Сонце встало, засяяло.
Єва пробудилась,
Пішла, стала коло річки,
Як годиться, вмилась.
Пішла собі за місточок,
Вийшла на дорогу
І ходила між садами,
І молилась богу,
І поглянула наліво,
Де вогонь палився.
Цілий сад там в золотії
Яблучка облився.
І почала лиш гадати,
Як би їх достати,—
Коли слухає, до неї
Хтось почав казати:
«Не журися, молодице!
Хто устане зрання,
Тому з саду можна дати
Яблук на снідання!»
І до неї пара яблук
Золоти скотилась.
Єва взяла, скуштувала —
Ніби похмелилась.
Ба й Адам тут показався,
З нею поділився.
От вони уже й ковтають,
Аж бог появився.
Ніщо діяти! Ковтати!
Єві теє вдалось.
А Адаму в самім горлі
Яблуко осталось.
І про теє, що осталось,
Добрі люди знають,
Бо всі мають знак па горлі,
Лиш жінки не мають.
