Люрд/День третій

by Еміль Золя

◀ День другий

Люрд Еміль Золя пер.: Наталя Романович-Ткаченко День третій

День четвертий ▶

Київ: Державне видавництво України, 1930

 

ДЕНЬ ТРЕТІЙ.

I.

Цього чудесного, серпневого ранку, ясного та теплого, Герсен о сьомій годині встав уже та докінчував свою туалету в одній з двох маленьких кімнат, що він їх мав щастя винаймати на третьому поверсі готелю З'явлень, на вулиці Ґроту. Ліг він був об одинадцятій годині, чудесно виспавсь і причепуривсь; і зараз же пішов до другої кімнати, де перебував П'єр. Але той, повернувшися о другій годині, довго боровся з безсонням і заснув тільки на світанку, отже ще не прокидавсь. Сутана його, що валялася на стільці, його інша розкидана одежа говорили за втому та хвилювання.

— Ах, ви, ледарюго, — весело скрикнув де-Герсен. — Хіба не чуєте, як дзвонять дзвони?

П'єр скочив, непорозуміло озираючись у тісній готелевій кімнаті, заллятій яскравим соняшним світлом. У незачинене вікно справді лунали радісні дзвони, ціле місто гуло та раділо.

— Нізащо нам не встигнути на восьму до лікарні, щоб захопити з собою Марі: ми ж, звичайно, будемо снідати.

— А розуміється. Хутчій скажіть дати нам дві чашки шоколяди. Я зараз встаю і вмент одягнуся.

Залишившись сам, П'єр скочив з постелі, хоч ломило йому всі члени, та почав сквапно одягатися… Він ще вмивавсь, освіжуючися холодною водою, як Герсен, що не міг і хвилинку сам побути, знов з'явився.

— Я дав розпорядження, нам зараз принесуть… Ах! цей готель! Чи бачили ви господаря, пана Мажесте, у білому одязі, що так важно сидить собі в своїй конторі. Здається, у них люду, як оселедців у бочці, ніколи не бачив такого стиску… Та який неймовірний гомін! Мене тричі буджено цієї ночі. Я не знаю, що діялося в сусідній кімнаті; ось і зараз там вовтузяться за стіною, якийсь шепіт, зідхання…

Він сам себе перервав, щоб спитати:

— Ну, і добре вам спалося?

— Та де там, — відповів П'єр. — Я був надзвичайно знесилений і довго не міг заснути. Без сумніву, це від того гомону, що ви кажете.

Він і собі почав розводитися про тонкі перегорожі, про те, що готель переповнений подорожніми, що їх порозташовували по всіх закутках. Скрізь чути незрозуміле стукотіння; бігають, важко ступають коридорами, страшні голоси здобуваються невідомо звідкіля; що й говорити вже про стогнання хворих, про кашель, страшний кашель, який наче виходить з кожної стіни. Очевидячки, цілісіньку ніч люди то входили, то виходили, вставали та знов лягали; бо тут не дотримувалися годин, живучи серед безладу нервових збурень, ішли на молитву, як ідуть звичайно на якусь громадську розвагу.

— Ну, а Марі? Яку ви її вчора увечері залишили? — ураз запитав де-Герсен.

— З нею багато краще, — мовив священик. — Од страшного нападу розпуки вона знов повернулася до своєї мужности та непохитної віри.

Коротенько помовчали.

— О, я а ні трохи не турбуюся, — знов почав батько із своїм спокійним оптимізмом. — Побачите, що все піде чудесно… А щодо мене, я захоплений. Я удавався до святої діви з моїми справами, — знаєте, мій видатний винахід з повітряними бальонами, що ними можна керувати. І ось уявіть собі, вона вже виявила до мене свою милість! Так, так, учора ввечері, розмовляючи зо мною, абат де-Ґермуаз обіцяв знайти мені в Тулузі капіталіста, що напевне погодиться дати потрібні кошти на моє підприємство; він має серед своїх приятелів одну багатющу людину, що цікавиться механікою! Я зараз побачив у цьому перст божий.

І він засміявсь своїм дитячим сміхом. А тоді додав:

— Яка чудова людина, цей абат де-Ґермуаз! Пополудні я подивлюся, чи не можна буде мені влаштувати з ним подорож до цирку Ґаварні, дуже економно.

П'єр, що взявся платити за все, за помешкання в готелі та інше, почав по-дружньому умовляти старого.

— Розуміється, не втрачайте нагоди одвідати гори, якщо вам так хочеться; дочка ваша щаслива буде, коли ви зробите собі таку приємність!

Тут їх перервала служниця, що принесла дві чашки шоколяди з двома маленькими хлібинами на підносі, накритому скатертиною. А що вона залишила двері відчинені, то перед ними видно стало частину коридору, що йшов анфіладою.

— Еге! Кімнату сусіди мого вже прибирають! — зауважив зацікавлений Герсен. — Він жонатий, правда?

Служниця здивувалася.

— О ні, він зовсім один!

— Як так? Але ж там увесь час метушня була, а сьогодні вранці у нього розмовляли, зідхали!

— Цього не може бути; він зовсім один. Тепер сусіда ваш пішов, звелівши якнайшвидше прибрати помешкання. Там у нього одна кімната з великою шафою в стіні, а ключ від неї взяв він з собою… Мабуть, там у нього гроші заховані…

Вона забалакалася, розставляючи на столі чашки з шоколядою.

— О, це цілком поважний добродій. Того року він залишив за собою один з маленьких окремих павільйонів, що їх пан Мажесте винаймає на сусідній вулиці. Але тепер оце він трохи запізнивсь, і йому довелося завдовольнитися з однієї кімнати! це, правда, його дуже засмутило. А що він не хоче їсти спільно з усіма, то каже подавати собі нагору, і замовляє все найкраще, п'є чудесне вино.

— Ось що, — весело мовив де-Герсен, — ну мій сусіда, виходить, надто добре сам самісінький вчора пообідав.

П'єр слухав уважно.

— А з мого боку, здається, вмістилися дві пані з паном та хлопчик на милиці?

— Так, пане абате, я їх знаю. Тітка, пані Шез, взяла одну з цих кімнат, а панство Віньєронів, із своїм сином Ґуставом, мусять тіснитися в другій. Ось уже другий рік приїздять вони до нас. О! це теж чудесні пани.

Уночі П'єрові, справді, чути було голос Віньєронів, що його мабуть мучила спекота. Далі служниця, розбалакавшись, перерахувала інших мешканців в коридорі; ліворуч священик, мати з трьома дочками та двоє поважних старих, чоловік з жінкою; праворуч знов самітний добродій, самітна молода дама, та ще ціла родина з п'ятьма маленькими дітьми. Готель був повний, аж по саме горище. Служниці, повіддававши свої кімнати подорожнім, спали покотом у пральні. Учора вночі понаставляли складаних ліжок навіть на сходах кожного поверху. Одній поважній духовній особі довелося спати на більярді.

Коли служниця нарешті пішла собі, а чоловіки напилися шоколяди, Герсен поспішив до своєї кімнати знов помити руки, бо дуже дбав за вигляд свій; а П'єр і собі на хвилинку вийшов на маленький балкон, куди його привабило сонце. Всі кімнати третього поверху з цього боку готелю мали балкони, з вирізними дерев'яними балясками. Абата чекала тут надзвичайна несподіванка. На сусідньому балконі, який виходив з кімнати самітного добродія, він побачив жінку, що висунула голову з дверей, і впізнав в ній пані Вольмар: це безперечно була вона із своїм подовгастим обличчям та тонкими, млостю уповитими, рисами; це були її великі, чудесні очі, що палали вогнем, та чад від часу застелювалися якимось туманом, хвилястою димкою й згасали. Перелякана, вона одкинулася назад, пізнавши П'єра. Він так само хутко одійшов, збентежений та засмучений тим, що налякав її. І враз він все зрозумів: добродій, що не знайшов іншого помешкання, ховав тут од усіх свою коханку, замикав її до шафи, поки поралися в кімнаті, годував її стравами, що їх йому приносили нагору, пив з нею з однієї шклянки; отже нічний гомін з'ясовувався дуже просто. Вона мусіла перебути три доби у справжньому ув'язненні і віддавалася божевільній пристрасті у цій замкненій кімнаті. Коли кімнату прибрано, вона мабуть ризикнула відчинити шафу зсередини та висунула голову крізь балконові двері, щоб поглянути, чи не повертається її коханий. Так ось чому її невидко було в шпиталі, де маленька пані Дезаньйо раз-у-раз запитувалася про неї?! П'єр завмер на місці, схвильовано поринув в глибоку задуму, уявляючи собі це існування знайомої йому жінки, ці тортури подружнього життя в Парижі поміж лихою свекрухою та бридким чоловіком, а тоді раз на рік ці три дні цілковитої волі, цей вибух кохання під приводом послужити в Люрді богові. Сльози, що їх він сам не міг з'ясувати, закипіли йому десь всередині, в надрах його істоти, в глибині його доброхітньої чесности, і напливали на очі йому, охопленому безмежним сумом.

— Ну щож, ідемо? — гукнув весело Герсен, з'являючись знов в рукавичках, затягнутий у свій сірий сукняний жакет.

— Так, так, ходімо, — відповів П'єр, оглядаючись та шукаючи свого капелюха, а заразом витираючи очі.

Входячи вони почули грубий голос Віньєронів, що надто гучно вичитував ранішніх молитов. Але їх особливо зацікавила одна зустріч: у коридорі вони стикнулися з чоловіком років на сорок, сильним та кремезним з чудесними бакенбардами. А втім він одвернувся та пройшов так хутко, що ні П'єр, ні Герсен не встигли розглянути його обличчя. В руках він мав якийсь добре загорнутий пакунок. І він встромив ключа у двері, розчинив та знов замкнув за собою їх, прослизнувши в них як тінь, без найменшого шелесту.

Герсен обернувся.

— Еге, це самітний добродій… Мабуть, він ходив на базар та несе собі щось смачне.

П'єр удав наче нічого не чує, бо уважав він свого сопутника за надто легковажного, щоб звірятися йому з чужою таємницею; до того абатові стало ніяково; збентеження та якийсь цнотливий жах охопили його на думку про цю розкриту інтриґу, де гріховна плоть брала своє в оточинах містичного захоплення, що віяло навкруги.

Вони прийшли до шпиталю саме в той момент, коли виносили хворих, щоб їх відпровадити до Ґроту. Вони знайшли Марі дуже веселою, вона добре виспалася. Вона поцілувала батька та насварилася на нього, довідавшись, що все ще нічого не вирішив він із своєю подоріжжю до Ґаварні. Якщо він не поїде туди, то дуже її засмутить. А втім вона говорила із своїм бадьорим, усміхненим виглядом, що сьогодні іще не буде їй зцілення.

А тоді почала вона прохати П'єра, щоб той здобув для неї дозвіл перебути цілу наступну ніч перед Ґротом: це була особлива ласка, палке бажання усіх, але її зазнавали на превелику силу одиниці. Спочатку він повстав проти цього, боячися, що нічне перебування під одкритим небом пошкодить на її здоров'я, але мусів поступитися, бачучи, як страшенно засмутилася хвора на його відмову. Безперечно, вона, сподівалася, що свята діва почує її тільки на самоті, серед глибокого спокою нічної темряви. Цього ранку Марі стало тяжко посеред натовпу хворих, скупчених перед Ґротом, і вона попрохала одвезти себе до лікарні ще з десятої години ранку, жаліючися, що яскраве соняшне світло ріже їй очі.

Коли батько та священик улаштували її знов у палаті св. Ґоноріни, вона дала їм відпустку на цілий день.

— Ні, не приходьте по мене, я не повернуся пополудні до Ґроту, це марне… Але сьогодні увечері о дев'ятій я чекатиму вас, П'єре. Це умовлено, ви мені даєте слово чести?

Абат потвердив, що вживе всіх заходів отримати дозвіл, що удасться, як треба буде, до отця Фуркада.

— Отже, люба моя, до вечора, — додав і собі Герсен, цілуючи дочку.

І вони її залишили, цілком спокійну, в постелі; вона була охоплена якоюсь думкою й дивилася у простір своїми всміхненими, замріяними очима.

Коли вони повернулися до готелю З'явлень, було тільки пів на одинадцяту. Герсен, захоплений чудесною годиною, забажав поснідати зараз, щоб якнайшвидше вирушити на оглядини Люрду. Але йому треба було раніш зайти до себе в кімнату; П'єр пішов за ним, і тут вони натрапили на несподівану драму. Двері Віньєронів широко були розчинені; видно було малого Ґустава на канапі, що була йому за ліжко. Він був страшенно блідий, непритомний, і батьки налякалися, що це вже йому кінець. Пані Віньєрон, впавши на стільця, не могла ще отямитися з переляку; в той час чоловік її метушився з кутка в куток, наштовхувався на меблі та готував нашвидкуруч шклянку води з цукром та ліками. Але чи чувана річ? Хлопчина, ще такий міцний, враз знепритомнів, став білий, як курча. І він дивився на пані Шез, тітку, що стояла перед канапою з таким здоровим виглядом цього ранку; йому руки тремтіли ще дужче, непокоїла його думка, як цей дурний напад забрав би йому сина, і багатий спадок вислизнув би від них назавсіди. Батько був несамовитий, він розціпив зуби хлоп'яті і силоміць примусив його випити цілу шклянку. Проте, коли той зідхнув та розплющив очі, батьківська добродушність повернулася до нього: він заплакав, називав сина своїм маленьким чоловічком. Тоді підійшла пані Шез, але Ґустав відтрутив її рухом брутальної ненависти, наче зрозумів ту моральну розпусту, що до неї призвели його батьків гроші цієї жінки. Ображена старенька сіла віддалік, поки батько з матір'ю, уже заспокоєні, дякували святій діві, що зберегла їм любе маленя, а хлопчисько посміхався тонкою та неймовірно сумною усмішкою, знаючи все та втративши, п'ятнадцятилітній, смак до життя.

— Чи не можемо ми вам допомогти чимнебудь? — привітно запитав П'єр.

— Ні, ні, дуже вам вдячний, шановний добродію, — відповів Віньєрон, виходячи на хвилинку до коридору. — Так, у нас зчинився чималенький сполох! Ще б пак, єдиний син і такий же він нам любий!

Навколо них година снідання звела на ноги цілий готель. Двері ляскали, на коридорах та на сходах линув ненастанний шепіт. Три дорослі панни промчали повз у вихорі своїх спідниць. У сусідній кімнаті ревіли маленькі діти. Далі побігло схвильоване у цій шарпанині стареньке подружжя; священики, забувши свою гідність, підхоплювали обома руками поли довгої сутани і теж тупотіли слідком за іншими. Згори донизу дерев'яні помости ходором ходили під надмірною вагою цього люду, накопиченого по всіх закутках. Служниця, з цілим сніданком на підносі, постукала до кімнати самітного добродія; їй довго не відчиняли; нарешті двері розчинилися і видко було прибрану кімнату, де добродій був сам і стояв спиною до входу; а коли служниця вийшла, вона зачинила за собою двері.

— О, я сподіваюся, що тепер усе скінчено, і свята діва зцілить його, — повторював Віньєрон, що не залишав своїх обох сусідів. — Ми йдемо снідати. Признаюся вам, що ця історія примусила мене страшенно зголодніти, і я тепер люто хочу їсти.

Коли П'єр з Герсеном зійшли, вони прикро були вражені, не знайшовши вільного куточка у спільній їдальні. Там була страшенна тіснота, і деякі, ще порожні, місця враз позахоплювано. Льокай сказав, що з десятої ранку до першої їдальня була переповнена; апетит гостям особливо більшав від свіжого гірського повітря. Довелося покірливо перечекати; вони попрохали льокая сказати їм коли звільниться два накриття. Не знаючи, куди себе подіти, почали вони переходжуватися перед готелем, що виходив на вулицю, де ненастанно сновигало безліч по-святочному вбраного люду.

Але ось з'явився власник готелю З'явлень пан Мажесте, власною персоною, весь у білому; він надзвичайно ввічливо сказав:

— Чи не вгодно вам, шановні добродії, пройти до сальону?

Господар був сорокап'ятилітній огрядний добродій, що намагався величньо носити своє ім'я. Лисий, гладкий, з круглими голубими очками на восковому обличчі, з потрійним підборіддям, він тримався дуже вельможно. Прибувши сюди з Неверу із своїми двома сестрами, що працювали в сирітському домі, оженився він з мешканкою Люрду, маленькою смаглявою чорнявкою. Удвох вони, ще не минуло й десять літ, перетворили свій готель в одну з найбагатших та найпопулярніших гостиниць міста. Кілька років тому господар завів ще торговлю священними речами, що їх накопичено було у великій крамниці ліворуч будинку. Там торгувала молоденька небіжка подружжя, під оком пані Мажесте.

— Може панове ласкаві будуть посидіти у сальоні? — твердив власник готелю, що йому П'єрова сутана вселяла особливу пошану.

Але гості воліли проходжуватися, або постояти на свіжому повітрі. Тоді Мажесте залишився з ними, бажаючи побазікати хвилинку, як це звичайно він робив із усіма клієнтами, що він їх хотів пошанувати. Розмова спочатку точилася про вечірню процесію із свічками, що мала бути чудова за такої прекрасної години. У Люрді тепер зібралося понад п'ятдесят тисяч подорожніх, багато публіки прибуло з усіх сусідніх лікувальних станцій; а тому й така тіснота за табльдотом. Ще може у місті забракне хліба, як це й було минулого року.

— Бачите, який у нас стиск; ми просто не знаємо, як повернутися. Я справді невинний, що вам довелося трохи почекати.

У цю хвилину підійшов листоноша з великою купою газет та листів, що він їх поклав у конторі на столі. Тоді, не випускаючи з рук останнього листа, він запитав:

— А чи не у вас зупинилася пані Маз?

— Пані Маз, пані Маз, — повторював власник готелю, щось пригадуючи. — Ні, такої у нас рішуче немає.

П'єр, почувши, підійшов та мовив:

— Пані Маз? Така є; вона, здається, зупинилася у сестер незайманого зачаття, у „Блакитних сестер“, як їх називають тут, коли я не помиляюся.

Листоноша подякував і пішов. На вустах Мажесте в той час з'явилася гірка посмішка.

— „Блакитні сестри“, — прошепотів він, — ах, ці вже блакитні сестри…

Він скосив очі на сутану П'єрову, тоді враз урвав свою мову, щоб не прохопитися. Одначе, серце його було повне гризоти і йому хотілося полегшити себе; цей молодий священик з Парижу, мабуть, вільнодумець, мабуть він не бере участи у цій банді, як господар називав усіх службовців біля Ґроту, усіх, хто набивав кишеню за допомогою люрдських чудес. Поволі він осмілів.

— Пане абате, присягаюся вам, що я добрий католик. А втім, ми усі тут такі. І я ходжу до церкви, говію перед Великоднем… Але, справді, повторюю, не слід би черницям тримати готелів. Ні, ні, це зовсім не відповідна справа!

І він почав висловлювати свою злість комерційної людини, що страждає від незаконної конкуренції. Невже ці черниці незайманого зачаття, ці „Блакитні сестри“ не могли обмежитися своєю справжньою ролею: готувати облатки на причастя, чистити та лагодити священні убори та покрови?! Але ні! Вони обернули свій манастир на величезний готель, де самітні панії винаймали окремі кімнати та їли за спільним столом, коли не хотіли брати їжу до себе до хати. Усе там було дуже чисте, дуже гарно влаштоване і недороге, завдяки тисячам привилеїв, що їх мали в манастирі. Жаден готель в Люрді стільки не працював.

— Але кінець кінцем, хіба це пристойно? Черниці — і враз торгують супою! Додайте до цього, що настоятелька їхня — жінка з головою. Коли вона побачила, що сюди ринули багатства, то зараз захотіла забрати їх для однієї своєї обителі й рішуче відділилася від манахів Ґроту, що гадали прибрати її до рук. Так, пане абате, вона пішла до самого Риму, виграла справу і тепер загребає гріш. Черниці, черниці, боже мій, понизитися до умебльованих кімнат та тримати табльдот! — Він підніс руки до неба, він задихавсь.

— Але, — обережно зауважив кінець кінцем П'єр, — якщо в вашому готелі повно, якщо ви не маєте жадного ліжка, жадної вільної тарілки, куди б ви встромили подорожніх, як би їх зібралося ще більше?

Мажесте живо заперечив:

— Ах, пане абате, зараз видно, що ви не знаєте місцевих умовин. Під час національної прощі, правда, ми працюємо на славу, годі тут скаржитися. Але триває це якихось чотири-п'ять день, тоді як під звичайний час одвідувачів значно менше… О, я, богу дякувати, завсіди завдоволений. Готель мій відомий, він не згірший від готелю біля Ґроту, що на ньому люди нажили собі вже два маєтки. А проте, як собі хочете, прикро бачити, як „Блакитні сестри“ вершки збирають з подорожніх, перехоплюючи від нас паній з буржуазії, що живуть у Люрді по два і по три тижні, завсіди під спокійну годину, коли люду мало. Розумієте, це найвиборніша публіка, жінки освічені, що терпіти не можуть шуму, ходять молитися до Ґроту самі, залишаються тут цілими днями і платять за все не торгуючися.

Пані Мажесте, що її ні П'єр ні Герсен не помічали досі, схилену над реєстром, де вона перевіряла рахунки, зайшла й собі до спільної розмови, зауваживши своїм трохи гострим голосом:

— Ось минулого року, шановні добродії, у нас прожила так одна цілі два місяці. Вона ходила до Ґроту, поверталася звідти, тоді знов ішла, їла, лягала спати. І ніколи жадного слова, завсіди вона з усього була завдоволена. Ця панія заплатила, навіть не поглянувши на рахунок… Ах, ось яких мешканців шкода!

Вона встала з місця, маленька, суха, смаглява, вся в чорному і почала пропонувати свій крам.

— Якщо панове бажають придбати щось на спомин про Люрд, прошу нас не забувати. Тут, поруч, ми тримаємо крамницю, де ви знайдете багато найпотрібніших речей… Мешканці нашого готелю, звичайно, нікуди не вдаються купити щось, крім як у нас.

Але Мажесте знов мотнув головою з своїм виглядом побожного католика, що болю йому завдають спокуси віку.

— Звичайно, я маю пошану до всечесних отців, але не можна не признатися, надто вже вони загребущі. Чи ви звернули увагу на крамничку, яку вони влаштували біля Ґроту, та де повсякчас повно народу? Там ченці гандлюють священними речами та свічками. Деякі священики кажуть, що це просто сором і що треба знов вигнати крамарів з храму… Є також чутка, що ченці завідують крамницею, великою крамницею проти нашого готелю та постачають крам дрібним крамарям у місті. Нарешті, як вірити поголоскам, вони тримають у руках усю торговлю священними речами та беруть певний відсоток від продажу чоток, статуй та медалів, що розходяться в Люрді цілими мільйонами.

Він понизив голос, тому що його обвинувачення були тепер дуже невиразні і скінчив тим, що злякався власної довірливости до цілком незнайомих йому людей. Але лагідне, уважне обличчя П'єрове заспокоїло його; трохи згодом Мажесте знов заговорив із запалом ображеного конкурента, що намірився висловитися до краю.

— Розуміється, у всьому цьому, мабуть, багато прибільшення. А проте це дуже сумно для релігії, що преподобні отці тримають крамниці, як останній з нас… Ось я, справді, не почну ж я вимагати своєї частки з тих грошей, що їх вони отримують за свої служби божі, або відсотків з їхніх подарунків? Нащо ж тоді вони починають гандлювати крамом, що ним гандлюю я? Минулого року ми мали дуже невеличкий зиск через них. Нас і так тепер надто багато, кожен важить нажитися коштом господа бога в Люрді, і незабаром тут забракне хліба на прожиток та води напитися… Ах, пане абате, хоч свята діва ласкаво перебуває з нами, одначе часом нам кепсько ведеться!

Один з подорожніх покликав господаря, але він повернувсь саме в ту хвилину, коли молода дівчина прийшла до пані Мажесте. Це була Люрдська тубільчиня, гарненька, маленька та огрядна, з чудесним чорним волоссям та круглим ясним веселим личком.

— Наша небога Аполліна, — мовив Мажесте. — Вже два роки вона тримає нашу крамницю. Це дочка брата моєї дружини, людини незаможної; вона пасла стадо в Бартре, а ми зворушені її вродою вирішили взяти малу до себе; і не шкодуємо, бо з неї вийшла чудесна дівчина й гарна продавчиня.

Але дядько промовчав за одну дрібничку, а саме за не дуже гарну славу про Аполліну. Її бачили вечорами з молодими парубками на надбережжі Ґава. Проте, ця дівчина справді як скарб була господарям; вона притягала покупців саме своїми чорними великими очима, що так охоче сміялися. Рік тому Жерар де-Пейральонґ не виходив з крамниці, і тільки думка про добру партію, що блукала йому в голові, заваджала мабуть перебувати йому там і тепер. Його, здається, заступив ґалянтний абат де-Ґермуаз, що приводив чимало знайомих паній до крамниці купувати.

— Ах, ви говорите про Аполліну? — встряла пані Мажесте, повернувшися з крамниці, — ви не помітили, шановні добродії, однієї речі: її надзвичайну подібність до Бернадетти… Чекайте, ось там на стіні фотографія Бернадеттина, коли їй було вісімнадцять років.

П'єр та Герсен підійшли, а Мажесте гукнув:

— Це сама Бернадетта, але це Аполліна, тільки куди менш вродлива, сумна та злиденна.

Нарешті прийшов льокай та оголосив, що звільнився маленький столик. Герсен двічі вже марно кидав оком до їдальні, палаючи бажанням поснідати та швидше піти десь цієї чудесної години. Отже він поквапився, не зважаючи більше на балакучого Мажесте, що з привітною посмішкою зауважив, що їм недовго довелося чекати. Вільний столик був у глибині, їм довелося перейти усю довгу їдальню.

Це була велика заля, розмальована під ясний дуб, брудно-жовтявою олійною полупленою фарбою, заляпана плямами. Помітно було, як тут хутко все линяло та зношувалося в ненастанній поквапливій зміні їдців, що завдовольняли в цій залі свої здорові апетити. І єдина прикраса цієї кімнати були олів'яний годинник на каміні, що виблискував позолотою, з двома мізерними канделябрами побіч. Були тут і гіпюрові занавіски на п'ятьох вікнах, що виходили на вулицю, саме проти сонця. Але крізь спущені штори, проте, добувалися пекучі стрілки соняшного проміння. Посеред залі тіснилося сорок чоловіка біля спільного столу, вісім метрів завдовжки, де на превелику силу уміститися могло тридцять; а біля маленьких столиків праворуч та ліворуч тіснилося ще сорок, що їх кожної хвилини штовхали троє льокаїв, які сновигали туди й сюди. Як увійти, враз приголомшував надзвичайний гул сили голосів, стукотіння виделок та брязкіт начиння; здавалося, наче потрапили до вогкої доменної печі, просякнутої задушливими від страв пахощами.

Спочатку П'єр нічого не міг розгледіти. Але коли вони вдвох з Герсеном розсілися біля маленького садового столика, внесеного до кімнати й такого тісного, що два накриття не залишали в ньому вільного місця, абат здивований був і навіть його занудило від вигляду великого столу. Уже цілу годину завдовольняли свій голод тут дві зміни гостей, і безладдя на ньому панувало, а скатертина заллята була вином та совсами.

Слуги не дбали навіть за симетрію ваз з овочами, що становило єдину прикрасу. Особливо вражала різноманітна публіка, що збігалася сюди з усіх усюдів: гладкі священики, сухорляві молоді дівчата, дебелі матірки, червонопикі самітні чоловіки, цілі родини, що вишикувалися рівною лінією, низка поколінь, що потворність їх росла та все жахливіша ставала. Увесь цей люд упрівав, жадібно ковтав їжу, сидячи навкося до столу, притиснувши лікті до себе та незграбно вправляючися руками серед страшенного стиску. І посеред цих велетенських апетитів, збільшених від утоми, посеред цих намагань скоріш набити собі шлунки, щоб знов повернутися до Ґроту, у центрі столу, сидів гладкий священик, який зовсім не поспішав, їв кожну страву помірковано й повільно, ненастанно та поважно, працюючи щелепами.

— Пху, — мовив Герсен, — тут не холодно. Проте я залюбки попоїм; не розумію: як тільки приїхав до Люрду, мене раз-у-раз тягне їсти. А ви теж голодні?

— Так, так, я їстиму, — відповів П'єр; йому вже нудно ставало.

Меню було різноманітне: лососина, яєчня, котлети з картопляним пюре, соте з нирок, цвітна капуста, холодне м'ясо та торти з абрикосами; але це все перестоялося на вогні та пливало в приторній підлеві, яка дхнула пригорілим салом. Проте у вазах були досить гарні овочі, особливо персики. А втім одвідувачі були, очевидячки, люди невибагливі, вони їли все не розбираючи. Тендітна, молоденька дівчина чудесної вроди, з ніжними очима та шовковою шкурою, стиснута поміж старим священиком та якимсь бородатим добродієм, з вигляду дуже брудним, захоплено їла нирки, що плавали в сіруватій воді, яка правила за совс.

— Слово чести, — зауважив сам Герсен, — ця лососина нічогенька. Додайте трохи соли й чудесно вийде.

П'єр мусів їсти, щоб підтримати свої сили. А за маленьким столиком поруч помітив він пані Віньєрон та пані Шез; здавалося, вони чекали своїх, зійшовши додолу заздалегідь, та сиділи одна проти одної. Справді, незабаром з'явився Віньєрон з Ґуставом; хлопчина був ще дуже блідий та ще важче спирався на свою милицю.

— Сідай поруч тітки, — мовив батько, — а я сяду з мамою.

Тоді, помітивши своїх сусідів, він підійшов до них.

— О, він тепер себе цілком добре почуває. Я його зразу обтер кольонською водою і трохи згодом він може взяти ванну у купелі.

Віньєрон сів до столу та узявся жадібно їсти. Але який сполох! Він знову мимохіть згадав про нього вголос, так сильно вплинув на нього той переляк, коли подружжя ризикувало втратити сина перше, аніж тітка помре. А та розповідала, що напередодні, схиливши коліна перед Ґротом, вона враз почула полегшення. І бідолашна хвора хвалилася, що видужала вона від своєї хвороби серця, розповідала деталі, що їх зять її слухав, вирячивши очі, де видно було несвідомий неспокій. Що правда, був він людина добра, нікому смерти не бажав: одначе він обурювався на думку, що свята діва могла зцілити цю підстаркувату жінку, поминувши його сина, такого ще юного. Віньєрон дібрався вже до котлет та жадібно поїдав картопляне пюре, підхоплюючи його великими шматками на виделку, як враз здалося йому, що пані Шез копилить губу на племінника.

— Ґуставе, — мовив він враз, — а ти прохав пробачення у тітки?

Хлопчисько здивовано розкрив свої ясні очі на змарнілому личкові.

— Авжеж, ти був лихий, ти штовхнув її там нагорі, коли вона підійшла до тебе.

Пані Шез поважно мовчала, вичікуючи, в той час, як Ґустав, що доїдав без апетиту дрібно накришений шматочок котлети завбільшки як горіх, сидів утупивши очі в тарілку; він завзявся цього разу і не хотів виявляти удаваної прив'язаности, що її від нього вимагали.

— Слухай, Ґуставе, будь чемний; ти знаєш, яка добра тьотя і як вона багато хоче зробити для тебе.

Ні ні, він не поступиться! Він ненавидів цієї хвилини цю жінку, що поволі вмирала, що отруювала йому любов батьків до такої міри, що коли вони метушилися навколо нього, він не знав, чи це робиться, щоб уратувати самого його, чи майбутній спадок, який залежав від його життя.

Але пані Віньєрон, завсіди така поважна, приєдналася кінець-кінцем до змагань чоловікових.

— Справді, Ґуставе, ти мені надто жалю завдаєш. Перепроси зараз тьотю, коли не хочеш, щоб я цілком розгнівалася.

І він поступивсь. До чого боротися? Чи не краще буде, коли ці гроші отримають його батьки. Однаково, він потім помре, а родинні справи їхні, принаймні, покращають. Хлопчисько знав це, він усе розумів, навіть речі, що про них мовчали, остільки недуга погострила вухо його; він угадував, навіть, сховані думки.

— Тьотю, пробачте, я був непривітний до вас.

Дві буйні сльози скотилися йому з очей, хоч він посміхався з виглядом людини, лагідної та невибагливої, яка мабуть багато пережила. Пані Шез зараз поцілувала його, кажучи, що вона ні трішки не гнівається, і з тої хвилини життєрадісність Віньєронів засяяла знов, добродушна та щира.

— Якщо нирки й не особливі, — зауважив П'єрові Герсен, — ось вам чудесна, смачна цвітна капуста.

І в їдальні з одного до другого кінця тривало далі страшне чавкання. Ніколи ще П'єр не бачив, щоб люди їли так багато, обливаючись потом. Дух від страв як дим густішав. Розмовляючи, доводилося кричати. бо всі присутні тарахкотіли дуже голосно, а слуги, приголомшені метушнею, шпурляли посудом, підхоплюючи його в повітрі, не говорячи вже про роботу щелепами, про це тертя млинарських жорен, що їх виразно було чути. А надто дратувала молодого священика надзвичайна мішанина публіки за табльдотом, де чоловіки, жінки, молоді дівчата, духовні особи тіснилися побіч, завдовольняючи голод свій, наче спущена зграя собак, що видирають шматки похапцем. Коші з хлібом, що їх передавали з рук до рук, хутко порожніли. Тут були цілі гори холодного м'яса, усі рештки вчорашніх страв: баранини, телятини, шинка, і гарнір біля них з прозорого желе. З'їли вже надто багато; одначе м'ясо збуджувало апетит, а тут ще думка, що не треба проминати жадної страви. Священик, що посередині сидів, великий мистець попоїсти, захопивсь овочами; він їв вже третього персика, поволі зчищаючи шкурку з цих величезних овочів, та ковтав їх скибочками, із згірченим виглядом.

Але враз у кімнаті зчинився рух; льокай став розносити листи, що їх пані Мажесте закінчила розбирати.

— Чи ви бачите, — скрикнув Віньєрон, — лист до мене! Дивне диво, нікому я не давав своєї адреси!

Потім він схаменувсь.

— Ах, це мені пише мабуть Саважо, що заступає мене в міністерстві фінансів.

Коли він розкрив листа, руки йому затрусилися, він скрикнув.

— Мій начальник помер.

Схвильована пані Віньєрон теж не могла стримати язика.

— Отже тобі дадуть його місце!

Це була таємна мрія подружжя, — плекали її віддавна: помре начальник відділу, а сам Віньєрон, десять років відправивши за його помічника, міг кінець-кінцем досягти вищої посади, що для нього вона дорівнювала маршальському жезлові. І радощі його такі великі були, що він виплескав усе:

— Ах, люба моя, свята діва, без сумніву сприяє мені… Не далі, як сьогодні вранці, я благав в неї про вищу посаду, і вона послухала мене!

Враз він відчув, що не личить так тріюмфувати, зустрівшися очима з панією Шез, що пильно дивилася на нього, та помітивши Ґуставову посмішку. Кожен у родині, мабуть, дбав за себе, випрохуючи у святої діви те, чого йому треба. І він зауважив з своїм добродушним виглядом:

— Я хочу сказати, що свята діва любить усіх нас, і що ми поїдемо звідціля завдоволені… А цей бідолашний начальник! Мені справді страшенно шкода його. Треба б написати картку, висловивши співчуття його вдові.

Не вважаючи на всі зусилля, він не міг залишатися спокійний, радів, не сумніваючись більш, що всі його таємні бажання здійсняться, навіть ті, що він в них не признавався самому собі. І торти з абрикосами залюбки докінчили, навіть Ґуставові дозволили маленького шматочка.

— Дивно, — зауважив П'єрові Герсен, що замовив собі чашку кави, — дивно, що тут цілком не видно хворих. Вся ця купа народу, як на мене, має чудесний апетит.

Одначе, не рахуючи Ґустава, що годувався крихтами, як курча, він помітив, уважно придивившись до публіки, хворого з зобом, який сидів біля столу поміж двох жінок, що одна з них напевне мала пістряк. Далі молода дівчина сиділа, така худа й бліда, що можна було припустити сухоти. Далі, проти них сиділа ідіотка, що її привели попід руки дві родички; із своїми порожніми очима та мертвим обличчям, вона їла тепер страву ложкою, викидаючи її на серветку. Може, були тут ще й інші хворі, що їх підбадьорила подорож, примусивши їх їсти так, як вони вже давно не їли. Абрикосові торти, сир, овочі, тут це все ковтали посеред неладу накриття, а на скатертині залишалися самі плями від совсу та вина.

Було щось біля дванадцятої.

— Ми підемо зараз, звичайно, до Ґроту, правда ж? — мовив Віньєрон.

Взагалі тут тільки й чути було: до Ґроту, до Ґроту! З повними ротами поспішалися доїсти решту, повернутися до молитви та хвальних пісень.

— Слухайте! — мовив Герсен своєму сопутникові, — сьогодні ми маємо вільний день, і я пропоную вам оглянути місто; до речі, я підшукаю екіпаж для своєї подорожі до Гаварні, якщо моя дочка так цього бажає.

П'єр задихався й радий був піти з їдальні. Під брамою він вільно зідхнув. Але там була нова хвиля гостей, що чекали своєї черги. Маленькі столики брали з боєм, найменшу щілину біля спільного столу зараз же захоплювали. Ще годину буде тривати ця облога; страви чергуватимуться так само знов, і все це проковтнуті тут під чвакання щелепів, серед задухи, що ненастанно росте серед бридких пахощів.

— А, вибачте, — мовив П'єр, — мені треба піти до себе, я забув гаманця.

А нагорі, в глибокій тиші порожніх сходів та коридорів, почутив він тихий гомін, підходячи до дверей своєї кімнати. Із сусідньої хати добувався ніжний сміх, після необережного стукотіння виделкою. Потім залунав невловимий, швидше вгаданий, аніж помічений, тремтливий поцілунок, чиїсь уста притулилися до інших, щоб змусити їх мовчати. Самітний добродій теж, очевидячки, снідав.

II.

На вулиці П'єр та Герсен поволі йшли пішоходом посеред невгамовної хвилі по-святочному вдягнутого люду. Небо було чисте, блакитне, сонце заливало місто; і в повітрі чути було святочні веселощі, це радісне оживлення великого ярмарку, коли життя народу виливається на вулицю. Зійшовши алеєю Ґроту, де повно було люду, вони спинилися під тиском натовпу край Мерляської рівнини, де не могли роз'їхатися численні екіпажі, де чути було заглушливе тупотіння кінських копит.

— Нам нікуди поспішати, — зауважив Герсен. — У мене є думка зійти на площу Маркадаля у старому місті. Служниця з готелю сказала мені, що там є голяр, а брат його постачає за недорогу платню коней. Чи згодні ви піти туди?

— Я! — скрикнув П'єр. — Я піду з вами, куди ви бажаєте!

— Гаразд, до речі, я там поголюся.

Вони прийшли на площу Розер, перед галявою, що стелилася до Ґаву, як враз спинила їх несподівана зустріч. Пані Дезаньйо та Раймонда дє-Жонк'єр стояли тут, весело розмовляючи з Жераром де-Пейрельонґом. Обидві панії були у легких, ясних убраннях, що їх носять на морських купелях, а їхні білі шовкові парасольки сяяли проти сонця. Вони провадили світську розмову, вибухаючи свіжим молодим сміхом.

— Ні, ні, — твердила пані Дезаньйо. — Ми нізащо не підемо до вашого „притону“ в той час, як там сидять біля столу усі ваші товариші.

Жерар припрохував, як галянтний кавалер, удаючись переважно до Раймонди, що її повне обличчя сьогодні сяяло свіжістю здоров'я.

— Але запевняю вас, це дуже цікаво побачити, вас зустрінуть там з пошаною… Панно, ви можете здатися на мене; а крім того ми, мабуть, зустрінемо мого кузена Берто, що радий буде показати вам наш заклад.

Раймонда посміхалася, а очі її говорили, що вона не від того. Саме у цю мить наблизилися П'єр з Герсеном, щоб привітатися з паніями. Їм зараз же сказали у чому справа. „Притоном“ прозвали якусь ресторацію з табльдотом, що його заснували члени Піклування божої матері-спасительки, санітари, доглядачі Ґроту, купелів та шпиталів, щоб користуватися спільно дешевими харчами. А що чимало з них були незаможні, бо до Піклування приймали з усіх шарів суспільства, подбали вони, щоб у Люрді влаштуватися недорого: вони вносили три франки щодня до спільної каси і одержували сніданок, обід та вечерю; залишалася навіть дещиця на старців. Але вони завідували всім сами, купували харчі, наймали кухаря, інших помічників і навіть дещо сами поралися, щоб додержувати кращого порядку у своєму „притоні“.

— Це мабуть дуже цікаво! — підхопив Герсен. — Підемо туди всі, якщо ми не зайві будемо!

Тоді маленька пані Дезаньйо погодилася.

— Ну, як іти цілою компанією, та я згодна. Я боялася, що це не зовсім пристойно.

Вона засміялася, а всі й собі почали реготатися. Вона взяла під руку Герсена, а П'єр пішов ліворуч; йому подобалася ця весела, маленька жінка, така жвава, така мила, із своїм білим пухким волоссям та молочною шкурою.

Позаду ішла Раймонда під руку з Жераром; вона розпочала з ним поважну розмову, як панна солідна, під своїм виглядом юнацької безжурности. І як їй трапляється нарешті наречений, що про нього мріяла, вона пообіцяла собі цього разу перемогу. І вона п'янила його своїми пахощами здорової, вродливої дівчини, захоплюючи одночасово розумінням щодо господарства та економії у дрібницях; розпитувала Жерара щодо їхнього закупна та доводила йому, що товариство їхнє могло б іще скоротити свої видатки.

— Ви, мабуть, страшенно стомилися? — запитав Герсен пані Дезаньйо.

Вона обурилася та скрикнула, справді розгнівана:

— А ні трішки! Уявіть собі, що втома підкосила мене вчора ввечері, і я заснула в кріслі в одинадцятій ночі, у себе в палаті. А наші панії мали добрість у серці своєму й мене не будили.

Знов усі засміялися. Але вона була обурена.

— І так я проспала, як у воду впірнула, вісім годин зразу. А я ж присягалася вартувати цілу ніч!

Кінець-кінцем сміх і її розібрав; вона закотилася, показуючи чудесні білі зуби.

— А що, гарна доглядачка?.. Бідолашній панії де-Жонк'єр довелося самій клопотатися аж до ранку. І зараз марно я намагалася спокусити її та потягнути з нами.

Раймонда, почувши це, почала голосніше:

— Так, справді, бідна мама ледве трималася на ногах. Я силоміць поклала її до ліжка, запевняючи, що вона може спокійно спати, бо все піде гаразд і без неї.

І вона кинула на Жерара ясний усміхнений погляд. Йому видалося навіть, що вона ледве притиснула його руку своєю свіжою круглою рукою, наче радіючи, що вони вдвох і що можуть без нікого свої справи відбувати. Це його захоплювало; він почав з'ясовувати, чому сьогодні вранці не снідав із своїми товаришами: одна знайома родина запрохала його до буфету на вокзалі та звільнила його вже, як од'їхав поїзд о пів до дванадцятої.

— Ах бешкетники! — гукнув він. — Ви чуєте?

Підійшовши, вони почули, справді, галас молодих голосів; здобувався він з-під купи дерев, що під її тінню ховалася стара побудова з глини та олова, де містився „притон“. Спочатку Жерар їх повів до кухні, просторої, гарно влаштованої кімнати з величезною пічкою та широким столом, а також з кольосальними казанами. Він показав їм, що куховар, чорнопикий чоловік, також носив на своїй білій куртці червоного хреста, бо й він одбував прощу. Потім Жерар штовхнув двері та повів гостей до спільної їдальні.

Це була довга заля, де стояли подвійною лавою прості соснові столи. Не було тут інших меблів, крім ще одного стола на десерт та дешевих стільців із солом'яним сідалом, що їх уживають по шинках. Одначе потинковані набіле стіни та блискучий червоний поміст дуже були охайні посеред цього доброхітнього убозтва, що нагадувало манастирську трапезну. Але особливо викликали усмішку, ще на порозі, дитячі веселощі, що панували тут: щось із півтораста гостей різного віку їли з чудесним апетитом, кричали, співали та ляскали в долоні. Надзвичайне братерство єднало всіх, що зійшлися звідусіль, з усіх кляс суспільства, з усіх станів, з усіх провінцій. Чимало незнайомих було поміж себе, але щороку сходилися на три дні, жили тут по братерському, та знов роз'їздилися, щоб не знати одне одного увесь дальший час. Що могло бути чарівніше за цю зустріч, що повторювалася на ґрунті милосердя, за ці три дні, коли всі перебували вкупі серед страшенної втоми, але з такими хлоп'ячими веселощами; це навіть схоже було трохи на веселу прогулянку дорослих хлопчаків, що їх звільнили на волю, щоб могли вони побавитися, а вони раді були жертвувати себе та сміятися. Навіть сама мізерність столу, це горде почуття обходитися без сторонньої послуги, їсти, що купив сам та сказав зготувати, — сприяло загальному доброму настроєві.

— Ось бачите, — мовив Жерар, — ми не сумуємо, не вважаючи на нашу важку професію… Піклування налічує понад триста членів, але одвідувачів тут усього півтораста, бо довелося влаштувати два столи на полегшення персоналові у Ґроті та шпиталях.

Від появи гурту одвідувачів, що зупинилися на порозі, веселощі присутнім наче ще подвоїлися. Берто, начальник санітарів, що край столу сидів, привітно підвівся назустріч паніям.

— Але тут справді дуже гарно! — гукнула пані Дезаньйо з властивою їй легковажністю, — чи не запрохаєте ви нас взавтра покуштувати вашої кухні?

— О ні, тут паній не приймають! — відповів посміхаючись Берто. — Але якщо ці панове бажали б узавтра розділити з нами обід, вони нам зроблять велику втіху.

З одного погляду помітив він приязні взаємини поміж Жераром та Раймондою і, здавалося, захоплений був, бо дуже бажав цього шлюбу для свого кузена.

— Правда ж, це маркіз Сальмон-Рокбер? — запитала молода дівчина, — ось там поміж двох молодих людей, схожих на крамарчуків?

— Справді, це сини дрібного крамаря папером з Тарбу… А той добродій не хто інший, як маркіз, сусіда ваш з улиці Ліль, власник королівського готелю, один з найзаможніших та найвельможніших людей Франції. Подивіться, як він уминає наше раґу з баранини!

Справді, маркіз з своїми мільйонами, здавалося, залюбки годувався за три франки на день; йому подобалося зовсім по-демократичному сідати за стіл з дрібними буржуа, ба навіть робітниками, що не насмілилися б вклонитися йому на вулиці. Чи не було це випадкове товаришування втіленням соціяльного єднання на ґрунті широкої добродійности? Цього ранку маркіз був особливо голодний, бо встиг скупати щось із шістдесят хворих, встромляючи до цілющої води оті бридкі недуги мізерного людства. І навколо нього, біля цього столу, була зреалізована євангельська спільність; але, розуміється, вона існувала така чудесна й весела, тільки з тією умовиною, що визначалася усього на три дні.

Герсен хоч і поснідав, але заманулося йому з цікавости покуштувати раґу з баранини: воно видавалося йому чудесне. У цей час П'єр помітив барона Сюїра, директора Піклування; він походжав з поважним виглядом, наче мав на меті приглядатися всьому, навіть тому, як годуються його підлеглі. Тут молодому абатові враз пригадалося палке бажання Марі провести ніч перед Ґротом, і він подумав, що барон може дати дозвіл.

— Розуміється, — відповів той поважно, — іноді ми допускаємо такі речі; але це завсіди така делікатна справа! Ви мені ручитеся, принаймні, що та молода особа несухітна?.. Ну що ж, якщо кажете ви, вона так завзято цього намагається, я скажу слівце отцеві Фуркадові та повідомлю пані де-Жонк'єр, щоб вона дозволила вам взяти хвору.

Сюїр був, власне, щира людина, хоч і силкувався себе висунути наперед, як людину потрібну, що на ній полягає найтяжча відповідальність. Він і собі пристав до одвідувачів та повідомив їх про найменші деталі щодо організації Піклування: у них відбуваються спільні молитви, дві адміністративні наради щодня, на них присутні начальники відділів, а також ченці та деякі священики. Причащаються вони якнайчастіше. Взагалі тут сила складних справ, службовий персонал найрізноманітніший та перемінний, сила-силенна народу, що ним треба керувати твердою рукою. Барон говорив тоном бойового генерала, який щороку зазнає блискучої перемоги над духом віку; і він одіслав Берто кінчати свій сніданок, а сам неодмінно захотів супроводити паній на засипане піском невеличке подвір'я попід тінню дерев.

— Дуже цікаво, дуже цікаво! — твердила пані Дезаньйо. — О! як ми вам вдячні, пане, за вашу чемність.

— Але прошу, пані, мені дуже приємно скористуватися з нагоди показати вам моє маленьке господарство.

Жерар не відходив од Раймонди. Герсен та П'єр вже не раз переглядалися, думаючи про те, що їм пора на площу Маркадаля, як враз пані Дезаньйо згадала про доручення однієї приятельки, що прохала прислати їй пляшку води з Люрду; вона запитала Жерара, як це можна зробити.

— Хочете, щоб я послужив вам ще за поводатаря? — запитав він, — почекайте, якщо цим добродіям завгодно ще з нами перейтися, я раніш проведу вас до крамниці, де наливають пляшки, закорковують їх та вкладують у скриньки, а потім відсилають. Це дуже інтересно.

Герсен зразу ж погодивсь, і всі п'ятеро пішли далі, пані Дезаньйо поміж архітектом та священиком, Раймонда з Жераром попереду. Натовп ріс під жагучим сонцем, площа Розер переповнена була мішаним та святочним людом, як в дні прилюдних процесій. А втім майстерня була десь близько, ліворуч, під однією аркою. Це була анфілада з трьох заль. В першій пляшки наливали найзвичайпісіньким способом: водовоз привозив на собі з Ґроту невелику олів'яну діжку, пофарбовану назелено, схожу на ці, що їх уживають поливати вулиці; потім з неї наповняли пляшки з блідого скла просто через крант, при чому робітник, що цідив воду, не завсіди охайно виконував свою справу: біля діжки на землі ввесь час була калюжа. На пляшках не було етикеток; напис з назвою міста був тільки на корку з доброго матеріалу, прикритий олів'яною капсулею; потім її заливали ще смолою. У двох інших залях пакували: тут наче справжня пакувальна майстерня була із варстатами, струментами, купами стружок. Тут виробляли скриньки на одну та на пару пляшок, що виходили дуже доладні, куди клали скляний посуд на дрібну тирсу. Це схоже було на магазини з квітками у Ніцці та з зацукереними овочами в Ґрассі.

Жерар давав пояснення завдоволеним та впевненим тоном.

— Бачите, воду беруть з Ґроту і це цілком заперечує недоречні жарти, що бувають поміж громадянством. Тут нема жадних ускладнень, усе природне, усе відбувається при світлі денному… Хочу звернути вашу увагу, між іншим, що священики не продають води, як це їм закидають. Так, пляшка куплена тут, коштує всього двадцять сантимів, ціна самого скла. Якщо ви захочете її переслати, тоді звичайно додаєте за пакування та пересилку, і вона коштуватиме один франк сімдесят сантимів… А втім ви вільні наповняти сами біля джерела стільки посуду, скільки вам забажалося привезти.

П'єр подумав, що тут користь ченцям була невелика; вони бо заробляли тільки на фабрикуванні скриньок та пляшок, — вироблювано їх тисячами, і, звичайно, тоді одна не варта й двадцять сантимів. Але Раймонда та пані Дезаньйо, так само як і де-Герсен, люди з живою уявою, дуже були розчаровані, побачивши усього тільки маленьку зелену діжку та капсулі, обмазані мастикою. Вони мабуть уявляли, що пляшки наповнюють чудодійною водою з різними релігійними церемоніями, що духівництво в ризах благословляє воду, а дитячий хор в той час зворушливо співає. І П'єр замисливсь про велику силу віри, придивляючися до цих звичайних процесів розливання та пакування. Коли одна з цих пляшок прибуде кудись дуже далеко, до кімнати хворого, коли її розпакують, а страдник впаде вмить на коліна, захоплений встромить очі на цілющий напій та почне пити цю чисту воду і бува викличе нарешті зцілення своєї недуги, для цього наслідку, справді, треба надзвичайного пориву всемогутньої ілюзії.

— Ах, — схопивсь Жерар, провожаючи одвідувачів назад, — чи не бажаєте ви ще оглянути комору на воскові свічки, перше ніж піти до контори? Це дуже близько.

І не чекаючи на згоду інших, він потягнув ціле товариство на другий бік площі Розер, дбаючи тільки власне за те, щоб зробити приємність Раймонді. Справді, дивитися комору на воскові свічки ще менш було цікаво, ніж магазини до пакування, звідки вони щойно вийшли. Комора містилася під однією з арок праворуч та являла собою щось подібне до підвала або глибокого льоху, переділеного дошками на широкі ляди. На цих лядах лежала сила воскових свічок, розподілених за розміром. Тут переховувався й лишок дарунків від прочан до Ґроту. Вони були без ліку численні; спеціяльно призначені на це візки, що на них сами прочани клали свічки біля ґратів, кілька разів на день приїздили сюди розвантажуватися та поверталися назад, щоб знов наповнятися. За реґляментом, кожну подаровану свічку конче треба було спалити перед лицем святої діви, але їх нагромаджувалося надто багато і хоч по двісті свічок обов'язково горіло день і ніч, але не було жадної змоги перевести ввесь цей велетенський запас, що ненастанно збільшувався. Були чутки, наче б то ченці змушені були перепродувати віск. Певні прихильники Ґроту, що близько стояли до справи, з пихою признавалися сами, що цією операцією можна було покрити всі видатки.

Сама вже кількість вразила Раймонду та пані Дезаньйо. Така сила свічок! Така сила-силенна. Особливо багато було маленьких, ціною від десяти су до франка: їх лежала там неймовірна сила. І Герсен, зажадавши цифр, пустився в статистику, де остаточно заплутавсь. П'єр мовчки споглядав цю гору з воску, що пожертвували її на те, щоб випаровувалася вона на славу божу під яскравим соняшним світлом; і хоч не був він утилітарист, хоч розумів насолоду радощів, уявленої втіхи, що годують людину так само, як і хліб насушний, але не міг не подумати про те, скільки добродійства можна було б заподіяти на ці гроші, заплачені за увесь цей віск, що мав він станути та перетворитися на дим.

— Ну, а як же бути з пляшкою, що її треба мені одіслати? — запитала пані Дезаньйо.

— Ми підемо до контори, — одповів Жерар. — Це справа п'ятьох хвилин.

Їм знов довелося перейти площею Розер та зійти сходами, що вели до базиліки. Контора містилася нагорі, ліворуч біля входу до Голготського шляху. Будівля була цілком мізерна, лиха халупчина, зруйнована від вітру та дощів, з написом на простій дошці: „Зголошуватися сюди із замовленнями на службу божу, із пожертвами та дорученнями від братств. Тут приймають поминання. Посилають люрдську воду. Приймають передплату на газету „Літопис люрдської богоматері“. Цілі мільйони пройшли через цю благеньку контору, що виникла, мабуть, ще в роки невинности, коли щойно клали фундамента сусідньої базиліки.

Усі увійшли, цікаві подивитися. Але вони нічого не побачили, окрім кватирки. Пані Дезаньйо мусіла нахилитися, щоб дати адресу своєї товаришки; а коли вона внесла один франк сімдесят сантимів, їй подали вузенького квитка, клаптик паперу, що їх видають у багажному відділі залізничних станцій.

Вийшовши з контори, Жерар провадив далі свої пояснення, вказуючи на величезну побудову, двісті або триста метрів звідціля.

— Гляньте, це оселя ченців Ґроту.

— Але їх ніколи не видко, — зауважив П'єр.

Молодий чоловік, здивований, зупинивсь на хвилинку.

— Їх ніколи не видко, розуміється, бо вони віддають Ґрот та все інше на час національної прощі ченцям ордену успіння.

П'єр дивився на будинок, що нагадував укріплений замок. Вікна зачинені були, наче там було порожньо. А проте все виходило звідти і все йшло туди. І молодому священикові почувся наче тихий, а разом страшний удар граблями, що захоплювали всю долину, підбирали юрби народу та тягли сюди все золото від численних прочан.

Але Жерар провадив далі тихим голосом:

— Чекайте, ось бачите, вони з'являються. Он саме йде всечесний отець Капдебарт, директор.

Справді, повз них проходив чернець, селянин, що заледве скинув з себе природну брутальність, з вузлуватим тілом, з товстою наче обрубаною сокирою головою. У очах йому нічого не можна було вичитати; його ніби стерте обличчя заховувало земляну сірість, рудавий та похмурий відтінок землі. Монсеньйор Лявранс колись, справді, вчинив, як тонкий політик, доручивши організацію та експлуатацію Ґроту цим місіонерам з Герезону, цим жадібним та суворим гірнякам, пристрасним коханцям ґрунту.

Далі поволі усі п'ятеро зійшли Мерляським плятом на широкий бульвар, що обрамлює лівий узвіз та з'єднується з алеєю Ґроту. Уже година минула, але в набитому подорожніми місті усе ще тривав час сніданку; п'ятдесят тисяч прочан та туристів ще не всі встигли потовктися по рестораціях, в тісноті спільного столу. П'єр, що залишив і в себе в готелі повний стіл, побував на сніданку у „притоні“, знов зустрічав скрізь столи й столи. Скрізь тільки їли та їли. Але тут на свіжому повітрі, з обох боків широкої соші, тільки ниций люд захоплював столи, поставлені на пішоходах, збитих з довгих простих дощок, накритих вузьким полотном, з двома довгими лавками. Тут продавали бульйон, молоко, каву по два су за чашку. Хлібинки у високому коші теж коштували два су. Почеплені до паличок, що підтримували намет, теліпалися ковбаси, шинки, сосиски. Одні з тих вуличних рестораторів смажили тут картоплю, інші готували м'ясо з цибулею. Їдкий дим, гострі пахощі линули під жагучим сонцем, змішувалися з курявою, що її збивали перехожі, які ненастанно сновигали туди й сюди. І хвости дочікувалися перед кожним шатром, одвідувачі все змінялися на лавках, вздовж дошки, оббитої цератою, що правила за стіл, а вона така вузька була, що на ній ледве вміщалися вширш дві чашки із бульйоном. Усі поспішали, хапаючися, ковтаючи страву, підганяв бо їх гострий голод, той ненастанний апетит, що виникає від сильних моральних збуджень. Тваринне в людині брало своє й жадібно завдовольняло себе після виснаження від безконечних молитов, після забуття тіла в леґендарному небі. І під осяйним небом чудесних недільних днів це був справжній ярмарок на свіжім повітрі, розгул жадоби люду, що бенькетує, насолода життям, не вважаючи на жахливі недуги й надто нечисленні чудеса.

— Вони їдять, вони розважаються, що ж ви хочете! — мовив Жерар, вгадуючи розмисли свого приємного товариства, що він йому за поводатаря був.

— Ах, — пробурмотів П'єр, — бідодашні люди мають право на це.

Він був дуже зворушений цим реваншем природи. Але коли вони знов опинилися край бульвару на дорозі до Ґроту, його обурила нахабність продавчинь свічок та букетів. Цілими бандами блукали вони та робили брутальний наступ на перехожих. Здебільшого це були молоді жінки з одкритим волоссям або з хустиною на голові, безмежно настирливі, траплялися й старі, не менш зухвалі. Усі вони тримали під рукою один сувій свічок, а другим вимахували в повітрі й всовували свій крам просто до рук перехожим. — „Добродію, добродію, купіть у мене свічку, це вам щастя принесе“. Одного добродія так обаранили троє молоденьких дівчат, що мало не обдерли йому поли сурдута. Та сама історія знов починалася з букетами, з великими, круглими букетами, але пов'язаними, схожими на качан капусти. „Букет, добродійко, букет для святої діви“. Якщо пані ухилялася, услід їй чулася притишена лайка. Крамарство, безсоромне крамарство чіплялося отже за прочан до самого входу до Ґроту. Воно тріюмфувало, не тільки угніздившись по всіх крамницях, що накопичувалися одна на одну, обертаючи кожну вулицю на базар, але бігло теж бруком, перегороджувало дорогу, розвозило в ручних візках чотки, медалі, статуйки, малюнки священного змісту. Із усіх боків купували, купували майже стільки, як їли, щоб привезти додому пам'ятку про ярмарок біля святих місць. І строкатість та веселощі цієї комерційної жадоби, цієї штовханини блюзників, побільшувалася від метушні хлоп'ят, що крутилися поміж натовпом із „Газетою Ґроту“. їхні пронизливі голоси лунали над вухом: „Газета Ґроту! Сьогоднішнє число! Два су „Газета Ґроту“!

Серед натовпу від ненастанної штовханини та руху товариство порізнилося. Раймонда з Жераром залишилися позаду. Вони розмовляли проміж себе стиха, інтимно посміхаючися. Кінець-кінцем пані Дезаньйо зупинилася покликати їх.

— Ідіть же, а то ми розгубимося.

Як наближувалися вони, П'єр почув слова молодої дівчини:

— Мама й вільної хвилинки не має! Перебалакайте з нею до нашого від'їзду.

І Жерар відповів:

— Само собою. Ви мене робите щасливою людиною, панно.

Це був завойований та вирішений шлюб, заручини вирішені під час чудесної прогулянки посеред люрдських принад. Вона сама докінчила свою перемогу, і він наваживсь кінець-кінцем вирішити свою долю, почуваючи її на своїй руці, таку веселу й таку розважливу.

Тут Герсен, підвівши очі, вигукнув:

— Он там вгорі, на балконі, сидять, здається, ті багатії, що їхали з нами, пам'ятаєте, ця хвора молода пані з чоловіком та сестрою?

Він говорив про родину Деляфей. Справді, це вони були на балконі помешкання, у новому будинкові, що виходив вікнами на луки Розер. Вони мали там бельетаж, умебльований з розкішшю, яку тільки міг дати Люрд, із килимами, занавісками; не рахувати вже цілий двір челяді, що попереду прибула з Парижу. А що була чудесна година, хвору вивезли на свіже повітря у великому кріслі з коліщатами. Одягнена вона була в мережаний пеньюар. Чоловік, як і раніш, бездоганно затягнутий у сурдут, стояв праворуч неї, тим часом як сестра в чудесному убранні кольору мальви, ліворуч сиділа усміхнена й нахилялася раз-у-раз до хворої, розмовитися з нею, але відповіді не одержувала.

— О, — розповідала маленька пані Дезаньйо, — я часто чула про пані Жуссер, оцю молоду панію в червоному. Вона дружина одного дипломата; він кинув її, не вважаючи на її чарівну вроду. Минулого року багато чуток було за те, що вона закохалася в молодім полковникові, дуже відомім в паризькому світі. Але католицькі сальони запевнюють, що пані Жуссер опанувала свою пристрасть, завдяки релігії.

Усі зупинилися, піднявши голови до балкону.

— І уявіть собі, — провадила вона далі, — сестра її, ота хвора, була живий портрет цієї красуні. В її рисах навіть більше було лагідної добрости та веселощів… А тепер, гляньте-но! Це — мертва, виставлена проти сонця; розтале тіло, бліде, як віск, і без кісток. Її бояться рушати. Ах, нещаслива!

Тоді Раймонда почала запевняти, що пані Деляфей, одружена заледве три роки, привезла сюди всі дорогоцінності з свого шлюбного кошика, щоб пожертвувати їх люрдській божій матері. Жерар потвердив цю чутку; йому вранці казали, що привезені скарби вже передано до різниці базиліки, не лічучи ліхтаря, засипаного коштовним камінням, та грубих грошей на розподіл поміж старців. Одначе хворій стало немов ще гірше.

З тієї хвилини П'єр наче нічого не бачив, крім цієї молодої жінки на розкішному балконі, цієї злиденної істоти з її багатством, що панувало над веселою, безжурною юрбою, над Люрдом, який бенькетував та сміявсь під чудесним, святочним небом. Двоє любих істот, що доглядали її з такою ніжністю, сестра, що одмовилася задля неї від світських тріюмфів чарівної жінки, і чоловік, який забув свій банк, звідкіля мільйони котилися на всі чотири сторони світу, ще підсилювали своєю бездоганною пристойністю сумне вражіння від цієї групи там, угорі, над морем голів, перед чудесною долиною. Там не було нікого, крім них, цих шалено багатих та безмежно нещасних людей.

Одначе п'ятеро подорожніх, що зупинилися посеред алеї, ризикували щохвилини бути роздавлені. Широкими дорогами ненастанно під'їздили екіпажі, надто багато ляндо, запряжених четвіркою, мчали з веселим брязкотом бубенців. То були туристи з люрдських купелів, з По, з Баренсу, з Котре, приваблені цікавістю, захоплені чудовою годиною, оживлені хуткою їздою по горах; вони залишалися тут по кілька годин, бігли до Ґроту, до базиліки в своїх убраннях, призначених на морські прогулянки, а тоді їхали собі, весело посміхаючися, завдоволені з усього, що бачили. Родини в ясних убраннях, групи молодих жінок з яскравими парасолями, сновигали в безбарвній, невтральній юрбі прочан, остаточно надаючи їй вигляду ярмаркового збіговиська у святочний день, коли вищий світ зласкавлюється й собі прийти повеселитися. Зненацька пані Дезаньйо скрикнула:

— Як це ти, Берта?

І вона кинулася обіймати високу, чарівну чорнявку, що виходила з ляндо, ще з трьома молодими особами; вони всі сміялися й були дуже оживлені. Вони переривали одна одну, захоплені з такої зустрічі.

— Але, моя люба, ми живемо в Котре. А оце ми четверо, виїхали на прогулянку, як і всі тепер. І чоловік твій з тобою?

Пані Дезаньйо засміялася.

— Е, ні! Він у Трувілі, ти це добре знаєш. Я поїду до нього в четвер.

— Так, так, правда. — підхопила висока чорнявка, що теж мала вигляд милої легковажниці. — Я й забула, що ти відбуваєш прощу… А скажи ж…

Вона знизила голос, оглядаючися на Раймонду, що стояла тут, посміхаючися:

— Скажи, це запізнене дитятко, ти прохала його у святої діви?

Пані Дезаньйо трохи почервоніла, змусила подругу замовкнути й шепнула їй:

— Звичайно, я прохаю за нього вже два роки, і мені страшенно прикро, що досі нічого нема ще. Але цього разу, я вірю, все буде гаразд… О, не смійся, я безперечно щось таке почутила сьогодні вранці, коли стояла біля Ґроту.

Проте її розбирав сміх; усі вони кричали, пустували, мов божевільні, мов навіжені. Тут прочанка запропонувала себе за поводатарку, обіцяючи показати їм усе менш, як за дві годині.

— Але ходімо з нами, Раймондо. Ваша мати не турбуватиметься.

Вони попрощалися з П'єром і де-Герсеном. Жерар теж попрощався, при чому він ніжно потиснув руку молодій дівчині, зазираючи їй в-вічі, наче на те, щоб закріпити їх союз. Тоді панії віддалилися, прямуючи до Ґроту; їх було шестеро, усі життєрадісні, сяючи чудесною вродою молодощів.

Коли Жерар і собі повернув на бік, поспішаючи до своїх обов'язків, де-Герсен мовив П'єрові:

— А що ж наш голяр на площі Маркадаля? Мені треба, одначе, зайти до нього… Ви підете зо мною, правда ж?

— Звичайно, куди ви забажаєте. Чому б мені не піти, якщо ми обоє непотрібні Марі?

Вони дійшли до нового мосту алеями, посеред широких луків, що стелилися перед Розер. Тут чекала їх ще зустріч з абатом де-Ґермуазом, що супроводив двох паній, які приїхали цього ранку з Тарбу. Він ішов поміж них, з люб'язним виглядом світського священика, і показував їм Люрд, умисне обминаючи його темні сторони: злидарів, хворих, усю цю атмосферу мізерії людської й злигоднів, що майже зникли звідси цієї чудесної днини, з прекрасним сонцем.

На перші слова Герсенові до нього про екіпаж, про подорож до Ґаварні, абат, здавалося, налякавсь, що доведеться розлучитися йому із своїми гарненькими сопутницями.

— Робіть, як вам подобається. Візьміть уже на себе ці речі; і ви маєте рацію, треба умовитися якнайдешевше, бо зо мною поїдуть дві духовні особи, не з багатеньких. Нас буде четверо… А сьогодні ввечері повідомте мене про годину, коли рушати.

І він знов прилучивсь до паній та повів їх до Ґроту тінистою алеєю, вздовж берега Ґава, свіжою й дискретною алеєю закоханих.

П'єр тримавсь на боці під час розмови; від утоми прихиливсь він спиною до парапету нового мосту, і уперше сила-силенна священиків, що сновигали в юрбі, вразила його. Він дививсь на них, на безліч їх на мосту. Тут зустрічалися всілякі відміни цього стану: священики доброго тону, що прибули з прочанами, — вони мали впевнений та чепурний вигляд; убогі з сільських парафій, соромливі, зле одягнені, що дісталися вони до Люрду на превелику силу, у всьому собі одмовляючи, та розгублені тинялися вулицями; кінець-кінцем безліч нештатного духівництва невідомо звідкіля, що на повній волі тут перебувало, невідомо навіть, чи одправляли вони щороку месу. Тутешня воля, очевидячки, була така їм люба, що більшість їх, як і абат де-Ґермуаз, залишалися в Люрді на спочинок та розвагу, завдоволені, що священик тут може жити, як приватна людина, що може загубитися тут посеред страшенного натовпу. І починаючи з чепурно вистроєного наперфумованого молодого вікарія, до старого парафіяльного священика у брудній сутані та дерев'яних черевиках, тут траплялися всі типи: худі, високі й низенькі. Одних віра привела, вони палкі бо та ретельні були, інші одбували совісно й щиро своє ремество; ще були інтриґани, що приїхали до Люрду задля самої тільки мудрої політики. П'єр був здивований: скільки священиків перейшло повз нього, і кожен захоплений був своєю особистою пристрастю, всі поспішали до Ґроту, як на повинність, як на посаду чи на розвагу, або виконуючи нудний обов'язок. Він помітив посеред них одного маленького, тонкого, смаглявого; схожий він був на італійця, із своїми блискучими очима, що ними наче охоплював план Люрду, нагадуючи одного з тих шпигунів, що обачно рискають ворожою країною перед здобуттям її. А в той час, інший абат, височенний на зріст, з по-батьківському добродушним обличчям, засапавшись по надто доброму сніданкові, зупинивсь перед якоюсь старою та сунув їй сто су.

Кінець-кінцем де-Герсен прилучивсь до свого сопутника.

— Нам треба тепер перейти тільки бульвар та Нижню вулицю, — мовив він.

П'єр мовчки пішов за ним. Він сам не почував сутани на своїх плечах, і ніколи не здавалася вона йому така легка, як посеред цієї метушні прочан. Він жив в якомусь підсвідомому стані, сподіваючись, що віра осяє його, як блискавиця, не вважаючи на незрозуміло важке почуття, що росло в ньому від оточення.

І все більший потік священиків не обурював його вже, він знаходив до них братерське почуття: скільки поміж них було таких, що без віри, чесно виконували, як і він сам, високу місію проводарів та розрадників!

Герсен голосніше заговорив:

— Ви знаєте, це новий бульвар. І що тих будинків понабудовували тут за двадцять літ, це щось неймовірне! Тут навсправжки ціле нове місто.

Лапака-ріка протікала праворуч, поза будинками. З цікавости вони пройшли до завулку й наштовхнулися на кумедні низенькі побудови, що обрамлював їх вузький струмок. Чимало старих млинів висували тут свої старі колеса. Їм показали того млина, що його монсеньйор Лявранс подарував батькам Бернадеттиним після з'явлень. Там показували ще й халупку, ніби то теж Бернадеттину, де оселилися Субіру, переїхавши з вулиці Пті-Фоссе; тут молода дівчина, що її вже прийняли до братства Неверських сестер, ночувала, мабуть, дуже зрідка. Кінець-кінцем Нижньою вулицею дійшли вони до площі Маркадаля.

То був довгий, трикутний пляц, найоживленіший та найрозкішніший пляц у старому місті; сюди виходили кав'ярні, аптеки, чудесні крамниці. Одна з них особливо вбирала очі; пофарбована назелено, вона сяяла високими дзеркальними вікнами, і над ними пишалася широка вивіска з золотими літерами: Казабан, голяр.

Де-Герсен з П'єром увійшли туди. Одначе не було нікого в сальоні, їм довелося чекати. Страшенне стукотіння виделками добувалося з сусідньої кімнати, звичайної їдальні, що з неї зроблено табльдот, де снідало чоловіка з десятеро, хоч година була вже друга. Уже полуднева година минула, але на всіх кінцях Люрду скрізь усе ще їли. Як і інший домовласник міста, Казабан незалежно від своїх релігійних переконань, за сезону прощі винаймав свою власну кімнату, віддавав їдальню, а сам ішов до льоху, де їв та спав, залазячи з дружиною в яму без повітря на три квадратові метри завглибшки. Це був справжній смак до гандлярства; уся місцева людність зникала, наче в завойованому місті, віднаймаючи прочанам навіть постелі жінок та дітей, садовлячи їх біля свого власного столу, даючи їм їсти із своїх власних тарілок.

— Чи тут нема нікого? — гукнув де-Герсен.

Нарешті з'явився маленький чоловічок, типовий жвавий та вузлуватий пірінеєць, з випнутими вилицями на довгому обличчі, з засмаленою, в червоних плямах шкурою. Його великі, блискучі очі а ні на хвильку не залишалися спокійні; уся худорлява постать тріпотіла й нервова рухливість виявлялася зайвими словами та жестами.

— Вам поголитися, правда ж? Прохаю вибачити, мій підмайстер вийшов, а я забаривсь там з комірниками. Ласкаво прохаю сісти; зараз усе наготую.

І Казабан, зласкавлюючись сам, своєю особою взятися до справи, збивав мило та гострив бритву. Він занепокоєно поглядав на сутану П'єра, що мовчки сів до столу, розгорнув газету, й, здавалося, поринув у неї.

Настала мовчанка. Але Казабанові годі було витерпіти її; і намилюючи підборіддя своєму клієнтові, він почав:

— Уявіть собі, добродію, мої комірники так забарилися біля Ґроту, що тільки но зараз з'явилися на сніданок. Чуєте, який гомін? Я з ввічливости залишався з ними… Але ж, прошу вас, треба ж мені й до клієнтів, треба завдовольнити всіх.

Тут архітект, що теж любив язика почесати, почав його розпитувати.

— А ви здаєте кімнати прочанам?

— О, пане, усі ми тут так робимо, — простодушно відповів голяр. — В нашій країні інакше неможливо.

— І ви їх провожаєте до Ґроту?

Враз Казабан обуривсь і, піднявши бритву в повітря, мовив запишавшись:

— Ніколи, пане, ніколи! Ось уже п'ять літ не бував я в новому місті, що його тут будують.

Він ще стримувавсь ізнов метнув погляд на П'єрову сутану, на його схилену над газетою постать. Та й червоний хрещик, приколотий до жакета архітектового, змушував його дотримувати обережности. Але язик його скакав далі:

— Послухайте, добродію, усі думки вільні, я поважаю вашу, але сам я не впірнаю у ці фантасмагорії. І я ніколи не ховав цього. За Імперії, добродію, я вже був республіканець та вільнодумець. Нас було четверо таких на ціле місто. Авжеж, я пишаюся з цього.

Він узявсь як переможець до лівої щоки. З цієї хвилини слова йому полилися невичерпним потоком. Насамперед він повторив обвинувачення Мажесте проти печерних ченців, — торговля священними речами, безоглядна конкуренція іншим крамарям. А „блакитні сестри“ ордену незайманого зачаття! Казабан теж страшенно ненавидів їх, бо вони позбавили його двох комірниць, двох стареньких паній, що перебували в Люрді три тижні щороку. І в цьому надто почувалося озлоблення, що поволі росло, а тепер через вінця лилося, озлоблення старого міста проти нового, що хутко виросло по той бік Замку, цього багатого міста з величезними будинками, що не поступляться й перед палацами. Туди відходило все життя, усі розкоші, усі кошти, при чому росло воно й ширилося ненастанно, в той час, як старе, давнє, злиденне гірське місто остаточно завмирало із своїми маленькими, пустельними вуличками, порослими травою. Боротьба, проте, провадилася далі; старе місто не хотіло вмирати, силкувалося примусити невдячного молодшого брата поділитися з ним, забираючи до себе прочан та відкриваючи крамниці. Але крамниці мали поспіх тільки біля Ґроту, і самі но незаможні прочани погоджувалися жити далеко. І ця нерівна боротьба поглиблювала сутичку, робила з горішнього та долішнього міст непримиренних ворогів, що потай намагалися постійними інтриґами проковтнути одне одного.

— О ні, нізащо мене не побачать біля їхнього Ґроту, — мовив Казабан завзято. — І як вони зловживають своїм Ґротом. Як частують ним під усіма совсами! Таке поганство, такі страшні забобони в дев'ятнадцятому столітті!.. Поспитайте їх, чи за цих двадцять років зцілили вони хоч одного недужого з тутешніх? А проте ми досить маємо калік на вулицях. Спочатку тутешні мешканці зазнавали ласки й відчували на собі чудеса, але давно вже, очевидячки, люрдська чудодійна вода втратила для нас свою силу: надто близько бо ми, нам треба здалека приїхати, щоб вона вплинула на нас… Справді, це занадто недоречне, ви мене не примусите й за сто франків піти туди, вниз!

П'єр нерухомо сидів, і це мабуть дратувало його. Перейшовши на праву Герсенову щоку, він закінчив свою грізну промову, накинувшись на отців незайманого зачаття, що ніяк до згоди не могли прийти єдине через свою жадібність. Ці ченці, що були в себе вдома, бо купили спільно землі, де мали намір будуватися, не пошанували навіть умови, складеної з містом, що формально забороняла всіляку торговлю, забороняла продавати воду та священні речі. Щодня можна було з ними позиватися. Але вони глузували з цього, вони почували себе такими дужими, що не допускали жадної пожертви до парафії, і всі гроші збиралися в них, рікою текли до Ґроту, до базиліки.

Тут Казабан наївно вигукнув:

— Якби вони хоч чемні були, якби вони згодні були поділитися!

Потім, як Герсен, що вмивавсь, знов сів, він додав:

— І якби я міг, добродію, вам змалювати, що зробили вони з нашим бідним містом. Років сорок тому дівчата тут були взірцеві, запевняю вас. Я дуже добре пам'ятаю за молодощів своїх, коли хлопчина хотів погуляти, було їх тут таких тільки три чи чотири, що побавитися можна було з ними; і в ярмаркові дні чоловікам, як гусям доводилося в черзі біля їхніх дверей вичікувати, слово чести!.. Але тепер усе змінилося, зовсім інакші звичаї стали. Тепереньки кожна майже дівчина гандлює свічками й букетами; і ви бачили, як нахабно вони чіпляються до перехожих, як силоміць стромляють їм до рук свої речі. Це просто сором, таке нахабство! Вони чимало заробляють, привчаються до ледарства, байдики б'ють узимку, чекаючи сезону великої прощі. І запевняю вас, парубки-гультяї знаходять тепер з ким побавитися… Додайте до цього мінливу й підозрілу людність, що нас обсаджує з перших весняних днів: фірмани, носії, крамарі з харчами, весь бродячий люд нижчого ґатунку, грубий та розпусний, і ви зрозумієте, яке чесне нове місто подарували вони нам з юрбами різного народу, що сунуть до їхнього Ґроту, до їхньої базиліки.

П'єр, дуже вражений, облишив свою газету. Він слухав, і вперше в його уяві виникло два Люрди, стародавній, розбещений та розпусний від такої сили мільйонів, що тут побувала, від наїзду чужоземців, що хвилею сунули сюди на короткий час, робили наскок на місто, від неминучого розтління через тісноту, та чіпкі лихі приклади. Які страшні наслідки, якщо пригадати невинну Бернадетту, схилену перед диким, первісним Ґротом, і всю наївну віру, усю щиру чистоту перших проводарів справи! Хіба вони хотіли отруїти країну користю та людським брудом? Досить було, щоб людність сюди ринула, і пошесть враз виявилася.

Казабан, помітивши П'єрову увагу, зробив останній жест погрози, наче маючи намір змести усі шкідливі забобони. Потім мовчки він закінчив зачісувати де-Герсена.

— Уже готово, добродію!

Тут тільки архітект зняв розмову про екіпаж. Голяр спочатку чемно відмовивсь, виправдуючися, що для цього треба бігти до його брата на громадське поле. Потім, одначе, він погодивсь. Ляндо з парою коней до Ґаварні коштувало п'ятдесят франків. Але щасливий досхочу наговоритися, зачарований привітністю до себе, він кінець-кінцем погодився на сорок франків. Це припадало по десять франків на кожного з чотирьох. Ухвалено було виїхати вночі, о третій годині, щоб повернутися другого дня, у понеділок увечері, завчасу.

— Екіпаж буде біля готелю З'явлень призначеної години, — повторив Казабан із властивою йому пихою. — Здайтеся на мене, добродію!

Він нашорошив уха. У сусідній кімнаті ненастанно брязкотіли начинням. Там усе їли в розпалі ненажерливости, що розходилася з одного кінця міста до другого. Хтось підніс голос, прохаючи хліба ще.

— Вибачте! — живо мовив Казабан, — мене кличуть мої комірники.

І він кинувсь до їдальні з непомитими після гребеня руками. Крізь розчинені на мить двері, П'єр побачив на дверях їдальні малюнки релігійного змісту і, між іншим, Ґрот; це здивувало його. Але мабуть господар вивішував їх тільки на час прощі, щоб догодити гостям.

Було біля третьої. На вулиці П'єр і де-Герсен здивовані були гучним гудінням дзвонів, що лунали в повітрі. На перший заклик до вечірні в базиліці відповіла парафіяльна церква, а тепер манастирі один по одному прилучалися до передзвону, що все ширився. Дзвін кармеліток, з його кришталевим звуком вторував серйозному тонові дзвонів незайманого зачаття; веселі дзвони Неверських сестер та домініканок зливалися в один голос. Ясними святочними днями церковні дзвони зранку до вечора лунали в повітрі, жваво ширилися над Люрдом… І не було нічого веселішого за цей звучний переспів під широкою банею блакитного неба, над цим ненажерою-містом, що кінець-кінцем поснідало, і з ситим шлунком, щасливе, проходжувалося проти сонця.,

III.

Як настала ніч, Марі нетерпеливитися почала в лікарні божої матері-скорботниці; знала бо вона від пані де-Жонк'єр, що барон Сюїр одержав од отця Фуркада для неї дозвіл перебути ніч перед Ґротом. Щохвилини вона запитувала сестру Гіяцінту:

— Сестрице, будьте ласкаві, скажіть, вже є дев'ята?

— Та ні бо, дитино моя, тільки пів до дев'ятої… Ось вам тепла вовняна хустина, щоб загорнутися на світанку, бо Ґав тут зовсім близько, а ранками в цій гірській країні буває дуже свіже повітря.

— О, сестрице, ночі такі прекрасні! І потім я зовсім мало сплю в цій палаті. Мені не може бути гірше на повітрі! Боже мій, яка я щаслива! Яка радість перебути цілу ніч із святою дівою!

Ціла палата їй заздрила. То була ні з чим незрівняна втіха, найвище раювання молитися так цілісіньку ніч перед Ґротом. Говорили, що обраниці напевне бачать святу діву серед тиші й нічної темряви. Але треба було високу руку мати, щоб зазнати такої ласки.

Ченці неохоче давали на це дозвіл з того часу, як кілька хворих умерло таким чином, наче заснувши в релігійному екстазі.

— І ось що, дитино, — мовила знов сестра Гіяцінта, — ви ж не забудьте причаститися в Ґроті, поки вас приведуть сюди.

Вибило дев'яту. Невже П'єр, повсякчас такий акуратний, за неї забув? Біля неї почалися розмови про процесію з смолоскипами, що її вона побачила б від початку до кінця, якби вирушила зараз. Щовечора церемонії церковні кінчалися такою процесією, але в неділю вона була пишніша, а цього вечора мала бути незрівняної краси, яку мало коли доводилося бачити. Щось із тридцять тисяч прочан мали йти з свічками в руках. Нічні чудеса мали розкритися й зірки зійти на землю. Хворі скаржилися, що їм сумно лежати тут прикутими до ліжка й не бачити такого дива.

— Люба моя, — мовила підходячи пані де-Жонк'єр, — ось вам батько, ось вам і пан абат.

Марі засяяла, забувши прикре чекання.

— О, П'єре, благаю вас, поспішаймо, поспішаймо!..

Марі знесли сходами; священик повіз маленького візка, що тихо котився під засипаним зірками небом, тим часом як де-Герсен ішов збоку. Ніч була не місячна, але чудово прекрасна, небо — справжній синій оксамит, засяяний діямантами. Повітря було надзвичайно м'яке й ніжне, як тепла ванна, напахчена ароматами гір. Сила прочан тіснилася вулицями, простуючи до Ґроту; але юрба була чемна, хвиля людська посувалася повагом, не нагадуючи веселого ярмаркового збіговиська денного. І починаючи з Мерляського плята, нічна темрява наче ширшала під велетенською банею неба; левади й дерева немов розповзалися в одну темну масу, де нічого не можна було розгледіти, крім тонкого й блідого кінця базиліки, трохи ліворуч.

П'єр відчув неспокій перед цією численною юрбою, що густішала в міру того, як вони посувалися наперед.

На площі Розер ледве можна було посуватися наперед.

— Треба облишити думку наблизитися зараз до Ґроту, — мовив П'єр, зупиняючися. — Найкраще буде проїхати до алеї за прочанським притулком і там перечекати.

Але Марі неодмінно хотіла бачити, як рушає процесія.

— Друже мій, на бога, спробуйте дістатися до Ґава. Я побачу здаля, я не прохаю, щоб мене везли ближче.

І де-Герсен, так само як і вона, зацікавлений, і собі обстоював.

— Не турбуйтеся, я йду позаду й пильную, щоб Марі не штовхали.

П'єр мусів знов тягти візка. Йому треба було чверть години, щоб перейти під одну з арок правого узвозу, — такий страшенний тут був стиск. Потім він узяв трохи навскоси й опинився, кінець-кінцем на надбережжі Ґава, де глядачі посідали весь пішоход; тут йому пощастило посунутися вперед ще метрів на п'ятдесят, а тоді він поставив візка до самого парапету, звідки Ґрота було видко як на долоні.

— Чи тут вам гарно буде?

— О, так, дякую! Тільки мене посадовити треба, буде мені тоді видніше.

Герсен посадовив дочку, а сам виліз на кам'яну лаву, що йде з одного краю надбережжя до другого. Тут тіснилося стовпище цікавих, як це буває на феєрверках. Усі ставали навшпиньках, витягаючи шиї. І П'єр вкупі з усіма, зацікавився видовиськом, хоч і бачив не надто багато.

Було тут мабуть щось із тисяч тридцять люду, а юрба все ще росла. Кожне мало в руці воскову свічку, загорнуту в дудочку з білого паперу, з одбитим на ній блакитним зображенням люрдської божої матері. Але свічок поки не запалювали. Над рухливим морем голів видко було тільки Ґрот, що сяяв огнями та відкидав од себе червонуватий блиск, наче кузня. Чути було невиразний гомін, відчувався людський подих і через це одне знати було, що тут тиснуться тисячі людських істот, задихаючись та загубившись у темряві, живою скатертиною хилитаючись та стелячися все ширше й ширше. Люди тулилися й попід деревами, за Ґротом, по темних западинах, що їх не можна було вгадати. Кінець-кінцем ілюмінація почалася з кількох свічок, що заблищали тут і там; вони схожі були на раптові іскри, що навмання розтинали темряву. Але число їх хутко побільшувалося; утворювалися острівки з зірок, тим часом як на інших пунктах текли смуги світла, молочні шляхи поміж сузір'ями. То були тридцять тисяч свічок, що запалювалися одна по одній все ближче та ближче, змушуючи мерхнути яскравий блиск Ґроту, котячи з одного краю бульвару до другого маленькі, жовті вогники безмежного багаття.

— О, П'єре, як чудесно! — прошепотіла Марі — Наче воскресіння ницих, маленьких, убогих душ, що прокидаються й блищать.

— Чудесно, прекрасно! — твердив де-Герсен в запалі артистичного захоплення. — Дивіться он туди, на ці дві лінії, що перехрищуються й утворюють хреста.

А П'єр був розчулений з того, що зараз сказала Марі. Справді, це було так: маленькі вогники, ледве помітні, світлі цятки, скромні, як ниций люд, що всі вкупі давали блиск і сяйво сонця. Од них повсякчас робилися нові, далекі і наче заблудні іскорки.

— Ах, — прошепотів абат, — гляньте на того вогника, що зовсім один з'явився віддалік та ледве блимає… Бачте, Марі, як він хилитається й поволі пливе, щоб загубитися в величезнім озері вогню.

Стало тепер видно, як удень. Дерева, освітлені знизу, були яскраво-бурштинового кольору, наче намальовані на театральній декорації. Корогви над рухливим багаттям не коливалися; їх добре було видно з їх гаптованими іконами та шовковими шнурами.

І велетенський відблиск здіймався вздовж скелі до базиліки, що її шпиль виринав тепер цілком білий на чорному небі, тим часом як по той бік Ґаву горби теж світилися, показуючи ясні фасади манастирів, посеред темного листя. Минула ще одна хвилина нерішучости. Вогняне озеро, що його кожен червоний ґнотик був маленькою хвилькою, котило свої мінливі вогники зірок, і наче готове було прорватися й полинути рікою. Аж ось корогви похитнулися: помітно стало рух.

— Чекайте, — мовив де-Герсен, — та хіба вони не повернуть сюди?

Тут П'єр нашвидку пояснив, що хресний похід насамперед піде вгору дорогою, прокладеною зіґзаґами на лісистому горбі, що на неї витрачено багато коштів. Далі він обійде базиліку позаду, перше ніж зійти вниз знов правим схилком і розгорнутися поміж садами.

— Дивіться, он перші свічки зіходять і замаячили посеред зелені.

Це було чарівне видовище. Маленькі тремтливі вогники відокремлювалися від величезного вогнища й тихенько здіймалися, немов на легких крилах, бо не можна було розібрати, хто тримає їх біля землі. Це схоже було на маячіння соняшних порошинок, посеред темряви. Незабаром вогники утворили косу смугу; потім смуга зігнулася під гострим кутом і визначилася вже нова, яка теж зробила заворіт. Поволі ввесь горб зборознила полум'яна зіґзаґа, схожа на блискавицю, що падає з чорного неба, як це бува малюють на картинках. Але цей ясний слід не зникав, маленькі вогники все пливли, поволі та ніжно посуваючися наперед. Тільки часом зчинялося раптове затемнення, коли процесія обгинала купи дерев. Далі свічки знов займалися, все линучи до неба складними зіґзаґами, що ненастанно уривалися, щоб займатися знов. Але ось настала хвилина, коли вони перестали линути вгору, знявшися на горба, і тоді зникли вони за останннім заворотом дороги,

З юрби почулися голоси:

— Ось вони повертають за базиліку!

— О, чекайте, їм треба ще двадцять хвилин, щоб зійти з другого боку.

— Авжеж, добродійко, їх бо тридцять тисяч; і за годину останні прочани щойно вирушать од Ґроту.

З самого початку глухий рокіт юрби перейшов у гімн. То була пісня Бернадеттина на шістдесят строф, де янгольське вітання правило за приспів, а ритм його настирливо повторювався. Проспівавши всі шістдесят куплетів, починали з початку. І вколисували ці ритмічні слова, що ненастанно повторювалися: „Ave, ave, ave, Maria!“ Вони затуманювали розум, млостю знесилювали члени, викликали справжнє райське видіння перед очима тисяч істот, що поволі впірнали немов у якийсь сон. Уночі, коли вони вже спали, ліжко під ними розгойдувалося в такт приспіву й вони все ще його повторювали.

— Хіба ми тут залишимося? — запитав де-Герсен, що дуже швидко стомлювався. — Тепер уже нічого нового не буде.

Прислухавшися Марі до розмови глядачів, і собі зауважила:

— П'єре, ви слушно казали, краще було б повернутися туди, під дерева… Мені так хочеться все бачити!

— Але, розуміється, — відповів священик, — ми зараз пошукаємо місця, звідки вам усе буде видно. Важко тільки нам звідціля вилізти тепер.

Справді, стовпище глядачів стіною стояло перед ними. П'єрові довелося шлях собі прочищати поволі та настирливо, прохаючи потіснитися трохи задля хворої. Марі поверталася, бажаючи ще раз помилуватися скатертиною вогників перед Ґротом, озером з маленькими блискучими хвильками, звідки текла в безмежність процесія, що сама не зменшувалася а ні трохи. Де-Герсен замикав процесію, захищаючи візок, пильнуючи, щоб його не штовхнули посеред натовпу.

Кінець-кінцем усі троє опинилися на боці, поза натовпом. Це було біля однієї з арок, де вільно було цілком, де можна було хвилинку перепочити. Чути їм було здаля тільки невиразне гудіння голосів з незмінним приспівом, а видно самий відблиск свічок, що ясною хмаркою коливалися на тому боці, де височіла базиліка.

— Найкраще видно, — мовив де-Герсен, — з Голготи. Служниця з готелю з'ясувала мені це сьогодні вранці. Мабуть з верховини стелеться феєричне видовище.

Але за це й мислити не можна було. П'єр почав говорити про труднації.

— Як би ви гадали злізти так високо з візком? А тоді треба ж і назад зійти; це дуже небезпечно вночі, посеред неймовірної тісноти.

Сама Марі теж воліла залишитися в садах, під деревами, де було так приємно, і вони рушили туди, виїхали на Есплянаду, проти великої статуї заквітчаної божої матері. Вона була ілюмінована різнобарвними вогнями, що оточували її сяйвом ярмаркового свята з авреолею з блакитних та жовтих шкляночок. Не вважаючи на свою побожність, де-Герсен оголосив, що в цьому нема жадного смаку.

— Чекайте, — мовила Марі, — ось у цьому куточку нам добре буде.

Вона показувала на купу кущів, поруч з прочанським притулком; справді, місцина була чудесна; звідти можна було бачити, як процесія зійде з лівого боку горба, — простежити за нею до нового мосту, вздовж галявин, простежити подвійний паралельний рух назад і вперед. Крім того, від сусідства Ґаву зелень набувала чудесної свіжости. Нікого там не було, панувала непорушна тиша попід великими плятанами, що обгороджували алею.

Де-Герсен навшпиньки випинавсь, нетерпляче чекаючи, коли видно стане перші свічки з-за повороту базиліки.

— Нічого ще не видно, — бурмотів він. — Ах, тим гірше! Я мушу присісти трохи на траві. Ноги мені наче поламані.

І він враз стурбувавсь за дочку.

— Може тебе накрити? Тут дуже свіжо.

— О, ні, батьку, мені не холодно. Я така щаслива! Давно вже не заживала я такого приємного повітря… Тут, напевне, є десь троянди… Чуєш, ці чудесні пахощі?

Тоді вона, повернувшись до П'єра, додала:

— Друже мій, де ж ці троянди? Ви їх бачите?

Коли де-Герсен сів побіч візка, П'єрові заманулося піти подивитися, чи нема поблизу трояндових кущів. Але марно блукав він темними луками, нічого там не було, опріч буйних зелених рослин. І коли, повертаючись назад, абат проходив повз прочанський притулок, цікавість змусила його й туди зазирнути.

Це була велика заля з дуже високою стелею, освітлена з двох боків височенними вікнами. Вистелена камінням із голими стінами, вона не мала інших меблів, крім лавок, зсунутих туди й сюди. Жадного столу, жадної дошки, отож безпритульні прочани, змушені тут шукати захисту, порозсовували свої кошики, вузлики, валізки в амбразури вікон, що перетворилися таким способом на вантажні переділи. А втім заля була порожня, усі убогі, що знайшли собі тут притулок, брали участь у процесії. І хоч двері залишилися широко відчинені, панував тут непереносний сморід. Сами стіни тут пересякнуті були злиднями, закаляні, плити долівки вогкі були, не вважаючи на чудесний соняшний день, запльовані, залляті салом та вином. Тут усе робилося, тут їли, тут спали на лавках в тісноті брудних тіл…

П'єр подумав, що чудесні трояндові пахощі не можуть іти звідціля. Одначе, він обійшов цілу залю, де чадили чотири тьмяні ліхтарі; він уважав, що вона цілком порожня, аж побачив здивований, при лівій стіні невиразні зариси людської постаті; це була жінка в чорній сукні й тримала вона на колінах якийсь білий сувій. Вона сиділа сама-самісінька серед цієї пустки й не ворушилася, широко розплющивши очі.

Священик підійшов ближче й пізнав Вінценту, що мовила до нього тихим, розбитим голосом:

— Так, Роза тяжко страждала сьогодні! Вона ненастанно стогнала з самого рання… А ось тепер вона заснула, вже минає дві годині, і я не можу поворухнутися, щоб не збудити її, щоб вона знов не стогнала.

І вона залишилася непорушна, ця мати-мучениця, що вже кілька місяців так тримала свою дівчинку на колінах з упертою надією її вилікувати. Вона її занесла до Люрду на руках, вона її гуляти виносила, спати вкладала — все на своїх руках, не маючи ні кімнати, ні навіть ліжка в шпиталі.

— Бідній крихітці не покращало? — запитав П'єр, а серце йому кров'ю обливалося.

— Ні, пане абате, ні, не думаю.

— Але, — провадив він далі, — вам дуже незручно на цій лаві. Вам треба було поклопотатися, щоб не залишитися на вулиці. Доньку вашу неодмінно приймуть кудись, я цього певен.

— О, пане абате, нащо це? Їй дуже гарно в мене на колінах. Та й чи дозволили б мені повсякчас бути з нею?.. Ні, ні, краще хай вона зо мною так буде; мені здається, що кінець-кінцем вона зцілиться.

Дві буйні сльози скотилися їй на застиглі лиця.

Вона провадила далі своїм заглушеним голосом:

— Я ж не без грошей. Було в мене тридцять су, як виїздила я з Парижу, а тепер залишається ще десять… З мене досить і самого хліба, а вона, голубочка, не п'є вже більше й молочка… Я маю з чим перебути до од'їзду, і як Роза одужає, о, ми будемо багаті, багаті, багаті!

Вона нахилилася, вона вдивлялася при мерехтливому світлі сусіднього ліхтаря в безкровне личко Розине, що їй з напіврозтуленого ротика вилітало тихе дихання.

— Подивіться, як вона спить!.. Правда ж, пане абате, свята діва змилосердиться над нею й зцілить її? Нам залишається тільки один день, але я не хочу в розпач упадати; я молитимуся цілісіньку ніч, не сходячи з цього місця… Це задля завтрішнього, треба бо жити до завтра.

Від безмежних жалощів стиснулося серце П'єрові, він пішов, щоб і собі не розплакатися.

— Авжеж, авжеж, бідолашна моя, майте надію. — І він залишив її в глибині величезної, порожньої залі з задушливим повітрям, посеред безладно зсунутих лавок, таку захололу в своїй матірній скорботі; затримувала дихання вона, щоб хвилюванням грудей не збудити крихітку хвору. У своїх смертельних тортурах вона з заціпленими вустами палко молилася.

Коли П'єр повернувсь до Марі, вона жваво запитала:

— Ну й щож? Де ці троянди? Є тут трояндові кущі?

Він не хотів смутити її, та не розповів про те, що допіру бачив.

— Ні, я обшукав усі галяви, а троянд не знайшов.

— Диво-дивне, — провадила хвора задумано. — Ці пахощі такі тонкі й заразом міцні… Ви їх чуєте, правда? Ось і зараз… дивний аромат, наче всі райські троянди зацвіли вночі навколо нас!

Але поклик батька її перервав. Де-Герсен став, побачивши вогняні цятки, що з'явилися на горі узвозів, ліворуч од базиліки.

— Нарешті, ось вони!

Справді, з'явилася голова процесії. Ясні цятки зараз помножилися, витяглися подвійною хисткою лінією. Морок затоплював усе, це все відбувалося наче дуже далеко, вогники виринали з чорних невідомих глибин. І в той самий час співи, настирливий гімн, залунали знов; але згучали вони так віддалено, так тихо; здавалося, то легке шамотіння було бурі, що починалася серед галуззя.

— А я казав, — промимрив Герсен, — треба було йти на Голготу, щоб усе бачити.

Він повертавсь до першої своєї думки з дитячою впертістю, скарживсь, що вони обрали невигідну місцину.

— Але, тату, — мовила нарешті Марі, — чому ти не зійдеш туди, на Голготу? Ще є час… П'єр залишиться біля мене.

І вона додала, сумно посміхаючися:

— Не бійсь, ніхто мене не вкраде.

Де-Герсен одмовлявсь, а далі погодивсь, не маючи сили боротися із своїм бажанням. Йому треба було поспішати й швидше поминути галяви.

— Не рухайтеся звідси, чекайте мене під цими деревами. Я розповім вас усе, що побачу згори.

П'єр і Марі самі залишилися в темному, затишному куточкові, де чути було пахощі троянд, хоч поблизу не було жадної квітки. Вони не розмовляли, дивилися тільки на процесію, що зіходила вниз, покволом, безперервно линучи наперед.

Це наче подвійна горожа була з тремтливих зірок, що, витягнувшися з-за лівого кутка базиліки, розтягалася тепер монументальним узвозом, обрисовуючи його круглий вигин. На такій відстані знов не можна було бачити прочан, що несли свічки; видко було самі рухливі вогники, що слухняно креслили в темряві цілком правильні лінії. Самих побудов під темносинім небесним склепінням видно не було; вони ледве позначалися тільки своїми темними зарисами. Але поволі, в міру того, як побільшувалося число свічок, архітектурні лінії висвітлювалися, виринав стрункий острів базиліки, циклопічні арки узвозів, важкий та присадкуватий фасад Розер. З цією ненастанною річкою живих іскорок, що текла, текла поволі із упертістю хвилі, що вийшла з берегів і не зустрічає перешкод, немов виринала ранішня зоря, осяйна хмаринка, що захоплювала все більший простір, щоб залляти кінець-кінцем увесь обрій своїм сліпучим блиском.

— Дивіться, дивіться, П'єре! — гукала Марі по-дитячому захоплюючися. — Цим вогникам кінця-краю нема, їх усе більшає та більшає.

І справді, на горі раптова поява маленьких блискучих цяток ішла далі з механічною правильністю, наче якесь невичерпне небесне джерело виливало цю соняшну куряву. Голова процесії досягла садів на височині монумента уквітчаної богородиці, подвійна лінія вогників обрамлювала тільки верхівку Розер та узвозів. Та наближення численного натовпу почувалося в хилитанні повітря, в живому подуві, що здаля почувалося; особливо чутніші стали голоси, пісня Бернадеттина росла, як гомін морського припливу, що котив хвилі приспіву: „Ave, ave, ave, Maria“, з ритмічним розгойдуванням, що все голосніше та голосніше ставало.

— Ах, це́й приспів, — прошепотів П'єр, — він так і входить до нашої істоти. Мені здається, що все моє тіло почне кінець-кінцем співати його.

Марі знов по-дитячому розсміялася.

— Це правда, він скрізь лине за мною, я чула його, засинаючи минулої ночі. А сьогодні ввечері він знов опанував мене й наче вколисує мене над землею. Вона урвала свою мову, щоб зауважити:

— Ось вони вже на тім боці левади, навпроти нас.

Процесія тяглася тепер довгою правою алеєю, потім повернувши біля хреста Бретонців навколо галяви, зійшла другою, правою, алеєю. Треба було чверть години, щоб так завернути. А тепер подвійна лінія обрисовувала дві довгі паралельні смуги полум'я, що над ними височіла постать тріюмфального сонця. Але чарівніший за все був ненастанний рух уперед цієї огняної змії, що її золоті кільця тихо звивалися чорною землею та витягалися, при чому, здавалося, цьому велетенському розкрученому тілу не було кінця-краю. Багато разів, очевидячки, зчинявся стиск, ясні лінії вигиналися наче готові розірватися; але приходило знов до порядку і вони знов линули вільно й поправно. На небі, здавалося, менше ставало зірок. Чумацький шлях немов звалився згори, обливаючи дрібним пилом вогнів, що були окремими світами, і кружляння небесних світил наче продовжувалося на землі. Блакитне світло линуло скрізь; все загинуло, опріч неба, будівлі й дерева прибирали вигляд привидів у таємному сяйві сили-силенної свічок, що число їх усе збільшувалося.

Марі вихопився приборканий покрик захоплення; вона не знаходила слів і тільки твердила:

— Як це прекрасно! Боже мій, як це прекрасно… Подивіться, П'єре, краса яка!

Але з хвилини, коли процесія проходила в кількох кроках од них, вона вже не нагадувала собою тільки стрункового руху зірок, що посувалися без сторонньої допомоги. Тепер в ясній хмарі видко було людські постаті, пізнати можна було іноді окремих прочан, що проходили повз із свічками в руках. Спочатку пройшла Ґрівот, що неодмінно бажала брати участь у церемонії, перебільшуючи своє зцілення та запевняючи, що ніколи не почувала вона себе так чудово; вона й тепер наче пританцьовувала в своєму захопленні, здрігаючися від свіжого нічного повітря. Далі виринули Віньєрони, попереду батько із свічкою, що тримав він її дуже високо; за ним пані Віньєрон та пані Шез, ледве живі від утоми, тим часом як маленький Ґустав, цілком змучений, стукотів по піску своєю милицею, закапавши воском праву руку. Усі хворі, що могли ходити, були тут; була, між іншим, Еліза Руке, що пройшла наче заклятий привид із своїм одкритим червоним обличчям. Багато сміху було; Софі Куто, зцілена минулого року, забулася, пустуючи, та гралася із свічкою, як з паличкою. Голови, голови, що їм кінця-краю не було, одна по одній виринали, переважно жіночі, то звичайнісінькі, непоказні й бридкі, то з чудесним виразом обличчя; вони маячили на мент і знов поринали в фантастичному освітленні. І кінця-краю цьому не видко було, ненастанно надходили ще й ще, І ось позначилася надзвичайно скромна тінь; це була пані Маз, що її й пізнати не можна було б, як би вона не підвела голови з блідим обличчям, зрошеним слізьми.

— Дивіться, — пояснював П'єр Марі, — ось перші вогники процесії виходять на пляц Розер, а я певен, що половина прочан ще не встигла вирушити від Ґроту.

Марі звела очі. Угорі, з-за лівого кутка базиліки, справді, виринали все нові й нові вогники, ритмічно й ненастанно, наче за якимсь механічним рухом, що немов ніколи не припинявся.

— Ах, — мовила вона, — скільки мандрівних душ! Бо ж кожний із цих вогників це стражденна душа, яка близька до спасіння, правда ж?

П'єрові довелося нахилитися, щоб почути хвору, бо Бернадеттина пісня заглушувала їх з того часу, як натовп проходив повз них. Голоси гриміли й від цього все дужче голови крутилися, куплети поволі переплуталися, кожна ланка процесії співала своє, тоном одержимих, що не чули більше самих себе. То був дивовижний невиразний лемент, лемент юрби, що стратила голову, остаточно п'яна від запалу своєї віри. А втім приспів „Ave, ave, ave, Maria“ повертався та переважав, із своїм настирливим ритмом.

Враз П'єр та Марі здивовані були, побачивши Герсена.

— Ах, діти мої, я не хотів залишатися там, на горі, і двічі перерізав процесію, щоб протовпитися сюди… Але яке видовисько! Безперечно, це перша примітна, чудесна річ, що тут бачу.

І він почав описувати процесію, як її видно було з верховини Голготи.

— Уявіть собі, діти мої, друге небо долі, що одбиває верхнє, але небо, що цілком захоплене єдиним велетенським сузір'ям. Ці зорі, що тисячами мерехтять десь у просторі, дуже далеко, у темних нетрях, а вогнений потік являє собою ніби дароносицю, так, так, справжню дароносицю, що ніжка її вирисовується узвозами, — підставка двома паралельними алеями, а скляний ковчежець з дарами круглим над ними муріжком. Ця золота дароносиця горить як жар, палає в темряві, в той час, як рухливі зорі постійно маячать. Ви нічого не бачите, крім неї, велетенської та величньої… Справді, досі я не бачив нічого, щоб зрівнятися могло з таким видовиськом.

Він вимахував руками, несамовитий від ажітації, захоплений до краю, як артист.

— Таточку, — ніжно мовила Марі, — що ти все тут, тобі б слід було спати. Тепер вже біля одинадцятої, а ти маєш виїхати о третій ранку.

Вона додала, намовляючи його:

— Мені вельми приємно, що ти влаштовуєш цю екскурсію!.. Тільки но повертайся зараня завтра ввечері, бо ти побачиш, ти побачиш…

І вона не наважувалася виявити свою впевненість щодо одужання.

— Ти маєш рацію, я піду покладуся спати, — мовив заспокоєний де-Герсен. — А що П'єр з тобою, то я не буду турбуватися.

— Але, — скрикнула вона, — я не хочу, щоб П'єр вартував тут цілу ніч. Коли він мене завезе зараз до Ґроту, то прилучиться до тебе… Мені більше нікого не треба буде, перший – ліпший санітар завезе мене до шпиталю завтра уранці.

П'єр мовчав. Потім він коротко зауважив:

— Ні, ні, Марі, я залишаюся… Я перебуду, як ви, ніч перед Ґротом.

Вона розкрила рота, щоб обстоювати та гніватися. Але він сказав це так лагідно й дівчина в словах його почутила таку жадобу щастя, що промовчала, глибоко схвильована.

— Ну, діти мої, — знов почав батько, — улаштовуйтесь, як хочете, я знаю, що обоє ви дуже розважливі. Надобраніч вам, не турбуйтеся за мене.

Він довго цілував дочку, потиснув обидві руки молодому священикові й загубився поміж тісними лавами процесії, що знов мав крізь неї перейти.

І вони тоді залишилися самі у своїм темнім самітнім куточку, попід високими деревами, — вона все так само сиділа у візку, він на колінах у траві, спершись на одне з коліщат. І це було чудесно, поки свічки маячили повз і збиралися в одну масу, повертаючи на площу Розер. П'єра особливо тішило те, що над Люрдом і сліду наче б то не залишилося тих розпусних веселощів, що так неприємно вони на нього вдень впливали. Немов свіжий вітер повіяв з гір і заніс дух сили-силенної їстівного, дух святочного об'їдання, всю цю пекучу й отруйну куряву ярмаркової метушні, що літала понад містом. Залишилося саме небо безмежне з чистими собі зорями та свіжі хвилі Ґаву-ріки, а на легких крилах повітря добувалися раз-у-раз пахощі польових квітів. Безмежність таємниці губилася в божественному спокоєві ночі, від брутальної матерії залишалися самі маленькі вогники воскових свічок, що Марі їх порівнювала із стражденними душами, близькими до спасіння. Від цього всього віяло дивним спокоєм та безмежною надією. З початку, як П'єр тут був, огидливі спомини минулого дня, неможливі апетити, безсоромна симонія, старе місто, розбещене й розпусне, поволі розвівалися підо впливом цієї божественної свіжости, цієї красуні-ночі, що до неї ціла істота припадала, як до цілющої води воскресення.

І Марі й собі, охоплена небесною втіхою, пробурмотіла:

— Ах, яка була б щаслива Блянш, якби бачила всі ці чудеса! — Вона думала за старшу сестру, що залишилася в Парижі, посеред метушні свого важкого ремества вчительки, та бігає з лекції на лекцію. І цього простого слова, — імени цієї сестри, що про неї недужа не згадувала з самого прибуття до Люрду і враз тепер несподівано пригадала, — досить було, щоб воскресити все минуле.

Марі й П'єр, не говорячи ні слова, у думках пережили кожен своє дитинство, колишні забави в двох сусідніх садках, розділених огорожею. Потім свою розлуку, той день коли він пішов до семінарії, а вона поцілувала його в обидві щоки, обливаючися гарячими сльозами та присягаючися ніколи його не забувати. Минули роки, і вони зустрілися роз'єднані на віки, він, священик, вона прикута недугою до постелі, без надії зробитися жінкою. Тут була ціла їхня історія, палка ніжність, що довго себе не усвідомлювала, далі цілковитий розрив, наче вони вмерли, хоч і жили собі побіч. Їм уявилося тепер мізерне приміщення, де старша сестра із своїми лекціями понад силу працювала, намагаючись хоч трохи добробуту запровадити; це мізерне житло, що його вони покинули, щоб потрапити до Люрду, після такої боротьби, стількох суперечок, сумнівів з боку П'єра та пристрасної віри Марі, що взяла кінець-кінцем гору. І це, справді, чудесно було: опинитися ось так удвох, цілком на самоті, у цьому темному куточку, коли на землі стільки зірок було, скільки на небі.

Марі й досі заховувала маленьку дитячу душу, непорочну душу дівчинки, як казав їй батько, добру та чисту. Вражена недугою в тринадцять років, вона не постарілася з того часу. Тепер, маючи двадцять три роки, дівчина залишилася наче тринадцятилітня дитина, що замкнулася в собі, зосередкована на катастрофі, що її вбивала. Це було помітно з її очей, що кудись усе дивилися в далечінь з виразом розгублености, властивої тим, кого переслідує настирлива думка, бо не було в неї іншого бажання, крім бажання одужати. І жадна жіноча душа не могла бути простіша за цю, зупинену в своєму розвиткові, невинну душу дівчинки-підлітка, що в неї збуджена пристрасть завдовольняється міцними поцілунками в щоку. Не зазнала вона іншого роману, опріч прощання в сльозах із своїм милим, і цього було досить для Марі, щоб цілі десять літ сповнялося її серце. Безконечними днями перебуваючи на своєму страдницькому ложі, вона ніколи не заходила далі в своїх мріях, що як би вона була здорова, П'єр, звичайно, не пішов би у священики, щоб жити з нею. Романів вона ніколи не читала. Книги релігійного змісту, що ними їй дозволяли тішитися на дозвіллі, підтримували її в екзальтації неземного кохання. Усілякий відгомін життєвих бур завмирав біля порогу її кімнати, де вона жила черницею; і за минулих часів, коли її возили з одного кінця Франції до другого, на різні цілющі води, Марі проходила побіч сили силенної народу, як сновида, що нічого не чує й не бачить, уся захоплена неодчіпною ідеєю свого каліцтва, рокових путів, що зв'язують її стать. Звідси ця чистота й ця дитинність. Ця чудесна дівчина-страдниця виросла з покаліченим тілом, заховуючи в своєму серці саму тільки несвідому дитячу любов своїх тринадцяти років.

Рука Марі, в темряві шукала П'єрової руки, а коли знайшла її, цю руку, що поривалася до неї назустріч, то довго стискала її. Ах, яка втіха! Ніколи не зазнавали вони такого чистого й цілковитого блаженства бути вдвох, далеко від усіх, серед глибоких чарів темряви й таємниці. Навкруги них нічого не було, крім зоряного кола, співи вколисували й солодко крутилася від них голова, а від того наче на крилах полинули вони й знялися у простір. І Марі добре знала, що зцілиться завтра після чарівної ночі перед Ґротом; цього вона була певна, вона вблагає святу діву, вона її схилить до милосердя, як тільки залишиться віч-на-віч з нею, щоб благати про своє зцілення. І вона розуміла, що П'єр хотів сказати зараз, коли висловив бажання й собі перебути ніч цілу перед Ґротом. Чи не наважився він випробувати останнє зусилля віри, стати на коліна, як дитина, і благати всемогутню матір, щоб вона повернула йому втрачену віру. Ще й тепер, коли вони вже не мали потреби говорити, потиском руки вони повторяли собі про це. Вони взаємно обіцяли молитися одне за одного, вони захопилися й загубилися одне в одному з таким палким бажанням свого зцілення, свого взаємного щастя, що відчули на мить усю глибину любови, яка віддається й жертвує собою. Це було божественне упоїння.

— Ах, — прошепотів П'єр, — ця синя ніч, цей безмежний морок, що заховує усю потворність людську й умовини життя, ця безмежна свіжа тиша, де я хотів би приспати свої сумніви…

Голос йому завмер, Марі й собі мовила ледве чутно:

— А троянди, ці пахощі троянд… Чи ви їх чуєте, друже мій? Де ж ці квітки, якщо ви їх не бачили?

— Так, так, я чую ці пахощі, хоч тут нема жадних троянд. Я, звичайно, побачив би, бо шукав їх скрізь.

— Як можете ви казати, що немає троянд, коли околишнє повітря сповнене їх пахощами, і ми немов купаємося в цих ароматах! Чекайте! Хвилинами пахощі такі міцні, що мені голова крутиться від захвату! Напевне, троянди тут, нам під ногами, напевне їх сила-силенна.

— Але, присягаюся, я все обдивився і квіток не знаходив. Та, може, вони невидимі, може вони ця сама трава, що ми її топчемо, ці великі дерева, які нас оточують; може пахощі їхні йдуть од землі, з сусіднього потоку, добуваються з лісів з гір…

Вони на хвилину замовкли. Потім вона провадила так само тихо:

— Як чудесно вони пахнуть, П'єре! Мені здається, що наші руки, до купи з'єднані, теж запашний букет.

— Так, вони чудесно пахнуть, і це од вас, Марі, ідуть ці пахощі, наче троянди розцвітають у вашому волоссі.

І молоді люди більше не говорили. Процесія все посувалася, живі іскри все виринали біля повороту до базиліки, бризкаючи з темряви невичерпним джерелом. Величезна смуга маленьких рухливих вогників у своєму подвійному кружлянні оперізувала темряву полум'яною стрічкою. Але видовисько надто цікаве було на площі Розер, де голова процесії, продовжуючи свій повільний рух, закручувалася, утворюючи все більш та більш узьке коло, якесь ненастанне кружляння, що остаточно п'янило прочан, розбитих утомою, при чому співи їхні ставали все несамовитіші.

Коло обернулося в одну вогняну масу, радше туман ядра, що біля нього обвивалася вогняна стрічка, розмотуючися без кінця-краю, а ядро все ширшало, подібне спочатку до вогняної калюжі, а далі вже до цілого озера. Уся широка площа Розер була — вогняне море, що котило свої маленькі хвилі в цьому ненастанному шаленому вирі. Базиліка біліла відблиском вечірньої зорі. Решта обрію поринула в глибокім мороці. Віддалік видно було кілька загублених свічок; вони, самітні, посувалися, як світляки, що намацують шлях за допомогою свого маленечкого ліхтарика. Одначе рухливий хвіст процесії мабуть знявся на Голготу, бо зірки подорожували й там на височині, під самим небом. Кінець-кінцем настав момент, коли з'явилися останні свічки, обігнули луки, потекли й злилися з морем полум'я. Тридцять тисяч свічок палало тут, кружляючи, роздуваючи свій огонь під широченним тихим небом, де блідли нічні світила. Ясна хмарка одлітала разом з гімном, що все не ущухав, настирливо повторюючися. І рокіт голосів вигукував: „Ave, ave, ave Maria“, нагадуючи тріскання ціх вогняних сердець, що згорали в молитві, щоб зцілити тіло й спасти душі.

Одна по одній згасали вже свічки, ніч запановувала знов непроглядна, темна та надзвичайно тиха ніч, коли П'єр та Марі опам'яталися й помітили, що вони все ще тут сховані в таємничих сутінках дерев, рука в руці. Вдалені, темними вулицями Люрду пленталися тільки розгублені прочани, розпитували шлях, щоб повернутися до себе ночувати. У сутінках чути було шелест, останній відгомін завмерлих, святочних веселощів і оживлення. Усе брело по домівках та втихомирювалося, засинаючи. А вони двоє забулися й усе не рухалися, чарівно-щасливі посеред пахощів невидимих троянд.

IV.

П'єр прикотив візка з Марі до Ґроту й поставив його якнайближче до штахетів. Уже північ минула, ще залишалося там із сотню осіб; одні жінки сиділи на лавках, інші стояли навколішках, поринувши в молитву та забуваючи все на світі. Зокола Ґрот сяяв, палав, як жар, від сили-силенної свічок, наче тимчасова капеля біля труни мерця, і в ній нічого не можна було розібрати, опріч цієї куряви зірок, звідки висувалася у своїй ніші статуя богородиці, біла, як привид, як мрія. Виткі рослини, що обрамлювали вхід до Ґроту, зеленіли як смарагди; тисячі милиць, почеплених під склепінням, нагадували гущавину хмизу, що ладен знов зацвісти. І ще темніший був морок ночі від такого яскравого блиску; околишні речі пірнули в густих сутінках, наче б то нічого більш не було, ні стін, ні дерев, і чути самий ненастанний глухий гомін Ґава, під безмежним темним небом, що нависло наче перед грозою.

— Чи добре вам тут, Марі? — тихенько запитав П'єр. — Чи ви не змерзли?

Вона злегка тремтіла, але мабуть від тихого подуву з надприродного світу, що ним, здавалося, віяло з Ґроту.

— Ні, ні, мені так хороше! Накрийте тільки хустиною мені коліна. Дякую вам, П'єре, і не турбуйтеся за мене, мені не треба більш нікого, бо я тепер з нею…

Голос Марі завмирав, вона вже поринала в екстаз, здійнявши очі до білої статуї, при чому її жальке, виснажене обличчя сяяло блаженством. Одначе П'єр залишався ще тут кілька хвилин. Він залюбки оповив би цілу її теплою хустиною, бо бачив, як тремтять їй схудлі руки. Але боявся роздратувати недужу й тільки накрив їй ноги, як дитині, підіткнувши хустину з усіх боків; вона нічого вже не бачила більше, упираючись ліктями в береги візка та півлежачи на них.

Тут була лавка, і абат сів на неї, зібрати свої думки; враз побачив він жінку, схилену в темряві. В чорному зодягнена, вона трималася так скромно, так непомітно, що П'єр не помітив її спочатку. А згодом він угадав, що це пані Маз. Думка про листа, що вона його отримала того ранку, шибнула його. І йому стало шкода її; він зрозумів, яка самітна ця безталанна жінка, що не мала жадної фізичної рани до зцілення та благала святу діву полегшити недугу її серця, навернувши невірного чоловіка. У листі мабуть була жорстока відповідь, бо пані Маз, похнюпившися, наче тягаром пригнічена, молилася, маючи жалюгідний вигляд побитої істоти. Вона охоче залишалася тут тільки вночі, щаслива, що ніхто не бачить її, що вона може плакати цілими годинами, болюче переживати свої тортури, благати про повернення колишнього кохання, при чому ніхто й не здогадувався про її болісну таємницю. Вона навіть устами не ворушила; саме її пошматоване серце виливалося в молитві, шалено вимолюючи своєї пайки любови й щастя.

Але ця ненастанна жадоба щастя, що приводила сюди всіх їх, поранених тілом і душею! П'єр її теж відчував, відчував, як висушує вона йому горло, палко вимолюючи заспокоєння. Він охоче кинувся б на коліна й прохав би божественної допомоги із смиренною вірою цієї жінки. Але члени йому були наче скуті, він не знаходив потрібних слів. І відчув полегшення, коли чиясь рука злегка торкнулася його плеча.

— Пане абате, ходімо зо мною, якщо ви ще не бували в Ґроті. Посидьмо там з вами; у ньому так гарно під цю пору.

Підвівши голову, П'єр пізнав барона Сюїра, директора Піклування божої матері-спасительки. Очевидячки, ця добродушна, проста людина уподобала П'єра. Він погодивсь, пішов за ним до Ґроту, тепер цілком порожнього. Барон навіть замкнув за ними ґратовані двері, бо ключ у нього був свій.

— Бачте, пане абате, під цю годину тут справді найкраще. Коли я перебуваю кілька день у Люрді, то здебільшого лягаю світанками, бо маю звичай кінчати тут ніч… Нема тут нікого, тут можна бути цілком самітному, правда? І так привітно почуваєш себе в гостях у святої діви!

Він добродушно посміхавсь, і трохи знеможений своїм похилим віком показував, як старий знайомий, цей Ґрот, цей чудесний куточок, що він його дійсно ніжно полюбляв. А втім, хоч і який побожний був, він не церемонився, розмовляв і давав пояснення з фамільярністю людини, що має себе за приятеля неба.

— Ах, ви дивіться на свічки… їх щось із двісті горить тут зразу, удень і вночі, кінець-кінцем тут душно навіть стає… Узимку навіть тепло.

П'єр, дійсно, трохи задихався від теплого духу воску. Засліплений яскравим світлом біля входу, він дивився на великий центральний пірамідальний свічник, весь мов зірками засіяний, заліплений маленькими восковими свічками. В глибині правий свічник, як підніс поставлений на землю, призначений був на грубі свічки, що витягалися, одна більше, друга менше, наче дудки органу, деякі як людське стегно завтовшки. І ще інші свічники, наче важкі канделябри, розставлені були тут і там на виступах скелі. Склепіння Ґроту знижувалося ліворуч, каміння на цьому місці було наче спечене і закопчене від вічних вогнів, що його розпікали з року в рік. Віск ненастанно капав, падаючи непомітними сніжинками; свічники були закапані й побіліли під шаром пилу; ціла скеля просякнута була воском, масна, як торкнутися її, а ґрунт так вкривався ним, що люди, бува, падали й долі довелося розстелити щось подібне до солом'яних матів.

— Ось подивіться на цих товстунів, — люб'язно провадив барон Сюїр, — це найдорожчі свічки; за них платять по шістдесят франків, і горять вони цілий місяць. Найменших, по п'яти су, вистарчає тільки на три годині… О! ми не шкодуємо їх, у нас раз-у-раз багато цього добра. Он ще два кошики, що їх не встигли занести до магазину.

Потім барон показав умебльовання Ґроту: орган-гармоніюм під чохлом, шафи з широкими висувними скриньками, де зберігалися церковні ризи, лавки та стільці для небагатьох обраних, що їх пускали сюди підчас церемоній; і кінець-кінцем чудесний рухливий вівтар на коліщатах, вкритий срібними, рятованими дошками, дар однієї вельможної пані; тільки уживали його під час багатих прощ, побоюючися, щоб не зіпсувався він від вогкости.

П'єрові ніяково ставало від базікання привітного свого сопутника. Його побожний настрій дещо втрачав. Увіходячи сюди, не вважаючи на брак віри, він відчував хвилювання, якесь тремтіння душі, наче перед ним мала розкритися таємниця. Йому стало страшно й солодко. Бачив бо тут речі, що безмежно зворушували його, букети, купами навалені біля ніг святої діви, дитячі дарунки за обітницею, маленькі злинялі черевички, милиця наче на ляльку, подібна до якої цяцьки. Внизу природного склепіння, де відбулося чудесне з'явлення, на тому місці, де прочани натирали чотки й медалі, бажаючи їх посвятити, скеля була витерта й рівна. Мільйони жадібних уст припадали до неї з такою силою любови, що каміння перепалилося й з своїми чорними жилками блищало, як мармур.

Але П'єр зупинився в глибині Ґроту перед западиною, де набралося досить листів та інших паперів.

— Ах, я й забув! — мовив жваво барон Сюїр, — ось де найцікавіше. Це листи, що їх день-у-день кидають вірні до Ґроту, крізь ґрати. Ми їх підіймаємо, кладемо сюди, а взимку я розважаюся, розкладаю їх… Розумієте, їх не можна спалити, не розкриваючи, бо в конвертах часто-густо гроші трапляються, монети по десять су, по двадцять, а частіше поштові марки.

Він рився в листах, вихоплюючи кілька з них навмання, показував підписи, розкривав, щоб читати. Усі майже були нікчемні листи неписьменних, із старанно виписаною величезними кривулями адресою до люрдської божої матері. Тут були переважно прохання або подяка в незграбних висловах, з убійчою ортографією; але часом траплялися зворушливого змісту прохання; один прохав уратувати маленького брата, другий виграти процеса, та благала утримати коханця, інша вийти заміж. У інших листах кореспонденти гнівалися, сваритися починали з святою дівою, що не зводила відповісти на першого листа, виконавши всі бажання адресатові. Але були й інші цидулки, написані вибагливішою рукою, вишуканими реченнями, палкі благання жіночої душі, що писали до цариці небесної про те, чого вони не наважувалися й священикові розповісти в сутінках сповідальні. Нарешті в останньому розкритому листі були самі світлини: маленьке дівча посилало свого портрета люрдській богородиці з таким написом: „моїй добрій матері“. Кінець-кінцем, це було щодня ціле листування всемогутньої цариці, що отримувала прохання й признання, а на них треба було відповідати милостями й усіляким добродійством. Монети на десять, двадцять су дуже наївно надсилано в знак любови, щоб змилосердити святу діву, а щодо поштових марок, то їх прикладали просто задля вигоди, полегшуючи пересилку грошей, якщо це не робилося з наївністю, як у листі однієї селянки, що в пост-скриптумі додавала: прикладаю марку й чекаю на відповідь.

— Запевняю вас, — закінчив барон, — тут трапляються чудесні листи, зовсім не такі дурні, як можна було сподіватися… Три роки я знаходив дуже цікаві листи від однієї панії, що нічого не чинила, не повідомивши про це святу діву. Це була заміжня жінка, що найнебезпечнішу пристрасть мала до чоловікового приятеля… І уявіть собі, пане абате, вона вийшла переможниця над спокусою, свята діва їй відповідала, надіславши їй броню своєї цнотливости, ділком божественну силу побороти своє серце….

І він сам себе урвав, щоб сказати:

— Та ходімте, пане абате, сідайте ось тут. Ви побачите, як тут гарно!

П'єр сів поруч нього на лавці ліворуч, на тому місці, де скеля спускалася. Тут справді був чудесний затишний куточок. Ні один, ні другий розмови не підтримували; запанувала глибока тиша, як враз священик почутив поза своєю спиною невиразне дзюрчання, легке кришталеве брязкотіння, що наче виходило з надрів невидимого.

Він зробив рух, що його барон Сюїр зрозумів.

— Це ви плюскіт джерела чуєте? Воно біжить у землі за цими штахетами. Хочете його бачити?

І не чекаючи на П'єрову відповідь, він уже нахиливсь над тахлями, що обгороджували джерело; тут так замикають, казав він, бо бояться, щоб вільнодумці не кинули отрути до джерела. Така неймовірна вигадка на хвилину ошарашила П'єра; але він кінець-кінцем залишив її на сумлінні барона, що справді був дуже дитинний.

А той ввесь час вовтузився над шифрованим замком, що ніяк не піддавався йому.

— Дивна річ, — шепотів він, — тут потрібне слово: Рим, і я напевне знаю, що його не зміняли… Від вогкости у нас все псується. Ми мусимо щодва роки відновляти милиці он там нагорі, бо вони розпадаються на порох… А дайте мені свічку.

Коли П'єр посвітив баронові восковою свічкою, що взяв її з одного свічника, тому нарешті пощастило відімкнути позеленілу мідяну колодку. Ґратчасте панно повернулося й з'явилося джерело. В западині скелі, на дні з брудної жорстви поволі дзюркотіла вода, що виходила з-під землі прозора, без кипіння і, здавалося, посідала досить широке місце. Як казав барон, тут попрокладали рурки, вкриті цементом, щоб одвести її до водозборів. Він признався навіть, що поза купелями довелося вирити резервуар, де вода за ніч збиралася, бо, через незначний приплив, її могло не вистарчити на щоденні потреби.

— Хочете її покуштувати? — несподівано запропонував Сюїр. — Вона ще краща тут, де виходить з-під землі.

П'єр не відповів, він дививсь на цю спокійну, невинну воду, що бралася дрібними брижами, відбиваючи в собі тремтливе світло воскової свічки. Краплини воску, падаючи додолу, примушували тремтіти її поверхню. І абат думав про все, що вона приносила таємного з далеких надрів землі.

— Та випийте шкляночку.

Барон зачерпнув води шклянкою, що завсіди на поготові була, і священикові довелося випити. Вода була смачна, чиста, прозора й свіжа, як по всіх гірських рівнинах Піренейських.

Замкнувши колодку, обоє знов посідали на те саме місце на дубовій лавці. П'єр знов чув раз-у-раз позад себе дзюркіт джерела, подібний до тихого щебету захованої пташки. Тепер барон розповідав йому про Ґрот під усі пори року, за кожної години, доходячи в своїй розчуленій балаканині до найнезначніших подробиць.

Літо це брутальний сезон, коли до Люрду збігалися ярмаркові юрби великих прощ, з гомінливою ретельністю тисяч прочан, що одночасово галасували й молилися. Але з осени починалися дощі, справжній потоп; вони хлюскотіли цілими днями біля порогу Ґроту; під цей час з'являлися піліґрими з далеких країв, з Індії, з Малайських островів, з Китаю навіть; мовчазними, захопленими купками ставали вони на коліна просто в болоті, на знак місіонерів. У Франції, із усіх стародавніх провінцій Бретань посилала найпобожніших прочан цілими парафіями, де чоловіків так само було багато, як і жінок, а богомільність, щира віра та добропристрасність цих людей могли за взірець бути цілому світові. А там надходила зима, грудень із своїм страшним холодним і рясним снігом, що закидав гірські дороги. Тоді родини місцевих мешканців залазили до своїх порожніх готелів, а вірні, не вважаючи ні на що, ранками приходили до Ґроту, усі хто любив тишу, бажав розмовляти з дівою, серед солодкої близькости насамоті.

Були серед цих прочан такі, що їх ніхто не знав; вони показувалися тоді тільки, коли самі були, коли вони могли пасти ниць та любити, як заздрісні коханці, і тікали налякані, як тільки найменша погроза була від юрби. А як тут хороше під зимову негоду! Чи дощ, чи вітер, чи сніг, а Ґрот палає, як жар. Навіть уночі, як хуртовина завиває, і навкруги а ні лялечки, він сяяв серед порожнечі й темряви, палаючи вогнем любови, що його ніщо не могло погасити. Барон розповідав, що надзвичайно снігової минулої зими він пересиджував на цьому місці, на цій лаві з півдня до вечора. Тут повсякчас трималася приємна теплота, хоч Ґрот звернений на північ, і сонце ніколи не зазирає до нього. Звичайно, скеля, ввесь час нагріта свічками, підтримувала цю приємну температуру, але чому не припустити, між іншим, особливої ласки діви, що забажала, — хай панує тут вічний квітень? І маленькі пташки чудесно це знали; усі околишні зяблики, застудивши в холодному снігу свої лапки, шукали тут притулку, пурхали в плющі навколо священної статуї. Але ось кінець-кінцем наставало збудження весни. Ґав-ріка котила розталі сніги свої з громовим гуркотом, дерева знов зеленіли під натиском соків, а юрби прочан галасливо заволодівали осяйним Ґротом, виганяючи звідти небесні пташини.

— Так, так — повторював барон Сюїр вже мляво, — я перебував тут цілком сам чудесні зимові днини… Сюди заглядала одна єдина жінка, що ставала на коліна там перед штахетами, щоб не застудитися на снігу. Була вона дуже молода, може років двадцять п'ять і дуже гарненька чорнявка з прекрасними голубими очима. Вона нічого не говорила, навіть наче не молилася, а залишалася так цілі години безмежно-сумна… Не знаю, хто ця жінка, ніколи я її більше не бачив.

Він замовкнув; а дві хвилині згодом, глянувши на нього, здивований його мовчанкою, П'єр помітив, що Сюїр заснув. Склавши руки на животі, підборіддя притиснувши до грудей, спав він невиразно посміхаючися, спокійним сном дитини. Звичайно, кажучи, що перебуває тут ніч, барон хотів сказати, що насолоджується в Ґроті першим сном щасливого старого, якого одвідують янголи.

І П'єр тоді сам зазнав чарів тутешньої самоти. Справді, в цьому куточку під скелею надзвичайна розрада лилася в душу. Сприяв цьому й трохи задушливий дух воску, й засліплення екстазу посеред яскравого блимання свічок. Він не відрізняв уже ні милиць під склепінням, ні подарунків, поначіплюваних на бічних стінах, ні ритованого срібного вівтаря, ні органа-гармоніюма під чохлом… Солодка млость охопила його, немов ціла істота його поволі танула. Але найсолодше було божественне відчуття, що він далеко від цілого світу, в надрах неймовірного й надприродного, наче прості залізні штахети стали за перегорожу безкрайого.

Тихий гомін ліворуч П'єра змусив його поворухнутися. Це було джерело, що ненастанно текло з своїм пташиним щебетанням. Ах, як бажав би П'єр схилити коліна й повірити в чудо, перейнятися завзятою думкою, що ця божественна вода бризнула з скелі тільки на зцілення страдницького людства! Аджеж прийшов він сюди, щоб упасти ниць і благати святу діву повернути йому дитинячу віру. Чому ж він не молився, не просив у нього цього високого дару благодаті? У Ґроті ставало все задушливіш, свічки засліплювали його, аж млосно йому ставало. І враз шибнула думка його, що ось уже два дні на повній волі, що її мають священики в Люрді, через недбайливість він не правив служби божої. То був гріх, і, мабуть, це він давив йому серце тягаром. Болісне почуття таких непереносних страждань завдавало, що він мусів підвестися й піти. Він обмеживсь тим, що тихо засунув штахети, залишаючи барона Сюїра спати на лавці.

Марі не ворушилася в своєму візку, підвівшись на ліктях та не зводячи захоплених очей з божої матері.

— Марі, чи гарно вам тут? Чи не холодно?

Вона нічого не відповідала. Він помацав їй руки, відчув, що теплі вони та м'які, хоч трохи й тремтіли.

— Ви не з холоду тремтите, Марі, ні?

А вона мовила тихо, наче зідхнула:

— Ні, ні залишіть мене; я така щаслива. Я її побачу, я почуваю це… Ах, яка розкіш!

Тоді він трохи вище натягнув на неї теплу хустину і пішов собі в темряву, охоплений невиразним збуренням. Після яскравого світла в Ґроті ніч була надто чорна; це була якась безодня темряви, куди він котився навмання. Далі очі його звикнули, він побачив себе біля Ґаву; пішов берегом, обрамленим алеєю з високими деревами, де знов війнуло свіжим повітрям. Від цього йому легше ставало, нічна темрява й свіжість, здається, його заспокоювали. І він дивувавсь тільки, чому не став на коліна й не моливсь, як Марі, вся віддавшися богові. Яка перешкода стояла тут на заваді? Звідки походив протест, що не давав йому перейнятися вірою, Давіть тоді, коли його перевтомлена, збурена істота прагнула злитися з богом? Він дуже добре тямив, що повстає в ньому тільки розум; і в цю хвилину П'єрові хотілося його забити, як ненажерливого ворога, що з'їдає його життя, заваджає йому тішитися щастям невинности простих душ. Може, як би він чудо побачив, примусив би себе повірити. Ось, прикладом, як би Марі враз підвелася й пішла перед ним, чи не впав би він, нарешті переможений, на коліна? Образ Марі, що зцілилася та одужала, так хвилював його, що він зупинився й підніс руки до неба, засіяного зірками. Ах, великий боже, яка прекрасна ніч, глибока й таємнича, запашна й легка, і яка безодня радощів у цій надії повернутого вічного здоров'я, вічної любови, що відроджується без кінця-краю, як весна! Потім він пройшовся до кінця алеї. Але сумніви його знов починалися: хто вимагає чуда, щоб увірувати, той нездатен вірити. Бог не потребує доводити своє існування. П'єрові зле стало на думку, що поки він не виконає свого обов'язку священика, відправивши службу божу, господь не почує його. Чому б йому не піти зараз у церкву Розер, що її вівтарі з півночі до півдня йшли до розпорядження прибулих священиків? Абат пішов назад другою алеєю й опинився попід деревами, звідки він дивився з Марі на процесію із свічками. Тепер ніде не було вогнів, саме море безмежної темряви.

Тут П'єр знов почутив занепад духу; і він механічно увійшов до прочанського притулку, наче бажаючи вигадати час. Двері залишалися відчинені навстяж, але проте іще замало повітря було у величезній залі, набитій народом. З перших кроків йому вдарило в лице задушливим жаром від цих скупчених тіл, гидотним духом людського дихання й поту. Чадні ліхтарі так зле світили, що молодий священик мав оберігатися, щоб не наступити на розкидані члени сплячих; тіснота була страшенна, не знаходячи місця на лавках, багато люду залягло на вогкій кам'яній підлозі, замащеній плювками та об'їдками з самого ранку. Тут була неймовірна мішанина чоловіків, жінок, священиків, що спали покотом, кому де пощастило притулитися; розбиті втомою, вони попадали на долівку й заснули, як забиті, розкинувшись у вісні, роззявивши рота. Чимало хрипіло сидячки, притулившися спиною до стінки, мотаючи головою, що звисала на груди. Інші перепліталися ногами із своїми сусідами; одна молода дівчина лежала поперек старого сільського священика, що солодко спав спокійно, як дитина, з усмішкою на вустах. То був якийсь хлів: безпритульні старці раділи з випадкового притулку, усі, хто не мав пристановища цього чудесного святочного вечора, зійшлися сюди й повалилися на поміст знесилені й заснули в братерських обіймах.

Дехто проте не знаходив собі спочинку; і ці метушилися, як у пропасниці, а то схоплювалися докінчити свої харчі в кошиках. Були й непорушні, з широко розплющеними очима, устромленими в темряву. Тут і хропіли, і марили, і стогнали. Від безмежних невиразних жалощів щеміло серце на вид цієї отари бідаків, скинутих на купу, в їхніх бридких ганчірках, тим часом як непорочні душі цих людей, без сумніву, ширяли далеко в чарівній країні містичної мрії.

П'єр одходив уже із стиснутим серцем, як його зупинило тихе, безупинне стогнання. Він упізнав на тому самому місці, в тій самій позі Вінценту, що вколисувала маленьку Розу — на своїх колінах.

— Ах, пане абате, — бурмотіла вона, — чуєте, вона прокинулася вже ось із годину і з того моменту все кричить… Проте, присягаюся, як спала вона, я не поворухнула й пальцем, така щаслива я була, коли вона спала.

Священик нахиливсь, вдивляючись в дівчинку, що не мала сили навіть повіки розкрити. Разом з диханням стогони їй вилітали з рота; і така була вона бліда, що П'єр здрігнувся, відчуваючи близьку смерть.

— Боже мій, що мені робити? — питала змучена мати, вкрай знеможена. — Це так далі не може тривати; я не можу більше чути її криків… Як би ви знали, чого я їй тільки не казала: „Мій скарбе, моє дорогоцінне янголятко, благаю тебе перестань кричати, благаю тебе, будь чемна, свята діва тебе зараз зцілить!“ А вона все стогне…

Вона ридала, буйні сльози падали на личко дитині, що не переставала кричати.

— Як би це день, я пішла б з цієї залі, тим паче, що моя крихітка турбує інших. Одна стара пані навіть розгнівалася… Але я боюся, щоб не було холодно, та й куди підеш уночі?.. Ах, свята діво, свята діво, зглянься над нами!

П'єр, почуваючи, як сльози йому застелюють очі, поцілував біляве Розине волосся і поспішив одійти, щоб не залишатися з цією бідолашною матір'ю, просто до церкви Розер, наче наважившися перемогти смерть.

Він бачив уже Розер удень і йому не подобався цей припертий до скелі храм; обмежений місцем архітект змушений був надати будівлі округлої форми та зробив її надто низьку, але з великою банею, що спиралася на чотирикутні пілони. Найгірше було те, що, не вважаючи на архаїчний візантійський стиль, церква всередині не збуджувала релігійного настрою; не було в ній нічого таємничого, що спонукало б до побожности, подібна вона була на клуню, куди крізь баню та скляні двері продиралося занадто багато світла. А втім церкву ще не було закінчено; їй бракувало прикрас; голі стіни з прихиленими до них вівтарями вкриті були тільки трояндами з кольорового паперу та благенькими дарами за обітницею; це остаточно надавало церкві вигляду широкої перехідної залі з кам'яною підлогою, що за дощової години бруднилася болотом, як поміст пасажирської залі на залізничній станції. Тимчасовий головний вівтар був дерев'яний, розфарбований. Численні шереги лавок наповнювали центральне півколо, що становило громадський притулок; сюди можна було прийти посидіти повсякчас, бо ж і вдень і вночі Розер широко розчиняла двері перед прочанами. Так само, як і притулок, це був ніби хлів, де господь гостив бідаків, як у вертепі Віфліємськім.

І П'єр, увіходячи сюди, знов почутив себе наче на ринку, посеред вулиці.

Але надто яскраве світло не заливало тепер білих стін; самі свічки, що горіли на всіх вівтарях, розвіювали похмурі тіні, які дрімали під склепінням. Опівночі правили велику урочисту обідню, що відбували її надто пишно, серед блиску світильників, у співах, у золотих ризах, з тиміямом кадильниць що хилиталися в повітрі. Але від усієї цієї пишноти не залишалося нічого, крім визначеного за порядком числа свічок, потрібних для відправи на п'ятнадцяти бічних вівтарях. З півночі тут починалися обідні аж до самого півдня. Тільки в самій Розер їх відправляли близько чотириста за ці двадцять годин. На цілий Люрд, де рахували з п'ятдесят вівтарів усіх мес на добу відбувалося понад дві тисячі. І священиків така сила-силенна прибувала, що на превелику силу могли вони добитися черги виконати свій обов'язок; доводилося стояти в хвості годинами, перше ніж мати вільний вівтар. Здивувавсь дуже П'єр, побачивши в сутінках вівтарів групи священиків, що терпеливо чекали на свою чергу внизу на сходах, поки той, хто служив відправу, нашвидку вимовляв латинські речення, широко христячися; і втома їхня така надмірна була, що більшість сідали на землю, а дехто засинав на східцях, звалившись на купу, цілком знесилений, покладаючись, що сторож його збудить.

Хвилину П'єр проходжувався, вагаючися. Чи стане він очікувати, як усі інші? Але дивне видовисько притягало його увагу.

Біля усіх вівтарів за всіма месами, хвиля прочан тіснилася й причащалася нашвидку, з якимсь жадібним завзяттям. Чаші наповнялися, й порожніли ненастанно; руки священикам стомлювалися розподіляти хліб життя. І абат знову дивувавсь; ніколи не бачив він куточка землі, до такої міри зрошеного божественною кров'ю, звідки віра підносилася б в такому зльоті душ. Це ніби поворіт був до героїчних часів церкви, коли народи падали на коліна під однаковим подувом віри, охоплені жахом свого незнання, віддавали себе до рук всемогутньому богові. П'єр міг уявити, що він перенісся на вісім, на дев'ять віків назад, до часів дужого піднесення громадської побожности, коли люди сподівалися на близький кінець світу. Юрба народу, всі хто були на великій обідні, позалишалися на лавках; їм добре було в домі божому, як у себе в хаті. Більшість не мали притулку. Хіба дерево не було їм за дім, за притулок, де їх чекала розрада удень і вночі? Хто не мав нічлігу, хто не знайшов куточка навіть у прочанському притулкові, увіходив до Розер і кінець-кінцем десь умощувався на лавці або лягав на плитах помосту. Інші, на кого чекала готова постіль, залишалися тут задля втіхи перебути ніч цілу в цій небесній оселі, сповненій прекрасних снів. До самого ранку не меншала тіснота й приплив народу: усі лавки повні, сонні прочани по всіх кутках за всіма пілястрами, чоловіки, жінки, діти, схилившись одне до одного, впустивши голову на сусідове плече, дихаючи на себе із спокійною несвідомістю; цілковите безладдя священних зборів переможених сном, церква обернута в випадковий притулок, з широко прочиненими дверима, що в них поспішали всі перехожі із темряви, лихі й добрі, стомлені й загублені; відусіль з кожного з п'ятнадцяти вівтарів ненастанно лунали дзвінки, що позначали здіймання дарів, а тоді з купи, де спали, щохвилини підхоплювалися купки вірних, що йшли до причастя й знов поверталися, щоб загубитися серед цієї отари без імени та без дозорця, яка валялася в сутінках, прикрита ними задля пристойности, як шатами.

П'єр блукав далі у своїй тривожній нерішучості, поміж чадних купок народу, як раптом один старий священик, що на східцях сидів, поманив його до себе. Уже дві годині очікував він тут; коли дійшла до нього черга, почутив він таку знесилу, що волів уступити своє місце, побоюючись, що сили йому не вистарчить відправити службу божу. Мабуть П'єр, із своїм розгубленим розхристаним у темряві виглядом, зворушив його. Він показав йому де ризниця, почекав, поки той повернувся з одягом та чашею і зараз же міцно заснув на одній з сусідніх лавок. Тоді П'єр одправив месу, як це робив у Парижі, з ретельністю совісної людини, що виконує свій професійний обов'язок.

Назверх він виявляв щиру віру, одначе ніщо його не зворушувало, не розчулювало йому серце, як цього він міг чекати від двох останніх гарячкових днів і від цього надзвичайно зворушливого оточення, де він жив ось уже другу добу. Він сподівався, що в момент причастя, коли відбувається божественна таємниця, ціла його істота збуриться, що благодать зійде на нього, що перед ним небо розкриється, і побачить він себе віч-на-віч з богом. Одначе не трапилося нічого такого; його захололе серце навіть не затремтіло, і він виголосив до кінця всі звичайні слова, зробив усі потрібні рухи з машинальною витримкою людини, що звикла до свого ремества. Не вважаючи на всі зусилля перейнятися захопленням, одна настирлива думка напосілася на П'єра: він думав, що ризниця надто мала на таку силу обідень. Як паламарі могли вправитися постачати священний одяг та білизну?

Потім П'єр, здивований, побачив себе на вулиці. І знов пішов він серед нічної темряви, а ніч, здавалося, була ще темніша, ще мовчазніша, і безмежна порожнеча охоплювала його. Місто було наче мертве, не блимало ніде а ні вогника. Залишався самий рокіт Ґаву, але вухо, звикле до нього, не відчувало вже гомону хвиль. І враз Ґрот засяяв перед ним, залляв темряву світлом свого невгасимого полум'я, що палало, як нескорінима любов. П'єр несвідомо повернувся туди, мабуть приваблений думкою про Марі. Було вже близько третьої, лавки порожніли, публіки залишалося чоловіка з двадцятеро, невиразні темні постаті, що як у тумані виринали, схиливши коліна, півсонні у своєму екстазі, завмерлі в божественному упоєнні. Можна було сказати, що ніч, посуваючися наперед, немов згущувала морок, одсуваючи Ґрот у далину, наче в неяснім сновидінні. Все оповивалося серпанком підо впливом чарівної втоми; від безмежних темних околиць сходив тільки сон; а голос невидимих вод нагадував дихання цього чистого сну, що в ньому сяяла усмішкою свята діва, уся біла, в авреолі з свічок. І поміж кількох жінок, що лежали непритомні, пані Маз, як і перше, стояла на колінах, склавши руки та похнюпивши голову; вона знітилася, наче розтанула в своїм палкім благанні.

П'єр зараз же наблизивсь до Марі. Його трусило, і він уявив собі, що вона страшенно змерзла під ранок.

— Благаю вас, Марі, загорніться щільненько. Невже ви хочете ще більше занедужати?

І він поправив зсунуту хустку, намагаючись зав'язати кінці їй на шиї.

— Вам не холодно, Марі? Руки вам цілком похололи.

Вона, не відповідала, залишаючись у тій самій позі, як і дві годині тому, коли він пішов. Спираючись ліктями на береги візка, вона напівпіднеслася на них, немов пориваючись до святої діви; обличчя, преображене, сяяло небесною втіхою. Уста їй ворушилися, не мовлячи й звуку. Може вона провадила далі таємничу розмову в зачарованій країні напів у-вісні, що поринуло в неї, як її но привезли на це місце. Він ще до неї говорив, але вона так само не відповідала йому. Тоді сама до себе прошепотіла голосом, що наче здалеку доносився.

— О, П'єре, яка я щаслива!.. Я її бачила й прохала за вас, а вона мені посміхнулася, вона мені головою хитнула, на знак, що почула мене й сповнить моє благання… Вона не говорила до мене, П'єре, але я зрозуміла, що вона мені сказала. Сьогодні о четвертій пополудні, я одужаю, саме, як понесуть повз святі дари.

Він слухав, глибоко схвильований. Чи вона спала з розплющеними очима? Адже тільки у-вісні вона могла бачити, як свята діва мармурова хитнула їй головою та посміхнулася! Він дуже зворушений був на думку, що ця чиста дитина молилася за нього.

І він пішов до штахетів, він упав на коліна, бурмочучи „О, Маріє! о, Маріє!“ не знаючи, чи цей крик його серця до діви звернутий, чи до улюбленої подруги його дитинства. Тоді він залишивсь там, знищений, очікуючи благодаті.

Безконечні хвилини упливали. Тепер, цього разу це було надприродне зусилля, чекання чуда, що його він сам тут шукав; він чекає раптового з'явлення, що блискавично розбиває усілякі сумніви та повертає до віри простих душ. Він оддававсь увесь, він хотів, щоб вища сила перевернула й перетворила ціле його єство. Але, як і допіру, під час меси, він почував в собі саму безмежну мовчанку, відчував бездонну порожнечу. З ним нічого не відбувалося, його серце доведене до розпуки, здавалося, перестало битися.

І він якнайретельніше силкувався зосередитися на молитві, шалено скупчити свої думки до цієї всемогутньої діви, такої ласкавої до ницих: все на марне, думка його десь одлітала, знов захоплена зовнішнім світом, якимись дрібницями. По той бік штахетів, у самому Ґроті помітив він на лавці барона Сюїра, що все ще солодко спав, склавши руки на животі. Ще інші речі його розважали, букети біля ніг святої діви, листи розкидані там, як на небесній пошті, ніжне мереживо воску, що не розтавало навколо полум'я товстих свічок та огороджувало його, як витворна філігранова смужка з срібла. Далі, без ніякого наочного зв'язку П'єр перескочив до свого дитинства, і йому особливо виразно уявилася постать брата Гільйома. Од самої смерти матері вони не бачилися. Абат знав тільки, що старший брат живе дуже самітно, віддаючись науці в маленькому будинкові, де він оселився, як пустельник, з своєю коханкою та двома великими собаками. І не мав би він про брата жадних відомостей, як би не прочитав нещодавно ймення Гільйомового в газеті з нагоди революційного замаху. Говорили, що він захоплений студіями над вибуховими речовинами й водиться з найвидатнішими членами партії. З якої ж речі Гільйом уявлявся П'єрові в цьому місці екстазу, серед містичного сяйва воскових свічок і такий, як знав він його колись, добрий, ніжний брат, з бурхливим милосердям до кожного страждання? Хвилину П'єр не міг одігнати його образу, гірко тужачи, що втратив цю братерню приязнь. Тоді, знов таки, без жадного зв'язку, повернувсь він до самого себе й зрозумів, що марно стоятиме тут цілі години, що віра до нього не повернеться. Одначе, він почував якесь у собі внутрішнє тремтіння, останню надію, несміливу думку: як би свята діва заподіяла чудо, зціливши Марі, він, звичайно, повірив би. Це неначе б то останнє відрочення було, що він собі його давав, побачення з вірою того самого дня, о четвертій пополудні, коли нестимуть повз святі дари, як мовила Марі. І враз збурення його припинилося; він залишивсь на колінах, розбитий утомою, охоплений непереможною дрімотою.

Години спливали, Ґрот уже одкидав у нічну темряву сліпуче сяйво полум'яної капелі, сягаючи аж до сусідніх горбів й освітлюючи фасади манастирів. Але П'єр побачив, що яскраве світло поволі блідне, і здивований отямився, здригаючися від холоду; це день народжувався в каламутному небі, завантаженому важкими темно-синіми хмарами. Він зрозумів, що гроза, одна з тих, які так раптово налітають у гірських країнах, хутко насувалася з півдня. Уже грім в далені гуркотів, тим часом як пориви вітру здіймали куряву на шляхах. Може П'єр також поспав і собі, бо барон Сюїр зник, а він не бачив, як той відходив. Перед Ґротом залишалося щось чоловіка з десятеро: поміж них він знов помітив пані Маз із затуленим руками обличчям. Але помітивши, що розвиднюється і вже видко її, вона підвелася й одійшла вузькою стежкою, що вела до манастиря Блакитних сестер.

П'єр, занепокоєний, підійшов до Марі, кажучи, що тут не можна їй далі залишатися, якщо вона не хоче промокнути до кісток.

— Я одвезу вас до лікарні.

Вона одмовлялася, вона благала.

— Ні, ні! Я чекаю меси, я обіцяла тут запричаститися… Ви не турбуйтеся за мене, ідіть швидше відпочити до гостиниці, я вас благаю. Ви знаєте, що по недужих приїдуть закриті карети, коли падає дощ.

Вона так і завзялася на цьому, в той час, як він твердив, що спати не хоче. Обідню, справді, дуже вчасно відправили в Ґроті, і для прочан це була божественна радість причаститися після дивної ночі екстазу, серед блиску ранішнього сонця. Коли дощ полив буйними краплями, священик з'явився в облаченії з двома церковними служниками, при чому один тримав над його головою розкритий білий шовковий парасоль, з золотим мереживом, щоб накрити чашу із святими дарами.

Присунувши візка до самих штахетів, щоб захистити Марі під виступом скелі, куди заховалися й інші присутні, П'єр дививсь, як молода дівчина з палким захопленням приймала причастя; враз його увагу притягло жальке видовисько, що від нього серце переверталося.

Під зливним дощем, рясним та буйним, він побачив Вінценту, що простягала на руках своїх до святої діви свою маленьку Розу, цей коштовний та скорботний тягар свій. Не маючи змоги залишатися в притулкові, де знялися нарікання на ненастанні плачі дитини, мати понесла її в глупу ніч, блукала в темряві більш, як дві годині, розгублена, ошаліла з цією скорботною плоттю од її плоті, що палко пригортала її до грудей, не маючи змоги полегшити її страждання. Вона не знала, якими ходила шляхами, попід якими деревами блукала, палко обурюючись на несправедливу недугу, що так немилосердо знущалася з маленької істоти, такої кволої, такої чистої, ще нездатної до гріха. Чи не огидливі ці кайдани недуги, коли вони шарпали без перерви, тижнями цілими, бідолашне створіння, що його криків нещаслива мати не могла заспокоїти? Вона носила свою недужу, вколисувала її на шляхах, бігаючи з місця на місце, із завзятою надією, що їй пощастить заколисати дитину, втихомирити ці крики, що від них краялося їй серце. І враз, змучена, ледве жива від агонії своєї дочки, вона оце опинилася перед Ґротом, біля ніг чудодійної діви, яка пробачала та зціляла.

— О, свята діво, дивна мати, зціли її!.. О, діво, мати божественного милосердя, зціли її!

Вона впала на коліна, усе простягаючи свою напівмертву дочку на тремтливих руках, охоплена бажанням і надією, що її підтримували. А дощ, що вона його не почувала за своєю спиною, хльостав її ззаду, з гуркотом потоку, що вийшов з берегів, у той час, як від страшних ударів грому трусилися сусідні гори. На мить одну Вінцента уявила, що молитву її вчуто, бо Роза злегка затремтіла, немов до неї доторкнувся архангол, розкрив очі й ротика, біла, як полотно; і востаннє зідхнула вона та перестала кричати.

— О, свята діво, мати спасителева, зціли її!.. О, діво, всемогутня мати, зціли її!

Але вона почутила, що дитина стала ще легша на її простягнутих руках. І тепер вона налякалася, що не чує більш жалібних стогнань Розиних, налякалася, що вона така бліда, з розтуленим ротом і не дихає? Чому вона не посміхається, якщо вона зцілилася? І враз дикий, шалений лемент, лемент матері залунав біля Ґроту, заглушуючи удари грому, серед страшенної грози. Її дочка померла. І вона підвелася, стала на рівні ноги й обернулася од діви, глухої до материних благань, що давала помирати дітям; і вона несамовита пішла під ненастанним дощем, несвідомо посуваючися наперед, несучи й все вколисуючи бідний маленький труп своєї крихітки, що її не спускала з рук стільки днів та ночей. Грім ударив і розкришив одне з сусідніх дерев, наче ударом велетенської сокири, під заглушливий хрускіт зігнутого та поламаного гілля.

П'єр кинувся навздогін Вінценті, щоб піти з нею та допомогти. Але дігнати не міг її, бо вона зараз же загубилася за каламутним серпанком дощу. Коли він повернувся, обідню кінчали, дощ ущухав і священик, що правив службу божу, кінець-кінцем пішов собі під білим шовковим парасолем із золотою мережкою, в той час, як щось подібне до омнібуса, чекало на небагатьох хорих, щоб везти їх назад до шпиталю.

Марі стиснула обидві руки П'єрові.

— О, яка я щаслива!.. Не приходьте по мене раніш, як о третій пополудні.

Залишившися сам під дощем, що став дрібніший та настирливіший, П'єр увійшов до Ґроту й сів там на лаві, поруч джерела. Він не хотів лягати спати, не вважаючи на втому; думка про сон його дратувала у цьому стані нервового збудження, що в ньому він перебував з учорашнього дня. Смерть маленької Рози ще підсилювала його знервовання; він не міг одігнати від себе думки про цю розіп'яту матір, що блукає брудними шляхами з тілом своєї дитини. З якої речі свята діва саме так вчинила? П'єр не приставав на думку, що вона могла вибирати; йому б хотілося знати, чому її серце божественної матері могло наважитися зціляти тільки десять на сто, чому відбувалося тільки десять відсотків чудес за статистикою, що її організував лікар Бонамі? Він ще напередодні сам себе запитував, кого б він обрав, як би мав змогу вратувати десятьох. Жахлива можновладність, жахливий вибір, — йому не вистарчило б на це сили! Чому саме цей, а не інший? Де була справедливість, де була добрість? Бути безмежно могутнім та зцілити всіх, чи не був то покрик, що йшов від усіх сердець? І богородиця, на думку П'єрову, жорстока була, зле освідомлена, така сама сувора й байдужа, як безстрасна природа, що розподіляє життя й смерть, наче б то випадково, керуючись законами, невідомими людині.

Дощ ущух. П'єр аж дві годині там пересидів, і тільки тепер почутив, що ноги йому мокрі. Він глянув і був дуже здивований: чудодійне джерело лилося через край поміж штахетами. Долівка в Ґроті була вся заллята, і вода витікала геть далі під лавки, до парапету Ґава. Останні гро́зи, мабуть, спричинилися до поводі на околицях. Абат подумав, що джерело, з усією своєю чудодійною силою, підлягає загальним законам і з'єднується із природними басейнами, куди витікала та де збиралася вода. І П'єр пішов собі, щоб не змокнути ще дужче.

V.

П'єр ішов, почуваючи потребу повітря, а голова йому була така важка, що мусів бриля скинути, щоб освіжити своє гаряче чоло. Не вважаючи на втому цієї страшної безсонної ночі, спати йому зовсім не хотілось; збурені почуття хвилювали ціле його єство, що ніяк не могло заспокоїтися. Восьму вибило, і він ішов навмання під яскравим ранішнім сонцем, що сяяло на безхмарнім небі, ніби обмитім грозою від учорашньої недільної куряви.

Але враз він, занепокоєний, озирнувсь, щоб з'ясувати, де він; здивований був, що зайшов так далеко аж до залізничної станції, біля міської захоронки. Він вагавсь на перехресті двох доріг, не знаючи куди йому завернути, аж чиясь дружня рука лягла йому на плече.

— Куди ви прямуєте під таку пору?

Це був лікар Шасень, високий та рівний, ввесь у чорному, защіпнутий у свій рединґот.

— Чи не заблудилися ви та не потребуєте якої поради?

— Ні, ні, дякую, — мовив П'єр збентежений. — Я перебув ніч біля Ґроту, з цією молоденькою хворою, моєю подругою дитинства, і мені так важко стало на серці, що я пішов пройтися та прийти до пам'яті перше, ніж повернутися до готелю й трохи заснути.

Лікар усе дививсь на нього, вичитуючи з очей його жорстоку боротьбу, його розпач від неможливости забутися у вірі, увесь біль його марного зусилля.

— Ах, бідна моя дитино! — прошепотів він.

А тоді по-батьківському додав:

— Ну, якщо ви проходжуєтеся, чому б нам разом не піти? Я саме хотів зійти цим боком до Ґава. Ходімо, ви побачите чудесний краєвид.

Лікар Шасень проходжувався так щоранку дві годині, завсіди один, намагаючися розігнати свою тугу втомою. Насамперед, підвівшися із ліжка, ішов він на кладовище помолитися на могилах дружини й дочки, що він їх прикрашав квітками кожного сезону. Тоді він блукав дорогами, несучи з собою свої сльози і повертавсь додому аж на сніданок, розбитий та знесилений.

Рухом П'єр погодивсь, і обидва почали сходити поруч, не мовлячи й слова. Довго тривала мовчанка. Цього ранку лікар сумніший був, як звичайно, наче німа бесіда з любими небіжками ще дужче змушувала кров'ю обливатися його серце. Бліде обличчя його з орлиним носом, обрамлене сивим волоссям, було сумне, а в очах стояли ще сльози.

А було так гарно, так приємно проти яскравого сонця цього прекрасного ранку! Тепер шлях ішов правим берегом Ґава, по другий бік нового міста. Видко було сади, узвози на гору, до базиліки. А далі й Ґрот з'явився фасадом своїм, з невгасимим блиском свічок, що бліднули проти денного світла.

Лікар Шасень, повернувши туди голову, побожно перехристивсь. П'єр спочатку не зрозумів. Але, побачивши й собі Ґрота, здивовано глянув на старого свого приятеля, не розуміючи, як і позавчора, зостановляючись перед цим дивним з'явищем: людина науки, атеїст та матеріяліст, що його лихо прибило, вірував тепер задля єдиної втіхи: зустрітися в потойбічному житті з своїми любими небіжками, що він їх так гірко оплакував. Серце взяло гору над розумом; старий та самітний жив він тільки надією на радісне побачення в раю. І важке почуття дужче стало гнітити молодого священика. Невже й він мусить чекати, доки постаріє та зазнає такого самого лиха, щоб знайти кінець-кінцем захист у релігії?

Вони все йшли, одходячи далі від міста, за течією Ґава. Їх немов вколисували ці ясні води, що котилися серед каміння поміж берегів, обсаджених деревами. Мовчки обоє йшли рівним кроком, кожен поринув у свою тугу.

— А ви знали Бернадетту? — зненацька запитав П'єр.

Лікар підніс голову.

— Бернадетту?.. Так, так, я її бачив раз, пізніше.

Він знов на хвилину замовк, а далі мовив:

— Ви розумієте, року 1858, під час з'явлень, було мені тридцять років, жив я тоді в Парижі. Молодому лікареві, ворогові всього надприродного, й на думку не спадало повертатися в рідні гори, щоб глянути на дівчинку, що має галюцинації… Але п'ять чи шість років згодом, р. 1864, я побував мимохідь у Люрді і заманулося мені з цікавости одвідати Бернадетту, що перебувала вона тоді в захоронці у неверських сестер.

П'єр пригадав, що й до Люрду привело його почасти бажання мати ще відомості про Бернадетту для своїх досліджень.

І хто знає, чи не зійде на нього благодать від покірливої та чудесної дівчинки того дня, коли він переконається в місії божественного прощення, що її покликано було виконати на землі? Може для нього досить було б пізнати її гаразд, переконатися, що вона, дійсно, свята й обраниця.

— Розповідайте мені про неї, благаю вас. Все скажіть, що ви знаєте.

Легка усмішка промайнула на устах лікареві. Він розумів усе, він бажав би заспокоїти душу священикову, сповнену болючих сумнівів.

— О, залюбки, моя бідна дитино. Я щасливий був би допомогти вам, пролити світло в вашу душу… Маєте рацію полюбляти Бернадетту, в ній вам поратунок. Я багато міркував про ці, тепер уже далекі, події і по щирості кажу, не траплялося мені зустрічати такого доброго, чарівного створіння, як Бернадетта.

І в такт до їхніх повільних кроків прекрасною, сонцем освітленою дорогою, серед чарівної свіжости ранку, лікар розповів про свої одвідини до Бернадетти, року 1864. Їй щойно двадцять минуло, це вже шість років було по з'явленнях; вона на диво була проста, розважлива й цілковито скромна. Неверські сестри, що навчили Бернадетту читати, тримали її в себе у захоронці, щоб одвідувачі їй не надокучали своєю цікавістю. Вона там працювала, допомагала їм в чорній роботі, але так часто хворіла, що тижнями перебувала в ліжку. Що особливо вражало в ній, це її чудові очі, по-дитячому чисті, наївні й щирі. В цілому, обличчя її не було вродливе, нечистого кольору й з загрубілими рисами; як глянути на неї, була вона звичайна служниця, маленька, непоказна, квола. Вона була, як і колись, побожна, але не така захоплена, екзальтована, як цього можна було чекати; навпаки, виявляла тверезий розум без жадного піднесення і повсякчас сиділа за якимсь рукоділлям, плетивом або вишиванням. Коротко, Бернадетта нічим не висувалася понад рівень звичайних людей й а ні трохи не нагадувала пристрасних послідовниць Христових. Видіння ніколи більше не повторювалися, і ніколи сама вона не згадувала за вісімнадцять появ, що вирішили її долю. Тут доводилося розпитувати її й ставити докладні питання. Дівча відповідало коротко й намагалося припинити розмову, бо не любило розводитися над цими речами. Коли від неї хотіли витягнути більше, цікавлячись, які це три таємниці довірило їй божественне одкровення, вона замовкала й одвертала очі. Не було жадної змоги довести її до протиріччя самій собі, завсіди подробиці були однакові з її першою версією; вона, здається, завчила все, слово до слова, і розповідала навіть з тими самими інтонаціями голосу.

— Я її затримував довший час після полудня, — провадив лікар, — і вона твердила те ж саме без змін. Це мене нервувало… Але присягаюся, вона говорила правду, вона не брехала.

Та П'єр дозволив собі заперечити.

— Одначе, лікарю, чи не думаєте ви, що тут можлива хороблива воля? Авжеж тепер припускають, що деякі звироднілі суб'єкти з нерозвиненим розумом, коли їх вразить якийсь сон, галюцинація, гра уяви, не можуть позбутися цього особливо, як їх підтримує оточення, де відбувався феномен?.. Бернадетта в манастирі, весь час на самоті, жила своєю причіпливою ідеєю, отже, природно уперта була щодо цього.

Лікар знов злегка посміхнувся й відповів з широким невиразним жестом:

— Ах, дитино моя, ви забагато від мене вимагаєте! Ви знаєте, що я тільки бідна стара людина, що й на думці не має пишатися із своєї вчености й не має претенсій щось з'ясовувати… Правда, був у мене примітний клінічний приклад, коли молода дівчина морила себе голодом у своїх батьків, уявляючи, що в неї поважна шлункова недуга, і почала їсти, як перевели її в інше місце… Але, признатися, це тільки поодинокий факт, а так багато інших йому заперечують!

Хвилинку вони помовчали. Чути було на дорозі самі їхні розмірені кроки. Тоді лікар провадив далі.

— А втім правда, що Бернадетта всіх уникала та щаслива була в своєму затишному куточку. Вона не мала ніколи близької приятельки, або якої особливої людської прив'язаности. Була вона лагідна та добра до всіх, виявляючи любов тільки до дітей… А що лікар, не вважаючи ні на що, в мені ще не вмер, признаюся, мене турбувала справа, чи залишилася Беркадетта незаймана духовно, як без сумніву була фізично. Це дуже можливо, темпераменту вона була, зауважте, флегматичного, мало не завсіди хвора; та й оточини, де вона виросла, невинні, — спочатку в Бартре, далі в манастирі. Одначе взяли мене сумніви, коли я довідавсь, що Бернадетта ніжно піклувалася дитячим притулком неверських сестер, побудованим на цій самій дорозі. Туди приймають бідних маленьких дівчаток, щоб урятувати їх від небезпеки залишатися на вулиці. Вона хотіла поширити притулок, щоб міг він умістити всіх беззахисних овечок; отже вона, можливо, тому так близько цю справу до серця брала, що не могла забути, як сама боса бігала де доведеться, і тепер тремтіла на думку, що б з неї могло стати, як би свята діва не стала їй в допомозі?

Він провадив далі, почав змальовувати, які численні юрби приходили подивитися на Бернадетту й поклонитися їй. Її це надзвичайно стомлювало. Не було дня, щоб не з'являвся цілий натовп одвідувачів. Вони ринули сюди з усіх країн Франції, ба навіть з-за кордону; доводилося одрізняти просто цікавих та допускати до неї самих-но вірних, осіб духовних, людей відомих, що перед ними непристойно було б зачиняти двері. Одна черниця повсякчас була при Бернадетті, щоб захищати її від надто настирливих прохань, бо бідолашну засипали питаннями й доводили до нестями, примушуючи раз-у-раз розповідати свою історію. Вельможні панії кидалися перед нею на коліна, цілували її сукню й поривалися понести з собою шматочок цієї одежини, як святиню. Вона мусіла берегти від них свої чотки, бо ці одвідувачі в своєму захопленні благали продати їм чотки за великі гроші. Одна маркіза робила спробу здобути їх, пропонуючи на обмін інші чотки, з правдивих перлів, оздоблених золотим хрестом. Чимало одвідувачів сподівалися, що Бернадетта погодиться довершити перед ними чудо; до неї приводили дітей, щоб їх вона доторкнулася, питалися її поради щодо різних недуг, намагалися купити її безсумнівний вплив на святу діву. Бернадетті пропонували скарби, засипали б її царськими подарунками, як би вона погодилася бути королевою, прикрашеною коштовним камінням та заквітчаною золотом. Люди ниці покірливо залишалися на колінах біля порогу, а владарі цього світу тіснилися б навкруги неї й мали б за честь оточити її своїм почтом. Розповідали навіть, що знайшовся вродливий та багатий князь, який одного ясного квітневого дня приїхав сватати Бернадетту.

— Але, — перервав П'єр, — мене завсіди неприємно вражала одна обставина, це її од'їзд з Люрду, коли їй було двадцять два роки, це раптове зникнення; її посадовили до манастиря св. Жільдари в Невері і звідти вже вона ніколи не вийшла… Чи не було це в зв'язку з брехливими чутками про її божевілля? Чи не давав цей факт приводу підозрівати, що її замкнули, змусили зникнути, щоб вона чогось не сказала й не виявила таємниці довгого ошуканства?.. І скажу я вам одверто, мені й досі здається, що з нею штуку встругнули.

Лікар Шасень тихо похитав головою.

— Ні, ні, у всій цій справі не було жадної плутаної історії, якоїсь великої мелодрами, розпочатої в сутінках, що потім її більш чи менш совісні актори відіграли. Все трапилося само собою, виключно силою речей, а ці факти були завсіди дуже складні й вимагали тонкої аналізи… Отже річ безсумнівна, що Бернадетта перша забажала залишити Люрд. Повсякчасні одвідини сторонніх стомлювали її; їй не по собі було від шумливого поклоніння. Вона шукала самого тільки спокійного, загубленого куточка, де могла б жити спокійно, а некорисливість її була така, що кидала вона на підлогу гроші, коли їй приносили їх з побожною метою замовити обідню чи просто свічку поставити. Ніколи вона нічого для себе не приймала, ні також для своєї родини, що залишалася в злиднях. А як людина така горда, така природно проста й має бажання знітитися, зрозуміло, що вона вирішила замкнутися далі від Люрду і там приготуватися до побожної смерти… Її справу зроблено, почався цей надзвичайний рух, що вона його зчинила невідомо для чого й як; і, справді, ця дівчина вже не була корисна, інші мали вести розпочате від неї та забезпечити тріюмф Ґроту.

— Даймо, що поїхала вона з своєї власної охоти, — мовив П'єр. — Одначе, це дуже значне полегшення для людей, що ви про них говорите, для тих, хто з того часу ставав тут за цілковитих господарів під дощем мільйонів, що сипалися з усього світу.

— Ах, звичайно, я не хочу сказати, що її затримували! — вигукнув лікар. — Щиро кажучи, я ладен навіть припустити, що Бернадетту почасти умовляли поїхати. Кінець-кінцем вона на заваді стояла; не тому, щоб можна було побоюватися недоречних балачок з її боку, але, згадайте, ця дівчина була непоказна й сором'язна й часто-густо перебувала в ліжку. І потім, хоч яке маленьке її було місце в Люрді, хоч яка вона сама була покірлива, проте це була сила, що приваблювала юрби і мимохіть наче конкурувала з Ґротом. Щоб Ґрот сам панувати залишився, сяючи в країну легенд, Бернадетті слід було стушкуватися, одійти в країну легенди… Такі, звичайно, були причини, що примусили єпископа Тарбського, монсеньйора Лявранса прискорити її від'їзд. Даремно тільки казали, що це робиться, щоб огородити Бернадетту від усіляких впливів, наче пастирі духовні побоювалися, щоб вона не запишалася й сама повіривши в свою святість; побоювання були страшенно несправедливі, бо Бернадетті пиха так само була невластива, як і брехня; ніколи не було дитини щирішої та скромнішої за неї.

Шасень захоплювався, гарячився. Але враз він заспокоївся й легка усмішка промайнула на його обличчі.

— Правда, я її люблю; що більше думаю за неї, то більше люблю… Але, бачите, П'єре, вам не треба мати собі в голові, що я, як побожний, то й зовсім дурний став, і що в мене не всі дома. Якщо я є тепер частка потойбічного світу, якщо в мене з'явилася потреба вірити в інше, краще й справедливіше життя, все ж я не забуваю, що на цьому світі залишилися люди, і що навіть тоді, коли вони носять рясу або сутану, справи їхні часто бувають бридкі.

Настала мовчанка. Кожен мислив про своє. Нарешті лікар сказав:

— Я хочу вам розповісти, яка ідея переслідує мене… Уявіть собі, що Бернадетта не була б простодушна та дика дитина; дайте їй дух інтриґи й панування, зробіть з неї переможницю й проводирку народів, і спробуйте уявити, що б з цього вийшло… Очевидячки, Ґрот належав би їй, базиліка була б до її послуг. Ми бачили б її, як царицю, на церемоніях, під балдахіном, у золотій митрі. Це вона давала б лад чудесам; її маленька ручка вела б до неба юрби народні царственним рухом. Вона сяяла б, як свята обраниця, що одна вона достойна була бачити божество віч-на-віч. І, власне кажучи, це було б найсправедливіше; Бернадетта розділила б з іншими успіх; вона осяяна славою тішилася б з того, що сама створила… А тепер ви бачите, що її справді ошукали й пограбували. Чудесні вруна, що їх вона посіяла, жнуть інші. Ці двадцять років, що вона перебувала в манастирі св. Жільдари, навколішках, загублена, тут раділи переможці, священики в золотих ризах виспівували діла благодаті, посвячуючи церкви й статуї, побудовані з мільйонів. Тільки самої Бернадетти бракувало на тріюмфі нової віри, що над нею вона попрацювала… Ви скажете, що вона бачила сон. Ах, який прекрасний сон, що підняв на ноги цілий світ й що від нього вона, любе створіння, ніколи не прокидалася!

Вони зупинилися й присіли на скелі край дороги перше, ніж повернутися до міста. Ґав-ріка, глибока в цій місцині, котила перед ними свої блакитні води, покраяні темними смугами, тоді як далі, вільно розливаючись на ложі з великих кругляків, вона перетворювалася на саме шумовиння, схоже на білий мох, легкий мов сніг. Свіже повітря доносилося з гір під золотим дощем соняшного проміння.

П'єр мав нову поживу для свого обурення, слухаючи історію Бернадетти, визискуваної та гнаної; спустивши очі долі, думав він про несправедливу природу, про той закон, що вимагає, щоб сильний пожерав слабішого.

І піднісши голову, він запитав:

— А абата Пейрамаля ви теж знали?

Очі лікареві запалали і він жваво відповів:

— Звичайно! Це була людина щира й дужа, це святий апостол був. Разом з Бернадеттою він був великий робітник люрдської божої матері. Як і Бернадетта, він тяжко страждав від цього, і як вона, від цього помер. Як не знати його історії, то нічого не зрозумієш в драмі, що тут відбувається.

І він почав детально все розповідати. Абат Пейрамаль був парафіяльний священик у Люрді під час як відбувалися з'явлення. Це був високий кремезний чолов'яга місцевого походження з великою левиною головою, з живим розумом, дуже чесний, добрий, але часами запальний та владнолюбний. Ворог усілякої перебільшеної побожности, він наче сотворений був боротися і виконував свої обов'язки, як людина широких поглядів. Тому він і одмовлявсь був спочатку вірити оповіданням Бернадеттиним, суворо розпитував її та вимагав доказів. І вже згодом, коли подув віри став непереможний, підкоряючи найнепокірливіших, захоплюючи юрби народу, він схиливсь перед вищою волею. Та й тут, головне, перемогла його любов до ницих та пригнічених того дня, коли Бернадетту хотіли посадовити до в'язниці: горожанська влада переслідувала одну з його пастви, серце пастиря заговорило в ньому, і він почав боронити її з властивою йому пристрастю до справедливости. Потім особисті чари цієї дитини вплинули на нього; він зрозумів, яка невинна, яка правдива Бернадетта і сліпо повірив в неї, почав любити її, як любили всі навкруги. Пощо усувати чудо, якщо про нього говориться в священних книгах? Не прислужникові вівтаря, хоч би й який був він обачний, мудрувати, якщо цілі народи падали ниць і церква, здавалося, була напередодні нових тріюмфів. Усе це були важливі докази, не кажучи вже про те, що ватажок народній, який сидів в Пейрамалі, ініціатор та будівничий знайшов кінець-кінцем свій правдивий шлях, широке поле для своєї діяльности, велике діло, що він йому міг віддатися цілком з своїм запалом та потребою перемоги.

З цього часу абат думав тільки про те, щоб виконати веління святої діви, що він їх отримав через Бернадетту. Він доглядав як улаштовували все біля Ґроту: там поставили штахети, воду з джерела провели в канали, розпочали земляні роботи, щоб вільніше було доступитися. Але божа мати насамперед вимагала собі капелі; і він захотів побудувати їй церкву, тріюмфальну базиліку. Він все проєктував у великих розмірах, смикав архітектів, вимагаючи, щоб вони творили палаци, гідні цариці небесної, сповнений спокійної певности, що на допомогу йому прийде з радістю весь християнський світ. А втім дари линули, золото падало дощем з найвіддаленіших округ, золотий дощ, що мав усе збільшуватися й ніколи не припинятися. То були щасливі роки для абата Пейрамаля, його раз-у-раз зустрічали поміж робітників, що підбадьорював їх добродушним тоном товариша, сам завсіди готовий узятися до кирки й лопати каменяра, хапаючись побачити здійснення своєї мрії. Але настали важкі часи, він захорів і мало не помер саме 4 квітня 1864 року, коли перша процесія вийшла з його церкви, щоб вирушити до Ґроту, процесія на шістдесят тисяч прочан, що розгорталася посеред величезної юрби народу.

Коли абат Пейрамаль, уратований цього разу від смерти, підвівся з ліжка, він був пограбований. Ще раніш, щоб полегшити йому працю, єпископ монсеньйор Лявранс, прислав до Люрду одного з своїх колишніх секретарів, отця Сампе, що його він призначив був на директора місіонерства Брезон, інституції, що той її сам заснував. Отець Сампе був маленький чоловічок, худий, тонкий на вигляд та дуже покірливий, але душа його палала жадобою шанолюбства. Спочатку він додержувався свого рангу, слугуючи люрдському священикові за вірного помічника, пораючись скрізь, щоб його полегшити, знайомлячись геть чисто з усім, щоб без нього не можна було перебутися. Він, звичайно, зразу зрозумів яка багата фарма з Ґроту, яких велетенських прибутків можна зажити з нього, коли мати хоч трохи спритности. Він повсякчас вештався в єпископському палаці, не відставав од єпископа, людини вельми холодної, вельми практичної, що дуже потребувала грошей для своїх старців. Отже так пощастило отцеві Сампе за важкої недуги абата Пейрамаля цілком відірвати від люрдської парафії всю околицю з Ґротом, що її йому віддали до керування разом з кількома черницями ордену незайманого зачаття, при чому єпископ його поставив на чолі, призначивши Сампе на їхнього ігумена.

І незабаром почалася боротьба, глуха, завзята, смертельна, як буває під суворою дисципліною духівництва. Привід до розриву був очевидний, поле битви, де можна було побити ворога мільйонами: побудова нової парафіяльної церкви, більш простої та величної, аніж стара, що затісна ставала з того часу, як приплив вірних збільшувався. А втім це була давня ідея абата Пейрамаля, що хотів бути за точного виконавця розпоряджень божої матері. Вона мовила, кажучи про Ґрот: „Туди прийдуть процесією“. І він завсіди уявляв собі прочан, що виходять з хресним ходом з міста, щоб повернутися туди ввечері, як це спочатку й робилося. Отже потрібний був центр, єднальний пункт, і мріяв він про чудесну церкву, про собор велетенських розмірів, що міг би вмістити цілий народ. З своїм темпераментом будівника, палкого робітника неба, він уже бачив, як цей храм виростає з землі, пишаючись на яскравому сонці своєю дзвіницею з голосними дзвонами. Це теж був його будинок, що він хотів його збудувати, його акт віри та поклоніння, храм, де він був би папа й тріюмфував з солодкими споминами про Бернадетту, споглядаючи поруч велику справу, що йому її забрали. Звичайно, в його великій скорботі від цієї втрати, ця нова парафіяльна церква була йому як нагорода, як частина власної слави абатової, це був спосіб виявити свою войовничу діяльність, дати вихід гарячці, що його палила з того часу, як він з розбитим серцем перестав навіть сходити до Ґроту.

Спочатку це викликало новий вибух ентузіязму. Старе місто, почуваючи, що його одсунули, почало йти вкупі із своїм парафіяльним священиком, розуміючи, що всі гроші, усе життя погрожують перейти до нового міста, яке виростає з землі навколо базиліки. Міська рада ухвалила субсидії сто тисяч, але її, на жаль, мала видати аж тоді, коли церква буде під дахом. Абат Пейрамаль ухвалив плани архітекта, велетенський, як він і хотів, проєкт, та умовлявсь з одним підрядником з Шартру, що брався закінчити церкву за три-чотири роки, як обіцяні виплати будуть йти правильними внесками. Пожертви, звичайно, мали пливти звідусіль, і абат кинувся в це величезне підприємство ні трохи не збентежений, охоплений безжурним запалом, уважаючи, що небо не покине його на півдорозі. Він навіть був певний, що новий єпископ, монсеньйор Журдан, підтримає його, він бо на урочистих закладинах виголосив промову, де ствердив потребу та важливе значіння розпочатої побудови. Здавалося, що й отець Сампе, із своєю звичайною покорою й собі з цим погоджувавсь, нічого не маючи проти неприємної конкуренції, що спонукала його ділитися; він принаймні удавав, що цілком поринув у справи Ґроту й дозволив навіть в базиліці карнавку поставити на пожертви для нової парафіяльної церкви.

Але потай глуха, завзята боротьба почалася знов. З абата Пейрамаля кепський був адміністратор; він заривався, бачучи, як хутко росте його церква. Робота йшла повною ходою, і більш нічого він не вимагав, певний, як і колись, що свята діва за все заплатить. Священик приголомшений був, як помітив кінець-кінцем, що пожертви зменшилися, що гроші вірних не доходили до нього більш. Хтось, наче ховаючися в тіні, непомітно відсунув їхнє джерело. І ось настав день, коли йому нічим було платити. З ним покінчили дуже хитро-мудро, але це вже він потім зрозумів. Отець Сампе знов зумів привернути виключну ласку єпископа до Ґроту; була чутка навіть про конфіденціяльні обіжники по єпархіях, де говорилося, щоб гроші більше не надсилали на парафію. Жадібний Ґрот, ненажерливий Ґрот усе хотів загарбати, усе пожирав; доходило до того, що білети в п'ятсот франків, покладені до карнавки в базиліці, залишилися у ченців: вони спокійнісінько виймали звідтіля гроші, обкрадаючи парафію. Але священик, охоплений пристрастю до церкви, що будували, до церкви, що була йому як дочка, боровсь завзято і не пошкодував би власної крови. Спочатку він складав умови від імення церкви; коли там нічим уже було платити, повів справу на свою власну руку.

Усе життя своє він тут поклав, героїчно напружував усі зусилля. З обіцяних чотириста тисяч франків він міг дати тільки двісті, а міська рада не хотіла сплачувати ухвалених грошей, перше ніж дах зроблять над побудовою. Чинити інакше, це, виходило б, іти проти очевидних інтересів міста. Отець Сампе, — такі були чутки, — збивав з пантелику рядчика. І враз, він міг тішитися, роботи зупинилися.

І оце вже почалася агонія. Священик Пейрамаль, кремезний гірняк з обличчям лева, вражений у саме серце, захитався й упав, як дуб, розбитий грозою. Він звалився й більше не вставав. Плескали, наче б то отець Сампе намагавсь пролізти під якимсь побожним приводом до парафіяльного церковного будинку й пересвідчитися, що його небезпечного супротивника поранено вже смертельно. І люди додавали, що ченця довелося вигнати геть з кімнати недужого, де йому зовсім не випадало бути. Далі, коли парафіяльний священик сконав, отруєний гіркотою, переможений, можна було бачити отця Сампе, що пишався з перемоги на похороні, звідки його не наважилися усунути. Плескали, наче б то він виявляв зловтішну пиху й обличчя йому сяяло з радощів. Нарешті позбувсь він людини, що стояла йому на заваді, людини, що її законного авторитету міг він боятися! Тепер він ні з ким більше не мав ділитися, коли двох працівників люрдської божої матері усунуто, — Бернадетта в манастирі, абат Пейрамаль у землі. Ґрот належав тільки йому самому, пожертви йшли тільки до нього, і він витрачатиме на свій смак вісімсот тисяч франків, що матиме їх кожного року. Він докінчить велетенські роботи, що зроблять з базиліки цілком окремий світ з усім, що йому потрібне, він сприятиме пишноті нового міста, щоб ще більше огородити його від старого, одсунувши старе за скелю, як нікчемну парафію, що загубилася в проміннях слави свого всемогутнього сусіди. То була тверда царська влада, усі кошти й цілковите панування.

Проте нова парафіяльна церква, не вважаючи на те, що роботи припинено було й вона дрімала загороджена дошками, побудована була більше як на половину, аж до бічних склепіннів. Цей храм залишався тут загрозою, бо місто могло раніш чи пізніш взятися його докінчувати. Отже треба було вбити й цю побудову, зробивши з неї непоправну руїну. І прихована боротьба йшла далі, чудо жорстокости та повільної руйнації. Насамперед нового парафіяльного священика, людину простувату, ігумен Сампе так прибрав до рук, що той не розкривав більше навіть грошових посилок, заадресованих до парафії; усі грошові листи йшли просто до ченців. Далі почали критикувати місце, обране для нової церкви, примусили епархіяльного архітекта написати рапорта, що стара церква цілком міцна й завдовільна для потреб парафії. Але особливо почали натискати на єпископа і мабуть виявили йому в лихому світлі грошові труднощі, що виникли з рядчиком.

Цей Пейрамаль був людина гаряча, уперта, якийсь божевільний, що в своїй зайвій ретельності мало не компромітував релігії. І єпископ, забуваючи, що він сам поблагословив першого каменя нової церкви, наклав на неї заборону, забороняючи яку-будь у ній відправу; це був останній найтяжчий удар. Почалися процеси без кінця-краю; рядчик, що отримав тільки двісті тисяч франків з п'ятисот, що йому належали за виконання роботи, зчинив позов проти заступника парафіяльного священика, церковного майна та міста, при чому останнє все відмовлялося сплатити ухвалені сто тисяч франків. Спочатку рада префектури відмовилася від розправи, але коли державна рада надіслала їм цю справу назад, вона присудила, щоб місто заплатило сто тисяч франків, щоб заступник добудував церкву, а з церковного майна відповідальність рада зняла. Одначе вжили нових клопотань перед державною радою і цей вирок скасовано було, а тоді, затримавши в себе справу, державна влада ухвалила стягти гроші на користь рядчика з церковного майна, а як його нема, із заступника. Виявилося, що обидва неспроможні були і справа а ні скільки не посунулася наперед. Процеси ці тривали п'ятнадцять літ. Місто, кінець-кінцем, наважилося дати свої сто тисяч франків; тепер рядчикові винні залишилися тільки двісті тисяч. А втім усілякі позви та відсотки, що понаростали, так побільшили цю суму, що виносила вже вона шістсот тисяч франків; а що з другого боку вирахувано було, що церкву добудувати коштуватиме чотириста тисяч, отже треба було вже, виходить, цілого мільйона, щоб уратувати від неминучої руйнації цілу справу. З цього дня ченці з Ґроту могли спати спокійно: вони церкву вбили, церква була мертва.

Дзвони в базиліці дзвонили на всю свою силу; отець Сампе — переможець нарешті. Він святкував перемогу у цій велетенській боротьбі, у цій війні на ножах, що в ній вбивали вже каміння, забивши раніш людину у тихих стінах ризниці. І старий Люрд, упертий та нерозважливий, жорстоку кару поніс за те, що не зумів постояти за свого парафіяльного священика, який помер, постраждавши з любови до своєї парафії. З того часу нове місто ненастанно росло й процвітало коштом старого. Усі гроші йшли до першого, ченці з Ґроту наживалися, закладали готелі й крамниці, свічки продавали, продавали воду з джерела, хоч було їм заборонено яку-будь торговлю провадити за формальним пактом контракту з міською громадою. Ціла країна розбещувалась, перемога Ґроту породила таке шаленство наживи; таку гарячку володіти й користуватися, що під хлюстким дощем мільйонів розпуста звичаїв усе побільшувалася з кожним днем, обертаючи в Содом та Гомору Віфлеєм Бернадеттин. Отець Сампе закінчив тріюмф віри серед загибелі душ, велетенські побудови виринали з-під землі; п'ять чи шість мільйонів було вже витрачено, усі жертви пішли на те, щоб тримати парафію на боці, щоб привласнити собі цілком усю здобич. Величезні узвози, що коштували страшенних грошей, виникали тут наче б то на бажання святої діви, яка вимагала, щоб до Ґроту „ішли процесією“. Зійти від базиліки ліворуч, щоб сходити до неї праворуч, це радше кружляти на однім місці, аніж іти процесією. Та ченці примудрували зробити так, щоб виходячи від них, прочани поверталися знов таки до них; отже вони зробилися єдині власники, чудесні господарі фарми, що загребали до своїх житниць усі жнива. Абата Пейрамаля поховано було в склепі його церкви, недокінченої й зруйнованої, а Бернадетта довго світом нудила в долині, серед манастирської самоти, де вона тепер також спала вічним сном під плитою капелі.

Тиша глибока настала, коли лікар Шасень закінчив своє довге оповідання. Потім він на превелику силу підвівсь з місця.

— Люба дитино, незабаром уже десята, я хочу, щоб ви трохи відпочили… Повертаймося.

П'єр мовчки ішов за ним. Вони повернулися до міста, трохи приспішаючи ходу.

— Ах, так, — знов почав лікар, — було тут безліч страшного хаосу та сила-силенна страждання. Щож ви хочете, людина псує найпрекрасніші речі… І ви не можете ще й уявити собі, якою мірою сумно це все, що я вам розповів. Треба бачити, треба торкнутися пальцем… Хочете одвідати сьогодні увечері зо мною кімнату Бернадеттину та недобудовану церкву абата Пейрамаля?

— Ну, розуміється, залюбки!

— Гаразд, чекатиму вас після процесії, о четвертій, перед базилікою; звідти й підемо разом.

Вони більше не розмовляли, кожен поринув у свої роздуми.

Праворуч від них тепер Ґав протікав великою розколиною, вигинаючись, де він немов зникав поміж кущами. Але раз-у-раз було видно його ясну смугу, подібну до матового срібла.

Далі круто завернувши, річка розливалася на рівнині блискучими озерами, які мабуть повсякчас міняли ложе, бо піскуватий та кам'янистий ґрунт поритий був у всіх напрямах. Сонце починало вже дуже пекти, посунувшись високо в безмежному небі, що його прозора блакить темнішала від краю до краю величезного нагромадження гір.

Саме тут, на цьому завороті, перед очима П'єрові та лікареві Шасеневі став Люрд, покищо в далені. Цього чудесного ранку місто біліло на обрії серед золотої та пурпурової куряви, із своїми будинками, монументальними побудовами, усе ясніш вирисовуючись в міру того, як вони наближалися. І лікар без слів, широким та зажуреним рухом, вказав своєму сопутникові на це місто, що ненастанно росло, наче прикликаючи його за свідка до історій, що він їх розповів. Це був живий приклад, що виринав у світлі блискучого дня.

Уже помітно було полум'яний Ґрот, хоч зблідлий під цю годину, посеред зелених просторів. Далі розкинулися велетенські споруди: надбережжя з обтесаного каміння вздовж Ґава, що його течію довелося одсунути, новий міст, який з'єднував нові сади з недавно влаштованим бульваром, велетенські узвози, масивну церкву Розер та прозору, з пориванням до неба базиліку, яка з гордою ґрацією височіла понад усім. Навколо них звідси видно було тільки білі фасади нового міста, блищали нові черепичні дахи, великі манастирі, готелі, багате селище, що виросло наче чудом яким на первісному злиденному ґрунті, тим часом як позаду скелястої маси, де вирисовувалися руїни замку, висувалися невиразні й загублені простенькі дахи старого міста, мішанина маленьких дахів, поточених роками, що налякано тулилися до купи. І як тло до цього втілення життя вчорашнього та життя сьогоднішнього, під яскравим блиском вічного сонця, височіли малий Жер та великий Жер, загороджуючи обрій своїми пустельними схилками, де косе соняшне проміння кидало жовті та рожеві смуги.

Лікареві Шасеневі захотілося відпровадити П'єра до готелю З'явлень; і тільки тут він його залишив, пригадавши йому, що умовилися вони побачитися сьогодні ввечері. Одинадцятої ще не було. П'єр, що враз відчув страшенну втому, змусив себе попоїсти, перше ніж покластися до ліжка; відчував бо він добре, що важкий настрій його почасти залежить від знесилення. Він знайшов, на щастя, вільне місце біля столу, їв напівсонний, з розплющеними очима, не бачучи, що йому подають; тоді підвівсь та пішов до себе, кинувсь на своє ліжко, сказавши служниці збудити його о третій.

Але, як ліг він, гарячкове збурення знов охопило його та не давало заснути. Пара рукавиць, забутих у сусідній кімнаті, нагадали йому про Герсена, що удосвіта вирушив до Ґаварні і мав повернутися тільки ввечері. Який щасливий дар безжурність! Він тепер знеможений, з розгубленими думками відчував смертельну тугу. Здавалося, усе йшло наперекір його добрій волі повернути собі свою дитячу віру. Трагічні пригоди абата Пейрамаля ще побільшили почуття обурення, що викликала в ньому історія Бернадетти, цієї обраниці та мучениці. Невже істина, що він її приїхав шукати у Люрді, замість повернути йому віру, ще більше погострить його обурення проти темряви та легковажности, приведе до гіркого пересвідчення, що людина самітна на цьому світі із своїм розумом?

Кінець-кінцем він заснув. Але бентежили його примари у його важкому сні. Це був Люрд, зіпсований грішми, Люрд, що став місцем брудоти та загибелі, що перетворився на величезний базар, де все продавалося, обідні і душі. Привидився йому абат Пейрамаль, мертвий та похований посеред руїн своєї церкви, у кропиві, що поросла від невдячности. І він заспокоївсь, він зазнав солодкого небуття вже тоді, коли останнє видіння, бліде й жальке затуманилося і зникло, образ Бернадетти у Невері, схиленої в темному закутку, що мріяла про свій утвір там в далені, що їй його ніколи не судилося побачити.