Люрд/День п'ятий

by Еміль Золя

◀ День четвертий

Люрд Еміль Золя пер.: Наталя Романович-Ткаченко День п'ятий

Київ: Державне видавництво України, 1930

 

ДЕНЬ П'ЯТИЙ.

I.

Цієї ночі у готелі З'явищ П'єр знов не міг заплющити очей. Одвідавши у лікарні Марі, що повернувшись з процесії спала, як дитина, міцним здоровим сном, він пішов до себе та ліг заклопотаний — Герсена іще не було. Він чекав його найпізніше на обід. Мабуть з ним щось трапилося в Ґаварні; і П'єр думав про те, як збентежиться молода дівчина, коли батько не прийде поцілувати її завтра вранці. Від цієї милої людини з її розгубленістю та пташиним мозком можна було усього чекати.

Спочатку мабуть неспокій не давав заснути П'єрові, не вважаючи на велику втому, а потім нічна метушня у готелі, що набула справді надзвичайних розмірів. Завтра, у вівторок, мали всі виїздити, це був останній день національної прощі у Люрді; і прочани, очевидячки, використовували останні години: вони знов ходили до Ґроту, силкуючись примусити небо вволити їхнє бажання, намагаючись зворушити його своїм захопленням і цілком не потребуючи спочинку. Двері ляскали, помости тремтіли, увесь будинок трусився від тупотіння ніг та поквапної біганини. Ніколи ще в стінах не лунало такого невгамовного кашлю, таких грубих, гомінких голосів. І П'єр, страждаючи від безсоння, перевертався у постелі, схоплювався щоразу, гадаючи, що це повертається додому Герсен. Кілька хвилин він гарячково прислухавсь, але не чув нічого, крім дивовижного гомону коридорів, де нічого виразного не можна було розібрати. Чи ці дивні звуки добувалися ліворуч, де жив священик, мати з трьома дочками та старе подружжя, що часом баталії зчиняло стільцями? Або радше це йде з правого боку, з тих кімнат, де численна родина, самітний добродій та самітна молода панія? То з ними, мабуть, трапляються якісь дивні речі?.. Одного разу П'єр навіть скочив з ліжка, щоб оглянути порожню кімнату свого відсутнього компаньйона, певний, що там щось негаразд діється. Але хоч як він прислухавсь, нічого не міг за тонкою перегорожею вчути, крім ніжного шепоту двох голосів, безмежно ласкавих. Він знов пригадав про панію Вольмар, і ліг тремтячи, як у пропасниці.

Кінець-кінцем П'єрові пощастило заснути вже на світанку, але тут голосно застукотіли до дверей; він одразу скочив.

— Пане абате! пане абате! Прокиньтеся, будь ласка!

Це мабуть принесли де-Герсена, мертвого. І наляканий, він кинувсь у самій сорочці відчиняти двері, аж тут опинився перед ним його сусіда, Віньєрон.

— О, будь ласка, пане абате, одягайтеся швидше, нам конче треба священика.

І він розповів цілу справу; бажаючи глянути на годинника, він встав, підійшов до каміна, як враз почув важке дихання з сусідньої кімнати, де спала пані Шез. Двері були розчинені.

Звичайно він кинувся туди, підняв штору, відчинив вікно.

— І що ж я побачив, пане абате! Наша бідна тьотя лежала на ліжку синя, з розтуленим ротом і не могла віддихнути… Її покорчені руки хапалися за ковдру… Ви розумієте, це недуга серця… Ходімо, ходімо швидше, пане абате, щоб напутити її, я вас благаю!

Приголомшений П'єр ледве познаходив свою розкидану одежу.

— Безперечно, я з вами піду. Але я не можу її обслужити, бо не маю потрібних для обряду речей.

Віньєрон допомагав йому вдягтися, нишпорив по підлозі, відшукуючи йому черевики.

— Ну, нічого, сама поява священика полегшить її останні хвилини, якщо бог посилає нам цей іспит… Але, вдягніться ж, та ідіть за мною, зараз, зараз же!

І він помчав, як вітер, до своєї кімнати. Усі двері були широко розчинені. Молодий священик, ідучи за Віньєроном, побачив у першій кімнаті, посеред страшенного безладу, самого напів-зодягненого Ґустава, що сидів на канапі, де він і спав; він був дуже блідий, занедбаний; він тремтів, споглядаючи цю драму наглої смерти. Розкриті валізки стояли на дорозі, на столі валялися недоїдки від вечері; над ліжком батька й матері наче буря зчинилася, укривала були розкидані, валялися долі. І враз, у другій кімнаті, побачив він матір, нашвидку зодягнену в старий жовтий пеньюар. Обличчя їй було перелякане.

— Ну й що ж, друже мій? Що, друже мій? — повторяв Віньєрон, ледве ворушачи язиком.

Вона мовчки вказала рукою на ліжко. Пані Шез непорушна була; голова її одкинулася на подушку, руки витягнулися. Обличчя їй було синє, рот розтулений, наче намагалася вона востаннє зідхнути.

П'єр нахиливсь. І півголосом додав:

— Вона померла.

Померла! Це слово залунало по кімнаті, де більший лад був; там панувала важка тиша.

Подружжя переглянулося, приголомшене, розгублене. Отже це кінець? Тітка померла перше від Ґустава і хлопець одержить у спадок п'ятсот тисяч франків! Скільки разів вони мріяли про те, але тепер, як мрія здійснилася, були вельми вражені. Скільки разів вони зневірялися, потерпаючи, щоб син їхній не помер раніш, як пані Шез. Померла, боже мій! Хіба ж це з їхньої провини? Хіба вони благали про це святу діву? Вона була така ласкава до них, що, здавалося, кожна їхня молитва доходила до її престолу. Ще того дня, як нагло помер начальник відділу, щоб звільнити своє місце для Віньєрона, подружжя побачило у цій події могутню руку люрдської божої матері. Невже вона знов виявила їм свою ласку, відгадавши навіть їхні потайні думки, несвідомі мрії? Одначе, вони нікому не бажали смерти, вони були порядні люди, нездатні на лихий вчинок, вони любили свою родину, сповідалися, причащалися, як всі побожні католики, усе чисто. Якщо вони й мали в голові ці п'ятсот тисяч франків, якщо думали за свого сина, що міг померти раніш за тітку, думали про перехід спадку до інших рук, до менш гідного племінника, — все це залишалося у них на дні душі, та й до того ті думки безневинні, цілком природні. Могло трапитися, що такі міркування випадково з'являлися біля Ґроту, але ж бо свята діва — найвища втілена мудрість і знає краще, аніж ми грішні, що треба вчинити для добробуту живих та мертвих.

І пані Віньєрон вибухла щирими риданнями, оплакуючи сестру, що її вона обожнювала.

— Ах, пане абате, я бачила, як вона конала на моїх очах. Яке лихо, що ви не прийшли раніш, щоб прийняти її душу!.. Вона померла без священика; а ваша присутність потішила б її вельми!

Розчулений Віньєрон, із слізьми на очах, умовляв дружину:

— Сестра твоя була свята, вона причащалася ще вчора вранці, і ти будь спокійна, душа її пішла просто на небо… Безперечно, як би пан абат вчасно наспів, це розраду принесло б їй… Але що ж? смерть настала раптово. Я побіг зараз же по священика і закинути собі нічого не можу.

І повертаючись до священика, Віньєрон провадив далі:

— Пане абате, її надмірна побожність прискорила кінець. Учора біля Ґроту вона мала вже напад задухи, що мало хорошого віщував. Одначе, не вважаючи на втому, вона неодмінно захтіла взяти участь у процесії. Я сам подумав, що вона довго не протягне. Але це така делікатна справа, не можна було нічого їй сказати, щоб не налякати її.

П'єр тихо схилив коліна і прочитав звичайні молитви дуже ретельно, з тією гуманністю, що заміняла йому віру перед лицем вічного життя, вічної смерти, таких жальких, кожна на свій лад. Потім він ще залишавсь схилений, чуючи голоси, що шепотіли біля нього.

Малий Ґустав, забутий на своєму ліжку, серед безладу сусідньої кімнати, вже більше не витримав. Він почав плакати, він кричав.

— Мамо! мамо! мамо!

Аж ось пані Віньєрон пішла заспокоїти його, І спало їй на думку взяти хлоп'я на руки та понести востаннє поцілувати бідну тьотю. Спершу Ґустав одбивався, не хотів, ще дужче плакав. Кінець-кінцем сам Віньєрон увійшов і присоромив його. Як, адже Ґустав нічого не боїться! Він так бадьоро переносить недугу, наче доросла людина, а бідна тьотя таку добрість виявляла до нього і, напевне, остання її думка була за нього.

— Дай його мені, — мовив він до пані Віньєрон, — він буде розсудливий.

Ґустав пішов таки на руки до батька. Його принесли в самій сорочці, і він тремтів; його голе тіло, поточене золотухою, жальке було та мізерне. Але замість користи чудодійна вода наче ще більше роз'ятрила рану йому на спині, а хвора нога безсило теліпалася, немов суха палиця.

— Ну, та поцілуй бо тьотю, — мовив батько.

Хлоп'я нахилилося й поцілувало тітку у чоло. Не смерть бентежила його, не вона його обурювала. Ґустав розглядав тепер померлу із спокійною цікавістю. Він не любив її, йому довелося надто багато терпіти з-за неї. Він відчував та розумів усе, як дорослий, і цей тягар душив його, в міру того, як дужче розвивалися чуття та погострювався розум упарі з його недугою. Він відчував, що надто ще малий і що дітям не слід розуміти багато дечого, що відбувається в глибині душі дорослих.

Віньєрон присів оддалік із сином на руках, поки його дружина зачиняла вікно та світила свічки на каміні.

— Ах, бідне моє маленятко, — прошепотів батько, відчуваючи потребу заговорити, — це жорстока втрата для всіх нас. Ось як прикро закінчилася наша приємна подорож, бо сьогодні ж ми од'їздимо… А свята діва ще така милосерда була до нас…

Одначе зустрівши здивований погляд синів, безмежну в ньому тугу та докір, Віньєрон схаменувся й поквапивсь додати:

— Ну, так, звичайно, я знаю, що вона не зцілила тебе ще зовсім, але гріх зневірятися в її милостях… Вона надто любить нас, надто гойно засипає нас своїми милостями і, звичайно, зцілить тебе згодом, бо тепер їй залишилося подарувати нам тільки це велике щастя.

Пані Віньєрон підійшла до них, ці слова почувши:

— Ах, як чудесно було б утрьох повернутися до Парижу і щоб усі здорові! А втім на світі не буває цілковитого добробуту!

— Одначе, — знов схаменувся Віньєрон, — мені не можна їхати з вами сьогодні через різні формальності… Але чи буде мати силу на завтра мій зворотний квиток?

Подружжя вже приходило до пам'яті після страшного збурення, не вважаючи на свою прив'язаність до пані Шез. І чоловік, і жінка забули вже про неї і тільки квапилися виїхати з Люрду, наче головну мету їхнього приїзду осягнуто. Обоє схвильовані були щирою радістю, що вони її, одначе, не виявляли з делікатности.

— А там ще у Парижі скільки біганини, — провадив чоловік, — в той час як я тільки й мрію про спочинок!.. Ну, але не велика біда, протягну ще три роки в міністерстві до демісії, особливо тепер, коли передо мною вища посада… Але за те потім, вибачайте! Мені теж хочеться трохи радощів зазнати. На щастя, тепер ми отримали гроші, ось я й куплю в себе на батьківщині маєток Вільйот, — чудесний маєточок, що про нього я завсіди мріяв. Ото любо буде мені на дозвіллі: заведу собі коні, собаки, квіти!

Малий Ґустав усе ще сидів на колінах батькових, тремтячи усім своїм мізерним тілом висхлої комахи, у задертій сорочці, що з-під неї вилазив худорлявий тулуб засудженої на смерть дитини.

Зауваживши, що батько поринув у мрії про приємне майбутнє, а за нього забув, Ґустав запитав із своєю загадковою посмішкою, сповненою смутку та погостреного лукавства:

— Ну, а я, тату?

Схаменувшись, Віньєрон спочатку не зрозумів.

— Ти, мій любенький? Яке питання! Ти, звичайно, будеш з нами!

Але Ґустав усе дививсь на нього уважно, не перестаючи посміхатися своїми тонкими губами з захованою гіркотою.

— Ти так гадаєш? — мовив він.

— Ну, звичайно!.. Ти будеш з нами, у нас буде так гарно!..

Віньєрон цілком збентежився, не знаходячи потрібних слів, а далі й зовсім замовк, коли його син здвигнув плечима з виглядом філософської зневаги.

— О, ні!.. Мене тоді вже не буде на світі.

І батько, жахаючися, ураз прочитав в очах свого сина, що перед ним уже не дитина, а майже дід, що чудово розуміє все на світі: він знав жах життя, бо страждав од нього. А надто Віньєрона приголомшила раптова впевненість, що Ґустав давно читав у його душі всі таємні думки. Він почав пригадувати, що з самої колиски очі недужого маленятка уважно заглядали йому в очі; страждання потоншило погляд Ґуставів і мабуть надало йому проникливости, бо відгадував навіть півсвідомі думки близьких, ловлячи їх на льоту. У цю мить речі, що в них Віньєрон ніколи не признавався самому собі, відбилися в очах його сина, він бачив їх і мимохіть читав. Перед ним розгорталася довга повість його власної пожадливости і він пригадував свій гнів на те, що доля дала йому такого кволого сина, свій смертельний переляк на думку, що маєток панії Щез міг вислизнути їм з рук, бо шанси скористуватися з її багатства засновувалися на надто крихкому існуванні Ґустава. Чи дивно, що Віньєрон так жадібно бажав, щоб вона поквапилася померти, поки дитина була ще жива й спадок міг залишитися за ним? Це була справа усього кілька днів, був герць, де все залежало від того, чия черга зійти із сцени життя настане раніше. Кінець-кінцем обох їх чекала невблаганна смерть, дитина мала й собі померти; тоді Віньєрон сам скористає з грошей і провадитиме веселі старощі, не турбуючись ні про що, не згадуючи про свій смертний час. І про всі ці жахливі речі так красномовно вичитував він у проникливих скорботних та усміхнених очах безталанного приреченого на передчасну загибель сотворіння, вони передавалися від батька до сина й назад з такою безсумнівною ясністю, що на одну хвилину обом здавалося, наче вони голосно кричать про це один одному.

Одначе Віньєрон почав виправдовуватися. Одвернувшися на бік, він палко узявся заперечувати.

— Як, тобі вмирати? І що ти таке вигадав! Ото дурниці, ну й дурниці!

Пані Віньєрон заридала ще дужче:

— Погане хлопчисько, як тобі не соромно нам жалю завдавати, саме коли ми плачемо над жахливою втратою!

Ґуставові довелося обох їх поцілувати, обіцяючи їм жити, зробити це для них. Одначе він не переставав посміхатися, чудесно розуміючи, що брехня неминуча, коли не хочеш надто смутити себе. А втім безталанне хлоп'я скорялося долі, потішаючи себе думкою, що покине він батька-матір принаймні щасливих, якщо сама свята діва не могла послати йому дрібнюсінької крихітки особистого щастя, що на нього має право кожна жива істота, народжена на світ.

Мати пішла знов укладати його до ліжка, і П'єр кінець-кінцем підвівсь з місця, поки Віньєрон докінчував порядкувати в кімнаті, бажаючи надати їй пристойного вигляду.

— Вибачайте, пане абате, за турбацію, — мовив він, провожаючи молодого священика до дверей. — На бога, зробіть ласку, не гнівайтеся, я загубив зовсім голову… Та й жахливі це були хвилини. А тепер клопоту багато, треба вправлятися.

У коридорі П'єр зупинився на хвилинку, прислухаючися до кроків на сходах. Він турбувався за Герсена, він так сподівавсь почути його голос. Але тут, як він непорушно стояв та слухав, скоїлася подія, що його безмежно збентежила. Двері з сусіднього номера, де жив самітний добродій, прочинилися з повільною обережністю, і пані в чорному вийшла звідтіля легко, як тінь, так, що позад неї ледве встиг помітити абат свого сусіду, самітного добродія, що стояв, приклавши палець до уст. Обернувшися, пані опинилася лицем до лиця з П'єром. Це було так несподівано, що вони не могли ні розійтися, ні удати, що не знають одне одного.

Це була пані Вольмар. Перебувши три дні і три ночі безвихідно у свого коханого, вона поспішалася тепер піти від нього, з цього притулку кохання раннім ранком, а серце їй рвалося з туги. Ще не вибило шостої, вона сподівалася непомітно перейти коридором та порожніми сходами, легка як тінь; вона мала намір на часинку з'явитися в шпиталі, перебути там цей останній ранок і виправдати свою присутність у Люрді. Коли пані Вольмар помітила П'єра, її кинуло в холод, і вона розгублено прошепотіла:

— О, пане абате, пане абате…

Потім, помітивши, що двері його кімнати широко розчинені, вона, немов здаючися на своє палке бажання, на потребу заговорити про свою пристрасть, з'ясувати, довести свою невинність, спинилася. Палаючи рум'янцем, вона перша пройшла, увійшла до його кімнати, куди він за нею мусів посунути надзвичайно збентежений з такої пригоди. А що двері він залишив, вона дала знак, прохаючи їх зачинити, бажаючи йому звіритися.

— О, пане абате, благаю вас, не думайте про мене надто зле!

Він зробив рух, щоб сказати, що не дозволяє собі її судити.

— О, я знаю добре, що вам відомо моє лихо… У Парижі ви мене бачили якось за церквою Трійці з однією особою. А вдруге впізнали тут на балконі. Правда ж, ви здогадувалися, що сиджу поруч, причаївшись, у тій кімнаті? Але якби ви знали, якби ви знали!

Губи їй тремтіли, сльози наверталися на очі. Він дивувався на неї й дивувався на красу, що перетворила її обличчя. Ця жінка, завсіди в чорному, дуже просто вдягнена без жадної золотої прикраси, стала перед ним тепер у сяйві свого кохання, виступивши з сутінок, що в них вона звикла ховатися. Надто чорнява, надто тонка з запалими рисами, великим ротом та довгим носом вона не була вродлива на перший вигляд.

Але що більше вдивлявся в неї П'єр, він відчував в ній непереможну принаду, силу непоборних чарів. Особливо її очі, ці широкі чудесні очі, що їх огонь вона звичайно намагалася згасити під машкарою байдужости, горіли полум'ям в ті часи, коли вона ціла віддавалася своєму пристрасному захопленню. Він зрозумів, що її обожнювали, що її кохали до нестями.

— Якби ви тільки знали, пане абате, якби вам розповісти скільки я натерпілася!.. Ви, звичайно, могли підозрівати це, знаючи мою свекруху та чоловіка. Під час ваших коротких одвідин до нашого дому ви мали б зрозуміти, як мені живеться, хоч вигляд був у мені завсіди завдоволений і я мовчала в своєму маленькому куточку… Але перебути так десять літ, не зазнавши справжнього життя, нікого не кохати, не бути коханою… Ні, ні, це понад мої сили!

І вона розповіла свою скорботну повість, заміжжя своє з продавцем діамантів; хоч ця партія мала б бути блискуча для бідної дівчини, але не знайшла вона в шлюбі щастя. Свекруха її мала жорстоку душу ката й в'язничного доглядача, а чоловік — дивогляд, потвора та розпусник. Її тримали під ключем, як полонянку, не дозволяли навіть самій наблизитися до вікна. Її били, усе робилося навспак до її смаків, бажаннів та маленьких жіночих забаганок. Їй відомо було, що чоловік мав на боці утриманок, але, коли вона дозволяла собі посміхнутися до якогось родича, пришпилити вряди-годи, за якогось веселішого дня до корсажу квітку, він здирав квітку й накидавсь на неї в шалі заздрощів, ламав їй руки, засипаючи страшними погрозами. Цілими роками жила вона в цьому пеклі, не втрачаючи, одначе, надії. Життя било в ній гарячою хвилею, в серці кипіла така потреба кохання, що молода жінка чекала свого щастя, твердо вірячи, що воно прийде.

— Присягаюся вам, пане абате, що я не могла інакше вчинити, — провадила пані Вольмар. — Я була надто нещаслива, ціла моя істота палала бажанням радощів кохання. Коли вперше мій друг сказав, що кохає мене, я схилилася головою йому на плече; і все було скінчене, я стала його власність на ціле життя. Треба розуміти, яке це життя, коли тебе кохають, коли маєш від коханого чоловіка саму ніжність, ласкаві слова, бачити, як повсякчас намагається він догодити, знати, що він думає за вас, що є десь серце, де ви живете… бути тільки вдвох, удвох творити одне, забувати в обіймах, де все зливається разом: тіло й душа!.. Ах, як це гріх, пане абате, я не можу в ньому каятися. Я навіть не кажу, що мене призвели до нього; ні, я зчинила його природно, як природно мені дихати, бо це потрібне для мого життя.

Вона піднесла руку до уст, наче поцілунок бажаючи дати всьому світові. І П'єра охопило хвилювання перед цією закоханою, що була сама пристрасть, саме вічне бажання. А тоді безмежна жалість виросла в ньому.

— Бідолашна жінка, — пробурмотів він.

— Я не священикові сповідаюся, — почала вона знов, — я говорю з чоловіком, що за щастя вважала б, як би він зрозумів мене… Ні, я не вірую, самої релігії мені не досить. Кажуть, що жінки завдовольняються з неї, знаходячи в ній міцний захист проти спокуси. Але мені завсіди було зимно в церквах, і я вмираю там від почуття нікчемности. І я розумію, що негаразд удавати богомільну, ховати сердешні справи під уданою побожністю. Але що робити? Мене до цього змушують. Якщо ви мене зустрічали в Парижі за церквою Трійці, то церква це єдине місце, куди мене саму пускають; якщо ви мене тут бачите, в Люрді, то тільки тут я користуюся з трьох днів свободи й безмежного щастя раз за цілий рік.

Вона затремтіла; палкі сльози потекли їй по лицях.

— Ах, ці три дні, ці три дні! Ви не можете собі уявити, як пристрасно їх я очікую, як палко переживаю і як шалено бережу спомини про них.

І П'єр, що так довго заховував цноту, усе зрозумів. Йому уявилися ці три дні, що їх закохані очікували з такою палкою нетерплячкою, що ними так жадібно вони впивалися. Він уявив собі їх в глибині кімнати готелю, з міцно замкненими дверима, завішаними вікнами, при чім навіть служниця не здогадувалася про жінку тут. Обійми без кінця-краю, безперервний поцілунок, розкіш віддаватися цілою істотою, забути ввесь світ, знищитися в невгамовному коханні! Забути за час, забути за місце, тільки належати одне одному, без краю належати. І як рветься тоді серце від розлуки! Ця жорстокість дрижаками тепер обсипала пані Вольмар, горе й біль після того, як залишила вона свій рай, зробили те, що вона, така мовчазна, забулася й кричати почала про свій біль. Востаннє сплестися руками, бажаючи злитися в одну істоту та залишитися так навіки, а потім одірватися одне від одного, наче відходить від вас половина вашого тіла й говорити собі, що мине багато довгих днів, довгих ночей, навіть без найкоротшого побачення!

Уявляючи собі ці тортури плоті, П'єр з щирим жалем твердив:

— Безталанна жінка!

— І подумайте, пане абате, про те, — провадила вона далі, — до якого пекла мені доводиться повернутися. На цілі тижні, цілі місяці, має небо закритися, і я почну переносити своє мучеництво без найменшої скарги… Ще раз щастю край і знов на цілий рік! Боже милий, три мізерні дні, три мізерні ночі на рік! Правда ж, можна збожеволіти від цієї моєї страшної жадоби натішитися з них та довгого чекання, коли вони повернуться? Я така нещаслива, пане абате, але ж ви думаєте, проте, що я чесна жінка?

П'єр був глибоко зворушений цим могутнім поривом, цією міццю пристрасти, цією щирістю скорботи. Він відчував у цьому подув всемогутнього бажання, величне полум'я, що все очищує. Жалощі його линули понад вінця й викликали в ньому пробачення.

— Пані, я вам спочуваю і безмежно поважаю вас.

Тоді вона й слова не мовлячи, тільки дивилася на нього крізь сльози своїми великими затуманеними очима. Потім вона схопила раптом обидві руки П'єрові й міцно потиснула їх своїми гарячими пальцями. Ще мить, і молода жінка пішла, зникла, як легка тінь в глибині коридору.

Але як її не було вже тут, П'єрові ще тяжче стало, ніж при ній. Він широко розчинив вікно, щоб розвіяти атмосферу кохання, що вона її по собі залишила. Ще в неділю, зауваживши, що в кімнаті поруч переховується жінка, він почутив цнотливе тремтіння, кажучи собі, що тут людська плоть бере своє серед містичної екзальтації незайманого Люрду. І тепер цей переляк повертався до нього; він зрозумів всемогутність, непоборну волю життя, що стремить існувати. Любов була дужча за віру, а може божественне було саме посідання. Любити, належати одне одному, не вважаючи ні на що, творити життя, продовжувати його, — чи не є це єдина мета природи, що її ніщо більше не обходить? На хвилину П'єр збагнув, край якої безодні він стоїть: цнотливість була йому за єдиний ґрунт, за справдешню гідність його невдалого існування безвірника-священика. Абат зрозумів, що раз зробивши поступку своєму розумові, він загине, якщо поступиться ще й перед своєю плоттю. Уся його пиха цнотливости, уся міць, що її вклав він до своєї професійної чесности, повернулися до нього; і П'єр знов заприсягся не бути чоловіком, коли вже раз самохіть викреслив себе з-поміж представників своєї статі.

Чути — б'є сьому. П'єр не міг спати і з насолодою освіжився холодною водою, що остаточно заспокоїло його пропасницю. Коли він кінчив одягатися, неспокійна думка про Герсена знов майнула йому в голові, на шелест кроків у коридорі. Кроки зупинилися біля його порогу; до дверей постукали; він пішов відчиняти з почуттям полегкости.

Але ахнув здивований безмірно.

— Як це ви! Як, ви вже встали, ходите вулицями і хочете гостювати!

Марі стояла на порозі, посміхаючися. За нею сестра Гіяцінта, що її супроводила, також посміхалася своїми красивими невинними очима.

— Ах, друже мій, — мовила молода дівчина, — я не могла довше влежати. Щойно побачила я сонце, як скочила з ліжка — таку потребу я маю ходити, бігати, стрибати як дитина… І я так учепилася до сестриці, так благала її, що сестричка була добра вийти зо мною… Я запевняла, що вилізу у вікно, якщо двері замкнені будуть.

П'єр запрохав їх увіходити, і якесь невимовне почуття стиснуло йому горло на її веселі жарти; рум'яна, оживлена, вона рухнулася вільно й граційно. Вона, боже мій, вона, що бачив її стільки літ з помертвілими ногами, з обличчям олів'яного відтінку! З учорашнього дня, як він її залишив у базиліці, вона розцвіла молодощами й красою. Однієї ночі досить було, щоб вона виросла, ця дорога, ніжно люблена істота, чудесна чарівна дитина, що її П'єр так шалено цілував колись за цвітущою горожею попід деревами, пронизаними соняшним промінням.

— Як ви виросли й покращали, Марі! — мимохіть вихопилося П'єрові.

Сестра Гіяцінта й собі встряла до розмови.

— Правда ж, пане абате, свята діва дуже майстерно своє діло робить? Коли вона попорається, то зцілені виходять з її рук свіжі, як троянди й запашні.

— Ах, — гукнула молода дівчина, — я така щаслива; почуваюся сильна, здорова, чиста, наче допіру народилася!

Це було чудесно. П'єрові здавалося, що рештки подиху пані Вольмар розтанули й зникли. Марі сповнювала кімнату чистотою, пахощами й красою невинних молодощів. І одначе милуючися з цієї розквітлої краси й життя, він почував глибоку тугу. Власне те, що пережив він у склепі, де він так обурювався, де зрозумів усю порожнечу й гіркоту свого невдалого існування, мало б залишити незцілену рану в його серці. Стільки чарів воскресло, укохана жінка, що відродилася в своєму розцвіті! А він ніколи не зазнає посідання, він поза цим світом, він у труні. Але він більше не ридав; почуття безмежної меланхолії, надмірної мізерности охопило його, коли П'єр говорив собі, що він мертвий, що ця жіноча зоря сходила над могилою, де поховано його пристрасть чоловічу. То було самовідречення, прийняте свідомо, доброхітно, в безрадісній величі існування, незгідного з природою.

Як і та, інша жінка, що палала пристрастю, Марі взяла руки П'єрові. Але її маленькі ручки були такі ніжні, свіжі; дотик їхній приносив заспокоєння. Вона дивилася на нього трохи збентежена, не знаючи, як висловити одне своє сильне бажання. Кінець-кінцем дівчина наважилася.

— П'єре, хочете поцілувати мене? Це було б мені так приємно…

Він здригнувся; це були його серцю останні тортури.

Ах, колишні поцілунки, що їхні солодощі він назавсіди зберіг на своїх устах! Він ніколи не цілував її більше, а тепер це сестра кинулася йому на шию. Вона гучно поцілувала його в обидві щоки, підставляючи своє личко й вимагаючи від його поцілунків. Він і собі двічі її поцілував.

— Я теж присягаюся вам, Марі, я завдоволений, я дуже завдоволений.

І вкрай схвильований, знеможений духом, перейнятий одночасово й солодким і гірким почуттям, він вибухнув риданням і плакав, плакав, затуливши обличчя руками наче дитина, що хоче заховати сльози свої.

— Ну, не треба зайвої розчулености, — весело зауважила сестра Гіяцінта. — Пан абат надто запишатися може, уявивши, що ми прийшли сюди тільки до нього… Отже пан де-Герсен вдома?

Марі вихопився покрик глибокої ніжности.

— Ах, любий батьку! Ось хто зрадіє більше від усіх!

Тут П'єрові довелося розповісти, що архітект ще не повернувся з Ґаварні. Почувався в його словах неспокій, хоч і силкувавсь він з'ясувати його відсутність різними непередбаченими перешкодами. А втім молода дівчина не турбувалася; вона знов почала сміятися, кажучи, що батько ніколи не визначався акуратністю. Одначе їй страшенно хтілося, щоб він борше побачив її на ногах, її воскреслу, розквітлу. Сестра Гіяцінта вийшла була на хвилинку на балкон і враз повернулася до кімнати.

— Пан де-Герсен приїхав!.. Він унизу, виходить з фіякру!

— Знаєте, — пустотливо, як школярка, гукнула Марі, — треба зробити йому несподіванку. Сховаймося, сестрице, а коли він увіходитиме, кинемося до нього.

І вона потягла сестру Гіяцінту до другої кімнати.

Майже зараз де-Герсен вихорем влетів у двері з коридору, що їх абат поквапився відчинити. І стискаючи священикові руку, він гукав:

— Ну, ось і я нарешті! А ви вже напевне не знали, що й думати, чекаєте бо мене з учорашнього вечора! Але ви й уявити не можете собі наших пригод: спочатку колесо зламалося в нашому ляндо, як прибули ми до Ґаварні; а коли ми, не вважаючи на це, виїхали звідти вчора увечері, нас спіткала страшенна гроза і ми змушені були перекочувати в Сен-Совері… Але я не міг заплющити очей.

І, перебиваючи самого себе, він запитав:

— А у вас тут усе гаразд?

— Я так само не спав, — мовив священик, — тут такий галас у цьому готелі.

Але Герсен уже своє провадив.

— А втім, це було щось чарівне. Ви собі уявити не можете, треба, щоб я вам розповів… У мене були троє чудесних сопутників, духовні особи. Абат де Ґермуаз, безперечно, найприємніша людина… О, як ми реготалися, як реготалися!

І він знов схаменувсь.

— А моя дочка?

Тут він почув дзвінкий сміх позад себе. Він озирнувсь і остовпів. Марі була тут, вона ходила, лице їй сяяло захопленням та здоров'ям.

Ніколи він не мав сумнівів щодо чуда і не був здивований; він повертався навіть з певністю, що все закінчиться гаразд і що він її знайде цілком здоровою. Але що перевернуло в ньому всю душу, це несподіване перетворення Марі: його дочка така прекрасна, така чарівна в своїй благенькій, чорній сукні! його дочка, що не захопила навіть капелюха, з самою тільки мережаною хустиною на чудеснім золотім волоссі! Його дочка, жива, розквітла, весела, подібна до всіх дочок усіх інших батьків, що їм де-Герсен заздрів стільки років!

— О, моя дитино, о, моя дитино…

Вона кинулася йому в обійми, він пригорнув її, і вони впали обоє на коліна. І все було забуте, усе засяяло в палкому захваті віри й любови. Цей розгублений чоловічина з пташиним мозком, що засинав твердим сном, коли треба було супроводити хвору доньку до Ґроту, що майнув до Ґаварні того дня, як свята діва мала її зцілити, виявив ураз таку батьківську ніжність, таку віру християнина в пориві палкої подяки, що на хвилину його пізнати не можна було.

— О, Ісусе, о, Маріє, який я вам вдячний, що повернули мені моє дитя. О, дитино моя, нам з тобою ніколи не вистане сил подякувати Марії й Ісусові за велике щастя, що вони мені подарували… О, дитино моя, вони воскресили тебе, дитино моя, вони відродили тебе таку прекрасну… Візьми моє серце, щоб їм його запропонувати разом із твоїм… Я належу тобі, я їм належу вічно, о моя мила дитино, о моя найулюбленіша дитино…

Обоє на колінах перед відчиненим вікном, піднісши очі, палко дивилися на небо. Дівча притулило голову до батьківського плеча, в той час, як він тримав її за стан. Вони творили одне ціле; сльози поволі котилися по їх лицях, що сяяли від захоплення, що посміхалися в неземному блаженстві, тим часом як їхні уста лепетали тепер самі уривчасті слова подяки.

— О, Ісусе, дякувати тобі! О, свята діво, дякувати тобі! Ми вас любимо, ми обожнюємо вас… Ви оновили кращу кров у наших жилах, вона вам належить, вона горить для вас… О, всемогутня мати, о, божественний улюблений сине, дочка й батько вас благословляють, тануть з радощів біля ваших ніг…

Ці обійми обох істот, ущасливлених після стількох чорних днів, цей невиразний лепет щастя, наче ще просякнутого скорботою, і ціла ця сцена така була зворушлива, що П'єр знов заплакав, але тепер це були радісні сльози, що спокій лили на його серце.

Ах, сумне людство, як приємно було бачити його трохи потішене та захоплене! Яке лихо, що це велике блаженство кількох ментів походило з вічної ілюзії, омани! Уся людськість, людськість мізерна, спасена любов'ю, чи не стала вона враз велична в лиці цього бідолашного батька, що знайшов він дочку свою воскреслу?

Сестра Гіяцінта теж плакала віддалік, серце їй стискалося людським хвилюванням, що його вона ніколи не зазнавала, не маючи з близьких нікого, опріч бога й пресвятої богородиці. Глибока тиша панувала в цій кімнаті, що тремтіла братнім почуттям, зрошеним слізьми. Гіяцінта заговорила перша, коли батько з дочкою, ослаблі від зворушення, підвелися кінець-кінцем з колін.

— Тепер, панно, нам треба хутчій та хутчій поспішати до лікарні.

Але всі проти цього повстали. Де-Герсен хотів залишити дочку в себе, а очі Марі горіли бажанням жити, ходити, піти скрізь подивитися, усього чисто зазнати.

— О, ні, ні!.. — мовив батько. — Я її вам не поверну… Ось ми вип'ємо глечик молока, бо я вмираю з голоду, а тоді підемо собі гуляти так, так, ми вдвох із нею! Під ручку з нею, з маленькою жінкою.

Сестра Гіяцінта вже сміялася знов.

— Ну, гаразд, я її вам залишу, і скажу своїм дамам, що ви її в мене вкрали… А щодо мене, то я тікаю. Не можете собі уявити, скільки клопоту в лікарні перед од'їздом! Стільки хворих, стільки речей! О, справжній шарварок.

— Виходить, — запитав де-Герсен, знов поринаючи в свою вічну розгубленість, — сьогодні вже вівторок, і ввечері ми їдемо?

— А як же, не забудьте, будь ласка… Білий поїзд од'їздить о третій сорок… З вашого боку розважніше буде, як приведете нам панну завчасу, щоб вона могла спочити хоч трошки.

Марі провела сестру до дверей.

— Не турбуйтеся, я буду розважна, а тоді ще раз піду до Ґроту подякувати святій діві.

Залишившися всі троє самі в маленькій кімнаті, залитій сонцем, вони чудово почували себе. П'єр покликав служницю, казав їй принести молока, шоколяди, пиріжків, різних смачних речей. Марі хоч і поснідала вже, але взялася їсти з великим апетитом. Вони присунули столика до вікна й бенькетували, з насолодою дихаючи свіжим гірським повітрям під звуки люрдських дзвонів, що голосно величали цей розкішний, ясний день. Вони жартували, сміялися; молода дівчина розповідала батькові про чудо, сто разів повторяючи деталі, як вона залишила свого візка в базиліці, як проспала після того дванадцять годин враз, не поворухнувшися. Потім Герсен захотів розповісти про свою подорож; але він усе збочував, усе повертався до чудесного зцілення дочки. В цілому цей цирк Ґаварні щось таке кольосальне, тоді як здаля все зовсім міньятюрне. Три велетенські уступи, покриті снігом, верхній хребет, що виступає на небі, наче профіль циклопічної фортеці із зруйнованою вежею, з розпланованими квітниками, величезний каскад, що його безконечний струмінь видавався такий повільний, тоді як справді він мабуть ринув з нестриманою силою та заглушливим гуркотом, увесь цей неозорний простір, з лісами праворуч та ліворуч, з потоками, гірськими проваллями, — усе це уявлялося таке крихітне, наче могло вміститися на долоні, якщо дивитися на нього з вікна сільської корчми. Але що найдужче вразило де-Герсена і до чого він найбільше вертався, де дивовижні постаті, що їх сніг утворив, який залишився там, на гірських висотах, посеред скель, між іншим, величезне розп'яття, білий хрест на кілька тисяч метрів, наче б то перекинутий понад цирком, з одного краю до іншого.

— А до речі, — зупинивсь архітект, — що там діється у наших сусідів? Зараз увіходячи, я зустрів Віньєрона, що біг наче навіжений, і крізь розчинені двері я побачив пані Віньєрон, дуже червону… Може це знов яка криза з їхнім сином Ґуставом?

П'єр уже й забув за пані Шез, небіжку, що спочивала там, за стіною, йому стало моторошно.

— Ні, ні, — з дитиною все гаразд.

І він не продовжував, він волів промовчати. Нащо псувати цю щасливу годину відродженої юности, приточуючи сюди смерть? Але сам він з цієї хвилини не переставав думати про сумну близькість небуття; він думав також і про другу кімнату поруч, де самітний добродій заглушав свої ридання, вкриваючи поцілунками пару рукавичок, вкрадених в своєї подруги. Весь готель повертався назад із своїм кашлем, зідханнями, невиразними голосами; ненастанно ляскали двері, поміст, здавалося, ломився від сили-силенної люду, де в коридорах сновигали жіночі спідниці, і цілі родини метушилися, як очманілі, поспішаючися перед від'їздом.

— Слово чести, це тобі завадить, — скрикнув, сміючися, Герсен, коли його дочка взяла ще одного солодкого пиріжка.

Марі й собі засміялася, але враз сльози насунулися їй на очі:

— Ах, яка я рада і яка шкода, що зовсім не всі так само завдоволені з своєї долі!

II.

Була восьма; Марі не сиділося на місці; вона щохвилини підбігала до вікна, наче збираючися враз випити цей простір, все це безкрає небо. Ах, перейтися вулицями, площами, походити скрізь, зазирнути усюди, де тільки заманеться!

А також показати, яка вона сильна тепер, попишатися перед усіма своєю невтомністю ходити, після того, як свята діва зцілила її. То був нестримний порив, потяг цілої істоти, невгамовної крови, непогамованого серця молодої дівчини.

Одначе вона враз вирішила піти насамперед з батьком до Ґроту, щоб подякувати люрдській божій матері. А потім у них ще залишиться цілі дві годині, тоді можна пройтися. Отже Марі встигне ще повернутися до сніданку й скласти свої речі в лікарні.

— Ну що ж, ми кінець-кінцем підемо? — твердив де-Герсен.

П'єр узяв капелюха і усі троє почали зіходити, голосно розмовляючи й сміючися, наче школярі, пущені на вакації. Коли вони виходили на вулицю, пані Мажесте кинулася до них попід ворітьми. Мабуть, вона їх підчікувала.

— Ах, панночко, ах, шановні добродії, дозвольте вас поздоровити… Ми довідалися про надзвичайну милість, що ви її зазнали… Ми завсіди щасливі, це наша честь велика, коли свята діва удостоює зцілити когось з наших гостей.

Її сухе, шорстке лице так і тануло, складаючися в запобігливу посмішку.

— Подивіться, мій друже, — гукнула господиня на чоловіка, — це та сама панна, та сама…

Голене жовте лице Мажесте, що запливло салом, просяяло з радощів та подяки.

— Справді, панно, я й висловити вам не можу, яка це честь нам… Ми ніколи не забудемо, що ваш татусь у нас стали. Уже й тепер усі нам заздрять.

А в той час пані Мажесте зупиняла всіх гостей, що виходили, манила рукою родини, що умостилися вже снідати у їдальні, і ладна була привести сюди цілу вулицю, як би їй це дозволили, щоб показати в себе в домі те чудо, що на нього з учорашнього дня дивувався ввесь Люрд. Народу, справді, зібралося чимало й господиня нашіптувала кожному на вухо:

— Подивіться, адже це вона, та молода особа, знаєте, та сама…

Враз власниця готелю гукнула:

— Чекайте но, я покличу Аполліну з крамниці: хай і вона побачить панну.

Одначе чоловік затримав її гідним та величним рухом.

— Ні, облиш, Аполліну, до неї прийшли три покупательки… Адже панна й шановні добродії, звичайно, не поїдуть з Люрду, не купивши дещицю маленьких сувенірів, що на них так приємно потім подивитися! А наші мешканці, звичайно, дуже люб'язні й не купують деінде, а йдуть тільки до нашої крамниці, що ми її прибудували до готелю.

— Я вже пропонувала свої послуги, — з притиском мовила пані Мажесте. — Повторюю, Аполліна щаслива буде показати панні все, що в нас є найкращого й до того за надзвичайно дещеву ціну! О, ви знайдете чарівні дрібнички…

Марі нетерпеливилася, що їх затримують, і П'єрові неприємне було безцеремонне зацікавлення сторонніх… Щодо Герсена, то він тішився з цієї популярности, з цього тріюмфу своєї дочки і обіцяв повернутися з нею.

— Звичайно, ми купимо кілька дрібничок. На пам'ятку для нас, на подарунки… Але згодом, як повернемося.

Кінець-кінцем вони видерлися на волю і пішли алеєю Ґроту. Година знов настала чудесна по двох нічних грозах. Освіжене ранішнє повітря розливало чудесні пахощі; сонце весело сяяло на небі. Юрба вже поспішала пішоходами, заклопотана, оживлена. Для Марі все було нове, чудесне, цікаве. Вранці їй довелося прийняти пару черевиків від Раймонди, бо вона заради забобонного побоювання не захотіла взяти з собою з дому нічого, опріч черевичків, обавляючись, щоб це не викликало невдачі. Черевики були саме на неї, і вона, як дитина, захоплена прислухалася до задиркуватого стукотіння закаблуків на кам'яних плитах. Марі здавалося, що вона ніколи не бачила таких білих будинків, таких зелених дерев, таких веселих перехожих. Усі її почуття наче свято святкували, надзвичайно витончені та погострені; вона чула музику, добувалися до неї далекі пахощі, вона жадібно ковтала повітря, як якийсь сочистий овоч. Але особливо її тішила, захоплювала змога переходжуватися з батьком під руку! Цього ще ніколи не бувало, вона мріяла про це довгими роками, як про велике недосяжне щастя, що про нього мріють посеред страждання, щоб на хвилинку забутися. Мрія здійснилася, і серце молодій дівчині тремтіло з радощів. Вона пригорталася до батька, силкувалася триматися рівно та мати красивий вигляд, щоб йому зробити честь. А він пишався з неї, так само щасливий, показуючи її, виставляючи перед усіма. Він захлинався з радощів на думку, що вона належить йому, що це його кров, його плоть, його дочка в розцвіті молодощів та здоров'я.

Коли вони всі троє переходили Мерляським плято, де сила-силенна жінок із свічками та букетами чіплялася до прочан, Герсен гукнув:

— Одначе, не з порожніми руками йти нам до Ґ роту!

П'єр, що йшов побіч Марі, перейнятий її веселим настроєм, зупинився. Зараз же їх оточив, напав на них рій продавчиць, що тицали їм свій крам у обличчя. „Прекрасна панно! добрі панове! купіть у мене, купіть у мене, у мене, у мене!“ І доводилося одбиватися, звільняти собі дорогу. Герсен купив кінець-кінцем найбільшого букета з білих маргариток, круглого та твердого, як качан з капусти, в красивої, гладкої білявої дівчини років понад двадцять, що у неї спід розхристаної білизни вирисовувалися величезні пружні груди. Букет коштував усього двадцять су, але шкода було витрачатися на його безгрішші та й бентежили його манери цієї дівчини; вона, мабуть, потихеньку від святої діви провадить іншу комерцію. П'єр і собі заплатив за три свічки, що їх Марі взяла у однієї старої жінки, два франки, — дуже дешево, як запевняла стара. Ця стара, з незграбним обличчям, хижим носом, жадібними очима, розливалася потоками солодкої подяки. „Хай вас благословить люрдська божа мати, прекрасна панно! Хай зцілить вона від недуг вас і вашу рідню!“ Це їх знов звеселило, усі троє пішли, посміхаючися, як діти, на думку, що ці побажання доброї жінки сповнилися раніш.

Опинившися Марі біля Ґроту, зараз же захотіла увійти покласти самій букета й свічки, а тоді вже на коліна стати. Там мало ще було народу; вони сіли посеред інших прочан і за три–чотири хвилини їх пустили. Якими захопленими очима оглядала вона всю обставу, вівтар з чеканного срібла, орган-гармоніюм, дарунки, заляпані воском, підставки для свічок, що палали серед білого дня! Цей Ґрот вона бачила тільки здалеку, з свого мізерного візка, а тепер вона туди увійшла, вона вдихала його повітря, мов у справжньому раю, поринаючи в хвилі його теплих чарівних пахощів. Вони трошки душили її, але й це їй здавалося чудесне. Поклавши квітки на дно великого кошика і, навшпиньки знявшися почепити букета до загостреного прута штахетів, вона довго цілувала скелю попід статуєю божої матері в тому місці, де мільйони уст вже встигли одшліхтувати камінь. У цьому поцілункові любови вилився увесь запал її подяки, розтануло все її серце.

Вийшовши Марі з Ґроту, пала ниць, поринувши в безмежну подячну молитву. Батько її теж схиливсь на коліна поруч неї, прилучаючи й свою палку подяку. Але він не міг довго зосереджуватися на одному, він почав виявляти неспокій і кінець-кінцем схилився до доччиного вуха, шепочучи їй, що треба йому негайно піти в одній справі. Звичайно, найкраще їй тут залишитися й молитися, чекаючи його. Вона кінчатиме свої молитви, а він не забариться і буде до її послуг; а тоді вони підуть на прохід, на дозвіллі, куди їм заманеться. Вона його не розуміла, не чула навіть його слів. Вона тільки, головою хитнула, обіцяючи залишатися тут, охоплена таким поривом розчуленої віри, що на її очі, встромлені в білу поставу діви, насунулися сльози.

Підійшовши де-Герсен до П'єра, що залишавсь на боці, почав йому з'ясовувати:

— Друже мій, це така оказія: я пообіцяв візникові, що возив нас до Ґаварні, побачитися з його господарем й з'ясувати йому причини нашого запізнення. Ви знаєте, що голяр з площі Маркадаля… Та й слід там мені підголитися!

П'єр занепокоєний спочатку заперечував, але уступив перед запевненням, що повернуться вони за чверть години. Одначе абат настояв узяти екіпажа, що стояв внизу Мерляського плято. Це було щось подібне до кабріолету зеленого кольору; товстий візник, хлопчина років тридцять, у береті, смалив цигарку. Сидячи боком на козлах, він правував із спокійною безжурністю ситої людини, що почуває себе, як господар, на вулиці.

— Зачекайте нас, — мовив П'єр зіходячи, коли вони прибули на площу Маркадаль.

— Гаразд, пане абате, почекаємо.

І залишивши свою миршаву шкапину на сонці, Він пішов теревені правити з гладкою служницею, розпатланою, розхристаною, що купала собаку в сусідньому водозборі.

Казабан саме стояв на порозі крамниці, що своїми великими дзеркальними вікнами та зеленими стінами звеселяла похмуру площу, зовсім порожню в будні. Коли не був дуже обтяжений роботою, любив попишатися на пішоході поміж своїх вітрин, де блищали на сонці помадні банки й флякони з пахощами. Він зараз же пізнав одвідувачів.

— Дуже приємно мені, велика честь… Будьте ласкаві, увійдіть. — На перші ж слова де-Герсенові, що до фірманового запізнення, господар виявив велику поблажливість. Звичайно, фірман не винний, що спочатку зламалося колесо, а тоді їх захопила гроза. Якщо панове подорожні завдоволені, то нема про що й розводитися.

— О, — гукнув Герсен, — це чудесна країна, її не можна забути!

— Отже, добродію, якщо вам так сподобалося у нас, ви знов приїдьте до нас, нам же краще!

А що архітект сів на крісло, і прохав його поголити, він ураз заметушивсь. Його підмайстра знов не було вдома, побіг з дорученнями прочан; тут ціла родина в нього спинилася, — везли вони з собою скриню з чотками, з гіпсовими статуетками святої діви й гравюрами під склом. Чути було згори сквапне стукотіння ногами, гучні голоси, метушню людей, що голову загубили в клопотах перед од'їздом, посеред сили покупок, що їх усі треба було десь упакувати. У сусідній їдальні, куди двері розчинені були, двоє дітей допивали шоколяду серед страшенного безладдя на столі. У цьому домі, що винаймлено в ньому всі кутки, настали останні часи навали чужинців, яка примусила голяра з дружиною піти до льоху, де подружжя спало на розкладному ліжкові.

Поки Казабан намилював йому щоки мильною піною, Герсен його розпитував:

— Ну і щож? Завдоволені ви з цього сезону?

— Безперечно, добродію, я не маю підстав скаржитися. Ви чуєте, мої мешканці од'їздять сьогодні; але завтра вранці я чекаю на інших, ледве встигну порядки поробити… І так буде до самого жовтня.

Тоді, бачучи, що П'єр залишається на ногах, переходжуючися взад та вперед по крамниці, оглядаючи нетерпляче стіни, він ввічливо озирнувся.

— Прошу сідати, пане абате, візьміть газетку… Я вас довго не затримаю.

Жестом священик подякував, але сісти відмовився; а голяр провадив далі, піддаючися своїй звичайній балакучості

— О, мої справи завсіди гаразд ідуть, дім мій відомий: охайні постелі та добра кухня… Але місто незавдоволене, о, ні, ні! Можу навіть сказати, що ніколи не бачив такого незавдоволення.

Він хвилину помовчав і поголив ліву щоку; тоді, перериваючи свою роботу, враз мовив у нападі щирости.

— Пане, печерні ченці грають з огнем; це все, що я можу сказати.

Тут Казабан розперізався, він говорив, говорив і ще говорив. Його великі очі вирячилися, вертілися на його довгім обличчі з випнутими вилицями, з засмаглою шкурою, засіяною, наче червоними бризками, дрібними цяточками, і ціле його маленьке нервове тіло тремтіло від ненастанного руху й поривчастої мови. Він повернувсь до свого акту оскарження, він перераховував усі численні образи старого міста від ченців. Власники готелів скаржилися, крамарі священними речами не здобували половини зиску; кінець-кінцем, нове місто загарбало і прочан, і гроші. Мати собі користь могли тільки умебльовані кімнати, готелі, крамниці поблизу Ґроту. Це була боротьба на життя та на смерть, убійча ворожість росла з дня на день, старе місто з кожним сезоном втрачало дещицю свого життя, засуджене, без сумніву, зникнути, — його мало задушити, мало вбити молоде місто. Ах, цей їхній бридкий Ґрот! Краще дати собі одрізати обидві ноги, аніж туди ступити. Ну, чи не гидота та крамничка, що її поруч притулили? Чистий сором, і одному єпископові це видалося негідне, аж він, кажуть, до папи написав про це! Щождо Казабана, то завсіди він був вільних думок; він давній республіканець, ще за імперії голосував за кандидатів опозиції; отже він сміливо може, признатися, що не вірить в їхню гидку печеру, знати навіть про неї нічого не хоче!

— Дозвольте, добродію, я вам розповім про одну подію. Брат мій на посаді в міській раді, і цю штуку я почув від нього… Треба вас попередити, що міська рада тепер у нас республіканського напрямку і страшенно обурена з деморалізації міста. Увечері тут носу не можна висунути, щоб не натрапити на розпусних жінок, знаєте, отих що свічками гандлюють. Вони заходять собі з візниками, що наїздять сюди під час сезону — непевний, непутящий народ, зайди, хто знає звідки… Тепер ще треба вам з'ясувати ставлення ченців до міста. Коли купили вони землю навколо Ґроту, то зобов'язалися формально не провадити тут жадної торговлі, а проте, навспак своїм зобов'язанням, одкрили крамничку. Чи це не протизаконна конкуренція, негідна чесних людей?.. Міська рада нового складу ухвалила послати до них уповноважених з вимогою виконати договір та погрожуючи, в разі не послухають, замкнути їм крамницю. І знаєте, добродію, що вони відповідали?.. О, те саме, що вони говорили двадцять разів і що вони відповідають щоразу й тепер на кожну законну вимогу. „Гаразд, ми згодні виконати свої зобов'язання, але ми господарі на своїй землі й Ґрота ми закриємо“.

Казабан вирівнявся, махнув бритвою й одрубав поволі, вирячивши очі з обурення.

— Ґрота ми закриємо!

П'єр, що ввесь час поволі переходжувався по залі, враз зупинивсь проти господаря й одрубав:

— Гаразд! Міській раді слід було тільки відповісти: „ну й закривайте собі!“

Казабан почервонів і мало не задихнувся.

— Закрити Ґрота!.. закрити Ґрота! — вкрай збентежений повторяв він.

— Але безперечно! Він бо вас іритує, він вам гидкий цей Ґрот. — Адже цей Ґрот, за вашими словами, це вічна притичина до війни, кривда, зіпсуття звичаїв! Тоді край був би всьому, більше про це й не чули б… Справді, це був би чудесний вихід з заплутаного становища, і як би хто мав силу примусити ченців здійснити їхню погрозу, він вам вчинив би велику послугу.

В міру того, як П'єр говорив, розгніваний Казабан заспокоювався. Він дуже спокійний став, — трошечки блідий, а в його опухлих очах священик побачив турботу, й турбота ця все росла. Чи не замахнувся він надто далеко в своєму озлобленні проти преподобних отців? Чимало з-поміж духовних осіб їх не люблять; чого доброго і цей молодий абат перебуває в Люрді з таємною метою, щоб провадити кампанію проти них. Хто знає? Може потім справді замкнуть Ґрота. А тут усі годувалися тільки з нього. Якщо старе місто лементувало розлючене, що йому на долю самі кришки залишаються, проте щасливе воно було й з того.

Навіть вільнодумці, що заживали копійчину на прочанах, мовчали, як і всі; їм зле ставало, як тільки нова людина надто ретельно переймалася їхніми думками щодо непохвальних сторін нового Люрду. Тут треба було розважному бути.

Казабан повернувсь до Герсена. Він почав голити другу щоку, розгублено бурмочучи:

— О, якщо я кажу про їхнього Ґрота, це ще не визначає, що він мені на дорозі стоїть, кінець-кінцем! Та й крім того, усім треба жити.

У їдальні діти розбили чашку й зчинився страшенний галас. Зазирнувши туди, П'єр знов помітив на стінах гравюри священного змісту й гіпсову статуйку божої матері, що ними Казабан прикрасив кімнату, щоб догодити мешканцям. Чийсь голос крикнув згори, що валізку запаковано, замкнуто, і слуга, коли повернеться, може зв'язати її мотузками.

Але Казабан перед цими двома одвідувачами, що їх власне не знав, залишався недовірливий та збентежений; йому було ніяково й різні неспокійні припущення роїлися йому в голові. Його гризла думка, що вони зараз підуть собі, а він так і не дізнається нічого про них після свого необережного вибрику. Як би ще можна було взяти назад свої гострі слова про печерних манахів. Отже, коли Герсен підвівся, щоб вимити собі підборіддя, голяр не міг побороти бажання поновити розмову.

— А чули ви про вчорашнє чудо? — запитав він. — Усе місто вражене з цієї події, багато осіб казали мені про неї… Так, на цей раз вони досягли справжнього чуда. Одна молода панночка, розбита параліжем, враз підвелася й повезла свого візка аж до хор базиліки.

Герсен, що сідав на своє місце, добродушно зареготав.

— Та ж панна ця — це моя дочка.

Казабан, вражений з цієї приємної несподіванки, весь просіяв заспокоєний; він майстерно викінчив зачіску архітектові, поривчасто махаючи руками, знов захоплений та балакучий.

— Ах, шановний добродію, здоровлю вас, мені дуже приємно, що ви побували в моїх руках… Якщо ваша дочка зцілилася, цього, мабуть, цілком досить для вашого батьківського серця?

І він додав на адресу П'єра кілька привітних слів. Потім, наважившись кінець-кінцем одпустити одвідувачів, Казабан подививсь на абата з проникливим виглядом і сказав, як людина здорового розуму, що бажає висловити свою остаточну думку про чудеса:

— Бувають, пане абате, щасливі випадки для всіх. Час від часу це нам потрібне.

Як вийшли на вулицю, Герсенові довелося розшукувати візника, що все ще базікав з служницею. Поруч неї викупаний собака обтрушувався на сонці. А п'ять хвилин згодом кабріолет примчав їх до підніжжя Мерляського плято. Подорож забрала їм півгодини. П'єр хотів залишити екіпаж, маючи на думці проїхатися з Марі й показати їй місто, щоб вона не стомилася надто. Поки батько ходив до Ґроту по дочку, він підчікував їх на цьому місці, попід тінню дерев.

Візник зараз зайшов з ним у розмову. Цей хлопчина запалив другу цигарку й залюбки почав розповідати. Він був походженням з одного села в околицях Тулузи; заробітки в Люрді добрі були, візник не міг поскаржитися, іноді прилипала до рук груба копійчина. Тут добре їдять, живуть весело; можна сказати блаженна сторона. Він це все казав з невимушеністю людини, що не зв'язує себе релігійними приписами, проте зберігаючи належну пошану до духовної особи.

Кінець-кінцем, напівлежачи на своєму сідалі, так що одна нога звисала, він крізь зуби мовив:

— Так, пане абате, Люрд пішов угору, але хто зна, чи надовго це.

П'єр, дуже вражений цими словами, мимохіть глибоко замисливсь, аж поява Герсена з Марі порушила нитку його думок. Батько знайшов дочку на колінах на тому самому місці, в тому самому захопленні подяки й віри, біля ніг святої діви; і, здавалося, вона занесла в своїх очах все блискуче світло з Ґроту, так сяяли вони божественною втіхою одужання. Вона нізащо не погодиться увійти в карету. Ні, ні! Вона воліє йти пішки. Їй зовсім не цікаво оглядати місто, далеко краще перейтися ще годинку під руку з батьком садами, вулицями, площами, де заманеться! І коли П'єр розплатився з візником, Марі перша повернула в одну з алей на есплянаді, тішачися з цієї прогульки вздовж зелених газонів з розкішними квітками, попід тінню високих дерев. Тут було так любо, так свіжо посеред цих трав, посеред листя самітних тінистих алей, куди добувався невгамовний плюскіт Ґава! Потім вона забажала повернутися до міських улиць, до натовпу, щоб знов знайти там оживлення, гомін, галас, кипуче життя, що його потреба била ключем в ній самій.

На вулиці Сен-Жозеф показували панораму, старовинну печеру з схиленою на коліна Бернадеттою того дня, як доконалося чудо. П'єр запропонував туди зайти подивитися. Марі зраділа, як дитина, і Герсен виявив наївне захоплення, особливо, коли помітив, що в гурті прочан, які входили разом з ними до темного коридору, пізнали в його дочці ту молоду дівчину, що зазнала чудесного зцілення й встигла прославитися, так що ім'я її переходи то з уст в уста. Угорі, на естраді, коли публіка вийшла на світло, зм'якшене полотняною завісою, Марі стала за центр для овації: присутні обступили її з ніжним співчуттям, з розчуленими поглядами, захоплені від зустрічі з нею лицем до лиця, від безпосередньої близькости до чудесно зціленої. Тепер це була слава, Марі скрізь любитимуть, скрізь, де вона з'явиться. І вийшло так, що на хвильку забули й за службовця, який мав давати пояснення і стояв уже на чолі маленького гурту одвідувачів. Кінець-кінцем він повів публіку навколо, розповідаючи епізод, показаний на велетенському полотні сто двадцять шість метрів завдовжки. Тут було зображене сімнадцяте з'явлення святої діви Бернадетті того дня, коли ця дівчина, стоячи на колінах біля Ґроту, невмисне залишила свою руку понад полум'ям свічки під час видіння і не обпеклася. Увесь старовинний краєвид навколо первісного Ґроту відновлено було детально, усю сцену витворено з історичними особами: лікарем, коли він стверджує чудо з годинником у руках, мером, поліційним комісаром, імперським прокурором, — їх імення службовець називав на здивовання публіки, що за ним ходила.

Тут, за підсвідомим зв'язком ідей, П'єрові пригадалася увага балакучого візника: „Люрд пішов угору, але чи це надовго?“ Справді, в цьому й полягало ціле питання. Скільки вшанованих святинь виростало й раніш на землі на одне слово невинних дівчаток, обраниць неба, що до них з'являлася свята діва! Завсіди починалася та сама історія: чудесне з'явлення, гнана пастушка, що їй закидали брехню, далі навала людських злигоднів, що шукали ілюзії, і кінець-кінцем пропаганда, тріюмф святині, що засяяла перед людьми, як ратувальний маяк, а згодом занепад, забуття, коли інше святилище, в іншому місці утворювала захоплена мрія іншої візіонерки. Могутність ілюзії наче слабнула сама собою, отже треба було протягом віків переміщати її, утворювати іншу обстанову, творити інші пригоди, щоб відновити її міць. Так Ля-Салет затьмарила всі колишні святині, а Люрд її заступив, щоб померхнути самому з часом перед новими чудесними з'явищами в майбутньому. Тільки як Люрд забагатів так хутко, так чудесно, він звичайно завдячував це маленькій щирій душі чарівної Бернадетти. Тут не було вже жадної омани, жадної брехні, а самий розцвіт страждання, квола, хвора дівчинка, що принесла стражденному людству свою мрію щодо справедливости й рівности в чуді. Вона була сама вічна надія, сама вічна потіха. Крім того усі історичні й соціяльні умовини наче об'єдналися, щоб довести до найбільшого напруження цю потребу містичного пориву до кінця жахливого віку, віку, коли панувало позитивне дослідження. Ось чому Люрд, без сумніву, існуватиме ще довго в своєму тріюмфі, перше ніж обернеться в легенду, в одну з мертвих релігій з міцними, але вже розбитими пахощами.

— Ах, цей старовинний Люрд, сумирне, вірне місто, єдина можлива колиска, де могла народитися леґенда! П'єр так легко відновляв його в своїй уяві, обходячи навколо великого полотна панорами! Ця картина сама за все говорила, давала найкращу наочну лекцію. Монотонних пояснень можна було не слухати, пейзаж говорив сам за себе. Поперше, печера, западина в скелі, на березі Ґава, дика місцина, що навівала мрії, — зарослі чагарником схилки, кам'янисті кручі й жадної втоптаної стежки. Тут поки жадного натяку на всі теперішні прикраси: ні монументального надбережжя, ні алей англійського саду, що вигинаються поміж чепурних підстрижених кущів, ні опорядженого Ґроту, знівеченого та заґратованого, ні особливо крамнички, цього гнізда симонії, що за спокусу була для побожних душ. Діва не могла вибрати серед пустелі чарівнішого куточка, щоб явитися перед обраницею свого серця, перед бідною дівчинкою, що блукала тут, збираючи хмиз та носячи в душі сновидіння своїх болючих ночей. Далі йшла картина старовинного Люрду, що довірливо спав по той бік Ґава, позаду замкової скелі. Тут воскресала інша доба, містечко з його вузькими вулицями, вистеленими кругляками, з його темними будинками, мармуром обрамленими, з давньою напівеспанською церквою, повною старовинного різьбарства, населеною золотими видіннями та розписними поставами. Двічі на день тільки диліжанси з Баньєру й Котре скакали через Ляпаку, щоб піднятися крутою сошею нижньої вулиці. Дух віку не повіяв на ці сумирні дахівки, де попід ними тулилася одстала людність, що залишалася в стані дитинства, подавлена тісними путами твердої релігійної дисципліни. Жадної гульні, поважна, віками усталена торговля давала достатні засоби до щоденного існування, мізерного животіння, що його суворість охороняла чистоту звичаїв. І ніколи не було ще так П'єрові зрозуміло, як це Бернадетта, роджена на цій землі віри й чесности, розвилася на них, як натуральна троянда, що розквітла на придорожній шипшині.

— Це в кожнім разі дуже інтересна річ, — зауважив Герсен, коли вони всі троє вийшли на вулицю. — Я не шкодую, що заходив подивитися.

Марі й собі завдоволена сміялася.

— А правда, тату, як це все живо? — запитала вона. — Хвилинами так і уявляється, що всі ці люди ось зараз почнуть рухатися… А яка чудесна сама Бернадетта на колінах, в молитовному захопленні, коли полум'я свічки лиже їй пальці, не обпікаючи їх!

— Чекайте лишень, — почав архітект, — адже ми маємо всього одну годину; — чи не зайти нам до крамниці, щоб встигнути щось купити?.. Хочте обійти всі крамниці? Ми обіцяли Мажесте зробити йому перевагу; але ми можемо піти скрізь на оглядини… Га, що ви на це скажете, П'єре?

— Безперечно, якщо вам цього хочеться, — відповів священик. — Тим паче, що для нас це буде приємна прогулянка.

І всі вони повернулися на Мерляське плято. П'єр, вийшовши з панорами, зазнав дивного відчуття людини, що потрапила до чужої країни. Він наче перенісся з одного міста до другого на відстані кількох століть. Абат залишив самоту і сонний супокій стародавнього Люрду в сутінках під полотняною завісою, щоб ураз опинитися посеред нового Люрду, осяяного сонцем, заллятого гомінливою юрбою. Вибило вже десяту; вулиці чорніли від натовпу, подорожні квапилися до сніданку зробити потрібне закупно, щоб потім одне тільки діло знати, — пакуватися в дорогу. Тисячі прочан з національної прощі в останній метушні сновигали вулицями, робили облогу на крамниці. Крики, штовханина, біганина стрімголов, нагадували про кінець ярмарку під ненастанний гуркіт екіпажів. Ті набирали харчів на дорогу й спустошували ятки, де продавали хліб, ковбаси, сосиски, шинку. Ті купували овочі й вино: дорожні кошики наповнялися пляшками, пакунками в маснім папері, мало не лускали. У одного торговця, що возив сир на візку, — хапали його крам, наче вітром його розвіювано. Але охітніш за все юрба купувала священні речі, і ручні торговці, навантаживши візки свої статуетками, релігійними малюнками, робили золоті діла. Покупці, що бажали увійти до крамниць, утворювали перед ними хвости на вулиці, очікуючи своєї черги; жінки ходили обмотані величезними чотками, несли під рукою статуйку богородиці, а в руках бляшані глечики, куплені, щоб захопити з собою святої води біля чудодійного джерела. Ці глеки від одного до десяти літрів, одні без малюнка, інші з грубо намальованим зображенням люрдської божої матері, — дуже спричинялися до ярмаркового оживлення на вулицях своїм блиском нової бляхи та приємним брязкотінням, коли їх тягли в руках або на мотузці. І гарячкове захоплення покупками, приємність тринькати гроші, повертатися з кишенями, напакованими фотографіями й медалями, надавали святочного вигляду обличчям, перетворювали цю радісну юрбу в ярмаркових покупців, з гострими апетитами, що знаходили завдоволення.

На Мерляському плято Герсенові захотілося зайти до однієї з найкрасивіших та найгустіше натовпом набитих крамниць під вивіскою: „Субіру, брат Бернадеттин.“

— А чи не зробити тут нам своє закупно? Принаймні, наші дрібні сувеніри матимуть більш інтереса й місцевого кольориту.

Одначе він пішов далі, твердячи, що спочатку все треба оглянути.

П'єр із стиснутим серцем дививсь на крамницю брата Бернадеттиного. Йому жалю завдавала думка, що брат торгує портретами богоматері, що її сестра його бачила на власні очі. Але ж треба з чогось жити, а він, здається, чув, що родина обраниці поруч з тріюмфальною базилікою не встигла забагатіти і не дуже гарні справи мала через страшенну конкуренцію; якщо прочани залишали в Люрді мільйони, то й крамарів священними речами було тут понад двісті, не рахуючи власників готелів та домовласників, що винаймали кімнати. І кожен з них хапав собі свою долю наживи, так що прибутки, що їх жадібно кожне рвало собі, виходили дуже пересічні. Вздовж цілого плято йшла суцільна низка крамниць, що тулилися одна до другої; вони містилися по ятках дерев'яного барака, в якійсь ґалерії, що її побудувало місто та мало з цього до шістдесят тисяч прибутку. Це були справжні базари, виставки, що линули на пішоходи, зачеплювали публіку. На триста майже метрів не було інакшої торговлі: цілий натовп чоток, медалів, статуйок, що красувалися у вітринах. На вивісках видно було шановані імення: св. Роха, Йосипа, Єрусалиму, незайманої діви, священного серця, Марії, все, що небесний рай має в собі найкращого; і це робилося щоб розчулити й привабити покупців.

— Слово чести, — оголосив Герсен, — я гадаю, що тут по всіх крамницях усе те саме. Ходімо до першої ліпшої.

Йому надокучило ходити, ноги нили від марного сновигання повз крамниці.

— Якщо ти обіцяв купити що треба в Мажесте, — заперечила Марі, яка не знала втоми, — то найкраще повернутися до них.

— Ну, гаразд, вернімося до Мажесте.

Шереги крамниць знов починалися в алеї Ґроту. Вони знов тиснулися тут обабіч; але траплялися ювелірні, ґалянтерія, парасольки, там торгували теж і священними речами. Один кондитор продавав навіть цукерки на люрдській воді, в пуделечках з люрдською божою матір'ю на покришці. На вітринах фотографа переважали краєвиди Ґроту, базиліки, портрети єпископів, ченців поруч з славетними пейзажами з сусідніх гір. Книжкова торговля виставила новіші видання духовної літератури, книги з побожними заголовками поміж численними розвідками про Люрд, що вийшли за останнє двадцятиліття, при чому деякі з них мали величезний успіх. На цій широкій, велелюдній дорозі юрба розливалася вільною хвилею; бляшані глеки бряжчали, усе раділо, життя скрізь клекотіло могутнім струменем проти яскравого сонця, що пронизувало алею з одного кінця до іншого. І статуйкам, медалям, чоткам не видно було кінця-краю. Одна виставка продовжувала іншу; цілі кілометри стелилися так уздовж улиць цілого міста, захопленого тим самим базаром, де продавалися однакові речі.

Проти готеля „З'явищ“ де-Герсен знов почав вагатися.

— Отже, виходить, ухвалено, ми робимо свої покупки тут?

— Ну, звичайно, — відповіла Марі. — Подивися, яка гарна крамниця.

І вона перша увійшла до крамниці, справді найбільшої на цій вулиці, що містилася в нижнім поверсі готелю, ліворуч. Герсен і П'єр пішли за нею.

Аполліна, племінниця подружжя Мажесте, що провадила продаж, стояла на лавочці, здіймаючи кропильниці з високої полиці шахви під склом, щоб показати їх молодому чоловікові, елеґантному санітарові в чудесних жовтих черевиках. Вона сміялася, наче горлиця воркувала, прекрасна з своїм чорним волоссям та чудесними очима на трохи незграбному обличчі, з рівним чолом, широкими щоками й повними рум'яними устами. П'єр помітив, що елегантний покупець потай полоскотав їй біля краю спідниці, ногу, що здавалася одкрита була назустріч бажанням. А втім молода дівчина, наче нічого не трапилося, у ту саму мить зручно стрибнула на підлогу, запитуючи:

— То ви вважаєте, що ця модель кропильниці не сподобається вашій тітоньці?

— Ні, ні, — відповів санітар, одходячи. — Пошукайте іншої моделі. Я їду тільки взавтра, я ще раз зайду.

Пізнавши в особі Марі молоду дівчину, зцілену напередодні, ту, що про неї говорила пані Мажесте, Аполліна виявила багато запобігливости. Вона весело, але трохи здивовано та неймовірно дивилася на Марі, наче заховуючи посмішку вродливої дівчини, що пишається своїм розкішним тілом перед цією незайманістю, такою дитинною та запізненою. Але як спритна продавчиня, вона була люб'язна й сипала компліментами.

— Ах, панно, я дуже щаслива була б, як ви щонебудь у мене купили. Чудо, що над вами довершилося, таке прекрасне!.. Ціла крамниця до ваших послуг, — у нас найбільший вибір.

Марі ніяково стало.

— Дякую, нам потрібні самі дрібнички.

— Коли дозволите, — мовив Герсен, — ми собі виберемо.

— Будьте ласкаві, добродію, вибирайте. А там побачимо.

А що увійшли інші покупці, Аполліна забула за них, повернувшися до свого ремества гарненької продавчині з ласкавими словами, чарівними жестами, особливо коли доводилося говорити з чоловіками, що їх вона відпускала з напханими кишенями.

Герсенові залишалося всього два франки з люїдора, що йому подарувала Блянш на кишенькові видатки. Тому він не міг розмахнутися. Одначе, П'єр оголосив, що вважатиме за найбільшу образу, якщо друзі його не приймуть у подарунок кількох дрібничок з Люрду. Тоді ухвалено було насамперед обрати дарунок для Блянш, а тоді для самої Марі та батька згідно з їхнім смаком.

— Не будемо поспішати, — твердив повеселівши Герсен. — А ну, Марі, вибери щось кращого… Як ти гадаєш, що найприємніше було б для Блянш?

Усі троє почали розглядати, вибирати, ритися в дрібничках. Але нерішучість їхня збільшувалася в міру того, як переходили вони від однієї речі до іншої. Величезна крамниця з своїми вітринами, шухлядами, що йшли згори донизу, нагадувала море з численними хвилями: цілі купи найрізнорідніших священних речей лежали і тут, і там, і скрізь. Тут були чотки, зв'язки чоток, розвішані по стінах, купи чоток по висувних шухлядах, починаючи від найпростіших по двадцять су за дюжину, до чоток з запашного дерева, агату, ляпіс-лазурі, оправлених у золото та срібло; деякі довжелезні чотки — ланцюги, призначені, щоб оповити двічі шию й стан, складалися з різних намистин, як лісовий горіх завбільшки, розділених мертвими головами. Тут були медалі, цілий дощ медалів, пуделка, догори наповнені ними, медалі різних розмірів, з найрізноманітнішого матеріалу, і найдешевші й найдорожчі, з різними написами, з зображеннями Ґроту, базиліки, церкви незайманого зачаття, штиховані, рельєфні, емальовані досконалого виробу й аляпуватої фабрикації, відповідно до ціни. Були статуйки божої матері, маленькі й більші, з олова, з дерева, з слонячої кістки, але найбільше з гіпсу, то білі, то яскраво розмальовані, що без кінця-краю відтворювали Бернадеттин опис святої діви. Богородицю зображували з благосним усміхненим обличчям, в дуже довгому покривалі, в блакитній опоясці, з золотими трояндами на ногах, але були невеличкі одміни на кожній моделі, щоб ґарантувати власність фабриканта. За статуйками йшла інша хвиля священних речей: сотні варіянтів нарамників, тисячі клішів малюнків духовного змісту, витворних гравюр, простих хромолітографів, що поринали в масі маленьких малюночків, розфарбованих, позолочених, полакованих, з букетами квітів, в мережаній рамці. Були, між іншим, і ювелірні речі: кільця, брошки, браслети із зірками, хрестами, з постатями святих. Але паризька ґалянтерія над усім переважала, затоплюючи решту: ручки на олівці, портмоне, портсигари, преспап'є, ножі папір різати, табатирки, сила-силенна речей, що на них ненастанно повторювалися базиліка, Ґрот, люрдська божа мати, відтворені на всі лади, усіма відомими засобами. У шухляді, де лежали речі до п'ятдесят сантимів за штуку, купою навалені були кільця до серветок, чарки на рідкі яйця й дерев'яні люльки на цигарки, прикрашені рельєфним малюнком божої матері в сяйві.

Що далі, то Герсенові гидко ставало й сумно; його охоплювали роздратовання людини, з артистичним смаком.

— Але це все жахливе, жахливе! — повторював він на кожну нову річ, що трапляла йому до рук.

Він зірвав серце, пригадавши П'єрові свою спробу поновити виробництво малюнків духовного змісту, що його зруйновано.

Останні крихти його капіталу пішли на це, і архітект був ще суворіший до лихеньких виробів, що ними переповнена була крамниця. Чи то бачили де вироби такі дурні, претенсійні, химерні та потворні? Вульгарність задуму, безглуздість виразу конкурували в них з банальною вмілістю виконання. Це було ні трохи не краще за модні картинки розмальованих бомбоньєрок, за воскові ляльки, що крутяться у вікнах голярні: мистецтво фалшивої краси, незграбної наївности, позбавлене всього реального, усього людського, характерного, позбавлене щирости. І архітект, раз сівши на свого коника, не вгавав; він не міг не висловити своєї відрази до побудов нового Люрду, до жалюгідної потворности ґроту, до кольосальної дивоглядности узвозів на горбі, до жахливої непропорційности церкви Розер і базиліки, при чому одна, надто важка, нагадувала базар із зерном, а друга з анемічною худорлявістю об'єднувала відсутність стилю.

— Ах, справді, — кінець-кінцем зробив він висновок, — треба надто любити господа бога, щоб мати мужність поклонятися йому посеред усієї цієї потворности! Вони все перепсували, все загадили, наче умисне; ніхто не мав хоч іскри справжньої творчости, ні хвилини зворушення, ні справжньої наївности, ні щирої віри, що творять взірці мистецтва. Усі вони тільки кривили душею, копіювали інших, ніхто не віддавався своєму завданню душею й тілом! А чим же можна надхнути їх, коли вже вони не виростили нічого великого на цій землі чудес!

П'єр не відповідав. Але його дуже вразили ці роздуми, він сам собі з'ясував кінець-кінцем причину важкого почуття, що зазнав його як тільки приїхав до Люрду. Цей важкий настрій походив від розходження між сутосучасним оточенням і віруваннями минулих віків, що їх робили спроби відродити. Абат уявляв собі стародавні собори, де тріпотіла віра народів, і старовинні речі поклоніння, образи, ювелірні вироби, статуї святих з каміння, з дерева, дивної сили й краси виразу. Уся справа в тім, що за тих далеких часів робітники вірували, віддавалися роботі тілом і душею, у цілій наївності свого зворушення, як говорив Герсен. А тепер архітекти будують церкви з легким серцем та з спокійним розумінням справи, що вони його застосовують до побудови п'ятиповерхових будинків. Та сама історія із священними речами, з чотками, медалями, статуйками; їх виробляють гуртом у велелюдних кварталах Парижа робітники-гультяї, що навіть до церкви не ходять. Звідси це цяцькове виробництво, лихенький крам, копійчані бляшані вироби, мізерні у своїй лубочній красі, в своїй безглуздій сантиментальності, що від неї млосно стає! І Люрд затоплений усім цим, спустошений, понівечений, отже людям з найменш витонченим смаком моторошно ходити тутешніми вулицями. Усе це йде всупереч до спроби відродити колишню святість старовини, йде всупереч легендам, церемоніям, процесіям померлих віків. І П'єрові враз спало на думку, що історичний і соціяльний вирок Люрдові полягає власне в тім, що віра назавсіди вмерла серед французького народу, коли він не вкладає її вже а ні в побудову храмів, що його руки їх будують, а ні в виробництво своїх чоток.

Марі все ще рилася посеред різних речей з нетерплячкою дитини, не знаходячи нічого гідного тієї захопленої мрії, що вона її з собою завозила, щоб берегти її ціле життя в глибині душі.

— Батьку, час іде. Ти мусиш проводити мене до лікарні… І що робити, хай уже я подарую Блянш ось цю медалю, із срібним ланцюжком. Вона носитиме її, як маленьку прикрасу. А для себе я візьму цю статуйку люрдської богоматері, маленьку моделю, досить гарно розмальовану. Я поставлю її до своєї кімнати й прикрашатиму живими квітами… Правда ж, це буде гарно?

Герсен ухвалив те, що дочка вибрала. А сам ніяк не міг нічого собі знайти.

— Боже мій, боже мій! так важко на чомусь спинитися!

Він розглядав ручки на пера з слонячої кістки з кулькою на кінці, завбільшки з горохвину, де всередині були мікроскопічні фотографії. Приклавши до ока одну з них, він захоплено йойкнув:

— Але чекайте! Та це ж цирк Ґаварні! Ах, оце диво! Тут усе як у натурі. І як це такий колос уміщається в горохвині? Слово чести, візьму я цю ручку, вона забавна, вона нагадуватиме мені мою поїздку.

П'єр вибрав собі тільки велику фотографію Бернадеттину, де вона була на колінах, у чорній сукні, з фуляровою хустиною на голові. Кажуть, що це єдиний знімок з натури. Абат поспішаючися розплативсь і всі троє збиралися одходити, як враз до крамниці влетіла пані Мажесте; вона почала їх затримувати, кажучи, що бажає піднести невеличкий подарунок Марі, це бо принесе щастя її домові.

— Будьте ласкаві, панно, виберіть собі нарамника, от з цих. Свята діва, що вас обрала, заплатить мені за нього.

Вона підносила голос, метушилася, так що притягала увагу покупців, усі зацікавилися й впилися жадібними очима в молоду дівчину. Це знов росла популярність навколо неї, вона перекинулася, кінець-кінцем, на вулицю, коли господиня готелю стала на порозі крамниці, роблячи знаки крамарям навпроти й починаючи каламутити увесь квартал.

— Ходімо, чи що, — питала Марі, почуваючи себе ніяково.

Одначе батько затримав її ще, побачивши священика, що увіходив.

— Ах, пан абат де-Ґермуаз!

Це справді був красивий абат, у тонкій сутані, наперфумований, з свіжим обличчям, просякнутий ніжними веселощами. Він не помітив свого вчорашнього сопутника та жваво наблизивсь до Аполліни, одводячи її на бік.

І П'єр почув, як він мовив їй стиха:

— Чому ви не принесли мені сьогодні вранці три тузина чоток, як я вас прохав?

Аполліна знов почала сміятися своїм воркітливим сміхом горлиці й лукаво поглядала на нього, не відповідаючи.

— Адже ці чотки призначені для моїх духовних дочок у Тулузі: я збирався покласти їх на дно валізки, а ви ще обіцяли допомогти мені вкласти білизну.

Вона все сміялася й піддрочувала його своїми красивими очима, злегка скосивши їх на бік.

— Тепер я не поїду раніше як завтра. Принесіть мені чотки сьогодні ввечері, як будете вільні… Згода? Я мешкаю на розі, у Дюшен, умебльована кімната внизу… Будьте ласкаві, приходьте самі.

Кінець-кінцем продавчиня з жартівливим виглядом вимовила ледве чутно своїми рум'яними губами, але таким тоном, що покупець міг не мати певности щодо її обіцянки.

— Звичайно, пане абате, я прийду.

Тут їхню розмову порушили. Герсен виступив наперед, бажаючи привітатися з молодим священиком. Обидва враз розбалакалися про Ґаварні: чудесна прогулянка, чудові години, що про них їм не забути ціле життя! Потім вони взяли на кпини двох своїх компаньйонів-священиків, добродушних співбесідників, що їхня наївність вельми їх потішила. Архітект кінець-кінцем нагадав своєму новому приятелеві обіцянку поклопотатися про нього у свого знайомого багатія в Тулузі, архі-мільйонера, може той взяв би участь в його вправах над керуванням повітряними кулями.

— На перший раз досить буде авансу сто тисяч франків, — закінчив він.

— Важте на мене, — мовив абат де-Ґермуаз. — Ви не марно благали святу діву.

А в той час П'єр, що не випускав з рук портрета Бернадеттиного, вражений був її надзвичайною подібністю до Аполліни. Те саме трохи масивне обличчя, великий рот і ті самі чудові очі. Він згадав, що пані Мажесте говорила йому про цю дивну подібність, при чому виявилося, що її Аполліна була вельми бідна в дитячі роки, живучи в Бартре, перше ніж тітка взяла її до себе в крамницю на допомогу. Бернадетта! Аполліна! Яке дивне наближення, яке перевтілення тридцять років згодом! І враз з цією спокусливо усміхненою Аполліною, що їй призначали любовні побачення та про неї ширилися двозначні чутки, цілий новий Люрд став перед його очима: розпусні візники, продавчині свічок, власниці кімнат, що ловлять мешканців на станції, сотні умебльованих домів з маленькими ізольованими помешканнями, навала вільних священиків, охоплених пристрастю паній-піклувальниць і звичайних собі подорожніх, що прибули сюди завдовольняти свої апетити. Потім цей запал гандлярства, викликаний дощем мільйонів, ціле місто, захоплене жадобою; крамниці, що перетворювали міські вулиці в базари, люто ворогують проміж себе; готелі, що жадібно живуть коштом прочан, навіть „блакитні сестри“, що тримають табльдот, і печерні ченці, що копійчину женуть в ім'я господа бога, визискуючи побожність вірних! Яка сумна, жахлива подія: видіння Бернадетти, такої чистої, незайманої викликало захоплення в народніх масах, примусило їх накинутися на ілюзію добробуту, притягло сюди річку золота, а разом з нею прийшла й розпуста, як тільки повіяло забобонами, як людство сунуло сюди юрбами, принесло з собою гроші й деморалізувало назавсіди цей чесний куточок землі. Де колись цнотливі лілеї цвіли, виросла тепер грішна троянда на угноєному ґрунті пожадливости й насолоди життям. З Вітлеєму народився Содом, з того часу, як невинна дівчинка побачила тут діву.

— Ну, що я вам казала! — скрикнула пані Мажесте, помітивши, що П'єр порівнює її племінницю до портрету. — Аполліна це викапана Бернадетта.

Молода дівчина наблизилася до них із своєю люб'язною посмішкою, полещена таким порівнянням.

— А дайте но глянути! — гукнув абат Ґермуаз, дуже зацікавлений.

Він узяв фотографію, порівняв її й собі до обличчя продавчині й виявив велике захоплення.

— Диво дивне! Ті самі риси… Перше якось не помічав, а тепер я зачарований.

— Одначе, — мовила кінець-кінцем, не витримавши, Аполліна, — мені здається, що ніс її грубший за мій.

— О, ви красивіша, далеко красивіша, — з запалом підхопив абат, — нема в тім жадного сумніву!.. Але все таки вас можна взяти за рідних сестер.

П'єр не міг втриматися від сміху на цю нісенітницю. Ах, бідолашна Бернадетта померла, а сестри в неї тут не було. Вона не могла більш відродитися, існувати їй неможливо було в цій країні метушні й спокуси, що її вона утворила.

Кінець-кінцем Марі вийшла з крамниці під руку з батьком; було вирішено, що чоловіки зайдуть по неї до лікарні, щоб разом рушити на вокзал. На вулиці купка народу, більше як п'ятдесят чоловіка, підчікували її в якімсь екстазі. Їй вклонялися, її слідами йшли; одна жінка примусила свою кволу, хвору дитину, що її несла назад від Ґроту, доторкнутися сукні чудесно зціленої дівчини.

III.

З пів до третьої білий поїзд, що йому треба було від'їхати з Люрду о третій сорок, був уже на станції біля другої плятформи. Він очікував три дні на запасній колії у повному складі, як прибув з Парижу; і з того часу, як його поставили на місце, два білі прапори розвівалися на переднім та заднім ваґоні як оповіщення прочанам, що їх посадовити була справа нелегка й дуже забарна. Усі чотирнадцять поїздів національної прощі мали одбути з Люрду цього самого дня. О десятій ранку пішов зелений, далі рожевий, згодом жовтий; далі була черга білому, а за ним ішли інші, оранжовий, сірий, блакитний; на залізничний персонал знов упала сила клопотів, настав страшний день, метушня, шарварок, що збивав з ніг службовців.

Але одбуття білого поїзда завсіди викликали жваве зацікавлення; це була найбільша справа цього дня, бо він одвозив важко хворих, а поміж них бували, звичайно, улюбленці святої діви, що над ними вона створила чудо. Тому то попід наметом ринув натовп, залишаючи широку плятформу щось із сто метрів завдовжки. На всіх лавках уже посідали численні прочани із своїми пакунками; вони заздалегідь посходилися. Край платформи з-за буфетних столиків майже бійка зчинилася; чоловіки пили пиво, панії — лимонад; а з протилежного краю, де під'їздили екіпажі, санітари підтримували вільний прохід, щоб полегшити нести хворих, що їх чекали з хвилини на хвилину… А широкими пішоходами ненастанно сновигала юрба: розгублені в шарваркові бідаки, священики, що летіли чим дужч, бажаючи по змозі допомогти, чоловіки в сурдутах, цікаві та супокійні, коротко, найрізноманітніша публіка, що колинебудь стикалася на залізничному вокзалі.

О третій барон Сюїр з себе виходив і не знав, що робити; бракувало коней через величезну навалу туристів; вони розхопили силу екіпажів на свої екскурсії до Барежу, Котре, Ґаварні. Кінець-кінцем занепокоєний сторож кинувся назустріч до Берто та Жерара; ті поверталися сюди, оббігали ціле місто. Але все йшло гаразд, казали вони; потрібні коні вони здобули й справа з перевезенням хворих провадилася в якнайкращих умовинах. На подвір'ї санітари стояли напоготові з своїми ношами й ручними візками, очікуючи на шпитальні фургони, лінійки й екіпажі, набрані перевозити хворих з лікарні. Запас матраців та подушок лежав цілою горою під газовим ріжком. Перші хворі вже прибули, і тут барон Сюїр знов загубив голову, тоді як Берто та Жерар поспішали на плятформу. Вони пильно стежили за всім і давали розпорядження посеред штурханини, що все збільшувалася.

На плятформі перехожувався отець Фуркад, під руку з отцем Масіясом, вони зупинилися, побачивши лікаря Бонамі, що саме підходив.

— Ах, лікарю, я щасливий… Отець Масіяс, що оце від'їздить, тільки допіру розповідав мені про надзвичайну милість святої діви до цієї інтересної молодої дівчини, панни Марії де-Герсен. Ось уже цілими роками не траплялося такого надзвичайного чуда. Це справжнє щастя для всіх нас, це благословення на плоди наших зусиль… Цілий християнський світ осяяний буде від нього, заспокоєний, потішений, збагачений.

Він сяяв з радощів, і лікар приєднавсь і собі до нього; його голене з грубими рисами обличчя й вічно стомлені очі виражали глибоке завдоволення.

— Це дивно, дивно, преподобний отче! Я напишу брошуру; ніколи ще зцілення надприродне не відбувалося таким реальним способом… О, скільки шелесту справить воно!

Усі троє сунули далі; помітивши, що отець Фуркад дужче, як раніш, волоче хвору ногу, міцно спираючися на руку свого сопутника, Бонамі запитав:

— Вам, мабуть, гірше, ваше преподобіє? Ви, здається, дуже страждаєте?

— Ох, і не кажіть: я не міг очей заплющити цілісіньку ніч. І яка прикрість, що напад подагри відновився саме в день мого приїзду сюди? Наче недуга не могла трохи почекати… Але менше з тим, годі про неї говорити. Я дуже завдоволений з наслідків цього року.

— Ах, так, так, — підхопив і собі отець Масіяс з тремтючим хвилюванням у голосі, — ми можемо пишатися, ми од'їздимо з серцем, сповненим подяки й ентузіязму. Крім випадку з цією молодою дівчиною, скільки ще чудесних зцілень! Їх і не перелічити: німі говорять, глухі чують, обличчя поточені болячками стають гладкі, як долоня; сухітні, що вже помирали, починають їсти з чудовим апетитом та пританцьовують; чисто тобі наче повоскресали з мертвих! Я везу з собою назад не поїзд страдників, а поїзд воскресення й слави.

Він перестав бачити навколо себе недужих і од'їздив з тріюмфом безмежним в засліпленні своєї віри. І всі троє проходжувалися далі повз ваґонів, що все наповнялися. Ченці й лікарі посміхалися на звернені до них поклони прочан, час од часу зупинялися, щоб підбадьорити словом потіхи якусь нещасливу страдницю, що її проносили повз бліду, як смерть, що цокотіла зубами, тремтячи з пропасниці. Вони запевняли її, що вигляд в неї значно кращий і вона конче одужає.

Але тут надійшов начальник станції; дуже заклопотаний, він кричав своїм пронизливим голосом:

— Не застановляйте плятформи! Не застановляйте плятформи!

Коли Берто зауважив, що десь треба ставити ноші, перш ніж вносити до ваґонів хворих, він розгнівавсь:

— Але ж подивіться, хіба це годиться? Он там кинули візка поперед. Адже з хвилини на хвилину я чекаю поїзда з Тулузи! Ви може хочете, щоб вам подушило ваших людей?

І начальник побіг далі, даючи наказа своїм підлеглим не допускати на колію розгублену отару прочан, що пленталися хто куди. Траплялися старі селяни, що не вміли навіть впізнати кольору свого поїзда. Ось чому кожному з них одягали на шию квитка відповідного кольору, щоб легше було порозміщувати весь цей народ куди слід, немов безсловесні тварини. Але якого клопоту завдавали ці чотирнадцять додаткових поїздів у один день, в тойчас як і звичайний рух на лінії відбувався без зміни.

П'єр, що з'явивсь на станцію, із своєю валізкою в руках, на превелику силу дістався на плятформу. Зцілена Марі висловила палке бажання ще раз перед од'їздом помолитися біля Ґроту, щоб душа її до останніх хвилин перебування в Люрді палала вдячністю до святої діви. І абат залишив Герсенові провадити туди свою дочку, поки сам він розраховувався в готелі. А втім він узяв з них слово, що потім вони приїдуть на вокзал в екіпажі. Мабуть, Марі з батьком прибудуть на станцію не пізніше як чверть години згодом. Чекаючи їх, він насамперед почав розшукувати свій ваґон, щоб швидше звільнитися від пакунка. Виявилося, одначе, що це не легка була справа, і П'єр пізнав той переділ, де вони їхали, тільки з картонної картки, почепленої на ньому. Цей чотирикутник з картону, де виставлені були ймення пані де-Жонк'єр, сестри Гіяцінти й сестри Клер Дезанж, теліпався тут три доби під пекельним сонцем і під грозою. Так, це був той самий ваґон. П'єрові уявилася середина його, де повно напхано страдників, пасажирів; покладені подушки вже позначали місце, де тулився в кутку Сабатьє, а на дерев'яній лавці, де ставили були візка Марі і де хвора зазнала таких страждань, їдучи сюди, збереглася ще глибока подрапина від залізного шквореня. Залишивши у ваґоні свою валізку, П'єр вийшов на платформу і почав спокійно підчікувати своїх сопутників, розглядаючися на всі боки. Дивувало його, що нема лікаря Шасеня, який неодмінно обіцяв прийти провожати їх.

Тепер, коли Марі була вже на ногах, абат не одягав більше помочів санітара, обмежуючися самим червоним хрестом прочанина на своїй чорній сутані. Вокзал, що він його бачив у день приїзду тільки побіжно, під холодним промінням світанку, посеред невеселої метушні та болючих хвилювань того жахливого ранку, сьогодні видалося йому, був дуже показний із своїми просторими пішоходами та широкими виходами. Скрізь чисто, світла багато, будинок веселий, ясний. Сусідніх гір не видко було, але проти вікон пасажирських височіли горби надзвичайної краси. Година була дуже м'яка; пухнаті, ніжні хмаринки затуляли сонце на небосхилкові молочної білизни, звідки падало тільки зм'якшене світло, подібне до білої куряви матових перлів. Прості люди називають цей час „панночкина година“.

Вибило третю, і П'єр подививсь на циферблят великого годинника, коли на вокзал прибули пані Дезаньйо, пані Вольмар і пані де-Жонк'єр з дочкою. Ці панії приїхали з лікарні вчотирьох і зараз почали шукати за прикладом абатовим свої ваґони. Раймонда враз побачила переділ першої кляси, що в ньому вона приїхала.

— Мамо, мамо, сюди! — кликала вона, — побудь трохи з нами, поки привезуть твоїх хворих!

І П'єр опинивсь тоді лицем до лиця з панією Вольмар. Їхні погляди зустрілися. Але він її не впізнай, а їй тільки злегка затремтіли повіки. Це була знов жінка в чорному, повільна, недбала, скромна, що рада була знітитися. Вогонь її широких очей погаснув, оживаючи на хвилину іскрою під її серпанком байдужости, але налітав серпанок тіні, що, здавалося, їх гасила.

— Ах, жахлива міґрень! — повторяла вона до панії Дезаньйо. — Ви бачите, і досі я не почуваю голови… Це так подорож впливає на мене. Так щороку зо мною, та сама справа.

Оживлена, як ніколи, рожева й збурена, та інша захоплено повторяла.

— Моя люба, тепер я до ваших послуг. Так і мене схопило було з самого ранку, гостра невральгія… але… але…

Вона нахилилася, далі продовжуючи пошепки:

— Але вірю, що це вже воно! Так, це бебе, що я його так бажаю, досі не хоче з'явитися… я благала святу діву й почувала вже себе як недужа, так недужа у-вісні! І ось всі ознаки… Ось побачите обличчя мого чоловіка, що чекає мене в Трувілі! Ото буде щасливий!

Дуже поважна, пані Вольмар слухала. А тоді мовила із своїм спокійним виглядом:

— А я ось, моя люба, знаю особу, що саме не хоче мати діти… Вона приїхала сюди, вона більше нічого не робила.

Але Жерар з Берто, розгледівши паній, уже поспішали до них. Уранці до лікарні божої матері скорботниці з'явилися обидва кузени, і пані Жонк'єр прийняла їх у маленькім бюрі, поруч з кімнатою на білизну. Тут надзвичайно ґречно, прохаючи з добродушною посмішкою вибачення за певну нетерплячку, Берто попрохав руки Раймондиної для свого кузена Жерара. Після цих освідчин усі відчули полегшення; мати крізь сльози казала, що Люрд принесе щастя молодятам. І справу з шлюбом покінчили кількома словами, на загальне завдоволення. Вирішили навіть з'їхатися докупи п'ятнадцятого вересня в замку Бернвіль, поблизу Кану, у маєткові дядька нареченої, дипломата; Берто знайомий був з ним і обіцяв привезти до нього Жерара. Потім покликана Раймонда почервоніла з радощів, кладучи свої обидві руки в простягнуті руки нареченого.

Останній метушивсь тепер біля нареченої, пропонуючи свої послуги.

— Чи не хочете подушок на ніч? Не церемоньтеся; у мене їх багато знайдеться, для вас і ваших сопутників.

Раймонда весело відмовлялася.

— Ні, ні, ми не такі вже розніжені. Залишіть подушки бідолашним хворим.

Панії говорили всі одразу. Пані де-Жонк'єр скаржилася на страшенну втому, та проте сяяла від щастя, любовно поглядаючи на дочку, що стояла поруч з нареченим. Одначе Берто та його кузен не могли залишитися довше; їх прикликала служба, і вони почали прощатися, нагадуючи про умовлене побачення. — Отже п'ятнадцятого вересня, в Бернвілі?

Так, так, це вирішено. Веселий сміх не вгавав, потиснули собі руки, в той час, як очі, повні ласки та ніжности, доповнювали те, чого не можна було вголос висловити в цій юрбі.

— Як? — скрикнула маленька пані Дезаньйо, — п'ятнадцятого ви їдете до Бернвілю? Якщо ми залишимося в Трувілі, як бажає мій чоловік, то заїдемо побачитися з вами!

І вона вдалася до мовчазної пані Вольмар.

— Приїздіть і ви. Це буде так весело, якщо з'їдемося раптом усі разом.

Молода жінка повільно махнула рукою, відповідаючи з виглядом стомленої байдужости:

— О, щодо мене, то всім приємностям край. Я повертаюся додому.

Очі її знов зустрілися з очима П'єра, що залишався поруч пані. Йому видалося, що вона збентежилася на хвилину й вираз невимовного болю пройшов по її безстрасному обличчі.

Прибули й сестри ордену успіння. Панії-піклувальниці приєдналися до них біля буфетного фургону. Ферран, що приїхав з сестрами в кареті, увійшов до ваґону перший та допоміг сестрі Сен-Франсуа злізти на високу підніжку. І він залишивсь стояти на порозі цього приміщення, перетвореного на кухню, де містилися дорожні харчі: хліб, бульйон, молоко, шоколяда, і сестра Гіяцінта і сестра Клер-Дезанж, залишившись на платформі, передавали йому похідну аптечку та інші речі дрібного багажу.

— Ну, здається все? — запитала в нього сестра Гіяцінта. — Гаразд! Тепер вам залишається прилягти в своєму куточкові й спати; ви ж нарікаєте, що ми не користуємося з ваших послуг.

Ферран почав потихеньку сміятися.

— Сестрице, я буду допомагати, сестрі Сен-Франсуа… Я запалю гасову плитку, помию чашку, розноситиму порції під час зупинок, занотованих на тій таблиці… А проте, коли вам потрібний буде лікар, ви приходьте по мене.

Сестра Гіяцінта й собі почала сміятися.

— Але нам зовсім більше не потрібний лікар, бо всі наші хворі зцілилися.

І глянувши йому просто ввічі, вона вимовила із своїм спокійним виглядом братерської приязни:

— Прощайте, пане Ферране!

Він посміхавсь ще тоді, як від безмежного хвилювання очі йому вогкі ставали. В звуках тремтливого голосу чути було, що він довго пам'ятатиме про подорож, про радість несподіваної зустрічі з нею, що він збереже вічний спомин про минуле й божественну ніжність до неї.

— Прощайте, сестрице.

Пані де-Жонк'єр збиралася вже сідати до ваґону з сестрою Клер-Дезанж та сестрою Гіяцінтою. Але остання запевняла, що поки ще нема чого поспішати, бо хворих щойно почали привозити. Вона залишила її, забравши другу сестру, І навіть настояла, щоб піклувальниця віддала їй ручний сак, запевняючи, що вона знайде його потім на своєму місці. Отже панії й далі собі переходжувалися та весело базікали на широкій плятформі.

У той час П'єр, поглядаючи на великого станційного годинника, стежив як хвилини все тікали наперед і уже почав дивуватися, що немає Марі з батьком. Як би тільки Герсен не загубивсь десь по дорозі! І він почав виглядати їх, як ураз кинувся йому ввічі Віньєрон, що, зовсім загубивши голову, несамовито штовхав поперед себе дружину свою й малого Ґустава.

— О, пане абате, будьте ласкаві, скажіть мені, де це наш ваґон, допоможіть мені впакувати туди наші речі й цього хлопчака… Я зовсім загубив голову, вони мене зовсім вивели з себе…

А тоді перед купе другої кляси він вибухнув збуренням, хапаючи за руки священика, коли той саме збирався внести до ваґону недужого хлопчака.

— Ви уявіть собі тільки! Вони бажають, щоб я їхав, вони мені відповідають, що коли я чекатиму до завтра, зворотний квиток мій не буде мати сили. Я ж їм чудесно з'ясував пригоду. Адже мені й так не солодко залишитися з мертвою, її обряжати, сидіти над нею, класти її до труни та одвозити взавтра, як мине визначений термін. І щож? вони зволять відповідати, що це їх не обходить, що вони роблять і так уже велику знижку на квитках прочанських і не можуть вважати на всілякі пригоди з людьми, які вмирають.

Пані Віньєрон, тремтячи, слухала його, в той час, як забутий Ґустав, похитуючися від утоми на своїй милиці, підносив своє жальке личко зацікавленого мручого.

— Я вже їм кричав на всі способи, що бувають випадки надзвичайної ваги. Що вони велять мені зробити з мертвим тілом? Не можу ж я кінець-кінцем узяти його під руку й притягти його їм сьогодні, як якийсь вантаж. Я змушений залишитися… Ні, як подумаєш, скільки на світі лихих та дурних людей!

— А ви говорили з начальником станції? — запитав П'єр.

— Так, начальник станції… Де ти його знайдеш у цій шарпанині? А втім треба це зробити, конче треба.

А що жінка його, захолола з переляку, непорушно стояла, він накинувсь на неї:

— Чого ж це ти не посуваєшся? Іди ж, щоб можна було передати тобі речі й дитину.

Це було жахливе видовисько: він її штовхав, кидав її пакунки, в той час як П'єр брав на руки Ґустава. Бідолашне створіння, легеньке як пташеня, здавалося, ще більш схудло, поїдене ранами, такими болючими, що хлопчак навіть злегка скрикнув:

— О, крихітко, хіба я тобі боляче зробив?

— Ні, ні, пане абате, мене надто затуркали сьогодні, я страшенно стомився.

І він посміхнувсь із своїм проникливим та сумним виглядом. А потім засунувся до свого куточка, заплющив очі, остаточно знесилений від цієї убійчої подорожі.

— Ви розумієте, — провадив Віньєрон, — мені зовсім не солодко маринуватися тут, в той час, як дружина і син повертаються до Парижу самі, без мене. Але це конче потрібне, в готелі їм залишатися незручно; крім того довелося б удруге платити тоді вже за три місця, якщо вони не захочуть вважати на моє становище. Та й дружина моя, до того, безтямна. Їй не вправитися самій нізащо!

Тут він, засапавшись, взявся востаннє давати панії Віньєрон дрібні та детальні зауваження, щодо самої подорожі залізницею та як дістатися з вокзалу додому, як доглядати Ґустава, коли йому стане зле. Покірлива, злегка розгублена, вона відповідала на кожне речення:

— Так, так, мій друже… Без сумніву, мій друже…

Але ось він враз вибухнув:

— Проте чи матиме силу мій зворотний квиток? Я хочу це вже напевне знати… Треба, щоб мені його знайшли, цього начальника станції!

Він кинувсь знов між юрбу, як враз побачив на платформі залишену милицю Ґуставову. Це ціле нещастя було, що змусило його здійняти руки до неба, покликати бога за свідка, що ніколи він так не може вийти з своїх затруднень. І він кинувсь до своєї дружини, а тоді побіг, як очманілий, вигукуючи:

— Дивися, ось ти все забудеш!

Тепер почали прибувати хворі; як і в день приїзду, це був безконечний потік вздовж пішоходів на колії. Усі бридкі недуги, усі болячки, усі убозтва, переходили тут іще раз, при чому наче не зменшилося й число хворих, ні полегшень не помітно на хворобах. Їх уже одвозили, а вони такі самі були, як їх привезли сюди, в такому саме стані, як привезли. Ручні візки з параліжованими старухами та їхніми тлумаками в ногах, підскакували, гуркотячи, на рейках… Ноші, де лежали обмотані, непорушні постаті, з мертвим обличчям та блискучим від пропасниці зором, похитувалися від штовханини серед страшенного натовпу. Це була шалена метушня, без жадної рації, жахлива розгубленість, запити, крики, біганина, кружляння на одному місці безсловесної отари, що ніяк не може знайти двері до свого хліва. Санітари кінець-кінцем загубили голову, не знаючи куди повернутися під вигуки сторожів, що раз-у-раз лякали людей, збиваючи їх з пантелику.

— Дивіться, дивіться там! Поспішіть! Ні, чекайте, не можна переходити! Поїзд з Тулузи; поїзд з Тулузи!

П'єр, повернувшися, знов побачив пані де-Жонк'єр та інших, що весело провадили розмову. Поруч них стояв Берто; його спинив отець Фуркад, бажаючи привітати його з добрим порядком під час прощі. Колишній судовик уклонивсь, полещений від хвальби.

— Правда ж, шановний отче, це добра лекція республіці? У Парижі ніколи не обходиться без людських жертов, коли такі юрби збираються одсвяткувати якийнебудь кривавий день їхньої бридкої історії! Ось хай у нас повчаться!

Думка дошкулити урядові, що змусив його податися до демісії, захоплювала Берто. Він завсіди був вельми урадуваний, коли у Люрді посеред неозорних мас народу, проходило до страшенного стиску, до грізної небезпеки. Одначе наслідки політичної пропаґанди, що він її тут провадив, його не завдовольняли, очевидячки. Берто брала нетерплячка, справа посувалася мляво.

Коли ж кінець-кінцем люрдська божа мати відновить монархію?

— Бачите, шановний отче, єдиний засіб, справжній тріюмф був би, як би пощастило притягти сюди масу міської робочої людности. Тепер я не хочу ні про що думати, нічим більше клопотатися, крім цього одного. Ах, якби можна було утворити католицьку демократію!

Отець Фуркад споважнів. Його прекрасні, розумні очі встромлені були в далену. Скільки разів хотів він спрямувати всі свої зусилля до утворення цього нового народу! Але чи не треба було, щоб з'явився для цього новий Месія?

— Так, так, — бурмотів він, — католицька демократія… Ах, тоді історія людства почалася б наново!

Отець Масіяс палко перервав його, кажучи, що кінець-кінцем сюди прийдуть всі нації землі; в той час лікар Бонамі, що вже відчув легке охолодження щодо пильности прочан, похитував головою, висловлюючи думку, що прихильникам Ґроту треба подвоїти свою ревність. Але лікар удавав, що завдоволений; він весело сміявсь, показуючи на хаотичний натовп хворих.

— Бачите! Хіба вони од'їздять в кращім стані? Здається чимало ще страждають, а проте вони везуть з собою зародки одужіння, будьте певні!.. Ах, чесні люди, вони більше за нас усіх діють на славу люрдської божої матері!

Але йому довелося замовкнути. Повз проносили пані Деляфей, в її скрині, оббитій шовком. Її поставили біля дверей ваґону першої кляси, де покоївка вже розкладала панські речі. Серця стискалися від невимовних жалощів; ця безталанна жінка не вийшла з свого отупіння, під час трьох днів перебування в Люрді. Таку саму як витягли її з її розкішного купе, оточену розкошами в день приїзду, таку саму санітари вносили її туди знов, у мереживах, вкриту дорогоцінностями, з мертвим безтямним лицем мумії. Вона наче ще зменшилася, дійшовши до дитячого зросту в своїй жахливій недузі, що, знищивши кістки, змушувала тепер танути в'ялі м'язні. Безпорадні чоловік та сестра, з заплаканими очима, втративши останню надію, йшли за нею з абатом Жюденом, наче провожали тіло на кладовище.

— Ні, ні, ще не зараз! — мовив священик, спиняючи санітарів, коли вони хотіли внести недужу до ваґону. — Ще встигнете вкотити її до середини. Хай вона подихає чистим повітрям, хай побуде під цим чудесним небом до останньої хвилини!

Побачивши П'єра, він одвів його на бік і сказав розбитим голосом:

— Ах, я такий засмучений!.. Ще вранці сьогодні я сподівавсь; звелів принести її до Ґроту, відправив обідню, моливсь аж до одинадцятої. Але свята діва не вчула мене… А втім я сам, нікчемний, непотрібний старий удостоївся її великої милости, а тепер вона не захотіла послати зцілення цій жінці, такій прекрасній, юній, що її життя могло б бути ненастанне свято. Звичайно, божа мати краще від нас знає, що треба робити, і я скоряюся, благословляючи ім'я її, проте душа моя сповнена скорботи.

Він не висловивсь до кінця, він не викрив думки, що його хвилювала тепер в його простосерді щирої, доброї людини з дитячою душею, що не зазнала ні пристрастів, ні сумнівів. Власне, ці бідолашні люди, що розпачували, мали надто багато мільйонів; вони привезли надто пишні дарунки й надто багато грошей дали вони до базиліки. Чудо не купують; багатства цього світу швидше шкодять перед господом. Напевне свята діва була глуха до їх молитов тому тільки, щоб гаразд прислухатися до кволого голосу ницих, що прийшли до неї з порожніми руками й багаті були на самую любов; вона їх засипала милостями з палкою ніжністю божої матері. А ці бідолашні багатії, що не вблагали святу діву, ця сестра, цей чоловік, такі засмучені біля злиденного тіла, що одвозили його назад, почували себе, як парії посеред юрби вбогих, потішених або зцілених. Здавалося, вони наче соромилися своїх розкошів, одступали назад, почуваючи себе ніяково; вони не наважувалися дивитися, як люрдська божа мати полегшувала жебраків, не удостоївши кинути погляд на красиву, могутню панію, що вмирала посеред своїх мережив.

П'єрові враз спало на думку, що він міг не помітити, як Герсен і Марі прибули і що може вони вже у ваґоні. Він повернувсь туди, але побачив тільки свою валізку на лаві. Сестра Гіяцінта й сестра Клер-Дезанж почали влаштовуватися в своєму переділі, підчікуючи хворих… В той час Жерар привіз Сабатьє в маленькім візку, і П'єр допоміг йому втягти його, чимала праця, що від неї обоє обливалися потом. Колишній вчитель, з убитим виглядом, але спокійний та покірливий, знов умостився в своєму кутку.

— Дякую вам, панове… Нарешті, я на місці… І то добре! Тепер залишається тільки мене вивантажити у Парижі.

Пані Сабатьє, прикривши чоловікові ноги укривалом, вийшла на плятформу, і зупинившися біля розчинених дверей ваґону, розмовилася з П'єром. Враз вона урвала на пів-слові.

— Дивіться, ось пані Маз поспішає на місце…Вона вчора щиро розмовляла зо мною. Бідолашна молода жінка!

Люб'язна вона озвалася до неї, кликала, пропонуючи подивитися за її речами. Але новоприбула, одмовляючися од усяких послуг, сміялася, метушилася, як навіжена.

— Ні, ні, я не їду!

— Як, ви не їдете?

— Ні, ні, не їду… То б то я їду, але не з вами, не з вами!

Пані Маз не чула себе з радощів і так сяяла, що й впізнати її не можна. Вона наче помолодшала на десять літ, враз вихоплена з свого безнадійного смутку.

Поклик радощів вихопився з її переповненого вщерть серця.

— Так, так, ми рушаємо до Люшону вкупі вдвох… Дивіться, ось він, мій чоловік, той вродливий мужчина, що сміється, розмовляючи з продавчинею… Сьогодні вранці він звалився до мене, як сніг на голову, і забирає мене; ми їдемо тулузьким поїздом, десять хвилин згодом… Ах, люба пані Сабатьє, учора я розповідала вам про своє горе, і ви розумієте, яка я щаслива тепер, правда ж?

Але вона не могла промовчати, вона заговорила про жахливого листа, що одержала його в неділю. Чоловік їй писав, що якщо їй заманеться скористуватися з свого перебування в Люрді, щоб заїхати до нього до Люшону, то він не пустить її до себе. Це чоловік, що за нього вона вийшла з любови! Чоловік, що десять літ зневажав її і використовував свої вічні поїзденьки мандрівного торговця, щоб гуляти по всій Франції з нікчемними бестіями! Але на цей раз усе скінчено; вона благала небо смерть їй послати, чудесно розуміючи, що дурисвіт того самого часу перебуває в Люшоні з двома сестрами, своїми коханками. Але що таке трапилося, боже мій? Якийсь мабуть раптовий здвиг! Тут дві панії мабуть отримали вказівку з неба, їх враз осяяло відчуття гріха, можливо, вони побачили себе у вісні серед пекельних мук. Без усяких пояснінь, одного вечора вони втекли з готелю й кинули пана Маз; проте він не міг жити один і так болюче відчув небесну кару, що зненацька надумав поїхати по дружину і взяти її до себе на цілий тиждень. Хоч він і не говорив про те, але мабуть на нього зійшла благодать і розкаяний грішник був такий ласкавий до пані Маз, що вона не могла сумніватися; він повертається на праведну путь.

— Ах, яка я вдячна святій діві! — провадила бідолашна жінка. — Вона одна поратувала мене! Я так виразно збагнула це вчора ввечері! Вона наче зробила мені ледве помітний знак, саме під ту хвилину, як мій чоловік вирішив поїхати по мене. Я докладно розпитала в його годину, — час збігається цілком… Зрозумійте, це найбільше чудо, всі інші чудеса тільки посмішку в мене викликають… Усі ці вирівнені ноги, загоєні рани. Ах, хай буде благословенна люрдська божа мати. Вона зцілила моє серце!

Кремезний чорнявий хлопчина озирнувся й жінка кинулася до нього; навіть не попрощавшися з своїми сопутниками. Це несподіване любовне щастя, цей пізній поворіт медового місяця, цей майбутній тиждень у Люшоні з чоловіком, що його вона оплакувала, справді зводило її з глузду. А він, як великодушний володар, згадавши про дружину в хвилину нудьги та самоти, кінець-кінцем розчуливсь. Пригода йому здавалася весела, а власна жінка не така бридка, як колись.

У цю хвилину, коли хворих усе підносили та підносили, прибув нарешті поїзд з Тулузи. Метушня ще збільшилася, зчинився справжній заколот. Дзвоники деренчали, ваґони маневрували. Начальник станції примчав, репетуючи на всю силу своїх легенів: „Гей ви там, хутчій посувайтеся. Звільніть колію!“ Одному урядовцеві довелося кинутися самому та зсунути з рейок забутого ручного візка з хворою бабусею. Розгублена купка прочан перебігла полотно тридцять метрів від льокомотива, що поволі підходив, гуркочучи й паруючи димом. Інші подорожні, заметушившися, перелякані, ладні були кинутися просто під колеса машини, як би сторожі не втримали їх силою. Кінець-кіндем поїзд зупинивсь, нікого не роздавивши, посеред розкиданих матраців та подушок, посеред приголомшених купок народу, що все крутився. Дверцята ваґонів розчинилися; хвиля пасажирів ринула звідтіля, тим часом як інша хвиля поспішила на поїзд, — подвійна течія покотилася в протилежні сторони і так завзято, що загальна шарпанина досягла найвищого ступеня. Біля закритих дверцят з'явилися голови, спочатку зацікавлені, далі здивовані надзвичайним з'явленням.

Двоє молодих дівчат чудесно-вродливих притулилися голівками до вікон, а в великих, невинних очах їм світилося скорботне співчуття.

Пані Маз пурхнула до ваґону у супроводі чоловіка, щаслива та легка, як у двадцять літ, коли вона рушила після вінця в шлюбну подорож. Льокомотив подав голосний сюрчок, хитнувсь і поволі рушив, а публіка, як поїзд одійшов, знов линула на полотно, наче потік, що прорвав гатку.

— Загородіть плятформу! — кричав начальник станції своїм людям. — Та особливо пильнуйте, коли підвезуть льокомотива!

Серед цієї метушні прибули запізнілі хворі та прочани. Із своїми гарячковими очима нервовою ходою, немов пританцьовуючи прийшла Ґрівот; за нею Еліза Руке й Софі Куто, обидві веселі й засапані від швидкого руху. Усі троє поспішилися увійти до ваґону, де сестра Гіяцінта насварилася на них. Вони ризикували забаритися біля Ґроту, де прочани іноді забувалися в молитві, не маючи сили відірватися від святині, благаючи та дякуючи святій діві і таким способом пропускаючи поїзд.

Стурбований П'єр не знав що й подумати, як ураз побачив Герсена й Марі, що спокійнісінько собі зупинилися під наметом; батько й дочка розмовляли з абатом Жюденом. Він кинувся до них, висловлюючи свою турботу.

— Що ж це ви робили? Я вже починав втрачати надію.

— Як, що ми робили? — спокійно заперечив здивований Герсен. — Адже ви сами знаєте, що ми були біля Ґроту… Там один священик говорив надзвичайну промову. Ми й тепер не пішли б, та я вже згадав, що треба їхати… І ми взяли навіть екіпажа, як вам пообіцяли…

Він спинивсь, щоб глянути на великого годинника.

— Нема чого поспішати, невелика біда! Поїзд одходить тільки за чверть години. — Це була правда, і Марі посміхнулася, сяючи божественною радістю.

— О, П'єре, як би ви знали, яке щастя несу я з цих останніх одвідин до святої діви! Я бачила, як вона мені посміхалася й відчула, що вона дає мені силу жити… Справді, це чудесне прощання, і тому не треба нас лаяти, П'єре!

Він сам посміхнувсь, трохи збентежений із своєї нервовости. Невже йому хотілося бути далі від Люрду? Чи він боявся, що Марі не вистане сили розлучитися з Ґротом і вона там залишиться? Тепер, поблизу неї, абат був спокійний і дивувавсь, чого йому було так турбуватися.

Поки він радив батькові з дочкою завчасу влаштуватися у ваґоні, серед натовпу промайнув лікар Шасень, що поспішав до них.

— Ах, любий докторе, я вас чекав. Мені було б дуже боляче поїхати, не попрощавшися з вами!

Але старий лікар, тремтячи з хвилювання, перервав його:

— Так, так, я забаривсь… Уявіть собі, десять хвилин назад, приїхавши на вокзал, я розмовляв з командором, знаєте, цим старим диваком. Він посміхавсь собі, спостерігаючи, як ваші хворі умощуються на поїзд, щоб за його висловом їхати додому вмирати, коли з цього власне треба було почати. І ось старий падає передо мною, наче підтятий блискавицею…

То був третій удар, що він його чекав.

— О, боже мій, — прошепотів абат Жюден, стоячи поруч, — він зневажав бога й небо покарало його.

Герсен і Марі прислухалися до розмови, зацікавлені й зворушені.

— Я звелів його занести туди, до сараю, покласти там в куточку, — провадив лікар. — Усяка допомога тут зайва. Мабуть він за чверть години помре. Потім я згадав, що йому треба священика й побіг на плятформу.

І, повертаючися до Жюдена, він додав:

— Ви знаєте його, пане абате, ходімо зо мною. Не можна ж залишити без напуття мручого християнина. Може він розчулиться, визнає свої помилки й помириться з богом.

Абат хутко пішов за Шасенем. Герсен, Марі і П'єр рушили за ними, схвильовані цією драмою. Усі п'ятеро підійшли до сараю, що був двадцять кроків від натовпу, який гомонів, не гадаючи, що поруч конає людина.

В затишному кутку сараю, поміж двома купами мішків з вівсом лежав командор на матраці, здобутім з запасів Піклування. Він був зодягнутий у свій вічний сурдут, з широкою, червоною стрічкою у петлиці; хтось пізнав палицю його з срібною голівкою і обережно поклав край матраца на землю.

Абат Жюден враз схиливсь над старим.

— Мій бідний друже, ви пізнаєте нас, ви чуєте наші слова, правда ж?

Командорові жили здається самі тільки очі, зате вони блищали ще вогнем непохитної енерґії. Параліжем одняло йому праву половину тіла, а також язика. Одначе він белькотав якісь слова і дав зрозуміти, що хоче померти тут і щоб його не чіпали, щоб не докучати йому. Не маючи нікого з рідні в Люрді, де ніхто не знав його минулого, не знав родини його, він прожив три роки, виконуючи з щасливим виглядом свої маленькі обов'язки на станції; тепер кінець-кінцем дочекавсь він, що здійснилося його заповітне, єдине бажання, піти з цього світу, забутися вічним сном, знищитися. І в очах йому, справді, відбивалася глибока, щира радість.

— Чи маєте ви яке бажання? — запитав абат Жюден. — Чи не можемо ми вам бути корисні?

Ні, ні! Його очі відповідали, що йому добре, що він завдоволений. Уже цілі три роки командор уставав щоранку не інакше, як плекаючи надію, що ввечері ляже на кладовище. Коли сонце яскраво світило, він звичайно проказував: „Ось чудесна днина рушати на той світ!“

І смерть зустрів він з радістю, як визволительку від бридкого існування.

Лікар Шасень гірко повторював старому священикові, що благав його спробувати якихось засобів:

— Я не можу нічого вчинити; наука безсила… Він умирає.

Але в цю мить прибилася до сараю вісімдесятилітня бабуся прочанка, збившися з дороги. Вона плелася з палицею, кривонога й горбата, не більша на зріст, як дитина, пригноблена всіма недугами глибокої старости; несла вона прив'язану бляшану фляжку з люрдською водою, бажаючи ще продовжити ці старощі, хоч уже з неї була ходяча руїна. Хвилину жінка постояла, розгублена в своїй старечій тупості. Вдивлялася в цю людину, що простягнута перед нею конала. І враз в глибині очей блимнула їй добрість прабабуні, братерські жалощі вельми старої й вельми пригнобленої істоти. Тоді вона наблизилася і своїми тремтячими руками взяла фляжку й подала командорові.

Абатові Жюденові наче б то враз світло засяяло, наче надхнення згори його осінило. Він, що так ревно молився за зцілення пані Деляфей і не вчуто його, він ураз запаливсь новим нападом віри, глибоко переконаний, що командор одужає, як вип'є цілющої води. Абат упав на коліна поруч матраца.

— О, брате мій, сам бог посилає вам цю жінку… Помиріться з господом, випийте й помоліться, поки ми будемо сами благати за вас божественне милосердя… Господь зласкавиться довести вам свою могутність, він сотворить велике чудо, звівши вас на ноги, щоб ви прожили на цім світі ще довгі роки, люблячи й славлячи небесного отця.

Ні, ні! Блискучі очі командорові красномовно твердили: ні! Невже йому уподобитися цим страхополохам, цій отарі прочан, що приїхали з таких далеких місць та не боялися страшенної перевтоми в дорозі, що повзли на колінах та ридали, благаючи продовжити життя ще на місяць, на рік, на десять літ! А здавалося б, чого краще й простіше спокійно померти в себе на постелі! Одвернутися лицем до стіни й край!

— Випийте, брате мій, благаю вас… Ця чудодійна вода, що ви її покуштуєте, дасть вам життя, силу, здоров'я, а також насолоду буття… Випийте, щоб знов помолодшати, щоб почати богобоязливе існування! Випийте, щоб виспівувати хвалу божественній матері, що спасе ваше тіло й душу!.. Вона говорить зо мною, ви без сумніву воскреснете!

Ні, ні! Очі відмовлялися, відштовхували життя з завзятою упертістю; сюди домішувався тепер захований переляк перед чудом. Командор не вірив у чудо, три роки знизував він плечима, чуючи про вигадані зцілення. Але чого не буває на цьому смішному світі? Іноді трапляються такі надзвичайні речі! Ну, що як їхня вода, справді, має якісь надзвичайні прикмети і якщо, вони силоміць напоять його?! Як жахливо буде знов ожити й почати знов цю каторгу, зазнати бридкої долі Лазаря, цього жалюгідного обранця найбільшого чуда, що йому довелося двічі зазнати смерти! Ні, ні, він не хотів пити, не хотів спробувати страшної змоги воскресіння.

— Випийте, випийте, брате мій, — настоював старий священик, обливаючися слізьми, — не загибайте в вашій відмові від небесної благодаті.

І тут сталася страшенна річ: цей напівмертвий чоловік підвівсь, струсив з себе пута апоплексії, його параліжований язик на одну мить поворушивсь, щоб хрипко пробурмотіти:

— Ні, ні, ні!

П'єрові довелося одвести геть приголомшену старуху-прочанку й направити її куди слід. Вона не могла зрозуміти як це можна відмовитися від чудодійної води, що її вона носила, як національний скарб, істинний подарунок вічности з рук самого господа бога, що його одержали вбогі, які не хотіли вмирати. Крива, зігнута, тягнучи за допомогою костура вагу своїх вісімдесяти ліг, зникла вона серед натовпу, що палав пристрасною жадобою буття, жадобою свіжого повітря, сонця, гомону.

Марі та її батько здригнулися перед цією хіттю смерти, ненаситним прагненням знищитися, що їх виявляв командор. Ах, заснути, заснути непробудно, без снів, у чорнім мороці, що могло бути солодше за це! Він зовсім не вколисував себе надією на інше, краще життя, бажанням досягти кінець-кінцем щастя в раю рівности та справедливости. Командор мав одну потребу: глупої темної ночі, непробудного сну, блаженства перестати жити назавсіди. Лікар Шасень і собі здригнувсь, бо він теж плекав одну мрію, прагнув хвилини, коли він покине цей світ. Але поза межами земного буття його чекали любі померлі, дочка й дружина, щоб побачитися у вічному житті. А який крижаний холод відчув би він, як би хоч на одну хвилину уявив собі, що їх там не зустріне.

Абат Жюден важко став на рівні ноги. Йому видалося, наче б командор утупив свої живі очі на Марі. Засмучений, що не мали успіху його намагання, він захотів явити перед старим приклад тієї благости божої, що її відштовхував безвірник.

— Адже ви пізнаєте цю молоду особу? — запитав він. — Так, це та сама хвора, що приїхала сюди в суботу, ледве жива, з параліжованими ногами. І ось тепер ви бачите її зцілену, дужу, прекрасну… Небо помилувало її й вона відродилася до юности, до довгого життя, що для нього вона на світ прийшла. Невже ви не зазнаєте найменшого співчуття, дивлячися на цю дитину? Невже ви бажали б смерти й цій дитині? Невже ви теж їй порадили б не пити цілющої води?

Командор не міг уже відповідати, але він не спускав очей з юного личка Марі, що на ньому виписано було величезне щастя воскресіння, безмежна надія на безліч днів попереду; і враз сльози блиснули, згустилися в буйні краплі попід повіками й покотилися на холодних уже лицях. Мручий мабуть плакав над нею, він думав про інше чудо, що він його для неї бажав, якщо вже вона зцілилася, — про щасливе життя для неї. То було зворушення старої людини, що знає гіркоту цього світу й спочуває всім скорботам, що чекають це молоде сотворіння. Ах, біднятко, скільки разів пошкодує вона, може, про те, що не померла в двадцять років.

Потім очі командорові потьмарилися, наче сльози останнього жалю розтопили їх. То був кінець, настало остовпіння, свідомість одходила разом з подихом. Він повернувся й помер.

Лікар Шасень ураз одсунув Марі.

— Поїзд одходить, поспішайте, поспішайте! — Справді, добувся гучний дзвінок, виразно долетів він до їхнього вуха посеред ще дужчої метушні в юрбі. Доручивши двом санітарам стерегти мертве тіло, що його вирішено було винести потім, як поїзд одійде, лікар пішов проводити своїх друзів до їхнього ваґону.

Усі поспішали. Абат Жюден в розпуці прилучився до них по короткій молитві за упокій бурхливої душі командора. Але коли Марі в супроводі Герсена й П'єра бігла плятформою, її зупинив лікар Бонамі, що з виглядом переможця квапивсь рекомендувати молоду дівчину отцеві Фуркадові.

— Шановний отче, ось панна де-Герсен, молода особа, що так чудесно зцілилася вчора, у понеділок.

Чернець засяяв, запишавсь, як бойовий генерал, що йому нагадали одну з найгучніших та рішучих перемог його.

— Знаю, знаю, я був там… Моя дорога дочко, господь благословив вас поміж усіма; ідіть та поширюйте славу його імени поміж людей.

Потім він поздоровив теж і Герсена, що не тямив себе від батьківських радощів. Овація знов відновлялася, цілий концерт ніжних слів, захоплених поглядів, що ними провожали молоду дівчину зранку на вулицях Люрду. Вони знов тепер оточили її, наче несла вона з собою славу прощі, тріюмф релігії, що відгук її залунає по всіх краях землі.

І П'єр у цю хвилину був зворушений, помітивши поблизу сумну групу — пана Деляфей і панію Жусер. Вони втопили в Марі свої зори, дивуючися разом з іншими чудесному воскресінню цієї молодої дівчини, такої красуні, що нещодавно ще перед їх очима була непорушна, квола, виснажена, із землистим лицем. Чому таке щастя цій дитині? Чому не молодій жінці, дорогій жінці, що вони її одвозили напівмертву? Їхнє збентеження, їхній сором наче ще побільшилися; і вони одходили назад в своїй розгубленості надто заможніх паріїв. Полегшення настало, коли троє санітарів на превелику силу кінець-кінцем внесли до купе першої кляси пані Деляфей і вони могли й собі зникнути, в супроводі абата Жюдена.

А останні урядовці вже гукали:

— До ваґонів, до ваґонів!

Отець Масіяс, як духовний керівник поїзда, посів своє місце, залишивши на плятформі отця Фуркада, що спирався на плече лікаря Бонамі. Жерар і Берто ще жваво уклонялися перед паніями, поки Раймонда умощувалася з панією Дезаньйо та панією Вольмар у своїм затишнім куточку; а пані де-Жонк'єр побігла до свого ваґону, куди увійшла одночасно з Герсенами. Пасажири штовхалися, кричали, деякі кидали взад і вперед повз безконечний поїзд, що на чолі його причеплено льокомотива, машину, оббиту міддю, блискучу мов сонце.

П'єр саме пропускає перед себе Марі, а тут Віньєрон, засапаний, мчить ґальопом, і несподівано гукає йому:

— Він має силу! Він має силу!

Увесь червоний, він вимахує квитком і біжить потішити дружину та сина цією приємною звісткою.

Коли Марі з батьком увійшли, П'єр ще залишивсь хвилинку на плятформі з лікарем Шасенем, що по-батьківському обійняв його. Він хотів здобути від лікаря обіцянку приїхати до Парижу й трохи отямитися від свого горя. Але той похитав головою.

— Ні, ні, люба моя дитино, я залишуся в Люрді… Вони обидві тут і не пускають мене.

Він говорив про своїх дорогих покійниць і додав стиха, глибоко зворушений:

— Прощавайте!

— Не прощавайте, любий лікарю, а до побачення.

— Ні, ні, командор, бачите, мав слушність. Нема нічого кращого, як померти, але щоб ожити!

Барон Сюїр звелів скинути білі прапори спереду й ззаду поїзда. Урядовці кричали ще суворішим тоном: „до ваґонів, до ваґонів“. Зчинилася остання шарпанина, запізнілі розгублено бігли, засапавшися, обливаючися потом. У ваґоні пані де-Жонк'єр і Гіяцінта перераховували своїх. Ґрівот, Еліза Руке, Софі Куто були вже тут. Пані Сабатьє сіла на своє місце проти чоловіка, що напівзаплющивши очі, покірливо чекав од'їзду.

Чийсь голос запитав:

— А Вінцента хіба не їде з нами?

Сестра Гіяцінта, що висунулася з вікна, обмінюючися ще посмішкою з Ферраном, що стояв на підніжці фургону гукнула:

— Ось вона!

Вінцента бігла колією, залишившися позад усіх, засапана, розгублена. П'єр мимохіть подививсь на її руки. Вони були порожні.

Тепер усі дверцята захлопувалися, одна по одній. Ваґони були повні, залишалося тільки подати сигнал.

Пихкаючи та паруючи димом, машина дала перший сюрчок, пронизливий та веселий; і в ту хвилину сонце вийшло з-за легких хмарок й освітлило поїзд з його золотим льокомотивом, що, здавалося, ось-ось одлетить до казкового раю. То був од'їзд, повний дитячої божественної радости, без найменшої гіркоти. Усі хворі наче одужали. Наче їх одвозили таких самих, як і привезли, але од'їздили вони полегшені, щасливі хоч на одну годину. Найменші заздрощі не каламутили їхнього братерського почуття; хто не зцілився, був веселий теж і радів за іншого. На нього черга прийде, безперечно у свій час; вчорашнє чудо є запорука завтрішнього. До кінця цих трьох день, переведених у палкій молитві, гарячка бажання все тривала. Віра забутих залишилася така сама палка; вони твердо переконані були, що свята діва просто одклала справу з ними й тільки відрочила зцілення їх заради спасіння їхніх душ. Усі ці безталанні, що прагнули життя, палали невгасимою любов'ю, непоборною надією. Тому з переповнених ваґонів доносився останній вибух радісних покликань, приплив надзвичайного щастя, лунали сміх і вигуки: „До того року! Ми приїдемо, неодмінно приїдемо!“ Маленькі сестри ордену успіння, такі веселі, заплескали в долоні, і гімн подяки здобувся з уст восьмисот прочан.

— Величить душа моя господа…

Тут начальник станції кінець-кінцем заспокоївся та вимахуючи дав знак од'їздити. Машина знов засвистіла, тоді хитнулася й покотилася, виблискуючи на яскравому сонці, наче оточена сяйвом. Отець Фуркад залишився на плятформі, спираючися на плече лікаря Бонамі; не вважаючи на страшні болі в нозі, він проте посміхавсь подорожнім своїм любим духовним дітям. Берто з Жераром і барон Сюїр утворили іншу групу, а поруч них лікар Шасень та Віньєрон махали хустками. З вікон ваґонів, що вже маячили тільки, висувалися голови пасажирів з веселими обличчями; білі хустки розвівалися звідти на повній ході. Пані Віньєрон примушувала малого Ґустава показати своє бліде обличчя. Пухка ручка Раймондина ще довго посилала привітання, а Марі дивилася довше за всіх, як Люрд ставав усе менший та менший, поринаючи серед зелені.

І помчавши ясними ланами, тріюмфальний поїзд зник, сяючи, гуркочучи, виспівуючи на ввесь голос:

— І возрадовася дух мій о бозі спасі моїм…

IV.

Знову котився білий поїзд назад до Парижу. У ваґоні третьої кляси, де співи верескливих голосів заглушував гуркіт коліс, була наче та сама заля, рухлива, спільна заля лікарні, що її можна було охопити поглядом зверх низьких перегородок та що в ній знов запанувало колишнє безладдя імпровізованого похідного шпиталю. Напівзаховані під лавами, висувалися мідниці, чашки, щітки, валялися губки. Тут і там, скрізь потроху накопичено було ручного вантажу, мізерні купи старих, потертих речей, що теліпалися понад головами пасажирів в сітках клунки, коші, саквояжі, почеплені на гаках з блискучої міді. Ті самі сестри успіння, ті самі пані-піклувальниці сиділи тут із своїми недужими поміж здорових пасажирів, що їм тісно було, і всі страждали від задушливої спеки, від непереносно-важкого духу. У глибині ваґона у одному переділі так само сиділи виключно жінки, десятеро прочанок, що тулилися одна до одної, старі й молоді; усі однаково непоказні, вбогі й негарні, вони гучно співали жалібними та фалшивими голосами.

— О котрій годині будемо ми в Парижі? — запитав у П'єра Герсен.

— Завтра щось о другій годині, коли я не помиляюся, — одповідав той.

Щойно од'їхали, Марі не переставала дивитися на абата з якимсь неспокоєм, наче її мучила несподівана прикрість, що її вона затаювала. Одначе на її лиці з'явилася посмішка, що говорила за відновлене розквітле здоров'я.

— Двадцять дві годині їхати! Ну, це буде не так довго й важко, як перша половина нашої подорожі, — зауважила дівчина.

— А крім того, — провадив далі батько, — у нас менше стало народу, і тепер нам не тісно.

Справді, бо пані Маз не було, залишався вільний куток край лавки, яку Марі не завантажувала вже своїм візком. Маленьку Софі Куто перевели до сусіднього переділу, де не було вже ні брата Ізідора, ні сестри його Марти, що, як казали, залишилася у Люрді й стала на місце до однієї побожної панії. З другого кінця пані де-Жонк'єр і сестра Гіяцінта користувалися теж із вільного місця, що його посідала раніш пані Ветю. Вони надумалися звільнитися і від Елізе Руке, посадовивши її разом із Софі, так що тут залишилося саме подружжя Сабатьє та ще Ґрівот. Через такий розподіл місця, задуха не така була страшна, і можна було навіть трохи заснути.

Проспівано останнього вірша з гімну „Величить душа моя господа“; панії встигли зручніше влаштуватися, пораючись біля свого господарства. Особливо відчувалася потреба позасовувати олів'яні глечики, що заваджали ногам. З лівого боку на усіх вікнах засунули штори, бо сонце било збоку, пронизуючи ваґони гарячим промінням. Але останні грози прибили куряву, і ніч мала бути свіжа. Кінець-кінцем сума стражданнів поміж подорожніми стала менша; смерть вихопила найважче хворих, залишалися недуги, на хвилину приспані, ослаблені втомою, подібні до легкої сплячки. Незабаром мала настати реакція, що завсіди йде впарі з могутніми моральними зрушеннями. Душі зробили над собою зусилля, чудеса довершилися і нерви почали заспокоюватися з почуттям радісного полегшення та якоїсь отупілости.

До Тарбу усі отже мали собі щось до роботи; кожен улаштовувавсь якомога затишніше, у своєму кутку. А коли рушили, сестра Гіяцінта підвелася та ляснула в долоні.

— Діти мої, не треба забувати святої діви, що була така милостива… Починаймо молитися з чотками!

Увесь ваґон проказав за нею першу частину молитов, де згадувано п'ять світлих таїнств: благовіщення, одвідування св. Лизавети, різдво Христове, входини предвічного немовляти до храму і перебування Ісуса в Єрусалимі. Потім проспівали гімна „Почнімо споглядати божественного архангола“… Так голосно співали, що селяни на ланах підводили голови, провожаючи очима співочий поїзд.

Марі милувалася з вікна на безмежний простір околиць, на безкрає небо, що поволі цілком звільнилося від променів і набрало яскраво-синього кольору. То був чудесний кінець прекрасної днини. А очі її раз-у-раз оберталися до П'єра, зупинялися на ньому з мовчазним сумом. Враз проте в неї здобулися люті ридання. Співи закінчилися, і Вінцента плакала надриваючись, незв'язно повторюючи:

— О, моя бідна крихітко… Скарбе мій, моє життя!

Досі вона сиділа засунувшись у куток, наче бажаючи піти від усіх. Замкнувшись у своїй суворій мовчанці, безталанна мати не промовила й слова, стиснувши уста та затуливши повіки, наче силкувалася ще дужче поринути в самоту, охоплена своєю надмірною скорботою. Але звівши очі, вона побачила шкуряного ременя біля вікна; ця річ, що до неї дотикалася дитина, що з нею дитина гралася, викликала в неї раптовий вибух одчаю.

— Ах, моя бідолашна маленька Роза… її крихітні ручки доторкалися до цього ременя, пересували його, гралися з ним, це була її остання забавка… Ах, ми сиділи тут удвох, вона була ще жива, я тримала ще її в себе на колінах, у моїх обіймах, це було так хороше, так хороше!.. А тепер у мене немає її більше і ніколи вже не буде моєї маленької Рози, бідолашної моєї!

Розгублена Вінцента, ридаючи, дивилася на свої порожні коліна, що з ними вона не знала тепер що робити. Вона так довго гойдала на них, тримала на них свою дочку, що тепер почувала себе як та оперована людина, що їй відтяли якийнебудь член. У неї наче на одну функцію менше стало; бідолашній матері бракувало чогось у її власному організмі, вона наче лишалася вільна і не могла прийти до пам'яті, болюче відчуваючи власну безпорадність. І руки, і коліна заваджали їй, були наче зайві.

П'єр і Марі, зворушені цим матірнім горем, почали вговорювати та потішати бідну жінку. Поволі, уривчастими реченнями, обливаючись сльозами, Вінцента розповіла, що з нею було. Вранці напередодні, понісши на руках мертву дівчинку від Ґроту саме як бушувала гроза, вона мабуть довго так блукала, нічого не бачучи і не чуючи, під страшенною зливою. Ошаліла мати не пам'ятала, якими площами, якими вулицями носили її ноги у цьому зненависному Люрді, що його вона кляла тепер.

— Ах, я не знаю, вірте, не знаю… Якісь люди зглянулися на мене і прийняли мене, люди цілком незнайомі, що живуть десь там… не пам'ятаю де… на горі вже, далеко, на другому кінці міста, але мабуть вони дуже бідні, бо я пригадую мізерну кімнатку, де опинилася з моєю цілком похололою крихіткою, що її господарі поклали на свою постіль.

Тут знов ридання почали її душити.

— Ні, ні, я нізащо не хотіла розлучатися з її любим, маленьким тілом, не хотіла залишати його у цьому брудному місті… І ось не можу сказати напевне, але, здається, ті самі бідні люди повели мене знов. Ми все ходили та й ходили, бачили всіх начальників над прощею і залізничних начальників… Я їм казала: „Що то вас обходить? Дозвольте мені, повезти її до Парижу у себе на руках. Я привезла її сюди живу і можу її мертву одвезти. Ніхто нічого не помітить, подумають що вона спить…“ І всі ці люди, усі ці власті кричали, проганяли мене, наче я вимагала від них чогось гидкого. Тоді я почала їм верзти якісь дурниці: „Вже ж кажу, — якщо розпочинати такі історії та привозити стільки хворих в агонії, то треба подбати, щоб поодвозити покійників… “ А на станції знаєте, що мені відповіли? Загадали триста франків за перевіз. Така їхня такса, господи боже! Триста франків, коли я приїхала сюди з тридцятьма су в кишені, а тепер мені лишилося всього п'ять! Та мені не заробити такої суми шитвом і за півроку. Хай би краще вони загадали мені життя моє віддати. Я це охоче зробила б… Триста франків, триста франків за це бідненьке маленьке пташине тіло, що мені його так втішно було б везти на своїх колінах!

А тоді Вінцента бурмотіла самі невиразні скарги.

— Ах як би ви знали все, що говорили мені ці бідолашні люди, щоб тільки я наважилася виїхати!.. Робітниці у моєму становищі, коли чекає залишена робота, конче треба повернутися до Парижу; крім того, раз що я не маю засобів, не можна мені марно втрачати зворотного квитка, а треба встигнути на поїзд на третю сорок… Вони ще казали, що мимохіть почнеш з усім миритися, коли ти бідний. Адже самим тільки багатіям, правда ж, можна тримати в себе своїх покійників, робити з ними, що заманеться… Та тепер я вже навіть не пригадаю всього, що чула від них, цілком не пригадаю. Я не знала і коли поїзд одходить і ні за що сама не потрапила б на станцію. По похороні там, на місці, де ростуть дві деревини, ті самі бідні люди мусіли мене забрати геть; я була, як божевільна, вони довели мене до вокзалу і всунули до ваґону саме у ту хвилю, коли поїзд мав рушати… Але як же мені було боляче, наче серце моє залишилося під землею! О, це жахлива річ, жахлива, боже мій.

— Бідолашна жінка, — прошепотіла Марі, — зберіть всі свої сили та прохайте у святої діви допомоги, що в ній вона не відмовляє покривдженим.

Тут Вінцента затрусилася і люто гукнула:

— Це не правда! Свята діва просто сміється з мене, свята діва шахрайка! Нащо вона обдурила мене? Нізащо не поїхала б я до Люрду, як би не почула того голосу у церкві. Моя крихітка може жила б і досі, лікарі, може, спасли б її… Отже раніш я ніколи не бігала до попів, нога моя не була в них, і як я добре робила. Пусте це все! Нема а ні святої діви, нема ні милосердого господа бога!

І ця жінка усе говорила й говорила, не відаючи покірливости долі, втративши усяку ілюзію і надію, вона зневажала бога брутально та люто, як прості люди, виливаючи в страшному лементі біль свого тіла; і сестрі Гіяцінті довелося заспокоювати її.

— Замовчіть, нещасна; господь бог карає вас, роз'ятрюючи вашу рану.

Ця сцена довго тривала, і коли поїзд на всіх парах проносився повз Ріскль, сестра знов заплескала в долоні, подаючи знак до гімну на честь пресвятої діви: „Хваліть, хваліть Марію!“

— Ну, хутчій, діти мої! Підхоплюйте гуртом і від щирого серця:

На небі й на землі
хай усі голоси
виспівують тебе,
о, свята наша матір!
Вихваляйте, вихваляйте, вихваляйте Марію.

Коли голос Вінценти заглушений був цією піснею любови, вона тільки ридала, затуливши лице руками, не маючи сили обурюватися, щось ледве чутно бурмочучи, отупівши з горя та знемоги.

А втім після гімну всі у ваґоні відчули втому… Одна сестра Гіяцінта, невтомно жвава, та сестра Клер Дезанж, лагідна, поважна й маленька, як по дорозі до Люрду, так і в самім Люрді й тепер зберігали звиклу до всього професійну ясність духу, що тріюмфувала понад оточенням, та весело маячили своїми білими апостольниками й високими білими чепцями. Пані де-Жонк'єр не спала вже п'яту добу; їй злипалися очі, хоч дуже завдоволена вона була з подорожі, звідки поверталася, засватавши дочку та везучи з собою в Париж найпрекрасніше новоявлене чудо — зцілену молоду дівчину, що про неї йшла така голосна слава. Вона важила дуже добре виспатися цю ніч, хоч би там як трясло та підкидало, але її непокоїла Ґрівот, гарячково збурена, з каламутними очима та червоними плямами на лицях. Пані де-Жонк'єр марне умовляла її лежати спокійно, склавши руки та заплющивши очі. На щастя, інші хворі не давали підстав непокоїтися: одним стало легше; інші дрімали, знесилені. Еліза Руке купила собі кишенькове дзеркало, досить велике кругле дзеркало і не перестаючи дивилася в нього, милуючись, яка вона гарна стала, як успішно йде одужання та кокетливо приміряла усмішки тепер, коли її жахливе обличчя знов схоже на людське ставало. Щодо Софі Куто, то бавилася вона дуже мало; сама собі із своєї охоти роззулася, бачучи, що ніхто не має наміру оглядати її ногу, і твердила, що їй до панчохи засунувся камінчик. А що й далі ніхто не звертав уваги на цю маленьку ніжку, яка зазнала благодаті від святої діви, вона її тримала обома руками, гладила її і, здавалося, завдоволена була, що може торкатися її та гратися з нею.

Герсен стояв, спершись на перегорожу, й дививсь на Сабатьє.

— О, тату, тату, — мовила враз Марі, — подивися на цю глибоку подрапину на дереві, ось тут на лавці. Це ж сліди від заліза мого візка!

Це їй справило велику приємність: вона на хвилинку забула про своє заховане горе, що його не хотіла виявляти. А в той час Вінцента почала ридати, побачивши шкуряну петлю, ту, що нею бавилася її померла крихітка, Марі відчула раптове захоплення від цих слідів, що нагадували їй довге мучеництво на цьому місці, ввесь цей жах, що вже минув, зник, як кошмар.

— І сказати, що це було усього чотири дні тому! Я лежала тут, я не могла поворухнутися, а тепер, я ходжу, я бігаю, мені так гарно, боже мій!

П'єр та Герсен їй посміхалися. А тоді Сабатьє, що чув слова Марі, поволі вимовив:

— Це правда, ми залишаємо частинку самих себе на бездушевних речах, залишаємо там частинку наших страждань, наших надій, а коли знов бачимо ці речі, вони промовляють до нас своєю мовою, розповідають про те, що нас смутить або тішить.

Він сидів мовчки, покірливо в своєму кутку з тієї хвилини, як од'їхали з Люрду. Коли його дружина запитала, прикриваючи йому ноги, чи не гірше стало йому, він тільки головою похитав. Він не страждає, але гнітить його страшенний сум.

— Ось хоч би й я, — провадив він, — ідучи сюди, розважавсь, перелічуючи поперечники на стелі ваґону. Їх усього тринадцять від лямпи до дверцят. Зараз я перелічив їх знов, звичайно, їх знов тринадцять… Це так, як із мідяною затрискою коло мене: ви не можете уявити, які мрії снували мені в голові, поки я милувавсь з її блиску вночі, коли пан абат читав нам історію Бернадеттину. Так, я уявляв, що вже одужав, думкою відбував подорож до Риму, що про неї говорено двадцять років, я ходив, мандрував світами, отже усе мрії божевільні й чудесні… І ось ми знов повертаємося до Парижу, на стелі ваґону ті самі тринадцять поперечин, затриска блищить, і все це переконує мене, що я знов сиджу на цій лаві із своїми помертвілими ногами… Що ж, мабуть, так уже й треба, щоб я залишався навік, як нещаслива стара тварина, що вже все для неї скінчено.

Дві буйні сльози з'явилися йому на очах, він переживав, очевидячки, надзвичайно гіркі хвилини. Але він підніс свою чотирикутню голову, що її спідні щелепи відбивали завзяту упертість.

— Це ж уже сьомий рік подорожував я до Люрду, але божа мати не дослухалася молитов моїх. Однаково, це не перешкодить мені повернутися туди майбутнім літом. Може тоді вона зглянеться наді мною.

Він не нарікав. І розмовляючи з ним, П'єр вражений був з цієї упертої невмирущої віри, що відновлялася наперекір усьому в цьому мозкові освіченої людини. Як палко бажав він зцілитися, коли одкидав реальне і так жадібно прагнув до засліплення! Він завзято хотів одужати, наперекір усім природним можливостям, хоч спроба з чудом не давала наслідків уже скільки разів. Тепер він з'ясовував свої невдачі, казав, що неуважливий був біля Ґроту, замало ретельний, не виконав дечого, а це розгнівало, мабуть, святу діву. І він вже збирався на той рік насамперед одговітися денебудь, перше ніж їхати до Люрду.

— До речі, — гукнув він, — знаєте яке щастя випало на долю моєму сухітному? Пригадуєте, той сухітний, що я за нього заплатив п'ятдесят франків, щоб їхати самому коштами товариства? Так ось він цілком зцілився.

— Справді? Сухітний? — гукнув Герсен.

— Цілком зцілився, добродію, як рукою зняло!.. Я його бачив, тоді він був зігнутий, жовтий, марний, а прийшов він мене одвідати до лікарні цілком здоровий. Я йому дав сто су.

П'єр ледве втримався, щоб не усміхнутися, бо він знав цю історію від лікаря Шасеня. Зцілений, що про нього йшла мова, був симулянт, і це зразу виявилося у бюрі стверджень. Ніби хворий, він уже третій рік, принаймні, з'являвся сюди, уперше вдаючи з себе параліжованого, а крім того запевняючи, що в нього затверділо все всередині, і обидва рази він цілком зцілявся. А що він так по-мистецькому прикидався, його безплатно возили до Люрду, де мав він притулок, годівлю та здобував багату милостину. Колись давно цей хлопчина ходив за хворими в лікарні й навчивсь за допомогою гриму хворого вигляду собі надавати. Він накладав на своє обличчя відтінок якої завгодно недуги так уміло, що лікар Бонамі випадково тільки розкрив його шахрайство. А втім ченці вимагали, щоб цю історію не оголошувати. Нащо давати привід насмішкам по часописах, викриваючи шахрайство в справі з чудесами? Святі отці, звичайно, обмежувалися на тому, що винуватців викидали. Крім того таких шахраїв було обмаль, хоч дуже поширювали такі чутки про Люрд вольтерьянці. На жаль, і поза вірою досить було глупоти та неуцтва.

Сабатьє дуже прикро було, що небо зцілило цього сухітного, привезеного його коштом, в той час, як сам він повертавсь додому безногий в такому самому сумному стані. Він зідхнув і не міг сказати кінець-кінцем заздро, не уважаючи на свою покірливість долі.

— Ну що ж, що ви хочте? Свята діва добре знає, що робить. Адже ні ви, ні я, ми не можемо вимагати від неї пояснення її вчинків, правда ж? коли їй угодно буде кинути в мій бік свій погляд, вона завсіди знайде мене біля своїх ніг.

В Мон-де-Марсан після „ангелюсу“ сестра Гіяцінта загадала хворим читати другу серію молитов за чотками, де згадувано п'ять скорботних таїнств: моління о чаші в саду Гефсіманському, бичування спасителя, одягнення на Ісуса тернового вінця, несення хреста і хресна смерть сина божого. Помолившись, подорожні пообідали в ваґоні, бо не було зупинки аж до Бордо, а туди поїзд мав прибути тільки об одинадцятій. По всіх кошиках прочанських повно було харчів, не рахуючи молока, бульйону, шоколяди, овочів, що їх сестра Франсуаза прислала з буфету. Крім того вони по-братерському ділилися, розклавши їжу на колінах, взаємно частували одне одного; утворилося щось подібне до пікніка, де кожен вносив свою пайку. Аж ось вони вже були кінчили, наїлися та поховали решту хліба, масні папери, коли поїзд проїхав Марсан.

— Діти мої, — мовила сестра Гіяцінта підводячись, — тепер до вечірньої молитви.

Тоді здобулося невиразне бурмотіння, читали „отченаш“, „богородицю“, каялися в гріхах, іспитували своє сумління, доручали себе богові, святій діві та святим угодникам; а далі йшла подяка за щасливий день, все закінчилося молитвою за живих і мертвих вірних.

— О десятій, коли будемо в Лямоті, — провадила черниця, — я запроваджу тишу, попереджаю вас. Сподіваюся, що ви будете розумні і не примусите заколисувати себе.

На це відповіли сміхом. Було пів на дев'яту, ніч оповила уже околиці, тільки на горбах залишалися ще сутінки, в той час, як у низині послалася непрониклива темрява. Поїзд на всіх парах виїхав на величезну рівнину і тепер навколо нього було саме море темряви під небом, засіяним зорями.

П'єр хвилину здивовано придивлявся до Ґрівот, що кидалася в гарячці. Усі інші хворі уже засинали, умостившися поміж вантажу, що теліпався від ненастанних поштовхів; а Ґрівот уся випросталася, хапаючись за перегорожу, враз охоплена неспокоєм. Обличчя їй у блідожовтому світлі лямпи, наче знов осунулося, помертвіло, викривлене від болю.

— Пані, стережіться, вона впаде! — гукнув абат до пані де-Жонк'єр, що мимохіть почала засинати заплющивши очі.

Та схопилася, але сестра Гіяцінта підскочила перша і підхопила Грівот, що вже падала від нападу страшенного кашлю. Хвилин п'ять бідолашна задихалася, а кашель був такий жорстокий, що вона мало не луснула з напруження; потім з рота їй потекли струмені крови, що ринула враз потоком.

— Боже мій, боже мій, це знов починається! — повторяла пані де-Жонк'єр в розпуці. — Знов те саме. Цього треба було чекати. Недурно я турбувалася дивлячись на неї, яка вона чудна… Чекайте, я сяду поруч неї.

Але черниця не дала цього.

— Ні, ні, добродійко, засніть трохи, а я посиджу з нею сама.

І сестра Гіяцінта умостилася, поклавши себі на плече голову Ґрівот, обтираючи їй покривавлені губи. Напад минув, але настала така страшна знемога, що бідолашна ледве могла прошепотіти:

— О, це пусте! Я зцілилася, цілком зцілилася!

П'єр був страшенно схвильований. Цей раптовий, як блискавка, зворіт недуги холодом скував цілий ваґон. Усі підводилися і дивилися перелякані. А тоді знов засунулися кожен до свого кутка, ніхто не говорив, не рухався. П'єр думав про дивний випадок з цією дівчиною; сили їй відновилися, апетит набрав жахливих розмірів, вона ходила невтомно цілими годинами й сяяла з радощів, — і враз ця кров, цей кашель, олів'яний колір обличчя, як у людини в агонії — жорстокий поворіт недуги, що перемогла над усім. Невже це ті особливі сухоти, ускладнені неврозом, чи зовсім нова якась недуга, яка спокійно робила своє діло посеред різнобіжних діягноз? Знов море невідоме, море помилок, блукань, темрява, що посеред неї б'ється людська наука! І йому уявився лікар Шасень, що стискав погордливо плечима, тим часом як спокійний лікар Бонамі звичайно продовжував свою справу подтверджень, цілком певний, що ніхто не доведе йому неможливости чудес, як і сам він не міг би довести, що вони можливі.

— О, я не боюся, — продовжувала бурмотіти Ґрівот, — вони усі сказали мені там, що я зцілилася, цілком зцілилася!

А ваґон все котився, котився посеред чорної ночі. Кожен з пасажирів улаштовувався, зручніше вкладався, щоб гарненько заснути. Вінценту силоміць клали на лавку, давши їй подушку, що до неї могла вона притулити свою бідну голову. І зробившись слухняна, як дитина, безталанна жінка, цілком отупіла, поринула в тяжкий сон, але й у-вісні буйні сльози котилися їй з очей. Еліза Руке, що теж мала у своєму розпорядженні цілу лавку, збиралася лягти; але усе дивлячися в дзеркало, вона перше почала робити свою складну нічну туалету; пов'язала голову чорною хусткою, що її уживала раніш ховати болячку на лиці та уважно приглядалася, оскільки кращає вона від засихання опуху на верхній Губі. А П'єр знов дивувався: болячка все підсихала, хоч і не зовсім ще загоїлася, і на це дивовижне обличчя можна було дивитися без жаху. Море невідомого знов починалося. Чи справді це вовчий лишай? А чи не якась швидше болячка гістеричного походження? Чи може треба було припустити, що деякі форми лишаю, зле досліджені, могли вигоїтися підо впливом великого морального зворушення? Це було чудо, коли тільки за три тижні, за три місяці або три роки недуга не з'явиться знов, як симптом сухіт у Ґрівот.

Десята була, увесь ваґон засинав, коли поїзд рушив з Лямоту. Сестра Гіяцінта, що тримала в себе на колінах голову заснулої Ґрівот, не могла відвестися з місця. Але, щоб додержати приписів, вона неголосно проказала, і не чути було за гуркотом коліс слів її.

— Тихо будьте, діти мої, тихо!

Але в глибині сусіднього переділу все ще раз-у-раз щось стукотіло; якийсь дивний брязкіт добувався звідтіля й це дратувало черницю; кінець-кінцем вона здогадалася.

— Софі, на що ви стукочете ногами по лавці? Спати треба, дитино моя!

— Я не стукочу, я лежу тихо, сестрице. Це під моїм черевиком перекочується якийсь ключ.

— Як, ключ? А дайте но мені його сюди.

Черниця почала розглядати: злиденний старенький ключ, чорнуватий, потертий та блискучий від довгого вжитку, з рубцем на спаянім кільці. Усі помацали коло себе; ніхто не губив ключа.

— Я його знайшла в кутку, — провадила Софі. — Це мабуть того чоловіка.

— Якого чоловіка? — запитувала сестра.

— А того, що помер тут дорогою!

Про нього вже забули. Сестра Гіяцінта тепер пригадувала: так, так, це мабуть його! Обтираючи чоло мручому вона чула, як щось дзенькнуло, вдарившися об лавку. Черниця з хвилину крутила в руках і розглядала цього злиденного ключа, нікому непотрібного з цього часу, він ніколи більше не відчинить невідомого замка в якомунебудь місці широкого світу.

Спочатку вона хотіла покласти його до кишені, з жалощів до цього непоказного маленького шматочка заліза, до таємничої, єдиної речі, що залишалася від небіжчика. А тоді її зупинила побожна думка, що не слід прив'язуватися ні до чого земного, і вона кинула з вікна нідочого непридатного ключа, що впав у непроглядну темряву.

— Софі, не треба більше гратися, час спати, — мовила сестра. — Ну, діти мої, тихо, тихо!

Тільки по короткій зупинці в Бордо, щось о пів до дванадцятої сон подолав усіх, що сиділи у ваґоні. Пані де-Жонк'єр не могла більше боролися з ним і задрімала, притулившися головою до дерев'яної перегорожі, з щасливим виглядом, не зважаючи на втому. Поснуле подружжя Сабатьє цілком не ворушилося; затихло все і в сусіднім переділі, де спали одна проти одної Софі Куто й Еліза Руке, простягнувшися на лавках. Час від часу глухий стогін, здавлений крик горя або переляку злітав з уст Вінценті, що їй у вісні ввижалися жахливі речі. Одна сестра Гіяцінта не затуляла очей, дуже схвильована стогнанням Ґрівот; сухітна тепер наче завмерла і не ворушилася, вибухаючи важким хрипінням. З одного кінця цієї жахливої спальні, що трусилася й підстрибувала до другого, у поїзді, який ішов на всіх парах, прочани й хворі забулися, звісивши руки й ноги, мотаючи головою в блідім тьмянім світлі лямп. Далі у переділі десятеро прочанок, вбогі, негарні з обличчя, старі й молоді порозкривали роти, наче захоплені сном підчас гімну. Ці все жалькі люди викликали глибоке співчуття, потомлені, розбиті за ці п'ять діб божевільних надій, безмежних екстазів, тим часом як назавтра мали вони прокинутися для суворої дійсности.

Тут П'єр почув себе наче на самоті із Марі. Вона не захотіла лягти на лавці, кажучи, що лежати їй надокучило, сім бо років лежала, — і абат сів поруч неї, щоб більше місця залишити Герсенові, який заснув міцним сном дитини з самого Бордо. П'єр засунув занавіску ліхтаря й вони залишалися в прозорих сутінках, надзвичайно для них приємних. У цю мить поїзд мабуть котився рівниною, линучи в темряву, під рівномірний гомінкий помах своїх крил. У відчинене вікно добувалася чудесна свіжість від темних безмежних ланів, де навіть огника не було з якогонебудь закинутого села. На хвильку абат повернувся до дівчини і побачив, що вона сидить, заплющивши очі. Але він угадував, що вона не спить, п'ючи насолоду з глибокої тиші природи, під гуркіт коліс. П'єр теж заплющив очі й поринув у мрії.

Йому знов пригадалося минуле, маленький будинок у Нельї, поцілунок, що вони ним обмінялися біля цвітущої горожі під наметом з дерев, пронизаних соняшним промінням. Потім пригадав він усю гіркоту того дня, коли висвятився на священика. Марі не могла бути жінка, хай і він не буде чоловік, і це буде їхнє безкрайє нещастя, бо насмішкувата природа повернула Марі змогу бути жінкою й матір'ю. Якби ще він віру зберіг, то мав би в цьому вічну потіху. Але всі його спроби марні були: подорож до Люрду, намагання молитися перед Ґротом, хвилинна надія, що він увірує, якщо Марі зцілиться чудом: за цим настав крах усьому, цілковитий та непоправний, коли зцілення відбулося згідно з науковим пророкуванням. Їхня незаймана й скорботна ідилія, довга історія кохання їхнього також розгорталася перед ним. Молода дівчина, збагнувши його сумну таємницю, сама приїхала до Люрду тільки йому випрохати зцілення, випрохати чуда, що навернуло б його до віри. Під час походу з свічками, коли вони вдвох залишалися попід деревами, посеред пахощів невидимих троянд, молоді люди молилися одне за одного, поринувши в собі взаємно, з палким бажанням обопільного щастя. Ще перед Ґротом Марі благала святу діву забути за неї й поратувати П'єра, якщо вона могла випрохати в свого сина одну тільки милість. Потім, зцілена, несамовита від щастя, збурена любов'ю й подякою, наче на крилах несена з своїм візком узвозами до базиліки, Марі уявила, що її молитви вчуто й виливала перед П'єром свої радощі, що вратовано їх обох укупі! Ах, ця брехня, ця брехня з прив'язаности й милосердя, омана, з тієї хвилини яким тягаром душили вони йому серце. Це була важка кам'яна плита, що замурувала його тепер у глибині добровільної могили. Він згадував важкий перелім, що мало не забив його в темряві склепу, свої ридання, свій збурений ропот, свою потребу зберегти Марі для одного себе, володіти нею, — всю буйну цю пристрасть збуджених життєвих сил, що він її потім поволі присипляв, затопивши в сльозах. І щоб не ламати божественної ілюзії своєї невинної подруги, поступивсь перед братньою жалістю, даючи собі геройську присягу брехати перед нею, хоч такий рішенець викликав тепер в нього смертельну тугу.

П'єр, поринутий у мрії, здригнувся й отямився. Чи вистарчить йому сил додержати своєї присяги? На вокзалі, чекаючи на Марі, він відчував заздре бажання швидше залишити цей Люрд, що надто вона його любила, маючи невиразну надію, що може вона більше належатиме йому далі від нього. І якби він не священикував, то оженився б з нею. Яка втіха, яка блаженність цілком віддатися коханій жінці та взяти її цілу, відродитися в любій дитині, що вона її подарувала б! Напевне нема нічого вище за повноту життя, що відтворює інші істоти. І мрія його розгорталася далі: уявив, що він уже жонатий і відчув таку радість, що аж запекло, його питання, чому цей блаженний сон нездійсненний. Марі була наївна, як десятилітня дівчинка. Він дав би їй знання, дав би їй нову душу. Тоді вона зрозуміла б, що завдячує своє одужіння, яке вона цілком покладала на святу діву, тільки єдиній матері, безстрасній, байдужій природі. Але в міру того, як П'єр це все так у думках улаштовував, в ньому ріс якийсь священний жах, що походив від його релігійного виховання. Великий боже, а як це людське щастя, що він так гойно хотів засипати ним Марі, не винагородить у втрату святого незнання дитячої наївности, що становлять атмосферу її життя? Потім, яка драма сумління — скинути свою сутану, оженитися з цією, щойно чудесно зціленою дівчиною, настільки розбити в ній віру, щоб погодилася вона на таку богозневагу. А проте тут була відвага, тут був розсудок, життя, справжній чоловік, справжня жінка, потрібний і великий союз. Чому ж він не смів, боже мій! Жорстокий смуток сплутав його думки і П'єр прислухавсь тільки до стражданнів свого бідного серця.

Поїзд котився під страшне лопотіння своїх крил; сама сестра Гіяцінта не спала в ваґоні, що поринув у важкий сон. У цю хвилину Марі, нахилившися до П'єра, сказала йому:

— Це дивно, мій друже: мене тягне до сну, а я не можу спати.

І додала вона, злегка сміючися: „Мені в голові Париж“.

— Як Париж?

— Так, так, я думаю про те, що він чекає мене, що я повертаюся туди. Ах, цей Париж, що я його не знаю; адже мені доведеться там жити!

П'єрові надто боляче стало. Він дуже добре передбачав, що вона не може більше належати йому, бо буде іншим належати. Париж забере йому Марі, якщо Люрд оддав її назад.

І він уявив собі, як ця невинна істота почне переходити через усі фатальні стадії виховання жінки. Дитяча, чиста душа незаймана в двадцять три роки, душа хворої, що була досі цілком далека від життя, далека навіть від романів, хутко сягне тепер у своєму вільному льоті. Він бачив перед собою молоденьку реготуху, здорову, що скрізь і всюди бігає; вона дивитиметься, пізнаватиме й знайде одного чудового дня чоловіка, що він її остаточно просвітить.

— Отже, ви збираєтеся повеселитися в Парижі!

— Я, друже мій? Та що ви кажете? Хіба ми такі багаті, щоб дозволяти собі розваги?.. Ні я думала про мою бідолашну сестру Блянш; про те чи не можу я їй трохи полегшити; вона така добра, вона не жаліє себе, а я не хочу, щоб вона, як раніш, утримувала ввесь дім.

Марі помовчала трохи, як мовчав і зворушений П'єр.

— Колись, — знов почала молода дівчина, — ще на початку моєї недуги я непогано рисувала міньятюри. Пам'ятайте, як гарно вийшов портрет тата, що всі його так хвалили. Ви ж допоможете мені пошукати замовлень, правда!

І вона почала говорити про це нове життя, що розкривалося перед нею. Вона хотіла влаштувати собі кімнату, оббити її кретоном з блакитними квітками на перші зароблені гроші. І як весело буде виходити вкупі з Блянш! Адже вона нічого не знає, нічого не бачила, прикута з дитинства до постелі. П'єр, на хвилину заспокоєний, знов почутив сердешний біль, удаючи Марі й цю палку жадобу життя. То була збуджена жінка, що нею вона колись мала стати, жінка, що він її обожнював у дитині, — чарівна істота, весела й пристрасна, із своїми пурпуровими устами, очима блискучими, мов зорі, з молочно-білим лицем, ціла осяяна радістю буття.

— О, я візьмуся до роботи, я працюватиму, а потім також хочу розважатися. Адже в цьому нема нічого лихого, П'єре?

— А, звичайно, люба Марі.

— У неділю ми їздитимемо за місто, геть далі, у ліс з чудесними деревами. Ходитимемо до театрів, якщо тато нас туди поведе. Мені казали,, що є цілком пристойні п'єси… Але менше з тим; тільки б я могла виходити з дому, ходити вулицями, бачити те й це. Так гарно жити, П'єре, правда ж?

— Авжеж, авжеж, Марі, дуже гарно.

Холод смерти пробіг йому по жилах, він умирав з жалю, що не може бути чоловіком. Чому, якщо вона так дрочила й спокушала своєю невинністю, чому не висловити їй того, що так краяло йому серце? Він узяв би Марі й переміг. Він ладен був уже вимовити рішучі слова, але Марі провадила знов своїм дитячим тоном.

— Ах, подивіться на бідолашного тата! Який він завдоволений, що може спати.

Справді, на лавці проти них, де-Герсен спочивав блаженним сном, наче в постелі, хоч його трусило й штовхало ненастанно. А втім це монотонне похитування й гойдання, здавалося, ще більше вколисувало поснулих; вони не пам'ятали нічого посеред безладдя накопиченого вантажу, що наче б то теж спав при світлі чадних лямп. А ритмічний гуркіт коліс не припинявся в безвісті сутінок, де все котився та й котився поїзд. Лиш іноді супроти станції, під мостом, вихор його прудкої ходи гудів з ревом раптової бурі. Тоді знов починалося гудіння, воно вколисувало, одноманітне й безконечне.

Марі потихеньку взяла руку П'єрову; вона цілком на самоті була посеред цього поснулого люду, серед тиші гуркотливого поїзда, що мчав у непрозорій темряві. Глибокий смуток, що його молода дівчина досі ховала, знов з'явився, затуманюючи її великі блакитні очі.

— Мій добрий П'єре, ви часто будете з нами гуляти, правда ж?

Абат здригнувся, відчуваючи потиск її маленької ручки. Признання мало зірватися йому з язика, але він знову стримався й пробурмотів:

— Марі, я не завсіди вільний, та й священикові не можна скрізь бувати.

— Священик, — повторила вона, — так, так, священик! Я розумію…

Тут молода дівчина сама заговорила, розкрила убійчу таємницю, що давила їй серце з самого одї'зду. Вона нахилилася до абата ближче й стиха провадила:

— Послухайте, мій добрий П'єре, мені надзвичайно важко. Здається, наче я завдоволена, а в душі у мене смерть… Ви мені вчора збрехали.

Він збентеживсь і зразу не зрозумів.

— Я вам збрехав, як же саме?

Вона стримувалася, їй наче соромно було. Вагалася, не наважуючися поринути в таємницю чужого сумління, але потім сказала, тоном сестри й друга:

— Так, ви дали мені зрозуміти, що вратовані разом зо мною, а це неправда, П'єре! ви не знайшли втраченої віри.

Великий боже, вона знала! Для нього це було таке горе, така катастрофа, що він забув свої болі. Спочатку абат хотів стояти на своєму і брехати в ім'я братерського милосердя.

— Але запевняю вас, Марі. Звідки могла прийти до вас така погана думка?

— О, друже мій, мовчіть, пожалійте мене. Мені надто боляче було б, як би ви ще далі брехали. Ось, бачите, це трапилося там, на станції, коли помер той бідолаха. Добрий абат Жюден став на коліна й помолився за спокій його бунтівничої душі, а ви цього не зробили, і тут я все зрозуміла, усе відчула своїм серцем.

— Але ж, Марі, запевняю вас…

— Ні, ні, ви не помолилися за померлого, ви не віруєте. Та й не тільки це розкрило мені очі, а й усе те, що я вгадую, що помічаю у вас: одчай, що ви його не маєте сили заховати, сум у ваших знеможених очах, коли вони зустрічаються з моїми… Свята діва не вчула мене; вона не повернула вам віри, і тому я дуже, дуже нещаслива!

Вона плакала, гаряча сльоза впала йому на руку. П'єр не витримав і собі заплакав.

— О, Марі, я теж дуже, дуже нещасливий!

Хвилину вони мовчали в своєму глибокому горі, відчуваючи, що між ними запала безодня.

Вони ніколи не зійдуться між себе ще тісніш; особливо до одчаю їх доводило власне безсилля стати ближче одне до одного, безсилля з цього часу вже остаточне, бо само небо відмовилося відновити їхній союз. І поруч сидячи, вони плакали над своїм роз'єднанням.

— А я стільки молилася про ваше навернення, я була така щаслива, — гірко провадила Марі, — здавалося мені, що ваша душа зливалася з моєю і я раділа, що ми вратовані обоє.

Він мовчав, а сльози все котилися йому з очей.

— Як жахливо усвідомити, — провадила дівчина, — що я зцілилася одна. Серце мені рветься, коли я бачу, який ви самітний, сумний, в той час, як я сама засипана гойними милостями.

П'єрові це була остання нагода; він мав заговорити, просвітити, кінець-кінцем, цю невинну розмову, з'ясувати їй чудо раціонально, щоб життя, відновивши їй здоров'я, довершило свій тріюмф, кинувши їх в обійми одне до одного. Він також був зцілений, і з цього часу мав здоровий розум; плакав він не про втрачену віру, а про те, що втратив Марі. Проте непереможний жаль брав гору над його глибоким сумом. Ні, ні, він не скаламутить цієї душі, не відніме їй солодкої віри, що згодом може для неї становитиме єдину підтримку серед життєвих злигоднів. Від жінок та дітей не можна вимагати гіркого геройства й розважливости. І П'єр не мав на це сили, він думав навіть, що не мав права це вчинити. Це було б насильство, ганебне убивство. Він замовкнув, а сльози його ще більше пекли, коли він віддавав на сторону свою любов, жертвував в розпуці особистим щастям, щоб тільки Марі залишалася невинна й щаслива в своєму незнанні.

— О, Марі, який я нещасливий! Нема жадного жебрака на битій дорозі, жадного злочинця на каторзі, що їм гірше було б! О, Марі, коли б ви знали, як мені безмірно гірко!

Вона збентежилася і оповіла його тремтливими руками, бажаючи потішити братерськими обіймами. У цю хвилину жінка, що в ній прокидалася, вгадала все й ридала на думку про людські та божі закони, що ставали поміж них. Досі вона не думала про такі речі, і враз перед нею промайнуло справжнє життя, з його пристрастями, боротьбою та муками. Вона силкувалася йому щось сказати, заспокоїти його покраєне серце, але не знаходячи ніжних слів, повторяла тільки, засмучена з цього:

— Я знаю, я знаю…

Потім вона знайшла. І наче б то те, що їй хотілося висловити, могли чути самі янголи, Марі неспокійно озирнулася. Але сон, що панував навколо, наче ще важчий став. Батько Марі все так само спав невинним сном дитини. Ніхто з прочан і хворих не поворухнувся, вколисані ненастанним гойданням. Навіть сестра Гіяцінта, скоряючися страшенній втомі, заплющила повіки, засунувши перше й собі занавіски на ліхтарі свого переділу. Тепер тут запанували невиразні півсутінки, а в них видно було невиразні зариси людських постатей поміж наваленими до краю речами, якісь невловимі тіні, захоплені подихом бурі, скаженою біганиною серед чорного мороку. Марі також якось лякали темні околиці, що загадково мріяли обабіч поїзда, де не можна було помітити ні лісу, ні річки, ні горбів, що повз них проїздили подорожні. Ось зараз блиснули яскраві іскри може з далекої кузні, ось благенькі вогники біля працівників або хворих; і знов усе потонуло в темряві, у безмежнім, невідомім чорнім морі, що ним поїзд мчав усе далі, усе кудись в інше місце і наче б то нікуди.

Тоді Марі, червоніючи з цнотливого збентеження посеред своїх сліз, припала устами до вуха П'єрового.

— Вислухайте мене, друже мій… Поміж мною та святою дівою є важлива таємниця. Я заприсяглася перед нею нікому про це не сказати. Але ви надто нещасливі, надто ви страждаєте, вона простить мені, коли я вам усе розкрию.

І дівчина провадила пошепки, легким подувом торкаючись його вуха.

— У тут ніч любови, ви знаєте, в ніч палкої екстази там біля Ґроту, я дала обіцянку, я пообіцяла божій матері принести в дар моє дівство, якщо вона мене зцілить… Вона зцілила мене, і ніколи, чуєте, П'єре, ніколи я не вийду ні за кого заміж.

Ах, яка несподівана потіха! Йому здавалося, що добродійна роса впала на його пошарпане серце. То були божественні чари, чудесна полегкість. Якщо Марі ніколи не належатиме нікому іншому, то вона залишиться назавсіди трохи наче його власність. Як зрозуміла вона його недугу та згадала, що слід було сказати йому, щоб він міг ще якось існувати!

П'єр хотів і собі знайти якісь щасливі слова, подякувати, пообіцяти, що й він незмінно буде відданий їй одній, любитиме її вічно, як любив у дитинстві, як дорогоцінну істоту, що її єдиний поцілунок колись напоїв ароматом ціле його життя. Але Марі примусила його мовчати, уже занепокоєна, побоюючися порушити цю чисту хвилину.

— Ні, ні, друже мій, не будемо говорити більше ні про що. Це може бути дуже зле. Я дуже стомилася й тепер спокійно засну.

Вона поклала голову йому на плече і зараз поринула в сон, як довірлива сестра. Він хвилину сидів, охоплений скорботним щастям відречення, що вони його пізнали вдвох. Цього разу все скінчено, жертву принесено. Йому доведеться жити на самоті, не зазнати йому життя, життя інших чоловіків.

Ніколи не пізнає він жінки, ніколи жива істота не народиться від нього. Йому надалі залишаться втішні гордощі цього свідомого доброхітного самогубства в невтішній величі існування поза природою. Одначе, втома подолала П'єра, повіки його стулилися, він і собі заснув. Потім його голова скотилася нижче і щокою він торкнувсь щоки подругиної, що тихо спала, притулившись чолом до його плеча. Їм волосся перемішалося. Золоті кучері дівчини розпустилися наполовину й обдали запашною хвилею йому обличчя. Мабуть ті самі блаженні сни вколисували їх, обидва бо вони ніжно посміхалися у вісні. Це була довірливість, цнотлива й пристрасна, незайманість цього випадкового сну, що призвів їх в обійми одне одного, з'єднав їхні члени, наблизив теплі уста, змішав їхній подих, як у двох немовлят, що сплять голі в одній колисці. Така була шлюбна ніч П'єра та Марі, початок духовного подружжя, що вони в ньому мали перебувати, чудесне забуття втоми, одна невловима мрія містичного посідання, посеред скорботи та лиха в цьому поїзді, що все котився й котився вперед у нічній темряві. Минали довгі, довгі години, колеса гуркотіли, вантаж гойдався на гаках, тим часом як від навалених на купу тіл, стиснутих, змучених віяло однією страшенною втомою, фізичним виснаженням, що до нього вони дійшли в країні чудес, перевтомившися душевно.

Кінець-кінцем о п'ятій, на сході сонця відбулося раптове збудження, галасливе прибуття на велику станцію, вигуки кондукторів, ляскання дверцят, штовханина. Поїзд прийшов до Пуатьє, і цілий ваґон скочив на ноги під гомінкий говір, вигуки та веселий сміх.

Маленька Софі Куто мала тут зійти і з усіма прощалася. Вона перецілувалася з паніями і перелізла навіть через перегорожу попрощатися із сестрою Клер-Дезанж, що її ніхто не бачив з учорашнього дня; вона засунулася в куток і сиділа там маленька й мовчазна із своїми таємничими очима. А тоді дівчина повернулася, взяла свій ручний багаж і особливо сердешно попрощалася із сестрою Гіяцінтою та панією де-Жонк'єр.

— До побачення, сестрице, до побачення, добродійко… Дякую вам за все.

— Приїздіть і на той рік, дитино моя, дивіться.

— Авжеж, сестрице, неодмінно. Це моя повинність.

— Та майтеся гаразд, кріхотко, не хворійте, щоб свята діва могла пишатися з вас.

— Звичайно, добродійко. Вона така милостива була до мене й мені дуже приємно приїздити до неї в гості!

Коли Софі вийшла на плятформу, усі прочани з її ваґона повисувалися з вікон із щасливим обличчям і проводили дівчинку, вкланяючись та вигукуючи:

— До того року! До того року!

— Так, так, дякую вам, до того року!

Ранішню молитву належало прочитати тільки в Шатеньро. По зупинці в Пуатьє, коли поїзд покотився далі, Герсен, злегка щулячись від ранішьої свіжости, заявив із своєю веселою міною, що він чудесно виспавсь, хоч і спав на твердій лаві. Пані де-Жонк'єр теж відпочила, але їй було ніяково, що вона допустила сестру Гіяцінту доглядати цілу ніч Ґрівот, яка й тепер тремтіла в страшній пропасниці та жахливо кашляла. Інші прочанки впорядковувалися з своєю туалетою, десятеро селянок у дальшому переділі зодягали свої хустинки, перев'язували стрічки на чепчиках, відчуваючи соромливу турботу за свою мізерність та убозтво. Пильно втупившися очима в дзеркальце, Еліза Руке, ненастанно розглядала свого носа, рота, щоки, захоплена собою, упиваючися своїм виглядом, спостерігаючи, що вона стає знов дуже не погана.

Тут П'єрові та Марі знов заболіло серце, як глянули вони на Вінценту; її ніщо не могло збудити від важкого сну; ні метушлива зупинка в Пуатьє, ні розмова пасажирів після одбуття звідти. Лежачи на лавці, вона не розплющувала очей і все спала, охоплена жахливими снами.

Буйні сльози все котилися їй з-під опущених повік; бідна жінка оповила руками подушку, силоміць їй накинуту напередодні, й міцно тиснула її до грудей в якомусь кошмарі свого скорботного материнства. Її нещасні руки, що так довго носили мручу дочку, її обійми на завсіди спорожнілі, відшукали у-вісні цю подушку й охопили її, як привид, у сліпому зусиллі.

Сабатьє прокинувсь веселий. Поки дружина поралася з ковдрою, дбайливо закутуючи йому помертрілі ноги, він почав розмовляти, з блискучими очима, потішений знов милосердою ілюзією. Паралітик розповідав, приснивсь йому Люрд і божа мати, що схилилася над його головою з усмішкою ласкавої обіцянки. І поруч Вінценти, цієї матері, що їй вона попустила вмерти дочку, поруч Ґрівот, мізерної істоти зціленої, щоб знов зазнати страшенних нападів своєї смертельної недуги, старий радів, упевнено повторюючи Герсенові:

— О, добродію, я повернуся додому заспокоєний… На той рік станеться зо мною чудо зцілення… Так, так, як оце кричала ця люба крихітка: до того року! До того року!

Це була нескоренима ілюзія, що тріюмфувала навіть над незаперечним, вічна надія, що не хотіла вмирати і знов давала паростки, ще живучіші за останній, після кожної поразки, на руїнах усього.

У Шательре сестра Гіяцінта звеліла прочитати ранішні молитви: „отченаш“, „богородицю“, заклик до господа, щоб попрохати в нього доброго й щасливого дня: „О, боже, даруй мені досить сили, щоб уникнути всілякого лиха, творити добро й терпеливо переносити всі злигодні!“

V.

Подорож тривала далі; поїзд усе котився вперед. У Сен-Марі відчитали молитви, що увіходили в склад обідні, а в Сен-П'єрі де-Кор проспівали „Вірую“. Однак, молитовні вправи мляво виконувалися, ревність трохи притишилася, утома все росла — тепер поверталися вже додому після такої довгої екзальтації душ. І сестра Гіяцінта здогадалася, що читання приємно освіжило б усіх цих бідолашних зморених людей. Вона обіцяла, що дозволить абатові дочитати життєпис Бернадеттин, — він уже двічі починав розповідати такі дивні епізоди. Але для цього треба почекати прибуття до Обре, від Обре до Етампу дві годині їхати — досить, щоб докінчити історію без перешкод.

Станції знов замаячили, монотонно повторювалося все те, що вже бачили пасажири, їдучи до Люрду,

Ті самі рівнини стелилися їм перед очима. Молитися з чотками розпочали в Амбуазі, відчитали першу їх частину, п'ятеро радісних таїнств, потім проспівали в Блюа гімн „Благослови, о, ніжна матір!“ у Божансі відчитали другу частину молитов з чотками, п'ять скорботних таїнств. Сонце зраня оповите було тонким пухом хмаринок, околиці маячіли в м'якому, трохи смутному кольориті, постійно розгортаючись, як вахляр. Обабіч дороги в сіруватому світлі похмурого дня дерева, будинки тонули мов у тумані, мов у вісні, тоді як горби в далені, оповиті димкою, повільно зникали, хилитаючись, як притихла морська поверхня. Поміж Божансі та Обре поїзд наче б то зменшив свою ходу, безупинно котячися вперед, а колеса ритмічно завзято стукотіли. Очамрілі прочани уже й не чули колес.

Кінець-кінцем, виїхавши з Обре, пасажири починали снідати у ваґоні. Було три чверті на дванадцяту.

І коли відчитали Angelus, три янгольських вітання,, повторені тричі, П'єр витяг з валізки Марі маленьку книжечку з наївним зображенням люрдської божої матері на синій окладинці. Сестра Гіяцінта заляскала в долоні, щоб привернути тишу. Абат міг тоді почати читання своїм прекрасним голосом, що проймав душу посеред загальної уваги та цікавости цих дорослих дітей, що захоплювалися чудесною казкою. Тепер ішло перебування в Невері та смерть Бернадеттина. Але як і першого разу він незабаром перестав дотримуватися тексту книжечки, домішуючи до нього чудесні оповідання, те, що він знав, і те, що вгадував. А перед ним знов ставала справжня історія, правдива, жалісна, — її ніхто не розповів, і вона краяла йому серце.

Бернадетта залишила Люрд 8 липня 1861 року. Вона направлялася до того манастиря в Невері, до обителі св. Жільдари, звідки вийшли сестри, що служили в захоронці, де сама Бернадетта навчилася читати й де вона прожила вісім літ. Тоді їй було вже двадцять два роки і з часу появлення божої матері минуло вісім літ. Обливаючися сльозами, прощалася дівчина з Ґротом, базилікою й цілим містом, що любила його дуже. Але вона не могла там довше жити, повсякчас переслідувана цікавістю публіки, одвідинами, пошаною, поклонінням.

Її кволе здоров'я жорстоко постраждало від такого неспокою.

Щире смиренство, несмілива любов до сумирного життя й тиші збудили вони й палке бажання зникнути, заховати в сутінках свою голосну славу обраниці, що їй світ не захотів дати спокою. Бернадетта тільки мріяла про ницість духовну, про безтурботне спільне життя, присвячене молитві й дрібним щоденним справам. Отже цей од'їзд був полегшенням для неї й для Ґроту, що для нього вона ставала тягаром через свою зайву невинність та надто важкі недуги.

У Невері обитель св. Жільдари, мабуть, здавалася їй раєм. Вона знайшла там свіже повітря, сонце, просторі кімнати, великий сад з красивими деревами. Однак, і тут Бернадетта не могла зазнати спокою, цілковитого забуття світу, його суєти у далекій пустелі. Приїхавши, за якихось три тижні, вона прийняла першу посвяту в черниці під іменням сестри Марії-Бернар, не беручи ще повного постригу. Це не перешкодило, одначе, світові піти за нею, юрба знов почала надокучати їй. Обраниця не знайшла бажаної самоти навіть у стінах манастиря, — таку могутню мали люди потребу добувати для себе благодать з її священної особи. Ах, бачити Бернадетту, доторкнутися до неї, принести собі щастя, споглядаючи її, потерши потай від дівчини якусь медалю об її сукню! Це була легковажна пристрасть до фетиша, і вірні кидалися до неї, ганялися за цим жальким немічним сотворінням, що вони обернули його на своє божество, при чому кожен бажав понести від неї свою долю надії й божественної ілюзії. Дівчина плакала, до такої міри надокучали їй незносні причіпки, обурювалася, втрачала терпець, повторюючи: „З якої речі вони мене так мучать? Що в мені особливого, чого нема в інших?“ А згодом їй, дійсно, не під силу стало бути далі якоюсь „дивовижною твариною“, як Бернадетта прозвала себе, кінець-кінцем, супроводячи це прізвище сумною страдницькою посмішкою. І вона одбивалася від одвідин, не приймаючи нікого, та й сама черниці захищали Бернадетту з свого боку іноді дуже ретельно, допускаючи до неї відвідувачів тільки з рекомендації єпископа. Манастирська брама замкнена була; виняток був тільки для духовних осіб, але й цього було забагато для дівчини, що жадала самоти: вона мимохіть раз-у-раз повставала проти цих одвідин, одсилала геть священиків, заздалегідь розбита втомою на одну думку, що їй доведеться розповідати ту саму пригоду, одповідати вічно на ті самі питання. Це вкрай її виснажувало, ображало навіть за божу мати. Але іноді вона мала поступатися. Монсеньйор особисто приводив значних панів, вельмож, прелятів; тоді Бернадетта з'являлася із своєю поважною міною, одповідала ґречно, але коротко, і ставало їй спокійно тільки, коли її відпускали в смиренну келію. Ніколи ще божественність не тяжила так дуже над людською істотою. Одного разу, коли їй дали питання, невже вона не пишається з постійних одвідин свого єпископа, вона одповідала лагідно: „Монсеньйор приїздить не мене бачити, а показувати мене“. Князі церкви, видатні ревнителі католицтва бажали побачити її, зворушувалися, ридали перед нею; але це висування себе напоказ, ця настирливість, непереносна для її простої вдачі, примушували Бернадетту одходити від них; нічого не розуміла вона, до краю втомлена й сумна.

Проте, вона влаштувалася по-своєму в Сен-Жільдарі, згідно з своїми звичками, що зробилися їй тепер дорогі, і провадила там монотонне існування. З природи квола, вона раз-у-раз хворіла; її умістили до шпиталю. Опріч нечисленних обов'язків там вона працювала й зробилася з неї досить вправна рукодільниця; артистично вишивала вона священичі ризи й одіж на вівтар. Але іноді сили її зраджували, і вона не могла виконувати й цих легких робіт. Якщо бідолашна не лежала в ліжку, то проводила цілий день у кріслі, розважаючи себе молитвою з чотками; вона кохалася в книгах, вичитувала чудові оповідання про навернення грішників, прекрасні легенди про святих, а також інтересні та бурхливі драми, де товкли й проганяли до пекла диявола. Але, головне, ніжність її й захоплення притягала до себе біблія й новий заповіт, що його вічні чудеса їй не надокучали ніколи. Бернадетта пригадувала свою біблію — в Бартре, старовинну, пожовклу книгу, що сто років переховувалася в їхній родині, їй уявилося, як названий батько щовечора встромляв навмання шпильку поміж аркушами, а тоді починав читати зверху правої сторінки. Того часу Бернадетта вже знала так добре ці чудесні оповідання, що могла б продовжити текст на пам'ять після якоговгодно речення. Тепер, перечитуючи їх сама, вона вічно дивувалася на них і не переставала знов і знов милуватися. Оповідання про страждання Христові особливо хвилювало її. Вона ридала з жалощів, і цілими годинами по читанню її кволе стражденне тіло болісно здригалося. Може, сльози її несвідомо викликані були її власними болями, скорботним походом на Голготу, що на неї вона сходила з самого свого дитинства.

Коли Бернадетта не хворіла й могла працювати в шпиталі, вона виявляла велику жвавість та дитячі веселощі. До самої смерти ця дівчина залишалася невинна, мов дитина, любила сміятися, стрибати гратися. Вона була дуже низька на зріст, найнижча з усього манастиря, так що сестри обителі ставилися до неї мале не як до дівчинки. Личко їй витягалося, марніло, втрачало блиск молодощів; але очі зберігали свою чисту й божественну ясність, прекрасні очі візіонерки, де, як на прозорій лазурі неба, проносилися роєм мрії. Старіючись, хворіючи, вона робилася трохи гостра, запальна: її вдача псувалася, ставала неспокійна, іноді жорстока, але по кожному вибуху Бернадетта гірко каялася, зазнаючи убійчої гризоти сумління. Вона скорялася, вважала, що засуджена за гріхи, прохала у всіх вибачити, але найчастіше, — чудесне сотворіння — жива й рухлива вона з своєрідною грацією, що до неї привертали серця, знаходили влучну відповідь, що звеселяла співбесідників. Не вважаючи на глибоку побожність і на те, що проводила цілі дні в молитві, Бернадетта не виявляла релігійної екзальтації, не була сувора до інших, а навпаки поблажлива й жаліслива. Взагалі жадна свята дівчина не була більш жінкою, з своєрідними рисами вдачі, з ясно виявленою особистістю, чудесна навіть у своїй дійсності.

І ця здатність залишатися дитиною, ця простодушна невинність притягали до неї всі дитячі серця. Діти вважали її за рівню собі: вони чим дужч кидалися до неї, злазили до Бернадетти на коліна, оповивали ручками її шию; у садку здіймалася тоді гомінка метушня, біганина, крики. Бернадетта не відставала ні в чому від своїх любих крихіток, щаслива з того, що може знов обернутися в бідну дівчинку, нікому невідому, просту, як в давно минулі дні в Бартре. Потім розповідали, що одного разу мати привезла до манастиря свою параліжовану дитину, щоб свята доторкнулася до неї та зцілила. Вона так страшенно ридала, що настоятелька погодилася кінець-кінцем спробувати щастя. А що Бернадетта обурювалася й гнівалася, коли од неї вимагали чудес, то їй нічого не сказали, а тільки покликали, щоб однести до шпиталю хвору дитину. Вона її понесла, а коли поставила на землю, дитина пішла. Вона зцілилася.

Ах, скільки разів у Бартре та вільне дитинство біля отари ягнят і роки прожиті серед горбів, високих трав, пухнастих гаїв, мали воскресати в пам'яті Бернадеттиній у годину мрій, коли вона стомлена була від молитви за грішників! Ніхто не заглядав тоді в її душу, ніхто не може сказати про те, чи не шарпалося мимохіть її скорботне серце з жалю.

Одного разу їй вихопилися слова, що їх наводять біографи Бернадеттині з метою зробити ще зворушливішим її терпіння. Замкнута в манастирських стінах, в далені від своїх гір, прикута до ложа недуги, вона гукала: „Мені здається, я створена, щоб жити, діяти, повсякчас рухатися, а господеві вгодно, щоб я лежала непорушно“. Яке одкровення, яке жахливе свідоцтво, пересякнуте безмежним сумом! Чому господеві вгодно було тримати в узах недуги це нице сотворіння, зіткане з веселощів та ґрації? Хіба Бернадетта не прославляла б його так само, проводячи вільне, здорове життя, що для нього була народжена? і замість того, щоб молитися за грішників — її повсякчасна й марна справа — хіба вона не могла б сприяти побільшенню щастя інших людей та й свого власного, як би віддала свою, долю любови чоловікові, що її чекав, дітям, що народилися б від її плоті? Іноді вечорами, як говорять, Бернадетті, такий веселій і діяльній, траплялося поринати в глибокий сум. Вона ставала похмура, замикалася в собі, наче пригноблена надмірною скорботою. Без сумніву, чаша ставала дуже гірка, і вона смертельно тужила на думку про вічне одречення, що випало їй на долю.

Чи часто згадувався Бернадетті Люрд за її перебування в Сен-Жільдарі? Чи знала вона про тріюмф Ґроту, про дивні удосконалення, що перетворювали цю землю чудес? Останнє питання ніколи не було докладно з'ясоване. Її подругам заборонили розмовляти з нею про такі речі; її оточувала цілковита ненастанна мовчанка. Сама вона не любила говорити, мовчала про своє таємниче минуле і наче зовсім не цікавилася сучасним, не вважаючи на всі його тріюмфи. А проте чи не летіло серце Бернадеттине у цю зачаровану країну її дитинства, де жили її близькі, де зв'язувалися для неї всі узи життя і де вона залишила надзвичайну мрію, що колинебудь охоплювала людську істоту! Мабуть вона часто поринала в солодкі спомини і могла знати в загальних рисах усі великі події в Люрді. Але що її лякало, це думка самій туди їхати, і вона завсіди відмовлялася від цього, добре знаючи, що не може залишитися непомічена і лякаючися сили-силенної народу, що його поклоніння чекало її там. Якої слави добилася вона, як би була шанолюбна, владна й стреміла до панування! Тоді Бернадетта повернулася б до святого місця своїх видінь і творила б тут чудеса, як жрекиня, як всевладний папа, у своїй гідності обраниці й приятельки святої діви. Преподобні отці ніколи не побоювалися цього навсправжки, хоча був формальний наказ усунути Бернадетту від свята заради спасіння її душі. Ченці були спокійні: вони знали її, таку лагідну, сумирну, що боялася бути божественна та й не знала нічого про кольосальну машину, що вона її пустила та побачивши експлуатацію відсахнулася б та відступила, як би вона зрозуміла все. Ні, ні! Вона нічого більше не мала спільного з цією країною надмірного збіговища народу, країною насильства й наживи! Вона надто там страждала б, почувала б себе як чужа, приголомшена була б, засоромлена. Коли ж прочани, що туди їхали, запитували її, посміхаючися: „чи не хочете поїхати з нами?“, вона злегка затремтить, а потім квапиться відповісти: „ні, ні, але як я бажала б цього, як би була пташиною!“

Єдина її мрія бути перелітною пташкою, з бистрими тихими крилами, що повсякчас відбуває свою прощу до Ґроту. Бернадетта, що не побувала в Люрді ні як ховали батька, ні як матір ховали, мабуть думкою повсякчас жила там. А втім, вона любила рідню, клопоталася забезпечити працею свою родину, що залишалася в злиднях, вона захотіла прийняти свого брата, якого не пустили до манастиря, коли він прийшов до Неверу із скаргою. Але він знайшов сестру втомлену та покірливу долі; вона навіть не розпитувала його про новий Люрд, немов це місто, що все росло та росло, її лякало. Того року, як увінчали богородицю, один священик, що йому Бернадетта доручила помолитися за неї перед Ґротом, описав їй, повернувшися, незабутні чудеса, церемонії, збіговисько прочан — їх було сто тисяч — тридцять п'ять єпископів, зодягнутих в золото посеред осяяної базиліки. Вона здригалася, тремтіла від бажання й тривоги. І коли священик вигукнув: „Ах, як би ви бачили цю пишноту!“ — вона відповідала: „Я! Та мені куди краще тут, в шпиталі, у своєму куточку“. Їй украли її славу; справа Бернадеттиних рук сяяла в ненастанних радощах, а вона могла зазнавати втіхи тільки в смиренному забутті, у цих сутінках манастирських, де за неї забули багаті фармери з Ґроту. Гучна урочистість не спричинялася до її таємничої подорожі; маленька пташечка її душа летіла туди сама тільки в дні самоти, у спокійні години, коли ніхто не міг перешкодити її побожним поривам. Вона поверталася до дикого первісного Ґроту, щоб схилити коліна посеред кущів шипшини за тих часів, коли Ґав не був ще обнесений монументальним надбережжям. Потім, у присмерках, вона одвідувала старе місто, овіяне запашною свіжістю гір, старовинну церкву розписану й позолочену у напівеспанському стилю, де Бернадетта прийняла перше причастя, старовинну захоронку, притулок лагідного страждання, де обраниця звикла за вісім літ до самоти, цілий цей старий Люрд, бідний та невинний, де з кожним камінцем на вулиці в неї були зв'язані ніжні спомини.

Одбуваючи в думках свою прощу, чи доходила коли Бернадетта до Бартре? Треба думати, що часом, сидячи в своїм кріслі та випустивши з своїх стомлених рук духовну книгу, недужа заплющувала очі, і перед нею воскресав Бартре. Старовинна маленька церква романського стилю із своїм нефом небесного кольору, з своїми яскравими картинами, стояла там поміж могил тісного кладовища. Потім дівчина бачила себе знов у домі подружжя Ляґю, у великій кімнаті ліворуч, де було вогнище, де у замку розповідали такі чудесні історії під величні звуки великого годинника. І перед очима Бернадеттиними розгорталися знайомі картини: безмежні луки, купи велетенської ліщини, що під ними можна було загубитися, пустельні узгір'я, звідки відкривалися далекі гори, пік дю-Міді, пік де-Віскос, прозорі й рожеві, немов мрії, що прохалися просто до леґендарного раю. А тоді, тоді їй марилася вільна юність, що носилася, де їй заманеться під відкритим небом, її тринадцять років, прожиті на самоті у мріях, життєрадісні посеред безмежної природи. І в цей час чи не бачила вона себе, може, на березі джерела під гарячим червневим сонцем? Чи не уявляла вона себе там уже дорослу, на самоті, з закоханим однолітком, що вона його покохала б простим та ніжним своїм серцем? Ах, зробитися знов молодою, щасливою, бути ще вільною, незнаною, і знов кохати, але вже по-інакшому! Перед нею проносилося невиразне видіння: чоловік, що її обожнював, діти, що росли навколо них; життя, як у всіх людей, радощі й печалі, що їх зазнали її батьки та мали й собі зазнати їх діти. Але це все поволі затушковувалося перед очима Бернадеттиними, і вона знов бачила себе в шпиталевім кріслі замкнуту в чотирьох, холодних стінах, з одним палким бажанням швидше вмерти, бо для неї не знайшлося частинки мізерного людського щастя тут, на землі.

Недуга Бернадеттина збільшувалася з кожним роком. Починалися передсмертні муки тієї, що з'явилася на світ полегшити вбогих, оповістити людям релігію божественної справедливости, рівність перед чудесами, наперекір законам безстрасної природи. Бідолашна дівчина вставала на кілька днів, щоб блукати, тримаючися за стільці, а потім знов лягала до ліжка. Її страждання ставали жахливі. Спадкова нервозність, задуха, що побільшилася в манастирському ув'язненні, мабуть перейшла в сухоти. Жорстокі напади кашлю шарпали їй груди, що вогнем палали, і після того вона лежала півмертва. До всього, того у Бернадетти об'явився костоїд правого коліна, і цей страшний біль примушував її кричати. Нещасне тіло страдниці під ненастанними перев'язками являло одну величезну рану, що увесь час роз'ятрювалася від теплоти в ліжку, а від дотику простирал у неї утворилися пролежні. Усі спочували їй. Вона пробувала удатися до люрдської води, але ця вода не дала їй найменшою полегшення. Господи, всемогутній царю! Чому зціляються інші, а не вона? Щоб спасти її душу? Але тоді, виходить, не зціляються душі інших? Як з'ясувати цю перевагу? Чому треба конче зазнавати тортур цій нещасливій істоті у вічній еволюції світів! Вона ридала й повторювала, бажаючи себе підбадьорити: „По всіх стражданнях мене кінець-кінцем чекає небо, але який далекий цей кінець?“ Вона повсякчас трималася тієї думки, що страждання є горнило, що треба страждати на землі, щоб тріюмфувати в іншому світі, що це щаслива й благословенна доля. Але чи не богозневага, о, господи! Хіба не сотворив ти ні молодощів, ні радощів? Хіба ти хочеш, щоб твої сотворіння не тішилися з твого сонця, з твоєї природи в святкових шатах, з тих ніжних почувань, що ними розцвітає їхня плоть? Бернадетта боялася своїх нарікань, що їй час-від-часу виривалися; вона хотіла також загартувати себе проти недуги, що шматувала її тіло, і в думках розпинала себе, згадуючи страсті Христові; вона розкидала руки хрестом, щоб з'єднатися з Ісусом, притуляючись своїми членами до його членів, устами до уст, сходила кров'ю, й собі, напоєна гіркотою, як він. Ісус помер за три години, агонія Бернадеттина була ще довша, на ній повторювалася спокута через страждання, вона також умирала, щоб принести життя іншим. Коли посеред її страшного болю кістки їй тріщали, вона раз-у-раз жалісно стогнала, але зараз докоряла собі: „О, як я страждаю, о, як я страждаю! Але я радію з мого страждання!“ Не можна підшукати жахливіших слів, більш пересякнутих чорним песимізмом. Вона раділа з свого страждання, о, господи! А на що, задля якої невідомої безглуздої мети? До чого ця зайва жорстокість, ця обурлива хвала стражданню, коли вся людськість дихає одним бажанням здоров'я й щастя?

Посеред своїх жорстоких тортур сестра Марі-Бернар прийняла повний постриг 22 листопада 1878 року. Минуло двадцять літ з того часу, як свята діва одвідала дівчинку, так як архангол одвідав її саму, обравши її, як вона сама, свята діва, була обрана поміж найсмиреннішими й найцнотливішими, щоб у ній заховати таємницю царя Ісуса. Це було містичне пояснення; її обрано для скорботи, це був сенс життя цієї істоти, так жорстоко одірваної від інших, пригніченої недугами, істоти, що стала жалькою нивою всіх людських злигоднів. Вона була обраний сад, що так подобається зорам дружини; він її обрав, а потім поховав живцем. Тому, коли Бернадетта знемагала під тягаром свого хреста, товаришки говорили їй: „Хіба ти забула, що свята діва обіцяла тобі щастя не в цьому світі, а в іншому?“ І Бернадетта відповідала, жваво хапаючися за голову: „Забути? Ні, ні, це в мене ввесь час у голові“. Вона набиралася сили тільки в ілюзії раю слави, куди вона увійде в супроводі серафимів, щоб зазнати вічного блаженства. Три особисті таємниці, від святої діви їй довірені, щоб озброїти її супроти злого, були, мабуть, обіцянки краси, блаженства й безсмертя на небі. Яке дивовижне ошуканство, коли поза могилою нема нічого, крім темряви й вогкої землі, коли божа мати, утворена мрією Бернадеттиною, не зустріне її там, посеред чудесних нагород, що вона їх обіцяла. Та Бернадетта а ні трохи не сумнівалася; вона залюбки обіцяла виконати всі маленькі наївні доручення товаришок, що їй казали: „Сестро Марі-Бернар, передайте господеві те й те, коли він візьме вас до себе… Сестро Марі-Бернар; обніміть мого брата, коли зустрінете його в раю… — Сестро Марі-Бернар, залишіть мені поруч себе містечко, коли я помру“… І вона ласкаво кожній відповідала:

„Не бійтеся, доручення ваше буде виконано“. Ах, всемогутня ілюзія, чудесне заспокоєння, вічно молода й потішлива сила!

Кінець-кінцем настала агонія, наближалася смерть. У п'ятницю 28 березня 1879 року усі думали, що Бернадетта не доживе до ранку. Вона несамовито рвалася в могилу, щоб не страждати й воскреснути в небесах; тому уперто відмовлялася від соборування, кажучи, що воно двічі зціляла її. Бідолашна мучениця хотіла, щоб господь послав їй кінець-кінцем смерть, не вимагаючи від неї ще більшої муки. Однак її умовили соборуватися, а це затягло агонію ще на три тижні. Священик, що був при ній, часто твердив: „Дочко моя, треба принести в жертву своє життя“. Одного разу терпець їй урвався, і вона жваво відповіла йому! „Але, отче мій, це зовсім не жертва“. Знов жахливе слово, відраза до буття, запекла відраза до існування, раптовий кінець людству, як би воно мало змогу знищити себе одним рухом. Що правда, бідолашній дівчині нічого було жаліти, їй одібрали все, що скрашає життя: здоров'я, радощі, кохання, щоб вона покинула бренне існування, як ми кидаємо тряхлу, брудну білизну.

І Бернадетта мала рацію; вона виносила присуд над своїм непотрібним жорстоким життям, коли казала: „Мої тортури припиняться тільки з моєю смертю й будуть тривати для мене до мого вступу у вічність“. І ця думка про страждання переслідувала її, дужче прив'язувала до хреста, разом з божественним учителем. Вона випрохала собі велике розп'яття і розпачливо тулила його до своїх жальких дівочих грудей, болісно вигукуючи, що хтіла б втиснути його собі в тіло, щоб воно там залишилося. Наприкінці сили покинули її, вона не могла більше утримати святині своїми тремтливими руками. „Хай до мене прив'яжуть хреста міцніше, щоб я почувала його до останнього дихання!“

Це був єдиний чоловік, що його мала пізнати її дівочість, єдиний кривавий поцілунок її марному материнству, що ухилилося з природного шляху. Черниці взяли мотуза, просунули його понад поранену спину Бернадеттину, обкрутили ним її жалькі неплідні чресла й прив'язали розп'яття до грудей їй так міцно, що воно вдавилося в неї.

Кінець-кінцем, смерть змилосердилася над безталанною. У понеділок, саме на великдень, її напала страшна остуда. Її шарпали галюцинації, вона клацала зубами з переляку і ввижався їй демон, що ходив навколо з пекельною усмішкою. „Одійди геть, одійди, сатано, не зачіпай мене, не бери мене!“ Вона розповідала потім в марінні, що диявіл хотів на неї кинутися, а з рота йому на неї віяло цілим полум'ям пекельним. Диявіл у цій незайманій істоті, у цій безгрішній душі, на що ж, о, господи! І на що це страждання без прощання, розпач без кінця-краю, на що ця смерть, що її затьмарювали страшні кошмарні видіння, після такого прекрасного життя невинности, чистоти й цнотливости? Хіба Бернадетта не могла заснути ясна, у спокою своєї непорочної душі? Без сумніву, така вона ще дитина, в ній треба було підтримувати ненависть і страх до життя, що є диявіл. Це життя загрожувало їй; це життя вона проганяла, заперечувала його, зберігаючи для небесної дружини свою змучену дівочість, пригводжену до хреста. Ця догма незайманого зачаття, потверджена її мрією кволої, немічної дівчинки, нищила жінку, дружину й мати. Проповідувати, що жінка гідна поклоніння тільки коли зберігає дівочість, вигадати таку, що залишається дівою, хоч і стає матір'ю та й сама народжена незаймано, чи це не значить принижувати природу, виносити вирок над життям, заперечувати жінку, кинуту на калічення тоді, як її справдешня велич у плідності, яка увічнює життя. „Геть, геть сатано! Залиши мене вмирати неплідну!“ І Бернадетта виганяла сонце з землі, виганяла свіже повітря, що струменем лилося крізь вікно, повітря, напоєне пахощами квітів, обважніле від рухливих зародків, що розносять любов по цілому, безмежному всесвіту.

У середу на великдень настала остання агонія. Розповідають, що того ранку товаришка Бернадеттина, вражена смертельною недугою, лежала в шпиталі на сусідній койці, і враз зцілилася, випивши шклянку люрдської води. Але сама Бернадетта, обрана перед усіма, пила цю воду без жадної користи. Господь, у своїй великій милості, ладен був виконати її заповітне бажання, дати їй заснути вічним сном. Вона прохала у всіх пробачення. Її смертельна мука довершилася; як у спасителя, в неї були цвяхи на руках і терновий вінець на голові, понівечені члени, проколотий бік; як він, вона звела очі до неба, розкинула руки на хрест і голосно вигукнула: „боже мій!“ Щось біля третьої пополудні мруча попрохала пити, помочила губи, схилила голову й сконала.

Так померла славнозвісна й праведна ясновидюща з Люрду, Бернадетта Субіру, сестра Марі-Бернар в манастирі неверських сестер милосердих. Тіло її виставлено було три дні для прощання, і величезні юрби народу проходили перед її труною, безконечні юрби побожних людей, жадібних надії, що терли об її плаття медалі, чотки, образки, молитовники, бажаючи сподобитися благодаті. Навіть і по смерті не могла здійснитися її мрія про самоту: зграя отвержених цього світу рвалася до неї, упоювалася ілюзією навколо її труни. Тут було помічено, що ліве око небіжки уперто зостається розкрите, те саме око, що під час з'явлень було з боку богородиці. Останнє чудо захопило манастир. Тіло її а ні трохи не змінилося, його поховали на третій день гнучке, тепле, з алими губами, з надзвичайно білою шкурою, наче помолоділе й запашне. А тепер Бернадетта Субіру, велична вигнаниця Люрду, спить невідома нікому, своїм останнім сном у Сен-Жільдарі, під плитою маленької капелі, у сутінках, оповита тишею старих дерев саду, тим часом як люрдський Ґрот сяє у своїм тріюмфі.

П'єр замовк; чудесне оповідання його було закінчено. Але цілий ваґон ще слухав абата, схвильований трагічним та зворушливим кінцем. Ніжні сльози текли з очей Марі, а інші, Еліза Руке, навіть Ґрівот, що трохи заспокоїлася, склавши руки, благали ту, що була в бога, клопотатися про їх останнє одужіння. Сабатьє широко перехристився, тоді з'їв пиріжка, що його жінка купила в Пуатьє. Як ще розповідали, Герсен, що не любив нічого сумного, заснув. Тільки сама Вінцента, зарившись лицем в подушку, не ворухнулася, наче глуха й сліпа, не бажаючи нічого більше бачити, нічого чути.

А поїзд усе котився наперед. Пані де-Жонк'єр, висунувши голову з вікна, казала, що видно Етамп, а коли поїзд вийшов з цієї станції, сестра Гіяцінта дала знак; почали третє читання молитов за чотками п'ять славних таїнств: воскресіння Христове, вознесіння, зшестя святого духа, успіння святої богородиці. А тоді проспівали гімна: „Усе уповання на тебе покладаємо, мати діво“…

А П'єр поринув у глибоку задуму; його зори обернулися на околиці, тепер осяяні сонцем, що їх постійне маячіння наче вколисувало його думки. Гуркіт коліс приголомшував абата; кінець-кінцем він уже не міг ясно розрізняти знайомих краєвидів цього величезного передмістя, що знав його колись давно. Ще Бретіньї, ще Жевюзі, а потім нарешті Париж, через якихось півтори години. Виходить далека подорож закінчилася! Виходить, довершився і цей дослід, що видавався йому такий бажаний, і ця спроба, що він до неї пристрасно узявсь. Він хотів досягти певности, вивчити на місці випадок з Бернадеттою, подивитися, чи не осяє його вмить благодать, повернувши йому віру. І ось тепер він твердо стоїть на однім: Бернадетта мріяла в ненастанному стражданні своєї плоті, а сам він ніколи не буде більше вірити. Це йому було ясно видно, брутально говорив за себе довершений факт: наївна віра дитини, що падає на коліна й молиться, первісна віра юних народів під гнітом священного жаху, родженого їхньою темнотою, тепер вмерли. Хоч би тисячі прочан приїздили щороку до Люрду, народи не були б більше з ними; спроби воскресити цілинну віру, віру вмерлих віків, покірливу та безоглядну мали силою речей впасти. Історія не повертається назад, людство не може повернутися до дитинства, часи надто змінилися, надто багато нових подувів посіяли нові жнива, щоб люди сучасности могли стати такими самими, як люди минулого. Безперечно Люрд був тільки випадок; навіть гостра реакція цього випадку була доказом його останньої агонії, що в ній билося вірування під старовинною формою католицизму. Ніколи більше нація, уся геть чисто нація не буде лежати ниць, як колишня вірна нація на соборах дванадцятого століття, наче покірлива істота в руках пастиря. Сліпо стояти на цьому значило б стукатися в неможливе і, може, пориватися назустріч страшним моральним катастрофам.

З своєї подорожі до Люрду П'єр виносив тільки надмірні жалощі. Ах, його бідне серце було сповнене ними! Він згадував слова дорогого абата Жюдена; він бачив, як тисячі нещасних молилися, ридали, благали господа зглянутися над їхніми тортурами.

І П'єр ридав разом з ними, і в ньому залишилося, як свіжа рана, братерське співчуття до всіх їхніх недуг та лиха.

Думаючи про цих бідолашних людей, він палав бажанням полегшити їхню долю. Але як замало було віри цих простих душ, то чи слід було закрити Ґрота й проповідувати людям щось інше! Ні, його співчуття обурювалося на це, Ні, ні, це був би злочин — одібрати мрію про небо цим безталанним, що страждають душевно й тілесно, та що для них єдина втіха схилити коліна там, в яскравому блиску свічок, під вколисливе, настирливе повторення тих самих слів молитви.

П'єр сам не захотів бентежити чистої віри Марі, він добровільно приніс себе в жертву, щоб залишити їй втіху її химери, божественну опору в тій думці, що її зцілила божа мати. Де ж знайдеться людина така жорстока, щоб перешкодити смиренним тішитися з надприродного, щоб одібрати їй надію на бога, який дбає за них та готує їм краще життя у своїм раю? Усе людство плакало, ошаліле у смертельній тузі, наче зневірений хворий, засуджений наукою, що його поратувати може саме тільки чудо. І П'єр живо відчував усю безодню нещастя людського роду, бачив перед собою його пониження, темноту, злидні з їхнім дрантям, хворобу з її ранами та смородом: перед його очима проходив увесь цей дрібний народ, страдники по шпиталях, по манастирях, по злиденних шинках і черва, і бруд, гидота, і дурний вираз обличчя, ввесь цей величезний протест проти здоров'я, проти життя, в ім'я переможної справедливости, рівности і доброти. Ні, ні, не треба доводити до одчаю нікого, треба терпіти Люрд, як терплять брехню, що допомагає жити. І, як П'єр сказав у кімнаті Бернадеттиній, вона залишалася мучениця і розкрила йому єдину релігію, що сповнювала ще його серце, — релігію людського страждання. Ах, бути доброму, зм'якшувати всі недуги, присипляти біль мрією, робити все, щоб люди перестали страждати!

Подорожні на всіх парах проминули село й перед П'єром промайнула церква, обсаджена високими яблунями. Усі прочани в ваґоні перехристилися. Але П'єра в цю хвилину неспокій охопив, сумніви надали тривожного характеру його думкам. Ця релігія людського страждання, ця спокута через страждання, чи не є це нова принада, ненастанне зусилля скорботи й лиха? Чи не полохливість це є та небезпечна легкодухість оберігати забобони від кожного замаху? Терпіти їх, миритися з, ними значить вічно починати наново минулі віки, де було так багато лихого. Забобони розслаблюють, притуплюють; хиби побожности, передавані в спадок, виводять на світ принижені та несміливі покоління, звироднілі та покірливі народи на легку здобич сильним цього світу. Нації експлуатують, оббирають, з'їдають, коли всі їхні зусилля на те спрямовані, щоб звоювати єдине тільки потойбічне життя. А тому чи не краще, набравшися духу, невідкладно зробити операцію людству, без жалю позакривати всі чудодійні печери, куди воно ходить ридати? Чи не краще повернути людству отже мужність жити реальним життям, хоч би в сльозах? І молитва, ця хвиля ненастанних молитов, що линули з Люрду, зворушуючи П'єра, чи не було це власне дитинне вколисування, виродження усілякої енерґії? Воля тут засинала, людська істота розпускалася, починали відчувати відразу до життя й до чину. Пощо, справді, бажати, пощо чинити, якщо людина цілком покладається на примху невідомої всемогутности? З іншого боку, яка дивна річ, ця божевільна жадоба чудес, ця потреба примушувати бога порушати закони природи, що він сам їх настановив, він безмежно премудрий! Очевидячки, тут була небезпека й нерозважність! Людині, а надто дитині, слід би прищепити тільки звичку до особистого зусилля та моральну мужність, що не боїться правди, ризикуючи втратити ілюзію, божественну розрадницю.

Тут перед П'єром виринуло яскраве світло й засліпило його. То був розум, що протестував проти прославлення безглуздого та проти занепаду здорового розуму. Ах, цей розум! П'єр страждав з-за нього і разом з тим щасливий був тільки через нього. Як абат говорив про себе лікареві Шасеневі, він палав єдиною жадобою повсякчас завдовольнити його все більше та більше, цілого власного щастя. Тепер він добре розумів, що саме розум, який ввесь час обурювавсь біля Ґроту, біля базиліки, взагалі в Люрді, перешкодив йому увірувати; П'єр не міг забити його й знищитися, як зробив його шановний приятель, величний дідуган, підтятий горем у своїй скорботній старості, що став, як дитина, через нещастя свого серця. Розум П'єр уважав за царственного володаря, він не давав йому впасти навспак темним сторонам та невдалим висновкам науки. Коли він не міг з'ясувати собі якесь з'явище, розум нашіптував йому: „Тут, звичайно, існує природне пояснення, але воно покищо не дається мені“. Абат повторював, що не може досягнути здорового ідеалу, не пориваючись до невідомого, щоб його пізнати; що ідеалу досягти можна тільки за допомогою повільної перемоги його при всіх тілесних та розумових злигоднях. Він, священик, ладен був життя своє спустошити, щоб додержати своєї присяги в боротьбі з своєю повільною спадковістю, батька-мислителя й матері, щиро захопленої вірою. Йому вистало сили побороти свою плоть, відмовившися від жінки, але він прекрасно відчував, що батько рішуче переважає в ньому, бо пожертвувати розумом він не може: він не відмовиться від розуму, не почне придушувати в собі мислення. Ні, ні, саме людське страждання, священне страждання злидарів не має стати за конечність для невинних та божевільних. Насамперед розум! тільки в ньому самому поратунок! Якщо облитий сльозами, розм'якшений від сили лиха й усіляких злигоднів, він сказав у Люрді, що досить плекати й любити, це була небезпечна омана; жалість тут тільки добрий привід. Треба жити, треба діяти, треба, щоб розум переміг страждання, якщо тільки ми не хочемо увічнити останнє.

Але ось знов посеред сільських краєвидів, що хутко маячили, з'явилася церква, цього разу вже край обрію, на горбі, якась капеля, побудована за обітницею й увінчана високою статуєю божої матері. Усі прочани знов перехристилися. І думка П'єрова попливла іншим напрямом, інша хвиля роздумів збудила в ньому колишню тугу.

Що власне таке ця насушна потреба загробного світу, що на неї так хворіє стражденне людство? Звідки вона береться? Чому люди хочуть рівности, справедливости, коли ці речі, очевидячки, чужі безстрасній природі? Людина вмістила їх у таємниче невідоме, у надприродне релігійних едемів і там завдовольняє свою палку спрагу. Ця нескоренима жадоба щастя палала в ньому й палатиме без кінця-краю. Якщо справи печерних ченців ішли так блискуче, це тому, що гандлювали вони божественним. Ця жадоба божественного, що її ніщо не могло скоренити протягом цілих віків, наче відроджувалася з новим запалом перед кінцем нашого віку, віку науки. Люрд це був разючий, незаперечний приклад, як людина, мабуть, ніколи не зуміє обійтися без мрії про бога, про вищу істоту, що відновлює рівність, перемінює долю за допомогою раптових чудес. Коли людина до краю напилася від гіркоти життя, вона повертається до божественної ілюзії; тут початок усіх релігій, людина квола й гола не має сили переживати земні злигодні без вічної омани про рай. Тепер спробу зроблено, самої науки, очевидячки, не досить, доводиться хоч не хоч залишити двері розчинені до таємниці.

Враз одне слово забриніло в голові, П'єрові, що глибоко поринув у задуму. Нова релігія! Це двері, що їх слід було залишити відчинені до таємниці, це кінець-кінцем була нова релігія. Вихопити наше людство з його мрій, відібрати йому те чудесне, що його потребує людство так само, як потребує хліба жити, це може вбити його. Чи матиме воно досить філософської мужности брати життя, яке воно є, переживати його для нього самого, без думок про майбутні кари та нагороди. Адже, здається, чимало віків промине перше, ніж з'явиться суспільство досить чесне, що зможе жити без моралі якогось культу, не потішаючи себе думкою про надприродну рівність та надлюдську справедливість. Так! Нова релігія, це слово лунало й відгукувалося в ньому, як лемент самих народів, як жадібне й безнадійне бажання новітньої душі. Потіха, надія, що їх принесло католицтво світові, здавалося, виснажилися по вісімнадцятьох віках історії сліз, крови та марних варварських заколотів. Ця ілюзія вже одходила, і слід було, принаймні, замінити її на іншу.

Якщо колись кинулися люди до християнського раю, то це тому, що він заповідав тоді юну надію нової релігії, нової надії, нового раю. Так, світ жадав їх, сохнучи з туги! І отець Фуркад чудово відчував це. Він не хотів сказати нічого іншого, коли непокоївся й благав, щоб до Люрду звозили людність з великих міст, широкі маси дрібного люду, що становить націю. Сто тисяч, двісті тисяч прочан, які щороку сунули до Люрду, це була крапля в морі, сюди треба було спроваджувати ввесь народ, усю націю. Але народ назавсіди облишив церкви і не вкладає більше своєї душі у вироблювані статуйки божої матері; ніщо тепер не може повернути йому утраченої віри. Католицька демократія… Ах, тоді історія почалася б знову. А тільки чи можливо створити новий християнський народ? І чи не треба б тоді й нового спасителя, чудодійного подуву нового Месії?

Ці слова ненастанно лунали в думках П'єрових, підсилюючися як гудіння дзвонів. Нова релігія! Нова релігія! Без сумніву, вона мала б стати ближче до життя, дати землі більше місця, пристосовуючися до здобутих істин. А надто релігія, що в ній не втілювалася б жадоба смерти. Бернадетта, що жила тільки на те, щоб умерти, лікар Шасень, що мріє про могилу, як про єдине щастя, це містичне одречення було вічне заперечування волі до життя. Кінець-кінцем, з'являлася зненависть до життя, відраза до нього й до акції. Кожна релігія, що правда, це тільки обіцянка безсмертя, прикрашування загробного життя, чарівний сад за межами життя. Чи нова релігія могла б колинебудь перенести на землю цей сад вічного щастя? Де ж була формула, де була догма, що за допомогою їх сповняється надія теперішнього людства? Як посіяти віру, щоб отримати жнива сили та спокою? Як запліднити всесвітній сумнів, щоб він розрішився новою вірою, і яка саме ілюзія, яка божественна брехня могла б дати паростки на теперішній землі, спустошеній з усіх боків, виснаженій віком науки?

У цю хвилину, без видимого зв'язку, в уяві П'єровій вирисовувалася постать його брата Ґільйома. Проте він не був здивований, таємниче споріднення мало його привести. Як вони колись любили одне одного, і який добрий цей старший брат, рішучий та ніжний! З якогось часу розрив був цілковитий. П'єр більше не бачивсь із братом, що поринув у свої хемічні спроби, живучи відлюдно в маленькому будинку на околиці, з коханкою й двома великими псами. Далі йому згадався процес, де називано ім'я Ґільйомове; його підозрівали в зносинах з найвидатнішими, з найзапеклішими революціонерами. Розповідали, що по довгих пошуканнях він винайшов формулу страшної вибухової речовини, що її один фунт міг жбурнути в повітря собор.

І П'єр тепер думав за тих анархістів, що хотіли відновити і уратувати світ, зруйнувавши його. Це були тільки мрійники, і мрійники жорстокі; але такі самі мрійники, як невинні прочани, що захопленою отарою схиляли коліна перед Ґротом. Якщо анархісти, крайні соціялісти рішуче вимагали силою рівно розподілити багатства і втіхи цього світу, то прочани плачучи вимагали здоров'я для всіх, благали рівного розподілу гараздів моральних та фізичних. Останні важили на чудо; перші удавалися до насильства. А кінець-кінцем, це була та сама одчайдушна мрія про братерство і справедливість, вічна потреба щастя: нема більше злидарів, нема й хворих, усі щасливі. Хіба за давньої давнини перші християни не були революціонерами, небезпечними для поганського світу? Вони йому грозили та й справді його зруйнували. Їх переслідували, їх знищити намагалися, а тепер це зовсім не шкідливі люди, одійшли бо вони в далеке минуле. Жахливе майбутнє — завсіди людина мріє про майбутнє суспільство, людина віддана до нестями ідеї оновлення суспільства, людина, що наміряється все очистити у полум'ї пожежі. Це дивоглядна річ. Але проте, хто знає, може там захований завтрішній оновлений світ.

І розгублений, захоплений сумнівами П'єр, що мав відразу до брутального насильства, тримав руку за старим суспільством; воно боронилося, не знаючи відки вийде солодкий Месія, що йому на руки хотілося б покласти бідне кволе людство. Нова релігія, так! Нова релігія… Але не легко було її придумати; невідомо, як бути поміж старою вірою, що завмерла, і молодою, ще ненародженою. Дійшовши до краю, він міг бути певний тільки того, що додержить своєї присяги: священик без віри, він цнотливий й чесно виконуватиме своє ремество, оберігаючи вірування інших, маючи сумну гордість не зрікатися свого розуму, як він уже зрікся своєї плоті. І він вичікував.

А поїзд котився поміж величезних парків, льокомотив засвистів довго, переможно й весело; П'єр отямився од своєї задуми. Навколо нього у ваґоні життя хвилювалося, шумувало, щойно проїхали Жювізі; це вже до Парижу кінець-кінцем наближалися; щось із півгодини залишалося. І кожне поралося біля своїх речей. Сабатьє збирали свої невеличкі пакуночки, Еліза Руке кидала останній погляд на своє дзеркальце. Пані де-Жонк'єр, занепокоєна сумним станом Ґрівот, вирішила одпровадити її просто до шпиталю. А Марі силкувалася збудити Вінценту, що немов задубіла, не бажаючи повертатися до життя. Довелося розбудити Герсена, що чудово собі виспався.

І сестра Гіяцінта ляснула в долоні, а весь ваґон сповнився звуків Te Deum, кантатою подяки: te Deum laudamus, te Dominum confitemur… Голоси здіймалися в пориві останнього запалу; усі ці душі, що палали вірою, дякували богові за чарівну подорож, за чудесні милості, що ними він сипав над ними та ще сипатиме у майбутньому.

Ось уже й вежі. У безмежнім чистім гарячім небі сонце з другої години почало поволі посуватися. Над безмежним Парижем далекий, рудий димар здіймається легенькими хмаринками, наче розкидане летюче дихання колеса під час праці. Це був Париж у своїй кузні, Париж із своїми пристрастями, своєю боротьбою, своїм вічним гуркотом, із своїм гарячковим життям, що вічно породжує нове життя. І білий поїзд, жалький поїзд, ущерть навантажений лихом та скорботами, в'їздить туди на всіх парах, і голосно лунає фанфара пронизливих свистків. П'ятсот прочан та триста хворих незабаром загубляться в цьому місці та по чарівних снах повернуться до суворої дійсности, аж поки настане той день, коли потреба знайти розраду в новій втішній мрії знов змусить їх поновити вічну прощу до країни чудес і забуття.

Ах, нещасливі люди, бідолашне хворе людство! Воно конало вже в смертельній нудоті наприкінці цього віку, розгублене і змучене від того, що надто жадібно накидалося на знання; тепер, як здається йому, що лікарі душі і тіла покинули його, побоюючись смерти від невигойної недуги, воно йде назад, вимагає чудесного зцілення від цих містичних Люрдів минулого, що вмерло назавсіди! А там Бернадетта, новий Месія страждання, така зворушлива в своїй реальній людяності, стає страшною наукою; ця визволення жертва, одірвана від світу, засуджена на забуття, самоту та смерть, позбавлена була змоги стати жінкою, дружиною та матір'ю, бо їй колись з'явилася, на її власні очі, свята діва.