Вже двадцята Соломону
Осінь наступає.
Соломон сидить над морем,
Думоньку гадає:
«Віють вітри, віють буйні,
Страшно хвилі б'ються;
Тяжко-тяжко мому серцю,
Що аж сльози ллються.
Наймудріший я на світі —
Що мені із того?
Як приблудний, ходжу, нуджу
Коло дому свого!
Ходжу, блуджу коло дому
І рідні не бачу.
Тілько неньку проклинаю,
Тілько долю плачу.
Нене ж моя, рідна нене!
Що ти починила?
Нащо ж мене Соломоном
На світ породила?
Нащо ж мене Соломоном
На світ породила —-
Нащо ж мене сиротою
По світу пустила?-
І пустила,і від батька
Сина відлучаєш.
Нене ж моя, злая нене,
Чом не умираєш?»
