Господь ходить в білім світі,
Іде коло ставу,
Аж чоловік на вершині
Скошує отаву.
І що скосить — його жінка
Й діти забирають
І відносять на горбочок,
Буду накривають.
І та буда — не знати що,
Людям сміх казатиі
Блекотянії підпори,
Лободині лати.
«Що ти робиш? — господь каже.
Помагайбі, батьку!»
«А що ж роблю? Таже бачиш,
Що будую хатку!»
«Бійся бога, чоловіче! —
Став господь казати.—
Як ти будеш в сії хаті
Зиму зимувати?»
«Мені на зиму не треба,
Я і сю покину,
Бо лиш місяць маю жити,
А там і загину!»
«Як же ж жінка твоя й діти?» —
Став господь питати.
«А я знаю? Може, підуть
До чужої хати!»
І здихнув господь і каже:
«Недобрії люди!..
Не будете же ви знати,
Коли смерть вам буде!»
І сказав бог, віддалився,
Ходить понад ставом.
І от сонце спочиває,
Смеркне незабавом.