Люрд/День перший

by Еміль Золя

Люрд Еміль Золя пер.: Наталя Романович-Ткаченко День перший

День другий ▶

Київ: Державне видавництво України, 1930

 

ДЕНЬ ПЕРШИЙ.

I.

Поїзд мчав повною ходою. Прочани та недужі, що тулилися на твердих лавах третьої кляси, кінчали гімн l'Ave maris stella, розпочатий ще з Орлеанського вокзалу. Марі в гарячковій нетерплячці напів-підвелася з свого страдницького ложа й побачила вже фортеційні побудови.

— Ах, ось уже й вежі! — вигукнула вона радісно, забуваючи на свої страждання. — Ми вже поза Парижем, нарешті ми їдемо.

В батька її, Герсена, що сидів навпроти неї, доччина радість викликала усмішку. А абат П'єр Фроман, з братньою ніжністю дивлячися на неї, не втримавсь і мовив занепокоєно.

— А їхати нам доведеться до завтрішнього ранку. Ми прибудемо до Люрду тільки двадцять на четверту. Подорожувати нам понад двадцять дві годині!

Було пів на шосту; сонце саме зійшло й засяяло в чистім повітрі чудового ранку. Була п'ятниця, 19 серпня. Але невеличкі сірі хмари на обрії страшну спеку заповідали та грозу. Косе соняшне проміння пронизувало вже переділи ваґону, сповняючи їх золотистою курявою.

Марі знов засмутилася.

— Так, двадцять дві годині. Боже мій, як це ще довго! — пробурмотіла вона.

Батько допоміг їй лягти назад до вузької скрині, схожої на жолоб, що до неї прикута була Марі вже сім літ. Для неї виняток зробили й прийняли до ваґону дві пари коліщат, що їх приладжувано до цієї скрині возити в ній недужу. Стиснута між дощок своєї рухливої труни, дівчина забирала три місця на лаві. На хвильку вона заплющила очі. Бліда, тоненька, із своїм змарнілим личком, у двадцять три роки схожа на кволе дитинча, вона чарівна була проте в рямці свого розкішного золотого волосся, довгого та пишного, як у богині. Недуга не торкнулася його своєю страшною рукою. Марі дуже просто була одягнена в чорну благеньку сукню, а на шиї почепила собі свого подорожнього квитка, що давав право їй на безплатний переїзд, з її іменням та нумером.

Це було пониження, цей безплатний квиток, але вона сама захотіла його, не бажаючи, щоб втрачалися родичі, які поволі скотилися до тяжких злиднів. Ось тому вона була тут, у третій клясі, у цьому білому поїзді з найтяжчими хворими, у найскорботнішому із усіх чотирнадцяти, що їдуть сьогодні до Люрду, поїздів. Цей поїзд уміщав, опріч п'ятсот здорових прочан, щось із три сотні хворих, виснажених, знесилених хворобами, що мчали на всіх парах з одного краю Франції на другий.

Лихий на себе, що засмутив Марі, П'єр усе дививсь на неї з братньою ніжністю. Йому щойно тридцять минуло; блідий був, змарнілий та худорлявий, а чоло мав широке.

Влаштувавши все потрібне для подорожі аж до найменших дрібниць, він неодмінно захотів недужу супроводити; для цього він записався в члени-співробітники „Товариства піклування імени святої діви Марії спасительки“ і носив на своїй сутані червоного хреста із жовтогарячою окравкою, ознаку милосердних братів. Герсен мав на своєму сірому драповому вестоні самого маленького прочанського хрещика. Подорож його захоплювала, він раз-у-раз висувався з вікна, не в силі тримати спокійно свою голову милого та розгубленого птаха; мав вигляд надто молодий, хоч і пересунуло йому за п'ятдесят.

Аж ось у сусідньому переділі, не вважаючи на жахливе трясіння, що примушувало Марі важко зідхати, сестра Гіяцінта заворушилася; вона зауважила, що на молоду дівчину падав цілий сніп соняшного проміння.

— Пане абате, спустіть штору. Ось так, ось так. Треба нам улаштуватися й попоратися біля нашого маленького господарства.

У своїй чорній сукні сестри ордена Успіння, оживленій білою наміткою, білим апостольником та великим білим хвартухом, сестра Гіяцінта посміхалася, виявляючи невтомну діяльність. Її молодість сяяла на рум'яних устах її маленького свіжого ротика, в глибині її прекрасних блакитних, завсіди ніжних очей.

Може вона й не була дуже вродлива, але чарівна, витончена, струнка. Виглядала на принадного хлопця із тонким, під нагрудником хвартуха, станом і сніжнобілим лицем, на хлопця здорового, веселого, невинного.

— Але воно вас сумлінно припікає, це сонечко! Будьте ласкаві, пані, спустіть і вашу штору.

Побіч сестри сиділа в кутку та тримала на колінах свого невеличкого саквояжа мадам де-Жонк'єр. Вона поволі спустила штору. Гладка, дужа чорнявка, досить принадна, хоч і мала вона двадцятичотирьохлітню доньку.

Раймонда, дочка її, їхала для годиться, з двома панями-піклувальницями, панією Дезаньо та панією Вольмар, у ваґоні першої кляси. Сама вона, директриса одної з палат лікарні імени діви Марії в Люрді, не залишала своїх хворих; на дверях переділу гойдалася картка з розкладом, де написано було під іменням пані де-Жонк'єр імення двох сестер братства успіння, що її супроводили.

Залишившись удовою по зруйнованому маєтково чоловікові, скромно жила вона з дочкою на три-чотири тисячі ренти, в глибині подвір'я на вулиці Воно; вона виявляла невтомну благодійність, присвячуючи ввесь свій час діяльності Товариства піклування імени божої матери спасительки. На її з темного попліну сукні кармеліток теж був червоний хрест Товариства Піклування, де вона невтомно працювала. Трохи горда на вдачу, звикла до уваги та підлещування, мадам де Жонк'єр з великою приємністю відбувала цю річну подорож, що давала поживу її серцю та завдовольняла пристрасть до благодійности.

— Маєте рацію, сестро, нам треба влаштуватися. Не знаю, чому я з цією торбою не дам собі ради.

І вона поставила саквояж побіч себе, під лавку.

— Чекайте! — спинила її сестра Гіяцінта. — У вас під ногами жбан із водою; він вам заваджає.

— Але ні трішечки, запевняю вас! Облиште це! Треба ж йому десь стояти.

Тут вони обидві взялися до свого, як вони висловлювалися, господарства, щоб зручніше перебути з своїми хворими мало не цілу добу. Їм прикро було, що не могли взяти до свого переділу Марі; вона бо неодмінно захотіла їхати разом із батьком та П'єром. Але через низьку перегорожу вільно можна було бачитися й розмовляти. Та й взагалі цілий ваґон на п'ять переділів, по десять місць у кожному, складав наче одну кімнату, одну рухливу залю, що її можна було оком враз охопити. І посеред необбитого нічим жовтого дерева стін та переділів, під побіленою стелею тут була справжня шпитальна палата, де панувало безладдя та хаос похідного шпиталю, збитого на швидку руку.

Напівзаховані по-під лавами висувалися мідниці, губки, щітки до підлоги. А що поїзд не приймав багажу окремо, манатки подорожніх гніздилися скрізь: валізки, коробки з білого дерева, картонки на капелюхи та саквояжі, — злиденна купа старих потертих речей, зв'язаних так сяк мотузками. І ще вище зовсім високо по-над стелею — одяг, сувої, кошики, почеплені на мідяних гаках, безупинно гойдалися в повітрі.

І серед цього всього рейваху, важко хворих, що з своїми вузькими матрацами кілька місць зразу посідали, страшенно підкидало від руху гуркітливих колес.

А ті, що могли ще сидіти, притулилися спиною до стінок перегорожі, до подушок, мертво-бліді й знесилені. За реґляментом, у кожному переділі мала бути дама-піклувальниця. На другому кінці ваґону була ще сестра з Братства успіння Клер Дезанж.

Прочани з-поміж здорових підводилися вже із своїх місць, пили та їли.

Посередині був навіть окремий переділ для самих жінок; тут десятеро прочанок тулилося поруч, молоді й старі, усі однаково негарні, нужденні та сумні.

У ваґоні росла спекота, — вікон бо неможна було відчинити задля сухітників. Важкий дух залягав у повітрі і з кожним рухом колес наче важче ставало дихати.

У Жювізі виголосили молитву з чотками. Шосту вибивало на годинникові, коли поїзд, як борвій, промчав повз станцію Бретіньї; сестра Гіяцінта підвелася. Вона керувала молитовними вправами, що їх виконували прочани за програмою, заглядаючи до маленької книжечки в синій окладинці.

— Тепер angelus, діти мої, — мовила черниця з матірньою посмішкою, такою чарівною на її надто молодому обличчі.

Знов повторили янгольське вітання богородиці. Коли прочани скінчили, П'єр та Марі зацікавилися двома жінками, що містилися по різних кутках їхнього переділу. Одна в ногах у Марі, тонка худа білявка належала, очевидячки, до міщанської верстви, їй було років за тридцять; але вона передчасно зів'яла. Якась непомітна була в своїй темній сукні, з злинялим волоссям та жовтим страдницьким обличчям, з виразом безмежної покори долі своїй та глибокого смутку. Проти неї сиділа на тій лавці, де П'єр, такого самого віку робітниця в чорному очіпкові, з виснаженим від злиднів та турбот обличчям. На колінах вона тримала семилітку-дівчинку, таку бліду й мізерну, наче їй усього чотири було. Із загостреним носом, заплющеними та посинілими повіками на восковому обличчі, дівча лежало непорушно, невсилі говорити. Воно тільки жалібно стогнало, і ці ледве чутні зойки щоразу краяли серце схиленої над дитям матері.

— Чи не хоче вона винограду? — несміливо запропонувала дама, досі мовчазна та задумана. — У мене є його трохи в кошику.

— Дякую, пані, — відповіла робітниця, — вона нічого не заживає, крім молока. Я ще маю його цілу пляшку.

З нестриманої потреби всіх нещасних комусь звіритися, вона почала свою історію. Звуть її Вінцентою; вона втратила чоловіка свого, золотаря з фаху; помер він на сухоти. Живучи сама з своєю маленькою Розою, вона душу ронила над нею; день і ніч працювала, схилившись над, голкою, викохувала та плекала свою донечку. Але підкралася недуга.

Чотирнадцять місяців ось не сходить дівча з рук матері, страждаючи все більше та більше, тане дитятко на її очах. Одного разу вона, що ніколи не ходила до обідні, охоплена розпукою, пішла до церкви, благаючи одужання своїй дочці. Там вона почула голос, що велів їй везти дитину до Люрду, де свята діва змилосердиться над нею. Нікого не знаючи, не тямлячи, навіть, як улаштувати прощу, вона одну думку плекала: працювати, заощаджувати гроші на подорож; тоді взяти квитка й вирушити хоч би з тридцятьма су та з однією пляшкою молока дитині на дорогу. Для себе самої вона й шматка хліба не потурбувалася взяти.

— На що вона хвора? Що таке з любою дитинкою? — запитала дама.

— О, пані, це, безперечно, дитячі сухоти. Але лікарі мають свої назви. Спочатку їй трошки боліло в шлункові. Далі живіт розпух і вона тяжко страждала. О, як вона страждала! Дивитися на неї без сліз неможливо було. Тепер опух спав, але сама вона стаяла як віск. Ноги її перестали носити, така вона виснажена. Крім того пітніє ненастанно, і ще дужче знесилюється.

Тут Роза застогнала, відкриваючи повіки; мати настрашена, пополотнівши з переляку, схилилася над нею.

— Скарбе мій, перлино моя, що тобі? Може ти хочеш пити?

Але дівчинка вже заплющила свої на мить розкриті каламутні блакитні очі і нічого навіть не одповіла. Вона знов без пам'яти була й непорушно лежала геть уся біла в своїй білій сукні — остання кокетерія матері, цей непотрібний видаток в надії, що свята діва милосердіша буде до маленької хворої, чистенької та біленької.

Помовчавши трохи, Вінцента запитала:

— А ви, пані, для себе їдете до Люрду? Подивитися на вас, то ви таки хворі.

Але пані перелякано відкинулася у свій куток і пробурмотіла:

— Ні, ні, я не хвора. Краще б захворіти. Тоді б я менше страждала.

Мадам Маз — так звали цю жінку — мала на серці тяжке, невимовне горе. Одружившись з кохання із здоровезним, веселим червоногубим парубком, вона побачила себе в кінці року, що сплив, як медовий місяць, покинутою. Чоловік її завсіди в поїзденьках, торгуючи золотими речами; багато грошей заробляв він; зникав десь цілими місяцями і зраджував свою бідолашну дружину, від одного краю Франції до другого возячи з собою продажних жінок. А вона ж його так побожно кохала; вона тяжко страждала від його зради і кинулася шукати поратунку в релігії. Кінець-кінцем вирішила вдатися до Люрду, благати там святу діву наставити на добру путь її чоловіка та привернути його до неї.

Вінцента, не розуміючи гаразд, відчувала тут глибоке моральне страждання. І обидві вони дивилися на себе — покинута жінка, зниділа від кохання, і мати, що смертельно страждала над засудженою на смерть дитинкою.

П'єр, як і Марі, чув їхню розмову. Він устряв до неї, він дивувався, що робітниця не вдалася до Товариства піклування із своєю хворою дитиною. Є ж бо товариство імени божої матері спасительки: його заснували по війні августинські ченці з Братства успіння.

Мета цього об'єднання — сприяти поратункові Франції й захистові церкви через спільну молитву й милосердя. Ці самі ченці викликали величезний прочанський рух, а зокрема утворили й поширили ось уже двадцять літ підряд щорічну національну прощу до Люрду в кінці серпня. Виникла поволі ціла організація подорожування на прощу, обставлена дуже вміло й удосконалена практикою. Великі пожертви пливли з цілого світу; недужі записувалися в кожній парафії; складалися угоди з залізничними спілками; діяльну участь брали черниці Братства успіння та ще й виникло Піклування в ім'я божої матері спасительки. Це останнє давало широкий простір для християнської саможертви, найрізноманітнішої щодо форми своєї; чоловіки й жінки, переважно представники великого світу, під рукою розпорядника на прощах, доглядали в дорозі хворих, бралися їх перевозити, пильнували ладу та порядку. Хворі мали подати писане прохання, якщо бажали, щоб їх записано було на прощу; тоді вони звільнялися від усіляких видатків на подорож та прожиття під час прощі.

По них приїздили на помешкання, приставляли їх потім назад додому; їм залишалося тільки дещицю на дорогу з собою мати. Щоправда, більша частина хворих трапляла сюди з рекомендації священика та членів Піклування, що доглядали формальної сторони справи: робили довідки, здобували потрібні офіційні документи та медичні посвідки. Далі вже хворим не доводилося нічим клопотатися: вони ставали, мовляв, живим, сумним вантажем, що страждає та чекає чуда на братерських руках милосердих опікунів та опікунок.

— Ну, пані, — почав з'ясовувати їй П'єр, — вам треба було тільки вдатися до священика вашої парафії. Ця бідолашна дитина заслуговує на співчуття. Її одразу прийняли б.

— Я цього й не знала, пане абате.

— А як же ви зробили?

— Пане аббате, я почала клопотатися про квиток в однім місці, за вказівками сусідки, що читає газети.

Вона заговорила про квитки, що їх роздають за знижену ціну прочанам, тим, хто може платити. Слухаючи її, Марі почувала глибокі жалощі та певний сором. Вона не була цілком без засобів, проте їхала коштами Піклування. А ця мати з своєю бідолашною дитиною, витративши всі свої мізерні заощадження, без шеляга залишилася.

Але тут ваґон затрясло дужче і Марі враз скрикнула:

— О, тату, прохаю тебе, допоможи мені трохи! Я не можу більше залишатися на спині.

І коли Герсен посадив її, вона тяжко зідхнула.

Подорожні щойно проминули Етамп, півтори годині від Парижу, — а вже починалася втома від спеки, куряви та гомону. Пані де-Жонк'єр підвелася, підбадьорюючи теплим словом молоду дівчину крізь перегорожу. Сестра Гіяцінта теж схопилася та весело ляснула в долоні, щоб примусити себе слухатися від одного краю ваґону до другого.

— Ну, ну, любі мої; облишмо думати про наші рани. Будемо краще молитися, співати й пресвята діва перебуватиме з нами.

Вона сама перша почала, перебираючи чотки, Розер канон Люрдській богоматері. Усі хворі та інші прочани прилучилися до неї. Це була перша серія молитов — п'ять радісних таїнств: благовіщення, одвідування, різдво, очищення та знайдення Ісуса. Тоді всі заспівали гімна „Почнімо споглядати небесного архангола“. Голоси губилися в гуркоті колес; чути було самий глухий гул стада, що задихалося в глибині замкнутого ваґону; а ваґон котився, без кінця-краю котився.

Де-Герсен, хоч і виконував релігійні обряди, проте до кінця гімна доспівати не спромігся. Він то підводився, то знов сідав, а кінець-кінцем почав півголосом бесіду з хворим, що сидів спиною до нього в сусідньому переділі.

Сабатьє мав років п'ятдесят, кремезний, з великою головою, цілком голомозий; вигляд мав надзвичайно добродушний. Уже п'ятнадцять років параліжований, він страждав тільки нападами; але йому ноги цілком однялися. Дружина, що супроводила хворого, пересувала їх йому, коли вони дуже важкі ставали, немов налиті циною.

— Ось, пане, до чого я докотився! А колись то я був за викладача в п'ятій клясі ліцею Карла Великого. Спочатку мою недугу я сприймав як просту собі, звичайнісіньку річ. Але потім у мене почалися летючі болі, наче вам пропікають м'язи розпеченою гострою зброєю. Років із десять недуга поволі розвивалася; я радився з усіма лікарями, їздив на всілякі води й тепер страждаю менше, але вже не можу підвестися із свого крісла. І ось я прожив усе своє життя, як безвірник, а тепер навертаюся до бога з думкою: дуже вже я бідолашний і Люрдська божа мати неодмінно змилосердиться наді мною.

Зацікавлений П'єр теж сперся на перегорожу й слухав.

— Правда ж, пане абате, недуга якнайкраще спричиняється до збудження душ? Ось уже сьомий рік як я подорожую до Люрду, не втрачаючи надії на своє одужання. Цього разу я переконаний, що діва Марія мене поратує. Так, так, я сподіваюся ще ходити своїми власними ногами й живу тільки цією надією.

Сабатьє урвав свою мову, прохаючи дружину, щоб вона пересунула йому ноги далі вліво. П'єр дивився на нього, дивуючися з такої завзятої віри в людині розумової праці, в одному з вчених, що звичайно заражені духом безвір'я. Як саме віра в чудо могла зародитися й міцно засісти в нього в мозкові? Виходить, як він сам казав, тільки страшні страждання спричинялися до цієї потреби шукати ілюзії, вічної людям розрадниці.

— І ви сами бачите, ми з дружиною вдягнені, як бідаки, бо я цього року хочу бути бідаком; я записався в Піклуванні задля покори: хай мене свята діва зрівняє з нещасними, із своїми чадами… Але щоб не однімати місця у злидарів, я вніс п'ятдесят франків до Піклування; це дає право провезти своїм коштом одного прочанина. Я навіть знаю свого хворого. Мені його рекомендували на вокзалі. Це сухітник, і, здається, дуже кепські його справи, дуже…

Знову настала тиша.

— Хоч би свята діва його урятувала; вона все може. Щасливий би я був тоді!

Чоловіки провадили собі втрьох свою окрему розмову, спочатку на медичні теми, а далі перейшли до романської архітектури, дзвіницю угледівши на горбі. Тут усі прочани перехристилися. Посеред цього нещасного страдницького люду, цих убогих духом, що отупіли в злиднях, молодий священик із своїми двома сопутниками забулися, повернулися на якийсь час до звичок людей свідомих та освічених. Минув час; проспівано було ще два нові гімни, проминули вже станції Турі та Обре, коли в Божансі вони припинили кінець-кінцем свою бесіду. Почули бо, що сестра Гіяцінта ляснула в долоні й затягла сама своїм свіжим та дзвінким голосом:

— Parce, Domine, parce populo tuo…

Спів підхопили інші, і голоси злилися в одну безперервну хвилю молитов; вона вколисувала страждання, окриляла надією, поволі охоплювала цілу істоту впертою думкою про божественну благодать та дивовижне одужіння, що чекає там наприкінці далекої мандрівки.

Ось П'єр, сідаючи на місце, побачив, що Марі дуже бліда й лежить із заплющеними очима. Її болісно викривлене обличчя показувало, що вона не спить.

— Хіба вам погіршало?

— О, так, я страшенно страждаю. Аж ніяк не доїду я до місця. Так ненастанно трясе…

Вона застогнала, знов розплющила очі. Сидячи обводила вона поглядом усіх інших хворих, сама ледве притомна. Саме в цю хвилину в сусідньому переділі навпроти Сабатьє одна жінка, Ґрівот на ймення, що ледве дихаючи непорушна, мов мертва, лежала, ураз заворушилася та підвелася. Це була висока дівчина літ понад тридцять, виснажена й чудна якась. Майже красуня із своїм кучерявим волоссям та блискучим вогненним поглядом, була вона сухітна, на останньому ступені.

— А правда, панночко, — вдалася ця дівчина до Марі своїм хрипким, ледве чутним голосом, — добре було б трохи подрімати. Але немає жадної змоги. Усі ці колеса немов у голові вам крутяться.

І хоч розмова стомлювала її, вона завзято почала цокотіти, розводячися про саму себе. Ґрівот була матрацниця; багато років перетрушувала вона матраци з однією з своїх тіток, мандруючи з подвір'я на подвір'я у Берсі. І заражена вовна, що доводилося її чистити за-молоду, спричинилася до її хвороби, — так пояснювала вона свою недугу. За п'ять років вона побувала по всіх лікарнях Парижу. Ця хвора згадувала, як знайомих, усіх видатніших лікарів. Сестри Братства Лярібуазьєр, задля її ретельности до релігійних церемоній, остаточно навернули дівчину та переконали, що божа мати чекає на неї в Люрді, щоб її зцілити.

— Звичайно, мені конче цього треба; кажуть лікарі, одної з легенів мені вже бракує та й з другою справа не на багато краща. Каверни, знаєте, каверни! Зразу мені боліло тільки межи плечима, не давало спокою харкотіння, і змарніла я так, що шкода було дивитися. А тепер ось я повсякчас вся у випотах, перериваюся від кашлю, а відкашлятися не можу; харкотіння густе-густе. І бачте, навіть ноги мене не тримають, і нічого я не їм.

Напад задухи її спинив, вона аж синя стала.

 — А втім, це нічого, — провадила Ґрівот, — мені ще не так зле, як он тому ченцеві, що має місце в переділі позаду вас. У нього така сама недуга, як і в мене, тільки багато тяжча.

Вона помилялася. Справді, за спиною Марі містився молодий місіонер, брат Ізідор, що лежав на матраці. Його цілком не видно було, бо він не міг і пальцем поворухнути. Одначе не сухоти завдавали тяжкого страждання ченцеві; він умирав на запалення печінки, захопивши цієї хвороби в Сенегалі. Довгий був та страшенно худий, із жовтим сухим обличчям, мертвенним, мов пергамен. Болячка на печінці кінець-кінцем проривала і витікала гноєм: це, а заразом безперервна остуда та напади блювотини страшенно виснажували хворого; він увесь час марив.

Самі тільки очі цього мученика жили та в них сяяла невгасима любов; обличчя його, осяяне внутрішнім світлом, нагадувало розп'ятого Христа; хоч молодий місіонер мав звичайнісіньке селянське обличчя, та палка віра надавала цим рисам істинної величности.

Бретонець з походження, він був остання квола дитина в надто численній родині; на користь своїм старшим братам залишив він був на батьківщині клапоть землі; з ним їхала одна з сестер, Марта, молодша на два роки від Ізідора. Вона приїхала до Парижу, щоб стати на службу і, не вважаючи на свою духову обмеженість чорноробки, самовіддано дбала за хворого брата, покинула посаду й проїдала свої мізерні заощадження.

— Я лежала на підлозі, на плятформі вокзалу, — знов почала Ґрівот, — коли його втягали до ваґону. Четверо носіїв вносили його…

Але вона не могла докінчити. Від страшенного нападу кашлю вона затрусилася й змушена була відкинутися на лавку. Вона задихалася. Гарячий рум'янець, що ним плямилося її обличчя, набув синього відтінку. Вмить сестра Гіяцінта підвела голову сухітній й обтерла їй уста рушником; на ньому виступила кров. Пані де-Жонк'єр в цей самий час поралася біля іншої хворої, що сиділа навпроти неї. Звали цю хвору пані Ветю; вона була жінка дрібного годинникаря в кварталі Муфтар, і чоловік її не міг закрити крамничку, щоб супроводити її до Люрду. Тому пані Ветю удалася до Піклування, бажаючи забезпечити за собою потрібний догляд. Смерти вона боялася, і це примусило її повернутися до церкви, куди вона не заглядала з дня своєї конфірмації. Сердешна знала, що не очуняє вона, мала бо пістряк у шлункові. Обличчя їй уже було якесь здичавіле, жовтогаряче, як завсіди у хворих на пістряк, а блювотина чорна, мов сажа. Цілу дорогу пані Ветю а ні слова не мовила, міцно стиснувши зуби та тяжко страждаючи. Потім дістала напад блювоти й тоді знепритомніла.

Тільки рота розтулить, як звідти несе страшенним смородом, справжньою заразою, що від неї мутить усіх навколо.

— Так тут зовсім не витримаєш, — прошепотіла пані де-Жонк'єр, почуваючи, що їй недобре, — треба трохи освіжити повітря.

А сестра Гіяцінта тимчасом укладала Ґрівот на подушки.

— Звичайно, ми розчинимо вікно на кілька хвилин. Тільки не з цієї сторони. — Я побоююся, що моя недужа знов закашляє… Відчиніть з вашого боку.

Спека більшала ненастанно, пасажири задихалися в тяжкій, задушливій атмосфері й полегшено зідхнули, коли до ваґону вдерся струмінь свіжого повітря. Хвилину-другу довелося попоратися, навести потрібну чистоту: сестра спорожнювала посуд, мідниці, вихлюпуючи з них за вікно; а пані-піклувальниця підтирала губкою забруднену підлогу, що тремтіла й ходором ходила. Треба було все поприбирати. А тут наспіла нова турбота: четверта хвора, що досі лежала непорушно, худорлява дівчина з обличчям, оповитим чорною хустиною, сказала, що їй хочеться їсти.

Пані де-Жонк'єр запропонувала із своєю спокійною щирістю:

— Не турбуйтеся, сестро. Я накраю їй хліба на маленькі кавалочки.

Марі, відчуваючи потребу розважитися, із зацікавленням поглядала на цю непорушну постать, що свої риси ховала під чорною наміткою. Вона здогадувалася, що цій жінці на обличчі мабуть якась болячка. Вона знала тільки про неї, що це няня з професії.

Бідолашна Еліза Руке змушена була облишити посаду й притулилася з милости в Парижі в сестри, де з нею брутально поводилися. До лікарні її не приймали, бо іншої хвороби в неї не було. Дуже побожна, вона палко бажала побувати в Люрді. І Марі, дивлячися на неї, із захованим страхом чекала, коли Еліза скине свою намітку.

— Чи досить дрібно я накраяла? — по-матірньому дбайливо запитала пані де-Жонк'єр. — Чи можете ви просунути ці шматочки собі до рота?

Хрипкий голос з-під чорної хустини прогугнявив якісь невиразні слова:

— Так, так, пані.

Аж ось хустина впала; Марі здригнулася від жаху. На обличчі хворої був вовчий лишай, що захопив носа й рота та поволі там розростався. Повільне нагнивання ввесь час утворювалося під коркою болячок, роз'їдаючи тіло. Нижня потворна частина обличчя, що, як собача морда, висунулася наперед, великі круглі очі й шорстке волосся робили Елізу страшною. Носові хрящі в неї вже майже зруйновані були, рот викривився, підсмикнутий ліворуч вгору опухом на верхній губі, і являв собою гнійну та нефоремну косу щілину. Гнійна сукровиця витікала з величезної рани з мертво-блідими краями.

— О, подивіться, П'єре, — тремтячи прошепотіла Марі.

Священика теж вернуло, коли він дививсь, як Еліза Руке обережно просувала маленькі кусники хліба до кровотічного отвору, тобто до свого рота. Усі пасажири у ваґоні зблідли від такого бридкого видовиська. Одна думка поворухнулася в кожній душі, запаленій надією.

О, свята всемогутня діво, яке велике чудо ти довершила б, вилікувавши таку недугу!

— Діти мої, не думаймо за себе, коли хочемо бути здорові! — повторила знов сестра Гіяцінта з бадьорою посмішкою.

І вона примусила прочитати нову молитву за чотками, де згадувалося п'ять скорботних таїнств: Ісус у садку Масличному, Ісус під бичами, Ісус заквітчаний терням, Ісус, що несе хреста, та Ісус, що вмирає на хресті. Тоді йшов гімн: „Уповання моє покладаю на допомогу твою, пресвята діво“.

Поїзд поминув Блюа: уже по-над три години котився він. Марі, одвернувши очі від Елізи Руке, зупинила їх тепер на чоловікові, що містився в другому переділі праворуч од неї, в куточку, там де лежав брат Ізідор. Вона давно вже поглядала на цього дуже бідно зодягненого чоловіка, в старенькому чорному сурдуті, ще молодого на вигляд, з рідкою та вже сивуватою бородою. Очевидячки, він дуже страждав, такий маленький, мізерний, з обличчям ледве обтягнутим шкурою та вкритим випотами. Одначе, хворий сидів тихо, засунувшися глибоко до свого кутка, і не заговорював а ні з ким. Непорушний погляд його широко розплющених очей устромлений був у просторінь. І враз Марі помітила, що він опустив повіки й знепритомнів.

Тоді вона звернула увагу сестри Гіяцінти.

— Подивіться, сестро, здається цьому добродієві зле.

— Де, моя люба дитино?

— Там… он тому, що одкинув голову.

Усі захвилювалися; здоровші прочани підвелися, щоб бачити, що воно там таке. Пані де-Жонк'єр гукнула до Марти, сестри брата Ізідора, щоб та поляскала по долонях знепритомнілу людину.

— Розбуркайте його; запитайте, що йому болить.

Марта підійшла, смикнула хворого й почала давати йому питання; але він не відповідав і хрипів усе із заплющеними очима. Аж ось чийсь наляканий почувся голос.

— Та він умирає!

Переляк зчинився і все ріс; одне одного переривало, давало поради з одного кінця ваґона до іншого. Ніхто не знав цього пасажира. Його, очевидячки, не записано на прощу, не мав бо на шиї білого квитка.

Хтось розповідав, що бачив, як він три хвилини перед од'їздом доплентався до ваґону та безмежно знесилений і змучений кинувся в цей куток, де він тепер умирав. Сидів тут тихо й непорушно.

Його квитка знайшли за стьожкою старого високого бриля, що висів поруч із ним.

— Ах, ось він зідхнув! — гукнула сестра Гіяцінта. — Запитайте, як його звуть.

Одначе подорожній на Мартин запит тільки невиразно простогнав:

— Ах, як я страждаю!

І від нього вже більше нічого іншого не чули. На все, що хотіли знати про нього — хто він, звідкіля, на що хворіє, чи не можна йому чимсь допомогти, — він відповідав тільки незмінною скаргою:

— Ах, я страждаю, я страждаю!

Сестра Гіяцінта аж рвалася з нетерплячки. Хоч би вона, принаймні, була в одному з ним переділі! Вона конче змінить своє місце. Ось тільки те, що до Пуатьє зупинки не буде; становище жахливе, тим паче, що хворий знов одкинув голову назад!

— Він доходить, він доходить! — повторив голос.

Боже мій, що робити? Сестра знала, що чернець Братства успіння отець Масіяс був на поїзді із священним миром для соборування, бо щороку бували випадки смерти в дорозі. Одначе молода черниця не наважувалася подати знак тривоги. Був також і санітарний фургон в розпорядженні сестри Сан-Франсуа, де їхав лікар з маленькою аптечкою.

Якщо хворий дотягне до півгодинної зупинки в Пуатьє, він матиме найпевнішу медичну допомогу.

Найстрашніше було те, що він міг померти раптово. Проте пасажири трохи заспокоїлися. Хворий, все ще непритомний, дихав рівніш, і, здавалося, спав.

— Померти, не доїхавши туди, — тремтячи прошепотіла Марі, — померти перед порогом обіцяної землі…

Але коли батько почав її заспокоювати, вона провадила далі:

— Я страждаю! Я теж тяжко страждаю.

— Будьте мужні, — мовив П'єр, — свята діва зглянеться над вами.

Марі більше невсилі була сидіти; довелося бідолашну знов покласти до її тісної труни. Батько й священик мали до цього братися дуже й дуже обережно, бо від найменшого товчка вона тяжко стогнала. І вона лежала там ледве дихаючи, наче мертва, із своїм страдницьким обличчям, обрамленим прекрасним пишним, як у богині, ясно золотим волоссям. Ось уже мало не чотири годині поїзд котився наперед. Ваґон страшенно трусило, розгойдувало туди й сюди, бо був він у хвості; залізні закріпи рипіли, колеса шалено гуркотіли. Крізь вікна, що їх довелося залишити напіврозчинені, добувалася курява, їдка й жагуча, пекло непереносно. То була пекельна спекота перед грозою, небо набирало жовтобурого відтінку та поволі заволікалося хмарами. Розпечені переділи ваґону подібні до доменних печей ставали, а тут, в цих рухливих клітках, люди пили, їли, хворі завдовольняли всі свої потреби серед отруєного повітря, серед жахливого гамору стогнань, молитов та гімнів.

Не сама тільки Марі почувала себе гірше; інші теж страждали тяжко в цій подорожі. На колінах своєї матері, що втратила останню надію й дивилася на неї своїми великими заплаканими очима, маленька Роза лежала непорушно, така бліда, що пані Маз двічі нахилялася над нею, мацаючи її руки, чи не похололи вони. Щохвилини пані Сабатьє мусіла пересувати чоловікові ноги; скаржився бо він, ніби вони обважніли та незносно відтягають йому стегна.

Брат Ізідор почав кричати, все ще непритомний, і сестра могла полегшити йому, піднісши його та тримаючи в своїх обіймах. Ґрівот немов спала, але непокоїла її гикавка, й тонка цівка крови витікала їй з рота. Панії Ветю знов ринула хвиля чорних, смердючих блювот.

Еліза Руке не намагалася вже ховати виразку на обличчі. А незнайомець у кутку все так само хрипів, важко дихаючи, наче ось-ось він уже одходить.

Марно з сил вибивалися пані де-Жонк'єр та сестра Гіяцінта; вони не могли подолати таку безодню страждання. Якесь пекло було в цьому ваґоні, сповненому людської біди та скорботи, що мчав, нестримано розгойдуючися на колесах та підкидаючи на всі боки багаж пасажирів: старе манаття, почеплене на гаках, поламані кошики, поперев'язувані мотузками. В той час у середньому переділі десять прочанок, молодих і старих, однаково мізерних та непоказних на око, безупинно співали верескливими, плаксивими голосами, до розпуки фалшиво.

П'єр думкою перелетів до інших ваґонів цього білого поїзда, що звичайно перевозив тяжко хворих: всі вони котилися в сонній тяжкій атмосфері терпіння із своїми триста хворими та п'ятсотма здоровими прочанами. Тоді згадав про інші поїзди, що виходили того дня з Парижу: сірий, блакитний, передніші за білий, зелений, жовтий, рожевий та жовтогарячий, що після нього вирушили.

З одного кінця лінії до другого поїзди відходили щогодини. І він згадав про те, що ще й нові поїзди вирушили сьогодні з Орлеану, Мансу, Пуатьє, Бордо, Марселю та Каркасону. Землю Франції одночасно борознили по всіх напрямках довгі пасма однакових поїздів, вони всі прямували туди, до святої печери та везли тридцять тисяч хворих і прочан до ніг святої діви. І спало священикові на думку, що сьогоднішній людський приплив суне туди й іншими днями, що й тижня не минало в Люрді без прочан, що кінець-кінцем не сама тільки Франція, але й ціла Европа, світ цілий рушає вклонитися святині; бували такі роки піднесення релігійного духу, що прочан насувалося понад триста тисяч або й півмільйона.

П'єрові ввижалося, що чує він гуркіт цих поїздів на повній ході; вони вийшли звідусіль і вкупі простують до тої самої ніші в скелі, де тихо блимають вогники воскових свічок. Всі вони гуркочуть, крики болю та співи кантів летять у повітря. Це були рухливі лікарні з невигойними недугами, одчайдушне поривання людського страждання до надії одужіння, жагуча потреба мати полегшення, що не відступає ні перед погостреними нападами хвороби, ні перед небезпекою прискорити смерть у цій жахливій шарпанині. Вони котилися, котилися ненастанно, пориваючи лихо цього світу до божественної ілюзії, здоров'я страдників та потіхи скорботним.

І безмежний жаль сповнив П'єрові серце.

Гірко вмирати, і палке милосердя запалало в ньому як невгасимий огонь братерської любови до всього живого, до кожної істоти.

О пів на одинадцяту, як од'їздили із станції Сен-П'єр де-Кор, сестра Гіяцінта подала знак на третю молитву за чотками на честь п'ятьох світлих таїнств: воскресіння Христова, вознесення, зшестя св. духа, успіння святої богородиці і собору божої матері. Потім проспівали гімн Бернадетти, нескінченний душевний зойк з семидесяти двох віршів, де янгольський привіт увесь час повторюється, як приспів, поволі вколисуючи своєю одноманітністю, що кінець-кінцем захоплює цілу істоту людську, примушує її забутися в блаженному екстазі, в солодкому передчутті чуда.

II.

За вікном стелилися зелені рівнини Пуату. Абат П'єр стежив очима за деревами; вони тікали, зливалися, і око, кінець-кінцем, переставало їх розрізняти. Виринула дзвіниця і вже зникла: до неї перехристилися були всі прочани.

До Пуатьє мали прибути не раніше, як тридцять п'ять на першу; поїзд мчав серед задушливої млости гарячого дня, що віщував грозу. І молодий священик, поринутий у глибоку задуму, не чув далі слів гімну; звуки добувалися до нього, як колискова мелодія морського припливу.

Це було забуття справдешнього, пробудження минулого, що охопило цілу його істоту. Він поволі поринув у свої спомини, перенісся в найдавніше минуле. Він побачив перед собою будинок у Нельї, де він народивсь і де він досі жив, цей притулок тихої праці, з садком, де пишалися кілька чудесних деревин; відділявся цей садок від сусіднього будинку, такого самого, як і Фроманів, тільки живою огорожею та дерев'яним тином.

П'єрові було років три-чотири; одного разу ціла родина сиділа навколо столу, під тінню розложистого каштану, батько, мати, старший брат. Усі снідали. А лице батька свого, Мішеля Фромана він якось невиразно уявляє.

Розпливалися й блякли перед ним риси обличчя Мішеля Фромана, славнозвісного хеміка, члена академії, що замкнувся в лябораторії, улаштованій в глухому закуткові пустельного кварталу. Зате П'єр виразно бачив брата свого Гільйома, чотирнадцятилітнього хлопчака, вільного того ранку від школи, з нагоди якогось свята. А особливо яскраво стала перед П'єровим зором його мати, тиха лагідна жінка з добрими, ласкавими очима. Згодом він дізнався про скорботу цієї душі, цієї вірної, що офірувала себе з пошани та подяки на шлюб із безвірником, старшим від неї на п'ятнадцять років, — він бо зробив великі послуги її родині. Він, запізнена дитина цього союзу, що прийшла на світ, коли батькові підходило під п'ятдесят, знав свою матір вже приборканою; та завсіди шанувала свого чоловіка, якого вона палко полюбила, воднораз тяжко страждаючи од думки, що його чекає загибель. І враз інший спомин його охопив, жахливий спомин про страшний день, коли помер його батько; через нещасливий випадок забитий він був у своїй лябораторії од вибуху реторти. П'ять років було тоді П'єрові; він пам'ятає найменші дрібниці, материні зойки, коли вона побачила серед скалків понівечене тіло, її жах, ридання й молитви, розпука від думки, що господь покарав безвірника, не давши йому покаятися. Не наважуючися спалити небіжчикові папери та книжки, вона обмежилася на тому, що замкнула його кабінет, куди більше ніхто не заходив. З тої хвилини переслідувала її ввесь час думка про пекло, і вона зосередилася на одній меті: цілком підкорити своєму впливові молодшого сина, ще такого крихітку, і виховавши хлопця в суворо релігійному дусі, його праведністю спокутувати нечестя батька. Старший Гільйом не належав їй більше; він виріс у школі і захопився духом віку; та малий П'єр не покине батьківського дому і вихований буде під керівництвом священика. Заповітна мрія цієї жінки та її палка надія була побачити з часом його самого в священицькому сані: він править свою першу обідню та полегшує душі, що їх ятрить жадоба вічности.

І ось інше яскраве видіння стало перед ним поміж зеленого віття, пронизаного соняшним промінням. П'єр враз побачив Марі де-Герсен такою, якою вона стала перед ним одного ранку, крізь тин, що відділяє дві сусідські садиби, де-Герсен, дрібний нормандський шляхтич, був архітект, охоплений пристрастю до винаходів; тоді він працював над побудовою робітничих колоній, з церквою та школою: це величезне підприємство, але мало обізнаний він був з ним і ризикував всіма стома мільйонів франків, з властивою йому необережністю та захватом невдахи-митця. Та й сама однакова побожність зблизила пані де-Герсен та пані Фроман. Але в першої, рішучої й твердої, була сильна вдача й залізна рука, що сама вела дім та захищала його від катастроф. Вона виховала двох дочок, Блянш і Марі, в обмеженій побожності, надто старшу, вже поважну, як вона сама; менша хоч теж вельми побожна, полюбляла, одначе, розваги, гри, і життя клекотіло в ній, а сміх її був дзвінкий та гармонійний.

З наймолодших літ своїх П'єр та Марі вкупі гралися, горожа їм не була за перешкоду; обидві родини жили дуже приязно поміж себе. І цього соняшного ранку, що згадався тепер молодому священикові, розсуваючи віття, стояла перед ним уже десятилітня Марі. Він, що мав тоді шістнадцять, мусів наступного вівторка вступити до семінарії. Ніколи дівча не здавалося йому таким чарівним. Блискуче мов з щирого золота волосся Марі було таке довге, що, коли вона розплітала коси, закривало її цілу. П'єр бачив перед собою обличчя тодішньої Марі надзвичайно виразно та яскраво; її кругле личко, її сині очі, рум'яні вуста, особливий блиск її сніжнобілої шкури. Була вона весела й блискуча, мов сонце, що засліплює все навкруги; а край повік її тремтіли сльози, довідалася бо вона про його від'їзд. Сиділи вони вдвох під тінню горожі, в глибині саду. Пальці їм спліталися, а серця щеміли. Проте вкупі граючися, вони ніколи не обмінювалися присягою, були бо обоє надто невинні. Але напередодні розлуки обопільна ніжність поривалася їм з глибини серця; несвідомо вони заговорили за неї, присягалися повсякчас думати одне про одного й зустрінутися згодом, як зустрічаються на небі, щоб зазнати блаженного щастя. Тоді вони непомітно для самих себе міцно пригорнулися й почали цілуватися, палкими обливаючися слізьми. Це був чарівний спомин, що його повсякчас П'єр мав у своїй уяві; він почував, що живе цей спомин у ньому й досі після стількох років і численних гірких відречень.

Його штовхнуло страшенно, і він збудився від своєї задуми. Кинув поглядом по ваґоні, по страдницьких обличчях; непорушно сиділа пані Маз, пригноблена горем, маленька Роза тихо стогнала на материних колінах, хрипко кашляла Ґрівот. Хвилину веселе личко сестри Гіяцінти затулило все інше, сяючи в яскравій білій намітці.

Тяжка подорож тривала далі, а проміння божественної надії сяяло там в далені. І поволі все знов змішалося перед молодим священиком, під навалою споминів з далекого минулого; дійсність нагадував тільки гімн, хор невиразних голосів, що добувалися немов би у вісні з сфери невидимого та заколисували всі чуття.

З того часу П'єр жив у семінарії. Перед ним чітко рисувалися кляси, подвір'я обсаджене деревами. Але далі все затиралося: він наче тільки в дзеркалі бачив постать молодого чоловіка, що такий він тоді був. І його спостерігав, докладно роздивлявся його постать, як якого чужинця. Довжелезний та худий, він мав подовгасте обличчя, дуже відкрите чоло, високе та рівне, як башта, а щелепи йому звужувалися до низу; увесь він пішов у мозок. Самий тільки рот, завеликий трошки, залишався ніжним. Коли поважне обличчя йому яснішало, рот та очі ставали безмірно ніжні: просвічувала в них несвідома жадоба кохання: віддаватися й жити, жити! А проте враз пристрасть мислити поверталася, ця розумовість, що завсіди його жерла, потреба до всього доходити розумом. І він з подивом згадує раз-у-раз свої семінарські роки. Як він міг так довго сприймати цю сувору дисципліну сліпої віри, слухняно всьому вірити, не перевіряючи?! Від нього вимагали цілковитого зречення від розуму, і він підлягав цьому, затамувавши в собі болючу жадобу істини. Безперечно, його зворушували сльози материні, одне бажання мав він: дати їй велике щастя, що про нього вона мріяла. Тепер, одначе, він згадував, як бувало в ньому спалахне глухий протест; в уяві йому виринали безсонні ночі, безтямні сльози, коли перед ним роїлися туманні образи, маячило вільне життя, що кипіло поза стінами школи, ввижалася діяльність дозрілого мужа і ненастанно маячила постать Марі, якою він бачив її того незабутнього ранку, променястою, прекрасною, з діямантовими сльозинками на повіках; вона палко тоді його цілувала. І саме, цей спомин угніздився в його пам'яті; роки релігійного навчання, з монотонними лекціями, одноманітними церковними обрядами та церемоніями, потонули в тумані, у тьмяній імлі, оповитій мертвою тишею,

Потім, коли поїзд із гуркотом та тріском промчав повною ходою повз станцію, невиразні образи оточили П'єра. Він помітив на дорозі велику обгороджену пустку, і враз уявилось йому, що бачить він самого себе, двадцятилітнього. Його мрії блукали. Досить довго почував хворим себе, пас задніх в науці і кінець-кінцем одіслано його на село. Довго він не бачив тоді Марі; двічі під час вакацій перебував у Нельї, а побачитися з нею не міг, бо вона ввесь час подорожувала. Знав він, що його приятелька поважно хвора, що впала вона з коняки на тринадцятому році, саме під той час, коли дівчинка зформовується на жінку. Мати її, доведена до розпуки, спантеличена суперечливими порадами лікарів, щороку возила її на якісь нові цілющі води. Далі П'єр дізнався про страшне горе, що впало на родину Герсенів: про наглу смерть цієї матері, — жінки суворої, але вельми корисної своїм близьким. Ця трагічна смерть сталася від запалення легенів, в п'ять день; а схопила вона перестуду, скинувши увечері на прогулянці в Бурбулі з себе шаль, щоб загорнути Марі, яка там лікувалася. Батькові довелося поїхати та привезти божевільну від туги дочку й тіло своєї покійної дружини. Найгірше було те, що як мати померла, справи родинні похитнулися й заплутувалися все більше й більше в руках архітекта, а він кидав, не рахуючи, маєтки свої в безодню різних підприємств. Марі не підводилася більше з канапи й вести дім доводилося самій Блянш, що з головою поринула в свої останні іспити; вона неодмінно хотіла добитися дипломів, заздалегідь передбачаючи, що їй доведеться заробляти на хліб.

Враз споміж маси неясних, напівзабутих фактів в уяві П'єровій виринула яскрава картина. Це було під час відпустки, що отримав він її через лихий стан свого здоров'я. Щойно минуло йому двадцять чотири роки, і він дуже відстав від товаришів, діставши усіх тільки чотири нижчі духовні ранґи. Але по повороті до семінарії його мали висвятити на суб-диякона, при чому він повинен був себе зв'язати навіки непорушною обіцянкою. І ця сценка воскресла в його пам'яті з усіма деталями; це було в Нельї, в невеличкому садку Герсенів, куди він приходив колись гуляти. Під високі дерева в глибині саду, поруч з огорожею, що відділяла садибу сусідів, привезли канапку Марі, і П'єр з Марі самі залишилися в полудневій тиші смутньої осінньої днини. Перед ним Марі, в жалобі по матері, напівлежала на подушках, з задубілими ногами, а він сам, теж у чорному, уже в сутані^[1], сидів на залізному стільці поруч неї. Уже п'ять років недуга її точила, було їй тепер вісімнадцять літ; бліда та змарніла, Марі проте залишалася чарівною із своїми розкішними золотими косами, що їх помилувала недуга. Але що ж? П'єр певен був, що вона ніколи не одужає, ніколи не розвинеться в жінку, недуга бо діткнулася самої її статі. Лікарі, хоч і різні думки мали, усі відступилися од неї. Мабуть, того осіннього дня, коли пожовкле листя сипалося дощем на них, розповідала Марі йому про це. Одначе П'єр слів її не пам'ятав; в пам'яті в його залишилася тільки бліда усмішка дівчини та молоде обличчя, ще таке чарівне, але з печаткою гіркого жалю до життя, що вже одходило.

Потім він зрозумів, Марі згадує їхнє колишнє прощання на тому самому місці, за горожею, пронизаною соняшним промінням. І все дороге минуле наче вже вмерло: їхні сльози, їхні обійми, їхня обітниця зустрітися потім, з певністю насолоди щастям. Вони зустрілися, але до чого це їм було тепер, коли вона була живим мерцем, а він ось-ось мав умерти для життя в цьому світі? З того часу, як лікарі визнали Марі за безнадійну, кажучи, ніби вона ніколи не буде жінкою та матір'ю, він міг теж одмовитися від перспективи стати чоловіком, міг знищитися в бозі, що йому присвятила його мати. І П'єр відчував гірку потіху цього останнього побачення. Марі посміхалася страдницькою усмішкою з їхніх колишніх дитинних мрій, говорячи про щастя, що він його зазнає на службі богові; така схвильована вона була цією думкою, що взяла з нього обіцянку запрохати її на свою першу обідню.

Біля станції Сен-Мор такий гомін зчинився, що на хвилину увага П'єрова звернулася до ваґону. Здавалося, з кимсь зле стало. Хтось знов знепритомнів. Але скорботні обличчя, що він їх бачив, залишалися такі самі, заховували той самий зосередкований вираз у тривожному очікуванні божественної допомоги, що так довго забарилася. Сабатьє силкувався зручніше покласти свої ноги, брат Ізідор стогнав тоненьким голоском, немов дитина перед смертю, а пані Ветю, обхоплена страшним нападом болів, що свердлили їй шлунок, навіть не дихала, зціпивши губи, з викривленим, почорнілим, розлюченим обличчям. Пані де-Жонк'єр, виполіскуючи посуд, упустила олів'яний збанок; хворі враз засміялися, не вважаючи на свої болі, бо недуга робила їх дитинними. Зараз же сестра Гіяцінта, вона слушно називала їх дітьми, дітьми, які слухають одного її слова, — звеліла їм узятися до чоток, чекаючи Angelus-а, що його за усталеною програмою треба перечитати в Шателеро. Усі почали повторяти кілька разів підряд „богородицю“, і у ваґоні зчинився гул та бурмотіння, заглушені брязкотом заліза та гуркотом колес.

П'єрові було двадцять шість літ, і він вийшов на священика. Кілька день перед висвяченням запізнені сумніви опанували його, непокоїв невиразний жаль, що він приймає духовний сан, не випробувавши себе гаразд. А втім він навіть уникав зупинятися над своїми почуттями й жив затуманений своїм рішенцем, гадаючи, ніби йому пощастило одним ударом одкраяти в собі все людське. Плоть його, справді, вмерла разом з невинним романом дитинства, що його героїнею була ця бліда дівчинка з золотавим волоссям; тепер він бачив її на одрі недуги з мертвою плоттю, як і в нього самого. І він з власної охоти пожертвував своїм розумом. Спочатку це видавалося йому легким, П'єр сподівавсь, що досить побажати і думка перестане працювати. Та й дуже вже було пізно: він не міг одступити в останню хвилину, і, коли, виголошуючи урочисту рокову обітницю, відчув потайний жах, невиразний, важкий жаль, то забув усе це того дня, коли міг дати своїй матері довго очікувану найбільшу радість — свою першу обідню. Він ще й тепер бачить свою бідну матір у маленькій церкві в Нельї, що вона сама її йому обрала, церкву де одспівували його батька; бачить її, мов живу, перед собою, того холодного ранку в листопаді, майже одну в темній маленькій капелі. Вона впала навколішки, закрила лице руками й довго-довго плакала, поки він підносив вгору святі дари. Тут вона востаннє насолоджувалася щастям, попереднє бо життя її спливало самітно й сумно. Старший син цілком одійшов од неї, захопившись іншими ідеями, з того часу, як його брат вирішив піти до духовного стану.

Казали, наче Ґільйом надзвичайно талановитий хемік, як і його батько, але здеклясований та захоплений революційними байками; він жив у маленькому будинку на околиці, де віддавався небезпечним студіям над вибуховими речовинами. І до всього того казали, наче він цілком не ховаючись живе з жінкою невідомого походження; через те увірвався зовсім зв'язок між ним та його матір'ю, такою побожною та бездоганною. Уже три роки не бачив П'єр свого доброго та веселого старшого брата; а відданий був йому П'єр безмежно в дитинстві, так само й той по батьківському любив П'єра.

Але ось його серце болісно стиснулося; він побачив матір свою померлою. Це був немов грім з ясного неба, хворість, що ледве тривала три дні; життя увірвалося так само швидко, як це було з пані де-Герсен. Одного вечора, повернувшися після шаленого пошукання за лікарями, знайшов він свою матір мертвою, непорушною з жахливо білим обличчям; і на губах йому назавсіди збереглося відчуття останнього холодного поцілунку. Він більше нічого не пам'ятав: ні молитов, ні приготовлень, ні похоронної церемонії. Це все загубилося серед мороку тупого відчаю, жорстокого болю, що від нього він мало не помер. Повернувшись з кладовища, П'єр відчув надзвичайну остуду; почалася гарячка, що три тижні тримала його непритомного між життям та смертю. Тут з'явився брат доглядати його. А тоді покінчили із фінансовими справами, поділивши між себе невеличкий маєток: П'єрові залишився будинок та маленька рента, а Ґільйом одержав свою частину грошима. Пересвідчившись, що небезпека минула, він знов зник, повернувся до своєї таємничої діяльности. П'єр поволі доходив здоров'я, залишившись самітний у спустілому будинкові. Він не зробив жадної спроби затримати Гільйома, розуміючи, що їх розділяє безодня. Спочатку йому моторошно було насамоті. Але згодом цілковита самота стала для нього надзвичайно принадною; серед непорушної тиші порожніх кімнат, недосяжних для вуличного гомону, під тінню тісного садка, молодий абат міг цілі дні проводити, не бачучи живої істоти. Його улюбленим притулком стала колишня лябораторія, батьківський кабінет, що його двадцять років покійна мати тримала під ключем, немов бажаючи замурувати там минуле з його безвір'ям та прокляттям небес. Можливо, не вважаючи на свою лагідність та колишню шанобливу покору перед чоловіком, вона кінець-кінцем понищила б його папери та книжки, як би смерть не вихопила її так раптово. П'єр звелів розчинити вікна, постирати порох із столу до писання та з шафи на книжки, угніздився у великому шкуратяному кріслі і захоплено пересиджував тут цілими годинами: він немов відроджений недугою повернувся до своєї молодости, п'ючи надзвичайну розумову насолоду з книжок, що йому трапляли під руку.

Аж два місяці, поки він поволі набирався здоров'я, не приймав він, здається, нікого, крім лікаря Шасеня. Це був стародавній приятель його батька, надзвичайно тямущий лікар, що обмежувався на своїй скромній ролі практика, покладаючи усе шанолюбство своє на тому, щоб вдало лікувати хворих. Уратувати пані Фроман йому не пощастило, але за те він хвалився, що вирвав молодого священика з пазурів смерти. Час від часу одвідував він і тепер свого пацієнта, розважаючи його розмовами; розповідав йому про його покійного батька, видатного хеміка. Він знав безліч цікавих анекдот про свого приятеля, і говорячи про нього жваво та захоплено, розповідав подробиці, що від них так і віяло палкою приязню. Син прислухався у солодкій млості одужіння до цих оповідань, і поволі перед ним виринав образ чарівної істоти, доброї, люблячої та добродушної. П'єр пізнав батька таким, як той був справді; тим часом як із слів матері він склав був собі зовсім інакшу думку, як про вченого із зачерствілою душею. Правда, вона йому вселяла саму тільки пошану до дорогої пам'яти покійного, але чи не був він безвірником, людиною, що все відкидає, примушує плакати янголів? Чи не був він знаряддям нещастя, що повстало проти бога?! Отже Мішель Фроман залишався для сина видінням темряви, чорним привидом засудженого грішника, що тиняється безпритульний; а тепер він перетворився на ясне, бадьоре світло рідної оселі, цей трудівник, який завзято шукав істини та не бажав для близьких нічого, крім братерської любови та щастя. Шасень, народжений в Піренеях, у селі, де вірили у відьом, певніш міг бути прихильний до побожности, одначе він не заглядав а ні разу до церкви за всі сорок літ свого життя в Парижі. Але він мав тверде переконання, що коли денебудь є небесний рай, то Мішель Фроман возсідає там праворуч милосердого бога.

І П'єр пережив в уяві за кілька хвилин болючий моральний перелом, що одмінив його тоді протягом двох місяців. Не тому, щоб йому трапились у книгозбірні книжки антирелігійного змісту, або щоб батько його, папери якого він розбирав, колинебудь виходив поза межі наукових технічних досліджень. Але покволом, поза волею П'єровою, ясна логіка наукових доказів, сукупність доведених феноменів, зруйнували в його очах незаперечні догми католицтва, розбили до щенту ті факти, що в них він зобов'язаний був вірити. Недуга, здавалося, відродила його, і він наново почав жити, вчитися; із солодким відчуттям фізичного одужіння почував, як до нього поволі повертаються сили, поринав у працю з приємною млостю, що надає надзвичайної ясности думці. У семінарії, з поради вчителів, він завсіди приборкував у собі дух розпиту, потреби знання. Те, що йому викладали, дивувало його, але юнак офірував свій розум, бо цього вимагало од нього благочестя. І раптом, у цей критичний момент уся ретельно накопичена побудова догматів була знесена бурхливим поривом цього владаря — розуму, що завзято заявляв про свої права, а П'єр уже не міг змусити його мовчати. Істина кипіла, рвалася через край такою нестримною хвилею, що абат зрозумів, як неможливо відновити колишні помилки в своєму мізкові. Це було цілковите та безповоротне руйнування віри. Якщо йому пощастило вбити в собі плоть, поставивши хреста над романом своєї юности, якщо він почував себе всилі приборкати свої пристрасті та перестати бути чоловіком, він знав тепер, що марні зусилля поступитися розумом. І він не помилявся, почуваючи, як його батько відроджується в глибині його істоти і перемагає остаточно в цій подвійній спадковості, де стільки років переважав материний вплив. Верхня половина обличчя П'єрового, чоло як башта, стало наче ще вище, а нижня частина, тонке підборіддя та ніжний рот наче меншали. Проте він страждав, він розпадався над утратою віри, він з тугою прагнув вірувати по-давньому, коли часом у присмерках у ньому збуджувалася природна добрість та потреба любови. І аж треба було, щоб лямпу принесли до темної кімнати, — тоді до нього поверталася енерґія та спокійний розум, сила мученика, готовість на всі жертви задля душевного спокою.

А далі настала криза. Він був священик, але більше не вірив. Наче б то ґрунт раптом вислизнув йому з-під ніг, і перед ним розкрилася страшна безодня. Це був кінець його життю, загибель усьому. Що стане він чинити? Чи не велить йому звичайна чесність скинути сутану й повернутися між люди? Але він бачив священиків, що залишили духовний сан, і не поважав їх. Один з них, його особистий знайомий, що оженився, був йому гидкий. Звичайно, це були рештки релігійного виховання: в ньому ще жила ідея про непорушність обіцянки священика, переконання, що відданому богові нема вороття назад. Може він себе почував надто відокремленим, надто відмінним від усіх людей, і побоювався здатися дивним поміж них, непридатним до світського оточення. Якщо його приречено на безшлюб'я, він хотів залишатися на боці у своїй гордості страдника. І ось після багатьох болючу днів, після довгої ненастанної боротьби із самим собою, коли в ньому голосно говорила потреба щастя та відновлене здоров'я, П'єр Фроман твердо зупинився на своєму героїчному намірі залишатися священиком, до того священиком чесним. У нього вистарчить сили бути самовідреченим. Якщо він не зміг приборкати свій розум, зате приборкав грішну плоть і певен був, що не порушить обіту цнотливости. В ньому залишилася непохитна надія на життя чисте, бездоганне, аж до могили. Щодо всього іншого — йому не було діла, бо він приречений був страждати один; і ніхто на світі не підозрював болів його серця, втраченої віри та тої жахливої брехні, що в ній він житиме до кінця днів своїх. Твердою опорою для нього буде чесність його: він сумлінно провадитиме своє ремество священика, не порушуючи й жадного з прийнятих обітів, виконуючи за статутом свої обов'язки пастиря, проповідуючи бога, слугуючи йому перед вівтарем, роздаючи вірним тіло та кров Христові, у вигляді хліба й вина. Хто ж тоді насмілиться поставити йому за злочин втрату віри, якби це велике нещастя й стало відоме? І чого можуть од нього вимагати ще, коли він присвятив усе життя своє тому, чому присягнув, коли він поважає свій сан, чинить милосердя без найменшої надії на винагороду в загробному житті? Такими доводами йому пощастило кінець-кінцем себе заспокоїти та стати на твердий ґрунт, високо тримаючи голову в самотній величі священика, що не вірить більше, але бдить над вірою інших. І не тільки йому одному на долю таке випало; він почував, є в нього брати, інші священики, що впали в сумнів, але проте залишалися біля вівтаря, як салдати без батьківщини, і не вважаючи ні на що, мали мужність проливати світло божественної ілюзії над похиленою юрбою.

Прийшовши остаточно до здоров'я, П'єр почав знов відправляти службу божу у маленькій церкві, в Нельї. Він щоранку правив месу. Але вирішив відмовлятися від усілякої штатної посади, від усілякого вищого ранґу. Проминали місяці, роки: він стояв на своєму, залишаючись бінарним священиком, невідомим, покірним, найнепомітнішим із тих слуг божих, що їх терплять на парафії, що з'являються та зникають, виконавши свій обов'язок. Кожний крок до вищих посад він уважав би за побільшення своєї брехні, за замах на право гідніших. І йому доводилось ухилятися від пропозицій, бо його чесноти не могли залишатися непомітні: начальство дивувалося на його уперту скромність і було не від того, щоб скористати силу, яку вгадувало в ньому. Іноді з'являвся гіркий жаль, що він не провадить якоїнебудь корисної справи, не працює на замирення на землі, на поратунок та щастя народів, як підказувала йому палка болюча потреба душі. На щастя П'єр вільний був цілими днями і потішав себе, працюючи завзято над книжками, ковтаючи том за томом з батьківської книгозбірні, перечитуючи та обговорюючи те, чого колись учився; особливо його захоплювала історія націй, бажання збагнути суть соціяльного і клерикального лиха, щоб дізнатися чи справді його не можна позбутися. Одного ранку, риючися у великих висувних шухлядах книжкової шафи, П'єр натрапив на цілу розвідку щодо дивовижних з'явищ у Люрді. Тут були усілякі документи, копії з допитів Бернадетти, адміністративні протоколи, донесіння поліції, свідчення лікарів, а також приватне листування, надзвичайно інтересне. Він здивувавсь з цієї знахідки і почав розпитувати лікаря Шасеня; а той пригадав, що його приятель, Мішель Фроман, із захватом почав був колись студіювати справу Бернадетти. Самому лікареві, що походив із села сусіднього з Люрдом, довелося дещо сприяти хемікові, дістаючи деякі документи. Тоді П'єр і собі також зацікавився інтересним випадком і працював над ним цілий місяць. Його дивно вабила правдива й чиста особа візіонерки, але він обурювався на все, що виросло потім на ґрунті чудес: на варварський фетишизм, сумні забобони, переможну симонію. В час духовного розладу, що він його переживав, ця історія насунулася ніби умисне, щоб прискорити кризу та остаточно розбити в ньому віру. Але разом з тим вона зачепила його цікавість; П'єр залюбки розслідував би цю справу, щоб визначити незаперечну істину, зробити послугу чистому християнству, позбавивши його від цього намулу, від цієї чарівної казки, такої дитинної та зворушливої. Потім він мусів закинути свою витівку, бо довелося б ще подорожувати, та й тяжко було здобути потрібні відомості. В ньому залишилося тільки ніжне почуття до Бернадетти, що зачарувала його та вселяла безмежну жалість.

Минали дні. П'єр ставав все самітніший. Лікар Шасень поїхав у Піренеї смертельно стурбований: він залишив своїх пацієнтів, щоб повезти до Котеру хвору дружину, яка згасала з кожним днем на очах чоловіка й дочки, чудесної дорослої дівчини. З того часу маленький будинок у Нельї зовсім став порожній і поринув у могильну тишу. П'єрові залишилася одна розвага: одвідувати час од часу Герсенів; вони давно вже виїхали з сусіднього будинку, і він знайшов їх у глибині мізерної вулиці, в тісному помешканні. Спомин про першу туди візиту був такий живий, що серце йому затремтіло; він ще не забув свого тодішнього хвилювання, як побачив Марі.

П'єр отямився, озирнувся навколо та побачив подругу свою, що лежала на лавці. Такою він знайшов її тоді, так само лежала вона в своєму жолобі, прикута до цієї труни, що до неї ладнали колеса возити недужу. І вона, що в ній раніш ключем кипіло життя, вічно рухлива, та усміхнена, умирала пасивна та непорушна. Їй збереглося саме тільки волосся, що вкривало її немов золотим плащем. Недужа так змарніла, що немов стала менша на зріст, наче маленька дівчинка; але що особливо хапало за серце, коли глянути на її обличчя, це встромлені в далину непорушні очі дівчини: вона нічого не бачила перед себе, ховаючи якусь уперту думку, цілком байдужа до оточення, — так сильно недуга наклала на неї свою руку. Одначе, Марі помітила, що П'єр дивиться на неї і захотіла йому посміхнутися; але стогін вихопився їй, а усмішка жалька була, ця усмішка бідолашного прибитого створіння, переконаного, що йому доведеться вмерти, не дочекавшися чуда. Молодий абат був зрушений; тепер він бачив та чув саму тільки її посеред усіх інших скорбот, що сповняли ваґон, наче вони всі зосередкувалися в ній, як довга агонія її краси, веселости та молодощів.

І поволі, не зводячи очей з Марі, абат повернувся до минулих днів; йому прийшли на пам'ять години, сповнені гіркої та сумної краси, що він їх переживав поруч неї, коли приходив у гості до їх маленького приміщення. Де-Герсен остаточно до руїни прийшов, мріючи піднести виробництво образів та малюнків релігійного змісту; був бо дуже роздратований недосконалою промисловістю у цій галузі. Останні копійчини невдахи-будівника розвіялися через банкрутство однієї хромолітографії; розгублений, необачний, він покладався на бога, завсіди вколисаний вічною ілюзією своєї дитинної душі. Він не помічав, що в хаті зростають злидні, і захопивсь тепер вишукувати способу керувати повітряними бальонами, навіть не помічаючи того, що старшій дочці, Блянш, доводилося якимсь чудом здобувати хліб для родини, для своїх двох дітей, як вона називала батька та сестру. Та сама Блянш, даючи лекції з французької мови та з фортепіянової гри, бігаючи з ранку до вечора по місту і в куряву, і в болото, знаходила ще гроші для недужої Марі. Остання часто-густо обливалася сльозами, гірко себе обвинувачуючи в тому, що була першою причиною батьківських злиднів. Скільки грошей витрачено за ці всі роки, коли доводилося платити лікарям та возити хвору на різні води: Бурбуль, Екс, Лямалю, Амелі, Ле-Бен. Тепер лікарі одступилися од неї, після десятьох років діягнози та лікування за різними способами: одні бачили причину її недуги в розриві великих зв'язок, інші важили на опух, треті вбачали параліж, що походив од пошкодження спинного мозку; а що Марі, по-дівочому соромлива, не допускала жадного детального обслідування, і лікарі навіть соромилися розпитувати її гаразд, то кожен залишався із своєю думкою, оголошуючи, що недужу вилікувати неможливо. А втім вона не важила більше ні нащо, крім як на допомогу божу, і стала обмежено побожна з того часу як занедужала, знаходячи собі полегшення тільки у своїй палкій вірі. Більш за все прикро їй було, що не може ходити до церкви, але вона щоранку читала собі обідню. Непорушні ноги її були наче мертві, а часами Марі така знесилена була, що сестрі доводилося годувати її із своїх рук.

П'єрові у цю хвилину ще щось пригадалося. Це відбувалося знов таки увечері, раніше ніж засвітили лямпу. Присмерком сиділи вони у сутінках з Марі поруч, і враз вона сказала йому, що хоче їхати до Люрду, маючи певність, що там вона одужає. Неприємно здивований він забувсь і почав голосно доводити, що з її боку божевілля вірити різним дитинним байкам. Він ніколи не говорив з Марі про релігію, відмовився не тільки сповідати її, але навіть розв'язувати дещо із сумнівів побожної дівчини. Він так поводився задля соромливости та благочестя; надто боляче було б йому брехати перед нею, а з другого боку він уважав за злочин хоч скількинебудь скаламутити велику, чисту віру, що давала сили хворій боротися із стражданням. І ось незавдоволений з того, що не міг стриматися, він розгубився, коли почутив холодну руку Марі у своїй руці. Потихеньку підбадьорившись у темноті, вона заговорила своїм розбитим голосом і дала зрозуміти абатові, що їй відома його таємниця, його нещастя, тяжке лихо для священика — втрата віри. Раз-у-раз бесідуючи з нею, він сам, не помічаючи того, розкрив їй все, і вона зазирнула в глибину його сумління з делікатною чулістю подруги, що зазнала страждання.

Марі страшенно непокоїло П'єрове становище і вона почала жаліти його навіть більше, ніж себе, жаліти, як людину, охоплену страшною моральною недугою. А потім, коли він збентежений не знав, що йому відповідати, зраджуючи себе вже самою мовчанкою, вона знов заговорила за Люрд і ледве чутно додала, що хотіла б також його припоручити святій діві, благаючи її повернути священикові втрачену віру. З цього вечора Марі твердила, що неодмінно одужала б, якби поїхала до Люрду. Але існувало грошове питання, і воно стояло на перешкоді; Марі про це не наважувалася й слова мовити перед сестрою. Минуло два місяці; вона знесилювалася з кожним днем від своїх марінь та мрій, повсякчас встромляючи очі кудись у простір, до осяйної чудодійної печери.

А П'єр переживав важкі дні. Спочатку він гостро відмовився супроводити Марі… Далі його рішенець похитнувся; думка, що ця подорож може бути корисна для його розвідки про Бернадетту, чарівний образ якої залишався в нього у серці, спричинилася до цієї зміни. І кінець-кінцем він почутив якусь несподівану втіху, злетіла на нього потайна надія, але й сам він від себе її ховав. Спадало йому на думку, що Марі може має рацію, і пресвята діва може змилосердиться над ним, повернувши йому сліпу віру, віру дитини, шо любить не розмірковуючи. О, вірити від цілої душі, цілою істотою прихилитися до своїх вірувань! Без сумніву більшого щастя немає на світі. Він бажав вірити із усією палкістю молодощів, з усім запалом любови, що він її плекав колись для своєї матері; він палав непереможним бажанням одійти від цієї муки — розуміти і знати — бажанням забутися знов у свому незнанні. Це була полохливість і блаженство, ця сподіванка не існувати більше, як свідоме створіння, а зробитися річчю у божих руках. Отже П'єр вирішив випробувати запропонований йому останній засіб.

Вісім день згодом подорож до Люрду було ухвалено. Але П'єр настояв, щоб удатися до консультації лікарів та довідатися, чи може Марі витримати подорож. І тут йому уявилася одна сцена, а деякі деталі її виступили перед ним особливо яскраво, в той час, як інші уже затерлися. З двох лікарів, що лікували хвору давніше, один припускав у неї розрив великих зв'язків, в той час як інші знаходили параліж, обумовлений пошкодженням спинного мозку; кінець-кінцем обидва вони зупинилися на останньому, не заперечуючи проте й ненормальности у великих зв'язках; принаймні усі симптоми вказували на це. Недуга була для них очевидна і вони не вагаючись дали кожен од себе майже однакові медичні посвідки, цілком категоричні. Щодо подорожі, то лікарі вважали це за можливе, хоч і вельми болюче для хворої. Тоді усунулися всі питання П'єрові, бо в особі лікарів перед ним були люди надзвичайно обачні та сумлінні. Але залишився в нього неясний спомин про третього лікаря, Боклера, його далекого родича, молодого чоловіка, із живим розумом, але ще мало відомого та дивака на думку людей. Боклер довго вдивлявся в риси недужої, а потім почав розпитувати за її предків, і був дуже зацікавлений з того, що йому розповідали за батька Марі, де-Герсена, цього архітекта-винахідника, з обмеженим розкиданим розумом, з нахилом до різноманітних витівок. Потім лікар захотів оглянути хвору і пересвідчивсь, обережно намацуючи, що біль остаточно угніздивсь у лівому яєчникові, а як надавлювати на нього, до горла хворій наче підкочувався клубок, що її душив. Він, здається, не надавав жадного значіння, що ноги їй були параліжовані, і оглянувши, на перше ж питання він вигукнув, що пацієнтку треба везти до Люрду, що вона неодмінно одужає, якщо в це вірить. Він говорив про Люрд серйозно: тут досить самої віри, дві з його пацієнток дуже побожні, що він їх минулого року справив до Люрду, повернулися звідти в блискучому стані здоров'я. Лікар навіть з'ясовував, як сотвориться чудо; казав, що це станеться в одну мить, ніби якесь збудження, наймогутніша екзальтація цілої істоти, при чому недуга, цей диявольський гніт, що душить молоду дівчину, востаннє підкотиться до горла і наче б то викотиться їй клубком з рота. Але він рішуче одмовився дати посвідку. Він не погодивсь із своїми колегами, а вони поставилися до його холодно, як до юнака із недозрілим розумом, що дозволяє собі надто сміливі припущення. П'єрові невиразно залишилися у пам'яті уривки їхніх суперечок, що відновилися при ньому, декілька речень Боклерових на пояснення недуги: викривлення внутрішніх органів з невеличким розривом зв'язок через падіння з коняки, потім повільне загоїння, при чому все приладилося на своє місце. А втім як недуга розвивалася, то ускладнювалася вона нервовим розстроєм; отож хвора перебувала тепер під владою колишнього переляку, і ціла її увага була надприродно зосередкована на пункті ушкодження. Воно немов завмерло тут та прибільшувало біль, зробивши хвору нездатною сприймати нові вражіння; одначе ця сприймальна здібність може повернутися до хворої підо впливом потужного морального зрушення. А крім того Боклер припускав також розлад у травленні, галузь, покищо темна в медицині; він не наважувавсь певно висловитися щодо ходу та можливости цього болючого процесу. Думка, немов би Марі страждала від уроєної недуги, немов би всі ці страшні болі, що її так шматували, походили від ушкодження, що загоїлося вже давно, ця думка видалася самому П'єрові такою неймовірною, дикою навіть, коли він дивився на цю живу покійницю з задубілими ногами на її скорботному ложі; та він зупинився на цій думці, щасливий від того, що всі три лікарі погоджувалися уже на одному пункті: давали згоду на її подорож до Люрду. П'єрові досить було знати, що Марі може одужати, і тепер він ладен був вирушити з нею хоч на край світу.

Ах! І метушливі ж були ці останні дні в Парижі! Національна проща вже мала розпочатися, і П'єрові спало на думку, щоб уникнути великих видатків, записати Марі до Піклування в ім'я божої матері-спасительки. А тоді йому довелося клопотатися, щоб його самого прийняли туди в склад санітарного персоналу Піклування. Де-Герсен був захоплений, бо він любив пригоди та палав бажанням побувати в Піренеях; він ні про що не турбувавсь і спокійно погодивсь на пропозицію молодого священика заплатити за його переїзд та перебування у готелі на місці богомілля, так наче він сам був малою дитиною. І до всього того його дочка Блянш на прощання сунула йому до кишені монету на двадцять франків, отже де-Герсен уважав тепер себе за багатія. Ця бідна героїня-Блянш примудрувалася заощадити п'ятдесят франків, що хоч-не-хоч довелося од неї прийняти, бо вона б гнівалася, бажаючи хоч чимнебудь спричинитися до одужіння сестриного, якщо вже сама не могла з нею їхати, не маючи змоги залишити свої лекції в Парижі. Їй доводилося і надалі утоптувати брук, поки її рідні молитимуться там, в далині, схиливши коліна перед чарами священної печери. І ось вони рушили й котилися, котилися безперестанку.

На станції Шателеро страшний гомін у ваґоні примусив П'єра здрігнутися та збудитися від свого забуття. Що трапилося? Невже прибули до Пуатьє? Але ще тільки дванадцята, і сестра Гіяцінта звеліла читати Angelus, три богородичні гімни, що перетворилися на довгий монотонний спів.

І ще яких двадцять п'ять хвилин до Пуатьє, де півгодинна зупинка немов обіцяла полегшити усі страждання. Пасажири змучилися, їх трясло надзвичайно у цьому ваґоні із важким розпеченим повітрям. Хворі зовсім знемагали; рясні сльози котилися по лицях Вінценті, глухі прокльони вихоплювалися у Сабатьє, звичайно такого терпеливого, тим часом як брат Ізідор, Ґрівот і пані Ветю, здавалося, перестали існувати: вони мов мертві лежали, подібні до уламків, що їх шпурляє на всі боки хвилями. Марі лежала мовчки і не хотіла одповідати, не розплющувала очей, переслідувана жахливим видінням Елізи Руке, цієї голови, із страшенними, чорними дірками, що правила для неї за емблему смерти. І поки поїзд прискорював свою ходу, тягнучи цей вантаж людського одчаю, під розпеченим небом, серед охоплених спекотою рівнин, зчинився новий сполох: невідомий пасажир в кутку не виявляв більше ознак життя, і чийсь голос гукнув, що він доходить.

III.

У Пуатьє, щойно поїзд спинився, сестра Гіяцінта квапилася вийти; а тут кондуктори метушилися та розчиняли дверцята, а прочани натовпом сунули до дверей.

— Чекайте, чекайте, — повторювала вона. — Дайте мені вийти першій, я хочу побачити, чи справді все вже скінчено.

Увійшовши до сусіднього переділу, сестра підняла голову невідомому хворому й подумала спочатку, що він справді помер, блідий бо був страшенно та очі йому закотилися. Але ось вона схопила легкий його подих.

— Ні, ні, він ще дихає. Швидше, треба поспішати!

І повернувшися до другої сестри, що сиділа в кінці ваґону, додала:

— Будь ласка, сестро Клер Дезанж, збігайте, розшукайте отця Масіяса; він має бути в третьому чи четвертому ваґоні. Скажіть йому, що в нас тяжко хворий, становище небезпечне; попрохайте, щоб він прийшов сюди із святим миром. — Мовчки сестра зникла в юрбі. Вона була маленька на зріст, витончена й лагідна, із зосередкованим обличчям, із загадковими очима, проте все таки дуже моторна.

П'єр, що стежив за цією сценою з другого переділу, дозволив собі завважити:

— А що якби пошукати лікаря?

— Звичайно, я вже про це міркувала, — відповіла сестра Гіяцінта. — О, пане абате, якби ви були ласкаві й пішли по нього!

П'єр саме мав намір піти здобути бульйону для Марі у буфетному відділі поїзду. Марі трохи краще себе почувала з того часу, як перестало трясти; вона знов розплющила очі й попрохала батька посадовити її. Їй дуже хотілося на плятформу, подихати свіжим повітрям. Але вона почувала, що занадто багато клопоту носитися з нею туди й назад. Де-Герсен, що поснідав у поїзді, як більшість прочан та хворих, стояв з цигаркою на плятформі біля розчинених дверцят ваґону, в той час, як П'єр бігав до буфетного переділу, де сидів також і лікар із маленькою аптечкою.

У ваґоні залишилися також і інші хворі, що їх неможливо було винести. Ґрівот задихалася й марила; вона затримала навіть панію де-Жонк'єр, а на ту чекала у буфеті дочка Раймонда та пані Вольмар і Дезаньйо, маючи охоту учотирьох поснідати. Як залишити саму на твердій лавці цю бідолаху, що здається була в агонії? Марта так само не рухалася, не залишаючи свого брата, місіонера, що повсякчас стиха постогнував. Сабатьє, прикутий до свого місця, підчікував дружину, що вийшла купити йому винограду. Інші, хто міг ходити, штовхалися, поспішаючися зійти, щоб на мить визволитися з цього ваґону, схожого на видіння кошмару, де їм зводило члени ось уже сім годин. Пані Маз зараз же відійшла від інших на порожній кінець станції, блукаючи сама меланхолійно. Отупіла від страждання пані Ветю мала настільки сили, щоб зробити кілька ступнів та сісти на лавку саме проти сонця, не почуваючи пекучого соняшного проміння, тим часом як Еліза Руке, соромливо затуливши обличчя чорною хустиною, скрізь розшукувала водозбору, тяжко бо терпіла вона на спрагу. А Вінцента проходжувалася тихою ходою із своєю маленькою Розою на руках, силкуючись посміхатися їй та веселити її малюнками, що на них дитина дивилася поважно, але немов невидющими очима.

Одначе П'єрові дуже важко було прокладати собі дорогу через натовп, що заповнював плятформу. Це щось неймовірне було — ця жива хвиля, — каліки та здорові люди, що їх викинув з себе поїзд, цих тисяча чоловіка, що бігали, метушилися, задихалися. Кожний ваґон викинув свою частину лиха та скорбот, немов палата шпиталю, що його перевозили на інше місце; і можна собі уявити яку страшну суму страждання віз цей страшний білий поїзд! Він кінець-кінцем утворив на своєму шляху легенду, що від неї волосся на голові ставало. Каліки пленталися сами, інших хворих несли, а скільки лежало купою на плятформі. Брутальні штурханці, страшні поклики, — люди з розгубленим виглядом мчали до станційного буфету. Кожен поспішав, кожен квапивсь у своїй справі. Ця єдина півгодинна зупинка до Люрду була надто коротка. І єдина ясна пляма посеред цих чорних сутан, посеред злидарів у зношеній одежі невідомого кольору, веселила очі білота сестер Братства, цілком чистеньких і таких моторних, у високому свіжо-білому очіпкові, апостольникові та фартусі.

Коли П'єр кінець-кінцем дістався до буфетного ваґону, що містився в середині поїзду, він потрапив ніби на штурм фортеці. Там стояла гасова плита та ціла батерія найпотрібнішого кухенного приладдя. Бульйон із сконцентрованих соків підігрівався у полумисках з кованого заліза, а згущене молоко в бляшанках розпускалося та уживалося тільки в міру потреби. Деякі інші харчі лежали на полицях: сухарі, бісквіти, овочі, шоколяда. Але серед цієї метушні жадібних рук та рухів, переобтяжена вимогами сестра Франсуаза, жінка років сорок п'ять, низенька та товста, з добрим рум'яним лицем, цілком запаморочилася та загубила голову. Вона мусіла й далі розподіляти, вислухуючи П'єра, що кликав лікаря, який містився у другому переділі ваґону із своєю аптекою. Потім, коли молодий священик з'ясував свою справу та розповів про нещасного бідолаху, що вмирав, черниця передала свої обов'язки заступникові та забажала сама піти подивитися на невідомого.

— А я хотів, сестро, іще попрохати у вас бульйону для хворої.

— Добре, пане абате, я понесу його сама; а ви ідіть уперед.

Вони поспішали; обоє чоловіків обмінялися нашвидку питаннями та відповідями, ідучи поперед сестри Франсуази, що обережно несла велику карватку з бульйоном, пильнуючи, щоб не пролити його посеред стиску. Лікар був молодий чоловік років двадцять вісім, чорнявий, кремезний, дуже вродливий, з головою юного римського імператора, що зустрічаються ще на гарячих від спеки ланах Провансу. Щойно сестра Гіяцінта побачила його, як вона здивовано вигукнула:

— Як! Це ви, пане Ферран?

Обоє вони не могли отямитися з несподіванки. Сестри Братства присвячують себе доглядати виключно бідних хворих, що не можуть платити та лежать смертельно хворі по своїх мансардах. Ці черниці провадять життя із злидарями, умощуються побіч їхнього мізерного ложа, у тісній комірчині, не гидують нічим, виконують хатні справунки, як наймичка або родички, аж поки помре чи видужає їхній пацієнт. Так і сестра Гіяцінта, молоденька дівчина, із своїм молочно-білим личком та ненастанно усміхненими блакитними очима, оселилася колись у цього юнака, тоді ще студента, що тяжко страждав у тифозній гарячці; надто бідний він був і мешкав на вулиці Фур на якомусь горищі, куди доводилося влазити драбиною попід самий дах. Вона не відходила від хворого, вона його поратувала, із своїм палким бажанням жити тільки для інших, як безпритульна істота, що підкинули її колись на церковні сходи; не мала бо вона іншої родини, крім нещасних, що їм вона присвячувала себе від усього свого щирого серця. І який чарівний місяць прожили вони, які чудесні товариські взаємини поволі склалися поміж них, у чистій атмосфері братнього почуття, витвореного стражданням! Коли він називав її „сестра“, то дійсно ставився так до неї, як до сестри. Вона була йому також і за матір, підводила його з постелі, вкладала, як дитину, при чому нічого не було між ними, крім сердешних жалощів, дивної ніжности та милосердя. Вона була повсякчас весела, без статі, без іншого інстинкту, крім жадоби полегшувати та потішати, а він обожнював її, шанував, зберігав про неї цнотливі та захоплені спомини.

— О, сестро Гіяцінто! сестро Гіяцінто! — бурмотів він . зачарований.

Їх звів тепер випадок, бо Ферран не був віруючий, і якщо він тут перебував, то тільки тому, що у останню хвилину мав охоту заступити товариша, якому щось стало на перешкоді. Уже рік майже, як він був інтерном в лікарні Пітьє. Подорож до Люрду, у таких виключних умовах, його цікавила.

Одначе радість побачення змусила його на хвилину забути хворого. І сестра йому нагадала.

— Ось бачите, пане Ферран, я вас кликала до цього бідолахи. Була хвилина, ми вважали, що він уже помер. Від самого Амбуаза цей хворий дуже нас непокоїть, і я вже післала по священне миро… Як ви гадаєте, дуже з ним зле? Чи не можна його до пам'яті привести?

Молодий лікар розпочав оглядини; інші хворі, що залишилися у ваґоні, зацікавлені, поглядали на них. Марі не могла втримати чашку з бульйоном, що подала їй сестра Франсуаза; їй тремтіли руки. П'єр мусів взяти в неї чашку та напувати її. Але вона не всилі була їсти і не докінчила своєї порції; не зводила очей з невідомого чоловіка, напружено чекаючи, наче справа йшла про її власне існування.

— Скажіть, — знов запитала сестра Гіяцінта, — яка ваша думка про нього? На що він хворіє?

— О, на що він хворіє? — пробурмотів Ферран. — Він хворіє на усе чисто!

Він витягнув пляшечку з кишені та на превелику силу увілляв кілька краплин до рота хворому, крізь зціплені зуби. Той зідхнув, підняв повіки та знов заплющив їх. І це було все; жадних ознак життя більше він не виявляв.

Сестра Гіяцінта, звичайно спокійна та розважлива, нетерпеливилася.

— Але це жахливо! І сестри Клер Дезанж досі нема. А я ж їй чудесно з'ясувала де, у якому ваґоні міститься отець Масіяс… Боже мій, що ж нам тепер робити!

Бачучи, що нічого тут не може допомогти, сестра Франсуаза намірилася одійти. Але раніш вона запитала, чи не помирає ця людина з голоду; це буває, отже черниця запропонувала дати йому чогонебудь поїсти. А коли вже відходила, вона пообіцяла підігнати сестру Клер Дезанж, якщо зустрінеться з нею. І не встигла ще одійти вона на яких двадцять метрів, як озирнулася, махаючи рукою та показуючи на Клер Дезанж, що сама поверталася своєю скромною ходою, дрібненькими кроками.

Висунувшись із дверей, сестра Гіяцінта підганяла її.

— Хутчій, хутчій! Ну що ж, а де отець Масіяс?

— Його немає!

— Як! Там його немає?

— Ні! Хоч я дуже поспішалася, але надто тяжко було продиратися крізь юрбу. Та коли я підійшла до ваґону, отець Масіяс уже зійшов та попрямував мабуть тоді геть від станції.

Вона пояснювала, що отець Масіяс, як їй розповідали, хотів побачитися з парафіяльним священиком церкви св. Радеґонди. За минулих літ національна проща зупинялася у Пуатьє на цілу добу. Хворих розташовували у міській лікарні, а прочани рушали походом до св. Радеґонди. Але цього року трапилася перешкода, і поїзд мав їхати просто до Люрду. Отець Масіяс без сумніву був у місті, бо хотів поговорити з парафіяльним священиком про різні справи.

— Мені обіцяли надіслати його сюди із священним миром, як тільки він повернеться.

Це був справжній удар для сестри Гіяцінти. Коли наука вже безсила, може соборування дало б полегшення хворому! Вона часто бачила такі приклади.

— О! сестро, сестро, яка шкода!.. Знаєте, це було б чудесно, як би ви були ласкаві та повернулися знов туди, допильнували отця та привели б його сюди, як тільки він з'явиться.

— Гаразд, сестро, — слухняно відповіла Клер Дезанж і знов зникла із своїм поважним, загадковим виглядом, гнучкою тінню посуваючися посеред юрби.

Ферран увесь час дивився на незнайомця, що зсунувся з лавки; його брав розпач, що не міг він догодити сестрі Гіяцінті та оживити його. Він зробив безпорадний рух, а вона почала знов його благати.

— Пане Ферран, залишайтеся зо мною, почекайте поки не підійде священик… З вами я все таки спокійніша.

Він залишивсь, він допоміг їй посадовити хворого, що скочувався з лавки. Тоді вона взяла рушника, обтерла хворому лице, що на ньому раз-у-раз викидався липкий піт. І чекали вони далі у ваґоні посеред хворих, що їм аж моторошно ставало, а стороння публіка зокола починала вже товпитися біля дверей.

Якась молода дівчина жваво розсунула натовп і, ставши на підніжку, гукнула до пані де-Жонк'єр:

— Що ж це ти, мамо? наші панії чекають на тебе у буфеті.

Це була Раймонда де-Жонк'єр, трохи задозріла вже на свої двадцять п'ять літ, дивовижно схожа на матір, жагуча чорнявка, з великим носом, чималеньким ротом та приємними рисами гладкого обличчя.

— Але, дитино моя, ти ж бачиш, я не можу залишити цю бідолашну жінку.

І вона показала на Ґрівот, що з нею саме трапився жорстокий напад кашлю.

— О, мамо, як це прикро! Пані Дезаньйо і пані Вольмар так бажали поснідати з нами вчотирьох.

— Але як же бути, моя бідна дитино? Сідайте до столу без мене. Перекажи цим паніям, що я прийду тільки-но звільнися.

Тоді поміркувавши, вона додала:

— Чекай, тут є лікар; я спробую передати на нього цю недужу… Іди, я наздожену тебе. Мені шалено хочеться їсти.

Раймонда легким кроком повернулася до буфету, тим часом як пані де-Жонк'єр почала прохати лікаря увійти до їхнього переділу та поглянути, чи не може він чим допомогти Ґрівот. На прохання Мартине, Ферран оглянув уже брата Ізідора, що невгамовно стогнав, і знов виявив свою безпорадність сумним рухом. Одначе він почав поратися коло сухітної, підвів її, бажаючи посадовити, маючи надію зупинити страшний кашель, що справді поволі ущух. Тоді він поміг панії-піклувальниці дати хворій проковтнути якогось цілющого питва. У ваґоні присутність лікаря усе ще підбадьорювала хворих. Сабатьє мовчки, поволі об'їдав гроно винограду, що йому принесла його дружина; лікаря він не запитував, наперед знаючи його відповідь та не маючи вже охоти радитися, як він казав, з усіма „принцами науки“; проте він почував певне моральне завдоволення, бачучи як лікар допоміг молодій дівчині, що сусідування з нею дуже його бентежило. Навіть Марі стежила за вчинками Феррана все з більшим та більшим інтересом, сама одначе не наважуючися удатися до нього, певна, що він неспроможний нічого для неї зробити.

Тіснота на плятформі росла. Залишалося усього чверть години до одходу поїзду. Немов сновида з розплющеними очима нікого не бачучи, пані Ветю присипляла свої болі під жагучим промінням полудневого сонця; тим часом як поперед неї Вівцента проходжувалася, вколисуючи свою маленьку Розу, не відчуваючи її тягару, — важило бо біднятко не більше, як хвора пташка. Багато люду бігли до водозбору, щоб поналивати води до збанків, глечиків, пляшок. Пані Маз, дуже охайна та делікатна, мала намір піти помити там руки; але підійшовши побачила вона Елізу Руке, що завдовольняла свою спрагу, і одступила перед цим страхіттям, перед цією страшною наче собачою головою, з понівеченою болячками пикою; Еліза тяглася до струменю води викривленою щілиною своєї рани, висунувши язика та лакаючи. Усі, що посходилися сюди, теж здрігнулися, не наважуючись наливати свої пляшки, збанки та глечики із джерела, звідки пила прокажена. Більшість прочан розташувалася їсти вподовж плятформи. Чути було ритмічний стукіт від милиць якоїсь жінки, що ненастанно блукала туди й сюди посеред натовпу. По землі пересувався на превелику силу безногий каліка, невідомо куди й чого. Інші, збившися докупи, непорушно сиділи на місці. Усе це розпорошення на хвилину, цей мандрівний шпиталь, випущений тепер на півгодини, квапився зажити тут свіжого повітря, посеред скаженої метушні здорових; страшне це було видовисько, ця мізерія та злидні, під яскравим промінням сонця.

П'єр не одходив од Марі, бо де-Герсен зник, знадившись на сільський краєвид з його яскравою зелениною, побіч станції. Молодий священик, занепокоєний, що вона не доїла бульйону, намагався збудити її апетит і весело пропонував їй купити персика; та вона відмовилася, тяжко бо страждала і ні в чому не могла знайти завдоволення. Вона дивилася на нього своїми великими, скорботними очима, з одного боку, роздратована цією зупинкою, що затримувала можливе одужіння, з другого боку, з жахом думаючи про нове трясіння, що знов почнеться, коли поїзд рушить у довгу важку путь.

Грубезний чолов'яга підійшов до ваґону і доторкнувся до П'єрового плеча. Був він сивуватий уже, з широким добродушним бородатим обличчям.

— Пробачте, пане абате, чи не тут бідолашний хворий конає?

І отримавши завдовільну відповідь, він зараз зайшов у розмову фамільярно та просто.

— Моє прізвище Віньєрон, помічник директора у міністерстві фінансів; взяв я відпустку, щоб супроводити разом з моєю жінкою нашого сина Ґустава до Люрду… Наш любий хлопчик усю надію покладає на святу діву, до якої ми засилаємо свої палкі благання щоранку й щовечора… Ми їдемо он у тому ваґоні, поперед вашого, там у нас окреме купе другої кляси.

Тут він повернувсь і поманив рукою своїх.

— Ідіть но сюди, це саме тут. Бідоласі-хворому справді дуже вже зле.

Пані Віньєрон, маленька, пристойна буржуазна, з довгим блідим лицем, виглядала на малокрівну; недокрівля її страшним способом одбивалося на її синові Ґуставі. Він мав п'ятнадцять років, але ледве виглядав на десять, викривлений, худий, як кістяк, з висклою правою ногою, а тому й мусів ходити з милицею. Він мав узьке мізерне личко, трохи криве, де видно було самі очі, але очі, що палали ясним розумом, витонченим через недугу, що здатні були заглядати у саму глиб душі. За ними простувала стара пані із бресклим обличчям, вона ледве волочила ноги. Віньєрон, схаменувшись, що не відрекомендував її, повернувсь до П'єра.

— Пані Шез, старша сестра моєї дружини; вона теж побажала супроводити Ґустава, дуже бо його любить.

І, вихилившись наперед, тихо, дружнім тоном, додав:

— Мадам Шез — вдова по купцеві шовковими тканинами, страшенна багачка. Вона хвора на серце, і це її дуже непокоїть.

Тут ціла родина, збившись до купи, з найбільшою цікавістю спостерігала все, що діялося у ваґоні. Інші, хто йшов повз, раз-у-раз зупинялися, приваблені видовиськом. Віньєрон взяв Ґустава на руки, щоб той міг усе гаразд бачити; тітка тримала в цей час його милиці, а мати тяглася до вікна, здіймаючись навшпиньки.

У ваґоні все було по старому: недужий сидів, витягнувшись в кутку, одкинувшись головою на тверду перегорожу. Він був смертельно блідий, із закритими повіками, з розтягнутим в агонії ротом, вкритий холодним потом, що його сестра Гіяцінта раз-у-раз витирала рушником.

Вона вже не виявляла нетерплячки, повернулася до свого спокійного настрою, покладаючися на небо, і час від часу тільки поглядала вздовж плятформи, чи не йде отець Масіяс.

— А глянь-но, Ґуставе, — мовив Віньєрон синові, — це мабуть сухітник.

Хлопчак з'їдений золотухою, з холодним пухирем на стегні та задубілим хребтом, очевидячки, дуже зацікавився цією агонією. Йому не було страшно, і він посміхався безмежно сумною усмішкою.

— О, який це жах! — прошепотіла пані Шез, збліднувши на думку про смерть, — їй бо ненастанно загрожувала небезпека раптом померти від параліжу серця.

— Ну що ж, — філософським тоном мовив Віньєрон, — на кожного своя черга, усі ми смертельні.

Тут Ґуставова посмішка набрала якоїсь гіркої іронії, наче б то в цих батькових словах чути було несвідоме бажання, надію, що стара тітка помре раніш од його, та що він, Ґустав, отримає в спадок обіцяні п'ятсот тисяч франків і перестане тягарем бути у своїй родині.

— Та постав ти його на землю, — мовила чоловікові пані Віньєрон, — йому незручно, коли тримаєш його, обхопивши за ноги.

Вона заметушилася так само, як і пані Шез, дуже обережно ставлячи долі хлопчака. Це біднятко потребувало такого догляду, щохвилини тремтіли за його життя. Батько запропонував його раніш посадовити до ваґону. І поки жінки односили хворого, він дуже, зворушений, знов додав, удаючися до П'єра:

— Ах, пане абате, якщо господь одніме його в нас, то з ним одійде все наше життя… Я вже не говорю про тітчині маєтки, що перейшли б тоді до інших небожів. І це було б, правда ж, супроти природи, щоб він помер раніше від неї, особливо, коли її здоров'я таке лихе. А втім, усі ми під богом ходимо та важимо, що свята діва усе улаштує на краще.

Кінець-кінцем пані де-Жонк'єр, що її заспокоїв лікар Ферран, могла залишити Ґрівот. Проте вона не забула П'єрові сказати:

— Умираю з голоду, біжу на хвилинку до буфету… Але прохаю вас, якщо кашель у недужої відновиться, покличте мене звідтіля.

У буфеті, куди вона на превелику силу дісталася, натрапила вона на інший шарварок; заможні прочани облогою брали столи; особливо багато було священиків, які квапилися заспокоїти свій шлунок під дзенькіт ножів, виделок та посуду. Троє чи четверо льокаїв не вправлялися, тим паче, що натовп заваджав їм, тиснучися біля ляди по овочі, маленькі хлібини і бутерброди. Тут у глибині залі, біля маленького столика, розташувалися снідати Раймонда з панією Дезаньйо та з панією Вольмар.

— Ах, мамо, нарешті ти! — гукнула молода дівчина. — Я вже знов хотіла бігти шукати тебе. Треба ж тобі попоїсти!

Вона сміялася, дуже оживлена, захоплена від подорожніх пригод та від цього сніданку нашвидку, посеред загальної метушні.

— Чекай-но! Ось я тобі залишила твою порцію форелі із зеленим совсом, а тут тебе чекає котлета. Ми сами уже взялися до артишоків.

Тут усе було чудесне. У цьому куточку притулилися веселощі, приємно було дивитися на них

Молода пані Дезаньйо особливо була чарівна: ніжна білявка із жовтим, химерно закрученим волоссям та дрібненькими рисами молочно-білого личка, кругленька, ціла в ямочках, реготуха та добросерда, ця жінка одружена з багатієм, ось уже три роки залишала чоловіка в Трувілі посеред купального сезону, щоб приєднатися до національної прощі з обов'язком пані-піклувальниці: мала бо безмежне співчуття до нещасливих, що переходило в глибоку пристрасть, потребу віддаватися цілою душею хворим усі ці п'ять день справляти бенькет відданої самопожертви, що з нього поверталася вона знеможена та захоплена. Єдине горе в неї було: досі не мала вона дітей, і пані Дезаньйо іноді з комічним патосом уболівала, що не вгадала раніш свого покликання милосердої сестри.

— Ах, моя люба, — захоплено казала вона Раймонді, — не журіться, що матері вашій доводиться поратися біля хворих. Принаймні, це захоплює її.

І удаючися до пані де-Жонк'єр, пані Дезаньйо провадила:

— Якби ви знали яких нудних годин зазнали ми в нашому прекрасному купе першої кляси. Не можна навіть взятися до якогось шитва, це заборонено… Я прохала, щоб мене вмістили із хворими, але там більше не було місця, і мені лишається тільки постаратися заснути у своєму кутку цієї ночі.

І, засміявшись, вона додала:

— Правда ж, пані Вольмар, ми спатимемо, бо від розмов ви, здається, стомлюєтесь?

Та, що вона її запитала, була показна жінка, мабуть років за тридцять, чорнявка, з подовгастим лицем, з тонкими, загостреними рисами. Її великі чудові очі так і палали, затьмарені часом легким хвилястим туманом, наче згасаючи. Пані Вольмар не вражала на перший погляд своєю красою, але як вдивитися в неї, моторошно ставало; вона бентежила, переможно опановувала, примушувала себе бажати тривожно та пристрасно. А втім вона силкувалася залишатися непомітною, тримала себе скромно, у затінку, не висуваючи на очі своїх принад, завсіди в чорному і без жадних дорогоцінних прикрас, хоч чоловік її торгував діамантами у Парижі.

— О, — мовила вона, — мене тільки щоб не турбували раз-на-раз, то я й завдоволена.

Справді, пані Вольмар двічі вже їздила до Люрду, як помічниця милосердих паній, і там її ніколи не бачили у шпиталі скорботної божої матері; вона так стомлювалася від подорожі, що, як сама казала, не всилі була вийти з кімнати.

Пані де-Жонк'єр, директриса палати, виявляла до неї приязну поблажливість.

— Ах, боже! мої бідні друзі, вам ще доведеться попрацювати. Засніть гаразд, якщо можете, а тоді прийде й на вас черга, коли я невсилі буду триматися на ногах.

І повернулася до дочки.

— А тобі, моя люба, раджу не дуже метушитися, якщо ти хочеш мати свіжу голову.

Раймонда, усміхаючись, докірливо глянула на матір.

— Мамо, мамо, пощо таке казати?.. Та ж хіба я коли не розважлива була?

Хоч би вона й не похвалялася сама, то тверда воля та бажання самій влаштувати свою долю світилися в її сірих очах, під серпанком безжурної юности, завдоволеної просто з того, що вона живе.

— Правда, — призналася мати трохи збентежена, — ця дівчинка має часом більше розважности, аніж я… А присунь-но до мене котлету, я залюбки з'їм її, запевняю тебе. Господи, як я зголодніла!

Сніданок тривав далі, оживлений невгамовним сміхом панії Дезаньйо та Раймонди. Молода дівчина розвеселилася й лице її, уже трохи пожовкле в довгому очікуванні подружжя, зробилося рум'яне та свіже, як у двадцятилітньої. Панії поспішалися їсти, бо мали всього ще десять хвилин.

У стінах залі зростав змішаний гул голосів. Пасажири боялися, що не встигнуть напитися кави.

Але тут з'явився П'єр: Ґрівот знов мала напад ядухи. Пані де Жонк'єр доїла артишока й пішла до свого ваґону, поцілувавши на прощання дочку, що жартома побажала їй доброго вечора. Священик ледве стримався від здивованого руху, побачивши пані Вольмар з червоним хрестом Піклування на її чорній сукні. Він знав її, зрідка буваючи ще у старої пані Вольмар, її свекрухи, стародавньої знайомої його покійної матері. То була жахлива жінка, незносна ханжа, брутальна та гостра остільки, що вона мало не спускала штори на вікнах, щоб невістка не могла дивитися на вулицю. І він знав її історію: молоду жінку замкнули, як у в'язниці, на другий же день після весілля, поміж свекрухою, що тероризувала її, та чоловіком, дивоглядною потворою, скаженим заздрісником, що бив її навіть, хоч сам він мав у той час утриманок. Бідолашну невільницю пускали тільки до церкви. Одного разу П'єр мимохіть розкрив її таємницю; він побачив пані Вольмар біля церкви св. Трійці, що хапаючись розмовляла з якимсь пристойним добродієм з доброго товариства: неминуче падіння та цілком зрозуміле захоплення в обіймах скромного друга, що саме як на те нагодився; захована, пожадлива пристрасть, що її не можна заспокоїти, що палає вогнем побачення, що його на превелику силу вимудрували; його доведеться чекати знов цілими тижнями, отже жадібно скористовують його, в блискавичному запалі бажання.

Вона зніяковіла й простягла йому свою маленьку руку, подовгасту та теплу.

— Ах, яка зустріч, пане абате!.. Ми так довго не бачилися.

І пані Вольмар пояснила, що вона вже третій рік їздить до Люрду, бо свекруха примусила її вступити до Братства божої матері-спасительки.

— Дивно, що ви її не помітили на вокзалі. Вона сама мене привозить щоразу на поїзд та приїздить, як повертаємося, по мене.

Це було сказано дуже просто, але з таким відтінком захованої іронії, що навело П'єра на здогади. Він її знав, як жінку зовсім не побожну; коли й ходила вона до церкви, то тільки для того, щоб скористуватися вряди-годи з вільного часу. Йому враз спало на думку, що у Люрді у неї призначено побачення. Мабуть це назустріч своєму коханому вона поспішала, зовнішньо стримана, заховуючи внутрішній запал, із своїми вогняними очима, що їм вона силкувалася надати байдужого вигляду.

— Я, — мовив і собі П'єр, — везу бідну хвору дівчину, подругу мого дитинства… Дозвольте припоручити її під ваш догляд, ви її пильнуватимете.

Тут вона почервоніла, і всі сумніви П'єрові зникли. Раймонда тимчасом зводила рахунки, з діловим виглядом молодої особи, що розуміється на цифрах. А пані Дезаньйо повела пані Вольмар. Льокаї метушилися, ще дужче крутилися, як очманілі; столики спустіли, пасажири кинулися геть, зачувши дзвінок.

П'єр і собі поспішив до себе до ваґону, як враз його зупинили.

— Ах, пане кюре! — гукнув він. — Я бачив вас як од'їздили, але не міг прийти привітатися.

І він простяг руку старому священикові, а той усміхаючися дививсь на нього приязно та добродушно. Абат Жюден був парафіяльним священиком у Саліньї, у маленькій сільській громаді департаменту Уази. Високий, поставний, він мав широке рум'яне обличчя, обрамлене сивими кучерями. Почувалося, що це свята душа, яку ніколи не шарпали ні плоть, ні розум з його запитами. У своїй безжурній невинності він вірив твердо, абсолютно, без жадної боротьби, і це була природна віра дитини, що не відає пристрасти. З того часу, як божа мати зцілила його в Люрді від очної недуги, сотворивши справжнє чудо, що зчинило багато шелесту і примусило говорити про себе до цього часу, — абат ще більше зміцнів у своїй вірі; домішувалося тепер до неї сердешне зворушення та солодке почуття подяки.

— Мені приємно бачити вас з нами, друже мій, — тихо мовив він, — молодим священикам, на користь такі прощі… Мене впевняють, що в молодих збуджується іноді дух непокори. Але ви побачите, як ці бідолашні люди припадають з молитвою до богородиці; це видовисько, що викликає сльози… Як не передати себе у руки богові перед такою силою скорботи, зціленої або потішеної!

Він теж супроводив одну хвору. Показав на окреме купе першої кляси, де написано було на таблиці: абат Жюден, зайнято. Знизивши голоса, священик додав:

— Тут, знаєте, їде пані Деляфей, дружина значного банкіра. Їхній замок, просто королівський палац, міститься у моїй парафії. Коли вони довідалися, що свята діва виявила мені свою велику милість, то почали просити, щоб я помолився за бідолашну хвору. Я вже відправляв за неї службу божу та підносив палкі обіцянки… Гляньте но, вона там на підлозі. Бідолашна конче захотіла, щоб її винести на хвилину, хоч внести її назад буде дуже важко.

На плятформі у затінку, справді, лежала у якійсь скрині молода жінка; дивлячись на її прекрасне обличчя з тонкими рисами та чарівними очима, можна було дати їй не більше, як двадцять шість років. Вона страждала на жахливу недугу: це була втрата вапняних солей, а від цього розм'якшення кістяного складу, тобто повільна руйнація кісток. Три роки тому, після мертвої дитини, пані Деляфей почала почувати якісь болі в хребті. А далі поволі кістки почали сохнути та викривлятися, позвонки осідали, тазові кістки сплющувались, кістки на руках та на ногах зменшувалися; зібгана отак, вона наче розтанула, зробилася якимсь шматтям, якоюсь рідиною, що її не можна було поставити на ноги; переносити її треба було дуже обережно, щоб вона не розтанула між пальців. Голова зберігала свою красу, ця непорушна голова, з отупілим, дурнуватим обличчям. І перед цими жалькими рештками жінки ще дужче стискалося серце від тих витончених розкошів, що оточували її, — від скрині, оббитої всередині блакитними шовками, від дорогих мережев начепляних на ній, від валянсієнового очіпку на голові, — багатства, що ширилося навіть на агонію.

— Ах, яка шкода! — знов заговорив абат Жюден півголосом, — подумайте, така молода, гарненька, з мільйонами; і як би ви тільки знали, як її кохали, як обожнює її чоловік навіть і тепер!.. Ось він, цей високий чоловік, що стоїть побіч неї, а оце її сестра, пані Жюсер, ця елеґантна дама.

П'єр згадав, що він не один раз зустрічав по часописах прізвище пані Жюсер, дружини дипломата; вона грала велику ролю у вищому католицькому товаристві Парижа. Були навіть чутки про одне пристрасне захоплення та перемогу над ним. Дуже вродлива та одягнута вишукано-просто, вона віддано клопоталася коло своєї жалюгідної сестри. Щодо чоловіка, який у свої тридцять п'ять років отримав нещодавно в спадок банкірський дім свого батька з кольосальними оборотами, був це показний чоловік з біло-рум'яним обличчям, дбайливо одягнений, у чорному сурдуті; але в очах йому блищали сльози; обожнював бо він свою дружину. Йому заманулося повезти її до Люрду, і він покинув усі справи, покладаючи останню надію на цей заклик до божеського милосердя.

Узагалі, з самого ранку П'єр бачив силу-силенну жахливих стражданнів у цьому скорботному білому поїзді. Та жадне з них не збурило його так, як вигляд цього жіночого кістяка, що на рідину перетворювався посеред своїх мережок та мільйонів.

— Нещасне створіння! — пробурмотів він, здригаючись.

Але абат Жюден зробив рух, що виявляв непорушну надію.

— Свята діва її зцілить, я її так прохав про це.

Тут знов пронизливо задзвонив дзвоник, це вже поїзд мав од'їздити. Залишалося усього дві хвилині. Зчинилася остання метушня, люди поверталися з їжею у папері, і з пляшками та глечиками, наллятими біля водозбору. Розгублені, не знаходячи свого ваґону, бігли вони несамовито плятформою вздовж поїзда; в той час хворі пленталися посеред стукоту милиць, а інші, що від сили ходили, намагалися прискорити ходу, спираючись на руку милосердих паній-піклувальниць. Четверо чоловіків ледве втягли пані Деляфей до окремого купе першої класи. Уже й Віньєрони, що завдовольнялися другою клясою, улаштувалися в себе, посеред величезної купи кошиків, скринь, валізок, що поміж них ледве міг маленький Ґустав випростати свої бідні члени комахи-недоноска. Потім з'явилися усі: пані Маз прямувала мовчки, Вінцента тримала на руці свою любу дочку, щохвилини побоюючись, щоб вона не закричала з болю; пані Ветю, що її доводилося підштовхувати, бо ввесь час тратила притомність від пекельного болю; Еліза Руке, вся змокла від того, що їй неодмінно хотілося напитися біля водозбору, все обтирала своє дивоглядне обличчя. І поки всі розміщалися на своїх місцях, аж ваґон вщерть повний став, Марі слухала свого батька, захопленого від своєї прогулянки край станції, до сторожки стрілочника, звідки стелився чарівний краєвид.

— Хочте, може, щоб вас зараз покласти? — спитав П'єр, зажурено дивлячися на змучене обличчя недужої.

— О ні, ні, ще не зараз! — відповіла вона. — Я ще встигну наслухатися, як гуркочуть колеса, вони наче по голові мені їздять та ламають мої кістки.

Сестра Гіяцінта попрохала Феррана ще раз оглянути тяжко хворого, перше, ніж мав він повернутися до буфетного переділу. Вона все ще підчікувала отця Масіяса, здивована з такого незрозумілого запізнення. Одначе надії не втрачала, бо й сестра Клер Дезанж все ще не поверталася.

— Пане Ферран, прохаю вас, скажіть; чи справді цьому хворому так зле?

Молодий лікар знов глянув на пацієнта, послухав його, помацав. Тоді він безнадійно махнув рукою та прошепотів:

— На мою думку, вам не довезти його живого до Люрду.

Голови усіх тривожно потяглися в їхній бік. Хоч би принаймні дізнатися ім'я цієї людини, хто він та звідкіля він. Невже так ніхто й слова не почує від цього бідолахи-злидаря, і помре він тут у ваґоні невідомий нікому. Сестрі Гіяцінті спало на думку оглянути його. За таких обставин у цьому не було нічого лихого.

— Пане Ферран, огляньте, будь ласка, його кишені.

Лікар обережно обмацав мрущого, але в кишенях його знайшов тільки чотки, ножа та три су. Так про нього нічого більше й не довідалися.

Чийсь голос у ту мить оголосив, що йдуть сестра Клер Дезанж та отець Масіяс. Останній просто забалакавсь у почекальні із парафіяльним священиком з церкви св. Радеґонди. Присутні захвилювалися; якусь хвилину здавалося, що поратунок можливий. Але поїзд мав рушати, кондуктори зачиняли дверцята, треба було поспішати із соборуванням, щоб не затримувати поїзда занадто.

— Сюди, шановний отче, — гукнула сестра Гіяцінта, — та заходьте ж, наш бідний хворий ось тут.

Отець Масіяс, на п'ять років старший від П'єра, хоч і одночасово вчилися вони в семінарії, був високий худий чоловік, з аскетичним обличчям обрамленим тьмяною бородою, з блискучими, як огонь, очима. Це не був священик, із вічними сумнівами, а ні служитель вівтаря з дитячою вірою, але апостол, охоплений пристрастю, вічно готовий боротися та перемагати на славу святої діви. Під своєю чорною кереєю з великим каптуром, у м'якому широкому брилі, він сяяв вічним запалом битви.

Зараз він витяг із своєї кишені срібну шкатулу із священним миром. І церемонія почалася, під останнє ляскання дверцят, під тупотіння спізнілих пасажирів, тим часом, як начальник станції турботно поглядав на годинника, відчуваючи потребу кілька хвилин відрочити.

— Credo in unum Deum… — бурмотів поквапливо священик.

— Amen, — відповідала сестра Гіяцінта, а з нею цілий ваґон. Хто міг, став на коліна на лавках. Інші складали руки й раз-у-раз христилися; коли по молитвах заспівали належні за уставом літанії, піднеслися дзвінкі голоси та палке благання разом з Kyrie eleison про одпущення гріхів, про тілесне та духовне зцілення страждальника. Хай проститься йому його ціле, невідоме їм життя; хай увійде він, невідомий та блаженний, у царство боже!

— Christe, exaudi nos.

— Ora pro nobis, Sancta Dei Genitrix.

Отець Масіяс витяг срібну голку; на кінці її тремтіла краплинка священного мира. Нашвидку, серед напруженого чекання цілого поїзда, коли голови здивованих людей висувалися з дверцят, він не міг думати про те, щоб виконати звичайне помазування на різних органах зовнішніх чуттів, цих воротях, кудою все лихе входить у людину. Статут дозволяв йому в крайньому випадкові обмежитися одним помазанням, і він його доконав на устах страдальника, цих мертвоблідих, напіврозкритих устах, звідки ледве вилітав тихий подих, тим часом як обличчя із затуленими повіками немов уже затиралося, повертаючиcя до пороху земного.

— Per istam sanctam unctionem et suam piissimam misericordiam, indulgeat tibi Dominus quidquid per visum, auditum, adoratum, gustum, tactrnn deliquisti.

Кінець церемонії загубився в метушні од'їзду. Священик ледве встиг стерти краплину мира шматочком вати, що сестра Гіяцінта тримала на поготові. Масіяс змушений був вийти з ваґону та поспішати до свого, упорядковуючи на ходу свою срібну шкатулу, тим часом як присутні доспівували останню молитву.

— Ми не маємо змоги далі чекати, це неможливо! — повторяв метушливо начальник станції. — Поспішайте, будь ласка, поспішайте.

Кінець-кінцем поїзд мав рушати. Пасажири знов розсілися на своїх місцях, розташовувалися по своїх кутках. Пані де-Жонк'єр, що її увесь час турбувало становище Ґрівот, змінила своє місце, пересівши ближче до неї, навпроти Сабатьє, що чекав кінця, покірливий та мовчазний. Сестра Ґіяцінта не повернулася до свого переділу, вирішивши залишитися біля чоловіка в агонії, пильнувати та доглядати його; тут вона ближче буде й до брата Ізідора, що з ним Марта ради собі не могла дати. А Марі блідла вже й відчувала на своєму тілі товчки, що віддавалися в неї всередині, ще раніш, аніж поїзд рушив далі, під гнітючою, як олово, соняшною спекою, тягнучи свій вантаж хворих, посеред задухи та важкого повітря розпечених ваґонів.

Почувся пронизливий свисток, машина надималася, і сестра Гіяцінта встала, щоб сказати:

— Magnificat, діти мої!

IV.

Коли поїзд рушив, двері ваґону знов розчинилися і кондуктор усунув чотирнадцятилітню дівчинку до переділу, де сиділи Марі і П'єр.

— Чекайте! Ось тут є місце, поспішайте!

Обличчя пасажирам уже витягалися; уже всі хотіли протестувати. Але сестра Гіяцінта скрикнула.

— Як, це ви, Софі? ви знов їдете вклонитися святій діві, що зцілила вас минулого року?

А пані де-Жонк'єр сказала в той час:

— А, це моя маленька приятелька Софі? Дуже гарно, що ви не забуваєте подяки.

— А як же, сестро! А як же, пані! — любенько відповідало дівча.

А втім дверцята вже захлопнулись, і довелося хоч-не-хоч прийняти нову прочанку, що наче з неба впала саме в ту хвилину, коли поїзд одходив, а вона його мало не проґавила; була тоненька й скрізь могла вміститися та й знайома вона була із паніями-піклувальницями. Очі усіх хворих утопилися в неї, чекали вони почути, як свята діва її зцілила. Але поїзд уже вийшов із станції, машина пихкала прискорюючи ходу, колеса страшенно гуркотіли, і сестра Гіяцінта повторила, ляскаючи в долоні:

— Хутчій, хутчій, мої діти, співаймо Magnificat!

Поки радісна пісня лунала серед гуркоту та трясіння ваґону, П'єр розглядав Софі. Це була, мабуть, маленька селянка, дочка бідних землевласників з околиці Пуатьє; батьки її, видко, пестили та тримали, як панночку з того часу, як на ній виявилося чудо, зробивши дочку їхню обранницею, що привертала до себе увагу священиків із околишніх парафій. Прикрашав її солом'яний бриль з рожевими стрічками та сіра вовняна сукня з воляном. Вродлива вона не була, але мала кругле, свіже личко з ясними, лукавими очима, що надавали їй веселого та скромного вигляду.

Як скінчили Magnificat, П'єр не міг побороти бажання розпитати Софі. Дитина такого віку, така на око невинна, не могла, здавалося, брехати, і це дуже його зацікавило.

— Що ж, дитино моя, ви мало не пропустили поїзда?

— О пане абате, мені було б дуже соромно… Я була на станції від самого полудня і враз побачила парафіяльного священика з церкви св. Радеґонди. Я його добре знаю; він покликав мене, щоб поцілувати мене і сказати мені, що я гарна дівчинка, коли оце повертаюся до Люрду. Аж бачу, поїзд почав одходити, так що я кинулася бігти… Ох, як я бігла! — Вона сміялася іще засапана, каючися в тому, що вона ледве не вскочила через свою легковажність.

— А як вас на ім'я, дитино моя?

— Софі Куто, пане абате.

— Ви не з самого Пуатьє?

— Звичайно, ні… Ми з Вівонни, це сім кілометрів. Мої батько й мати мають дещицю землі і справи у нас гаразд пішли б, як би не восьмеро дітей вдома… Я п'ята. На щастя, четверо старших уже починають працювати.

— Ну, а ви, дитино моя, що поробляєте?

— Я, о, пане абате, з мене мала пожива… З минулого року, з того часу, як повернулася я додому здорова, жадного дня нема, щоб мені дали спокій, бо, розумієте, до мене з'являються одвідувачі; мене возили до єпископа, по манастирях, скрізь, скрізь… А до того часу я довго хворіла і не могла ходити без палиці, я, що ступлю було, то й кричу, так мені боліла нога.

— Отже, пресвята діва зцілила вас од болю у нозі?

Софі не встигла відповісти. Сестра Гіяцінта, що уважно слухала, зайшла й собі у розмову.

— Від костоїду на лівій п'ятці, що тривав три роки. Нога розпухла та скривилася, а із утворених фістуль витікав гній.

Враз усі хворі у ваґоні нестримано зацікавилася подією, вони не зводили очей з дівчинки, що отримала благодать зцілення, і наче намацували на ній чудо. Хто міг устати, підвелися з ліжка, щоб краще її бачити; інші немічні, що розкинулися на матрацах, намагалися хоч трохи підвестися та повернути до неї голову. Серед своїх страждань, що поновилися після Пуатьє, пригнічені ще довгою п'ятнадцятигодинною дорогою, вони ожили, коли раптово з'явилася ця дитина, позначена небом; вона приносила їм божественне полегшення, промінь надії, що в ньому й вони зачерпнуть собі сили, щоб дочекатися кінця подорожі. Уже жалі ущухали, і всі обличчя поверталися до Софі з палким бажанням вірити.

Марі особливо ожила, напів підвелася, склала тремтливі руки й почала стиха благати П'єра:

— Розпитайте її, будь ласка, хай вона все розповість. Одужала, боже мій! зцілилася від такої страшної недуги!

Пані де-Жонк'єр зворушено нахилилася поцілувати дитину через перегорожу.

— Звичайно, наша маленька приятелька нам усе розповість… Правда ж, люба, ви нам розкажете про все, що свята діва зробила для вас!

— О! розуміється, пані… скільки хочте.

Вона заховувала свій веселий та скромний вигляд, а її ясні очі блищали розумом.

Зараз же вона хотіла й почати, підносячи праву руку угору, чарівним рухом, що вимагав уваги. Очевидячки, вона мала звичку говорити перед публікою. Але її не видно було з усіх місць у ваґоні, і сестра Гіяцінта щось надумала.

— Станьте на лавку, Софі, та говоріть дужче, бо тут страшенний гомін.

Це дівчинку розсмішило, і їй довелося знов прибрати поважного вигляду.

— Ось, бачте, моя нога була ні до чого; я навіть до церкви не могла ходити; повсякчас доводилося бинтувати ногу, бо звідти витікав всілякий бруд. Лікар Рівуар, який зробив розріз, щоб поглянути до середини, казав, що доведеться витягати шматок кістки, а тоді я напевне була б крива. Отже ретельно помолившись святій діві, я пішла помочити хвору ногу у воді; таке було в мене потужне бажання зцілитися, що я навіть не поскидала бинтів…

І ось вони всі залишилися у воді, а на нозі не було нічого, зовсім нічого, коли я вийшла.

Шепіт зірвався і полетів серед присутніх, викликаний здивованням та зачарованням від цієї чудесної, чарівної казки, радісної для тих, хто у розпуку потрапив. Але мала ще не скінчила. Помовчавши трохи, вона доводила до кінця, з новим рухом, злегка розводячи руками.

— У Вівонні, коли пан Рівуар оглянув мою ногу, він мовив:

— „Хай хоч милосердий бог, хай хоч сам чорт зцілив цю дитину, байдуже мені; але справа в тому, що її зцілили“.

Тут вибухли сміхом; Софі розповідала як із книжки, звикла вже багато разів повторювати свою історію, що її вона вивчила на пам'ять. Лікарський дотеп справляв незаперечний ефект, і підносячи його, дівчина сміялася заздалегідь, знаючи, що змусить сміятися інших. Але, проте, залишалася вона наївна й зворушлива.

А втім вона, очевидячки, забула ще одну подробицю, бо сестра Гіяцінта, що кинула лукавий погляд на слухачів перед знаменитим реченням лікаря, тихенько шепнула їй:

— Софі, а що ви сказали графіні, директрисі вашої залі?

— Ах, так… я не захопила з собою досить бинтів для своєї ноги і сказала тій дамі; „свята діва добре зробила, що зцілила мене на перший день, назавтра бо не вистарчило б мені ганчірок“. Усі знов весело розсміялися. Дівчинку вважали за чарівну, бо вона зцілилася таким способом! І на запитання пані де-Жонк'єр, Софі довелося розповісти ще історію з черевиками, чудесними черевиками, цілком новенькими, що подарувала їй графіня; в них вона, захоплена, бігала, скакала, танцювала. Уявіть собі, черевики! А три роки вона не могла навіть туфля одягти! П'єр споважнів, зблід від неприємного почуття, що глухо підносилося в ньому, і усе дививсь на дівчинку. Він удався до неї іще з деякими запитаннями. Вона, очевидно, не брехала, але він підозрівав, що Софі поволі почала перекручувати істину, захоплюючись своїм зціленням, та тим, що вона зробилася маленькою значною особою.

Хто знає тепер, чи не кілька день пішло на загоїння рани, що, за її словами, трапилося за кілька хвилин? Де були свідки?

— Я була там, — саме тут озвалася пані де-Жонк'єр. — Софі містилася не в моїй палаті, але я бачила її того ранку, як вона шкутильгала…

П'єр живо перервав її:

— А ви бачили її ногу до й після води?

— Ні, ні, я не думаю, щоб хтось міг її бачити, бо вона ціла була в компресах. Софі ж вам сама сказала, що компреси упали до басейну.

І, повернувшися до дитини, піклувальниця додала:

— Ось зараз вона вам покаже свою ногу… Правда ж, Софі? Скиньте черевика!

Дівчинка уже скидала черевика та панчоху швидко й вправно, а це свідчило про певну звичку. Вона простягла свою ногу, дуже чистеньку, надзвичайно білу, навіть виплекану, з ретельно підрізаними рожевими нігтями, і повертала її а ні трохи не збентежена, щоб священик міг гаразд її роздивитися. На нозі під щиколоткою видно було великий рубець, а білий шов його, що виразно виступав, показував, яка чимала була недуга.

— О, пане абате, візьміть мене за п'ятку, потисніть скільки сили, мені тепер зовсім не болить!

П'єр зробив рух, можна було витлумачити його так, що могутність святої діви його зачарувала. Одначе молодого священика увесь час гризли сумніви. Яка невідома сила тут діяла? Чи швидше яка неправильна діягноза лікаря, яка мішанина перебільшень привели до цієї чудесної казки?

Проте хворі усі бажали подивитися на цю чудесну ногу; цей очевидний доказ божественного зцілення, що всі вони намагалися зазнати його на собі. Марі перша доторкнулася до ноги дівчинки, сівши на постелі і уже менше страждаючи. Потім пані Маз, вийшовши із своєї меланхолії, передала ногу Вінценті; та ладна була прикластися до неї, як до святині, вона ж бо їй повертала надію. Сабатьє прислухався до всього із блаженним виглядом. Пані Ветю, Ґрівот, брат Ізідор навіть розплющили очі й зацікавилися; а лице Елізи Руке зробилося зовсім особливе, перетворилося вірою, стало майже прекрасне: якщо ця рана зникла так, то чи не закриється і її виразка? чи не загладиться вона, залишивши тільки помітний рубець на її обличчі, що зробиться таке, як в усіх? Софі, усе ще стоячи, мусіла вхопитися за один із залізних прутів з боку лавки, та поставити свою ногу край перегорожі; вона не стомлювалася повертати свою ногу ліворуч, праворуч щаслива й горда від покликів, тремтливого захоплення та побожної пошани, що виявляли цій частині її особи, — цій маленькій нозі, що була тепер наче священна.

— Для цього, без сумніву, треба мати велику віру, — подумала вголос Марі, — треба мати цілком невинну душу…

І, удаючися до Герсена, вона додала:

— Батьку, я почуваю, що одужала б, як би я мала десять років та невинну душу маленької дівчинки.

— Та тобі й так десять, моя люба! Правда ж, П'єре, і десятилітні дівчатка не мають такої невинної душі?

Старий архітект, із своїм химерним розумом, захоплювався історіями про чудеса, а священик, глибоко зворушений палкою чистотою молодої дівчини, не сперечавсь, дозволяючи їй тішитися з розрадної ілюзії.

Як од'їхали з Пуатьє, погода попсувалася, на мідяно-червоному небі збиралася гроза, і поїзд котився наче посеред розпаленої печі. Назустріч села, похмурі й пустельні під жагучим сонцем. У Куше-Вераку знов одспівали молитов з чотками та виконали гімна. Одначе релігійні вправи йшли щось мляво. Сестра Гіяцінта, що не снідала іще, вирішила нашвидку підживитися овочами та булкою, в той час пильнуючи невідомого хворого, що став дихати тепер трохи рівніш. Тільки в Руфеці о третій прочитали вечірню богородиці.

— Ora pro nobis, sancta Dei Genitrix.

— Ut digni efficiamur prommissionibus Christi.

Коли співи ущухли, Сабатье, що спостерігав, як маленька Софі вдягала панчоху та черевика, повернувсь до Герсена.

— Без сумніву, випадок з цією дитиною цікавий. Але це ще дрібниці: бували поратунки й значніші… Чи знаєте ви історію П'єра із Рюднера, бельґійського робітника?

Усі нашорошили вуха.

Цей чоловік зламав ногу, звалившися з дерева. Цілі вісім літ уламки кісток не зросталися, можна було бачити обидва кінці в глибині рани, повсякчас загоєної, а нога зовсім не трималася, теліпалася, мов шмаття якесь… І ось досить йому було випити шклянку чудодійної води, як кістка йому враз зрослася, а рана загоїлася, він міг ходити без милиць і лікар сказав йому: „нога ваша здорова, як у новонародженої дитини“. І, справді, вона стала цілком, як нова.

Ніхто й слова не мовив, обмінювалися тільки захопленими поглядами.

— Але чекайте, чекайте, — провадив Сабатьє, — от історія Люї Бур'єта, каменяра, одно з перших чудес в Люрді. Ви про нього не чули?.. Його поранено під час вибуху міни. Праве око він цілком втратив, була загроза навіть, що він осліпне й на ліве… І ось одного дня він послав свою дочку набрати каламутної води із джерела, що ледве точилося. Він промив своє око цим брудом і почав палко молитися. Враз він скрикнув: він уже бачив, пане, він бачив так само, як ви та я… Лікар, що його пильнував, описав цей дивовижний випадок, отже тут нема найменшого сумніву.

— Яке диво, — захоплено прошепотів де-Герсен.

— Або хочте ще іншого прикладу, пане мій? Це голосна історія і трапилася вона з Франсуа Макарі, столяром з Лявора… Вісімнадцять років у нього була глибока болячка з великим набряканням тканин на внутрішній частині лівого стегна. Він не міг більше рухатися, наука засудила його на вічне каліцтво… І ось одного вечора він бере пляшку води з Люрду, замикається, скидає свої бинти та миє обидві ноги; решту води з пляшки він випиває. А тоді лягає, засинає; коли пробуджується, обмацує себе, оглядає: нічого більше! Опух, болячка — все це зникло… Шкура на коліні, пане мій, стала така рівна, свіжа, як на двадцять літ.

Цього разу всі ойкнули, здивовані та зачаровані. Хворі й прочани увіходили до чарівної землі чудес, де неможливе здійсняється на повороті кожної стежки, де люди просто переходять од одного дива до другого. І кожне намагалося й собі якусь історію розповісти, охоплене нетерплячкою навести й своїх доказів, ствердити прикладом свою віру й надію:

Мовчазна пані Маз так захопилася, що перша почала:

— Є в мене подруга; знала вона вдову Різак, панію, що її зцілення наробило багато шелесту. Аж двадцять чотири роки параліжована їй була ціла ліва половина. Блювати її нудило від усякої їжі, вона лігма-лежала непорушно в постелі; кінець-кінцем понатиралася їй від простирал шкура…

Одного вечора лікар оповістив, що вона помре до ранку. А за дві годині вона прийшла до пам'яти й тихим голосом попросила в дочки своєї дати їй шклянку люрдської води напитися, діставши її в сусідки. Одначе святу воду пощастило їй одержати тільки вранці, і вона сказала: „О, дочко моя, це я п'ю саме життя, обмий мені лице, руки, ноги, все чисто тіло!“

І в міру того, як дитина виконувала це, величезний опух на її очах спадав, а спараліжовані, розпухлі члени ставали гнучкі та набирали натурального вигляду… Та це ще не все: пані Різан кричала, що вона одужала, що вона голодна та хоче хліба і м'яса! А вона їх двадцять чотири роки й до рота не брала. Вона встала, одяглася, а дочка її відповідала сусідкам, що бачучи її схвильовану, мали вже дівчинку за сироту: „Ні, ні, мама не померла, вона воскресла!“

Сльози виступили на очах Вінценті. Боже мій! як би їй так побачити, що Роза її оживає, починає залюбки їсти, бігає! Вона пригадала інший випадок з однією молодою дівчиною; чула про нього в Парижі, і дуже він вплинув на її рішенець везти до Люрду крихітку-хвору.

— Я теж знаю історію однієї параліжованої Люсі Дрюон, вихованки сирітського будинку, зовсім ще молоденької; вона не могла стати на коліна. Її члени скорчило колесом; права нога, коротша, кінець-кінцем гойдалася навколо лівої; і коли одна з її товаришок несла її, ноги хворої теліпалися, як неживі. Зауважте, вона не поїхала до Люрду. Вона тільки говіла дев'ять днів, постилася й молилася, цілими ночами молилася, таке непереможне мала вона бажання видужати… Кінець-кінцем на дев'ятий день, випивши трохи люрдської води, почула в ногах надзвичайний струс. Вона підвелася, впала, знов підвелася й пішла. Усі її товаришки, здивовані, майже налякані, кричали: „Люсі ходить, Люсі ходить!“ І це була правда: ноги її в одну мить вирівнялися, стали здорові та сильні. Вона сама перейшла подвір'я, могла зійти до капелі, де ціла громада захоплено з подякою заспівала Magnificat! Ах, люба дитина, уявляю, яка вона була щаслива!

Дві сльози скотилися по її лицях на бліде личко доччине; припала до неї шаленим поцілунком.

А інтерес, збуджений оповіданням, усе більше захоплена радість від цих дивовижних казок, що в них небо щоразу тріюмфувало над дійсністю, яка гнітила людей, — до такого екстазу доводила ці дитячі душі, що найтяжчі недужі й собі підводилися та починали говорити. За підшивку до кожного оповідання була турбота про свою власну недугу, певність зцілитися; в інших бо така сама недуга розвіялася від божественного подиху, як лихий сон.

— Ага, — пробурмотіла пані Ветю, ледве ворушачи язиком, пересохлим од унутрішньої гарячки, — була така одна хвора, Антуанета Тардівайль, вона мала такі самі страшні болі в шлункові, як і я. Наче собаки гризли її тельбухи, а під ложечкою іноді надувався опух з дитячу голівку завбільшки. Там понаростали затвердіння не менші, як куряче яйце й недуга посувалася такими великими кроками, що вісім місяців згодом почала вона кров'ю блювати… Недужа зовсім вмирала; від неї залишилася шкура та кістки, шлунок жадної страви не приймав; аж ось вона випила люрдської води й помочила нею собі під ложечкою. Три хвилини згодом, лікар, що залишив її напередодні в агонії, майже бездиханну, знайшов її біля каміну; вона з апетитом вминала крильце смаженого курчати. Тверді опухи зникли; вона сміялася, як двадцятилітня, а обличчя стало їй молоде та свіже. Ах, їсти, чого тобі хочеться! — Помолодіти, не страждати більше!

— А зцілення сестри Жюльєни! — мовила Ґрівот; вона підвелася на лікті і очі їй заблищали, мов у гарячці. — У неї почалося з лихого нежитю, як у мене; далі вона почала харкати кров'ю. Усі ці шість місяців вона з ніг валилася й мусіла перебувати в ліжку.

Ось уже востаннє всі переконалися, що не встане вона з нього. Марно випробовували всіх засобів: йод, мушки, вератрін. Коротко, в неї розвинулися сухоти, шестеро лікарів це потвердили… Гаразд! Ось вона кидається до Люрду, хоч і як тяжко страждає дорогою! У Тулузі, думали, вона вже доходить. Сестри виносили її на руках. У купелі дами-піклувальниці не наважувалися покласти її у воду. Це був труп… Але ось! Її, непритомну, роздягли, та цілу вкриту випотами, спустили до водозбору; витягли її звідти змертвілу, — поклали на землю, гадаючи, що тепер уже кінець. Але враз на лицях їй рум'янці заграли, очі розплющилися, вона зідхнула на повні груди. Вона цілком зцілилася, сама вдяглася та всмак попоїла, склавши перед тим подяку святій діві… Ну, що скажете ви на це? Вона, сухітна, одужала остаточно, мов рукою недугу зняло.

Тут уже й брат Ізідор хотів своє сказати, але не міг і обмежився тим, що від сили до сестри прошепотів:

— Марто, розповідж про сестру Доротею, що ми чули від священика з Сен-Соверу.

— Сестра Доротея, — почала несміливо селянка, — одного разу прокинулася із закляклою ногою; з цієї хвилини нога їй перестала ворушитися, стала холодна та важка, як камінь. І воднораз почала страшенно боліти їй спина. Лікарі нічого не могли тут зрозуміти. Перебуло їх у неї з півтузина; вони кололи тіло недужої шпильками та пекли шкуру ліками ненастанно. Але наслідків було не більше, якби вони біля неї співали… Тоді зрозуміла сестра Доротея, що сама тільки свята діва може знайти засоби; і ось вона їде до Люрду й каже покласти себе до купелі. Спочатку їй здалося, що вмирає з холоду. Але ось вода стає тепла, приємна й ніжна, немов молоко. Ніколи ще не зазнала вона такої втіхи: наче жили їй розкрилися, і вода входила в них. Звичайно, життя їй повернулося до тіла, з того часу, як св. діва забажала її зцілити… Недуги й сліду не залишилося, вона ходила, з'їла цілого голуба увечері, переспала ніч щасливим сном. Слава пресвятій діві! Вічна подяка могутній богоматері та її божественному синові.

Елізі Руке спокуса була й собі слово мовити, розповісти за диво, що вона його знала. Та говорила вона так зле своїм понівеченим ротом, що не наважувалася взяти участь у розмові. Аж ось настала мовчанка і вона таки скористувалася з неї, одсунувши трохи хустину, що ховала жахливу її рану.

— О, те, що мені розповідали, це якраз не про важку недугу, але це таке смішне… Була собі одна жінка, Селестина Дюбуа на ймення, що необачно встромила собі в руку голку, намилюючи білизну. Сім літ голка залишалася в руці, і жаден лікар не міг її витягти. Руку їй покорчило, не могла вона працювати… Тоді вона поїхала, поклала свою руку до купелі, але зараз же вихопила її звідти з страшенним криком. Тоді руку силоміць устромили в воду й тримали там, тоді як жінка ридала, обливаючись потом. Тричі їй устромляли руку в воду й щоразу бачили, як посувається голка, що вийшла кінець-кінцем з великого пальця… Звичайно, вона репетувала, бо голка рухалася в тілі, наче її хтось підштовхував, щоб витягти її. З того часу Селестиніні страждання закінчилися, і на руці залишався невеличкий рубець, виключно на спомин про диво богородиці.

Ця анекдота справила ще більше вражіння, ніж зцілення важкої недуги. Та голка, яка рухається, немов хто її штовхає, таке диво ще раз вказує на чудесні невидимі образи, нагадує кожному недужому про його янгола-охоронця, що готовий стати йому в допомозі на веління з небес. Та й це було таке по-дитинному миле; ця голка, що виходила в чудодійній воді після того, як сім років упиралася. І всі голосно дивувалися, веселі, усміхнені; сяяли з радощів вони, бо для неба нема нічого неможливого: тільки на небі захочуть, — і всі вони одужають, розцвітуть, помолодшають. Досить вірити й палко молитися, щоб присоромити природу та здійснити неймовірне. Взагалі все залежало від щасливої нагоди, бо небо вибирало, посилаючи свою благодать.

— О, тату, як це чудесно! — прошепотіла Марі; вона слухала досі оживлена, захоплена, мовчазна й тиха від захвату.

— Пам'ятаєш, ти сам розповідав мені про цю Йоахіну Деґо, що прийшла з Бельґії пішки, обійшла всю Францію із своєю скорченою ногою, понівеченою болячками, такими смердючими, що всі від неї тікали?.. Перш за все вигоїли болячку; коліно можна було тиснути, хвора болю не відчувала, і на місці болячки залишалася сама маленька, червона пляма… Тоді загоїлося звихнуте місце. У воді вона з болю вила, уявляючи, що їй ламають кістки та одривають ногу; але й вона сама й жінка, що її купала, побачили, що понівечений член витягується, як стрілка на цифербляті: нога випростується, м'язи робляться довші, коліно стає на своє місце, але так тоді все болить, що Йоахіна не витримала й знепритомніла. Одначе, тільки вона прийшла до пам'яти, як рівно стала й прожогом кинулася до печери однести туди свої милиці.

Де-Герсел також захоплено засміявсь, рухом потверджуючи це оповідання, що чув він його від одного священика з братства успіння. Він міг би навести двадцять таких випадків, один від одного зворушливіших та дивовижніших. І він закликав на свідка П'єра; але той, як невірний, тільки невправно похитував головою. Спочатку, не бажаючи болю Марі завдавати, він силкувавсь розважитись, дививсь у вікно, на лани, на дерева, на будинки, що маячили повз. Уже проїхали Амбулен, перед очима стелилися луки, тополі віялом розбігалися від швидкого наближення поїзда. Мабуть поїзд запізнивсь і мчав тепер чимдужч, гуркочучи під грозою, прорізаючи повітря, обхоплений полум'ям, ковтаючи кілометри. І П'єр мимохіть вслухався в уривки оповідань, цікавлячись цими надзвичайними історіями, що присипляли товчки від колес, наче б то паротяг ошалілий, пущений на волю долі, мчав їх всіх до божественної країни. Прочани котилися, ненастанно котилися, і молодий абат кінець-кінцем перестав дивитися за вікно, впірнаючи у важку сонну атмосферу ваґону, де екстаз все більшав та переносив людей далі від цього реального світу, що ним мчав поїзд так нестримано. Оживлене личко Марі сповняло П'єра радістю. Він не витягав у неї своєї руки, що вона її тримала, дотиком висловлюючи всю свою довіру, що в ній відроджувалася. Пощо жалю завдавати їй своїми сумнівами, якщо він бажає її одужіння? Із безмежною ніжністю затримував він у своїй руці маленьку вогку ручку хворої, збуреної братнім співчуттям до страдників, бажаючи вірити в співчуття, навіть з боку бездушевних предметів, у вище милосердя, що шанувало душевний біль тих, хто цілком попав у розпуку.

— О, П'єре! — повторяла Марі, — як це прекрасно, як прекрасно! І як це добре, якщо свята діва захоче потурбуватися задля мене!.. Справді, як ви гадаєте, чи я гідна цього?

— Розуміється, — скрикнув він, — ви добріша за всіх та чистіша; душа ваша цілком невинна, як казав ваш батько, і немає досить чудесних янголів у раю, щоб вас супроводити.

А це не кінець ще був. Сестра Гіяцінта та пані де-Жонк'єр тепер розповідали про всі дива, які вони знали, безліч чудесних див, що вже понад тридцять років процвітали в Люрді, як нев'янучий містичний кущ троянд, що завсіди вкривається квітками. Їх нараховували тисячі, і вони виростали щороку. Хворі, що слухали про ці чудесні речі у великому захопленні, подібні були до маленьких дітей, які, вислухавши Одну чарівну казку, вимагають другої, а за нею ще й третьої. О! ще й ще історій, де брутальна дійсність присоромлена, де несправедлива природа принижена, а милосердий бог є великий зцілитель, що глузує з науки та посилає щастя, коли йому заманеться.

Спочатку справа йшла про глухих та німих, що почали чути та говорити: Аврелія Бруно, цілком глуха, луснула бо в неї слухова перетинка, враз захоплюється небесними звуками гармоніюма; Люїза Пурше, німа сорок п'ять років, під час молитви перед гротом гукає раптом: „радуйся, богородице діво!“ І інші, сотні інших, що радикально вилікувалися від кількох краплин води, налитої в ухо або на язик. Потім дійшла черга на сліпих: отець Герман, що відчув ніжну руку пресвятої діви, вона бо зняла туманну пелену з його очей; панна Понбріян, що мало зовсім не втратила зору, та покращало їй на очі від звичайної молитви; говорилося далі про дванадцятилітнього хлопчика, що йому очні яблука схожі були на мармурові кулі, і враз за три менти стали йому ясні та глибокі, так що, здавалося, в них усміхалися янголи. Але найбільше було прикладів параліжованих, кривих, що почали ходити рівно; розслаблених, що не могли спочатку підвестися із свого мізерного одра, та їм господь казав: „встань і ходи!“ Де-Льонуа, розбитий параліжем, випробував на собі всі медичні засоби: прижигання розпеченим залізом, підвішування, п'ятнадцять років лежав у паризьких лікарнях, де дванадцятеро лікарів дали про нього однакові висновки. І враз він почутив силу, що його підняла, в той час як проносили повз святі дари. Він устав і пішов за ними, здоровими ногами. Марі-Люїзі Дельпон, чотирнадцяти років, параліж розбив ноги, скорчив руки, викривив рота; і ось вона враз бачить, як члени її розтягаються, рот уже не кривий, наче невидима рука перерізала жахливі пута, що її калічили.

Спараліжована Марі Ваш'є, сімнадцять років прикута до свого крісла, не тільки біжить та мчить, вийшовши з басейну, але не знаходить навіть сліду від ран, що ними вкрите було так довго її непорушне тіло. А Жорж Ганке, що мав розм'якшення спинного мозку та втратив зовсім чутливість, безпосередньо переходить від агонії до цілковитого здоров'я. Леоні Шартон, друга хвора на те саме, та до того ще й з висунутим хребтом, почуває, як її горб тане, наче підо впливом якихось чар, а ноги вирівнюються, цілком відновлені та міцні.

А які далі недуги йдуть! Спочатку випадки золотухи, знов понівечені та зцілені ноги. Марґаріта Жек'є мала біль у стегнах аж двадцять сім літ; праве коліно їй покорчене було; прибувши до Люрду, вона раз впала на обидва коліна перед статуєю святої діви подякувати їй за своє зцілення. А Філомена Сімонно, молода вандейка, теж була гідним уваги прикладом: мала на лівій нозі три жахливі рани, в глибині їх видко було поточені костоїдом кістки, що поволі кришилися та виходили частинами, і вона зцілилася вмить, а кістки, м'ясо й шкура цілком відновилися. Далі йшли хворі на водяну: пані Анселен, що їй враз стух опух роздутих рук та ніг, усього тіла, при чому ніхто не міг помітити, куди дівалася вода; панна Монтаньйон, що їй випустили за кілька разів двадцять три літри води та коли знов вона опухла, привели її до нормального стану за допомогою звичайного компресу, намоченого в чудодійному джерелі, — і знов таки ні на постелі, ні на підлозі не знайшлося й сліду води, що невідомо де зникла. Так само жадна шлункова хвороба не встоїть перед лікуванням люрдською водою: всі вони зникають від першої шклянки. Ось, приміром, Марі Суше: вона блювала чорною кров'ю та худа була, як кістяк, а тоді все почала їсти й погладшала за два дні. Марі Жарлян спалила собі шлунок, випивши помилково чарку з розчином синього каменю; а ствердлість, що утворилася в неї від цього нещасного випадку, зовсім розійшлася, наче розтанула, від люрдської води. Всі взагалі нарости зникають так у купелі, не залишаючи й найменшого сліду. Але найдивніше, що нариви, пістряк, усі найстрашніші зверхні болячки зникають геть від найменшого подуву згори. Один єврей, актор, що рука йому була понівечена болячкою, ледве сунув руку в воду, як зцілився. Молодий чужинець, страшенний багатій, приїхав до Люрду з наростом, як куряче яйце завбільшки, на правій руці, І цей лихий опух теж розтанув у всіх на очах. Роза Дюваль, що мала від холодної болячки фістулу на лівому лікті, куди можна було вкласти цілого горіха, на свої очі бачила, як ця дірка вмить заросла новим здоровим м'ясом. Удові Фромон одна губа була понівечена пістряком, а як обмили водою, не залишилося на ній навіть червоної плямки. Марі Моро тяжко страждала на пістряк у грудях; якось вона заснула, поклавши на свою рану компреса, намоченого в люрдській воді. Прокинувшись, хвора дві годині згодом почула, що болю нема, а тіло на хворих грудях зробилося зовсім чисте та свіже, як троянда.

Кінець-кінцем сестра Гіяцінта почала розповідати про негайне та радикальне зцілення від сухіт, і це був справжній тріюмф; від цієї жорстокої хвороби, що так спустошує людство, на думку безвірників, не може зцілити благодать святої діви, а проте вона її зціляла, мовляв, самим помахом свого пальця. Сотні найдивовижніших випадків мерехтіли перед очима, кінця-краю їм не було. Ось Марґаріта Купель, хвора на сухоти три роки, верхівку легенів їй з'їли туберкулі; так от вона підводиться та йде собі, пишаючись здоров'ям. Пані де-Ля-Рів'ер харкотіла кров'ю, вкрита була повсякчас холодними випотами, нігті їй посиніли й залишалося їй уже три чисниці до смерти; а проковтнула тільки маленьку ложечку чудодійної води, що влили їй поміж зціплені зуби, як передсмертне хрипіння припинилося, вона сілі, почала відповідати на літанії та попрохала бульйону. Іншій хворій, Жюлі Задо, довелося дати чотири ложки; але ж вона й голови вже не могла тримати і така там була тендітна, ось-ось розтане в повітрі; і враз, за кілька днів, зробилася вона аж товста. Ганну Катрі, що в останньому ступені сухіт, з напів-зруйнованою лівою половиною легенів була, клали до води п'ять разів без жадної обережности; вона одужала, легені цілком вигоїлися. Інша молода дівчина-сухітниця, що п'ятнадцятеро лікарів її засудили, нічого вже й не прохала; стала вона собі випадково в гроті на коліна та несподівано зараз же й одужала, мимохідь, мабуть у благодатну годину, коли пресвята діва, відчуваючи жалощі, ронить чудо з своїх невидимих рук.

Чудеса, дивні дива, ще і ще! Вони дощем сипалися з ясного та лагідного неба, мов квіти, утворені мрією. Були поміж них історії зворушливі, були дитинно наївні. Стара жінка, з скорченою рукою, нездатна була ворушити нею тридцять років; вона вмилася і враз перехриститися змогла. Сестра Софія, що гавкала по-собачому, впірнула в купіль і вийшла звідти, чистим голосом виспівуючи псальмів. Турок Мустафа прикликає „білу пані“, і в нього зціляється сліпе праве око, до якого він приклав примочку. Одного офіцера тюркосів урятувала пресвята богородиця під Седаном; кірасір з Райсгофена умер би від кулі, що проткнула б йому серце, як би ця куля, проткнувши папіровника, не зупинилася, ударившись в образ люрдської божої матері, що був йому на грудях. І діти, страдники маленькі, теж не раз зазнавали на собі благодаті. Одного спараліжованого п'ятнадцятилітнього хлопчака тримали роздягнутого під крижаним струменем фонтану п'ять хвилин; він підвівсь і пішов. Другий п'ятнадцятилітній, що був прикутий до постелі та завивав по-звірячому, вискочив з купелі, вигукуючи, що він одужав. Ще один, двохлітній, зовсім не вмів ходити; перебув він з чверть години в холодній воді, а тоді підбадьорений та усміхнений, жвавий маленький чоловічок зробив перші кроки. І усі, як маленькі так і великі, почували страшенний біль, поки відбувалося диво, людська бо машина ціла страшенно збурена буває під час відновлення: кістки поновлялися, м'ясо відростало, вигнана хвороба відходила з останньою конвульсією. Але який блаженний наставав тоді стан! Лікарі вірити відмовлялися своїм очам; вони дивувалися з кожного зцілення, бачучи, як їхні хворі бігають, стрибають, накидаються на їжу. Всі ці обранці, навіть зцілені жінки проходили по три кілометри, потім сідали до їжі, з'їдали курча та спали не прокидаючися по дванадцять годин. Тут не було жадного процесу видужіння, а просто прудкий скік від агонії до цілковитого здоров'я; всі ці відновлені органи, загоєні рани, члени — такі самі здорові, як були колись, і це все була справа однієї хвилини. Наука була зневажена, не вживали бо найменших засобів обережности, жінок купали кожного місячного періоду, спітнілих сухітних садовили до крижаної води, рани залишали гноїтися, не вживаючи жадних антисептичних приписів. Потім з кожним дивом, який здіймався радісний спів, які крики вдячности та любови! Той, над ким зчинилося диво, кидається на коліна, всі навколо плачуть; відбувається навернення грішників та невірних, протестанти та юдеї переходять на католицтво, отже знов інші дива віри, де небо тріюмфує. Людність юрбою виходить назустріч зціленим, коли вони повертаються до свого села, а в церкві дзвони дзвонять; і коли бачать, як колишня каліка легко вистрибує з візка, поклики та радісні ридання лунають у повітрі; починають співати Magnificat. Хвала пресвятій діві! Вічна подяка та вічна любов до божої матері.

І ці всі здійснені надії, ці всі дивовижні вияви благодаті, викликали, головно, вдячність до незайманої матері, предивної богородиці. Це була велика пристрасть усіх душ, могутня діва, діва милосерда, зерцало правосуддя, трон премудрости. Всі руки тягнулися до неї, до містичної троянди в сутінкові капель, до башти з слонячої кістки на обрії мрій; до небесної брами, відкритої в безмежне. На світанкові кожного дня вона блищала ясною радісною зіркою, весела від юної надії. Чи не була вона до того здоров'я хворим, захист грішникам, розрадниця згірченим? Франція завсіди була її улюблена країна, де вірні творили їй палкий культ, культ жінки та матері, обхоплені палкою ніжністю: і у Франції переважно божа мати любила з'являтися перед юними чередничками. Вона була така милосерда до ницих та убогих! Вона повсякчас дбала про них, і до неї вдавалися так охоче, знаючи, що вона є посередниця любови між землею та небом. Щовечора плакала вона золотими слізьми, припадаючи до стіп свого божественного сина, щоб вимолити благодать та помилування, і він дозволяв їй творити дива, це прекрасне квітчасте поле див, запашних, мов райські троянди, барвистих.

Поїзд котився, котився ненастанно. Проминули вже Кутра, шоста кінчалася. І сестра Гіяцінта підвелася, ляснула в долоні та мовила ще раз:

— Angelus, діти мої!

Ще ніколи Ave не підносилося з більшою живою вірою, з більшим палким бажанням до небес.

І П'єр тоді зрозумів, виразно усвідомив собі значіння прощі, усіх цих поїздів з цілого світу, усіх цих мас народу, цього Люрду, що сяє там в далені, як порятунок для тіла і для душі. А! Нещасні бідолахи, що він їх бачив перед собою зранку, задиханих від болю, тягли свої погризені хворобою кістки, хоч як їх стомлювала така подорож! Всі вони були засуджені, опущені наукою; їм надокучило радитися з лікарями, надокучило спокушатися на різні марні медичні засоби. І нічого дивного, що вони, палаючи бажанням продовжити життя своє, не вміючи скоритися несправедливій та байдужій природі, мріяли про надприродну владу, про всемогутнє божество, що може зупинить на їх користь діяння усталених законів, змінить рух небесних світил та повернеться до процесу сотворення світу! Чи не залишався їм самий бог, коли земля зрадила їх? Дійсність для них надто була жахлива, зароджувалася у них величезна потреба ілюзії та омани. О, вірити, що десь є верховний, справедливий суддя, що виправить наївні провини людські та обставини; вірити, що є спокутник, розрадник, керівничий над світом, що може повернути струмки до їхнього джерела, повернути молодість старим, воскресити мертвих! Сказати собі, коли тіло вкрите болячками, коли члени покорчені, шлунок роздутий, легені згнили, сказати собі, що це неважливе, що всі недуги можуть зникнути, а зруйновані органи відродитися від одного помаху пресвятої діви, і що досить помолитися, торкнутися її, щоб зазнати благодаті та опинитися серед обраних! і як могутньо тоді клекоче струмінь небесної надії, коли починають пливти чудодійною хвилею усі ці дивні історії про зцілення, ці чудесні чарівні казки, що вколисували та п'янили, гарячково збуджені уявою хворих та розслаблених!

З тої хвилини, як маленька Софі Куто з своєю зціленою білою ніжкою увійшла до цього ваґону, відкриваючи безмежний небосхил божественного та надприродного, яке зрозуміле ставало віяння воскресіння, що поволі підводило з їхнього мізерного одра тих, хто цілком у розпуку впав! Займалися блиском їм очі, бо життя іще можливе для них і їм мабуть доведеться почати його знов!

Так воно й було. Якщо поїзд все котився наперед, якщо цей ваґон був повний, якщо інші переповнені були, якщо Франція та й цілий світ до найвіддаленіших меж зборознені були такими поїздами; якщо юрба на триста тисяч вірних тягла за собою тисячу хворих з одного кінця року до другого: це тому, що там у гроті, посеред яскравого сяйва, мов маяк палала надія та ілюзія, як протест та тріюмф неможливого над невблаганною матерією. Ніколи не було написано роману з більшими пристрастями, що міг би захопити душі та вознести їх на височінь, недосяжну для брутальних умов людського існування. Поринути в цей чудесний сон — це було невимовне щастя. Ченці з братства успіння бачили, як шириться з року на рік успіх їхніх прощів, пояснювали це тим, що вони продавали людності, що збігалася до них, розраду, ілюзію, цей чарівний хліб надії, що ним ніколи не насититься стражденне людство. І не самі тільки тілесні рани благали зцілення їх, уся моральна та розумова істота голосно скаржилася на своє убозтво та невгамовно бажала щастя. Бути щасливому, вкласти впевненість життя свого у віру, до смерти спиратися на цей твердий та єдиний подорожній костур, — ось яке було бажання, що вирвалося усім із грудей, що змушувало схиляти коліна усіляку душевну скорботу, прохаючи продовження благолаті, навернення дорогих істот, духовного спасіння самому собі й тим, кого любиш. Безмежний поклик ширився, здіймався, сповнював простір; бути щасливим назавсіди, за життя та після смерти!

І П'єр чудесно бачив, як ці страждальники навколо нього переставали відчувати, що їх страшенно трясе й підкидає, як їм прибуває сили з кожною милею, що залишалася позаду та наближає їх до дива. Навіть пані Маз робилася балакучою, упевнена, що свята діва поверне їй чоловіка. Вінцента, посміхаючись, тихенько колисала маленьку Розу: о, вона ще не така хвора, як ці напів-мертві діти, що їх клали до крижаної води та що починали після того гратися. Сабатьє жартував з Герсеном, з'ясовуючи йому, як у жовтні, коли ноги його знов почнуть ходити, він вирушить до Риму, зробить цю подорож, що її вже відкладає п'ятнадцять років. Пані Ветю, заспокоєна, відчуваючи тільки біль у шлункові, уявила, що їй хочеться їсти й почала прохати пані де-Жонк'єр помочити для неї бісквітів у молоці, тим часом як Еліза Руке, забувши за свою рану, об'їдала гроно винограду, одкриваючи своє лице. А Ґрівот, що залишалася сидіти, та брат Ізідор, що переставав стогнати, добули від цих чудесних казок такої щасливої пропасниці, що раз-у-раз цікавилися котра година, палаючи нетерплячкою одужати. Диво-предивне, і невідомий пасажир воскрес на хвилину. Коли сестра Гіяцінта знов почала обтирати йому з лиця холодний піт, він розкрив повіки й усмішка на мить осяяла його риси. Ще раз перед ним промайнула надія.

Марі не випускала з своєї маленької теплої ручки П'єрової руки. Була сьома година, до Бордо мали прибути не раніш, як о пів до восьмої; поїзд запізнивсь і, щоб надолужити втрачені хвилини, чимраз більше прискорював ходи, мчався шалено, нестримно. Гроза одійшла, заблищала веселка; безмежне ясне небо було чисте та спокійне.

— О! П'єре, як це прекрасно, як це прекрасно! — знов повторяла Марі, стискаючи йому руку та вкладаючи в цей потиск усю свою ніжність.

І нахиляючись до нього півголосом додала:

— П'єре, оце я бачила пресвяту діву і випрохала в неї вам зцілення.

Священик розумів думки її; схвильований до краю був поглядом очей, осяяних божественним промінням, що вона їх утопила в нього. У захопленні вона прохала бога про його навернення; і це непорочне побажання віри від страждущої та любої йому істоти збурило П'єрові душу. Чому б йому знов не зробитися колись вірним? Він сам розгубився від сили-силенної надзвичайних оповідань, що оце він їх чув. Задушлива спекота в ваґоні гнітила його мозок, а видовисько цих усіх страждань, що їх понад вінця лилося з ваґону, примушувало кров'ю обливатися його серце. Оточення вплинуло на нього, він перестав розуміти, де кінчається реальне й можливе; нездатний був здоровим розумом орієнтуватися серед сили-силенної загадкових фактів, дібрати, що саме є в них, тверезо з'ясувати одні та заперечити інші. Хвилину одну, коли залунав новий гімн та захопив його упертою та настирливою думкою, він перестав собі належати й привидилося йому, що він уже зробився вірним серед шаленого вихору галюцинацій цього шпиталю, що все котився й котився вперед з усього розгону.

V.

Поїзд вийшов з Бордо після короткої, кількахвилинної зупинки, під час якої ті, хто не встиг пообідати, поспішали купити собі харчів. А втім хворі всю дорогу пили поволі молоко й прохали сухарів, мов маленькі діти. Зараз як знов вирушили, сестра Ґіяцінта ляснула в долоні.

— Ну, а тепер хутчій до вечірньої молитви!

Тут з чверть години лунало невиразне мурмотіння, читали „отченаш“ і „богородицю“, і спитували своє сумління, каялися в гріхах, а тоді доручали себе гослодеві, пресвятій діві та святим угодникам, підносячи воднораз палку подяку за щасливий день, що закінчився молитвою за живих та в бозі спочилих.

— В ім'я отця й сина й святого духа… Амінь!

Було по восьмій; присмерки спускалися вже на околиці, на величезній рівнині, що безмежна здавалася у хвилях вечірнього туману, де займалися в далені, в розкиданих, в розгублених оселях, яскраві іскри вогників. Блимали лямпи в ваґоні та кидали жовтасте світло на купу вантажу та на прочан, що ввесь час їх ненастанно підкидало з боку на бік.

— Знаєте, діти мої, — знов почала сестра Гіяцінта, все ще залишаючися на ногах, — що я маю привернути тишу в Лямоті, куди ми оце за годину прибудемо. Виходить, вам лишається ще годинка на розваги; але будьте чемні, не давайте собі волі занадто. А після Лямоту, чуєте, жадного слова, жадною звуку, я хочу, щоб ви гаразд виспалися!

Вибух сміху зірвався з уст хворим.

— Ах! Але ж це правило, ви ж без сумніву дуже розважливі, щоб не коритися йому!

Справді, з самого ранку подорожні пунктуально виконали програму релігійних вправ, розподілених на години. Тепер, коли всіх молитов перечитано, навіть і з чотками, усіх гімнів переспівано, день закінчений був, і надходив короткий відпочинок перед сном. Але недужі не знали до чого їм узятися.

— Сестрице, — запропонувала Марі, — чи не дозволите ви абатові почитати нам уголос? Читає він чудесно, а в мене саме є книжечка, оповідання про Бернадетту, дуже гарнесеньке…

їй не дали докінчити, усі закричали з поривчастим захопленням дітей, що їм обіцяють чудесної казки:

— О! так, сестрице! так, так, сестрице!

— Звичайно, — мовила черниця, — я дозволяю, якщо справа йде про добру книжку.

П'єрові довелося згодитися. Але він захотів сісти ближче до лямпи і мусів обмінятися місцями з де-Герсеном, що не менше, як хворі, захоплений був обіцянкою почитати. І коли молодий священик улаштувавшися нарешті та кажучи, що йому тепер буде видно, розгорнув книжку, хвиля цікавости прокотилася з одного кінця ваґону до іншого. Усі голови потяглися з напруженою увагою, усі прихилили вуха. На щастя, голос йому був ясний та дужий, він міг заглушити стукіт колес, до того слабший на цій величезній пласкій рівнині.

Одначе перед тим, як читати, П'єр перегортав сторінки. Це була одна з цих маленьких брошур, що їх продають книгоноші, видання католицької преси, що тепер сила їх поширюється по цілому християнському світові. Погано видрукувана, на лихому папері, її синя окладника була прикрашена наївним відображенням люрдської богоматері, незграбним та невмілим. Досить було півгодини, щоб перечитати її не поспішаючись.

І П'єр почав своїм прекрасним чистим голосом приємного та глибокого тембру:

„Це було в Люрді, маленькому місті в Піренеях, в четвер, одинадцятого лютого 1858. Година була холодна та похмура. Бракувало дров, щоб приготувати обід у родині бідного, але чесного млинаря Франсуа Субіру. Дружина його Люїза сказала своїй другій дочці Марії: „Піди но, назбирай хмизу на березі Ґава або на вигоні“. Ґав — це була назва річки, що протікала Люрдом.

„У Марі була старша сестра, на ймення Бернадетта; вона нещодавно повернулася з села, де жила в чесних селян та пасла худобу. Це була квола й тендітна дитина, не розуміла нічого злого та вміла тільки молитися з чотками. Люїза Субіру вагалася посилати її по хмиз із сестрою, бо було дуже холодно. Одначе Марі й маленька дівчинка сусідчина, Жанна Абаді, так випрохували, що вона кінець-кінцем її пустила.

„Три приятельки, ідучи вниз за течією, щоб набрати хмизу, спинилися навпроти гроту, виритого у великій скелі, — її місцеві люди називали Масабієль“… Але дійшовши цього місця та перегорнувши сторінку, П'єр зупинивсь і впустив книжку на коліна. Дитинний тон оповідання, затерті та порожні речення були йому відразні. А проте він мав у своїх руках усі офіційні документи щодо цієї надзвичайної історії, при чому він навіть захопився бажанням простудіювати її докладно та зберіг в глибині серця зворушливу ніжність і безмежний жаль до Бернадетти. Він щойно говорив собі, що може з завтрішнього дня розпочати детальне обслідування цікавих фактів, про що він колись мріяв, і ладен був з цією метою навіть умисне вирушити до Люрду. Це була одна з причин, що змусила його зважитися на подорож. І збудилася ціла його цікавість до візіонерки, що вселяла йому любов своєю чистотою, правдивістю та нещасною долею, при чому, одначе, він неодмінно хотів проаналізувати та з'ясувати те, що трапилося з нею. Звичайно, вона не брехала, вона бачила видіння, чула голоси, як Жанна Д'Арк і як Жанна Д'Арк вона поратувала від лиха Францію, як це твердять католики. Яка ж сила її сотворила і те, що вона вчинила? Яким робом видіння могло розростися у цій жалюгідній дитині та перевернути всі вірні душі аж до відновлення чудес з первісних часів? Як могли вони заснувати майже нову релігію посеред святого міста, сповненого по вінця хвилями люду, такими екзальтованими та такими численними, яких не бачив світ з доби хрестових походів?

Тоді, облишивши читати, П'єр почав розповідати те, що йому було відоме, що він вгадав та відновив у цій поки ще темній історії, не вважаючи на потоки чорнила, пролитого з-за неї. Він знав країну, звичаї, звички, завдяки довгим бесідам із другом своїм лікарем Шасенем. І він мав чарівний дар красномовства й надхнення, дар зворушувати серця, надзвичайні здібності духовного промовця, що виявлялися у нього іще в семінарії, але що з них він, одначе, ніколи не користувавсь. Коли слухачі переконалися, що він знає історію багато краще та докладніше, ніж її списано у маленькій книжечці, і що оповідання куди цікавіше слухати з уст лагідного і разом з тим палкого оповідача, увага подорожніх напружилася ще більше, перетворюючись у пристрасний порив цих скорботних душ, жадібних щастя, — порив, що вони йому захоплено віддавалися.

Спочатку П'єр описав дитинство Бернадетти в Бартре. Вона росла в своєї мамки, селянки Ляґю, що, втративши своє щойно народжене немовля, запропонувала вельми бідним селянам Субіру вигодувати та залишити у себе їхню дитину. Це село, на чотириста душ людности, щось за одне льє від Люрду, було немов закинуте серед пустелі, далеко від широкої дороги, ховалося поміж зелені. Тут дорога знижується, кілька будинків розкинулися посеред пасовиська, перерізаного горожами та засадженого ліщиною і каштанами, ясні струмочки, не вгаваючи, котяться із схилку гір вздовж стежечок, і тільки одна старовинна маленька романська церква височіє на горбі, засіяному могилами селянського кладовища. З усіх боків лісисті горби оточують цю низину з надзвичайно свіжою травою яскраво-зеленого кольору, що її зрошують знизу, під ґрунтом, вічні підземні води, збігаючи з гір. І Бернадетта, що вже стала дорослою дівчиною, розплачувалася за своє виховання, пасучи господарям отару, перебуваючи з нею ціле літо серед розкішних пасовищ, де не зустрінеться тобі жадної істоти людської. Іноді з високого горба могла вона оком сягнути на далекі гори: південну верховину, верховину Віскос, блискучі чи темні нагромадження, — це залежало від години, — що продовжувалися лавами інших невиразних верхівок, затуманених та загублених видінь перед очима візіонерки, що нам уявляються, бува, у вісні. Поза тим решта життя дівчинки протікала в домі подружжя Ляґю, де ще збереглася її колиска, в самотній та тихій оселі край села. Муріжок стелився біля дому, засаджений грушевими та яблуневими деревами, переділений від безмежного простору околиці самим вузеньким струмком, що через нього легко було перестрибнути. У низенькій та вогкій халупі праворуч та ліворуч від дерев'яних сходів на горище, дві величезні кімнаті були вистелені кам'яними плитами, а в кожній з них стояло чотири-п'ять ліжок. Дівчатка містилися разом і засинали, розглядаючи увечері чудесні малюнки, наліплені на стіні, а в той час великий годинник у сосновому футлярі розмірено вибивав години серед глибокої тиші.

Ах, ці роки в Бартре! Серед якої чудесної тиші прожила їх Бернадетта! Вона росла мізерна й квола, повсякчас хвора — астма душила її з найменшою зміною вітру; і, дванадцятилітня, вона не вміла ні читати, ні писати, говорила тільки місцевою говіркою та залишалася дитиною, відстаючи і в розумовому, і в фізичному розвиткові. Це була добра маленька дівчинка, дуже ніжна, дуже слухняна, проте схожа на всіх інших дітей, і хіба тільки на диво мовчазна; слухати більше любила, аніж говорити. Хоч не була вона надто розумна, але раз-у-раз виявляла чимало природної розважливости, навіть вражала іноді своєю спритною відповіддю, виявляючи природні веселощі, що збуджували сміх. На превелику силу навчили її молитися з чотками. Коли дівчинка навчилася цього, вона, здавалося, хотіла на цьому і обмежитися щодо наук, але за те молилася зранку до ночі, так що її тепер бачили біля ягнят повсякчас з чотками, повторяла вона „отченаш“ і „богородицю“. Скільки годин перебувала вона так на вкритому травою схилкові, поринута в думки, наче чимсь особливим захоплена, серед таємничих сутінок по-під листям, не бачучи нічого з околишнього світу, крім верхівок далеких гір, легких та прозорих серед струменів сяйва. Минали дні, а вона як і раніше плекала свою маленьку мрію, єдину молитву, що вона її повторювала; та молитва давала їй у товаришки та подруги саму тільки святу діву посеред цієї самоти, такої свіжої та по-дитячому наївної. Потім скільки чудесних вечорів мала Бернадетта взимку, в кімнаті ліворуч, де було вогнище і горів огонь. У її мамки був брат священик, що читав іноді дивні речі, історії святих, чудесні пригоди, що примушували її тремтіти з страху й радощів, райські видіння на землі, в той час як у напіврозкритих небесах з'являються променясті янголи. Він приносив книги, часто-густо оздоблені малюнками; тут був і добрий бог у своїй славі, Ісус, такий ніжний та вродливий із своїм ясним обличчям; але особливо часто траплялася їй свята діва, уся блискуча, одягнена в біле, блакить та золото, така ласкава та милосерда; Бернадетта бачила її раз-у-раз навіть у вісні. Але найбільше в цьому домі читали біблію, старовинну, пожовклу від ужитку, бо вона прослужила родині понад сто років; і щовечора взимку названий батько, єдина письменна людина в домі, брав до рук голку та встромляв її навмання поміж аркуші, починаючи читати зверху правої сторінки посеред глибокої уваги жінок та дітей, що кінець-кінцем вивчили зміст книги на пам'ять, і могли б продовжувати не помилившися а ні словечком.

Бернадетта воліла книжки поважного змісту, де з'являлася свята діва з своєю ласкавого посмішкою. Одначе, її зацікавила також чудесна історія чотирьох синів Еймон. На жовтій окладинці книжечки, що потрапила до села з коробки книгоноші, який випадково заблукав у цю глушину, красувалася наївна ґравюра: чотири богатирі, Рено з братами, що сидять на Баярі, своєму славнозвісному бойовому коні, царському подарункові феї Орлянди. Тут говорилося про криваві битви, про побудову та облогу фортеці, про жорстоке змагання шпадою поміж Роляном та Рено, який кінець-кінцем вирушив здобувати святу землю. При чому тут не забуто було й чарівника Можі з його чудесними чарами, і принцесу Клярісу, сестру короля Аквітанії, що прекрасніша була за саме сонце. Ці оповідання так вразили уяву Бернадеттину, що вона часто не могла заснути, особливо тими вечорами, коли, облишивши книжки, хтось розповідав казок про ворожбитів. Вона була дуже забобонна, і її ніяк не можна було примусити пройти після заходу сонця повз одну вежу в околицях, що навідувався до неї диявол. Уся країна проте, простодушна та побожна, була немов населена таємницями, співучими деревами, камінням, що на ньому виступала кров, перехрестям, де треба було тричі виголошувати „отченаш“ та „богородицю“, якщо не хочеш зустрінути тварюку з сіма рогами, яка забирає дівчат на загибель. А яка сила-силенна страшних казок! Їх нараховували сотні, і не було їм кінця вечорами, коли їх починали розповідати. Спочатку йшли пригоди перевертнів, нещасних людей, що їх демон примушував перевертатися на собак, великих білих собак, що водяться в горах: якщо вистрелити з рушниці в такого пса, і хоч одна дробинка зачепить його, людина звільняється від чар; але якщо олово зачепить саму тінь, людина воднораз вмирає. Далі йшли ворожбити та ворожки, що їм кінця-краю не було. Одна з цих історій особливо захоплювала Бернадетту, це історія про писаря з Люрду, що хотів побачити чорта, та привела його ворожка на пусте місце саме опівночі у велику п'ятницю. Чорт з'явився, прекрасно одягнутий, в червоному. Він зараз же запропонував писареві продати йому свою душу, в той ніби погодився. Чорт саме мав під рукою реєстр мешканців міста, що раніш йому продалися. Але писар-хитрун витяг з кишені ніби пляшку з чорнилом, тоді як це була свята вода, та скропив нею диявола; той почав страшенно кричати, а писар тимчасом вихопив йому реєстра та кинувсь бігти. Тут почалася шалена гонитва, що могла тривати цілий вечір, горами, долинами, лісами, струмками. „Віддай мені мого реєстра!“ — „Ні, ти його не матимеш“. І те саме починалося знов. „Віддай мені мого реєстра!“ „Ні, ти його не матимеш!“ — Кінець-кінцем писар устругнув штуку. Засапаний, ледве притомний від утоми, він кинувся на кладовище і звідти дрочив чорта, вимахуючи реєстрами і таким способом поратував душі усіх нещасних, що підписали умову з нечистою силою. І ось цими вечорами, перед сном, Бернадетта читала тихо молитви з чотками, щаслива з того, що пекло було присоромлене, але тремтіла вона на думку, що диявол може почне блукати навколо неї, як тільки погасять лямпу.

Цілу зиму посиденьки відбувалися в церкві. Парафіяльний священик Адер дав дозвіл на це, і чимало родин приходило туди, щоб не витрачатися на освітлення в себе в хаті, не кажучи вже про те, що тут, коли народ збивався докупи, було тепліш. Тут читали біблію та відбували спільну молитву. Діти кінець-кінцем засинали. Тільки сама Бернадетта боролася до кінця, завдоволена з того, що знаходиться тут, під склепінням вузького церковного корабля, з тонкими стрілками, пофарбованими в червоне та блакитне. В глибині височів вівтар, теж пофарбований та позолочений, із своїми крученим колонками та запрестольними образами; на цих образах було змальовано Марію в гостях у Лизавети та усікнення голови предтечі Йоанові. Досить варварське малярство, що виступало із сутінок своїми червонавими тонами. І дитині, що боролася із сном, мабуть уявлялися містичні видіння, як приглядалася крізь дрімоту до цих яскраво пофарбованих малюнків; перед її очима кров починала витікати з ран, променясті вінці виблискували. Пресвята діва раз-у-раз обертає на Бернадетту свої лазореві живі очі… Цілі місяці дівчинка проводила вечори в цьому півсні, перед невиразно уявленим прекрасним вівтарем, а в голові їй зароджувалося божественне сновидіння, що вона несла його з собою додому, щоб докінчити його в постелі, де маленька чередничка спала, як забита, під крилом свого янгола-охоронця.

У цій самій старовинній церкві, серед покори та палкої віри, Бернадетта почала вчити катехізиси. Їй наближалося до чотирнадцяти, і давно вже час настав приготувати її до першого причастя. Названа мати, трохи скупенька, не посилала дівчинку до школи, користуючись з послуг її для хатньої роботи зранку до вечора. Шкільний учитель, Барве, ніколи не бачив її в клясі, але одного разу, коли він викладав лекцію катехізиса, заступаючи хворого абата Адера, то помітив нову ученицю, що кинулася йому у-вічі своєю побожністю та скромністю. Священик дуже улюбив Бернадетту, часто-густо згадував він за неї вчителеві, додаючи, що нагадує вона йому дітей з Салети, котрі теж були мабуть такі простодушні, добрі та побожні, як вона, коли свята діва обдарувала їх своєю ласкою та з'являлася до них. Другого ранку обидва вони, вийшовши з села, побачили Бернадетту віддалік, із своєю маленькою отарою попід високими деревами. І священик кілька разів оглядався назад, повторюючи: „Не знаю, що зо мною робиться; але щоразу, як зустріну я цю дитину, здається мені, що Меланію бачу, цю маленьку чередничку, товаришку малого Максіміна“. Мабуть ця дивна думка не давала йому спокою та стала вона пророчою. І чи не розповідав він дітям однієї чудової днини, після лекції з катехізиса або навіть увечері на посиденьках у церкві, чудесну історію, що трапилася вже двадцять літ назад, коли таємнича жінка в світозарній одежі йшла по траві, не зімнявши її, свята діва, що явилася Меланії та Максімінові на горі біля струмка, щоб довірити їм велику таємницю та проголосити гнів свого сина? З того дня джерело, породжене з сліз богородиці, зціляло всі недуги, в той час, як таємниця, записана на пергамені, запечатаному трьома восковими печатями, покоїлася в Римі. Без сумніву, Бернадетта жадібно прислухалася до чудесного оповідання, з мовчазним виглядом сновиди, а потім занесла цю чудесну повість до зеленої пустелі, де провадила цілі дні, щоб переживати те, що чула, побіч своїх ягнят, в той час як худорляві пальчики її ненастанно пересували чотки.

Так проминуло дитинство Бернадеттине в Бартре. Особливо притягала загальну увагу ця мізерна, ница дівчинка своїми захопленими очима, прекрасними очима візіонерки, де мов птахи в чистому небі, проносилися зграями мрії та маріння. Рот вона мала великий, з пухкими губами, що свідчили про добрість її; квадратова голова з рівним чолом та густим, чорним волоссям були б надто звичайні, як би не чудесна, лагідна завзятість в рисах обличчя. Але хто не зазирав їй в очі, той не помічав її; була вона звичайна дитина та покірлива. Мабуть в очах її абат Адер, збентежений, прочитав все те, що мало в ній розквітнути; в погляді її відбивалася тяжка недуга, задуха нервова, що виснажувала бідолашне тільце ще незформованої дівчинки, і самота посеред зелених луків, де вона виросла, і лагідність ягнят, що Бернадетта пасла їх і, янгольське вітання під чистим небом, що повторювалося, як галюцинація, і чудесні історії, що чула їх у хаті названої матері, і вечори перед наче живимй запрестольними образами в церкві, і ціла атмосфера цієї віддаленої країни, загородженої горами.

Сьомого січня Бернадетті сповнилося чотирнадцять років; батьки її, Субіру, бачили, що вона нічого не навчилася в Бартре, і вирішили конче її забрати до себе, до Люрду, щоб вивчила вона катехізис та гаразд приготувалася до свого першого причастя. І перебувала вона в Люрді вже п'ятнадцять-двадцять день, як ось холодної та хмурої години, 11 лютого у четвер…

Але П'єр мусів урвати, бо , сестра Гіяцінта підвелася й рішуче заплескала в долоні.

— Діти мої, уже минула дев'ята… Спокій! спокій!

Справді, вже проминули Лямот; поїзд глухо гуркочучи котився в море темряви, безконечними рівнинами Ляндів, оповитих мороком ночі. Уже десять хвилин треба було не ворушитися у ваґоні, спати або страждати мовчки. Проте вибухла революція.

— О, сестричко, — вигукнула Марі, а очі їй зайнялися, — ще маленькі чверть години. Ми на найцікавішому місці…

Десять, двадцять голосів приєдналися.

— Так, будь ласка, ще маленькі чверть години.

Усім хотілося почути продовження; усі палали цікавістю, немов би ніколи не чули цієї історії, так захоплені вони були зворушливими деталями про людську природу, що їх подавав оповідач. Очі від нього не відривалися, голови тяглися до нього, химерно освітлені лямпами, що тьмяно блимали. І не самі тільки хворі, десятки жінок з дальшого переділу теж зацікавилися і повертали до абата свої мізерні, негарні обличчя, що кращі зробилися від наївної віри, щасливі не пропустити жадного слова.

— Ні, я не можу, — гукнула тоді сестра Гіяцінта — треба додержувати програми, треба запровадити тишу.

Одначе вона міркувала, сама надто зацікавлена, так, що серце їй дужче колотилося під апостольником. Марі знов обстоювала своє, благала; тим часом як батько її де-Герсен, що слухав з дуже веселим виглядом, оголосив, що можна й захворіти, як не дадуть послухати далі; а що пані де-Жонк'єр поблажливо посміхнулася, — сестра поступилася.

— Ну, гаразд! хай так, ще маленькі чверть години, але уже ж не більше як чверть, правда ж? Бо інакше я буду винна.

П'єр спокійно вичікував, не втручаючися. І знов почав оповідати своїм проникливим голосом повість, де сумніви зменшуються від жалощів до тих, хто страждає та плекає надію.

Тепер оповідання перенеслося до Люрду, на вулицю Петі-Фосе, похмуру вузьку покручену вулицю, що йде поміж злиденними оселями та грубо помащеними стінами. На нижньому поверсі одного з цих злиденних будинків, в глибині темних суточок, родина Субіру посідала одну єдину кімнату, де тулилося семеро: батько, мати та п'ятеро дітей. Там ледве можна було щось побачити; каламутне зеленаве світло трапляло з внутрішнього подвір'я, дуже маленького та вогкого, до цієї кімнати. Спали тут покотом, на долівці; їли, коли вистарчало хліба. Якийсь час батько, з професії млинар, на превелику силу знаходив собі роботу. Із цієї темної ями, з цих мізерних злиднів вийшла холодної днини місяця лютого Бернадетта, старша дочка, набрати хмизу з Марією, своєю молодшою сестрою, та Жанною, маленькою товаришкою-сусідкою.

Тут прекрасна казка почала поволі розгортатися перед слухачами: як троє дівчат зійшли на берег Ґава по той бік Замку, як вони опинилися враз на острові Шале, проти скелі Масабієль, відділеної від них тільки струмком біля млина Саві. Це була дика місцевість, куди громадський чабан часто-густо заганяв отару свиней, переховуючись від раптової зливи під цією скелею, де біля підніжжя була наче неглибока печера, заросла дикою шипшиною та терням. Хмизу траплялося мало. Марі та Жанна перейшли вбрід вузький канал, побачивши по той бік цілі купи хмизу, занесені водою; в той час, як тендітна Бернадетта, наче панянка, залишалася на березі та бідкалася, що доведеться замочити ноги. У неї на голові був висип, і мати веліла їй гаразд загорнутися в свій капюшон, великий білий капюшон, що яскраво виділявся на її старенькій чорній вовняній сукні. Вона, побачивши, що товаришки відмовляються їй допомогти, вирішила скинути черевики і панчохи. Було щось по полудні, дев'ять разів вдарило Angelus мабуть на дзвіниці парафіяльної церкви, під безмежною банею спокійного зимового неба, повитого легким пухом хмаринок. І ось на Бернадетту злетіло якесь збентеження, в ухах їй загуділо, немов під час бурі, і вона уявила, що над землею мчить борвій, схопившися з гір: вона подивилася на дерева й вражена була — жадний листок не ворухнувсь. Потім вона подумала, що помилилася, що це їй вчулося, і вже хотіла взяти свої дерев'яні черевики, як знов загудів вихор; тепер він відбився не тільки в ухах Бернадетти, але й затуманив їй зори; вона не відрізняла більше дерев, засліплена білою плямою, немов яскравим світлом, що, здавалося, зупинилося біля скелі над печерою, над тим гротом в узькій та високій розколині, подібній до стрілки склепіння в соборі. Перелякана, вона впала на коліна; що це таке, боже мій? Іноді під час хвороби, коли астма дуже душила її, вона цілими ночами бачила важкі сни, від яких у неї залишалася задуха після пробудження, навіть, коли вона нічого не пам'ятала. Її немов оповивало полум'я, а сонце проносилося поперед самими очима. Чи не приснився їй такий самий сон минулої ночі? Чи це було продовження якогось забутого попереднього сну? Потім поволі яскрава біла пляма почала набувати певної форми, дівчинці видалося, що вона пізнає цю постать, цілком білу від світла, що падало на неї. Боячися диявольського марива, Бернадетта, налякана історіями про ворожбитів, почала читати молитви з чотками. А коли світло помалу згасло, вона прилучилася до Марії та Жанни, перейшовши вбрід канал і була здивована, що жадна з них нічого не бачила, збираючи хмиз проти гроту. Повертаючись назад до Люрду, троє дівчаток розмовилися: виходить, Бернадетта щось бачила? Одначе вона не бажала одповідати, стурбована та трохи засоромлена; кінець-кінцем, вона сказала, що їй привидилося щось у білому вбране.

З того часу чутка про пригоду ширилась все далі й далі. Субіру, довідавшися про це, розгнівалися на таку дитинність та заборонили дочці повертатися до скелі Масабієль. Проте всі діти кварталу повторювали вже одне одному надзвичайну історію. Батькам Бернадеттиним довелося поступитися та пустити свою дочку до печери із пляшкою святої води, щоб переконатися, що тут не було диявольського марива .Дівчинка знов побачила яскраве світло та жіночу постать, що тепер виступала ясніше та повніше; лице їй усміхалося і вона, очевидячки, не злякалася святої води. В четвер Бернадетта прийшла знов разом із іншими і тільки тоді світозарне видіння так втілилося, що кінець-кінцем заговорило до неї: „Будь ласка, приходь сюди ще п'ятнадцять день“. Так поволі невиразний образ визначився, — щось в біле одягнене поволі перетворювалося в діву, прекраснішу за всяку царицю, якими їх малюють на малюнках.

Спочатку на запитання, що ними її ненастанно засипали, вагалася Бернадетта відповідати. Далі, немов наведена на це їхніми словами, в міру того, як люди допитувалися в неї істини, вона почала визначніше бачити перед собою світозарну істоту, вона остаточно оживала, набирала зарисів та барв, що від них дитина, розповідаючи, ніколи вже не відступала. Очі цій жінці були блакитні та дуже лагідні, уста рум'яні, усміхнені, овал обличчя поєднував чари молодощів із благістю материнства. З-під плаща, що спадав з голови до ніг, ледве видно було край пишного золотого волосся. Одежа була цілком біла та світозарна, зроблена, мабуть, з матеріалу невідомого на землі та затканого сонцем. Шарф небесного кольору, зав'язаний легким вузлом, спадав двома довгими кінцями, легкими, як ранішнє повітря. Чотки, що оповивали її праву руку, складалися з молочно-білих коралів, тим часом як їх ланки та хрест були золоті. А на білих ногах, чарівних, білих як сніжний сніг ногах, цвіли дві золоті містичні троянди, що розпустилися на цьому непорочному тілі божественної матері. Де ж Бернадетта бачила її раніш, цю святу діву, таку традиційну за простодушним описом дівчинки, без жадних дорогоцінних прикрас, сповнену первісної грації народу, що ще переживає свій дитинний вік? У якій ілюстрованій книзі, що належала братові її мамки, доброму священикові, який читав їм уголос такі гарні історії? У якій статуї, на якому малюнкові, на якому церковному вікні, розмальованому та позолоченому, у тій місцині, де вона виросла? Особливо ці золоті троянди на босих ногах, ця чудесна вигадка кохання, цей побожний розцвіт жіночого тіла, з якого лицарського роману його запозичено? З якої історії на лекції катехізису від абата Адера, з якого підсвідомого сну, що вколисував Бернадетту, коли вона блукала під тінню дерев в Бартре, безконечно повторюючи слова янгольського вітання, що їй настирливо спадали на думку?

У голосі П'єра чути ще більше зворушення; якщо він не говорив про все це простодушним людям, що слухали зворушливе оповідання, то в кожному разі сумнів в глибині його душі, що по-людському намагавсь з'ясувати всі ці чудеса, надавав абатовій мові тремтіння братнього співчуття. Він ще дужче любив Бернадетту за цю діву, таку ласкаву, таку милу, таку чутливу, що так делікатно з'являлася й зникала. Спочатку виринало яскраве світло, потім вирисовувалося видіння, воно рухалося, підходило, нахилялося, хиталося туди й сюди, невловимо прозоре та легке; і коли воно зникло, світло залишалося ще на мить, щоб згаснути, як згасає зірка. Жадна пані з тутешнього світу не могла мати такого білого обличчя з ніжним рум'янцем та бути такою по-дитячому вродливою, як на малюнках першого причастя. Шипшина біля печери навіть не дряпала її чарівних босих ніг, що цвіли золотом.

І П'єр зараз же розповідав про інші з'явища. Четверте й п'яте відбулося в п'ятницю і суботу; одначе світозарна діва, ще не мовивши свого ймення, обмежувалася посмішкою та уклоном, не мовлячи ні слова. У неділю вона заплакала й сказала Бернадетті: „Помолись за грішників“. У понеділок вона завдала їй великого горя, зовсім не з'явилася, бажаючи мабуть перевірити побожну дівчинку. Але у вівторок вона їй розкрила особисту таємницю, що про неї не треба було ніколи нікому говорити; окрім того вона визначила кінець-кінцем призначену Бернадетті місію. „Іди скажи священикам, що тут треба поставити капелю“. У середу вона прошепотіла кілька разів одне слово: „покаяння, покаяння, покаяння“, що його дитина повторювала, цілуючи землю. В четвер вона мовила: „Іди, напийся з джерела, умийся там та попоїж травиці, що росте поруч“. Слова ці Бернадетта кінець-кінцем зрозуміла, коли в неї з-під пальців з глибини печери бризнуло джерело; це було диво чудесного фонтану. Тоді настав другий тиждень. Видіння не з'являлося в п'ятницю, далі прибувало без перерви п'ять день підряд, повторюючи свої накази, поглядаючи на покірливу дівчинку з своєю ласкавого усмішкою, на дівчинку, що її обрала вона, що на кожну появу її читала молитву з чотками, цілувала землю та повзала на колінах до джерела напитися та умитися. Кінець-кінцем в четвер 4 березня, в останній день містичних побачень, пані настирливо вимагала побудувати капелю, щоб народи сюди линули процесіями з усіх країн землі. Проте досі, не вважаючи на благання Бернадеттині, таємнича жінка відмовляла відповісти, хто вона така, і тільки з четвер 25 березня, три тижні згодом, вона, склавши руки та звівши очі до неба, сказала: „Я непорочне зачаття“. Ще двічі з досить великими перервами, 7 квітня та 16 липня, видіння з'являлося: уперше, щоб сотворити чудо із восковою свічкою, що над нею Бернадетта неумисне протримала кілька хвилин свою руку і не опекла її; удруге, щоб попрощатися, кинути дівчинці останню усмішку, віддати останній уклін милої чемности. Це становило в цілому вісімнадцять з'явищ і після того діва не з'являлася.

Розповідаючи, П'єр немов роздвоївся; провадячи свою прекрасну фантастичну казку, таку втішну для страдників, він викликав у своїй душі образ цієї жалюгідної і милої Бернадетти, що так чудесно розцвітала у своєму стражданні. За брутальним визначенням одного лікаря, ця чотирнадцятилітня дівчинка довго не могла розвинутися в жінку. Лихого здоров'я, вже виснажена астмою, вона була, за його словами, просто ненормальною гістеричною істотою, напевне продуктом виродження, мабуть розумово хворою. Якщо Бернадетта не страждала на гострі нервові напади, не зазнавала під час хвороби правця і добре пам'ятала свої сни, то це пояснювали виключною дуже цікавою властивістю її хвороби. Тільки ж бо незбагнене становить чудо; наука блукає ще в пітьмі, посеред безконечних різноманітних феноменів, залежно од вдачі кожного. Скільки дівчат-чередничок раніш од Бернадетти так само бачили святу діву в такому самому дитячому освітленні! Чи не була це щоразу та сама історія, діва опромінена сяйвом, довірена таємниця, бризки з джерела, місія, що її належало виконати, чудеса, що чари від них мали навернути людність? І знов мрія ницої дитини, той самий розфарбований малюнок молитовника, ідеал традиційної краси, лагідности та чемности, наївність щодо заходів та тотожність мети, звільнення народів, побудова церкви, процесії вірних! Потім усі ці слова, що впали з неба, схожі між собою: заклик до каяття, обіцянка божественної допомоги; нове тут було тільки ця надзвичайна заява: „Я незаймане зачаття“, що пролунало як корисне потвердження устами самої святої діви тієї догми, що її оголосила римська курія три роки раніш. Тут з'являлася не діва непорочна, але „незаймане зачаття“, сама абстрактна ідея, догма, отже можна було ще сумніватися, чи справді свята діва стала б говорити такою мовою. Щодо інших слів, то можна припустити, що Бернадетта чула їх і несвідомо зберегла в куточку своєї пам'яти. Але це, звідки воно з'явилося, щоб потвердити ще заперечну догму чудесним свідченням матері, що зачала без гріха?

У Люрді зчинилося страшенне заворушення, навіть збігався народ юрбами, почали творитися чудеса, а разом з тим настали й неминучі нагінки, що зміцнювали перемогу нових релігій.

І абат Пейрамаль, люрдський парафіяльний священик, людина надзвичайно чесна, щира та розумна, міг сумлінно сказати, що він зовсім не знає цієї дитини, яка жадного разу не була на курсах катехізису. Звідки ж тут мав бути натиск зовні, завчена лекція? Тут могли впливати тільки дитинство, перебуте в Бартре, початкові виклади абата Адера, може розмови, релігійні церемонії на честь нововиголошеної догми або просто подарунок однієї з медалів, що їх сила-силенна ходила тоді по руках. Ніколи більше не виступав на сцену абат Адер, шо передрік місію візіонерці. Йому не судилося фігурувати в історії Бернадетти, хоч він перший почутив розцвіт цієї маленької душі в своїх руках. І всі невідомі сили, що ховалися в глухому селі, в цьому закуткові, обмеженому та забобонному, провадили й далі свою роботу, бентежили людей, ширячи заразу таємного. Пригадували, якийсь чабан з Аржелесу, говорячи про Масабієльську скелю, пророкував, що біля неї відбуватимуться великі події. Інші діти теж зазнавали екстазу, з широко розплющеними очима, в конвульсіях; але їм привиджувався диявол. Подих божевілля наче проносився над країною. У Люрді одна старенька оголосила, що Бернадетта просто ворожка та що в оці в неї було видно жабу. Для інших, для багатьох тисяч прочан, що збігалися юрбами, була вона святою, що в неї цілували вони край одежі. Ридання лунали в повітрі, шалений порив опановував душі, коли вона падала на коліна перед печерою із запаленою восковою свічкою у правиці, перебираючи чотки лівою. Тоді ставала вона дуже бліда й гарна, вона перероджувалася. Риси їй оживлялися, напружувалися з виразом надзвичайного блаженства, очі сяяли світлом, а піврозкриті уста ворушилися, немов ронячи невловимі слова. І без сумніву вона не володіла більше собою; захоплена своєю мрією, абсолютно віддана їй в тому вузькому, — обмеженому оточенні, де вона жила, сни свої переносячи в життя, вважаючи їх за єдину незаперечну дійсність, готова була обстоювати виявлене їй ціною своєї крови, повторюючи його до кінця та все з тими самими незмінними подробицями. Бернадетта не брехала, бо не вміла, не могла, не хтіла бажати чогось іншого.

Тепер П'єр із захопленням малював чарівну картину старовинного Люрду, цього маленького, побожного містечка, що дрімало біля підніжжя Піренеїв. За давніших часів замок на своїй скелі на перехресті, де сходяться сім долин Леведену, був ключем на горах. Але тепер, прийшовши до занепаду, це була просто халупа, що поволі перетворювалася на руїни біля входу до глухої розколини… Сучасне життя тут спинилося, наштовхнувшись на грізну перегорожу величних снігових верхівок, і тільки транспіренейська залізниця, як би її вибудували, могла б утворити діяльне сполучення в цьому відокремленому куточкові, де дрімотне існування людей застоювалось, мов стояча вода. Отже, забутий Люрд дрімав, щасливий та флегматичний посеред одвічної тиші, із своїми вузькими вуличками, вистеленими кругляками, та чорними домами, мармуром обрамленими. Старовинні дахи тіснилися ще цілою масою на схід від замку; вулиця, що вела до гроту, називалася тоді „Лісовою“ і являла собою не більше, як пустельну дорогу, де не було проїзду. Жаден будинок не спускався до Ґава, що котив увесь час свої шумливі хвилі серед тихої самоти, попід тінню дерев, поміж високих трав… На площі Маркадаля в буденні дні мало людей було видко: дбайливі господині поспішали по харчі, а дрібні рантьє розгулювали від нічого робити. І треба було чекати неділі, або ярмарку, щоб побачити на громадському полі пристойну людність, юрбу скотарів, що сходили з далеких гірських рівнин із своїми отарами. Під час купелевого сезону з'їздилися купальники з Котре й Баньєру, місцевість оживала: диліжанси переїздили містом двічі на день, але вони з'являлися з По дуже лихим шляхом, і доводилося їм переїздити вбрід Допако, що часто-густо виходив з берегів. Тоді подорожні сходили вгору високим узвозом Нижньої вулиці, обгинали церковну терасу, отінену високими в'язами. А яка тиша панувала навколо цієї церкви і всередині і в ній самій, збудованій наполовину в еспанському стилі, із старовинними скульптурними оздобами, колонами, запрестольними образами, статуями. Цей храм населений був золотими видіннями та розмальований тілами, немов спеченими від часу і наче осяяними містичними лямпадами. Уся людність приходила сюди молитися, насичувати зори цією таємничою мрією. Невірних тут не було; тут жив народ первісної віри, кожна корпорація йшла під прапором свого святого. Всілякі братства поєднували все місто святочними ранками в одну християнську родину. І як дивна квітка, що виросла в обраному сосуді, тут панувала надзвичайна чистота: молоді хлопці не знаходили навіть домів розпусти, де б їх чекала загибель; усі молоді дівчата виростали чудесно невинні на очах святої діви, подібної до вежі з слонячої кістки та трону мудрощів.

І як зрозуміло, що Бернадетта, роджена на цьому ґрунті святощів, розцвітала там, як дика троянда на кущах придорожньої шипшини. Вона була квіткою цієї давньої країни, сповненої віри та чесноти; звичайно, вона й не могла б вирости десь в іншому місці, не могла б виявитися й розвинутися серед інших умов; це можливо було тільки тут, серед цієї запізнілої раси, серед сонної тиші дитинного народу, під моральною дисципліною релігії.

І яка любов зараз оточила її, яка сліпа віра в місію дівчинки, яка велика втіха і яка надія з перших чудес. Довгими радісними покликами зустріли зцілення старого Бурієта, що до нього повернувся зір, та маленького Жюстіна Буюгорта, який воскрес у крижаній воді джерела. Кінець-кінцем свята діва заступилася за покривджених, примушуючи жорстоку мачуху-природу бути справедливою та милосердою. Це було нове царство божественної всемогутности, що ставило догори дном всі світові закони задля добробуту страждальників та сіромах. Чудеса множилися; вони вражали, з дня на день все надзвичайніші, як незаперечні докази Бернадеттиної правдивости. І вона дійсно була як троянда божественного квітника, що розливає запашний дух та створює навколо себе всі інші квіти благодаті й спасіння. П'єр, дійшовши до цього місця, знов почав описувати чудеса і хотів провадити далі, розповісти про чудесний тріюмф ґроту, як сестра Гіяцінта, вмить отямившись від зачаровання, що навіяло на неї оповідання, жваво скочила на рівні ноги.

— Ну, справді, це ж безглуздя… Зараз битиме одинадцята…

Вона казала правду. Поїзд проминув Морсе й наближався до Монде-Марсану. — Черниця заляскала в долоні.

— Тихо, діти мої, тихо!

Цього разу не наважувалися їй перечити, бо вона цілком мала рацію: таких речей неможна було дозволяти. Але яка шкода не дослухати продовження, зупинитися на самій середині історії! Десятеро жінок з останнього переділу навіть почали щось бурчати розчаровані, тим часом як хворі, все ще витягнувши шию, з широко розплющеними очима, що бачили ще в далені світло надії, здавалося, все ще слухали. Ці повсякчасні чудеса сповняли кінець-кінцем душі їхні величезною, могутньою радістю.

— Ну, — весело додала черниця, — лежіть тепер тихо усі, щоб і слова не було чути від хворих, інакше кара буде!

Пані де-Жонк'єр добродушно засміялася.

— Слухайте, діти мої, спіть, будьте розважливі, щоб назавтра вистарчило вам сили від усього серця помолитися у ґроті.

Тут тиша залягла, ніхто не мовив і словечка. Тільки колеса гуркотіли та шалено трусило: поїзд мчав з розгону серед нічної темряви.

Спати П'єр не міг. Поруч його тихенько вже хропів Герсен, із щасливою усмішкою, хоч і твердо було йому лежати на лавці. Священик довго бачив перед себе широко розплющені очі Марі, осяяні відблиском чудес, що про них він допіру розповідав. Вона глянула на нього, а потім повіки їй сплющилися, і абат не знав, чи спить вона, чи у думці переживає з заплющеними очима ненастанні чудеса. Тепер хворі уголос марили, час від часу сміялися, а сміх їхній переривався безтямним стогнанням. Може снилося їм, як арханголи роздроблюють тіло їхнє, щоб вирвати звідти хворобу. Інші страждали на безсоння, крутилися, заглушуючи ридання, у темряву утупившись. І перед дією таємницею, що перед ним повставала, він тремтів розгублений, не розуміючи, що з ним коїться тут, посеред рідного людства, що так тяжко страждає. І кінець-кінцем ненависний став йому власний розум, він у тісній спілці з цими покірливими людьми вирішив вірити, як вони. До чого фізіологічне розслідування справи Бернадетти, таке складне та надто неповне? Чому не поставитися до дивної дівчинки, як до вісника з іншого світу, обраного невідомою, божественною рукою? Лікарі були тут не більше, як неуки, з брутальними руками, в той час, як так втішно було забутися уві сні, коли тебе вколисує віра дитяча, в чарівних садах неможливого! Кінець-кінцем абат пережив чарівну хвилину спокійної довірливости, облишивши бажання собі щось пояснити, беручи візіонерку такою, яка вона є, з її розкішним акордом чудес, цілком віддаючися богові, залишаючи йому думати й бажати за себе. І П'єр почав дивитися у вікно крізь скло, не насмілюючись спустити його, щоб не простудити сухітних; і бачив він безмежну нічну темряву, що оповивала околиці, де мчав поїзд. Мабуть тут гроза пролинула; небеса стали надзвичайно чисті, наче обмиті дощем. Буйні зорі сяяли на щойно вимитому темному оксамиті, освітлюючи таємничим блиском свіжі та мовчазні лани, що стелилися під серпанком мороку в безкрай та спали тихо посеред своєї самоти. Через Лянди, через долини й горби, ваґон страждання й лиха все котився, розпечений, заражений, скорботний та жалібно кричав посеред ясної тиші цієї царственної ночі, такої прекрасної й нескаламучено спокійної.

О першій ранку проминули Ріскль; мовчанка тривала, важка, сповнена галюцинацій, а ваґон ненастанно штовхало; о другій, біля Вік-Бігорн чути стало глухі стогнання: через лихий стан дороги трясло шалено.

І тільки в Тарбі, о пів до третьої, тишу порушено; прочани почали читати вранішні молитви ще глупої ночі. Прочитали Pater, Ave, Credo — то був заклик до бога, прохання у нього доброго дня, щастя. О, боже мій! подай мені сили уникнути всього злого, саме добро творити, перенести всілякі страждання!

Тепер зупинитися мали тільки аж у Люрді. Ще якихось три чверті години, і Люрд засяє із своєю безмежною надією серед мороку цієї ночі, жорстокої та довгої. Важко прокидатися було хворим, трусила їх пропасниця, прокидалася остання тривога серед ранішньої кволости, в жорстоких болях, що знов починалися.

Але сестру Гіяцінту особливо турбував невідомий хворий, що вона йому ненастанно обтирала обличчя, вкрите потом. Досі він був ще живий; вона спостерігала його, не засинаючи й на хвилинку, прислухаючися до його ледве помітного подиху, зосередкувавшись на бажанні довезти його принаймні до ґроту.

Враз вона перелякалася й мовила до пані де-Жонк'єр.

— Будь ласка, передайте мені пляшку з оцтом… Він, здається, не дихає.

Дійсно, хвилину вже вона не чула подиху хворого. Очі йому все заплющені були, рот напіврозкритий, але більш бліднути він не міг; був цілий холодний та темний, як попіл. А ваґон котився, брязкаючи своїм залізним причандаллям та йшов, здавалося, все швидше та швидше.

— Я витру йому скроні, — почала знов сестра Гіяцінта. — Допоможіть мені.

Враз від страшенного штурханця невідомий впав з лавки горілиць.

— Ах, боже, та поможіть мені підвести його!

Невідомого підняли, він був мертвий. Довелося знов посадовити його в куточкові, спиною до перегорожі. Він сидів просто, з витягнутим тулубом, і тільки голова мерцеві злегка похитувалася від кожного поштовху. Поїзд так само мчав із страшенним гуркотом, тим часом як паротяг, мабуть радіючи, що ось-ось подорожі край, здобувався на пронизливі свистки; то була ціла фанфара крикливих радощів, що вражала вухо серед тихої ночі. Тут безконечні півгодини подорож закінчувалася з мерцем. Дві буйні сльози скотилися сестрі Гіяцінті по лицях, вона згорнула руки й почала молитися. Весь ваґон тремтів, лякаючися такого страшного сопутника, що його надто пізно везли до стіп святої діви. Одначе надія сильніша була за страждання; усі недуги, що їх тут понад вінця випирало, були безсилі, хоч і прокинулися вони з новим завзяттям, побільшуючись, роздратовуючись під тиском непереносної утоми; проте веселий спів залунав, коли урочисто в'їздили в країну чудес. Хворі заспівали Ave посеред сліз, вирваних стражданням, страшенного лементу, серед гамору, що все дужчав, а стогнання переходили кінець-кінцем в покрики надії.

Марі знов взяла П'єрову руку в свої гарячі пальчики.

— О, боже, він умер, а я так боялася вмерти в дорозі… І ось таки приїхали… приїхали!..

Священик тремтів, страшенно схвильований.

— Це тому, що ви маєте зцілитися, Марі, і я теж зцілюся, якщо ви помолитеся за мене.

Паротяг скаженно свистів в блакитних сутінках, поїзд наближався до станції, вогні Люрду блищали на обрії. І всі прочани проспівали ще одного останнього гімна, історію Бернадетти, нескінченну скаргу на шістдесят строф, де янгольське вітання безконечне повторюється, як приспів, настирливо запаморочує голову, розкриває небеса екстазу.

——————

1. Сутана — священича одіж ряса.