Люрд/День четвертий

by Еміль Золя

◀ День третій

Люрд Еміль Золя пер.: Наталя Романович-Ткаченко День четвертий

День п'ятий ▶

Київ: Державне видавництво України, 1930

 

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ.

I.

В шпиталі божої матері-скорботниці Марі сиділа цього ранку на свому ліжку, обкладена подушками. Перебувши ніч цілу біля Ґроту, одмовилася вона, щоб її тепер знов туди завезли. І коли пані де-Жонк'єр наблизилася до неї підсунути подушку, вона її запитала:

— А який у нас день сьогодні, пані?

— Понеділок, моя дитино.

— Ах, справді. Тут не помічаєш, як життя посувається, правда ж?.. Та й до того, я сьогодні така щаслива! Сьогодні свята діва мене зцілить.

Вона посміхнулася божественною усмішкою; вона немов у сон солодкий поринула, очі встромивши у простір, така захоплена невідступною думкою, що оточини для неї не існували. І палата св. Ґоноріни спустіла, усі хворі рушили до Ґроту; залишалася тільки на сусідньому ліжку пані Ветю, в агонії. Але Марі не помічала її, захоплена тишею, що навколо неї запанувала. Відчинили вікно на подвір'я; яскраве ранішнє сонце ринуло звідтіля яскравою широкою смугою а маленькі порошинки кружляли над простиралом Марі, над її блідими руками. Тепер так гарно було у цій залі, зловісній уночі, з накопиченими постілями страдників, із задушливим повітрям та кошмарами, тепер так радісно було від цілющого соняшного світла, свіжого, ранішнього повітря та спасенної тиші.

— Чому ви не спробуєте трохи заснути? — ласкаво запитала доглядачка. — Ви мабуть дуже знесилені після безсонної ночі.

Марі наче б то здивована була; їй навпаки було дуже легко, вона не почувала свого тіла.

— Але я цілком нестомлена і спати не хочу… Спати! О, ні, це було б дуже сумно, у вісні я могла б забути, що я маю зцілитися.

Директриса засміялася.

— Тоді чому ви не хочете, щоб вас повезли до Ґроту? Вам сумно тут буде у ліжку, цілком самій.

— Я не сама, пані, я з нею.

Вона склала руки, у своєму захопленні, в той час, як осяяне видіння ставало перед нею.

— Знаєте, цієї ночі я її бачила, вона мені хитнула головою, вона мені посміхнулася… Я добре зрозуміла, я добре почула її голос, хоч вона не розкривала уст. О четвертій годині, коли понесуть св. дари, я зцілюся.

Пані де-Жонк'єр трохи схвильована цим її станом сновиди, хотіла заспокоїти її. Але хвора твердила:

— Ні, ні, мені зовсім не погано, я чекаю… Тільки, ви розумієте, пані, мені не треба цього ранку йти до Ґроту, бо вона мені побачення призначила на четверту.

І Марі додала тихенько:

— О третій з половиною П'єр прийде по мене… О четвертій я буду здорова.

Сонце поволі посувалося вище по її голих руках, таких прозорих та ніжних від недуги; а її чудесне ясне волосся, що попадало на плечі, схоже було на соняшне сяйво, що заливало цілу її постать. Співи пташині добувалися з подвір'я і тремтлива тиша палати оживлялася від цієї пісні. Попід віконням гралася мабуть дитина, звідти лунав легкий сміх, розлітаючись у свіжому повітрі, чудесно спокійному.

— Ну, — закінчила пані де-Жонк'єр, — то й не спіть, коли вам не хочеться. — Але будьте слухняна та відпочивайте.

В той час на сусідньому ліжку умирала пані Ветю. Не наважилися її понести до Ґроту, побоюючись, що в дорозі це трапиться. Хвилину лежала вона з заплющеними очима, і сестра Гіяцінта покликала до себе пані Дезаньйо, щоб висловити їй своє важке передчуття. Обидві вони стояли тепер, схилившись над мручою та спостерігали її, вельми занепокоєні. Обличчя їй пожовкло ще більше, очі запали, губи стали тонші, а головне в грудях їй клекотіло хрипіння, бридкий сморід подиху, отруєного пістряком, що докінчав свою руйнацію над понівеченим від болячки шлунком. Враз вона підняла повіки та налякалася, побачивши обличчя обох жінок, схилених над нею. Невже її смерть уже близька, що на неї так дивляться? Безмежна туга промайнула їй в очах, розпачливий жаль за життям. Це не був вибух обурення, не мала бо вона сили боротися; але яка жахлива доля покинути свою крамницю, покинути свої звички, чоловіка свого, щоб знайти смерть так далеко! Перенести жорстокі муки цієї подорожі, молитися удень, молитися вночі і не одержати милости і померти в той час, як інші одужують!

Вона могла тільки бурмотіти:

— Ах, як я страждаю! як я страждаю… Благаю вас, вчиніть щонебудь, щонебудь зробіть, щоб я не страждала.

Маленька пані Дезаньйо, із своїм вродливим білим личком, обрамленим розпатланим білявим волоссям, була збурена. Вона не звикла бачити агонію, вона віддала б половину свого серця, як вона казала, щоб спасти цю бідолашну жінку. Вона підвелася та одвела на бік сестру Гіяцінту, так само зворушену, плачущу, але примирену вже з тим, що страждання уратовують душу. Невже справді не можна нічого зробити? Невже не можна спробувати якихось засобів, як це прохала мруча? Цього ранку дві годині тому абат Жюден напутив її та запричастив. Отримала вона допомогу небесну, це єдине, на що могла вона важити, бо тепер вже нічого не чекала вона від людей.

— Ні, ні, треба нам поклопотатися! — гукнула пані Дезаньйо.

І вона пішла шукати пані дє-Жонк'єр, що була біля ліжка Марі.

— Чуєте, пані, як ця бідолаха страждає? Сестра Гіяцінта вважає, що не проживе вона й кількох годин. Але ми не можемо залишити її так страждати… Є речі на заспокоєння. Тут є молодий лікар, чом його не покликати?

— А звичайно, — відповіла директриса. — Зараз, у цю мить!

За лікаря ніколи не згадували тут у цих палатах. Тоді тільки хапалися панії за цю думку, як наставала страшна криза, як їхні хворі починали вити з болю.

Сестра Гіяцінта, сама здивована, що не згадала за Феррана, який мав бути в сусідній кімнаті, запитала:

— Як хочте, пані, я піду й приведу Феррана.

— Але, безперечно, приведіть його хутчій.

І коли сестра пішла, пані де-Жонк'єр, за допомогою пані Дезаньйо, піднесла трохи вище голову мручій, гадаючи, що це її полегшить. Ці дві панії залишалися цілком самі на варті цього ранку, усі інші панії-піклувальниці пішли хто у своїх справах, хто до сповіді. В глибині порожньої просторої залі, серед приємної тиші, тепла та тремтливого соняшного проміння, час-від-часу здобувався легкий сміх дитини, що її ніде не було видно.

— Чи це не Софі пустує та гомін зчиняє, — тихо мовила директриса, трохи роздратована катастрофою, що насувалася.

Вона хутко пішла, простуючи до кінця залі; це справді була Софі Куто, маленька дівчинка, що чудо на неї зійшло минулого року; вона сиділа долі, поруч одного ліжка і, не вважаючи на свої чотирнадцять років бавилася з лялькою, що змайструвала собі її із шмаття. Вона до неї говорила, вона була така щаслива, така захоплена із своєї гри, що втішно сміялася.

— Тримайтеся рівно, панночко! А протанцюйте но польку, подивімося! Раз, два! Танцюйте, повертайтеся, поцілуйте ту, що вам подобається!

Але тут з'явилася пані де-Жонк'єр.

— Моя маленька, тут є тяжко хвора, що вельми страждає, їй дуже погано… Не треба так голосно сміятися.

— Ах, пані, я не знала.

Вона підвелася, все тримаючи ляльку в руці, але стала дуже поважна.

— Пані, невже вона помре?

— На жаль, це мабуть так буде, дитино моя.

Тоді Софі стала тихенька. Вона пішла за директрисою, вона сіла на сусіднє ліжко; і своїми великими очима, з палкою цікавістю, зовсім без жаху дивилася вона, як пані Ветю страждала в агонії. Пані Дезаньйо, знервована, непокоїлася, що досі лікар не приходив; а Марі, поринута у свій екстаз, заллята соняшним світлом, наче чужа була до всього, що навколо неї відбувалося, радісно чекаючи чуда.

Сестра Гіяцінта не знайшла Феррана у маленькій кімнаті, де він звичайно перебував, поруч з коморою на білизну; і вона пішла його шукати по цілому будинкові. Уже два дні молодий лікар не знаходив собі місця у цьому дивовижному шпиталі, де по його допомогу посилали тільки під час агонії. Маленька аптечка, що він її носив, була цілком непотрібна; тут бо жадного лікування не вимагали, хворі прибували сюди не лікуватися, але просто зразу одужувати, умить, за допомогою чуда; отже він уділяв тільки пілюлі з опіюму на заспокоєння надто важких страждань. Він не знав, що й подумати, обходячи з лікарем Бонамі палати. Це була проста прогулянка, лікар ходив з цікавости, не інтересуючись хворими, не оглядав їх, не розпитував. Виключно його цікавили можливі зцілення; він зупинявся перед знайомими жінками, що бачив їх у себе в конторі, де стверджувалися чудеса. Одна з них мала три недуги; а свята діва досі зласкавилася вилікувати тільки одну; всі одначе сподівалися, що те саме вона заподіє з двома іншими. Іноді хвора, напередодні зцілена, скаржилася, відповідаючи на запитання, що страждання їй поновилися, але це непорушало спокійної упевнености лікаря; він завсіди ладен був потішати хворих та вірив, що небо докінчить те, що воно розпочало. Коли із здоров'ям заходило на краще, то хіба це вже не чудесно? Отож це були його улюблені слова: вам уже трохи краще, потерпіть іще! Чого він найбільше боявсь, це коли пані директриси чіплялися до нього; вони всі хотіли його затримати, щоб показати йому надзвичайні випадки. Кожна уявляла, що у її відділі найтяжчі хворі, виключні випадки, жахливі взірці різних хвороб, отже їй горіло їх занотувати, щоб потім пишатися. Одна тягла його за руку, запевняючи, що має вона хвору на проказу. Друга благала піти подивитися молоду дівчину, що спина їй вкрита риб'ячою лускою. Третя шепотіла йому в ухо жахливі подробиці про недугу однієї заміжньої пані з кращого товариства. Він тікав, відмовлявсь когонебудь оглядати, кінець-кінцем обіцяв повернутися пізніше, коли він матиме час. Як слухати всіх цих паній, казав він, треба цілі дні перебувати тут, даючи їм непотрібні поради. Потім враз він спинявся перед однією з хворих, зціленою чудом, підкликав рухом Феррана і казав: „Ах ось цікаве зцілення!“ І розгублений Ферран мусів слухати описи недуги, що цілком зникла від першого ж разу по купелях.

Кінець-кінцем абат Жюден, що його сестра Гіяцінта зустріла, сказав їй, наче молодого лікаря покликано до сімейної палати. Він уже вчетверте заходив туди до брата Ізідора, що йому страждання не припинялися. Ферран міг тільки їх заливати опіюмом. Тяжко страждаючи, брат Ізідор прохав хоч трохи заспокоїти його, щоб мати силу повернутися пополудні іще до Ґроту, куди він не міг піти уранці. Але біль подвоївся, він втратив притомність.

Увійшовши, сестра побачила лікаря, що сидів у головах над місіонером.

— Пане Ферране, ходім швидше зо мною до палати св. Гоноріни, там у нас хвора вмирає.

Він їй посміхнувся; поява цієї дівчини завсіди його тішила та підбадьорювала.

— Зараз піду з вами, сестро, але ще хвилиночку, гаразд? Мені хотілося б привести до пам'яті цього бідолаху.

Чекати вона вміла й почала йому допомагати. Родинна палата в нижньому поверсі теж яскраво була освітлена сонцем та чисте повітря линуло до неї з трьох великих вікон, що виходили в сад. Поруч брата Ізідора, залишався в ліжку самий тільки Сабатьє, щоб відпочити трохи, в той час, як пані Сабатьє, користуючися з нагоди, пішла дещо купити, медалі та образки, призначені на подарунки. Сидячи посеред подушок, Сабатьє пересував чотки; одначе він не моливсь, а механічно та неуважно ворушив пальцями, звернувши погляд на сусіду та засмучено стежачи за його стражданнями.

— Ах, сестро, — мовив він до сестри Гіяцінти, що наблизилася, — цей бідолашний брат захоплює мене. Учора я почав вагатися, мав сумнів на хвилинку щодо святої діви, бо вона не зглянулася наді мною, хоч вже сім років я навідуюсь сюди; а приклад цього мученика, такого покірного у своїх стражданнях, присоромив мене… Ви не можете собі уявити, як він страждає, і треба бачити його перед Ґротом, коли очі йому палають божественною надією. Це справді прекрасне видовисько. Я знаю в Люврі картину невідомого італійського майстра, де така сама голова ченця, обожествлена такою самою вірою.

Людина інтеліґентна прокидалася в ньому, професор вихований на літературі й мистецтві, що під ударами долі удавався до Піклування над хворими, забажав бути ницим, щоб зворушити небо. Повертаючись до своїх власних думок, він додав, що упертий в своїй надії, і ця сьома, без наслідків, подорож до Люрду не могла перемогти її.

— Але ж я маю ще час пополудню, бо виїздимо ми тільки взавтра. Вода надто холодна, але я скупаюся востаннє; і з самого ранку сьогодні я молюся, прохаю вибачити мені мій вчорашній вибух… Правда ж, сестро, святій діві досить одної хвилинки, якщо вона захоче зцілити когось з своїх дітей… Хай сповниться її воля та хай ім'я її благословенне буде!

І він знов почав повторювати „богородицю“ та „отченаш“, повільніше пересуваючи намистинки чоток; повіки йому напів закривалися на його зімнятому обличчі, що набирало дитячого виразу, так довго не бачучи людей.

А Ферран рухом покликав Марту, сестру брата Ізідора. Вона стояла там, у ногах біля ліжка, спустивши руки та дивилася на мручого, що його обожнювала, без сліз, із саможертвою бідної простої дівчини. Немов відданий пес, ішла за своїм братом, витрачаючи свої мізерні заощаджені копійки, щоб тільки його бачити. Отже, коли лікар звелів їй підвести трохи хворого, Марта була дуже щаслива — на щось і вона придалася. Її товсте похмуре обличчя, засипане ластовинням, прояснилося.

— Потримайте його, поки я спробую йому налити ліків.

Вона його підняла, і Ферранові пощастило просунути йому маленькою ложкою між стиснутих зубів кілька краплин рідини. Мало не зараз хворий розплющив очі, глибоко зідхнув. Він став спокійніший, опіюм зробив своє діло, приспав біль, що він його відчував у шлункові, наче його пекли розпеченим залізом. Але залишавсь він такий слабий, що коли хотів говорити, треба було наблизити вухо йому до рота, щоб почути.

Ледве помітним рухом попрохав він Феррана нахилитися.

— Пане, ви лікар, правда ж? Дайте мені сили, щоб я ще міг піти до Ґроту сьогодні пополудні… Я певен, як я піду, свята діва мене зцілить.

— Але, розуміється, ви підете, — відповів молодий чоловік, — хіба ж ви не почуваєте себе значно краще?

— О, значно краще — ні! Я дуже добре знаю, що зо мною, бо я бачив як багато наших братів вмирало там, на Сенеґалі. Коли захоплено печінку та болячка виходить назверх, і це кінець. Тоді піт, гарячка, маріння… Але свята діва доторкнеться болячки своїм пальцем і настане зцілення. О, я вас благаю всіх, занесіть мене до Ґроту, як би я був навіть непритомний!

Сестра Гіяцінта також нахилилася до нього.

— Не турбуйтеся, любий брате. Ви підете до Ґроту по сніданку, і ми всі молитимемося за вас.

Аж ось тепер могла вона повести Феррана, схвильована з цього запізнення, дуже турбуючись за пані Ветю. Одначе їй шкода було і брата Ізідора; і сходячи, вона запитала лікаря чи має він якусь надію. Той зробив безнадійний рух. Це було божевілля їхати до Люрду у такому стані.

Він знов почав з привітною посмішкою:

— Пробачте мені, сестро. Ви знаєте, що я маю нещастя не вірити.

Та вона й собі посміхнулася, пробачлива, як подруга, що мириться із хибами любої людини.

— О, це нічого, я вас знаю, ви дуже хороший хлопчина. Та й, крім того, ми бачимо стільки людей, ми, бува, ходимо до таких безвірників, що нас могли б дуже скандалізувати.

Нагорі, у палаті св. Гоноріни, вони побачили пані Ветю, що увесь час стогнала з непереносного болю. Поруч ліжка залишалися пані де-Жонк'єр та пані Дезаньйо, бліді, схвильовані від цих передсмертних криків, що не ущухали. Коли вони пошепки запитали Феррана, він відповів тільки злегка здвигнувши плечима: ця жінка безнадійна, іде справа про години, а може навіть хвилини. Все, що міг він зробити, це дати їй наркотику, щоб полегшити страшну агонію. Мруча дивилася на лікаря, вона була цілком притомна, дуже слухняна і не відмовлялася від жадних ліків. Як і всі інші, вона мала одне тільки палке бажання повернутися до Ґроту.

Вона про це бурмотіла голосом дитини, що побоюється чи почують її.

— До Ґроту, правда ж? до Ґроту…

— Вас туди зараз понесуть, я вам це обіцяю, — мовила сестра Гіяцінта. — Тільки треба слухатися. Спробуйте трошки заснути, щоб набратися сил.

Хвора, здавалося, задрімала, а пані де-Жонк'єр мала змогу одвести панію Дезаньйо на протилежний кінець палати, де вони узялися рахувати білизну, — справа трудна, що з нею вони не могли вправитися, завсіди недораховуючися рушників. Софі була непорушна, сидячи проти на ліжку. Вона поклала ляльку на коліна, чекаючи, поки пані помре, бо їй сказали, що вона має вмерти.

Проте, сестра Гіяцінта залишилася поруч мручої; не бажаючи марнувати часу, вона взяла голку з ниткою полагодити корсаж однієї хворої, що луснув по швах.

— Ви з нами хвилинку залишитеся, правда? — запитала вона у Феррана.

Той увесь час спостерігав пані Ветю.

— Так, так… Вона може сконати з хвилини на хвилину. Я боюсь кровотечі.

Потім, побачивши Марі на сусідньому ліжку, тихо запитав:

— Як її справи, чи не почуває вона полегшення?

— Ні, покищо. Ах люба дитина, ми всі щиро бажаємо їй зцілитися. Така молода, така прекрасна і так важко хвора! Подивіться на неї зараз. Яка вона чудесна! Наче свята, серед цього соняшного сяйва із своїми великими захопленими очима та золотистими кучерями.

Ферран, зацікавлений, дививсь на дівчину. Вона вражала його своєю глибокою задумою, своєю байдужістю до оточення, палкою вірою, гарячою внутрішньою радістю, що її цілком охопили.

— Вона одужає, — пробурмотів він, наче про себе роблячи діягнозу. — Вона одужає.

Тоді він наблизивсь до сестри Гіяцінти, що сиділа в амбразурі високого вікна, широко розчиненого, щоб освіжити кімнату. Сонце почало повертати і лягало тільки вузенькою золотою смужкою на білу намітку та білий апостольник черниці. А він залишавсь стояти перед нею і дививсь, як вона шила, притулившися спиною до лутки.

— Знаєте, сестрице, що ця подорож до Люрду, на яку я пристав тільки з приязні до товариша, залишиться одним з найкращих споминів мого життя.

Вона не зрозуміла і наївно запитала:

— Як саме?

— А саме тому, що я вас знайшов, тому, що я тут з вами, що я допомагаю почасти у ваших чудесних, самовідданих справах. Якби ви знали, який я вам вдячний, як я вас люблю, як я вас шаную!

Вона підвела голову, щоб глянути просто на нього, та почала жартувати без жадного збентеження. Вона була чудесна із своїм лілейним кольором лиця, маленьким, веселим ротиком та чудовими, вічно усміхненими очима, тоненька та гнучка, з хлоп'ячим станом, така невинна й така щира.

— Ви мене любите! Ось як! А чому саме?

— Чому я вас люблю? Ви прекрасніше створіння, що несе втіху та братерську приязнь. Ви і досі у моєму житті найцільніший спомин, найсолодший, і я завсіди вас згадував, коли я потребував підтримки та розради… Хіба ви забули, як ми прожили з вами цілий місяць у моїй комірчині, коли я був хворий, і користувавсь з вашого приязного догляду?

— А як же, а як же!.. Але в мене давно не бувало такого слухняного хворого, як ви. Все, що я давала, ви приймали; і коли я вас накривала, змінивши вам білизну, ви лежали непорушно як дитина.

І вона усе дивилася на Феррана, наївно посміхаючися. Він був дуже вродливий, дужий чоловік, з трохи великим носом, чудесними очима та червоним ротом, під чорними вусами, у повному розцвіті своєї мужньої юности. Але Гіяцінті, здавалося, просто приємно було бачити його перед собою, зворушеного до сліз.

— Ах, сестричко, я помер би був без вас. Це тільки завдяки вам я одужав.

Поки вони дивилися обидва так на себе, радісно захоплені, пригадали вони чудесний місяць, що перебули його вкупі. Вони не чули більше передсмертного хрипіння пані Ветю, не бачили палати, заставленої ліжками, схожої своїм безладдям на імпровізований шпиталь підчас якогось страшного громадського лиха. Перед ними виринула тісна мансарда на горищі високого похмурого будинка у старому Парижі, з єдиним вузьким вікном, що виходило на безмежне море міських дахів. І як радісно їм було вдвох, Ферранові, знеможеному від пропасниці, і Гіяцінті, що з'явилася із свого манастиря, як добродійний янгол, товариш, який не боявсь нічого! Вона доглядала однаково старанно хворих жінок, дітей та чоловіків, що з ними її зводила доля, і була щаслива від того, що могла полегшувати страждання своїм близьким. Вона забувала навіть цілком за свою стать. Він так само не бачив у ній жінки, хоч нагадувала йому хіба про це ніжність її рук, ласкавий голос та чудесний вплив її присутности: і він мав од неї усю ніжність матері, усю любов сестрину. Три тижні вона доглядала його, як маленьку дитину, підводила його та клала знов, не соромлячись та без відрази робила йому різні послуги, при чому обох їх ратувала свята чистота страждання та милосердя. Це відбувалося поза життям. Потім, коли настало одужіння, яка приємна близькість запанувала поміж ними обома, як щиро вони сміялися, наче старі приятелі! Вона ще доглядала його, ляскала його по руках, коли він висував їх з-під ковдри. Він дививсь, як вона прала у мідниці йому сорочки, щоб заощадити йому п'ять су на прачку.. До них ніхто ніколи не заходив, вони були самі на тисячу льє від усього світу, зачаровані у цій самоті, де їм так весело було, молодим, з'єднаним братерською приязню.

— Пригадуєте, сестрице, ранок, коли я пішов уперше? Ви мене підняли, ви мене підтримали, а я похитувавсь на своїх ослаблих ногах… Від цього нам обом стало дуже смішно.

— Авжеж, авжеж, ви були вратовані, я була дуже завдоволена.

— А той день, коли ви мені принесли вишень… Я бачу ще нас і зараз, як я сидів на подушках, а ви край ліжка, а поміж нас вишні лежали на білому великому папері. Я не хотів і доторкнутися до них, якщо ви не їстимете зо мною… Тоді по черзі почали ми брати по ягоді й на папері враз нічого не залишилося, а вишні були такі смачні.

— Так, так, дуже смачні… Те саме було й з порічковим варенням: ви його хотіли їсти тільки зо мною.

Вони засміялися голосніше, зачаровані споминами. Але болісне зідхання змусило їх схаменутися. Лікар нахиливсь, поглядаючи на недужу, що не ворушилася. У палаті панувала тремтлива тиша, що її порушував тільки дзвінкий голосок пані Дезаньйо, яка рахувала білизну.

Задихаючись від хвилювання, Ферран казав тихо:

— Ах, сестрице, я можу прожити сто літ, можу зазнати всіх радощів існування, пережити всіляку любов, але ніколи не полюблю жадної жінки так, як люблю вас!

Тоді сестра Гіяцінта а ні трохи не збентежена, схилила голову та почала шити. Ледве помітний рум'янець залив її личко.

— Я теж, пане Ферране, дуже вас люблю… Тільки не треба мене вихваляти. Я зробила для вас те, що я робила для багатьох інших. Це моя професія, розумієте? А доброго є тут тільки те, що милосердий бог допоміг вам одужати.

Розмову їхню знов перервали. Ґрівот та Еліза Руке повернулися від Ґроту перші. Грівот зараз же умостилася на своєму матраці долі, у ногах пані Ветю; вона витягла з кишені шматок хліба та почала його жадібно їсти. Ця сухітна дуже зацікавила Феррана з учорашнього дня, і він уважно стежив за нею, спостерігаючи тепер інтересний період піднесення, її надзвичайний апетит та гарячкову потребу метушитися. Але у цю хвилину стан Елізи Руке ще дужче вразив його; він бо був цілком певний, що вовчий лишай, який поточив їй обличчя, уже зникав. Вона все ще змочувала рану біля чудесного джерела і щойно повернулася з бюра стверджень, де лікар Бонамі святкував перемогу. Ферран, здивований, підійшов до неї, оглянув болячку, уже зблідлу, що підсохла, і хоч ще не загоїлась, але вже знати було потайну роботу відновлення знищених тканин. Цей випадок видався йому дуже цікавий, і заманулося йому зібрати деякі відомості для одного з своїх колишніх професорів, що вивчав нервове походження деяких нашкурних недуг, що залежали від недостатнього годування.

— Ви не почували, щоб вас кололо? — запитав він.

— Ні, ні! Я тільки намочую лице і щиро відчитую молитви, от і все!

Ґрівот, чванькувата та заздрісна, що ще вчора пишалася посеред натовпу, покликала лікаря до себе.

— А ось я, пане, я цілком одужала, я остаточно зцілилася!

Він зробив привітний рух, але оглядати її відмовився.

— Я знаю, дитино. У вас уже все минуло.

У цю хвилину сестра Гіяцінта покликала його. Вона кинула шитво, бачучи, що пані Ветю підвелася, бо її страшенно занудило. Хоч і як поспішалася, сестра не встигла підскочити з мідницею: хвора знов блювала ніби сажею і цього разу серед блювотини з'явилися фіялкові жилки крови. Це й була кровотеча, що її побоювався під кінець Ферран.

— Попередьте пані директрису, — мовив він півголосом Гіяцінті, стаючи сам поруч ліжка.

Сестра Гіяцінта побігла до пані де-Жонк'єр. Білизну пораховано, і сестра знайшла директрису, захоплену поважною розмовою з дочкою Раймондою. Вони одійшли в куток та шепталися, поки пані Дезаньйо мила руки.

Раймонда вихопилася на хвилинку з трапезної, де була того дня чергова. Це для неї був найнеприємніший обов'язок: ця довга заля з двома лавами заляпаних салом столів та прикрим духом пригорілого смальцю дхнула такими злиднями, що її починало нудити. І вона чимдужч побігла нагору скористуватися вільною півгодиною, що залишалася в неї поки повернуться хворі. Засапана, рум'яна з блискучими очима, Раймонда кинулася на шию до матері.

— Ах, мама, яке щастя!… Все влаштувалося!

Пані де-Жонк'єр, що їй голова крутилася від клопоту та дзвеніло в ухах, спочатку здивована нічого не зрозуміла.

— У чому справа, дитино моя?

Тут Раймонда притишила голос і, злегка червоніючи, додала:

— Моє подружжя!

Мати тут і собі зраділа. Жива радість засвітилася на її повному обличчі дозрілої жінки, хоч ще вродливої та приємної. Враз уявилося їй маленьке їхнє мешкання на вулиці Вано, де вона від смерти свого чоловіка виховувала, розраховуючи кожен гріш, дочку свою з кількома тисячами франків, що залишив їй чоловік. З заміжжям Раймонди відновлялося колишнє життя, розчинялися сальони, поверталося колишнє блискуче становище.

— Ах! дитино моя, яка я завдоволена! — Але враз їй стало ніяково. Бог їй за свідка буде, що вона приїздила до Люрду три роки, маючи потребу чинити добро, маючи єдину мету доглядати своїх любих хворих. Може, якби вона цілком щиро перевірила свої сумління, мусіла б признатися, що почасти тут мала значіння її звичка наказувати та давати розпорядження, заснована на її владній вдачі. А надія знайти чоловіка для своєї дочки поміж молодих людей з великого світу, що їздили на прощу до Ґроту, стояла на останньому місці. Вона думала про це між іншим, як про можливу річ, але ніколи про це не говорила.

Одначе в щасливому захопленні їй вихопилося признання:

— Що тобі пощастило, дитино моя, це мене не дивує. Ще сьогодні вранці благала я про це святу діву.

А тоді їй захотілося цілком упевнитися, і вона почала розпитувати Раймонду докладно. Раймонда ще не розповідала їй про свою довгу прогулянку напередодні під руку з Жераром, бажаючи переказати всі ці цікаві подробиці, аж коли настане цілковита перемога, коли вона певна буде, що здобула собі нарешті чоловіка. І ось уже все влаштувалося, як вона про це весело та голосно оповістила; цього ранку вона знов зустрілася біля Ґроту з молодим чоловіком, що зробив їй формальну пропозицію. Мабуть, Берто прийде сватати її за свого кузена, поки вони виїдуть з Люрду.

— Ну, — мовила пані де-Жонк'єр, одкинувши зайву делікатність, усміхнена та захоплена, — я сподіваюся, що ти будеш щаслива, бо ти розважна і не маєш потреби в мені, щоб улаштовувати свої справи… Поцілуй мене!

Саме тут підійшла сестра Гіяцінта сказати, що пані Ветю одходить. Раймонда вже пішла поспішаючись. А пані Дезаньйо, витираючи руки, лаяла паній-помічниць, що наче умисне зникли всі саме сьогодні вранці, коли їх тут так треба.

— Ось, — додала вона, — хоч би пані Вольмар… Скажіть, будь ласка, куди вона поділася! Ми не бачили її тут і жадної години, як приїхали.

— Дайте спокій панії Вольмар! — трохи нетерпляче мовила пані де-Жонк'єр, — я вже вам сказала, що вона нездужає.

І вони обидві поспішили до пані Ветю. Ферран чекав їх, стоячи біля ліжка; сестра Гіяцінта запитала його, чи не треба щось зробити, він заперечив, хитнувши головою. Мруча, що їй наче полегшало від блювотіння, лежала непорушна, з заплющеними очима. Але її знов страшенно занудило, і в чорній рідині знов з'явилася кров. А тоді хвора, на хвилину заспокоївшись, розплющила очі і побачила Ґрівот, що смачно жувала хліб на розстеленому долі матраці. І, почуваючи свій кінець, мруча запитала:

— Адже вона зцілилася, правда?

Ґрівот, почувши це, запишалася:

— Так, так, пані, зцілилася, зцілилася, остаточно зцілилася!

На хвилину пані Ветю охопила безмежна туга, протест істоти, що не хоче одходити, коли інші собі й далі живуть. Але ось вона уже скорилася. Чути було, що додала вона цілком тихо:

— Молодим і треба залишатися.

Її очі, що залишалися широко розплющені, оглядали усіх, наче прощалися з усім цим світом, з усіма, що їх вона, здивована, помітила поруч. Вона намагалася усміхнутися, зустрівши жадібний та цікавий погляд маленької Софі Куто, що не переставала дивитися на неї: ця мила дитина приходила ще сьогодні вранці поцілувати її у ліжку. Еліза Руке, байдужа до всіх, взяла своє люстерко та поринула поглядом у своє лице, уявляючи, що вона кращає кожної хвилини, відколи її рана почала засихати. Але що особливо захопило мручу, це вигляд Марі, такої чарівної у своєму екстазі. Вона на неї довго подивилася, кілька разів поверталася до неї, як до ясного, радісного видіння. Може, їй здавалося, що вона бачить святих у раю, серед соняшного сяйва. Враз її страшенно занудило; і з тої хвилини блювала вона самою скрученою зіпсованою кров'ю винного кольору. Струмінь її такий був дужий, що заляпав простирало, забруднив цілу постіль. Намарне пані де-Жонк'єр та пані Дезаньйо приносили рушники, обидві дуже бліді, й ноги їм підгиналися. Ферран, почуваючи своє безсилля, одсунувся до вікна, на те місце, де він зазнав зараз такого чудесного хвилювання — тоді як інстинктовним рухом, що його вона й сама не зауважила, Гіяцінта теж повернулася до цього щасливого вікна, наче бажаючи прихилитися до нього.

— Боже мій! — повторяла вона, — невже ви не можете нічого допомогти?

— Ні, нічого, вона згасне отак, як вигоріла лямпа.

Тепер знесилена пані Ветю із струмком крови, що стікав з її уст, дивилася напружено на пані де-Жонк'єр, ворушачи губами. Доглядачка нахилилася до неї, вислухуючи повільні речення.

— Я… це до мого чоловіка… У нас крамниця на вулиці Муфтар, о, цілком маленька, недалечко від Гобеленів… Мій чоловік годинникар, він, звичайно, не міг зо мною їхати задля покупців; і тяжко йому буде управлятися, коли він побачить, що я не повернуся… Я ж бо чистила діяманти, я ходила у справах…

Голос їй слабнув, слова переривалися передсмертним хрипінням.

— І ось, пані, я хотіла вас прохати написати туди, бо сама я цього не зробила, а тепер уже кінець… Скажіть йому, хай моє тіло залишить у Люрді, везти його було б за-дорого… і хай він ожениться знов, для комерції це потрібне… З кузиною, скажіть йому, щоб з кузиною…

Чути було невиразне бурмотіння. Знемога надто велика була, дихання зупинялося. Проте очі залишалися розплющені ще та живі на жовтому обличчі, прозорому як віск. Очі її, здавалося, зупинялися в розпуці на минулому, на усьому, що мало незабаром зникнути; вони бачили перед собою маленьку крамничку з годинниками в густо залюдненому кварталі, одноманітний та приємний рух хатнього життя з працьовитим чоловіком, вічно схиленим над своїми годинниками, а тоді недільні розваги, прогулянки під міськими вежами, де діти гралися, пускаючи змія. Трохи згодом ці розширені очі вже марно шукали чогось серед жасного мороку смерти, що все насувався.

Востаннє пані де-Жонк'єр схилилася, бачучи, що губи мручої знов заворушилися. Але це було вже саме кволе тремтіння повітря, голос з іншого світу, що здобувався наче здалека та лепетав з безмежним сумом:

— Вона мене не зцілила.

І пані Ветю тихо одійшла у вічність.

Маленька Софі Куто тільки наче цього і чекала. Завдоволена зстрибнула вона з ліжка і пішла гратися із своєю лялькою на другий кінець палати. А ні Ґрівот, що з захопленням доїдала свій хліб, а ні Еліза Руке перед своїм дзеркальцем не помітили катастрофи. Але від холодного подуву, що пронісся кімнатою, від розгублених голосів паній де-Жонк'єр і Дезаньйо, не звиклих бачити смерть, Марі отямилася, вийшла з свого захопленого чекання, із стану безперервної молитви цілої своєї істоти, молитви без слів, із стиснутими устами. Коли вона зрозуміла все, братерня жалість до недужої подруги опанувала її, і певна свого власного зцілення, вона заплакала.

— Ах, бідна жінка, померти так далеко, далеко від близьких, на самоті і не дочекавшись відродження!

Ферран і собі глибоко схвильований, не вважаючи на професійну байдужість, підійшов, пересвідчитися, що настала смерть; він зробив знак, і сестра Гіяцінта накрила простиралом лице мертвої, бо не можна було й думати винести зараз тіло. Хворі поверталися партїями від Ґроту, палата така спокійна хвилину тому, осяяна соняшним промінням, наповнялася звичайною метушнею злиднів та страждання, лунав голосний кашель, човгали кволі ноги, війнуло гидким духом від жалюгідного скупчення усіляких людських хвороб.

II.

Сьогодні, в понеділок, натовп неозорний сунув до Ґроту. Це бо останній був день національної прощі в Люрді; і отець Фуркад у своїй ранішній інструкції оголосив, що треба зробити надзвичайне зусилля любови й віри та сподобитися всіх милостів та чудесних зцілень, що їх небо ласкаво захоче дати. Отже з другої години дня двадцять тисяч прочан зібралися вже там, гарячково захоплені, оживлені палкими надіями. — 3 кожною хвилиною юрба збільшувалася до такої міри, що барон Сюїр, наляканий, вийшов з Ґроту і ще раз мовив до Берто:

— Друже мій, буде лихо, ось побачите… Треба подвоїти вашу варту, позсовувати ланцюги щільніш…

Піклування божої матері-спасительки само дбало, як знало, додержувати ладу, бо тут не існувало ні вартових, ні поліцаїв; ось чому голова Товариства так непокоївся. Але Берто вмів себе показати за скрутних обставин; його енерґія заспокоювала, а підлеглі корилися йому з одного слова.

— Будьте спокійні; я за все відповідаю… Я не рушу з місця, поки не пройде ціла процесія.

Одначе він підкликав до себе Жерара.

— Зроби твоїм людям найсуворіші розпорядження. Хай вони пускають публіку тільки з квитками… Та ближче їх позсовуй одне до одного, хай міцно тримають вони мотуза.

Просто під ґірляндами з плющу, що спадав із скелі, Ґрот розкривався у вічному сяйві своїх свічок. Здалеку він виглядав трохи стиснутий, нерівний, досить тісний та обмежений, як на подих вічности, що звідти виходив, примушуючи бліднути всі обличчя та схилятися всі голови. Статуя божої матері білою плямою рухалася в тремтливому повітрі, нагрітім силою малюсіньких жовто-полум'яних язичків. Треба було навшпиньки звестися, щоб угледіти всередині за гратами срібний вівтар, орган-гармоніюм, звільнений від чохла, силу накиданих букетів та понамощувані подарунки, що купами тулилися біля закоптілих стін. Днина була чудесна; чисте, ясне небо стелилося над неозорним натовпом; чарував тихий лагідний вітерець по нічній грозі, що зменшила надто страшну спеку двох останніх днів.

Жерарові довелося ліктями просуватися, щоб повторити розпорядження. Посеред натовпу вже стиск починався.

— Сюди ще двох! Отут, як треба, четверо ставайте та добре натягніть мотуза.

Це було щось стихійне, непереможне: двадцять тисяч чоловіка, що скупчилися на місці, поривалися до Ґроту, тиснулися до нього, наче якась непоборна сила їх тягла, вабила жагуча цікавість, змішана з жадобою таємниці. Усі очі втупилися туди, усі уста, усі руки тяглися до блідого сяйва свічок, до білої рухливої плями, до мармурової діви. І щоб широкий простір перед ґратами, залишений для хворих, не залила юрба, яка все росла, доводилося обвести його товстими мотузами, що їх санітари тримали двома руками з інтервалами на два-три метри. Вони одержали наказа перепускати самих хворих з квитком Товариства піклування, або хіба окремих осіб, що мали спеціальний дозвіл. Вони піднімали тоді мотуза, а потому знов натягали його позаду обраних, не слухаючи жадних благань. Вони трималися навіть трохи засуворо, мимохіть захоплюючися з приємности показати свою владу, що надано їм на один цей день. Правду кажучи, їх страшенно штовхали і вони могли триматися один за одного, тільки напружуючи всю силу своїх спинних м'язів, щоб не зімняли їх та не відсунули геть.

В той час, як лавки перед Ґротом та обширий, залишений для них простір, сповнювали хворі, ручні візки з ними та ноші, незчисленна юрба котилася навкруги. Вона йшла з площі Розер, розливалася бульваром вздовж Ґава, де пішоходи чорні були від натовпу; ця людська хвиля, що ненастанно котилася, зупинила тут увесь рух. На парапеті довга лінія жінок, сидячи, ба навіть стоячи, щоб краще бачити, наставляла проти сонця ясні шовкові парасольки, що барвами своїми святочного вигляду надавали. Хотіли залишити одну алею вільну, щоб нею проводити хворих; але повсякчас на ній товклася така сила народу, що візки й ноші зупинялися на дорозі, застрягнувши, затерті в юрбі, поки санітари не пересували їх далі. А втім це було тупцяння покірливої отари; юрба поводилася з лагідністю невинних овечок, вона мимохіть збочувала, тягнучися за своїм сліпим інстинктом до блиску свічок. Ніколи тут не траплялося нещасних випадків, не вважаючи на захоплення, що росло та виходило за межі розважливости.

Але знов барон Сюїр поспішав до переходу.

— Берто! Берто! Та пильнуйте, щоб похід не насувався… Тут душать жінок і дітей.

Цього разу Берто зробив нетерплячий рух.

— Ах, боже мій, не можу ж я скрізь бути… Зачиніть на хвилинку ґрати, якщо це потрібно.

Справа йшла про похід, що завсіди відбувався пополудні, коли прочан пускали до Ґроту. Вірних впускали крізь ліві двері, а виходили вони правими.

— Замкнути ґрати! — обурився барон. — Але це гірше буде, там тоді всі натискатимуть.

Саме виринув тут Жерар, що на хвилинку забалакався з Раймондою, яка стояла по той бік ланцюга, тримаючи чашку з молоком для старої параліжованої жінки. І Берто звелів молодому чоловікові поставити двох санітарів біля входу за ґрати та наказати їм не пускати більше, як десять чоловіка відразу. Жерар, виконавши цього наказа та повернувшися, побачив Берто біля Раймонди; вони сміялися, жартували. Коли вона пішла, обидва кузени дивилися здалека, як вона напувала параліжовану.

— Вона чарівна, і це вирішено, ти одружишся з нею, правда ж?

— Сьогодні увечері я освідчуся матері. Я важу на тебе, ти підеш зо мною?

— Але безперечно… Ти пам'ятаєш, що я тобі казав. Це дуже розважливий крок. Дядько тебе влаштує, не мине й півроку.

Натовп хлюпнув і розділив їх. Берто пішов упевнитися на свої очі, чи додержують ладу, чи немає стиску, як проходить процесія крізь Ґрот. Тут цілими годинами ринув потік; жінки, чоловіки, діти — усі, хто хотів, усі, хто десь узявся, ненастанний строкатий натовп з цілого світу. Кляси й стани перемішалися, жебраки в шматті поруч із заможними буржуа, селянки, вистроєні панії, простоволосі служниці, босоніжки й поруч напомажені дівчата з стрічкою на голові. Вхід був вільний, таємниця розкривалася перед усіма, перед безвірниками, як і перед вірними, однаково перед тим, хто з цікавости закинувся сюди, і хто побожно підходив, з серцем, що палало любов'ю. І треба було їх бачити, усіх майже однаково зворушених, серед теплих пахощів воску, злегка задиханих у важкій атмосфері скінії, в цьому повітрі, що линуло попід скелею, змушених дивитися собі на ноги, щоб не посковзнутися на чавунних ґратах помосту. Чимало їх зупинялося приголомшені, навіть не вклонялися, а розглядалися навколо себе, охоплені невиразним неспокоєм байдужих глядачів, що заблудилися серед незнайомих, лячних стін святині. Але побожні христилися, іноді кидали листи, ставили свічки, клали букети, цілували скелю під статуєю, або терли об неї чотки, медалі, різні дрібні речі, що священні ставали від цього дотику. І процесія сунула, сунула далі, ненастанно, без кінця-краю, цілими днями, місяцями, роками; здавалося, ціла земля обертається в глибині цього куточка скелі, з усіма злиднями й стражданням людським, як зачароване коло, пошукуючи щастя.

Переконавшись, що все йде якнайкраще, Берто став походжати, як простий споглядач, назираючи за своїми підлеглими. Турбувала його тільки наступна процесія з св. дарами, тоді бо такий захват побожности виявлявся, що потерпати треба було нещасних випадків. Цей останній день надто ревний заповідався, гарячкове захоплення віри почувалося, все ширяло понад юрбою.

Захоплення доходило до краю після нервового напруження подорожі, ненастанного повторення тих самих гімнів та релігійних вправ, безконечних розмов про чудеса та напруження думки, непохитно спрямованої до Ґроту, до його божественного полум'я. Чимало й таких було, що не спали всі три ночі поряд і від безсоння марили, як у-вісні. Спочинку тут вони не мали, ненастанні молитви немов ударом бича тримали в напруженні їхні душі. Поклики до святої діви не вщухали ні на хвилину, священики на катедрі раз-у-раз змінялися, вигукуючи про всесвітнє страждання, керуючи розпачливими благаннями юрби, в той час як хворі залишалися там, перед блідою мармуровою статуєю, що посміхалася, склавши руки, очі піднісши до неба.

У цю хвилину на білій кам'яній катедрі, праворуч від Ґроту, навпроти скелі, умостився священик з Тулузи, що його Берто знав особисто; слухаючи його тепер, Берто хвально похитував головою. Це був товстий чоловік, з соковитою мовою, славнозвісний своїм успіхом промовця. А втім і не треба було тут особливого красномовства, досить було здорових легенів та влучного речення, досить кинути вигук, що його підхоплювала юрба. Це був лемент, що ущухав тільки для „вірую“ та „отченаш“.

Священик, перемацавши до кінця свої чотки, силкувався підвестися на коротких своїх ногах; ось він кинув перший поклик з літаній, що їх сам вигадував на свій смак, згідно з своїм надхненням:

— Маріє, ми тебе любимо!

А юрба повторяла тихше, невиразно та уривчасто:

— Маріє, ми тебе любимо!

Тоді вигуки линули ненастанно. Голос промовця згучав щосили, голос юрби підхоплював, сокрушенно бурмочучи:

— Маріє, ти єдина наша надія!

— Маріє, ти єдина наша надія!

— Діво чиста, зроби нас чистими поміж чистих!

— Діво чиста, зроби нас чистими поміж чистих!

— Діво всемогутня, поратуй наших хворих!

— Діво всемогутня, поратуй наших хворих!

Бувало, що надхнення священикові увірветься, або заманеться йому глибше кинути в серце слухачів якийсь вигук, і повторював він його тоді тричі; покірлива юрба робила те саме, повторювала й собі тричі, тремтячи з нервового збурення, від цих настирливих ляментацій, що побільшували її гарячку.

Літанії тривали далі, і Берто повернувся до Ґроту. Ті, що проходили серединою, могли бачити, повернувшись лицем до натовпу хворих, надзвичайне видовисько. Чималеньке місце, обгороджене мотузом, посіли з тисяча хворих, що їх привела сюди національна проща; і це, під величним, чистим небом, в проміннях чудесної днини, було найжахливіше видовисько.

Усі три шпиталі міста кинули сюди свої страшні палати. Трохи далі, на лавках, розташували тих, хто ще міг сидіти. Проте багатьох і тут пообкладали подушками; інші спиралися на плече сусіда, дужчі підтримували слабших. Спереду, перед самим Ґротом поклали важко хворих, затопивши всі плити бруку цією жалькою хвилею, цією калюжею людського нещастя, що розхлюпнута, застоялася. Тут усе переплуталося, — візки, ноші, матраци. Дехто у візках, якихось жолобах, подібних до труни, підводився напівсидячки, вище ставав, в той час, як більшість простягнувшись, лежали наче б то на самій землі. Одні були зодягнені й лежали просто на голім матраці. Інших поприносили разом з їхньою постелею, та самі їхні голови й бліді руки висувалися з-під простирал. Обмаль цих страдницьких одрів були чисті. Де-не-де кілька подушок, блискучо-білих, з гаптованими волянами останньої кокетерії, вирізнялися посеред брудних злиднів, купи шмаття, подертих укривал, закаляної білизни. Усе це на купу навернуте, тіснилося, купчилося, хто куди встиг трапити, жінки, чоловіки, діти, священики, одягнені разом з роздягнутими, під пекучим сонцем чудесної днини.

Сюди ринули всі недуги, страшна процесія, що двічі на день виходила з шпиталів та переходила вулицями наляканого Люрду. Голови, поточені екземою з болячками та висипом на лобі, носи й роти як рила від прокази. Далі лежали хворі на водянку, роздуті, як бурдюки, ревматики з покорченими руками, з опухлими ногами, подібними до мішків, набитих ганчір'ям; одна жінка з водяною на годові, що її величезна, надто важка чашка раз-у-раз одкидалася назад. Далі лежали сухітні, що тремтіли у гарячці, виснажені дисентерією, з блідою шкурою та худі, як кістяк. А потім покорчені, кривобокі, згорблені, з викрученими руками, зведеними на бік шиями, бідолашні істоти, поламані, понівечені, непорушні, в позах трагічних манекенів. Бідолашні рахітичні дівчата, з тонкою шиєю, поточеною золотухою; жовтолиці жінки, з тупим поглядом нещасних, що їх з'їдає пістряк; інші, бліді з болю, боялися поворухнутися, щоб не роз'ятрити своїх наростів на животі, що під вагою їхньою вони задихалися. На лавках приголомшені німі не чули нічого, але все однієї співали; сліпі, тримаючи голову рівно, цілими годинами залишалися на одному місці, лицем до мармурової діви, що вони її не могли бачити. Була тут ще й божевільна, ідіотка без носа; вона сміялася, жахливо регочучи, роззявляючи беззубого, чорного рота; інша, що страждала на падучу, лежала після нападу бліда, як смерть, з піною біля роту.

Але ні хвороб, ні страждань не існувало більше, з тої хвилини, як усі вмощувалися тут, сидячи чи лежачи, з очима, встромленими до Ґроту. Змарнілі, висхлі обличчя землистого кольору перетворювалися, палали надією. Руки з розпухлими суглобами складалися на молитву, обважнілі повіки знаходили силу здійматися, пригаслі голоси оживлювалися на поклик священика. Спочатку це було невиразне бурмотіння, схоже на подув вітру, що линуло то там, то тут понад юрбою. Але поволі покрик дужчав, ширився, котився юрбою з одного до другого краю величезної площі.

— Маріє, незаймано зачата, молися за нас! — вигукував священик своїм громовим голосом.

І хворі, укупі з прочанами, вторували все голосніш та голосніш:

— Маріє, незаймано зачата, молися за нас!

Далі це розвивалося, ширилося:

— Пречиста мати, незаймана, чада твої припадають до стіп твоїх!

— Пречиста мати, незаймана, чада твої припадають до стіп твоїх!

— Царице янголів, промов одне слово, і наші хворі зціляться!

— Царице янголів, промов одне слово, і наші хворі зціляться!

Побіч катедри, у другому ряді умістився Сабатьє. Він звелів себе раніш принести, бажаючи обрати місце, як людина бувала, що знає вигідні куточки. Опріч того, дуже важливо йому здавалося, міститися ближче, на очах у святої діви, начеб то їй треба було бачити хворих, щоб не забути за них. Усі ці сім років, що їздив він до Люрду, тішився надією, що божа мати помітить його кінець-кінцем і пощастить йому розчулити її, щоб отримати зцілення, якщо не по заслузі, то хоч заради його вірности. Це вимагало тільки терпеливости, а віра його а ні трохи не хиталася. Але цей бідолаха покірний своїй долі, трохи, сумував і попускав собі, час-від-часу розважатися. Йому дозволили залишати біля себе дружину, що сиділа поруч нього на складному стільці, і Сабатьє залюбки розмовляв з нею, ділячися своїми вражіннями.

— Люба моя, — мовив він їй, — підсунь мене трохи… Я сповзаю з подушки, мені дуже незручно.

Одягнутий в сподні та вестон з грубої вовни, він сидів на своєму матраці, спиною до перевернутого стільця прихилившися.

— А так тобі краще? — запитала пані Сабатьє.

— Авжеж, авжеж…

Потім він звернув увагу на брата Ізідора, що його кінець-кінцем теж принесли; той лежав поруч на матраці, накритий простиралом по саме підборіддя, тільки зложені руки виставивши на укривалі…

— Ах, нещасна людина… Це досить необережно принести його сюди, але свята діва всемогутня, коли вона захоче…

Він узявсь знов до своїх чоток, як знов перервав молитву, помітивши пані Маз, що встигла просунутися в огороджену місцину, така маленька, така скромна, мабуть пролізла попід мотузкою так, що її не помітили. Сіла собі край лавки, посідаючи місце не більше, як на дівчину; сиділа тихо, непорушно. Її подовгасте обличчя з потомленими рисами, ціла постать тридцятидвохлітньої білявки, відцвілої передчасно, дихало безмежним сумом опущеної істоти.

— Отже, — тихо почав Сабатьє, удаючися до своєї жінки та злегка киваючи підборіддям, — ця пані ретельно молилася за навернення свого чоловіка… Це ти з нею зустрілася сьогодні в крамниці?

— Так, так, — відповіла пані Сабатьє. — І потім я про неї розмовляла з іншою панею, що знає її… Чоловік її — мандрівний комерційний аґент… Він залишає її на шість місяців, водиться з різними тварями. О, то вельми веселий, вельми милий хлопчина й не шкодує для неї грошей. Але ж вона його божевільно кохає і не може миритися з його байдужістю, ось і приїхала вона благати святу діву повернути його… Саме тепер він у Люшоні з двома паніями, двома сестрами…

Рухом Сабатьє урвав мову дружини. Він показав на Ґрот, в йому бо прокинувся колишній знавець, людина освічена, з художнім смаком, з пристрастю до мистецького.

— Бачиш, вони зіпсували Ґрота, бажаючи надто його прикрасити. Я певен, він був куди кращий у своїй колишній природній дикості. Він втратив властиві йому прикмети… І яку бридку крамничку притулили вони до нього ліворуч!

Але враз сумління почало докоряти йому за неуважливість. А що, як у цей час свята діва звернула свою увагу на когось з сусідів, ретельнішого в молитві, що краще поводиться ніж він? Занепокоєний, він знов зробився скромний, терпеливий з погаслим бездушним зором, чекаючи ласки з неба.

А втім звуки нового голосу привернули недужого до цього самозабуття, до цієї смерти освіченого мислителя, що ним він був минулі роки. Уже другий проповідник зійшов на катедру, цього разу капуцин, що його гортанні вигуки, уперто повторюючись, збурювали юрбу, викликаючи в ній тремтіння.

— Пресвята діво серед дів, будь благословенна!

— Пресвята діво поміж дів, будь благословенна!

— Пресвята діво поміж дів, не одверни лиця твого од дітей своїх!

— Пресвята діво поміж дів, не одверни лиця твого од дітей своїх!

— Пресвята діво поміж дів, подуй на наші болячки й вони підсохнуть!

— Пресвята діво поміж дів, подуй на наші болячки й вони підсохнуть!

Край першої лавки, біля центрального переходу, що все більше сповнявся народом, пощастило притулитися родині Віньєронів. Вони всі були тут. Маленький Ґустав сидів, похилившися, тримаючи милицю поміж колінами; поруч його мати повторяла молитви з гідністю витриманої буржуазки; тітка, пані Шез, по другий бік хлоп'яти задихалася, стиснута поміж натовпом, а Віньєрон, вельми мовчазний, уважно придивлявся до неї з хвилинку.

— Що вам таке, моя люба? Чи з вами не погано? — кінець-кінцем запитав він.

Вона ледве дихала.

— Не знаю сама… Не почуваю ні рук, ні ніг і забракло мені повітря.

Він саме подумав, на скільки ця метушня, ця гарячковість, ця шарпанина під час прощі могли пошкодити їй з її хворим серцем. Звичайно, він нікому не бажав смерти, він ніколи не прохав святу діву про такі речі. Якщо свята діва вволила його бажання щодо вищої посади через раптову смерть начальника, тому виходить приділено було од вищої сили залишити цей світ. Також, якби пані Шез померла перше, ніж Ґустав, залишивши йому цілий свій маєток, Віньєронові зоставалося б тільки схилитися перед волею божою; отже це так вже ведеться, щоб люди старші вмирали перше, ніж молодші. Одначе надія вмить охопила його й не міг стриматися він, щоб не обмінятися поглядом з дружиною, що й нею оволоділа та сама підсвідома думка.

— Ґуставе, посунься! — гукнув він. — Ти заваджаєш тітці.

І побачивши побіч Раймойду, Віньерон удався до неї:

— Панно, чи не могли б ви дістати шклянку води? Нашій родичці зле.

Одначе пані Шез зробила заперечливий рух. Вона почала приходити до пам'яті, вона важко зідхнула.

— Ні, не треба, дякую… Мені вже краще… Ах, я гадала, що вже зовсім задихнуся цього разу!

Перелякана, вона тремтіла, а очі на її блідому обличчі розгублено блукали. Знов склала вона руки й почала благати святу діву поратувати її від таких нападів надалі та й остаточно зцілити. А Віньєрони, чоловік та жінка, ці порядні люди, знов поринули в мріях, уявляючи собі принадне щастя, що знайшли вони його в Люрді: щаслива старість, заслужена двадцятьма роками чесного життя, і чималенький маєток, що з нього вони користатимуть на заході днів своїх, посеред квітів на сільському привіллі. Малий Ґустав, що все бачив, усе помічав своїми жвавими очима, своїм проникливим розумом, погостреним від страждання, не моливсь, а невиразно дививсь перед себе у простір, і загадкова, розгублена посмішка блукала йому на устах. Чого б він мав молитися? Він знав, що свята діва його не зцілить, знав, що він помре.

Але Віньерон не міг довго спокійно всидіти і знов почав розглядати сусідів. Посеред центрального переходу, запруженого натовпом, поставили пані Деляфей, що з нею спізнилися; він залюбувавсь на ці розкоші, на її оббиту білим шовком скриню, де молода жінка лежала, в рожевому пеньюарі, у хвилях валянсьєнового мережива. Чоловік у сурдуті і сестра в чорній сукні, простій, але надзвичайно елеґантній, стояли поруч. Абат Жюден, схилившись на коліно поруч недужої, ревно моливсь.

Коли священик підвівсь, Віньєрон посунувсь трохи на лаві, даючи йому місце; а тоді враз почав розпитувати:

— Ну й щож, пане кюре, краще тій бідолашній молодій панії?

Абат Жюден зробив безмежно сумний рух.

— Гай-гай, ні!.. А я стільки надій покладав! Це я спонукав цілу родину сюди приїхати. Як свята діва два роки тому виявила мені свою надзвичайну прихильність, зціливши мої бідні сліпі очі, то важив ще в неї заслужити ласки… Але я не хочу зневірятися. Ще маємо час до завтра.

Віньєрон впився в це жіноче обличчя з довгим овалом, чистими лініями, чудесними очима, тепер безтямне, олів'яного відтінку, що нагадувало машкару мерця посеред прекрасного мережива.

— О, це, справді, дуже сумно, — пробурмотів він.

— А якби ви її бачили минулого літа! — провадив священик.

— У них власний замок у Саліньї, у моїй парафії, і мене часто-густо запрошувано туди обідати… Ах, я не можу без болю дивитися тепер на старшу сестру, пані Жусер, оцю панію в чорному; вони дуже подібні, а недужа ще вродливіша була, одна з перших красунь Парижу. Порівняйте, гляньте, тут блиск, королівна ґрація, а тут злиденне, підтяте недугою створіння. Мимохіть серце стискається! Який жахливий іспит!

Він хвилинку помовчав. Ця свята людина, що нею він природно був, без пристрастів, без надто жвавого розуму, що міг би спокушати його віру, щиро й наївно захоплювався красою, багатством, могутністю, що на них ніколи він не був заздрий. Одначе, він наваживсь висловити сумнів, що затьмарював звиклу йому ясність духу.

— Хотілося б мені тільки, щоб вона прибула сюди простіше, без такої пишноти, бо свята діва прихильніша до ницих… Хоч я гаразд розумію, є певні громадські вимоги. Та й крім того, чоловік і сестра надто люблять її! Уявіть, їм довелося залишити свої справи, свої розваги, на думку, що можуть втратити її! Завсіди їм на очах сльози й такі вони розгублені, як оце зараз! Отже чи не слід пробачити їм, що хочуть бачити її красивою аж до останньої години?

Віньєрон погодивсь — потакуючо хитнув головою. Ах! Заможні люди не мають долі біля Ґроту! Служниці, селянки, жебрачки одужують, а панії повертаються з своїми хворобами, не отримавши зцілення, не вважаючи на їхні багаті дарунки та грубі свічки.

Тут Віньєрон мимохіть озирнувся на пані Шез, що спочивала з блаженним виглядом після нападів.

Але ось над юрбою полинув шепіт, і абат Жюден додав:

— Бачте, отець Масіяс сходить на катедру. Послухайте його, це святий.

Отця Масіяса знали всі; як він з'являвсь, душі всіх оживлялися раптовою надією, бо казали, його палка ревність спричинялася до чудес. Його голос, міцний та ніжний, прихиляв до милосердя святу діву.

Голови всіх підвелися, захоплення ще збільшилося, як побачили отця Фуркада, що дійшов до підніжжя катедри, спираючись на плече свого улюбленого брата, обраного перед усіма; він залишився тут і собі бажаючи послухати проповідника. Подагра з ранку дужче ніж завсіди його мучила, і багато мужности треба було мати, щоб посміхаючися залишатися на ногах. Але він щасливий був від палкого захоплення юрби, передбачав нові чудеса, блискучі зцілення, на славу Марії та Ісуса.

На катедрі отець Масіяс заговорив не зразу. Він був такий високий, блідий, худий, з лицем аскета, що від злинялої бороди наче ставало довше. Очі йому палали, великий красномовний рот тремтів.

— Господи, спаси нас, ми загибаємо!

І юрба, захоплена його словами, з гарячковим збудженням, що все збільшувалося з хвилини на хвилину, повторила:

— Господи, спаси нас, ми загибаємо!

Він розкрив обійми, кидаючи свій запальний покрик, що наче виривався йому з його палкого серця.

— Господи, коли ти захочеш, то можеш зцілити мене!

— Господи, коли ти захочеш, то можеш зцілити мене!

— Господи, я негідний, щоб увійшов ти під кров мій, але промов слово, і я зцілюся.

— Господи, я негідний, щоб увійшов ти під кров мій, але промов слово, і я зцілюся.

Марта, Ізідорова сестра, розмовляла стиха з панією Сабатьє, що поруч неї вона кінець-кінцем сіла. Обидві зазнайомилися в шпиталі; і спільна доля страждання зблизила їх; служниця з буржуазкою розмовляла фамільярно, виливала перед нею турботи свої за брата; бо вона бачила, йому залишилося три чисниці до смерти. Свята діва могла б поспішити, якщо бажає зцілити його. Це вже було чудо, що його живого принесли до Ґроту.

Покірлива своїй долі, як людина ница, вона не плакала. Але на серці їй так важко було, що ці короткі слова застрявали в горлі. А далі хвиля споминів линула на неї, і на превелику силу ворушачи язиком, по довгій мовчанці, вона виговорювалася, полегшуючи своє серце.

— Нас було четверо дома, в Сен-Макіо, біля Ванн… Ізідор, такий високий на зріст, завсіди був кволий; і ось парафіяльний священик взяв його до себе, а тоді вмістив до духовної школи. Старші брати поділили землю, а я пішла в найми. Одна дама повезла мене до Парижу, і там я п'ять літ прожила… Ах, важко на світі жити! Усім так важко!

— Ви маєте рацію, дочко моя, — відповіла пані Сабатьє, поглядаючи нд свого чоловіка, що побожно повторював кожне речення за отцем Масіясом.

— Ну ось, — провадила Марта, — останнього місяця я довідалася, що Ізідор, повернувшися з теплих країн, де він був за місіонера, захопив там лихої недуги… Я побігла до нього, а він каже, що неодмінно помре, як не повезти його до Люрду, але це ж неможливо, немає бо кому його супроводити… А тоді в мене лежало заощаджених вісімдесят франків; я одійшла од місця й ми поїхали з ним удвох… Бачте, дуже я його люблю, пані; він мені порічок приносив, як я мала була, від нашого священика; в той час як од інших братів, крім штурханців, я нічого не бачила.

Вона знов поринула в свою мовчанку; на обличчі їй було знати тяжке горе, але жадної сльози не заблищало на її червоних від безсоння очах. Вона пробурмотіла ще кілька уривчастих слів:

— Подивіться на нього, добродійко… Жаль серце крає… Ах, боже мій, його бідне обличчя, його жальке підборіддя.

Справді видовисько було жахливе. Панії Сабатьє серце переверталося, як дивилася вона на брата Ізідора, на його жовте з землистим кольором обличчя, що на ньому виступав холодний передсмертний піт. З-під простирала, як і раніш, видно було самі його складені руки й обличчя, обрамлене рідким волоссям; але, коли воскові руки, здавалося, мертві були, коли подовгасте, страдницьке обличчя захололо непорушне, зате очі ченцеві ще жили, очі палали невгасимою любов'ю, що осяювали непоказні риси. І ніколи ще не виступав так виразно контраст між цим низьким чолом, цією обмеженою тваринною зверхністю мужика та божественним сяйвом, що йшло від цього жалького людського обличчя, виснаженого й освяченого стражданням, що надавало йому неземної краси в останню годину розлуки з життям, в запалі пристрасної віри. Усе тваринне в цій людині наче розтануло, перейшло в самий подих, в погляд, в світло.

Відколи кого тут поклали, він не зводив очей з статуї богородиці. Ніщо інше для нього не існувало. Він не бачив величезної юрби, не чув одчайдушних вигуків священних, вигуків ненастанних, що збурювали цю захоплену юрбу. Самі тільки очі залишилися йому, і ці очі палали безмежною ніжністю, і утуплені були в святу діву, щоб не одриватися більше од неї. Він упивався її виглядом до самої смерти, останнє бажання його було зникнути, згаснути в ній. На хвильку рот йому розкрився і вираз небесного блаженства розіллявся на обличчі. Потім усе заспокоїлося, очі залишилися широко розкриті, настирливо встромлені на білу статую.

Кілька хвилин минуло. Марта відчула холодний подих, що пробіг їй попід волоссям.

— Чекайте, добродійко, але ж подивіться! Він вже не рухається. Рот йому розкритий, але він не рухається.

Тоді обидві вони здригнулися, зрозумівши, що настала смерть. Він одійшов без хрипіння, без зідхання, наче життя одлетіло з його великих розкритих очей, сповнених любови та жадібної пристрасте. Він сконав, не спускаючи очей з діви, і ніщо не могло дорівнятися радісному блаженству цього споглядання; він все ще дививсь на неї й мертвими очима з невимовною ніжністю.

— Спробуйте затулити йому очі, — пробурмотіла пані Сабатьє. — Тоді ми знатимемо напевне.

Марта підвелася; нахилившись, щоб не видно її було, вона силкувалася закрити очі тремтючим пальцем. Але щораз очі розкривалися, знов уперто дивилися на діву. Він сконав, а його великі померхлі очі все ще поринуті були у безмежний екстаз.

— Ах, це кінець, це справді вже кінець, добродійко! — бурмотіла вона.

Дві сльози скотилися їй з обважнілих повік та капнули на її щоки; пані Сабатьє схопила її за руку, змушуючи мовчати. Шепіт навколо полинув, неспокій вже ширився. Але що зараз вчинити? Посеред такого стиску, під час молитов, неможливо винести це тіло, не ризикуючи викликати небажаних наслідків. Краще було так і залишити його, чекаючи сприятливого моменту. Він не скандалізував нікого, він наче не більш був мертвий, як дві хвилині тому, і всі могли думати, що його полум'яні очі все ще жили, палко благаючи божественної ніжносте святої діви.

Поодинокі особи, з найближчих, помітили. Наляканий Сабатьє запитливо глянув на дружину; отримавши довгий мовчазний знак потвердження, він почав знов проказувати молитви, бліднучи перед таємничою всемогутністю, що посилала смерть, коли її благали про життя. Надзвичайно зацікавлені Віньєрони схилялися, перешіптувалися, наче мали справу з вуличною пригодою, одною з тих різних подій, що батько приносив раз-у-раз із своєї контори і розмовляли про них цілий вечір. Пані Жусер повернулася й кинула коротке слівце на вухо панові Деляфей, а тоді вони знов, глибоко зворушені, втопили очі в свою дорогу недужу. Абат Жюден, довідавшись від Віньєрона, став на коліно й тихо, надзвичайно схвильований, прочитав молитву за мертвих. Чи не був цей місіонер справді святий, коли він приїхав з чужих країн, де шкідливе підсоння, смертельно хворий, щоб сконати тут, під усміхненим зором святої діви? І пані Маз позаздрила на таку смерть, вирішила випрохати в неба й собі такого тихого непомітного кінця, якщо її молитви повернути чоловіка не дійдуть до неба.

Але ось голос отця Масіяса знов розлігся, залунав з жахливою силою одчаю, наче груди йому рвалися від ридання:

— Ісусе, сине Давидів, я загибаю, спаси мене!

А юрба заридала й собі:

— Ісусе, сине Давидів, я загибаю, спаси мене!

Далі вигуки йшли ненастанно, наче в них виливалася незмірна скорбота всього світу:

— Ісусе, сине Давидів, зглянься над твоїми недужими чадами!

— Ісусе, сине Давидів, зглянься над твоїми недужими чадами!

— Ісусе, сине Давидів прийди, зціли їх і хай вони живі будуть!

То було якесь шаленство. Отець Фуркад, біля підніжжя катедри, в ревному запалі підніс руки догори й теж кричав своїм гучним голосом, намагаючись змусити небо сповнити благання. Захват усе ріс підо впливом завзятого бажання, що змушувало схилятися юрбу, ширячись усе далі й далі, аж до молодих жінок, що як цікаві глядачки сиділи здаля, на кам'яному парапеті над Ґавом; вони враз зблідли під своїми барвними парасольками. Злиденна людськість кричала з глибини своєї безодні страждання, від лементу здригалися потилиці, і ввесь натовп в передсмертнім змаганні, не бажаючи вмирати, благав від бога життя вічного. Ах, жити, жити! Усі ці безталанні, усі ці мручі, що прибули здаля, що не налякалися перешкод, прагнули тільки життя, самого жаття вимагали в своїй нерозважній потребі жити ще, завсіди жити. О, господи, хоч які наші злидні й печалі, хоч які болі наші на цьому світі, зціли нас, дай нам почати життя знову, щоб ми знов страждали, так як уже страждали. Хоч і безталанні ми вельми, проте, хочемо жити. Ми не неба благаємо собі, ми благаємо землі, дай нам землю, дай нам покинути її якнайпізніше, або й зовсім ніколи не покидати її, якщо могутність твоя зволить на це. І навіть тоді, як ми не фізичного благаємо зцілення, а морального, ми знов таки благаємо щастя, щастя, що так жадібно його прагнемо. О, господи, зроби, щоб ми щасливі були й здорові й залиши нас жити, залиши нас жити!

Цей божевільний покрик, цей покрик лютої жадоби життя, що його кидав отець Масіяс, розбивався, слізьми виходив з усіх грудей.

— О, господи, сине Давидів, зціли наших хворих!

— О, господи, сине Давидів, зціли наших хворих!

Двічі Жерар мусів кидатися на поратунок, щоб не луснули мотузи під стихійним натиском юрби. Доведений до розпуки, збитий з своєї позиції, барон Сюїр жестами закликав на допомогу; Ґрот бо вже запруджений був і процесія обернулася на безладний рух отари, що рине туди, куди її кидає захоплення. Марно Жерар знов залишив Раймонду й сам став біля входу за грати, щоб перепускати зразу не більше, як десять чоловіка. Його заштовхали й одсунули на бік. Увесь народ, охоплений гарячкою, екзальтований, вдирався потоком в полум'яне сяйво свічок, кидав букети й листи до святої діви, цілував скелю, що лисніла від дотику мільйонів уст. Це була віра, що пірвала всі кайдани, велика сила, що її ніщо не могло більше стримати.

І тоді Жерар, притиснутий до штахетів, почув розмову поміж двох селянок, що потопали в юрбі, викликану видовиськом хворих, які лежали проти Ґроту. Одну з них вразило надзвичайно бліде обличчя брата Ізідора з його великими, надприродно розширеними очима, утупленими на статую діви. Вона перехристилася й прошепотіла в запалі побожного захоплення:

— О, подивися на того, як він молиться від усього серця, як дивиться на Люрдську божу матір!

Друга селянка відповіла:

— Звичайно, вона його зцілить; надто бо він чарівний!

В захваті любови та віри, що тривала за межами буття, небіжчик зрушував усі серця безмежною увагою свого погляду, становлячи глибокий приклад народові, що його похід не припинявся.

III.

Нести св. дари під час пополудневої процесії мав добрий абат Жюден. З того часу, як свята діва учинила над ним чудо, зціливши йому очі, чудо, що про нього й досі галас здіймали католицькі газети, він став один з носіїв слави Люрду; тут йому було перше місце, тут його дуже шанували й давали йому перевагу.

О третій з половиною він підвівсь, щоб вийти з Ґроту. Але надзвичайний стиск серед натовпу його налякав; він боявся запізнитися, якщо йому не пощастить визволитися звідціля. На щастя, прибула допомога.

— Пане кюре, — з'явився перед ним Берто, — не пробуйте перейти Розер, ви звідти не вилізете. Краще піти шляхом, що йде зіґзаґами… Але чекайте! Ідіть за мною, я сам вас провожу!

Він почав розштовхувати натовп, прокладаючи дорогу священикові, що висловлював йому свою щиру подяку.

— Ви надто люб'язні!.. Це я сам винний… Я надто забаривсь… Але, боже мій, як це ми зараз пройдемо з процесією.

Ця процесія вельми бентежила й самого Берто. І в звичайні дні вона викликала на своєму шляху божевільну кризу екзальтації, що змушувала його вживати спеціяльних заходів. Щож буде тепер з натовпом тридцять тисяч чоловіка, охоплених таким піднесенням віри, готових до всіляких шалених поривань? Як людина розважна, Берто скористувавсь з нагоди дати кілька поважних порад.

— Ах, пане кюре, скажіть духівництву, що треба йти поволі, не залишаючи поміж себе інтервалів та щільно один одного триматися. А надто міцно треба тримати корогви, щоб їх це скинули… Щодо вас, пане кюре, пильнуйте, щоб носії балдахіну були міцні й дужі, а сами візьміть дароносицю обома руками, обгорніть її знизу пеленою та тримайте щосили.

Трохи наляканий такими порадами, священик дякував та дякував.

— А, звичайно, звичайно, ви такі люб'язні… Ах, пане, як мені дякувати, що допомогли мені вилізти з цього стиску!

І кінець-кінцем звільнившися, він подавсь хутко до базиліки вузькою дорогою зіґзаґами, що вела на схилок; тим часом як його сопутник знов упірнув у юрбу, щоб стати на своїй варті.

Під цю хвилю П'єр, везучи Марі у візку, наштовхнувся з іншого боку площі Розер на непоборну стіну натовпу. О третій годині його збудила служниця в готелі, і він пішов узяти молоду дівчину з шпиталю. Поспішати їм було нічого, вони мали досить часу встигнути до Ґроту перед процесією. Але ця велетенська юрба, ця тверда стіна, що її хто зна як обійти, непокоїла П'єра. Ніяк не просунутися йому з маленьким візком, якщо люди не приділять їм трохи уваги.

— Послухайте, добродійко, посуньтеся будь ласка!.. Бачите, я везу недужу.

Але панії не поворухнулися, захоплені виглядом Ґроту, що палав вдалені, здіймаючись навшпиньки, щоб нічого не пропустити з цікавого видовиська. А втім ледве чи й чути було за гучними співами літанії благання молодого священика.

— Пане, посуньтеся, дайте мені пройти… Трошечки місця для недужої, будь ласка. Та послухайте ж…

Проте й чоловіки такі самі були байдужі та не думали посуватися; у несамовитому захваті були вони, всі сліпі й глухі до всього.

Марі проте безжурно посміхалася, мов не помічаючи перешкод, непохитно упевнена, що ніщо на світі не стане на заваді до її зцілення. А втім, як Пер знайшов кінець-кінцем змогу просунутися трохи наперед, становище стало надто небезпечне. З усіх боків живі хвилі вдарялися об благенького візка, погрожуючи хвилинами цілком проковтнути його. На кожному кроці доводилося спинятися, вичікувати, знов прохатися. П'єрові ніколи не було так лячно посеред натовпу. Хоч був він не погрозливий, невинний та пасивний, як отара, але захоплення, збурення його надто були небезпечні. І не вважаючи на його любов до людей простих, ницих, ці негарні, звичайні собі, зіпрілі обличчя навколо, смердючий подих, прикрий дух від старого шмаття злидарів, болісно вражали його, аж нудити його стало.

— Послухайте, панії, послухайте, панове, тут хвора… Трошечки місця для хворої, прохаю вас!

Візок, потопаючи в цьому безмежному морі, що хилиталося туди й сюди, посувався з перервами, з боєм, за кілька хвилин посуваючись на кілька метрів. На мить він наче цілком загубився. Але ось уже виригнув, вибився нагору до купелів. Вигляд молодої дівчини викликав кінець-кінцем загальне співчуття; хоч яка виснажена недугою, була вона все ще прекрасна. Змушені уступитися, коли П'єр їх мимохіть розштовхував, люди оглядалися; але вони вже не гнівалися, їх охоплювала ніжність до цього худенького, стражденного личка в сяйві пишного золотистого волосся, вони вже зворушувалися. Вигуки жалісного співчуття та захоплення лунали навколо. Ах, бідна дитина! Каліка в такому віці! Хай свята діва зглянеться над нею! Інші дивувалися, зворушені екстазом в її ясних очах, широко розкритих та повних надії. Вона бачила небо, воно зцілить її безперечно. Мізерний візок залишав за собою сліди захоплення й братнього милосердя, перерізаючи юрбу з такими труднаціями.

П'єра проте вже цілком охопив одчай, він украй знесиливсь, аж ось йому прийшли на допомогу санітари, що мали звільняти дорогу для процесії; Берто дав їм наказа тримати мотуза на два метри один од одного. Відтоді він повіз Марі вже без перешкод і досяг кінець-кінцем вільного місця, де вони й спинилися ліворуч біля Ґроту. Тут не можна було поворухнутися й з хвилини на хвилину ставало тісніше. Після важкої дороги члени П'єрові нили, він відчував жахливе вражіння від цього натовпу; здавалося, немов був він посеред океану, а грізні хвилі бушували навколо.

З самого шпиталю Марі не розкривала рота. Він зрозумів, що вона хоче заговорити й нахиливсь.

— А батько мій тут? — запитала вона. — Він уже повернувсь з своєї екскурсії?

Він мусів їй сказати, що Герсен ще не повернувсь, що він безперечно несподівано для себе затримавсь. Вона додала тільки посміхаючися:

— Ах, любий тато буде щасливий побачивши мене здорову!

П'єр дивився на неї, захоплений та зворушений. Ніколи ще така чарівна вона не була, не вважаючи на сліди жорстокої недуги, що поволі руйнувала ніжний організм. Розкішне волосся, що його недуга ще не торкнулася, зодягало її пишними хвилями. Її висхла голівка набрала мрійного виразу, очі дивилися кудись в далену, риси захололи, немов вона спала, охоплена невідступною думкою, чекаючи, що розбудить її поштовх майбутнього щастя. Самої її наче тут не було, вона мала повернутися, коли на це буде воля божа. І ця чудесна крихітка, маленька дівчинка в двадцять три роки, що в розвиткові своєму зупинилася на тій хвилині, коли випадок вразив її стать, загальмовуючи її дозрілість, заваджаючи їй розвинутися в жінку, — ця дівчинка кінець-кінцем була готова до янгольських одвідин, до чудодійного поруху, що мав вирвати недужу з її скам'янілости й поставити на ноги. Її ранішній захват усе ще тривав, руки складені були, а ціла істота поривалася од землі, заледве побачила вона св. діву. Вона молилася, вона віддавалася їй в божественному блаженстві.

П'єрові це була година глибокого збентеження. Він почував, що тепер має вибухнути драма в його житті священика; якщо віра не повернеться до нього під час цієї кризи, то він нізащо потім не відшукає її.

Він не мав лихих думок, він не протививсь, він палко бажав, щоб вони зцілилися обоє зараз. О, разом вірити, разом спастися, одночасово! П'єр хотів молитися, як молилася Марі, палко, самовіддано. Але мимохіть розгублював свої думки, юрба заваджала йому, ця безкрая юрба, що в ній він так силкувався розтанути, зникнути, стати собі листячком лісовим, загубленим в тріпотінню інших листочків. Він не міг утриматися, щоб не аналізувати, не розважати. Він знав, що ця юрба захоплена й перебуває підо впливом оточин ось уже чотири дні: пропасниця від довгого подорожування, нові краєвиди, дні й ночі перед пишнотою Ґроту, безсоння, завзяте страждання, що прагнуло ілюзії. А далі ці ненастанні молитви, гімни, ці літанії, що ненастанно збурювали юрбу. Уже інший священик став на зміну Масіясові, смаглявий, худий, невеличкий абат, що поклика́в до богородиці та Ісуса уривчастим голосом, подібним до ударів бича, тим часом як отець Масіяс з отцем Фуркадом, станувши біля підніжжя катедри, дириґували вигуками юрби, що її лемент здіймався все голосніше під ясним сонцем. Захват усе ріс; це була година, коли невідступні молитви викликали чудеса.

Враз одна параліжована підвелася й пішла до Ґроту, тримаючи свою милицю в повітрі; як прапором, вимахувала вона нею над рухливим морем людських голів, а вірні захоплено кричали. Присутні підстерігали чудеса, вичікували їх певнісінькі, що вони відбудуться численні, одне дивне, а друге ще дивніше. Очі усе наче бачили їх, схвильовані голоси про них віщували. Ось ще одна зцілена! А ось друга, третя! Глуха чула, німа говорила, сухітна воскресла! Як, сухітна? Але розуміється, це поспіль траплялося. Ніхто вже ні з чого не дивувався, хоч би навіть комусь враз виросла відтята нога. Чудо ставало наче природна, звикла річ.

Людська уява була така збурена, що надзвичайні історії здавалися цілком прості та й могутня була надія на святу діву. Треба було тільки прислухатися до оповідань, що ширилися серед юрби, до спокійних стверджень, треба було бачити цілковиту впевненість, коли недужа гукала несамовито, що вона зцілилася. Ще одна! Ще одна! Іноді, що правда, лунав засмучений голос: „Ах! вона то зцілилася, ото їй пощастило!“

Уже в бюрі стверджень П'єрові завдавала жалю зайва легковірність оточення. Але тут це було понад міру; його доводили до одчаю неймовірні речі, що він їх чув, висловлювані так спокійно, з ясною усмішкою немовлячої невинности. Він намагавсь зосередкуватися, не слухати. „Боже мій, зроби так, щоб мій розум знищився, щоб я не бажав більше розуміти, щоб я припустив надприродне й неможливе!“ Хвилину йому здавалося, що він умер для аналізи і дає себе захопити благальними вигуками: „Господи, зціли наших хворих!.. Господи, зціли наших хворих!..“

Він повторяв це разом з іншими, сповнений гуманности, він складав руки, пильно дивився на статую богородиці; аж голова йому крутилася, аж починало йому здаватися, що ворушиться вона. Чому він знов не стане на молитву, як дитина, за прикладом інших, коли щастя в незнанні та самоошуканстві? Зараза кінець-кінцем вплинула б і на нього, він обернувся б у піщинку поміж піщинок, в ницого поміж ницих, під жорновом, не турбуючись за те, які сили дроблять слухняну матерію. І саме в ту мить, коли П'єр сподівавсь, що вбиває в собі ветху людину, що він знищився з своєю волею та розумом, потайна думка ворушилася в його мозкові, ненастанна, непереможна. Поволі, навспак усім зусиллям, він повертався до свого іспитування, сумнівавсь, шукав. Отже, яка невідома сила йде від цієї юрби, який життєвий струм, такий могутній, що викликає зцілення, які дійсно відбуваються у всіх на очах? Це якесь феноменальне з'явище, що його жаден учений фізіолог не досліджував. Чи припустити, що з юрби ставала одна колективна істота, що могла подесятерити в собі силу самогіпнози? Чи припустимо, що за певних обставин юрба перетворюється на аґента, вищої волі, примушуючи матерію коритися? Це з'ясовувало б, яким шляхом раптове зцілення сходить в нетрях цієї самої юрби на суб'єктів, найщиріше захоплених. Усі подуви зливалися в один подув і ділаюча сила була сила потіхи, надії, життя!

Ця думка про людське милосердя хвилювала П'єра. На мент ще він зміг опанувати себе й почав молитися про зцілення всіх, щиро зворушений цією вірою, йому хотілося скористуватися з неї задля своєї власної мети, задля зцілення Марі.

Але враз, через невідомий і для нього самого зв'язок ідей, виплив перед ним спомин про консультацію над недужою дівчиною, що він на ній настояв перед виїздом до Люрду. Ціла сцена воскресла перед ним надзвичайно виразно, аж до дрібниць; він побачив кімнату в сірих шпалерах з блакитними квітками, він чув, як троє лікарів сперечаються й роблять висновки. Двоє з них, що дали посвідчення, визначаючи параліж спинного мозку, говорили поволі, з мудрою повагою відомих практиків, шанованих та цілком поважних. А ще й інший голос вчуває він і зараз, голос жвавий, палкий свого молодого кузена Боклера, третього лікаря на консиліюмі, людини молодої, з глибоким та відважним розумом. Він пам'ятає, старші його колеги до нього поставилися холодно, маючи його за авантурника. І П'єр здивований був, як у цю рішучу хвилину в пам'яті його виникли речі, що про їх існування він не знав; це виключне феноменальне з'явище, що слова, ледве вчуті, сприйняті неуважливо угніздяться мимохіть в нашому мозкові і враз воскресають, гучно переслідують нас, після довгого забуття. Йому здавалося, що саме наближення чуда викликало в його пам'яті умовини, за яких, на думку Боклера, мало воно відбутися.

Марно П'єр намагавсь відігнати цей спомин, виголошуючи молитви з подвійною ревністю. Забуті образи випливали перед ним, чуті колись слова лунали в ухах, як сурмні звуки. Це була розмова вже в їдальні, де він з Боклером замкнулися, як обоє лікарів пішли. І Боклер викладав історію недуги: падіння з коняки на ноги, в чотирнадцять літ, пошкодження внутрішнього органу, що перевернувся в животі й викривився на бік; розрив зв'язок без сумніву, і від того часу відчуття тягару в нижній частині живота та в попереку; кволі, наче параліжовані ноги. Згодом усі ці ушкодження поволі виправилися, внутрішній орган сам собі став на місце, зв'язки загоїлися, одначе болісні з'явища не могли припинитися у цієї дорослої дитини з розхитаною нервовою системою; мозок недужої, — тяжко збурений, вражений нещасливим випадком, не міг одхилити думок від нього в інший бік; ціла її увага болісно скупчилася на тому місці, де була недуга;, вона завмерла тут, нездатна сприймати нові вражіння, що мабуть побільшало від розладу в годуванні, що ще й досі становить проблему, мало досліджену в медицині. Засновуючися на цих даних, Боклер легко пояснював суперечливі й хибні визначення численних лікарів, що вони лікували Марі, не дозволяючи собі детально конечного огляду, та чинили навмання. Одні припускали, що існує нарост, інші — таких була більшість — робили свої висновки про ушкодження спинного мозку. Тільки він один, довідавшись насамперед про спадковість недужої, казав, що це просто самогіпноза, що вона її вперто трималася підо впливом струсу та страшенного болю на початку недуги. І лікар тут подавав свої резони: вузькість поля зору хворої, очі встромлені в простір, неуважливе обличчя та особливий характер болю, що перейшов з унутрішнього органу до лівого яєшника, де виявлявся страшним непереносним тягаром, а іноді до горла підкочувався й викликав жорстокі напади задухи. Раптова воля звільнитися від облудного уявлення про свою недугу, воля підвестися, зідхнути на повні груди, перестати страждати, — тільки одне це мало поставити Марі на ноги, зцілити, відродити її під наглим нападом надмірного збудження.

П'єр востаннє зробив спробу нічого не бачити, не чути, почував бо, що в іншому разі назавсіди втратить віру в чудо. Але, не вважаючи на всі його намагання, усю його ретельність, на захоплені його вигуки вкупі з іншими: „Ісусе, сине Давидів, зціли наших хворих!“ — йому все вчувався голос Боклерів, бачив він його самого перед собою наче живого, що з спокійним усміхненим обличчям говорив про те, як відбудеться чудо. Це мало бути враз, як блискавиця, в мить надмірного збурення за тієї рішучої обставини, що остаточно підведеться й піде своїми, враз легкими ногами, що позбулися своєї олів'яної ваги, а тягар цей немов розтане й увійде в землю. Але особливо той тягар, що давив на живіт, підступав задухою до грудей та горла, вийде цього разу назверх, вирветься, як порив бурі, з рота і занесе з собою недугу. Чи не так воно за середньовіччя біснуваті жінки виригали з себе диявола, що довго мучив їхнє незаймане тіло?

І Боклер додав, що з Марі стане жінка кінець-кінцем, що кров материнства зросить її охоплену радісним поривом найвищої втіхи; збудиться тіло її, що залишалося дитинним, запізніле в розвиткові своєму та розбите довгим кошмаром недуги, і враз повернеться дівча до життя з живими очима та з осяйним обличчям.

П'єр глянув на Марі, і його збентеження збільшилося: така вона жалька в своєму візкові, так палко благає люрдську божу мати, так поривається до тієї, що дає життя… Ах, як би тільки її вратовано, хоч би ціною його власної загибелі! Але вона надто недужа була; наука піддурювала, як і віра. П'єр не міг припустити, щоб ця дитина з помертвілими ногами, стільки літ параліжованими, могла повернутися до життя. І в своїх болючих сумнівах, що поверталися з новою силою, незносно страждаючи, молодий абат гучніше кричав, повторював без кінця з несамовитою юрбою:

— Ісусе, сине Давидів, зціли наших хворих!.. Ісусе, сине Давидів, зціли наших хворих!

У цю хвилину над юрбою повилося замішання, голови заворушилися. Люди здригалися, оберталися, здіймалися навшпиньки. Під однією з арок монументального узвозу видко стало хреста, що його несли на чолі пополудневої процесії, яка трохи запізнилася цього дня. Тут загримів такий захоплений покрик, натовп так стихійно ринув наперед, що Берто з розпачливими рухами велів санітарам одсунути юрбу, натягнувши з усієї сили мотуза. Санітари, зімняті на мить, змушені були одкинутися назад, стираючи собі до крови руки від мотуза; кінець-кінцем їм пощастило зробити трохи більший прохід, куди поволі вступила процесія. Попереду виступав поважний та пишний швайцар в блакитній з сріблом ліберії, а за ним несли високого хреста, що сяяв, як зірка. Далі виступали делеґації від різних прощ; несли корогви, прапори, єдвабні, оксамитові, гаптовані золотом, сріблом та яскравими шовками, прикрашені нарисованими постатями, з назвами міст: Версаль, Реймс, Орлеан тощо. На однім, цілком білім прапорі, надзвичайно розкішнім, був напис червоними літерами: „Витвір католицьких клюбів робітничих“. За корогвами потяглося духівництво — двісті чи триста священиків у простих сутанах, щось із сотня в стихарях та п'ятдесят в золотих ризах, що палали як жар. Усі несли запалені свічки й голосно співали: „Laudane Sion salvatorem“. А ось у царській величі з'являється балдахін з пурпурового шовку, золотими галунами обшитий; несуть його четверо священиків, що їх старанно вибрали поміж найдужчими. Попід ним, між двома священиками-асистентами, ішов абат Жюден, який трохи неспокійно озирався, міцно тримаючи обома руками масивну дароносицю, як це йому радив Берто і, занепокоєні погляди, що кидав він їх направо й наліво, на захоплену юрбу, виявляли турботу провести в доброму порядкові цей важкий та божественний обов'язок, що від нього вже йому руки тремтять. Коли сонце просто вдарило в неї своїм скісним промінням, вона сама запалала, як друге сонце. Хлопчаки-клірошани розгойдували кадильниці серед сліпучого пилу світла, що цілу процесію перетворював на один суцільний блиск.

Кінець-кінцем за балдахіном повалила хаотичною масою юрба прочан, вірних та просто цікавих, що линули потоком в місце, залишене для процесії.

Отець Масіяс знов з'явився на катедрі; цього разу він вигадав нові релігійні вправи. Після палких вигуків про віру, надію, любов, він враз запровадив цілковиту мовчанку, щоб кожен, не мовлячи й слова, міг зосередкуватися в собі, потай бесідуючи з богом дві чи три хвилині. Ця вмент запала тиша посеред неозорної юрби, ці хвилини німих обітниць, коли всі душі розкривали свої надра, сповнена була дивної, надзвичайної величі. Урочистість мовчанки ставала небезпечна; в ній почувався льот бажання, безмежного бажання жити. А тоді отець Масіяс запропонував говорити самим недужим, благаючи бога післати їм те, чого вони бажали від його всемогутности. Тут знявся жалібний плач, розляглися сотні переривчастих розбитих голосів, що крізь сльози благали: „Господи Ісусе, якщо тобі вгодно, ти можеш зцілити мене! Господи Ісусе, зглянься над чадами твоїми, що вмирають з любови! — Господи, зроби, щоб я бачив, щоб я чув, щоб я ходив!“ Тонкий голос дівчатка, легкий та дзвінкий, мов фляйта, покривав загальне ридання, повторюючи десь здаля: „Спаси інших, спаси інших, господи Ісусе!“ Сльози точилися з усіх очей, ці молитви збурювали серця, доводили найтвердіших до шаленого екстазу братерської любови, перевертаючи все нутро, коли людина готова розкрити свої груди й офірувати ближньому своє здоров'я, свої молодощі. І отець Масіяс, не даючи прохолонути цьому ентузіязмові, знов почав голосно молитися, збурюючи своїми вигуками несамовиту юрбу. А отець Фуркад в той час на приступці біля катедри ридав, зводячи до неба зрошене слізьми обличчя, щоб змусити бога зійти на землю.

Але процесія наближалася; делеґації й духівництво розмістилися праворуч та ліворуч. А коли балдахіна внесено до загорожі, залишеної для хворих перед самим Ґротом, коли ці останні побачили дароносицю, що сяяла, як сонце в руках абата Жюдена, керувати прочанами було неможливо вже; усі голоси злилися в хаотичний гул благань, покликів, вигуків, стогнань ридання. Постаті недужих зривалися з їх мізерного ложа, руки тремтіли, простягаючи зведені пальці, наче хотіли спіймати чудо. „Господи Ісусе, спаси нас, ми загибаємо! Господи Ісусе, ми обожнюємо тебе, зціли нас! Господи Ісусе, Христе, сине бога живого, зціли нас!“ Тричі розпачливі, скорботні голоси повторили цей тужливий плач, з лементом, що небо пронизував, і сльози потекли дужче, скочуючись на гарячі обличчя, що на них палало нестримне бажання.

Одну хвилину інстинктовний порив до святих дарів такий непереможний був, що Берто звелів санітарам утворити ланцюга. Це був маневр надзвичайної охорони; санітари вишикувалися праворуч і ліворуч балдахіну, кожен міцно обнявши сусіду за шию рукою, так що утворилася жива стіна. Тут уже ніхто не міг протиснутися наперед. Одначе й цей людський бар'єр мимохіть посувався під натиском нещасливих, що прагли життя та бажали доторкнутися, поцілувати Ісуса. І санітари похитнулися, одкинуті до балдахіну, що його вони захищали, та й самий балдахін, під загрозою, що понесе його юрба, хитався туди й сюди над морем людських голів, як священний корабель, що ось-ось має обламатися.

Тоді, в момент найвищого напруження священного божевілля, серед благань та ридань, як під час грози, коли розкривається небо й падале блискавка, почали відбуватися чудеса. Параліжована підвелася й кинула свої милиці. Залунав пронизливий покрик і якась жінка схопилася з свого ліжка, завинена в біле укривало, наче в похоронний саван; казали, що то була сухітна, яка досі нерухомо лежала, напівмертва: тепер вона воскресла. Милосердя зійшло ще на двох страждальниць: сліпа враз побачила перед себе полум'яного ґрота; німа впала на коліна, дякуючи святій діві голосом чистим та гучним. І всі вони простерлися ниць, до ніг люрдської божої матері, несамовиті з радощів та подяки.

П'єр не зводив очей з Марі, і те, що він бачив, хвилювало його глибоко та зворушувало. Очі недужої, що дивилися ще непевно, розширилися, а бліде жальке лице викривилося наче з жорстокого болю. Вона мовчала, охоплена відчаєм, гадаючи мабуть, що на неї насувається новий напад недуги. Потім враз, як проносили повз святі дари і як вона побачила блискучу проти сонця дароносицю, в очах їй потьмарилося, наче її вдарила блискавиця. Очі їй засвітилися від цього блиску; в них спалахнуло кінець-кінцем полум'я життя й засяяли вони, наче як зоря. Лице недужій від припливу життєвих соків, оживлялося, закрашувалося рум'янцем, розцвітало, сяючи веселощами та здоров'ям. І абат побачив, як вона враз підвелася, стала рівно на своєму візку, похитуючися, лепечучи й не знаючи, що сказати, крім цих ласкавих слів: „О, друже мій… о, друже мій“…

П'єр кинувсь до неї підтримати її. Але вона усунула його рухом, вона міцніше стала на ноги, така зворушлива, така прекрасна в своїй простій чорній, вовняній сукні, в черевичках, що їх ніколи вона не скидала, тоненька й струнка в золотім сяйві свого прекрасного ясного волосся, накритого мережаною хустинкою. Усе її незаймане тіло відчувало дужі внутрішні поштовхи, воно наче відроджене було міцним могутнім шумовинням. Насамперед ноги недужої звільнилися від кайданів, що їх сковували. Потім в той час, як збуджувалася в ній кров і відновлялася вона для життя жінки, дружини й матері, останній напад вона мала; величезний тягар почав підходити від живота до горла. Тільки цього разу він не зупинився тут, не давив її, а наче викочувався з розкритого рота, розтанув серед вигуків неймовірної втіхи.

— Я зцілилася!.. Я зцілилася!..

Це було надзвичайне видовисько. Укривало скотилося їй до ніг, вона тріюмфувала, з лицем осяяним та дивно прекрасним. Її вигук одужіння вихопився з таким упоєнням, що ціла юрба була збентежена. У ту мить нічого не існувало, крім неї, не бачили нікого крім неї, що стояла на ногах, висока, радісна, божественна.

— Я зцілилася!.. Я зцілилася!..

П'єр від раптового збурення в серці почав плакати. Сльози полилися з усіх очей. З вигуками подяки та хвали, нестриманий ентузіязм опанував людей, ширячись усе далі й далі, межи цих тисяч прочан, що сунули наперед, на свої очі пориваючись побачити чудо. Вибухли оплески, ціла буря оплесків і грім їх розкочувався з одного краю долини до другого.

Отець Фуркад вимахував руками, отець Масіяс міг нарешті з височини катедри підвести голос:

— Бог одвідав нас, мої дорогі брати, мої сестри любі…

І всі голоси, тисячі голосів зазвучали в гімні подяки. Процесія саме спинилася, абат Жюден міг іти до Ґроту з дароносицею, але він вичікував, перше ніж дати благословення. А за штахетами його чекав балдахін, з священиками в стихарях і ризах, що блищали білосніжні й золоті під промінням вечірнього сонця.

А Марі на коліна схилилася, ридаючи; навколо співали, а її ціла істота поривалася до неба в захваті палкої віри та любови. Але юрба хотіла бачити, як вона ходить, ущасливлені жінки кликали її, її оточили групою, майже несли до бюра стверджень, щоб чудо було доведене й яскраво запалало, мов сонце. За візка її забули; П'єр ішов слідами своєї подруги, в той час як вона, що вже сім літ не послугувалася ногами, з чарівною незграбністю, розгублена, щось лепечучи, посувалася наперед з занепокоєним та щасливим виглядом дитини, що робить свої перші кроки. Це було таке зворушливе й чарівне, що П'єр ні про що не думав, крім величезного щастя бачити Марі відроджену для молодощів.

Ах, люба подруга дитинства, миле колишнє кохання! Аж ось коли розквітне вона, ось коли стане з неї жінка, прекрасна й чарівна, як колись обіцяла ще малою дівчинкою, в садку в Нельї, де щаслива й весела, бавилася вона попід тінню дерев, пронизаних сонцем!

Юрба все ще вітала її; і всі очікували її, зупинившись в гарячковій нетерплячці перед дверима, коли вона увійшла до бюра, куди пустили з нею самого тільки П'єра.

Цього вечора небагато було людей в бюрі стверджень. У маленькій чотирикутній залі, де від дерев'яних стін, розігрітих від сонця, спекота розливалася посеред злиденного умебльовання, солом'яних стільців та двох столів неоднакових заввишки, опріч службового персоналу було п'ятеро чи шестеро лікарів, що мовчки сиділи. Біля столів начальник службовців при купелях і два молоді, абата заносили щось до реєстрів, перегортали справи; край одного столу отець Даржеле писав замітку до свого часопису. І лікар Бонамі саме оглядав вовчий лишай Елізи Руке, що втретє приходила сюди стверджувати повільне гоїння рани.

— Ну, ось, панове, — кричав лікар, — чи бачили ви коли, щоб вовчий лишай гоївся так швидко?.. Я знаю, нещодавно з'явився новий твір про цілющу силу віри, де сказано, що деякі рани бувають нервового походження. Тільки за вовчий лишай там не згадано, і я сумніваюся, щоб ціла комісія лікарів могла з'ясувати природними шляхами зцілення цієї дівчини…

Він урвав і повернувсь до отця Даржеле:

— Ви занотували як слід, отче, що виділення гною цілком припинилося, а шкура набирає природного кольору?

Але відповіді він не очікував, — увійшла Марі з П'єром; у мент Бонамі здогадався, що привалило йому щастя, ледве глянувши на осяяне захватом обличчя зціленої дівчини. Вона була чудесна, наче створена захоплювати й навертати юрби. Він похапцем облишив Елізу Руке, спитав ім'я новоприбулої й запитав одного з священиків про її документи. Помітивши, що Марі похитнулася, він хотів посадовити її до крісла.

— О! ні, ні! — скрикнула вона, — я щаслива, що володію ногами!

П'єр поглядом шукав лікаря Шасеня, засмучений, що не зустрів його тут. Він тримавсь на боці, чекав, поки переривали шухляди, не знаходячи, серед безладу, документів Марі.

— Почекайте, — повторив лікар Бонамі, — Марі-де Герсен, Марі де-Герсен. Я напевне бачив це ймення.

Кінець-кінцем Рабуен знайшов документи, що помилково трапили під іншу літеру абетки; і лікар, зазнайомившися із змістом їхнім, палко заговорив:

— Ось це дуже інтересний казус, панове. Будьте ласкаві, вислухайте уважно… Молода особа, що ви її бачите в цю хвилину на ногах, страждала на важке ушкодження спинного мозку. Як би був хоч найменший сумнів, цих двох посвідчень досить, щоб переконати недовірливих, бо підписали їх двоє лікарів паризького факультету, що ймення їхні добре відомі в медичному світі.

Він передав посвідки присутнім лікарям; ті читали їх, злегка похитуючи головою. Справа була незаперечна; підписані були люди чесні та вправні лікарі.

— Отже, панове, якщо діягнози не можна заперечувати, а це неймовірно, коли недужа подає такі важливі документи, — то огляньмо тепер зміни, що зайшли в стані здоров'я пацієнтки.

Але перше, ніж розпитувати Марі, він повернувсь до П'єра.

— Пане абате, ви, здається, приїхали з Парижу разом з панною Герсен. Відома вам була думка лікарів, ще як ви їхали сюди?

Священик збентежився, радощі його порушено.

— Я був на консультації, пане.

І знов уявилася йому та сцена. Він побачив перед собою двох старших лікарів, поважних та поміркованих, побачив Боклера, що посміхався, поки колега його списував їхні однакові свідчення.

Чи слід було подати це до відома, чи слід оповістити про іншу діагнозу, ту, що дозволяла науково з'ясувати зцілення?! Чудо було б заперечене, знищене на самому початку.

— Зауважте, панове, — знов почав лікар Бонамі, — присутність пана абата надає цим доказам нової сили… Тепер панна нам розповість докладно, що саме вона відчувала.

Він схилився до плеча отця Даржеле, радячи йому дати П'єрові ролю свідка в дописі про чудо.

— Боже мій! Панове, як це вам переказати? — гукнула Марі уривчастим голосом, що ослабнув від щастя. — Уже з учорашнього дня я певна була, що одужаю. А проте в той час, як пройшла мені комашня на ногах, я боялася, що це новий напад, мене на хвилинку взяв сумнів… Але ось комашня припиняється. Потім це знов повторилося, коли я почала молитися… О! я молилася, я молилася від щирого серця, покладаючись на волю божу, як дитина. „Свята діва, божа мати люрдська, сотвори зо мною все, що тобі вгодно…“ Комашня все ще крутилася в ногах, мені здавалося, що кров кипить всередині, а якийсь голос мені кричить: „Підведися! підведися!“ І я відчула чудо, усі кістки мені захрустіли, а тіло здригнулося, наче вдарила мене блискавиця.

П'єр слухав її цілком блідий. Боклер витлумачив був йому докладно, що одужіння настане немов од удару блискавиці, коли від поруху надто збуреної уяви прокинеться в ній віддавна параліжована воля.

— Насамперед свята діва звільнила мені ноги, — провадила вона далі. — Я цілком виразно відчувала, як залізні пута, що сковували їх, зслизнули по шкурі, немов розбиті кайдани… Потім тягар, що мене повсякчас давив, там з лівої частини живота, підсунувся вище; я гадала, що вже вмираю, так мені здавило подих. Але ця грудка пройшла крізь груди, посунулася горлянкою і враз рвачко викотилася геть з рота. Це вже кінець, я вже не хвора; моя хворість зникла.

Вона зробила важкий рух нічного птаха, що плеще крилами та замовкла, посміхаючись глибоко зворушеному П'єрові. Це все пророкував Боклер, послуговуючися мало не тими самими словами, тими самими порівняннями. Прогнози здійснилася від літери до літери, це були передбачені й цілком природні феномени.

Рабуен, вирячивши очі, стежив за оповіданням з пристрасною цікавістю блаженного святоші, що його переслідує думка про пекло.

— Це сатана, — гукнув він, — це сатана вискочив їй з рота!

Але розсудливий лікар Бонамі звелів йому мовчати, та сам узяв слово, повернувшися до лікарів.

— Шановні добродії, ви знаєте, що ми завсіди уникаємо вимовляти велике слово „чудо“. Але ось є факт, і мені цікаво було б довідатися, як ви його з'ясуєте природним шляхом… Сім років у цієї молодої дівчини була тяжка форма параліжу, обумовлена очевидячки ушкодженням спинного мозку. І заперечувати цього неможливо, маємо бо поважні лікарські посвідки. Недужа не ходила, не могла ворухнутися, щоб не застогнати з болю, зазнала надмірного виснаження, що грозило сумно закінчитися в ближчому часі… І ось враз стає вона на ноги, ходить, сміється й сяє радощами. Параліж остаточно зник, болю жадного нема, вона така сама здорова, як ми з вами… А тепер, шановні добродії, огляньте її й скажіть, що тут сталося!

Бонамі тріюмфував. Ніхто з лікарів не обзивався. Двоє, мабуть побожні католики, енерґійно закивали головами. Інші ж і не поворухнулися; їм наче ніяково було, вони не бажали вплутуватися в цю історію. Одначе, один маленький, тощий чоловічок, виблискуючи очима крізь пенсне, кінець-кінцем підвівся, щоб ближче подивитися на Марі. Він узяв її за руку, глянув у очі, і наче б то цікавився тільки новим виглядом; не заходячи в суперечки, він повернувсь на своє місце.

— Цей випадок не підлягає науці, ось усе, що я обстоюю, — закінчив з переможним виглядом лікар Бонамі. — Додам ще, що ми маємо тут до діла не з одужінням; здоров'я з'явилося все й одразу… Гляньте на панну. Очі їй блищать, на обличчі грає рум'янець, жвава веселість осяює риси. Безперечно, відновлення тканин піде собі повільним темпом; одначе, можна сказати, що панна воскресла… Скажіть, пане абате, ви її бачите раз-у-раз, чи можна її тепер впізнати?

П'єр пробурмотів:

— Цілком слушно… цілком слушно…

Справді, йому здавалося, що Марі лиця поповніли й посвіжішали, й ціла вона зміцніла, цвітуча й весела. Але знов таки, Боклер передбачав це переможне відродження, цей розцвіт усього її знівеченого тіла, коли в нього увійде життя, разом із непоборним бажанням одужати та щастя зазнати.

Знов лікар Бонамі нахиливсь над плечем отця Даржеле, що дописував свою замітку, подібну до протоколу. Вони стиха перекинулися кількома словами і лікар мовив:

— Пане абате, ви присутні були при цьому чуді і не відмовитеся підписати докладний опис його, що склав всечесний отець для часопису Ґроту?

Йому підписатися під цією сторінкою омани й брехні! П'єр обурився, він ладен був ураз виголосити правду. Але почував тягар сутани на своїх плечах, а особливо тяжко було йому скаламутити небесну втіху Марі. Він сповнений був великого щастя, він бачив її вратовану. Як скінчили її розпитувати, вона підійшла до нього, сперлася на його руку та все ще посміхалася йому захопленим поглядом.

— О, мій друже, — тихенько шепотіла вона, — дякуйте святій діві. Вона була така добра, ось я тепер цілком здорова і прекрасна й молода! О, як зрадіє мій бідолаха-батенько!

І П'єр отже підписав. Усе перевернулося тоді в ньому, але з нього досить було, що Марі уратована; він уважав за зневагу піднести руку на чисту віру цієї дитини, зціленої через свою чисту віру.

На подвір'ї, коли з'явилася Марі, загальні привітання знов залунали, юрба їй плескала. Тепер уже, здавалося, чудо набрало офіційного характеру. Деякі добрі люди, обавляючись, що вона стомиться й відчує потребу в своєму візкові, захопили візка з собою, залишеного було біля Ґроту, і привезли сюди. Побачивши візка, дівчина глибоко схвилювалася. Ах! Цей її візок, де перебула вона стільки років, ця рухлива труна, що в ній, часом здавалося їй, поховано її за життя! Скільки сліз, скільки одчаю й чорних днів він, цей візок, бачив; враз спало їй на думку, що коли так довго він їй слугував, то має тепер теж поділяти з нею її тріюмф. Щось наче її осяяло зненацька і вона, несамовито захоплена, взялася за ручку візка.

У цю хвилину переходила повз них процесія, повертаючися від Ґроту, де абат Жюден благословляв народ. І Марі, тягнучи свого візка, пішла за балдахіном. У черевичках, з мережаною хустиною на голові, вона йшла так, випнувши груди, обернувши до неба осяяне чудесне обличчя та тягнучи, за собою мізерного візка, рухливу труну, що в ній вона нещодавно вмирала… А юрба, несамовито захоплена юрба, радісно вигукуючи, йшла її слідами.

IV.

П'єр супроводив Марі; отже й він опинився позаду балдахіну разом з нею, наче підхоплений вітром слави, що змушував її з тріюмфом тягнути за собою свого благенького візка. Ах, їх так штовхали кожної хвилини, що абата звалили б з ніг безперечно, як би чиясь тверда рука його не підтримала.

— Стережіться, за руку мене візьміть, інакше вам не встояти на ногах!

Він озирнувся й, здивований, побачив отця Масіяса; той залишив отця Фуркада на катедрі, щоб супроводити балдахін… Надзвичайне, гарячкове захоплення підтримувало й штовхало наперед цього ченця, твердого, як скеля, з очима, що мов вугілля палали, з екзальтованим обличчям, що з нього котився піт.

— Стережіться, кажуть вам, візьміть мене під руку.

Нова людська хвиля мало не змила їх обох. І П'єр віддався на волю цієї страшної людини, свого колишнього товариша шкільних літ. Яка дивна зустріч!

І як він бажав би мати ту палку віру, що змушувала отця Масіяса невтомно вигукувати, задихаючися, з риданнями в голосі:

— Господи Ісусе, зціли наших хворих!.. Господи Ісусе, зціли наших хворих!

За балдахіном цей лемент не ущухав ні на хвилину; ненастанно якийсь голосномовець вигукував молитви, щоб не давати спокою занадто повільному божому милосердю, що десь забарилося. Чути було то плаксивий бас, то тонкий, різкий тенор, а знов інший бас владно гримів і закінчував, схвильовано ридаючи:

— Господи Ісусе, зціли наших хворих!.. Господи Ісусе, зціли наших хворих!

Голосна чутка про дивне зцілення Марі, про це чудо, що мало засяяти на цілий християнський світ, уже розкотилася з одного кінця Люрду до другого, і юрба ще більше ошаліла, захоплена марінням, що змушувало народ кидатися до святих дарів; дароносиця під балдахіном так і хилиталася на всі боки, наче під натиском бурхливих хвиль морських. Кожне підлягало несвідомому бажанню її торкнутися, кожному хотілося зцілитися, стати щасливим. Тут проходив бог, і не самі хворі палали жадобою життя; усіх томило бажання щастя, що підносило їх, примушуючи кров'ю сходити серця їхні та простягати жадібні руки.

Берто боявся надто міцного пориву цієї любови і сам захотів бути біля своїх підлеглих. Він командував ними, пильнуючи, щоб подвійний ланцюг санітарів з обох боків балдахіну не пірвано було.

— Ставайте щільніше, ще й ще! Міцно тримайтеся за руки.

Цим молодим людям, обраним з найдужчих, доводилося напружувати всі сили. Стіна, що вони її утворили, плече до плеча, охопивши один одного за стан та за шию, подавалася щохвилини під мимовільним натиском. Ніхто не бажав штовхатися, а проте людей випирало то тут, то там хвилястим рухом, що йшов здалека, погрожуючи все проковтнути й зімняти на своєму шляху.

Коли балдахін опинився в центрі площі Розер, абат Жюден облишив надію посунутися далі. На цім широкім просторі вирізнялося кілька суперечних течій, що утворювали вир, який насувався сюди з усіх боків. Він мусів зупинитися під балдахіном, що хилитався та розвівався, як вітрило. Він підняв дуже високо дароносицю своїми затеклими руками, щохвилини обавляючися, що його зіб'ють з ніг, та почуваючи, що святиня, яка так сяє в його руках проти сонця, непереможно вабить до себе ці всі тисячі народу; в ній для них втілився бог, що вони його поривалися торкнутися устами, злитися з ним та знищитися в ньому. Отже, не маючи змоги поворухнутися, він кинув на Берто занепокоєний погляд.

— Не пропускайте нікого! — гукнув той санітарам. — Чуєте, нікого!

А в той час навколо благали голоси; нещасні ридали, простягаючи руки, губи, охоплені шаленим бажанням, наблизитися й стати на коліна біля ніг священикові. Яка милість, коли тебе кинуть на землю, затопчуть! Скалічений показував свою висхлу руку, певний, що він зцілиться, доторкнувшись до дароносиці. Німа розштовхувала всіх своїми дужими плечима, щоб розв'язати свій язик, цілуючи святиню.

Сила люду кричало, прохало, кінець-кінцем кулаком погрожуючи жорстоким, що відмовляли їм в зціленні тілесних недугів та душевних. Та санітари не пускали нікого, побоюючися нещасливих випадків.

— Нікого, нікогісінько! — повторював Берто, — нікого не пускайте!

Але була жінка, що зворушила своїм виглядом усі серця.

У злиденному шматті, з непокритою головою та заплаканим обличчям, тримала вона на руках десятилітнього хлопця, що йому обидві ноги параліжовані були й висіли, як мертві. Це був надто важкий тягар для кволої жінки, але вона, здавалося, його не почувала. Вона несла своє хлоп'я, вона благала санітарів завзято й невідступно і ні слова, ні стиск її не зупиняли.

Вкрай зворушений, абат Жюден зробив рух пустити її. Скоряючись цьому наказові духовної особи, не вважаючи на небезпеку розбити ланцюга, двоє санітарів розступилися; нещасна жінка із своїм важким тягаром, кинулася на коліна перед священиком. А той на мить поставив ніжку дароносиці на голову хлоп'яті.

І мати припала до неї жадібними губами. А далі вона пішла слідком за балдахіном, засапана, з розпатланим волоссям, зігнута під своїм тягаром.

На превелику силу пощастило процесії перерізати площу Розер. А тут вона почала сходити на гору, де стояла базиліка із своїм тонким шпилем і звідки дзвони урочисто лунали, оголошуючи тріюмф люрдської богоматері. До цієї апотеози поволі сунув балдахін, до цієї брами святині, що розкривалася, здається, в безмежжі, над неозорними юрбами, що все так само хвилювалися внизу, розливаючись площами та алеями з глухим рокотом морських хвиль. Уже пишний, блакитно-срібний швайцар був на висоті бані Розер із своїм хрестом, понад есплянадою дахів. Там уже розгорталися делеґації й яскраві корогви, шовкові та оксамитові, розвівалися на тлі полум'яного заходу. За ними посувалося духівництво, священики в сніжнобілих стихарях, священики в золотих ризах, наче яскраві зірки. Кадильниці розгойдувалися, а балдахін усе підносився; носіїв не видно було і, здавалося, якісь таємничі сили, невидимі янголи несуть до широко відчиненої брами неба.

Співи почулися, голоси не вимагали вже зцілити хворих тепер, як хресний похід вийшов з юрби. Чудо сталося, і його голосно славили, під дзвони, що радісно лунали в повітрі.

— Величить душа моя господа…

Гімн подяки, що його проспівано вже біля Ґроту, знов рвався всім із серця.

…І зрадів дух мій о бозі спасі моїм…

Марі в несамовитому захваті сходила разом із усіма до осяяної базиліки. Що далі вона йшла, то дужче й міцніше почувала себе на своїх воскреслих ногах, які так довго були мертві. Візок, що його молода дівчина переможно тягла за собою, був наче рештки тієї недуги, того пекла, що з нього виратувала її свята діва; і хоч Марі натерла собі руки, вона конче хотіла завезти його разом з собою нагору та кинути його господеві до ніг. Жадні перешкоди не зупиняли її; вона сміялася крізь сльози та йшла войовничою ходою, високо піднісши голову. Під час її ходи черевичок один розв'язався, а мережана хустина зсунулася з волосся; з рум'яним личком, у такому збудженні волі та сили простувала вона, що важкенький візок підскакував за нею на камінцях узвозу, мов дитяча цяцька.

П'єр, поруч з Марі, ішов, усе ще спираючись на руку отця Масіяса, що не випускав його. Абат був нездатний, розважати посеред цього загального збурення. Гучний голос товариша приголомшував його.

— Скинув владарів з престолу й підніс ницих…

З другого боку праворуч ішов Берто, уже цілком спокійний тепер. З його наказу ланцюга навколо балдахіну вже не було, і Берто поглядав завдоволено на це людське море, що допіру заваджало процесії. Що вище сходила процесія, то більшала площа Розер. Бульвари й садові алеї розширювалися долі, розгортаючися перед очима, чорні від натовпу. То був цілий народ з пташиного льоту, комашник, що все ширше та ширше розгортався.

— Але гляньте! — мовив Берто нарешті до П'єра. — Яке величне та прекрасне видовисько!.. Авжеж, цей рік непоганий.

Для нього Люрд був головне огнище пропаґанди, де він завдовольняв свою політичну помсту, і він радів, дивлячись на численні прощі — це ж мало бути неприємне урядові. Ах, як би можна сюди привести робітничу людність з міст, утворити католицьку демократію!

— Минулого року, — провадив він, — прочан було ледве двісті тисяч, тепер, сподіваюся, буде понад двісті!

Із веселим виглядом людини, що любить життя заживати, не вважаючи на своє сектантство, він додав:

— Слово чести, коли зараз був такий стиск, я відчував завдоволення… Я казав собі: справа йде гаразд, справа йде гаразд.

Але П'єр не слухав його, вражений величчю видовиська. Ця юрба, що все росла в міру того, як він сходив понад нею, ця чудесна долина, що стелилася біля ніг йому, ненастанно ширшаючи, розкриваючи розкішний обрій гір, сповняли абата тремтливим захопленням. Вельми схвильований, він поглядом зустрівся з Марі й показав їй широким жестом на велетенське коло. Але вона його не зрозуміла, в своєму чисто духовному захопленні, вона не бачила матеріяльної краси видовиська; вона подумала, що він бере землю за свідка чудесних милостей, що ними божа мати гойно обсипала їх обох. Дівчина уявляла, що П'єр теж сподобився чуда, що промінь благодаті, поставивши її на ноги, зціливши тіло, торкнувся його, близько її серця осяяв його душу, уратувавши її від сумнівів, тою самою божественною силою повернувши йому віру.

Як він міг бачити її надзвичайне зцілення і не переконатися? Та й вона так палко молилася минулої ночі перед Ґротом!

Вона бачила П'єра крізь призму своєї надзвичайної радости, преображеного, що плачучи й сміючися повертається до бога. І це ще підсилювало її щасливе збурення, вона невтомно тягла візка, вона ладна була тягти його цілі милі ще й ще, все вище до недосяжних висот, до сліпучого райського світла, наче б' то подвійного хреста вона несла цим лунким узвозом, — свою власну покуту й покуту свого друга.

— О, П'єре, — казала вона, — як солодко ділити пополам це велике щастя! Я палко молилася про нього, і свята діва спасла вас, спасаючи мене!.. Так, я почувала, як ваша душа зливалася з моєю. Скажіть же мені, що наші взаємні молитви вчуто, що я досягла вашого спасіння, як ви мого!

Він зрозумів її оману, він здригнувся.

— Як би ви знали, — вела вона далі, — яке смертельне горе було б мені самій підноситися до світла. О! бути обраною без вас, без вас сходити на небо… Але з вами, П'єре, це насолода… Спасіння вкупі, щастя навіки! Я почуваю в собі сили щасливою бути! О, я маю силу збурити світ.

І він мусів їй відповідати, він брехав, щоб не скаламутити її чистого раювання.

— Так, так, будьте щасливі, Марі. Я теж дуже щасливий, і всі наші страждання закінчилися.

Але ціла його істота відчула глибокий біль, наче б то брутальним ударом сокири їх відтято одне від одного. Досі, серед їхніх спільних жалів, Марі все була його маленька подруга, перша жінка, що вселила П'єрові невинну любов, і він уважав її за свою, бо вона нікому не могла належати. А тепер вона одужала, і він залишався сам у своєму пеклі, твердячи, що ніколи вона йому не належатиме. Вражений цією несподіваною думкою, він одвернувсь, щоб не бачити, як вона сяяла безмежним щастям.

Співи лунали далі; отець Масіяс, не чуючи нічого, нічого не бачучи, возносячи палку подяку богові, закінчив останній вірш своїм гучним голосом:

— Як обіцяв батькам нашим, Авраамові й сім'єві його довіку…

Ще один узвіз, ще одне зусилля на цьому важкому шляху з широкими, сковзкими кам'яними плитами! Ось процесія посунулася ще вище, остаточно сходила на гору тепер посеред яскравого світла. Залишався ще останній заворіт, колеса візка лунко вдарилися об ґранітові баляски. Ще вище, ще! Візок котився все вище, щоб зупинитися край неба.

Тоді зненацька балдахін з'явився на верхівці велетенських узвозів, перед базилікою, на кам'яному балконі, що височів над околицями. Абат Жюден посунувся наперед, тримаючи обома руками в повітрі дароносицю. Поруч його Марі підняла візка; серце шалено від напруженого руху колотилося, обличчя палало в рамці золотого розсипаного волосся. Позад їх вишикувалося все духівництво, сніжно-білі стихарі, блискучі ризи, тим часом, як корогви й прапори розвівалися, барвними плямами пишаючися на білих балюстрадах. Настала урочиста хвилина.

Величне видовисько стелилося згори. Поперше, внизу юрба, людське море, з темними хвилями, з вічним припливом та відпливом, завмерло на мить; там можна було розрізнити тільки бліді цятки облич, обернених до базиліки, в чеканні благословення. І скільки око могло сягнути, від площі Розер до Ґава, на алеях, бульварах, перехрестях — натовп аж до старого міста в далені. Маленькі бліді личка незчисленні множилися, без кінця-краю, очі втоплені в священний поріг, де небо мало зараз розкритися.

Далі величезним амфітеатром височіли горби й схилки, з усіх боків здіймалися верхівки, що губилися в безмежності, танули в блакитній далені. На північ, за рікою, на ближчих схилках поміж деревами, численні манастирі кармеліток, ордену успіння, домініканок, неверських сестер — сяяли золотом у заграві заходу. Далі купчилися терасами лісисті маси, сягали аж до верхів Буаля, що над ними височіла розкішна Жюло, з верхівкою Мірамон понад собою. На південь розкривалися інші глибокі долини, вузькі розколини поміж гряд велетенських скель, що їх підніжжя купалося вже в сизих тінях присмерок, тоді як верхівки сяяли під ласкавим прощальним промінням сонця. З цього боку горби Візан залляті були пурпуром, наче коралевий мис загороджував сонне озеро етеру, прозоре, як сапфір. Але на сході, навпроти, обрій ще ширшав на самім перехресті семи долин. Замок, що вартував біля них за колишніх часів, стояв на скелі, понад водами Ґаву, із своєю вежею, високими стінами та чорним профілем суворої стародавньої фортеці. Ближче сюди нове місто дивилося весело посеред своїх садів силою-силенною своїх фасадів; тут і великі готелі, умебльовані доми, прекрасні крамниці, що вікна їхні горіли, як заграви; а позаду замку — старий Люрд розкинувся невиразними зарисами своїх злинялих дахів у тьмяному рудуватому освітленні. Під цю пізню годину малий Жер і великий Жер, — дві величезні скелясті опуклості, оголені й засіяні тільки де-не-де плямами короткої трави, — були не більше як невтральне лилове тло, як дві суворі запони, засунуті край обрію тим часом, як за ними, по-царському велично заходило сонце.

І абат Жюден перед цим безмежним простором, підносив обома руками вище та вище св. дари. Він поволі провів дароносицю од одного краю обрію до другого й начертив нею великого хреста на небі. Ліворуч він поблагословив нею манастирі, верхівки, розколину Жюло, Мірамон; праворуч темні долини й повиті пурпуром горби Візана; просто проти себе благословляв обидва міста, замок понад водами Ґава, малий Жер та великий Жер, уже поснулі. Він поблагословив ліси, потоки, гори, невиразні хребти далеких гостроверхів, усю землю поза межею видимого обрію. Мир землі, надія й потіха людям! Унизу юрба тріпотіла під широким хрестом, що обіймав її усю, невиразний рокіт пробіг посеред натовпу, усі славословили господа, коли дароносиця знов з'явилася проти вечірнього сонця, наче друге сонце, чисте, золоте, що полум'яними штрихами накреслило знак хреста на порозі безмежного.

Корогви, духівництво, абат Жюден під балдахіном увіходили вже до базиліки, коли Марі, що хотіла йти за ними із своїм візком, зупинили дві пані, які плачучи обняли її. Це була пані де-Жонк'єр з дочкою Раймондою, які прийшли сюди, щоб бути при благословенні, та довідалися про чудо.

— Ах, люба дитино, яка радість, — повторяла доглядачка, — і як я пишаюся що ви з моєї палати! Для всіх нас це дорогоцінна милість, що св. діва обрала саме вас.

Раймонда не випускала руки зціленої з своїх.

— Дозвольте мені називати вас своїм другом, панно; я так уболівала над вами й така рада, що ви тепер ходите, що ви зміцніли та встигли вже покращати!.. Дайте я вас поцілую ще. Це мені принесе щастя!

Марія бурмотіла захоплена.

— Дякую, дуже дякую, від щирого серця… Я така щаслива, така щаслива!

— О, ми залишимося з вами! — мовила пані де-Жонк'єр. — Чуєш, Раймондо? Підемо за панною де-Герсен і станьмо на коліна поруч неї, а після церемонії одведемо її.

Справді, вони прилучилися до кортежу і пішли поруч з П'єром та отцем Масіясом за балдахіном до середини хорів, поміж лавами стільців, де вже розташувалися делеґації. Самі корогви пускали за грати і розміщали їх по обидва боки головного вівтаря. Марі теж пройшла наперед і зупинилася аж біля підніжжя сходів із своїм візком, що його важкі колеса стукотіли на кам'яному помості. Вона привезла його сюди, охоплена святим божевіллям, бажаючи показати візка, такого мізерного, такого злиденного посеред розкішної пишноти дому божого, як доказ чуда. Як увійшла процесія, органи заграли гімн тріюмфу, славослов'я щасливого народу, і вирізнився небесний, янгольський голос, що чистий, як кришталь, весело бренів. Абат Жюден поставив св. дари на вівтар, юрба наповняла церкву, кожне поспішало посісти місце, улаштуватися, поки почнеться церемонія. Марі зараз же впала на коліна, поміж панією де-Жонк'єр і Раймондою, що очі їм і досі були вогкі від сліз. Отець Масіяс, знесилений своїм екстазом, що охопив його біля Ґроту, впав ниць і ридав, затуливши лице руками. П'єр та Берто зупинилися позаду; останній раз-у-раз оглядався, назираючи за порядком, навіть у хвилини найглибшого зворушення.

П'єр, схвильований, приголомшений звуками органу, підніс голову і почав оглядати середину базиліки. Це була вузька церква, висока, розписана яскравими фарбами, заллята вечірнім світлом з численних вікон. Бічні частини ледве помітні були, звужені до розмірів простого коридора поміж аркад та бічних капель; що ще побільшувало тонкість осередкової церкви — це ширяння вгору кам'яного склепіння, з тонкими крихкими лініями. Щиро визолочені ґрати, прозорі, як мереживо, закривали хори, де головний вівтар з білого мармуру, вкритий різьбою, пишався розкішшю незайманої пишноти, що перетворювала храм у справжню виставку всіляких вишиванок та ювелірних виробів, корогов, численних подарунків, ціле море дарів, що лилися сюди й нагромаджувалися на стінах потоками золота, срібла, оксамиту, шовку, що згори донизу вкривали базиліку. Це було святилище, що ненастанно палало подякою; зібраними в ньому неозорними скарбами воно виспівувало повсякчасний гімн віри і вдячности.

Надто багато було корогов, численних, як листя на деревах. З тридцятеро звішувалося із склепіння, прикрашаючи вгорі усю ґалерію на хорах, тим часом як інші розміщені були поміж колон. Вони йшли вздовж стін, вони містилися в глибині капелі, оточували хори наметом із шовку, оксамиту й єдвабу. Їх нараховували сотні, око стомлювалося любуватися на них. Багато було невидано чарівних, так художньо зроблених, що відомі вишиванки приїздили їх оглядати. Така була корогва фур'єрської божої матері з гербами міста Ліону; корогва Ельзасу, вишита золотом на чорнім оксамиті; корогва Льотарінгії з виображенням божої матері, що плащем своїм покриває обох маленят; синьо-біла корогва Британії з протятим священним серцем у проміннях слави. Тут були представлені всі імперії, усі королівства земної кулі. Найвіддаленіші краї, Канада, Бразілія, Чілі, Гаїті мали тут свої корогви, як побожний дар цариці небесній.

Опріч корогов, ще одне диво дуже кидалося в око, — скрізь понавішувано тисячі тисяч золотих та срібних сердець, що блищали по стінах, наче зірки на небосхилі. З них вирисовувалися на стінах містичні троянди, фестони, гірлянди, що вилися на колонах, обрамлювали вікна, засипали сузір'ями глибокі капелі. Над зводом хорів влучно надумали великими літерами з цих сердець поскладати різні речення, що з ними свята діва удавалася до Бернадетти. І довгий карниз розгортався навколо, змушуючи побожних прочан з дитячою душею ретельно вичитувати ці написи. Це була сила-силенна блискучих сердець, безліч їх приголомшувала уяву, коли глядач уявляв собі всі ці тремтячі руки, що їх сюди принесли. Проте й інші дарунки, зовсім несподівані, спричинялися до прикраси. У рамцях під склом переховувалися шлюбні букети, почесні хрести, дорогоцінності, фотографії, чотки, навіть остроги. Тут можна було зустріти й офіцерські еполети й шпади, а між ними пишалася розкішна шабля, залишена в церкві на пам'ять про чудесне навернення.

Але це було ще не все, ще й інші скарби, різнорідні скарби сяяли з усіх боків: мармурові статуї, діядеми, засипані діямантами, чудесний килим, що його вишили французькі дами за рисунком, зробленим у Блюа, золота пальма, оздоблена емаллю від святого папи. Лямпади, що спускалися із стелі, так само належали до подарунків, деякі з масивного золота, найтоншої роботи. Їх не перелічити, вони освітлювали неф як дорогоцінні зорі. Перед скінією була одна, що її пожертвувала Ірляндія, справжній мистецький твір. Інші — з Валенсії, з Лілю, з Макао, з глибини Китаю, були мов цяцьки, засипані дорогоцінним камінням. Яке сяйво сповняло базиліку, коли запалювали двадцять люстр на хорах, коли сотні лямпад, сотні свічок горіли заразом під час великих вечірніх церемоній! Тоді вся церква палала, усі ці маленькі вогники відбивалися мірьядами іскор у золотих та срібних серцях. То були цілі снопи світла, полум'я лилося струмками по стінах, заповідалося сліпуче сяйво раю, тим часом як численні корогви навколо розгортали з усіх боків свої шовки, єдваби, оксамити, вишиті серцями, що сходили кров'ю, переможцями-святими, виображенням святої діви, що її добра посмішка родила чудеса.

Ах, ця базиліка! Скільки церемоній уже одбувалося в ній з нечуйною пишнотою! Ніколи не припинялися в ній служби божі, молитви, пісні. Цілий рік палили там тиміям, звучали органи, похилені юрби молилися палко й ретельно від щирого серця. Повсякчас там правили обідні, вечірні, повсякчас виголошували казані, давали благословення, і щодня це все знов починалося, а великі свята відбуватися з надзвичайною пишнотою. Роковини найменших подій давали привід до розкішних урочистостей. На кожній прощі учасники її мусіли мати свою долю й помилуватися з пишноти та розкошів. Цих страдників та злидарів, що прибули здалеку, належало потішати, заспокоїти, щоб повернули вони додому захоплені, із споминами про напіврозкритий рай. Вони побачили пишну розкіш дому божого, і збережуть вічний захоплений спомин. По вбогих, голих кімнатах, перед злиденними одрами недуги на цілому християнському світі базиліка, в сяйві своїх скарбів, вабила очі до себе, як мрія обіцянки й винагороди, як сама доля, скарб майбутнього життя, куди вбогі, звичайно, траплять колись, по довгих земних стражданнях.

Але П'єра це все не тішило; розкіш та пишнота навкруги ні розради йому не несли, а ні надії. Жахливе, важке почуття в його душі все розросталося; потім був глибокий морок, одна з тих похмурих гроз, коли думка й почуття бушують і виють, як буря. З тієї хвилини, як Марі встала з свого візка, гукаючи, що вона здорова, з тієї хвилини, як вона ходила, така міцна, жвава, він почував, що в душі його росла безмежна туга. А втім він її любив, по-братерському пристрасно, він відчував безмежну втіху, бачучи, що вона більше не страждає. Чому ж її раювання лютого болю йому завдавало? Він не міг більше дивитися на ню, схилену на коліна, що одночасово плакала й сяяла променястою радістю, розквітаючи у своїй відродженій красі; його бідне серце кров'ю обливалося, наче вражене смертельною раною. Проте йому хотілося залишатися, і він тільки очі відвертав, силкуючися зосередкуватися на Масіясі, що все ще лежав ниць та ридав. П'єр заздрів цій людині, цілком охопленій почуттям божественної любови. Одну хвилину він навіть наче зацікавивсь корогвою й почав розпитувати про неї Берто.

— Яка? Мережана, он там?

— Так, ліворуч.

Цю корогву принесло місто Тюї. На ній герби Тюї й Люрду, з'єднані чотками. Мережана тканина така тонка, що цілу її можна убгати в жменю.

Абат Жюден уже виступив наперед; церемонія починалася. Органи знов загули; хор виконав гімн, тоді як на вівтарі дароносиця сяяла, як царственне світло, посеред блиску золотих та срібних сердець. П'єрові забракло сили залишатися далі. А що пані де-Жонк'єр з Раймондою обіцяли проводити Марі, він міг піти собі, зникнути в темному кутку, щоб полегшити, кінець-кінцем, себе слізьми. Абат попрохав вибачення, його чекає лікар Шасень. Але він не знав, як вийти з переповненої церкви, аж щаслива думка шибнула його пройти до ризниці, звідки він зійшов до склепу вузькими внутрішніми сходами.

Тут його враз охопила глибока тиша, могильний морок після радісних голосних співів та незрівняного блиску нагорі. Склеп, вирубаний у скелі, складався з двох узьких коридорів, розділених стіною, що підтримувала неф (корабель церкви); вони вели до підземної капелі, що освітлена була лямпадами день і ніч. Темний ліс колон переплітався тут, у царстві містичного жаху, у сутінках, де тремтіла таємниця. Стіни залишалися голі, це був самий камінь могили, що в глибині її кожен має спати останнім сном. Вздовж коридорів, у стінах, вкритих згори донизу мармуровими дошками з посвяченнями, з двох боків йшли сповідальні, бо в цьому мертвому спокою під землею сповідають, і в Люрді є священики, що різними мовами говорять і можуть розв'язати провини грішникам з цілого світу.

У той час, як юрба тіснилася нагорі, склеп був цілком порожній; не чути було тут тріпотіння жадної живої душі; і серед цієї цілковитої тиші, в сутінках, серед свіжости могили, П'єр упав на коліна. Не тому щоб мав він потребу молитися, поклонятися, а просто ціла його істота знемагала під страшним моральним тягаром, що нищив його сили. П'єр охоплений був болючою жадобою розібратися у своїх власних почуттях… „Ах, чому він не міг ще більше поринути в мізерію речей, розважити все, зрозуміти і кінець-кінцем заспокоїтися!“

І П'єр пережив страшну агонію. Він силкувався зостановитися над кожною хвилиною з того часу, як Марі, зненацька підвівшись з свого страдницького одра, радісно загукала, як воскресла з-мертвих. Чому, не вважаючи на братню радість бачити її на ногах, він зазнавав неймовірно важкого болю, наче його підкосило смертельне горе? Невже він заздрів божественній милості? Чи може страждав від того, що божа мати, зціливши Марі, забула за нього, з його хворою душею? П'єр згадав за останній термін, що дав він собі його до того моменту, коли понесуть св. дари й Марі зцілиться. І ось вона зцілилася, а він проте не увірував і враз утратив надію колинебудь увірувати. В серці йому була жива рана. Одне виступало перед ним невблаганно й яскраво: вона уратована, а він гине. Чудо, що відродило її до життя, остаточно забило в ньому віру в надприродне. Він мріяв знайти в Люрді наївну, щасливу віру немовляти, але це для нього стало неможливе. Віра не могла розквітнути більше знов, після того, як він розчарувався в чуді, після того, як одужіння сталося достоменно так, як предрікав Боклер. Він не заздрів, ні, але спустошилася душа йому; охоплений смертельною тугою, мислив він про те, що самітний залишився, в крижаній пустелі свого духа, оплакуючи ілюзію, брехню, божественну любов ницих духом, що на неї нездатне вже було його серце.

Гірко стало абатові й сльози ринули йому з очей. Він впав ниць на кам'яні плити помосту, прибитий страшним тягаром. І згадалися йому чудесні дні з того часу, коли Марі, що вгадала болі й сумніви свого друга, відчула палке бажання навернути його на істинний шлях. Як часто брала вона його руку в сутінках і затримувала в своїх руках, нашіптуючи обіцянки молитися за невірного, молитися від щирого серця! Вона навіть благала святу діву, поратувати швидше його, аніж її, якщо божа мати могла вимолити одну тільки милість у свого божественного сина. Далі виринув інший спомін про блаженні години, що вони їх перебували вкупі серед густого мороку попід деревами, коли йшла процесія з свічками. Ще й там вони обоє молилися одне за одного, поринали в собі з бажанням взаємного щастя, пізнавали на мить чари глибокого кохання, що віддається й жертвує себе. І ось їхня довгочасна взаємна ніжність, зрошена слізьми, чиста ідилія страждання, закінчилася раптовою розлукою: Марі поратована й вона радіє серед переможних співів, а він гинув і ридав, охоплений невимовною тугою, розчавлений в сутінках склепу, у крижаній самоті могили. П'єр наче втратив свою подругу вдруге й це вже назавсіди!

На цю думку наче ножа встромили йому в серце. Він зрозумів нарешті свою недугу; наче раптовий промінь світла осяяв жорстоку кризу, що з нею він люто боровся. Уперше він утратив Марі того дня, коли висвятився на священика, сказавши собі, що він уже не чоловік, бо й вона ніколи не буде жінка, знівечена бо в своїй статі невигойною недугою. І ось вона зцілилася, вона здорова, сильна, вродлива жінка, здатна вселяти кохання й бути матір'ю! А сам він мертвий, сам він не чоловік вже! Ніколи він не підніме надгробка, що душив і сковував його плоть. Марі вирвалася на волю одна, залишаючи його в холодній, вогкій землі. Світ широкий знов розкривався перед нею, їй посміхалося щастя, кохання на освітленім соняшним промінням шляху; перед нею, мабуть, були чоловік і діти; а він, заритий в могилу по самі плечі, зберіг на волі самий свій розум, щоб ще тяжче страждати. Марі ще належала йому, поки ніхто інший не мав її, і цілу годину вже П'єрові шматувала серце розлука, що відбирала йому кохану подругу назавсіди.

Тут шалена лють опанувала П'єра.

Була' спокуса піти нагору й гучно виголосити істину перед зціленою Марі. Чудо — це брехня! Милосерда допомога всемогутнього бога — сама порожня омана! Сама природа ділала тут, життя ще раз отримало перемогу. Він ладен був дати докази, переконати молоду дівчину, що саме життя панувало над усім, відновляючи здоров'я під час усіх земних страждань. І тоді вони вирушили б разом, далеко-далеко поїхали б щасливі. Але тут раптовий жах охопив абата. Як зробити замах на цю маленьку, невинну душу, забити в ній віру, перетворити в руїни все те, що вона обожнювала. До такого спустошення призвести її, якого зазнав він сам? Такий вчинок — це огидлива зневага. Колись він бридкий став би самому собі та мав би себе за її убивцю, як би пересвідчився, що нездатний дати їй рівноцінного щастя. Та, може, вона й не повірила б йому. А втім, хіба Марі вийшла б заміж за священика, що одсахнувся свого сану, вона, що назавсіди заховає спомин про солодку хвилину, про екстаз свого зцілення? Усе це було якесь божевілля, дивоглядне, брудне. Його шалене збурення вже заспокоювалося, залишалася неймовірна знемога, жагучий біль невигойної рани, бо бідне серце йому було вирване й пошматоване.

Він опущений був у гнітючій порожнечі, до якої скотивсь, і передбачав шалену боротьбу. Що він почне? Йому захотілося бігти, не бачити більше Марі; він боявся тяжче страждати. Він добре розумів, що йому тепер доводиться брехати; вона гадає, що він зцілився душею, як вона зцілилася тілом. Вона висловлювала йому радість свою, коли везла візка велетенськими узвозами до базиліки. О, зазнавати цього щастя вкупі, удвох, почувати, як інші душі зливаються докупи! П'єр уже збрехав і змушений буде завсіди брехати, щоб не псувати їй чистої ілюзії. І він приборкав у собі останній чистий порив, присягаючися, що вистарчить йому сили на найбільше милосердя; виставляти назверх удаваний душевний спокій, удавано радіти з свого власного поратунку. П'єрові хотілося, щоб на Марі не зійшло й найменшого сумніву, щоб не скаламутилася чистота її віри, щоб певна вона була, що божа мати дала згоду на їхній суто-містичний союз.

Хіба це важливо, що його тортури чекають! Згодом це, мабуть, мине серед сумної самоти розуму чи не підтримає його краплина радощів від щастя Марі, що він їй бажав залишити втішну оману?

Минуло ще кілька хвилин. Знищений П'єр залишився на холоднім помості, намагаючися заспокоїти свою пропасницю. Він перестав думати, він не існував більше в страшній знемозі, що супроводила жорстокі кризи. Але йому вчулися кроки, і він підвівсь на превелику силу, удаючи, що читає посвячення — написи, вирізьблені на мармурових дошках вздовж стін. А втім абат помиливсь; у склепі нікого не було; але він читав собі далі, спочатку машинально, щоб розважитися, а далі захоплюючися підо впливом нового заворушення.

Це було щось неймовірне. Віра, обожнювання, подяка кричали з цих мармурових дощок, вирізьблені тут золотими літерами, в сотнях, тисячах примірників! Деякі з них викликали усмішку своєю наївністю. Якийсь полковник звелів зліпити свою ногу і зробив такого написа: „Ти зберегла мені її, хай же вона тобі служить“. Далі йшло: „Хай її милосердя пошириться на скляне виробництво!“ Чудні були часом прохання й невинна щирість подяки. „Непорочній діві Марії — батько родини, що йому повернулося здоров'я, що виграв процеса та посунувся на службі“. Але такі заяви губилися в масі палких вигуків, що здіймалися до неба. Ось вигук закоханих: „Павло та Ганна прохають благословення люрдської божої матері на їхній союз“. А ось покрик матірнього серця: „подяка Марії, що тричі зцілила вона моє дитя“. „Подяка за народження Марії-Антуанети, посвячую її, свою родину й себе святій діві“. „П. Д. у трьохлітньому віці залишився живий на втіху своїх“. Вигуки подружжя, вигуки хворих, що одужали, вигуки душ приведених до щастя: „Зглянься над моїм чоловіком, зроби, щоб чоловік мій одужав“. „Я не володіла обома ногами, і я зцілилася“. „Ми прийшли з надією“. „Я молилася, я плакала і мене вчуто“. І знов вигуки палкі, дискретні, що натякали на довгі романи: „Ти нас з'єднала, помилуй нас“. — „Марії — за найбільше добродійство“. І знов ті самі відозви, ті самі слова, що повторювалися з пристрасною ретельністю: подяка, признання, хвала, співи вдячних душ. Ах, ці сотні й тисячі покликів, назавсіди відбитих на мармурі! З глибини склепу кликали вони до божої матері, повторюючи вічне благання безталанних, що їм вона стала в допомозі.

П'єр невтомно перечитував ці написи з невимовною гіркотою та важким сумом. Виходить, він один не міг чекати жадної допомоги? Коли стількох істот, що страждали, було вчуто, він один не зумів добитися милости? І він уявляв собі надзвичайне число молитов, що їх у Люрді виголошують за рік. Він силкувавсь уявити собі хоч приблизну цифру; цілі дні, перед Ґротом, ночі в церкві Розер, і церемонії в базиліці, і процесії при світлі сонця й при блиску зірок. Ці ненастанні щохвилинні благання й підрахувати не можна було. Священики говорили, що гріхи Франції спокутувати треба, і коли міра цієї покути виповниться, Франція матиме помилування. Яка сувора віра в конечність кари! Який жорстокий та чорний песимізм! Яке важке має бути життя, щоб таке благання, такий поклик нещастя фізичного й морального здіймався до небес!

І серед свого безмежного суму П'єр відчув глибоке співчуття. Ах, це мізерне людство! Воно його глибоко зворушувало, доведене до грані нещастя, таке безпорадне, слабе, опущене, що шукало воно собі можливого щастя в упоєнні мрією, що доходило до галюцинації. Сльози знов сповнили очі абатові; він плакав над собою, над іншими, над усіма нещасними змученими істотами, що відчувають потребу затамувати свій біль, приспати його, втекти від безрадісної дійсности. Здавалося йому, що він ще чує, як неозорна юрба народу, тиснучись перед Ґротом, схилена на коліна, виголошує палкі вигуки своїх молитов; що голоси двадцяти-тридцяти тисяч душ зливаються в один в палкому бажанні, яке летить до неба під яскравим сонцем, наче тіміям. Потім, ще нижче від цього склепу, у церкві Розер, запалала нова екзальтація віри, цілі ночі без перерви в раю екстазу, німі захоплення причастям, палкі заклики без слів, що в них кожне створіння горить, палає, підноситься над землею. А далі наче б то цих вигуків перед Ґротом, цього ненастанного поклоніння в Розарії було не досить, — лемент палких молитов відновлявся навколо нього на стінах склепу. Але тут він увічнювався в мармурі, тут він ненастанно кричатиме про людську скорботу до далеких віків; тут саме каміння благало, охоплене трепетом світового жалю, що уділявся навіть їм. І кінець-кінцем молитви сходили все вище й вище, виривалися з осяяної базиліки, що гула понад головою П'єровою сповнена ошалілого народу. П'єрові здавалося, що він відчуває крізь плити склепіння велетенський подих цієї маси людей, що зливається в гучний гімн надії. Кінець-кінцем він був захоплений, немов опинивсь сам серед тріпотіння цієї велетенської хвилі молитов, що йшла, здавалося, від пороху землі, проходила крізь всі поверхи церков, одна над однією побудованих, широко розливалася з скінії до скінії, зворушувала жалем сами стіни так, що й вони ридали, і одчайдушний лемент скорботи пронизував небо білим шпилем, з високим, визолоченим хрестом на його кінці. О, всемогутній боже, о, божество, доброчинна сило, зглянься над безталанними людьми, припини тортури людські!

Враз раптове сяйво засліпило П'єра. Він пішов лівим коридором і вийшов на сонце з гори узвозів. Тут зараз дві міцні руки охопили його, обняли. Це був лікар Шасень, що за нього забув абат, — він чекав його на місці призначеного побачення, щоб показати йому кімнату Бернадеттину та церкву парафіяльного священика Пейрамаля.

— О, дитино моя, які ви, мабуть, щасливі… Зараз пізнав я велику новину, свята діва милість надзвичайну зчинила над вашою подругою… Пам'ятайте, що я вам казав позавчора! Тепер я спокійний, а ви сами вратовані.

Священик, дуже блідий, відчув останній приплив гіркоти. Але він ще зміг посміхнутися й лагідно мовив:

— Так, ми вратовані; я дуже щасливий.

Починалася брехня, ілюзія, що він, з милосердя, бажав давати її іншим.

І П'єр побачив велике видовисько. Головні двері базиліки широко були прочинені, червона скатертина сонця стелилася банею з одного кінця до другого. усе палало пожежею: золоті ґрати на хорах, срібнозолоті дарунки, лямпади, засипані дорогоцінним камінням, корогви з блискучими вишиванками, кадильниці, що гойдаються, як летючі цяцьки. А там, в глибині цієї полум'яної пишноти, поміж сніжнобілих стихарів та золотих риз, П'єр пізнав Марі у хвилях золотого волосся, що зодягало її золотим плащем. А церковні органи урочисто співали; народ у нестямі славив бога, і абат Жюден, узявши з престола св. дари, востаннє підносив їх, високо тримаючи велику дароносицю, що сяяла в потоках золота базиліки, під симфонією дзвонів, що велично гули, славлячи чудесний тріюмф.

V.

Коли вони сходили з узвозів, лікар Шасень поквапивсь сказати П'єрові:

— Ви допіру бачили тріюмф, тепер я вам покажу дві страшні кривди.

Він повів абата в улицю Петі-Фосе, глянути на кімнату Бернадеттину, низьку й темну, звідки вона вийшла того дня, коли їй з'явилася божа мати. Вулиця Петі-Фосе починається від колишньої вулиці Буа, що зветься тепер Кротова, та перетинає вулицю Трібуналь. Вона дуже вихиляста, йде трохи вгору й страшенно невесела. Перехожих там мало; самі довгі стіни йдуть вздовж неї та невисокі будиночки з сумними фасадами, де не відчиняється жадне вікно. Яканебудь деревинка на подвір'ї єдина звеселяє краєвид.

— Ось ми й прийшли, — мовив лікар.

Вулиця на цьому місці ще вужчала, і будинок стояв проти високої сірої стіни, від якоїсь стодоли. Піднісши голови, побачили вони обоє немов вимерлий будинок з вузенькими віконцями, незграбно потинкований на лилове і від того якийсь бридко вбогий. Внизу йшли цілком темні сутички, закриті тонкими, старими ґратами; туди вела одна приступка, але під час грози її заливало водою з рівчака.

Лікар провадив далі:

— Заходьте, друже, заходьте. Треба тільки штовхнути штахети.

Суточки довгі були. П'єр намацував рукою вогкі стіни, обавляючись уступитися. Здавалося йому, що сходить до льоху, в непроглядну темряву, сунеться слизькою, повсякчас мокрою землею. Потім, за вказівками лікаря, звернув він праворуч.

— Нахиліться, щоб не стукнутися головою: двері надто низькі. Ось, ми вже й тут.

Як і зовнішній вхід з вулиці, двері до кімнати не були замкнені; навпаки, широко відчинені вони були посеред цієї занедбаної пустки. І П'єр зупинивсь нерішуче посеред хати, не знав куди ступити, не бачив нічого, потрапивши в сутінки після яскравого соняшного світла. Крижана вогкість, наче від дотику вогкої білизни, охопила його плечі.

Але поволі очі його звикли до темряви. Два вікна, неоднакові завбільшки, виходили на тісне внутрішнє подвір'я, куди як до глибокої криниці ледве продиралося зеленаве світло, як у глибину криниці; читати в такому приміщенні навіть опівдні довелося б з свічкою. Кімната мала приблизно чотири метри завдовжки та три й пів завширшки, а підлогу вистелено було великим шаршавим камінням, тоді, як матиця й бічні балки почорніли від диму. Проти дверей містивсь убогий гіпсовий камін із старою напівзгнилою дошкою замість полиці. Поміж каміном та одним вікном прироблена була ринва. Стіни з облупленою фарбою, вкриті вогкістю, закоптіли як і стеля. Меблів не було жадних; оселя очевидячки занедбана була, висувалися якісь невиразні зариси, якісь чудні речі, що їх не можна було розглянути в порожній темряві закутків.

Помовчавши який час, лікар знов почав:

— Так, оце та кімната; звідси все повиносили… Нічого не змінилося, тільки меблів нема. Я в уяві відновляв колишню обстанову; ліжка, мабуть, стояли біля стіни проти вікон; ліжок, принаймні, троє було, бо родина Субіру складалася з сімох чоловіка: батька, матері, двох синів, трьох дочок… Ви тільки подумайте! Три ліжка тут накопичені й семеро чоловіка в такій тісноті на кількох квадратових метрах! Така купа, похована живцем, без повітря, без світла, майже без хліба! Які злидні, яке пониження бідолашних ницих істот!

Але його мову перервано. Якась тінь, що П'єр її взяв за стару жінку, з'явилася на порозі. Одначе, то був священик, парафіяльний, вікарій, що жив тепер у цьому домі. Він знайомий був із лікарем Шасенем.

— Я почув ваш голос, пане Шасеню, і зійшов униз. Вам знов заманулося сюди зазирнути?

— Так, пане абате, я дозволив собі… Але я вас не потурбував?

— О, ні, а ні трохи! Приходьте скільки вам завгодно, приводьте одвідувачів.

Він засміявсь люб'язно й вклонився до П'єра, що запитав, здивований його спокійною безжурністю:

— Одначе одвідувачі часом надокучають?

Вікарій і собі здивувавсь.

— Але де там! Сюди ніхто не заглядає… Розумієте, тут зовсім не знають про цей будинок. Усі, як понаїздять, залишаються там, біля ґроту… Я залишаю двері на вулицю відчинені, щоб мене не турбували, але минають дні, і я нічого не чую, опріч шелесту мишей.

Очі П'єрові все більше звикали до темряви, і він розгледів, нарешті, в закутках старі діжки, поламані клітки на кури, поламане знаряддя, усіляке шмаття, що його вимітають і викидають до льохів. А далі відвідувач помітив угорі поначіплюване до балок їстівне: яйця в кошику, вінки великої рожевої цибулі.

— Вважаючи на те, що тут бачу, — провадив він, злегка хвилюючися, — ви користуєтеся з цієї кімнати для господарських справ?

— Справді так… Щож ви хочете! Будинок малий, тісно в мене! А крім того, ви уявити собі не можете, як вогко в цій комірчині, в ній цілком не можливо жити… Ось тут поволі й поназбиралося всячини…

— Отже ви собі тут комору влаштували, — зробив висновок П'єр.

— Ні, не те, щоб комору!.. Так собі, порожня кімнатина, а втім, коли хочете, щось подібне до комірчини.

Збентеження його росло; йому, очевидячки, дуже ніяково ставало. Лікар Шасень мовчав, не заходячи в розмову; але він посміхавсь, він тішивсь з вибуху свого сопутника проти невдячности людської.

Той не міг утриматися й провадив далі:

— Вибачте, пане вікарію, мою настирливість, згадайте, одначе, що ви все завдячуєте Бернадетті, що без неї Люрд був би й досі одне з невідомих містечок Франції… На мене, справді, слід було б з вдячности обернути цю вбогу кімнату в капелю…

— О, капелю! — перервав вікарій, — але Бернадетта тільки проста смертна, церква не може віддавати їй божеської пошани.

— Ну, гаразд! Скажімо не капелю тут, а щось інше. Можна б затеплити свічки, прикрасити кімнату квітками, снопами троянд, що повсякчас поновлялися б ревністю місцевої людности та прочан. Узагалі мені хотілося б трошечки любови, розчуленого спомину, портрета Бернадеттиного, чогось такого, що делікатно свідчило б про місце, яке вона посідає в серцях усіх… Але це забуття, це занедбання, брудота, що до неї призвели кімнату, це мене обурює.

Враз вікарій, убога, обмежена й боязька людина, погодивсь з думкою П'єровою.

— Власне, ви тисячу разів маєте рацію. Але в мене немає жадної влади, я нічого не можу зробити!.. Якщо в мене захочуть забрати цю кімнату, щоб тут усе як слід улаштувати, я в кожному разі охоче віддам її, винесу свої бочки, хоч і справді нема мені де з ними подітися… А тільки знов кажу: це не од мене залежить, я нічого, нічогісінько не можу зробити!

І покликаючись, що йому треба йти, він хутенько одкланявся й побіг, ще раз повторивши лікареві Шасеневі:

— Залишайтеся тут, залишайтеся, скільки вам заманеться. Ви мені ні трохи не перебаранчаєте.

Залишившись сам з П'єром, лікар від щирого серця потиснув йому руку.

— Ах, люба дитино, яку ви мені справили втіху! Як чудесно висловили ви цьому вікарієві все, що так давно накипало в мене на серці!.. Мені й самому спадало на думку приносити сюди щоранку свіжі троянди. Я хотів просто звеліти підмести кімнату та завдовольнявся б з того, що приносив би сюди на камін два великі снопи троянд, бо я свято шаную образ Бернадеттин; мені здається, що ці троянди були б тут істинним розцвітом, блиском та ароматом її пам'яті… Але тільки, тільки…

Він безнадійно махнув рукою.

— Мені ввесь час бракувало мужности… Так, мужности, я кажу, бо досі ніхто не наваживсь одверто повстати проти манахів з Ґроту… Усі хитаються, пасують перед релігійним шкандалем. Подумайте, якого прикрого шелесту накоїв би він! Подумайте, усі, хто обурюється, як я, змушені мовчати та й воліють мовчати.

І він додав, як свій висновок:

— Надто сумно, люба дитино, бачити людську невдячність і пожадливість. Щоразу, як вступаю я сюди, на серце мені спадає такий смуток, що я не можу втриматися від сліз.

Він замовкнув; обидва вони не мовили більше й слова підо впливом пекучої туги, що на них навівала ця кімната. Сутінки густішали в ній, вогкість пронизувала їх серед пустки закоптілих стін та старого хобоття. Їм спало на думку, що без убогої Бернадетти не існувало б нічого з тих чудес, котрі піднесли Люрд понад усіма містами в світі. Звук її голосу викликав із скелі чудовне джерело, розкрив Ґрот, що сяє тепер сотнями свічок. Почали ставити величезні побудови, церкви нові виростали з-під землі, велетенські узвози вели до бога, ціле нове місто виринуло наче дивом яким, з його садами, бульварами, надбережжями, мостами, крамницями й готелями. І з найвіддаленіших земель народи почали линути юрбами, і дощ мільйонів падав так гойно, так рясно, що молоде місто, здавалося, мало рости все далі, сповнити цілу долину, з одного до другого краю гір. Не було б Бернадетти, й нічого цього не існувало б, надзвичайна подія не гриміла б на цілий світ; старий, нікому не відомий Люрд, спав би до цього часу своїм одвічним сном біля підніжжя замку. Бернадетта єдина спричинилася до великої справи, єдина була будівнича, і ось ця кімната, що з неї вона вийшла того дня, коли побачила божу матір, ця сама колиска чуда, неймовірного збагачення в майбутньому, залишалася занехаяна, віддана на поживу червам; вона, виходить, придатна стала тільки, щоб в ній цибулю переховувати та порожні діжки.

П'єр надто був обурений, і йому живо, уявився тріюмф, що він допіру його бачив; блискуча пишнота Ґроту й базиліки, урочиста процесія й Марі з своїм візком, що йде за св. дарами серед радісно захопленого народу. Але особливо сяяв та блищав Ґрот, що ввесь палав огнями! Це вже була не колишня западина, що перед нею вбога дитина колись ставала на коліна, на пустельному березі потоку, а капеля, влаштована з нечуваною розкішшю, повна скарбів; тут переходили безконечними юрбами всі нації. Весь гомін, увесь блиск, усе покликання зосередкувалося там, в яскравому світлі ненастанної перемоги. А тут, у колисці, у цій холодній, темній ямі, — жадної живої душі, жадної свічки, жадного гімна, жадної квітки. Ніхто не заглядав сюди, не схиляв коліна, не ронив і слова молитви. Тільки деякі чутливі одвідувачі, бажаючи занести з собою щось на пам'ять про Бернадетту, одламували шматочки напівгнилої кам'яної дошки, що кришилася під їхніми пальцями. Духівництво не хотіло знати цього вбогого притулку злиднів, куди б треба було приходити процесіями, як до місця явлення божественної слави. Саме тут бідній дитині зародилася її мрія, коли квола дівчинка, страждаючи від нападів своєї недуги, лежала холодними ночами на мізерній постелі поміж двома сестрами, а ціла родина міцно спала важким сном. Звідси пішла Бернадетта, несучи з собою несвідомий променястий сон, що мав він відродитися в ній посеред білого дня, щоб так пишно розцвісти в легендарне видіння, і ніхто не втоптав сюди стежки, ясла забуто, залишено в темряві, хоч саме тут проріс ниций, непомітний засів, що приніс тепер рясні розкішні жнива; жнива ці збирали робітники, які прийшли останні, і збирали посеред царської пишноти релігійних церемоній.

П'єр, розчулений до сліз з цієї сумної історії, висловив кінець-кінцем свої думки одним словом:

— Це Віфлеєм.

— Так, — палко підхопив Шасень, — ця вбога оселя, випадковий притулок, де народжуються нові релігії страждання й жалощів… Іноді я запитую себе: чи не краще, що все вийшло саме так, що ця кімната Бернадеттина залишилася у своїм убозтві та занедбанні? Мені здається, що ница дівчина нічого не втрачає від цього, бо я люблю її ще дужче, коли приходжу сюди посидіти годинку.

Він знов замовкнув, але потім зробив обурений рух.

— Але ні, ні! Я не можу вибачити невдячність, мене обурює… Я переконаний, як казав вам уже раніш, що Бернадетта самохіть обрала собі життя затворниці в Невері. Але хоч ніхто не усував її, проте легко всі зідхнули, як вона одійшла, — всі ті, кого вона почала вв'язувати з собою. Бо ж це ті самі люди, що хочуть бути за єдиних господарів у Люрді і тепер силкуються усіма засобами залишити в сутінках спомин про обраницю… Ах, якби вам усе розповісти!

Поволі Шасень розмовився, бажаючи полегшити своє серце. Ченці з Ґроту, що так жадібно визискують діло рук Бернадеттиних, побоюються її мертвої ще більше, ніж живої боялися. За життя дівчини вони потерпали, щоб вона не повернулася до Люрду вимагати своєї пайки з їхньої здобичі; заспокоювало їх тільки її смирення, бо в ній зовсім не було найменшого бажання панувати і вона воліла згаснути в сутінках самозречення. Але тепер ченці ще дужче тремтіли на думку, що стороння воля може повернути сюди останки померлої. Другого дня по її смерті цю думку підносила міська рада; місто хотіло поставити їй пам'ятника, мали збирати гроші на це. Але неверські сестри рішуче відмовилися віддати тіло, що за їхніми словами їм належало. Усі вгадували за цією відмовою потайні інтриґи ченців, які вміло ховалися за сестер, стурбовані такими заходами і потай не давали повернути до Люрду останків Бернадеттиних, вбачаючи в цьому конкуренцію навіть самому Ґротові. Монументальний мавзолей на кладовищі! Та ж це грозить — притягти процесії прочан; хворі почали б ревно цілувати цей мармур і там творилися б чудеса! Це була б конкуренція, певна й погрозлива, переміщення святині й чуда.

Перед ними невблаганним привидом стояв жах — ділитися своїми прибутками, небезпека бачити, як гроші прочанські потечуть в інший бік, коли місто, що тепер мало добру науку, зуміє здобути користь з могили обраниці.

Ченцям накидали навіть план, сповнений глибоких хитрощів. Вони наче б то потай мали намір залишити в себе тіло Бернадеттине, що його неверські сестри згодилися просто стерегти для них у затишку своєї капелі. Шановні отці тільки вичікували, бажаючи перевезти тіло бідолашної затворниці аж того дня, коли стане менше прочан. Нащо було робити цей урочистий поворіт, коли юрби прочан і без того росли? Але ось їхня надзвичайна ретельність, скоряючись загальному законові мінливости, може охолонути, і тоді який вплив справила б знов на вірних урочиста, пишна церемонія перенесення праха обраниці до священної землі, звідки вона викликала стільки чудес! Зцілення недужих відновилися б на мармурі її гробниці, біля Ґроту і в базиліці.

— Ви можете шукати досхочу, — провадив далі лікар Шасень, — і не знайдете в Люрді офіційно жадного портрета Бернадеттиного. Тут, правда, продають її портрети, але жадного не виставлено ніде біля святині… Це систематичне забуття теж свідчить про захований неспокій; тому так тихо й порожньо в цій невеселій кімнаті, де ми з вами стоїмо. Як потерпають вони, щоб бува не виник новий культ на могилі Бернадеттиній, так обавляються, щоб юрби не ринули сюди схилити коліна, якщо тут, бува, засвітити зо дві свічки над двома букетами троянд, що прикрасять цей камін. Якби хоч одна параліжована звелася тут на ноги, гукаючи „я зцілена“, — який шкандаль, яке збентеження запанувало б в душах добрих комерсантів Ґроту, що їхня монополія була б вельми підтята!.. Вони господарі Люрду і хочуть тут хазяйнувати, не бажаючи випускати з рук найменшого прибутку з чудесної фарми, що вони її здобули та що приносить їм стільки зиску. А втім вони тремтять так, тремтять перед пам'яттю перших робітників, що поклали підвалину всьому, перед цією маленькою дівчинкою, високою небіжкою, що величезний спадок її роз'ятрює їхню жадобу. Вона лякає їх до такої міри, що, заславши Бернадетту жити до Неверу, ченці не наважуються повернути її мертву й вона залишається, ув'язнена під могильною плитою в жіночому манастирі.

Ах, ця гірка доля безталанної істоти, одірваної від живих! Самий труп її теж зазнав вигнання. Яка шкода було П'єрові цієї вбогої істоти, що її, здавалося, приречено було на страждання за життя й по смерті! Хай нічия поодинока тверда воля не примусила її зникнути з Люрду та не стерегла тоді бідолашну навіть у могилі; хай так дивно склалися обставини, наче хтось, заздрий до могутньої влади, що її могла набути Бернадетта, постійно й вперто намагався тримати її віддалік! У очах П'єрових вона все була обраниця, мучениця і, хоч він і перестав вірувати, хоч історії цієї бідолахи досить було, щоб остаточно вбити в ньому всіляку віру, проте вона глибоко схвилювала в його серці почуття любови до людей, розкриваючи перед ним нову релігію, єдину, що сповняла його серце, релігію життя й людської скорботи.

Перше ніж піти, лікар Шасень вигукнув:

— Саме тут треба вірувати, моя люба дитино! Ви бачите цей темний льох. Згадайте про блискучого Ґрота, про пишну базиліку, про ціле це побудоване місто, про новий утворений світ, про зібрані юрби народу! Але хоч би мала Бернадетта була просто візіонерка, що мала галюцинації, була собі божевільна, то хіба ця пригода не здавалася б ще дивніша та незрозуміліша? Як, невже однієї мрії шаленої дівчинки досить було, щоб зсунути, розворушити цілі нації?.. Ні, ні, божественний подих пролинув тут і тільки від нього могло настати довершене чудо.

П'єр хотів жваво відповідати. Так, це правда! Тут пролинув подих, скорботне ридання, непоборний потяг до безмежної надії. Якщо мрії хворої дитини було досить, щоб притягнути сюди народи, викликати дощ мільйонів і змусити вирости з землі місто, — від того це, що ця мрія завдовольнила трохи духовний голод безталанних людей, їхній невгамовний потяг до розрадниці. Убога дівчинка знов розчинила перед ними безмежне, мабуть під сприятливу соціяльну та історичну хвилину, і юрби жадібно кинулися туди. О, знайти собі затишок під тінню таємниці, коли дійсність така брутальна, удатися до чуда, коли жорстока природа така несправедлива? Але хоч як організуй невідоме, хоч як укладай його в догми, хоч які утворюй з нього нові релігії, в основі буде вічно тільки цей поклик страждання, лемент життя, що вимагає здоров'я, радощів братерського щастя, припускаючи це все хоч у потойбічному світі, коли такі блага недосяжні на землі. Пощо вірити в догми? Чи не досить плакати й любити?

Одначе абат не сперечавсь. Він затримав відповідь, що рвалася йому з уст, переконаний, що вічна потреба надприродного підтримує віру в душі його приятеля, переможеного долею. Чудо, що його не можна аналізувати, це був насущний хліб для людства, яке втратило надію. І потім, хіба він не заприсягавсь не бентежити нікого своїми сумнівами в ім'я милосердя?

— Яке чудо! Правда ж? — стояв на своєму лікар.

— Може, — згодивсь він кінець-кінцем, — ціла людська драма відбулася в цій убогій кімнаті, такій вогкій і темній, усі невідомі сили ділали тут.

Мовчки вони залишалися тут ще кілька хвилин. Востаннє обійшли оселю, зняли очі до закоптілої стелі, останній погляд кинули з вікна на тісне зеленкувате подвір'я. Справді, боляче було бачити цю мізерію під шаром павутиння, ці бридкі, старі діжки, кинуте знаряддя, різний непотрібний мотлох, що загниває по кутках. І не мовивши й слова, поволі пішли вони нарешті, а в горлі їм стискалося від жалю.

Уже на вулиці лікар Шасень наче отямився. Він здригнувся й прискорив кроки, говорячи:

— Це ще не все, моя люба дитино; ходімо далі… Тепер я вам покажу ще одну велику кривду.

Він натякав на абата Пейрамаля і його церкву. Вони перерізали площу Порш і завернули до вулиці Сен-П'єр; залишалося їм усього кілька хвилин іти. Розмова знов перейшла на ченців Ґроту та на жорстоку невблаганну війну, що її провадив абат Сампе з колишнім парафіяльним священиком Люрду. Той, переможений силою суперника, з туги помер; а забивши його, вороги покінчили й з церквою Пейрамаля, що він її залишив недокінчену, без даху, незахищену від вітру та дощів. А втім якими променястими мріями сповняв цей монументальний храм останні роки його життя! З того часу, як абатові Пейрамалеві одібрали Ґрота, вигнавши його з цієї святині люрдської божої матері, нова церква стала за реванш, за протест, за його власну пайку слави; це був би дім божий, де він пишався б у священичих ризах і водив би звідси безконечні процесії, як наказала йому св. діва. Людина влади й панування, що жила в ньому, пастир народніх мас, будівничий храмів, він нетерпляче підганяв робітників, в радісному захопленні палкої вдачі забуваючи про обережність. Грошові справи, все більші борги не турбували його; він дозволяв рядчикам себе обкрадати, аби на будівлі завсіди була сила робітників. І він бачив, як його церква виростала, у думках він уявляв її вже добудовану одного прекрасного літнього ранку, коли вона, новенька, пишається, проти ранішнього сонця.

Це видіння, що повсякчас маячило перед ним, надавало Пейрамалеві мужности в боротьбі серед захованих лиховісних намірів, що він їх почував навколо себе. Його церква, пануючи над величезною площею, височіла кінець-кінцем у своїй кольосальній величі. Він бажав, щоб вона була романського стилю, дуже простора й надзвичайно проста, з нефом завдовжки дев'яносто метрів та шпилем сто сорок метрів заввишки. Вона сяяла в блиску сонця, тільки вчора звільнена від рештовання, свіжа й нова з своїми широкими кам'яними уступами, що рівними лавами здіймалися. Пейрамаль в уяві проходжувався навколо неї, захоплюючися незайманою чистотою своєї побудови, без зайвих різьбарських розляпуватих прикрас. Дахи нефа, поперечного ходу й передньої ніші хорів на одному рівні були, понад ліпним карнизом суворої форми. Так само вікна бокових сторін і нефу не мали інших прикрас крім ліпної лиштви, що була за продовження косякам. Абат в уяві зупинявся перед великими вікнами, розмальованими в поперечному ході; їхні розетки сяяли на сонці. Потім він обходив знадвору круглу нішу хорів, що до неї притулялася ризниця з двома ярусами маленьких віконечок, та повертався назад, невтомно милуючися з цієї розкішної, величної побудови, з цієї велетенської споруди, що мала віки існувати. Але коли Пейрамаль заплющував очі, йому ввижалися особливо фасад і дзвіниця, що сповняли його гордою потіхою: внизу портик з трьома переходами; кам'яні дахи правого й лівого з них утворили терасу, тим часом як дзвіниця, починаючися з центрального переходу, здіймалася посередині, наче до неба її тягло дужим поривом. Там так само колони поміж косяками підтримували лиштви простої форми. Під коником даху поставлено було статую люрдської божої матері під балдахіном, поміж обома високими вікнами нефу. Над ними видно було інші вікна з свіжо помальованими щитками. Контрфорси починалися від землі з чотирьох кутків, тонші догори, міцні й легкі; вони йшли до самого шпиля сміливої форми, зложеного з каміння, з чотирма вежами з боків, теж з гострими кониками дахів; цей шпиль був надто легкий, прозорий і наче танув у небі. Пейрамаль гадав, що це його власна думка священика, який палко вірує, так виросла й поривалася до неба, щоб свідчити про свою віру цілі віки в недосяжній височині, зовсім близько до бога.

Часами чудесне видіння вже готового храму чарувало абата ще більше. Здавалося йому, бачить він середину своєї церкви й править у ній першу, урочисту обідню. Барвні вікна горять огнями, наче дорогоцінне каміння; двадцять бічних капель сяють від сили-силенної свічок. Сам Пейрамаль стоїть біля головного злотомармурового вівтаря, а чотирнадцять колон нефа з цілих брил пірінейського мармуру — чудесний дар усього християнського світу, височіють, підтримуючи склепіння, що під ним гудуть величні, радісні звуки органів. Юрби побожних тут тиснуться, схиляються на коліна на кам'яних плитах проти хорів, обрамлених ґратами, легкими як мереживо з чудесною дерев'яною різьбою. Катедра на казання, царський дарунок однієї вельможної панії, на предиво мистецький твір, — зроблена з суцільного дубу. Хрестильні купелі витесано з твердого каміння рукою високоталановитого митця. Картини славнозвісних майстрів прикрашають стіни; дорогоцінні хрести, чаші, кадильниці, священні одежі, що сяють, як сонце, переховуються купами в шахвах ризниці. І яка чудесна мрія бути за голову в такім храмі, збудованім власними палкими зусиллями, панувати в ньому, благословляти юрби, зібрані з усіх кінців землі, під веселі дзвони, які нагадуватимуть Ґротові й базиліці, що тут, у старому Люрді, є в них суперниця, переможна сестра і в ній теж тріюмфує господь.

Пройшовши трохи вулицею Сен-П'єр, лікар Шасень із своїм сопутником завернули в маленьку вулицю Лянжель.

— Зараз ми прийдемо, — мовив лікар.

Та П'єр дивився й не бачив церкви. Були тут самі мізерні будиночки, цілий квартал убогого передмістя, загородженого облупленими будівлями. Кінець-кінцем абат розгледів край глухого завулка частину напівгнилого тину, що оточував велику дільницю землі поміж вулицями Сен-П'єр, Боньєр, Лянжель і де-Журден.

— Треба повернути ліворуч, — провадив лікар, увійшовши до вузьких суточок поміж уламками. — Ось ми й прийшли!

І руїна враз з'явилась перед очима абата посеред убозтва та потворности, що її закривали. Увесь велетенський кістяк нефу й бічних сторін, поперечного ходу й хорів стояв незайманий. Стіни височіли скрізь до початку склепіння. Сюди можна було увійти як до справжньої церкви і переходжуватися там на волі, можна було й розгледіти окремі частини будівель. Тільки понад головою небо було видно; даху не було, дощі й вітри вільно тут гуляли на просторі.

Вже п'ятнадцять літ, як роботи припинилися, і все залишилося таке, як кинув його останній каменяр. Що насамперед вражало, це десять колон нефу й чотири колони хор, кожна з масивного шматка чудесного пірінейського мармуру; щоб не псувалися, вони були зашиті в дошки. Їхні підніжжя й капітелі чекали ще руки різьбаря. І ці обшиті деревом, занедбані колони виглядали вельми сумно. Меланхолією віяло й від блискучих стін, від трави, що розрослася на розритому грудкуватому ґрунті в бічних частинах і в центрі церкви; ця буйна рослинність нагадувала кладовище, а жінки, що жили поблизу, утоптали на ній стежки. Там бо вони звичайно сушили свою білизну. Так і тепер на траві розстелені були грубі простирала, діряві сорочки, пелюшки дитячі; вони досушувалися під останнім промінням сонця, що линуло в недобудовану церкву крізь широкі вікна без рам та без скла.

Поволі, мовчки обійшли лікар Шасень з П'єром серединою побудови. Дванадцять бічних капель — це якісь суточки були, наповнені сміттям та уламками. Долівку на хорах вистелено цементом мабуть, щоб не просочувалась вогкість до нижнього склепу, але склепіння, очевидячки, осідали; утворилася западина і після величезної зливи минулої ночі тут стояло ціле озеро. А втім ці частини поперечного ходу й ніш постраждали якнайменше. Жадного каміння не зсунуто з місця; великі круглі центральні вікна над галерією навколо хор немов чекали, що в них ось-ось вставлять скло, а матиці, забуті вгорі стін ніші, заповідали, що їх взавтра накриють дахами. Але коли одвідувачі повернулися назад і вийшли, щоб подивитися зокола на фасад, перед ними повстало жалюгідне видовисько цих свіжих руїн.

З переднього фасаду роботи далеко менше посунулися; один портик, з трьома просвітами, добудований був, але досить було п'ятнадцять літ занедбання, щоб зимові холоди й негода встигли поточити різьбу, колонки, лиштви, надзвичайно завзято провадячи свою руїнницьку роботу, наче камінь, з'їдений до самих надрів та розкрошений, розтанув у сльозах. Серце стискалося, як дивитися на цю руїну ще незакінченої будівлі. Ще й не існувавши, руйнуватися так під голим небом! Зупинитися враз в своєму рості велетенського колоса, щоб засіяти траву уламками!

Вони повернулися до нефу, і знов охопила їх страшна туга від убивства монументальної споруди. Навколо пустки розкидано було рештовання, що його довелося зламати, бо воно гнило й могло, падаючи, задавити людей.

В одному місці стирчав кістяк коловороту, нагадуючи шибеницю. Під скатертинами кропиви висувалися де-не-де рейки невеличкої залізниці, зробленої перевозити вантажі, а одна з ваґонеток лежала перекинута в кутку. Але особливу тугу серед цієї смерти бездушевних речей навівав вигляд льокомобіля, кинутого під повіткою. П'ятнадцять років пролежав він тут захололий, мертвий. Повітка кінець-кінцем завалилася на нього; вона продиралася крізь широкі щілини за кожного великого дощу. Кінець ременя, що від нього рухався коловорот, звісився вниз, і наче обплутував льокомобіль, як нитками велетенського павутиння. Його крицеві й мідяні частини теж псувалися, їх їла іржа й вкривалися вони наче лишаями; ці жовті плями надавали машині старого вигляду; здавалося, пообростала вона травою, поточеною від зимової негоди.

І в цілій цій мертвій, холодній машині з її згаслою пічкою, з німим казаном, втілювалася немов одлетіла душа роботи; вона так довго марно чекала на людину з шляхетним, милосердим серцем, що продерлася б крізь шипшину й терня збудити занедбану церкву від її важкого сну руїни.

Лікар Шасень нарешті заговорив:

— Ах, — вихопилося йому, — і подумати тільки, що досить було п'ятнадцять тисяч франків, щоб запобігти лихові! З цими грішми так легко було підвести будівлю під дах; споруду покищо було б уратувати, а там ще почекати трохи… Але вороги хотіли забити саме підприємство, як забили вони людину.

Він показав рукою в далечину, уникаючи називати ченців Ґроту.

Посеред високої трави видно було дошки, стовпи, жмутки старого мотуззя, держална лопат, уламки тачок, поміж забутих будівельних матеріалів, поміж куп зеленкуватої цегли, поплямленої мохом.

— А втім, вони щороку отримують доходу щось із дев'ятсот тисяч франків! Але ці люди воліють засилати дарунки до Риму, щоб підтримувати приязнь з сильними цього світу.

Мимохіть Шасень захопивсь і знов почав нападати на супротивників абата Пейрамаля. Вся історія його справедливо обурювала, не давала йому супокою. Перед лицем жалюгідної руїни він перебирав факти, відтворюючи особу священика ентузіяста, що з запалом кинувся будувати церкву, заплутався в боргах, дозволяв себе обкрадати, тоді як отець Сампе підстерігав кожен його хибний крок, доносив про них єпископові, всіляко силкувався знищити Пейрамаля в очах преосвященного, і кінець-кінцем доскочив свого: урвалися пожертви і роботи на будівлі припинилися. Потім, по смерті переможеного, пішли ненастанні процеси, тривали вони аж цілі п'ятнадцять літ, а тимчасом зимова негода встигла добре посунути руйнацію. Тепер споруду доведено до такого сумного стану, а борг виріс в таку шалену цифру, що ледве ціле підприємство могло воскреснути знов. Повільна смерть, смерть каміння, довершувалася. Під цією заваленою повіткою льокомобіль має зотліти від хлюскоту зливи, абож мох його поточить.

— Я знаю, — не вгавав Шасень, — ченці справляють перемогу; вони міцно запровадили свою владу. Їм бажалося, щоб єдині господарі були вони, бажалося утримати в своїх руках усю владу, ні з ким не ділитися грішми, і свого вони досягли… Я вже вам розповідав, що вони страшенно боялися конкуренції й постаралися вижити з Люрду всі чернечі ордени, що сюди заходили. Єзуїти, домініканці, капуцини, бенедіктинці, кармеліти мали теж дозвіл вищої влади; одначе, ченці з Ґроту зуміли їх позбутися.

Вони терплять тільки жіночі манастирі, їм потрібна слухняна отара. І ось місто належить їм, вони тримають там крамничку, вони продають бога гуртом і вроздріб.

Поволі лікар Шасень знов повернувся на середину нефу поміж уламків. Широким рухом показав він на руїну навкруги.

— Гляньте на цю сумну картину, на цей жахливий занепад та убозтво. А там церква Розер і базиліка вскочили їм у три мільйони.

Ось П'єрові, як і в похмурій, холодній кімнаті Бернадеттиній, уявилася базиліка, що сяяла тріюмфуючи. Не тут здійснилася мрія парафіяльного священика Пейрамаля про те, як він правитиме урочисті обідні, улаштовуватиме пишні церемонії, благословляючи схилені на коліна юрби під радісні звуки гучних органів. П'єрові уявилася базиліка там, в новому Люрді, з її голосними дзвонами, з захопленими гімнами на честь довершеного чуда, з яскравим полум'ям свічок, з корогвами, лямпадами, силою срібнозолотих сердець, з духівництвом у золотих одежах і дароносицею, що блищала, як сліпуче сонце. Вона горіла в золоті заходу, вона торкалася неба своїм шпилем, від неї здіймалися тисячі молитов, вихоплюючись з-під склепіннів храма. А тут ось мертва церква, що ще не встигла народитися, церква єпископською забороною оберталася в порох, незахищена від негоди. Кожна буря заносила частинки цього каміння, величезні мухи дзижчали в кущах високої кропиви, що посіла площу нефа, а єдині одвідувачі були тут жінки з сусідніх халупчин, що приходили перевертати своє вбоге шмаття, розіслане на траві.

Серед похмурої тиші чути було наче глухі ридання; може то лунали невиразні скарги мармурових колон, що оплакували свою непотрібну розкіш, заховану попід дошками. Коли-не-коли пташина з тихим криком перелетить під склепінням порожньої ніші. Табуни величезних пацюків, що ховалися попід уламками, кусалися, верещали, вискакували з своїх нірок, перелякано метушилися на всі боки. Безмежно сумний був малюнок цієї умисної руїни, лицем до лиця з її переможною суперницею базилікою, що блищала в золоті.

Лікар Шасень знов уривчасто мовив:

— Ходімо!

Вони з П'єром вийшли з церкви і крізь лівий бічний прохід наблизилися до дверей, збитих з кількох дощок. Вони вели до склепу, куди одвідувачі зійшли розхитаними дерев'яними сходами.

Це була заля з низьким склепінням, що своєю побудовою точно нагадувала хори нагорі. Присадкуваті колони залишалися недороблені й чекали ще на різьбаря. Будівельні матеріяли валилися безладно, дерево догнивало на втрамбованій землі; усе величезне приміщення було замащене вапном, як це буває на незакінченій побудові. У глибині три вікна з вибитими шибками пропускали сюди холодне світло, що падало на голі стіни.

І тут, посеред залі, спочивало тіло абата Пейрамаля. Близьким друзям та прихильникам виникла зворушлива думка поховати безталанного в його недобудованій церкві. На широкому підніжжі височів мармуровий надгробок. Золотими літерами написи висловлювали співчуття осіб, що брали участь в його споруді. На передній стороні було написано: „Побожні, смиренні пожертви, що зійшлися з усього світу, побудували цей монумент блаженної пам'яті великого служителя люрдської божої матері“. Праворуч було скопійовано слова папської грамоти Пія IX-го:

„Ви віддали себе цілого на те, щоб спорудити храм матері господа“.

Ліворуч було вирубане євангельське речення: „блаженні гнані задля правди“. Чи не була це справедлива скарга, слушна надія переможеного, що так довго боровся, бажаючи тільки сповнити точне веління святої діви, що їх йому переказала Бернадетта? Тут була теж і постава божої матері над самим надгробним написом біля широкої голої стіни, прикрашеної кількома бісерними вінками, почепленими на цвяхах. Перед могилою стояло п'ять чи шість лавок, як і перед Ґротом, якби хто захтів тут помолитися.

Але лікар Шасень новим рухом зворушливого жалю, мовчки вказав П'єрові на величезну вогку пляму, що зеленіла на передній стіні. П'єр згадав маленьке озерце, що бачив його нагорі на тріснутому цементі хор. Очевидячки, вогкість проточилася, цілий струмок протікав вниз, заливаючи склеп під велику зливу. Обом друзям стиснулося серце, вони побачили, як вода продиралася тонкими цівками й поволі капала буйними краплинами на могилу.

Лікареві мимохіть вихопився стогін.

— Дощ іде, тепер дощ на нього падає.

П'єр зупинився непорушно, охоплений священним тремтінням. Під цими потоками води й поривами вітру, що вдирався сюди взимку крізь розбиті шибки, забутий небіжчик ставав перед ним у сумному, трагічному світлі. Серед суворої величі покоївся він цілком самітний під своїм розкішним мармуровим надгробком, посеред сміття, в глибині руїн своєї церкви. Він був її єдиний сторож, цей мрець; він стеріг її сумну пустку, відкриту нічним птахам. Він втілював тут німий, завзятий вічний протест і чекання. Спочиваючи на своєму смертному ложі, маючи перед собою цілу вічність, абат Пейрамаль терпеливо чекав у цьому склепі робітників, що повернуться, може, одного прекрасного квітневого ранку. Якщо прийдуть вони за десять літ, він буде тут; як за століття прийдуть, він усе ще лежатиме на місці. Він підчікував, щоб зогнилі рештовання там, понад ним, що валялося на траві церковного нефу, воскресло яким чудом, як мрець, і витягнулося, вишикувалося знов вздовж стін побудови. Він чекав, щоб порослий мохом льокомобіль враз запалився й запихкав, піднімаючи за допомогою коловорота крокви на дах. Його улюблений утвір, його велетенська побудова падала йому на голову, а Пейрамаль, склавши руки, заплющивши очі, стеріг його уламки й чекав.

Лікар Шасень півголосом докінчував жорстоку історію про те, як після переслідувань абата Пейрамаля та його споруди, вороги його переслідували тепер і могилу священикову. Спочатку тут стояло його погруддя й побожні люди засвічували перед ним благеньку лямпадку. Але одного разу якась жінка пала тут ниць, запевняючи, що вона бачила душу померлого, і ченці з Ґроту враз схвилювалися. Невже тут стануть творитися чудеса? Недужі вже почали перебувати перед могилою цілі дні, умостившися на лавах. Інші ставали на коліна, цілували мармур, вимолювали собі зцілення. Преподобні отці вжахнулися: а що як ці люди зціляться і з'явиться конкурент Ґротові в особі цього мученика, що лежав самотньо, посеред залишеного знаряддя! Єпископ тарбський, коли його повідомили про випадок, видав за намовою ченців, наказа, що забороняв всілякі поклонення в непосвяченому храмі, всілякі богомілля й процесії на могилу колишнього парафіяльного священика в Люрді. Пейрамаль поділяв долю Бернадеттину; його засуджено на забуття й портрета його ніде офіційно не виставлено. Як преподобні отці люто переслідували живу людину, так тепер переслідували вони пам'ять великого небіжчика. Вони не давали йому спокою навіть у могилі. Самі вони й тепер ще на заваді ставали до поновлення робіт на побудові, утворюючи постійні перешкоди, відмовляючись поділити з іншими свої величезні прибутки, що їх приносили прочани.

І вони вичікували, щоб зимові дощі докінчили справу руйнації, щоб склепіння, стіни, ціла велетенська споруда завалилася на мармурову могилу, на прах переможеного, що його слід поховати попід руїнами та ще й понівечити гаразд!

— Ах, — пробурмотів лікар, — я знав цього прекрасного чоловіка, палкого та завсіди готового відгукнутися на все добре, усе високе. А тепер, бачите, його мочить дощем!

Він на превелику силу схиливсь на коліна та заспокоював себе молитвою.

П'єр молитися не міг, він залишився на ногах. Серце його сповнилося чулістю та жалем. Важкі краплини води падали з склепіння на могилу поволі, ритмічно, немов відраховуючи хвилини вічности серед глибокої тиші, що тут панувала. І абат подумав про ненастанні злигодні цього світу, про безмежне страждання, що на нього приречені кращі з людей. Обидва великі працівники люрдської божої матері, Бернадетта та абат Пейрамаль, оживали перед ним, як жалюгідні жертви, що їх переслідували за життя та залишили на вигнанні по смерті. Це остаточно вбивало його віру; бо в Бернадетті, обслідуючи всі обставини, знайшов П'єр собі і саму сестру по серцю та страдницьку істоту, що заслуговала на глибоке співчуття.

І він побожно схилявсь перед нею, відчуваючи братерську любов; і дві буйні сльози поволі скотилися йому по лицях.