«Не ізміряв же я неба, —
Став він промовляти, —
Ану, стану ланцюгами
Море грунтувати!»
І зробив він скляну хату,
Ланцюги чіпляє
І із нею кораблями
В море виїжджає.
І на самій середині
Увійшов до хати
І казав себе помалу
В море опускати.
І у море що раз глибше
Соломон спускався,
І що море в собі має —
Все те роздивлявся.
Опускався, бо вже мало
Й ланцюга бог має,
Аж тут рак до него лізе
І його вітає:
«Здоров, царю Соломоне!
З моря підіймайся:
Дно побачити морськеє
Ти не сподівайся.
Двадцять літ жию я в морі
І донизу йду я,
Та дна моря не дістати,
Поки не умру я.
А може, ти і дістанеш,
Як ланцюг урветься.
Та вже світа повидати
Більше не прийдегься!»
І не зміряв він і моря,
Як не зміряв неба,
І пізнав він, що тих річів
Міряти не треба.