І ходив Адам по раю,
Всюди находився
І в шовковії травиці
Спати положився.
І скотилось сонце в захід,
Спить і не блищиться,
І заснуло все навкола —
Адаму не спиться.
Йому душно; йде до річки,
На берег сідає,
Схилив голову на руку
І думу гадає.
І просидів так до ранку,
День зазолотився.
Адам сидить коло річки,
Аж бог появився.
«Що, Адаме, так сумуєш? —
Каже бог до него.—
Чого тобі недостало
Ще до того всего?»
Адам глянув, поклонився,
І говорить: «Боже!
Що йно тілько ти содіяв,
Все то мені гоже.
Та я тужу і сумую
І в раю журюся:
Я їден тут, як той палець,
Де не повернуся».