ні, ні, треба кинутися на землю, цілувати її та вірити, або піти собі геть. Тут неможливий жаден компроміс. З того часу, як починається іспит, він не може спинитися та приводить до сумніву.

Але П'єрові надто болю завдавали особливі розмови, що він їх тут чув. У бюрі були вірні; вони розводилися про чудеса легко та спокійно. Найдивовижніші факти а ні трохи їх не бентежили. Ще одне чудо, ще одне чудо! Вони розповідали якісь вигадки божевілля з усмішкою, без найменшого протесту свого розуму; ці люди, очевидячки, жили в такому оточенні візіонерської пропасниці, що їх не дивувало вже більше ніщо. І це були не тільки вбогі духом, з дитинним способом думання, неосвічені, з нахилом до галюцинації, як Рабуен; поміж них були також інтеліґентні особи, розвинені, учені, як лікар Бонамі, та інші. Це було просто неймовірно, і П'єр почутив, як у ньому здіймається та росте нез'ясоване незавдоволення, глухий гнів, що шукає собі виходу. Його розум боровся, як білолашна істота, що її кинули в воду, де хвилі захльостують з усіх боків та душать її; він подумав при цьому, що розум такий, приміром, як у лікаря Шасенч, який взявся сліпо вірити, мусить зазнати цього болючого почуття та цієї боротьби, перше, ніж остаточно піддатися.

Абат подививсь на Шасеня й побачив, який він безмежно сумний, переможений долею, кволий, як зобиджена дитина, самотній на цілому світі. І проте він не міг втриматися, щоб голосно не запротестувати:

— Ні, ні, коли люди не знають усього, якщо вони навіть ніколи не можуть довідатися усього, це ще не рація, щоб перестати вчитися! Це зле, що невідоме нам потурає безглуздю та темряві. Вічна надія, навпаки, має сподіватися, що нез'яснимі факти з часом з'ясуються; і якщо ми розумні, то не можемо мати іншого ідеалу, крім цього руху вперед, до невідомого, щоб пізнати його, крім цієї повільної перемоги розуму, що до неї ми маємо стреміти, перемагаючи неміч нашого тіла й духа… Ах! розум! Через нього я й страждаю, але тільки в ньому й бачу всю силу. Коли він гине, разом з ним гине й людина. Відмовляючись від усіх прав на щастя, я живу тільки палким бажанням все більш та більш завдовольняти свій розум.

Сльози насунулися на очі лікареві Шасеневі. Мабуть він згадав за своїх любих померлих. І він пробурмотів:

— Розум, розум! Так, звичайно він становить велику пиху і навіть гідність життя. Але крім нього є любов, всемогутня владарка, у нашому існуванні, єдине благо, що варто одвоювати його, коли воно втрачене…

Голос йому увірвався в задушливому риданні, він якось машинально перегортав документи на столі; тут трапили йому під руку папери, де на окладинці написано було великими літерами ім'я Марі де-Герсен. Він розгорнув їх та прочитав посвідки двох лікарів про параліж спинного мозку. І він знов заговорив:

— Ну ось, дитино моя, ви, я знаю, маєте щиру приязнь до панни Герсен… Що б ви сказали, як би вона зцілилася в Люрді? Її посвідку підписано поважними іменнями, а ви знаєте, що від параліжу взагалі майже не одужують… І ось, як би ця молода особа враз почала бігати, стрибати, як це трапилося на моїх очах з іншими, то ви зраділи б з такого з'явища та визнали б кінець-кінцем тут руку надприродної сили?

П'єр хотів відповідати, як раптом згадав слова свого родича Боклера, предречене ним чудо, раптове як блискавиця, що має трапитися від збудження, від захоплення цілої істоти; на нього насунулося знов неприємне почуття, а тому він мовив тільки:

— Справді, я був би дуже щасливий… І ви маєте рацію, мабуть тільки сама воля до щастя ділає в усіх зрушеннях цього світу.

Але він не міг більше тут залишатися. Така спекота настала, що обличчя вкривалися потом. І лікар Бонамі почав диктувати одному з семінаристів наслідки огляду Ґрівот, тим часом як отець Даржеле, пильнуючи його вислови, нахилявсь іноді до його вуха, змінити те чи інше речення. А втім заколот біля них тривав далі. Суперечка лікарів ухилялася вбік та перейшла тепер на технічні справи, нецікаві в спеціяльному випадкові, що тут розбирали його. Поміж цих дерев'яних стін нічим було дихати; всім ставало млосно від задухи. Маленький бльондин, паризький літератор не без хисту та ваги, уже пішов незавдоволений, що йому так і не довелося побачити чуда.

П'єр мовив лікареві Шасеневі:

— Ходімо, мені стає млосно.

Вони вийшли разом із Грівот, що її вже одпустили, і зараз біля самих дверей трапили в юрбу: цікаві рвалися наперед та штовхалися, щоб побачити ту, що зазнала чуда. Чутка про нього вже поширилася, кожен поспішав глянути на обрану, розпитати її, торкнутися до неї. А вона з рум'яним обличчям, з блискучими очима, увесь час повторяла мало не пританцьовуючи:

— Я зцілилася… я зцілилася!

Поклики покрили її голос, вона потонула в цій хвилі людській, вона посувалася за рухом натовпу. Одну хвилину її втратили з очей, наче вона в воду впала; потім вона знов зненацька виринула зовсім близько від П'єра та лікаря, що намагалися вилізти із стиску. Вони наштовхнулися тут на командора, що мав манію заходити до купелі та Ґроту і там лютувати. В своєму сурдуті, защіпнутий по-військовому на всі ґудзики, він, як звичайно, спирався на палицю із срібною голівкою, трохи налягаючи на ліву ногу, що спараліжована була від другого апоплексійного удару. Лице йому почервоніло, очі запалали гнівом, коли Ґрівот штовхнула його, щоб пройти, повторюючи посеред розхристаного захоплення юрби:

— Я зцілилася… я зцілилася!

— Ну, що ж, — скрикнув він скажено, — то гірше для вас, дочко моя.

Навколо закричали, почали сміятися, — всі бо його знали та пробачали йому пристрасть маніяка вихваляти смерть. А втім, як він ще мимрив невиразні слова, бурмочучи про себе, що жаль бере дивитися, коли люди хочуть жити, не маючи ні краси, ні маєтків, і що для цієї дівчини краще було б зараз же піти на той світ, аніж ще терпіти, — юрба не на жарт уже почала збурюватися проти нього. Але проходив саме абат Жюден та заступився за старого дивака. Він його потягнув на бік.

— Та замовкніть ви, друже мій! це скандал… Чому повставати проти милосердя божого, що іноді прислухається до нашого лиха та полегшує його? Ще раз кажу: вам слід було б самому впасти на коліна та благати бога, щоб зцілив він вашу ногу та додав вам ще десять років життя.

Тут командор захлинувся з обурення:

— Мені, мені! Благати десять років життя, коли найщасливіша днина для мене та буде, як я помру? Бути таким страхополохом, як ці всі тисячі хворих, що на моїх очах тут переходять, охоплені негідним страхом смерти та ниють, легкодухі, від своєї ганебної пристрасної жаги до життя! Ах, ні, я надто зневажав би себе тоді!.. Хай я здохну, і зараз же! як гарно буде перестати існувати!

Він опинився знов поруч лікаря Шасеня та П'єра, що кінець-кінцем вибралися з натовпу та вийшли на берег Ґава. Командор удався до лікаря, що часто з ним зустрічався.

— Хіба не пробували зараз воскресити людину? Мені про це розповідали, і я мало не луснув з реготу… Гм… розумієте ви? Людину, що мала щастя вмерти, вони дозволили собі покласти до води, плекаючи злочинну надію, що вона оживе! Але як би це їм пощастило, як би вода оживила його, цього бідолаху, — бо бувають же на світі іноді дивовижні речі, — не думаєте ви, що він мав би право вилити гнів свій на цих майстрів від трупів?.. Хіба мрець прохав їх будити його? Хіба вони знали, що він не радів із своєї смерти? Треба ж порадитися з людьми принаймні… Уявіть ви собі, що вони проробили б зо мною таку гидку штуку, як би я кінець-кінцем заснув чудесним, міцним сном? А! я їм тоді показав би! Не совайте носа не в свою справу! А після того я поспішив би знов померти!

Він такий був дивний у своєму гніві, що абат Жюден з лікарем мимохіть усміхнулися. Але П'єр залишався серйозний, охоплений холодним тремтінням. Чи не було те, що він зараз почув, жахливими скаргами євангельського Лазаря? Часто йому в'являлося, що Лазар, вийшовши з могили, лементував до Христа: „О! господи, нащо мене збудили до цього бридкого життя? Я так солодко заснув вічним сном без видінь, я зазнав кінець-кінцем дивного спокою, блаженних радощів небуття! На землі я зазнав усього лиха, усіх скорбот, мав зраду, мінливі надії, невдачі, недуги; я сплатив стражданню страшенний борг кожної живої істоти, бо народився, не відаючи на що, а жив не відаючи як; тепер же мене примушують подвійно розплачуватися, приневолюючи одбувати новий термін тортур!.. Хіба я заподіяв якийнебудь непристойний гріх, що мені за нього наслали таку жорстоку кару? Ожити знов, гай-гай! Почувати щодня, як поволі умирає моє тіло, мати розум тільки, щоб сумніватися, волю, щоб перебувати в безсиллі, любов, щоб оплакувати свої втрати! І це все було ж уже скінчено, я довершив жахливий перехід від життя до смерти, пережив ту страшну хвилину, що її цілком досить, щоб отруїти усе існування. Я почував, як виступав на мені передсмертний піт, як кров зупинялася мені в жилах, як сходило останнє моє дихання. Невже богові вгодно, щоб я двічі зазнав цієї гіркоти, щоб я двічі вмер та щоб біль мій дужчий був за болі усього людства!.. А! господи, хай це буде зараз! Так, я благаю, зроби це друге велике чудо, поклади мене знов до могили, дай мені заснути знов вічним непробудним сном. Благаю, не примушуй відмовитися мої муки, ці страшні муки, що ти їх нікому не наважуєшся накинути, крім мене. Я тебе завсіди любив, слугував тобі, не роби з мене великого прикладу для твого гніву, що його вжахатимуться покоління. Будь добрий та ласкавий. Господи, поверни мені сон мій, що я його заслужив, дай мені упокоїтися знов у солодощах небуття“.

Одначе абат Жюден уже одводив командора, що кінець-кінцем заспокоївся; а П'єр потиснув руку Шасеневі, пам'ятаючи, що уже п'ята минула й Марі мабуть його чекає. А повернувшися кінець-кінцем до Ґроту, побачив він абата де-Ґермуаза, що гаряче про щось розмовляв з Герсеном, який тепер тільки вийшов з готельної кімнати, солодко поспавши та повеселішавши… Обоє вони з абатом захоплювалися надзвичайною красою, що надхнення віри надавало її деяким жіночим обличчям. Крім того вони обговорювали свій проект екскурсії до цирку Ґаварні.

Проте де-Герсен враз пішов за П'єром, як тільки довідався, що Марі мала вже першу ванну і без жадних наслідків. Вони знайшли молоду дівчину в тому самому скорботному стані, з очима встромленими на святу діву, що її не чула. Вона нічого не відповідала на ласкаві батькові слова; вона тільки подивилася на нього своїми великими скорботними очима та знов утупила їх у мармурову статую, що яскраво біліла серед сліпучого блиску численних свічок, і поки П'єр чекав стоячи, коли вона захоче повернутися до шпиталю, де-Герсен побожно схилив коліна. Спочатку він палко молився про одужання дочки, а потім почав молитися за самого себе, сподіваючись знайти багате замовлення; воно дало б йому мільйон, потрібний на те, щоб винайти секрет керувати повітряними бальонами.

V.

Щось біля одинадцятої години вечора, залишивши Герсена в його кімнаті, в готелі „З'явищ“, П'єр надумав повернутися на хвилинку до лікарні божої матері скорботної, перше ніж лягти спати. Він залишив Марі в такій розпуці, в такій суворій мовчанці, що дуже хвилювався; а розпитавши пані де-Жонк'єр біля дверей палати св. Ґоноріни, він ще дужче налякався, бо звістки недобрі були: директриса йому сказала, що молода дівчина не розкривала уст, не одповідала нікому, відмовлялася навіть їсти. Тому вона хотіла, щоб П'єр неодмінно увійшов. Жіночі палати зачинені для чоловіків уночі; але священик не чоловік.

— Вона вас любить, вона вас одного послухає. Я вас прохаю, підіть, посидьте біля її ліжка та почекайте абата Жюдена. Він має прийти біля години причастити найважчих хворих, що не можуть рухатися та прохають їсти з самого ранку. Ви допоможете абатові.

П'єр увійшов за пані де-Жонк'єр; а вона посадила його в головах у Марі.

— Люба дитино, я вам привела когось, хто вас дуже любить. Ви поговорите з ним та будете розважливі, правда ж?

Але хвора, пізнавши П'єра, подивилася на нього своїм скорботним виглядом, повним розпуки. Її похмуре, суворе обличчя виявляло протест.

— Хочте, він вам почитає щонебудь чудесне, втішне, як тоді в ваґоні? Ні, це вас не розважить? Вам не хочеться?.. Ну, гаразд, ми побачимо пізніше, Я залишаю вас з ним, я певна, що за хвилину ви будете цілком інша.

Марно П'єр тихо заговорив до неї, висловив їй усе, що братерня ніжність вселяла йому доброго та ласкавого, і благав її не западати в розпуку. Якщо свята діва не зцілила її першого дня, то мабуть вона бажає сотворити над нею якесь особливе чудо. Але хвора одвернула голову, і, здавалося, навіть не чула, скорботно стиснувши губи та утупившись роздратованими очима в порожню просторінь. І П'єр мусів замовкнути; він почав розглядатися по палаті.

Це було жахливе видовисько. Ніколи ще не зазнало його серце таких жалощів, такого жаху. З обідом давно вже покінчили, але порції, принесені з кухні, валялися по ліжках. Цілісіньку ніч деякі хворі їли, інші ненастанно охали, прохаючи перевернути їх на другий бік, або щось їм дати. У міру того, як час сунув до півночі, всі поволі стиха маріли; мало хто спав спокійно, дехто роздягався під простиралом, але більшість лежали зверху на ковдрах; важко було їх роздягати, і надто кволі навіть не зміняли білизни всі ці п'ять день прощі. І серед цієї півтемряви тіснота, здавалося, ще дужча була: п'ятнадцять ліжок вздовж стін, сім матраців у центральному проході, ще інші постелі, що їх згодом додано, купи шмаття, що посеред нього накопичений був багаж, старі коші, скрині, валізки. Не знати було, куди тут ноги поставити. Два чадні ліхтарі освітлювали цей табір хвороб та каліцтва, а пах в палаті особливо ставав непереносний, не вважаючи на розчинені вікна, крізь які насувалася тільки спекота серпневої ночі. Тіні, вигуки кошмарів проносилися тут, населяли це пекло, серед нічної агонії незліченних страждань.

Але ось П'єр пізнав Раймонду; закінчивши вартувати, вона зайшла попрощатися з матір'ю, перш ніж піти нагору до мансарди, призначеної сестрам на ніч. Пані де-Жонк'єр, близько беручи до серця свої обов'язки доглядачки, не стуляла очей усі три ночі підряд. Хоч їй і поставили крісло, де можна було зручно відпочити, але ледві вона сідала, як її знов турбували. Правда, їй сумлінно допомагала маленька пані Дезаньйо, така захоплена й ретельна, що сестра Гіяцінта зауважила їй посміхаючися: „Чому б вам не піти в черниці?“ А та відповіла з розгубленим виглядом: „Ах, не можна мені, я заміжня, я страшенно кохаю свого чоловіка!“ Пані Вольмар так і не з'являлася. Казали, що пані де-Жонк'єр одіслала її спати, бо вона скаржилася на страшенний головний біль; а на це пані Дезаньйо зауважила, що не треба братися доглядати хворих, коли не почуваєш в собі стільки сили. Проте, кінець-кінцем, і їй руки й ноги були немов розбиті, хоч вона не хотіла признатися та кидалася до хворих на найменший стогін, повсякчас готова допомогти. Ця ніжна жінка, що у себе в хаті, в Парижі, подзвонила б на слугу, як би їй треба було переставити з місця на місце свічника, тягала умивальники, виливала тази, підтримувала хворих, беручи їх на руки, поки пані де-Жонк'єр підкладала їм за спину подушки. Але як одинадцята година настала, втома її перемогла. Дозволивши собі необережно на хвилинку простягтися в кріслі, вона враз заснула, як убита, впустивши на плече гарненьку голівку з розпатланими чудесними, білявими кучерями. І уже ні стогнання, ні заклики, жаден гомін не могли більше її розбудити.

Тихенько пані де-Жонк'єр підійшла до молодого священика:

— Була в мене думка покликати Феррана, знаєте, лікаря, що нас супроводив: він міг би дати панночці чогось на заспокоєння. Та, на жаль, Ферран має діло внизу, в родинній палаті, біля брата Ізідора. Та й крім того, вам відомо, що ми тут не лікуємо, а просто доручаємо наших любих хворих на опіку святій діві.

Сестра Гіяцінта, що теж не спала ніч укупі з директрисою, наблизилася.

— Я зараз знизу, з родинної палаті, куди я обіцяла принести помаранчів панові Сабатьє; я бачила там Феррана, він приводив до пам'яті брата Ізідора… Хочете, я піду до нього?..

Але П'єр не дозволив.

— Ні, ні, Марі отямиться. Зараз я їй прочитаю щось цікаве, а тоді вона засне.

Марі увесь час уперто мовчала. Один з двох ліхтарів стояв тут попід стіною; і П'єр міг виразно бачити її худеньке обличчя, цілком непорушне. Далі, праворуч на сусідньому ліжкові, він помітив голову Елізи Руке, що глибоко спала, без хустини, повернувши догори своє дивоглядне обличчя, при чому страшна потворна болячка усе бліднішала. А ліворуч від Марі лежала пані Ветю, ослабла, знесилена, та не могла заснути й на хвилину, тремтючи ненастанно. Він їй сказав кілька теплих слів. Подякувала вона йому та додала ледве чутно:

— Сьогодні відбулося багато зцілень, я була дуже завдоводена.

Справді, Ґрівот, що лежала на матраці долі, не переставаючи схоплювалася гарячково збуджена та повторювала всім і кожному:

— Я зцілилася!.. я зцілилася.

І вона почала розповідати, як жадібно сьогодні з'їла півкурчати, в той час, як не могла вже більше їсти два місяці. Далі дві годині йшла вона пішки за процесією з смолоскипами. Вона напевне протанцювала б до ранку, як би свята діва улаштувала баль.

— Я зцілилася… О! зцілилася, цілком зцілилася.

Тут, з дитячою ясністю душі, з усмішкою цілковитого відречення, пані Ветю здобувала ще сили зауважити:

— Свята діва мала рацію, зціливши її, бо вона бідна. Це мені приємніше, аніж як би я сама одужала, бо у мене ж є покищо крамниця з годинниками, і я можу чекати; на кожного своя черга, на кожного своя черга!

Усі майже виявили таке саме милосердя, те саме неймовірне щастя, як бачили, що зціляються інші. Вони не були заздрі, вони захоплювались якоюсь щасливою пошестю, чіпкою надією, що завтра свята діва зцілить їх, зцілить, як захоче. Не треба було її гнівати, виявляти свою нетерплячку; певне, вона мала свої думки, мала свої причини почати з цієї раніше, аніж з тої. І отже найважчі хворі палко молилися за своїх сусідок, з братнім почуттям, що його породжує страждання та надія. Кожне нове чудо було запорукою дальшому, їхня віра повсякчас відроджувалася непохитна. Розповідали історію про одну дівчину з фарми, розбиту параліжем, що з надприродним зусиллям волі зробила в Ґроті кілька кроків; потім у шпиталі вона захотіла знов зійти, щоб ще раз припасти до стіп святої діви; але напівдорозі враз захиталася, почала тяжко дихати, зблідла; її принесли назад на ношах, і вона померла — зцілена, — як казали її сусідки в палаті. На кожну своя черга: свята діва не забуває кожної з своїх милих дочок, коли вона тільки не розкриває негайно свого раю перед обранницею.

Враз у ту мить, як П'єр нахиливсь до Марі, пропонуючи почитати їй уголос, вона вибухла божевільним риданням. Дівчина поклала голову на плече своєму другові та звіряла йому свої збурені почуття глухим страшним шепотом, посеред невиразних тіней жахливої палати. Це була, як з нею врядигоди траплялося, втрата віри, раптовий занепад бадьорости, напад божевілля істоти, що страждає, що не може більше чекати.

— Ні, ні, вона лиха, вона несправедлива! Я така була певна, що вона почує мене сьогодні! Ніколи я так не одужаю, бо цей перший день уже кінчається. То була субота, я певна була, що вона зцілить мене саме в суботу… О, П'єре, я не хотіла більше говорити, не давайте мені говорити, бо на серці мені надто важко і я можу зайве сказати!

Живо він охопив її голову, як брат, та силкувався приглушити цей збурений покрик.

— Марі, замовчіть! Не треба, щоб вас чули… Ви, така побожна! Невже ви хочете спокусити ці всі душі?

Але вона не могла мовчати, хоч і як намагалася.

— Але тоді я задихнуся, я мушу говорити… Я її більше не люблю, я в неї більше не вірю, це все брехня, все, що про неї розповідають: нема нічого тут, вона не відповідає навіть, бо не чує, коли її кличуть, коли до неї плачуть. Як би ви знали все, що я їй сказала!.. Усе скінчено, П'єре, я хочу зараз же піти звідсіля. Поведіть мене, понесіть мене, щоб я померла на вулиці, де принаймні перехожі матимуть жаль до моїх болів.

Вона слабнула, вона одкинулася на спину, невиразно лепечучи, щось бурмотіла.

— І потім ніхто мене не любить. Навіть батька мого там не було. Ви, мій бідний друже, і ви мене покинули були. Коли я побачила, що хтось інший везе мене до купелі, я почутила, як похололо мені серце. Так, це був холод сумнівів, що я його часто зазнавала в Парижі… Так, певне, я сумнівалася, і вона мене не зцілила. Я зле молилася, я не була досить праведна…

Уже тепер вона не кляла, вона знаходила виправдання для неба. Але обличчя їй залишалося обурене, у цій боротьбі проти верховної сили, такої любої, такої упроханої, що не хотіла її послухати. Коли час-від-часу траплялися такі вибухи божевілля і на ліжках відбувалися своєрідні бунти, вибухав одчай, ридання, лайка, навіть панії доглядачки та сестри, трохи збентежені, засували занавіски на ліжкові. Благодать віддалялася, треба було чекати, поки вона повернеться.

І все ущухало, завмирало на кілька годин, серед глибокої скорботної мовчанки.

— Заспокойтеся, заспокойтеся, благаю вас, — тихо умовляв П'єр схвильовану Марі, бачучи, що починається нова криза, сумнів щодо самої себе, непевність, чи вона гідна.

Сестра Гіяцінта знов наблизилася.

— Вам не можна буде зараз причащатися, люба моя дитино, якщо ви залишатиметеся в такому стані… Послухайте, ми ж дозволяємо панові абатові почитати вам з книжки; чому ви не пристаєте на це?

Марі знесилено махнула рукою на знак згоди, П'єр сквапно витягнув у неї з валізки книжку в синій окладинці, де наївно розповідалося про історію Бернадеттину. Але як і минулої ночі, у поїзді, він не додержувався скороченого тексту брошурки, а розповідав від себе, відтворював факти на свій лад, щоб зацікавити ці щирі душі, що його слухали; в той час, як резонер, що сидів в глибині його істоти, не міг не відновляти істини, він переробляв по-людському цю леґенду, що заповідала зцілення хворим. Небавом на усіх сусідніх матрацах попідводилися жінки, бажаючи знати продовження історії; вони захоплено чекали причастя та через те майже всі не могли заснути.

Тоді в тьмяному світлі ліхтаря, почепленого на стіні, П'єр поволі підносив голос, щоб чути його було на усю палату.

— З перших чудес починаючи, виникли переслідування… Бернадетту називали брехухою, божевільною; загрожували запровадити її до в'язниці. Абат Пейрамаль, парафіяльний священик люрдський та монсеньйор Лявранс, єпископ тарбський, як і все інше духівництво, трималися на боці, з надзвичайною обережністю вичікуючи, що буде далі; в той час цивільна влада, префект, імперський прокурор, мер, — поліційний комісар, дуже ретельні, на жаль, дозволяли собі гостро нападати на релігію…

Поки П'єр таким чином розповідав, він в уяві бачив справжню історію, що ненастанно виникала перед ним в зовсім іншому світлі. Він повернувся трохи назад та уявив собі Бернадетту в момент перших з'явищ, таку невинну, таку прекрасну у своїй наївності, щирості та стражданні. І вона була ясновида, свята; обличчя їй у хвилини екстазу дихало надприродною красою, чоло світилося, риси сяяли, очі проймалися світлом, а напіврозкриті уста палали любов'ю. Яка велич була в цілій її постаті! Надзвичайно шляхетно, поволі, творила вона хресне знамення, немов охоплюючи цим рухом увесь обрій. По сусідніх долинах, селах, містах тільки й мови було про Бернадетту. Хоч діва ще їй не назвалася, її впізнавали, кажучи: „Це вона, це свята діва“. Першого базарного дня зійшлося стільки народу, що Люрд не міг усіх вмістити. Усі бажали бачити благословенну дитину, обраницю цариці янголів, що ставала така прекрасна, коли небеса розкривалися перед її захопленими зорами; щоранку натовп збільшувався на березі Ґава; і кінець-кінцем, сила-силенна люду розташувалася там та тиснулася, щоб не проґавити цікавого видовиська. З'являлася Бернадетта, хвилею пробігав захоплений шепіт: „Ось свята, свята!“ До неї кидалися, цілували її одежу. Це був Месія, вічний Месія, що його чекають народи, що потреба в ньому відроджується ненастанно, через усі покоління. Тут та сама пригода повторювалася: поява діви перед дівчинкою, голос, що прикликав світ покаятися, джерело, що бризнуло з землі, чудеса, що дивували та вражали численні юрби, які все росли та росли.

Ах! Ці перші люрдські чудеса, — який це був весняний розцвіт потіхи та надії в серці злидарів, поточених злиднями та недугами. Зцілене око старого Бурієта, хлопчик Бугогор, зцілений у крижаній воді, глухі, що вже чули, криві, що вже ходили, ставали за предмет до безконечних розмов, збуджуючи солодкі мрії у всіх тих, хто страждав душевно чи тілесно. В четвер 4 березня, останній день п'ятнадцяти одвідин, що їх вимагає богородиця, понад двадцять тисяч зібралося перед ґротом, усе, що жило на горах, зійшло до неї. І ця велетенська юрба знаходила там чого шукала, насичення божественним, бенькет чудесного, досить неможливого, щоб нагодувати її віру у вищу могутність, що удостоює заопікуватися ницими людьми, втручається наявно в злиденні земні справи, бажаючи додати трохи справедливости та добрости. Покрик небесного милосердя лунав, невидима рука допомоги простягалася нарешті, щоб перев'язати одвічну рану людства. Ах! Ця мрія, що її кожне покоління й собі плекало, з якою незламною енерґією виросла вона знов серед знедолених, ледве знайшовши сприятливий ґрунт, відповідні обставини! І може вже кілька віків підряд факти не з'єднувалися так щасливо, щоб запалити яскравим полум'ям як у Люрді містичне вогнище віри.

Нова релігія мала заснуватися, і зараз же почалися різні переслідування, бо релігії виростають посеред заколотів та бунтів. Як колись у Єрусалимі, коли зчинився галас, що чуда розцвітають за кожним кроком спасителя, — горожанська влада захвилювалася, заметушилася: імперський прокурор, мировий суддя, мер, а надто префект Тарбу. Останній був сам щирий католик, людина побожна, глибоко чесна, але з ясним розумом адміністратора, пристрасний оборонець доброго ладу, палкий ворог фанатизму, що породжує бунти та релігійні заколоти. У Люрді мав він під своєю рукою поліційного комісара, ретельного, спритного, що з погляду законности бачив тут добру нагоду виявити себе, виявити дар тонкої проникливости. І боротьба почалася. Цей комісар першої ж неділі, як почалися таємничі появи, покликав Бернадетту до себе до кабінету, на допит. Марні були його запобігання, не допомогли й погрози; йому не пощастило здобути від дівчинки нічого, крім однієї тієї самої відповіді. Історія, що вона її розповіла, з деталями, які поволі додавалися, помалу, але твердо зафіксувалася в її дитячому мозкові.

І в цієї хворобливої істоти, гістерички, це не була брехня, а несвідома настирлива ідея та цілковитий брак волі, щоб позбутися своєї першої галюцинації. Ах, бідна дитина, люба дитина, така лагідна, загублена з цього часу для життя, захоплена причепливою ідеєю, що позбутися її могла, тільки змінивши своє оточення, десь, у якійсь країні, на вільному повітрі під ясним сонцем, де Бернадетту оточувала б людська ніжність! Але вона була обраниця, вона бачила діву, тому їй належало страждати ціле життя та від цього й померти.

П'єр, що добре розумів Бернадетту та заховував братерню жалість до її пам'яті, побожність, як до святої у люрдському образі, до істоти простої, щирої та милої посеред цих тортур віри, виявив своє хвилювання слізьми на очах та тремтінням у голосі. Настала мовчанка. Марі, що досі лежала рівно, з виразом гнівного протесту на суворому обличчі, тепер розвела руками та рухом виявила своє співчуття.

— Бідна дитина, — прошепотіла вона, — бідна, сама проти цих всіх суддів і така невинна, така горда, така захоплена!

З усіх ліжок линула та сама болісна симпатія. Серед пекла цієї палати, серед нічної туги, з її задушливим повітрям, з купою злиденних ліжок, де притулилися хвороби, а доглядачки та сестри тінями манячили туди й сюди, розбиті втомою, — немов блиснуло сяйво божественного милосердя. Бідна-бідолашна Бернадетта! Усі обурювалися на переслідування, що їх вона зазнала, завзято обстоюючи свої видіння.

Тоді П'єр, провадячи далі, розповів, що саме Бернадетті довелося витерпіти. По допиті у поліційного комісара її покликано ще до суду. Увесь судовий персонал завзято силкувався заплутати її, збити з пантелику. Але завзяття її мрії дужче було за розум усіх цивільних представників влади, разом узятих. Двоє лікарів, що їх префект відрядив докладно оглянути дитину, сумлінно потвердили, як це зробив би й кожен інший лікар на їхньому місці, що дівча є нервово хворе, — про це свідчила астма, яка за певних умов могла спричинитися до галюцинації. Отже Бернадетту хотіли вмістити до лікарні в Тарбі. Проте узяти її силою не наважувалися, щоб не збурити людність. Один єпископ з'явився, щоб стати перед нею на коліна. Деякі панії хотіли здобути від неї благодать ціною золота. Сила-силенна вірних, що більшало їх з кожним днем, докучали їй одвідинами. Вона шукала собі захисту у Неверських сестер, що слугували у міській захоронці, і тут Бернадетта уперше причащалася, тут вона на превелику силу навчилася читати й писати. А що свята діва, здавалося, обрала її тільки на щастя іншим, та не давалося їй самій зцілення від хронічної задухи, то дівчинку вирішили одвезти на води до Котре, що, одначе, не дало їй жадної користи. А як повернулася вона до Люрду, ті самі допити та поклонення цілого народу почалися знов; це все побільшилося та вселило Бернадетті остаточну відразу до світу. Надходив край усьому; вона не могла бути веселою юнкою, молодою дівчиною з мріями про чоловіка, молодою матір'ю, що цілує пухкі личка дитини. Вона бачила божу матір, вона була обраниця та мучениця. Свята діва, — казали вірні, — розкрила їй три таємниці, озброївши її цією потрійною бронею тільки на те, щоб підтримати її посеред злигоднів її лихої долі.

Довший час духівництво не здавалося, сповнене сумнівів та тривоги. Парафіяльний священик у Люрді, абат Пейрамаль, був людина сувора на вигляд, але безмежно добра, навдивовижу щира та енерґійна, якщо він почував себе на правому шляху. Коли Бернадетта прийшла до нього вперше, він трактував її мало не так само суворо, як поліційний комісар, цю дитину, виховану в Бартре, що ніколи не відвідувала його лекцій з катехізиса; він не хотів йняти їй віри щодо цієї історії та трохи іронічно звелів Бернадетті благати діву, щоб та примусила насамперед зацвісти кущ шипшини біля її ніг, чого вона, правда, не зробила. Коли й узяв він кінець-кінцем дитину під свою охорону, як добрий пастир, що обороняє свою отару, то це трапилося вже, як почалися переслідування, як пішли чутки про те, щоб ув'язнити це тендітне створіння, з ясними щирими очима, яке уперто трималося за своє солодке скромне оповідання. А втім, чому б мав він опиратися та заперечувати чудо, коли він тільки сумнівавсь, як обережний священик, що не бажає домішувати до релігії сумнівної авантури? На сторінках священних книжок безліч записано чудес, та й кожна догма заснована на таємниці. З цього часу ніщо на його очах не заперечувало, що свята діва дала цій побожній дитині доручення до нього, вимагаючи побудувати церкву, куди б вірні збиралися урочистою процесією. А він почав любити та захищати Бернадетту за її чарівну вдачу, по старому тактовно тримаючися на боці та вичікуючи, як вирішить єпископ.

Цей єпископ, монсеньйор Лявранс, здавалося, замкнувся в глибині свого тарбського єпископату, за потрійними замками, заховуючи цілковиту мовчанку, наче в Люрді не відбувалося нічого, що могло б його зацікавити. Він видав суворі накази, і жаден з підлеглих йому священиків не з'являвся ще посеред численних мас народу, що перебували цілими днями перед Ґротом. Він вичікував та звелів повідомити префекта адміністративним обіжником, що цивільна влада ділає згідно з церковною. В глибині душі він мабуть не вірив цим одвідинам і мабуть вбачав у них, як і лікарі, самі галюцинації хворої дівчини. Пригода, що схвилювала всю країну, була досить важлива; і він наказував уважно стежити за нею кожного дня; стриманий був у цій справі, не припускав майже можливости чуда, дбаючи тільки про те, щоб не впала тінь від цієї історії на церкву, від історії, яка має зле кінчитися. Монсеньйор Лявранс, дуже побожний, мав холодну практичну розсудливість та вносив у керування своєю єпархією багато здорового розуму. Під цей час нетерплячі та палкі люди прозвали його Хомою-невірним за те, що він твердо тримався своїх сумнівів до того дня, коли обставини примусили його виступити. Він нічого не хотів знати, твердо вирішивши поступитися тільки тоді, коли релігія нічого на цьому не втратить.

Але переслідування збільшувалися. Міністер сповідань у Парижі, почувши, що діється, дав наказа припинити безлад, а префект звелів перерізати шлях до Ґроту, поставивши там салдатів. Але вже ретельність вірних та вдячність зцілених встигли прикрасити Ґрот квітками. Туди кидали монети, подарунки для святої діви линули туди. Крім того, сами собою почали рости деякі поліпшення: каменярі видовбали в скелях щось подібне до резервуару, щоб стікала чудодійна вода; інші одсували великі каменюки, прочищаючи дорогу схилками горба. І віч-на-віч з цими хвилями прихильників, префект, що відмовився від думки заарештувати Бернадетту, вирішив перегородити шлях до ґроту, забивши його грубими дошками. Його наказ викликав прикрі наслідки; діти запевняли, що бачили там диявола, — одні це вигадували, але інші справді зачеплені були нервовим настроєм, що віяв по цілій країні. А яка справа була спорожнити Ґрот! Комісар аж надвечір знайшов дівчину, що згодилася за гроші дати йому візка; але дві годині згодом вона впала та переломила собі ребро. Так само селянин, що позичив був своєї сокири, постраждав ще тяжче, — упала каменюка та розбила йому ногу. Вже смеркало, як комісарові пощастило одвезти, серед безупинних погроз, серед посвисту та глузування, скількись там глечиків з квітками, скількись запалених у Ґроті воскових свічок, мідяних монет та срібні серця, кинуті на пісок. Юрба стискала кулаки та лаяла його крізь зуби злодієм та розбійником. А тоді позабивано у землю стовпи та поприбивано цвяхами дошки, — важлива праця, що замкнула таємницю, загородила невідоме, кинула чудо до в'язниці. А цивільна влада була така наївна, вона гадала, що з цим уже покінчено, що кілька дощок зупинять ницих людей, які прагнуть ілюзії та надії.

Заледве нова віра стала гнана, заборонена була законом як злочин, спалахнула вона невгасимим полум'ям у глибині всіх душ. Вірні, як і перше, натовпом сходилися, ба ще й більше їх схиляло коліна віддалік та ридало перед своїм закритим небом. А хворі, особливо ці бідолашні хворі, що їм варварський наказ ставав на перешкоді зцілитися, поривалися наперед, не вважаючи на жадну заборону пролазили крізь щілини, перемагали перешкоди, захоплені єдиним палким бажанням вкрасти води. Як! Тут була чудодійна вода, що повертала зір сліпим, ставила на ноги калік, умить полегшувала всі недуги, і знайшлися люди, досить жорстокі, які замкнули цю воду, щоб вона перестала зціляти бідаків. Але це була дивоглядна річ! Лемент обурення лунав госеред цих ницих людей, з уст усім ображеним долею, що потребували чудесного так само, як і хліба, щоб жити. Згідно з наказом влади, треба було списувати протоколи, притягаючи до відповідальности правопорушників, і ось на суд почали з'являтися жалюгідні старі жінки, криві, убогі, винні тільки того, що вони черпали з джерела життя. Вони плутано мимрили щось, виправдовуючися, благали помилувати їх, не розуміючи, за що на них нараховують штрафи. А поза стінами суду добувався грізний рокіт юрби, жорстока лють росла проти цих суворих суддів, що не мали співчуття до людського лиха, проти цих безжальних панів, що загарбавши всі багатства, не хотіли залишити бідним навіть мрії про кращий світ, навіть віри в те, що вища милосерда сила дбає за них з матірньою турботою, повертаючи їм душевний спокій та здоров'я. Одного похмурого ранку жебраки та хворі натовпом пішли до мера, стали на коліна у подвір'ї та ридаючи благали його, щоб звелів він відкрити Ґрота; вони так жалісно говорили, що всі присутні плакали. Одна мати принесла свою напівживу дитину: невже їй дадуть згаснути у неї ось так на грудях, коли під боком було джерело, яке поратувало маленяток для інших матерів? Сліпець показував свої каламутні очі, блідий золотушний хлопчик розкривав болячки на ногах, спараліжована жінка намагалася скласти на благання свої зведені руки: невже всіх їх засуджували на загибіль, відбираючи їм божественну змогу жити, якщо людська наука вже від них одступилася?

І розпач вірних був такий страшний, розпач усіх тих, що були певні, ніби для них ось-ось розкривався куточок неба посеред темряви їхнього існування; вони обурювалися з того, що їм одібрано ці радощі, це небесне полегшення їхніх особистих та громадських злигоднів, цю певність, що свята діва зійшла на землю, бажаючи їм принести безмежну насолоду заступництва. Мер нічого не міг обіцяти, і натовп одійшов, плачучи, готовий вибухнути, вбачаючи в розпорядженнях влади саму страшну кривду, безглузду жорстокість проти ницих та смиренних, що мали б викликати небесну кару.

Кілька місяців тривала боротьба. Дивно було бачити цих людей із здоровим розумом, міністра, префекта, поліційного комісара, охоплених, звичайно, найкращими намірами, коли вони воювалися з усе більшою та більшою юрбою одчайдушних, які не погоджувалися, щоб замкнуто перед ними браму до країни мрій, містичний вхід до майбутнього блаженства, де вони розраду мали б серед злигоднів свого жахливого теперішнього живоття. Влада вимагала порядку, мудрої релігії, перемоги розуму, в той час як потреба щастя захоплювала народ, сповняючи його бажанням порадуватися у цьому та майбутньому світі. О! Не страждати більше, зрівнятися в добробуті, виступати далі тільки під опікою справедливої та благої матері і вмерти тільки на те, щоб прокинутися в небесах! Саме це палке бажання маси, це святе божевілля загальної втіхи мало змести геть суворі та похмурі засади добре впорядкованого товариства, де пошесні кризи релігійних рухів засуджені, як замах на спокій здорового розуму.

В цей час палата св. Ґоноріни ціла збунтувалася. П'єрові довелося замовкнути перед приглушеними, але обуреними вигуками хворих, що лаяли комісара сатаною, іродом. Ґрівот підвелася на свому матраці бурмочучи:

— Ах! душогуби! Адже милосерда божа мати мене зцілила!

Навіть пані Ветю, що повернулася знов від невиразного передчуття свого близького кінця до надії, гнівалася на думку, що як би гору взяв префект, то Ґроту тепер не існувало б.

— Тоді, виходить, не було б і прощі? Тоді ми не приїздили б сюди, щоб сотками зцілятися щороку? — запитувала вона.

Напад задухи схопив її, і сестрі Гіяцінті довелося посадовити її на постелі. Пані де-Жонк'єр скористувалася з перерви, щоб підкласти миску молодій жінці, що страждала на сухоти спинного мозку. Дві інші хворі не могли залишатися на ліжках від нестерпної спеки та нечутно блукали тихими кроками, страшенно бліді посеред димчастих тіней. Край палати розлягався у сутінках важкий подих, що не припинявся, супроводячи читання П'єрове, наче передсмертне хрипіння. Сама тільки Еліза Руке міцно спала горілиць, виставляючи свою страшну болячку, що вже почала підсихати.

Було чверть на першу і абат Жюден міг прийти з хвилини на хвилину причащати хворих. Благодать поверталася Марі до серця, тепер вона була певна, що коли свята діва відмовлялася її зцілити, то через її власну провину, бо вона впала в сумнів, увіходячи до купелі. І вона відчула каяття за свій бунтівничий вибух, як за злочин. Чи матиме вона колись прощення? Її бліде обличчя осунулося в рамці чудесного золотого волосся, очі сповнилися слізьми; вона дивилася на П'єра, пригнічена та розгублена.

— О, друже мій, яка я негарна була! Тільки прослухавши, як погрішили у гордощах своїх цей префект та ці судді, я зрозуміла свою провину… Треба вірити, друже мій, нема бо щастя без віри та любови.

А коли П'єр вирішив зупинитися на цьому місці оповідання, хворі зарепетували, прохаючи його ще провадити. І він обіцяв дійти аж до тріюмфу Ґроту.

Біля Ґроту все ще загороджено було, отже треба було приходити вночі, потай, щоб помолитися та крадькома діставати води. А втім доводилося все дужче побоюватися бунту, були бо чутки, наче цілі гірські селища збиралися спуститися з верховин звільняти господа. Це було масове повстання злидарів, такий непереможний натиск люду, охопленого бажанням чуда, що простий здоровий розум та добрий порядок могло тут знести, як солому. Монсеньйор Лявранс у своєму тарбському єпископаті перший мусів здатися. Усю його обережність, усі сумніви перебороло народне зрушення. Він міг собі цілі п'ять місяців триматися на боці, не дозволяти своєму духівництву йти за вірними до Ґроту, захищати церкву проти цього нестримного подуву забобонів. Але до чого боротися ще? Він розумів великі злидні та скорботу своєї пастви, він скоривсь потребі, він дозволив їй культ, що вона його так палко прагнула. Одначе, рештки обережности змушували його обмежуватися на перших кроках тільки призначенням комісії розглянути справу: це вже було визнання чуда за довший чи менший термін. Якщо монсеньйор Лявранс був людина здорової культури, холодного розуму, можна ж тоді уявити його тривогу того ранку, коли він підписував наказа. Мабуть він схилив коліна у своїй молельні, благав бога, владаря світу, просвітити його. Він не вірив у видіння Бернадеттине і мав вище розуміння щодо проявів божества. Але чи не слід було б, із співчуття та милосердя, заглушити доводи власного розуму, поступитися шляхетністю власного культу перед потребою дати голодним той хліб, що його бідолашне людство потребує, щоб жити щасливо.

„О боже мій, пробач мені, що я змушую тебе зійти з твоєї вічної могутности, де ти перебуваєш, що я тебе причетним роблю до цієї дитинної гри з непотрібним чудом. Це ми, невдячні, втягаємо тебе в цю мізерну авантуру, де нічого нема, крім недуги та божевілля. Але, боже мій, вони так страждають, вони так жадібно прагнуть чуда, чудесних казок, щоб розраду знайти своєму стражданню в житті. Ти сам, якщо вони до тебе удадуться, ти поможеш їм обдурити себе. Хай думка про твою божественність оселиться серед них і хай вони потіху матимуть з неї на землі!“

І єпископ, обливаючись слізьми, зробив поступку у своєму милосердю пастиря до мізерної людської отари.

А тоді імператор, пан над усім, і собі уступився. Він був тоді в Біяріці, де його щоденно повідомляли про цю історію в Люрді, що нею цікавилися усі паризькі газети; бо нагінка не була б остаточна, як би до неї не приєдналося чорнило журналістів вольтеріянської течії. І поки його міністер, його префект, його поліційний комісар воювалися, захищаючи здоровий розум та добрий порядок, імператор заховував тверду мовчанку людини, що спить з видющими очима, мовчанку нікому незрозумілу. Прохання надходили щоденно; а він мовчав. Приїздили єпископи, визначні особи; великі панії його двору підстерігали зручного моменту, чіплялися до нього, а він мовчав. Ціла баталія загорілася навколо його авторитету. З одного боку вірні, або просто мрійні голови, що їх захоплювала таємниця; з другого, безвірники, державні люди, що скептично ставилися до хоробливої гри уяви; а він все мовчав. І враз ця сором'язна людина несподівано заговорила. Пройшла чутка, наче на нього вплинули благання імператриці. Звичайно, вона брала в цьому участь, але головне, в ньому прокинулась його давня гуманна мрія, його справдешнє щире співчуття до ображених долею. Як і єпископ, він не хотів замикати перед убогими браму надії, підтримуючи непопулярні розпорядження префекта, що забороняв хворим пити життя біля святого джерела. І він післав до Люрду телеграму, короткого наказа скинути загорожу та зробити вхід до Ґроту вільний.

Тоді залунало „Осанна“, і який це був тріюмф! Нове розпорядження оголошено було всім на люрдських площах, а барабани били, а сурми гучали. Поліційний комісар власноручно мав почати розбирати горожу. Потім його усунули з посади, так само, як і префекта. Народ ринув з усіх усюдів; почали організовувати культ Ґроту. І поклик божественних радощів нестримно гримів навколо: „перемога! господь переміг“. Але тут взяло гору й людське убозтво, вічна потреба розради, надії для засудженого, що доручає турботу про свій поратунок невидимій силі, могутнішій, ніж природа, а тому здібній зламати невблаганні закони її. А ще перемогло співчуття верховних осіб, керівничих пастви: єпископа й милосердого імператора, що дали дорослим стражденним дітям те, що тішило одних, а часами справді зціляло інших.

З половини листопада єпископська комісія прибула розслідувати доручену їй справу. Вона розпитала ще раз Бернадетту, обслідувала численні випадки чудес. Одначе, визнала вона всього тридцять зцілень, цілковито наявних. І монсеньйор Лявранс визнав, що він переможений. Але й тут він виявив велику обережність, перечекавши три роки, перше ніж офіційно опублікувати в пастирському посланні, що свята діва дійсно з'явилася в Масабієльському Ґроті, де потім відбувалися численні чудеса. Монсеньйор купив у міста Люрда, від імени єпископату, Ґрот з усією, до нього прилеглою, дільницею. Почалися роботи, спочатку незначні на розмір, дедалі все значніші, в міру як текли сюди грошові суми з цілого світу хрищеного. Ґрот пристосували до нового його призначення та почали замикати ґратами. Ґав — ріку одвели назад, у нове річище, щоб виграти місце на широкі дороги, муріжки, бульвари. Нарешті, церква, що її забажала божа мати, базиліка, почала виростати на верхівці тієї самої скелі. Починаючи з першого удару, парафіяльний священик Пейрамайль почав керувати усім надзвичайно ретельно, бо боротьба з нього витворила найпалкішого вірного, відданого цій справі. Із своїм трошки суворим батьківським почуттям, він став обожнювати Бернадетту, душею й тілом віддався сповняти накази, що згори йшли устами цієї невинної дівчини. І він уживав надзвичайних зусиль, він намагався, щоб усе було гарно, особливо величньо, гідне цариці янголів, що зволила одвідати цей гірський куток. Перша релігійна церемонія відбулася тільки шість років згодом після з'явлень, того дня, коли з великою пошаною поставили в Ґроті статую богоматері на місці, де вона з'явилася. Цього ранку чудесна була година, і цілий Люрд розцвітився прапорами та залунали скрізь церковні дзвони. П'ять років згодом, року 1869, одправлено було першу службу божу у склепі базиліки, що її шпиль не був ще готовий. Дарунки ненастанно прибували, золота річка линула до Ґроту, місто ціле готувалося вирости тут з-під землі. Нова релігія заснувалася остаточно. Бажання зцілитися зціляло, жадоба чуда породжувала чудо. Бог милосердя й надії виринав із страждання людського, з цієї потреби мати розрадницю — ілюзію, що утворювала розкішний рай людству за гробом, де всемогутність творить правий суд та нагороджує гідних вічним щастям.

Недужі в палаті св. Ґоноріни також бачили в перемозі Ґроту тільки тріюмф своєї надії на зцілення. Радісне тремтіння пролинуло понад ліжками, коли П'єр схвильований од усіх цих страдницьких облич, повернених до нього в палкій жадобі віри, повторив:

— Господь переміг, і чудеса не припинялися з того часу, а найбільше полегшення мали ниці й смиренні.

Він поклав маленьку книжечку. Увійшов абат Жюден, мали приступити до причастя. Але Марі, охоплена пропасницею віри, аж руки їй палали, нахилилася до нього.

— Друже мій, зробіть мені велику послугу: вислухайте признання моєї провини та одпустіть її мені. Я кляла бога, я сотворила смертний гріх. Якщо ви не прийдете мені на допомогу, я не гідна буду причащатися, а я так потребую потіхи та підтримки.

Молодий священик жестом заперечив. Він ніколи не погоджувався сповідати свою подругу, єдину, жінку, що він її кохав та бажав за здорових, ясних днів юности. Але вона затялася.

— Благаю вас, цим ви прискорите чудо мого зцілення.

І П'єр погодився; він вислухав признання провини, гріховного ремства її, сповненої гіркоти проти святої діви, що не зглянулася над нею. Далі абат дав їй одпущення гріхів, виголошуючи звичайні слова.

Уже абат Жюден поставив чашу на маленького столика поміж двох свічників в пітьмі палати. Наважилися порозкривати вікна навстяж, незносний бо був сморід від цих страдницьких тіл та різного шмаття; але й тоді в палаті не посвіжішало а ні трішки, а тісне подвір'я за вікном, у темряві ночі зовсім схоже було на криницю. П'єр запропонував себе за помічника і почав читати Confiteor. Далі священик у стихарі прочитав покаянну та одпускну молитву й підняв чашу: „Ось агнець божий, що приймає на себе гріхи світу“. Кожна з жінок, що нетерпляче чекали скорчена від болю на причастя, як засуджений на смерть чекає життя від нових ліків, що йому довго їх не дають, у думці повторювала тричі цей акт смирення, не розкриваючи рота: „Господи, я негідна, щоб ти увійшов під кров мій, але промов слово, і зцілиться душа моя.“ Абат Жюден почав обходити мізерні постелі в супроводі П'єра, тим часом, як пані де-Жонк'єр та сестра Гіяцінта супроводили їх, кожна із свічкою в руках. Сестра милосерда вказувала хворих, що мали причащатися, а священик нахиливсь, клав облатку на язика, часом навмання, повторюючи латинські слова. Всі підводилися з широко розплющеними очима та блискучим поглядом, посеред непорядків надто поквапного розташування. Одначе двох довелося збудити, заснули бо вони міцним сном. Чимало з них стогнали, сами того не помічаючи, а отримавши причастя все ще так само стогнали. В глибині палати продовжувалося передсмертне хрипіння однієї хворої, що її не було видно. І сумна була ця мала процесія в півтемряві, де вирізнялися тільки жовтими плямами вогники воскових свічок.

Але божественне з'явище являло собою обличчя Марі, що повернулася до свого захоплення. Не дали причастя Ґрівот, вона мала причаститися уранці в церкві Розер, теж голодна на хліб життя; а пані Ветю, мовчазна, мовчки отримала облатку на свого почорнілого язика в передсмертній гикавці… Тепер настала черга Марі; в блідому світлі свічок, прекрасна вона була серед сяйва свого золотого волосся, з розширеними очима, з обличчям захопленим вірою, що всі залюбувалися. Вона запричастилася, не тямлячи себе; небо, очевидячки, зійшло до неї, в її бідолашне юне тіло, доведене до такого лихого фізичного стану. З хвилину вона тримала П'єра за руку.

— О, друже мій, вона мене зцілить, вона щойно мені про це сказала… Ідіть, одпочиньте. Я засну зараз таким чудесним сном.

Одходячи з абатом Жюденом, П'єр помітив маленьку пані Дезаньйо в глибокому кріслі, де її перемогла втома. Жадна сила не могла її розбудити. Було пів до другої ранку. А пані де-Жонк'єр, за допомогою сестри Гіяцінти, все обходила хворих, мила їх та перев'язувала… Одначе палата затихала, поринала в невиразне забуття, чарівне з того часу, як тут пройшла Бернадетта із своїми чарами. Маленька тінь блукала поміж ліжками, тріюмфальна, зробивши своє діло, принісши клаптик неба кожній знедоленій, доведеній до розпуки на цій землі; і поринаючи у вісні, вони бачили її схилену, таку кволу, таку хвору, що схилялася до них та цілувала їх, посміхаючися.