І приїхали додому.
Став Давид питати:
«Що там, люди, в білім світі
Про мій плуг чувати?»
Слуги низько поклонились,
Стали говорити:
«Даруй, боже, тобі, царю,
Многі літа жити!: . •
Ісходили ми всю землю,
Скрізь людей питали —
Скрізь від тисячі червоних
Менше не давали.
Лиш їден пастух поганий
З пантелику збився:
Не цінив він твого плуга,
Тілько з нього кпився.
Оцінив лиш на дві копи
І сказав до того,
Що, як в маї дощ не буде,
Він не варт нічого!»
«Ой, самі ви,—Давид каже,—
З пантелику збились
Та і тії разом з вами,
Що в ціну гонились.
З вас усіх пастух убогий
Був найрозумніший.
І пастух той — певне діло —
Син мій наймудріший.
Беріть тепер в стайні коні,
Кождий вороного,
Найдіть мені, відпитайте
Соломона мого!..»
І почали люди всюди
Їздити, питати.
Але дармо! В чистім полі
Вітра не піймати!
