Літературний ярмарок/1928/1/Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альцести у Слобожанську Швайцарію/1
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| Літературний ярмарок 1/1928 Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альцести у Слобожанську Швайцарію Книга перша |
Книга друга ▶ |
|
I Коли подорожній сідає в човна на Бахтині, щоб їхати в Слобожанську Швайцарію, то коли він, цей подорожній, не вміє бачити, він нічого не побачить путнього.
Він залюбки погоджується, що дорога була довга і що дорога була курна — не жаль йому доріженьки, що куриться курно — сказав би він, коли б він умів оцінити курну дорогу.
Так само він готовий визнати, що була дуже труська дамба, і що був міст через якусь нетечу, що її переїжджаючи єсть порядок запитувати: невже ж це Дінець? Ніхто з них не знає, що ця фраза ріднить їх з тією легендарною бабою, яка, погостювавши в Харкові в кума, розповідала потім у доповіді про подорож — а доповідь ця відбувалася перед хатою на колоді, де вже багато було налузано насіння — сказала в своїй доповіді:
„А в Харкові Дінець поганий!“
І хоч оця баба і передбачала пишний проєкт провести в Харків Дінець — проєкт почасти зреалізований фотографом Довбнею, бо фотограф Довбня, зробивши знимок Лопани, пофарбував її в усякі кольори, зробив утроє ширшою, намалював на ній пароплава, а над нею аероплана і навіть, здається, чи не пустив десь у береговій піні пухкеньку німфу в купальному костюмі — хоча баба це все передбачала, казавши, що в Харкові Дінець поганий, але подорожній ніяк би не згодився з тією бабою поріднитися.
Тимчасом баба могла б дечого навчити подорожнього — назвім його Леонардо — і умовмося, що він з фаху свого доктор і бачив усякі краї. Бачив справжню Швайцарію і сходив на Монблан, але не наважився зійти на Маттергорн, бачив справжню Баварію і, нехай буде, бачив червону Баварію підчас повстань у Німеччині і бачив також Нову Баварію.
Отже, Леонардо, подорожній і лікар, обіймаючи за талію, скажемо просто й без претенсій, Альцесту, не спостеріг нічого окроме куряви, дамби і нетечі, яку він ще й до того взяв за Дінець.
Але для легендарної баби (створеної нашою фантазією) було по дорозі багато цікавого. Був терофазеритовий завод і багато хат під терофазеритовими дахами, були ворота, що над ними стремів хрест — якимсь старовинним звичаєм, а самі ворота мало не всі були вимазані дьогтем — теж якийсь старовинний звичай.
Але надаремно фантастична баба копилила б губу, уявляючи собі дівку, в якої знайшлася самосійна дитина, чи, конкретніше кажучи, безкоровайний син. Буває, що старовинний звичай набуває нового змісту — так, доктор Леонардо обіймав рукою за талію Альцесту, хоча вони сиділи не в кареті, а на лінійці. Так і хлопці парубочого віку мастять тепер ворота не тій дівці, що грішила, а тій дівці, що не схотіла.
Щулячи своє старе око (вигадане, як сказано нами), баба спостерегла б хатку з двома віконцями і забитими тепер дверима, що якось химерно виходили просто над призьбу. Це була колись монополька, сказала б баба.
А величезні три літери на терофазеритовім дахові тієї хати, літери М. С. П., що доктор Леонардо вважав за марку терофазеритової фірми, виявилося б були просто візитова картка і значили вони — Микола Семенович Половинка, а не Московська Сільська Промисловість, яка, відома річ, терофазериту не виробляє, а виробляє инші речі селянського вжитку, як от праліне, зефір, мікадо, крем-мокка і инше.
Так само доктор Леонардо не звернув достатньої уваги на каланчу, з верху якої невсипущий пожарний оглядає Слобожанську Швайцарію саме в ті дні і години, коли він не спить під грушею. Проминув він і невеличку камівну будову, що містить у собі електростанцію, а ще раніше, в Замості, не побачив повороту на Ззідьки.
Втім село Ззідьки, таке ж обшарпане і вбоге, як і саме Замостя, нічим особливим не цікаве. Тільки що і поворот на Ззідьки, і все Замостя, і мало не ввесь Зміїв — це самі городи. Всі садовлять баклажани, а кінець літа їх запаковується в коробки з лубу і везеться в Москву. Зміїв — це місто баклажанів.
Щоб бути справедливим, треба сказати, що доктор Леонардо, піддержуючи на дамбі однією рукою Альцесту, а другою рукою портманто, указав їй на одинокий димар ліворуч десь за Мжею. Але й тут доктор Леонардо, занадто стурбований цілістю двох об'єктів, піддержуваних його правицею і лівицею, не встиг визначити точно, що то був за димар.„Тут, мабуть, цегельня, о Альцесто“, сказав він, „де виробляють цеглу, з якої околишні селяни не будують своїх домів. Та й що инше може бути в такій містині! Може, якийся химерний фантаст сказав би, що це паперовий млин!“
„Ні, це не те“, обізвалася б вигадана моєю фантазією баба, коли б вона випадково опинилася б коло підводи. „Це не млин. Це в нас, бачите, бамажна хвабрика!“
Але в цей момент підвода перегнала б бабу, зап'явши її завісою куряви, і Альцеста так і не почула б слів цього нереального персонажу.
II Отож доктор Леонардо і донна Альцеста ще не сіли в човна на Бахтині, щоб їхати в Слобожанську Швайцарію, а, навпаки, допіру в'їхали в місто Зміїв, і перед їхніми очима промайнули інваліди, що торгують хлібом. У Змійові хлібом торгують перекупки та інваліди і до цього затишного місця не доходить і поговір про те, що в Слобожанській Столиці хлібом торгують виключно греки по формулі: що ріг, то грек, що грек, то хліб. Так само не чували в Змійові й про війну, що її воюють харківські греки з Церобкоопом. Кожного місяця благородні елліни відступають церобкоопові ріг за рогом, подаючися на околиці скитського міста.
На базарі Леонардо і Альцеста спостерегли низку яток просто під небом, що нагадала їм життя рідної Італії, наполітанські житла і сонячне калабрійське вино.
Бо на ятках стояли безкраїми рядами пляшки, пляшки повні й пляшки порожні, а коло них мостився народ, закушуючи хлібом.
„Це не вино“, сказав доктор Леонардо; „це навіть не „хлібне вино“, як на Вкраїні називають картопляний спирт, розведений на шістдесят процентів водою. Це той питомий напій, що його дійсно роблять з хліба на Україні, а в Росії роблять з клюкви, бо там клюква заміняє людям хліб.Це „куасс“ (kwass)!
„Я хочу попробувати цей „куасс“, сказала Альцеста. „Люба моя“ почав був Леонардо, але доктор Леонардо, хоч і подорожувавши довгі роки з Альцестою, ще не мав щастя любити її остаточно і повно, а тому він допоміг Альцесті зійти з приступців лінійки і підвів її до ятки.
Елегантною ручкою, затягнутою в лайкову рукавичку, Альцеста взяла шклянку, але негайно поставила її назад.
„Ти могла б сміливо пити, о Альцесто“, сказав Леонардо. „Сифіліс найбільше поширений у селах над річкою Уди, селах великоруських, де немає ні одного, хто не був би хворий. Ці старовинні оселі, старіші від усіх українських осадів, були основою для військових селищ державного експериментатора Аракчеєва. Він не мав повного успіху в своїх експериментах і виплекав у селищах тільки один бік військової доблести, а саме венеричні хвороби.
Але Зміїв — це відносно недавня колонія західніх українців, і тут сифілісу немає. Отже, ти могла б сміливо пити з цієї шклянки, о Альцесто!“
„Бач яка, щоб її пранці взяли!“ сказала перекупка услід Альцесті, що, мов злякана пташина, пурхнула назад до підводи.
„Чи вас везти до Провалля?“ запитав візник, мужчина на вигляд Ахіллес, а на прізвище Черепаха.
„Дорогий Черепахо“, одповів доктор, одсуваючи портманто. „Я хотів би, щоб ви повезли нас на Бахтин. І це не тому, що Провалля, від якого Зміїв дістав своє легендарне прозвисько, було б нецікаве для нас, бо великий і грізний мусив бути той Змій, що провалив землю і перший з сухих житніх полів глянув на вохку розкіш плавень, плес, заток і колін синього Дінця, а тому, що ми мусимо їхати човном від Бахтина, більше того, ми мусили їхати човном уже в початкові першого розділу цієї книги і в початку другого розділу цієї ж таки книги. Закони фабули, милий Черепахо, непорушні й непохитні, як фізичні закони, що ви знаєте добре й сами. Згадайте, як ви, розповідаючи про спійману вами на доріжку щуку, казали своїм приятелям і иншому козацтву, що щука була не більша й не менша, як вісім фунтів завважки, а вже потім додавали, що щука тая перебила хвостом поводок і зірвалася, навіть не дійшовши до корми вашого дощаного човна. Отже, я мушу просити вас, друже Черепахо, скоряючися фабульним законам, везти нас на Бахтин“.
III „Володько“, сказав селянин Черепаха, звертаючися до свого коня, масти гнідої, „Володько, хіба вони понімають! Він заплатив мені рубля, щоб я їх віз у Бахтин, і я везу…“
„Володько!“ сказав ще раз селянин Черепаха, поточився і впав коло возу на шлях. Альцеста зойкнула і затулила обличчя лайковими рукавичками. Але Черепаха уже звівся на ноги, вибрався на лінійку і хльоснув по коневі.
„Він, мабуть, пив багато куасс“, сказала Альцеста.
Та Черепаха не погодився б із тим, коли б він чув ці слова. Він випив просто свою ранішню порцію, потішаючи себе, як і кожного дня, тим, що його скривдила баба-перекупка. Він згадував цей факт кожного разу вранці, коли особливо гостро відчувалася потреба випити, згадував мовчки й про себе.
А випивши, він починав про цей факт розповідати і завжди в тій короткій формі, в якій він звернувся до свого коня Володьки.
Увечері він вертався назад до Змійова, і вкрай роз'ятрений уже своїми власними промовами, випивав знову.
Другого ранку йому сильно кортіло випити, і він знову згадував про факт.
Так минало життя селянина-куркуленка Черепахи і його коня Володьки.
IV Коли подорожній сідав у човна на Бахтині, то перед його очима розгорнулася така картина. Ліворуч поблизу берега селянин Черепаха ховав у кишеню паперового карбованця і, очевидно, лагодився їхати випивати, тільки-но востаннє повторивши свою коротку промову. Праворуч у човні вже сиділа Альцеста, поклавши ніжки на купу йору, вкинутого в човен, щоб не було мокро. Просто за спиною подорожнього, доктора Леонардо, скажімо, розлігся перший краєвид.
„Те, що ти бачиш перед собою, о Альцесто“, сказав подорожній, „виключаючи звідси фігуру добре збудованого і добре одягненого чоловіка, доктора Леонардо, що, втім, зараз розбереться і зостанеться в самих трусах, те, що ти бачиш перед собою, виключивши цю фігуру, це ще не є Слобожанська Швайцарія. Це, я сказав би радше, Слобожанські Прерії, по яких, як ти можеш бачити в бінокля, пасуться не бізони, а довгорогі корови й бики сірої масти, сумирні й флегматичні онуки степового тура, що так безрезультатно носив на своїх рогах князя Мономаха. Вони скорилися людям, і їх привчили, принаймні, в коров'ячій їхній частині, давати людям молоко, лише зрідка перекидаючи дійницю.
„Навпаки, того птаха, що, як ти бачиш, ніби спинився над бором у долині, люди ще не привчили класти яйця і жити на дворі. Це степовий орел…“
„Це орел!“ скрикнула Альцеста, хапаючи бінокля. „Я думала, це ворона. Невже ж тут ще є орли!“
„Це степовий орел“, сказав доктор Леонардо. „В бінокль тобі видко його тупі, незагострені крила. Один такий орел сидів тут, у зміївськім лісництві, років двоє тому, поки його не перевезли в Слобожанську Столицю. Я дізнався про це з еспанських газет.
Тепер подивися на цей широкий поділ, на ці сотні озір, колін і заток. Ліворуч ти бачиш піскову дюну і на ній бір. Праворуч од нас — Бахтин, а далі почнуться гори. Колись увесь цей поділ був одна широчезна синя ріка, і це було не за царя Томка, коли була земля тонка, а значно пізніше, приміром, за князя Мономаха.Навіть доплив допливу допливу цієї ріки, славнозвісна річка Лопань, колись була чималою рікою. Журавлівський крамар Нечипір Убийбатько міг би розповісти тобі про те, як у Лопані за його пам'яти ловили аршинних коропів і, навіть точно показати довжину такого коропа на своїм прилавкові. І в не таку сиву давнину, значно ближче до наших часів, коло молдавського млина утопився не зовсім тверезий візник.
Взагалі глибінь вод у всім Союзі колись була куди більша й страшніша. Є таке місто Ряжськ десь у Тамбовській губерні і перед вокзалом там є й досі чимала калюжа. Але, коли мій батько був ще студентом і віддавався всією душею своєю вивченню римського права, в тій самій калюжі перед вокзалом, випадково туди забрівши, утопився дорослий, нормального розміру кінь“.
V „Епіорніс, у яйцях якого і досі чорні тубільці носять воду, як у цебрах, зник, і ми вже ніколи-ніколи його не побачимо. Але ріка весною показує, яка вона була колись, коли вона затопляє ввесь поділ і лівим берегом для неї бір, а правим — ліс. Вона збиває телеграфні стовпи й примушує задончан ходити до лиманської церкви замість до зміївської. Вона збиває телеграфні стовпи й, покірні стихії, задончани тепер замість стовпів становлять соснові дрюки, зваживши, що все одно й стовпи знесло б водою. А раз знесе, то навіщо їх і ставити, вирішили задончани і пустили стовпи на сволоки…“
„Леонардо, любий“, сказала Альцеста. „В дитинстві я була така ж розумна, як вони. Я не хотіла мити рук, бо вони ж усе одно забрудняться. Тепер я мию, правда, але ж я завжди, завжди ношу тепер рукавички“.
Вона схопилася і простягла до Леонардо пару незвичайних рученят. Човен злегка схитнувся, і Альцеста оперлася правилкою на борт. Човен нахилився трохи направо, і Альцеста, в чарівнім зусиллі вирівняти його, налягла на лівий борт. Човен перекинувся і накрив собою подорожнього, доктора Леонардо, і елегантну Альцесту, яку він ще не мав щастя любити остаточно і повно, хоч і подорожував з нею вкупі протягом довгих років.
Степовий Дінець неглибокий, і доктор Леонардо не злякався ні на мить. Домінантне почуття в його душі була радість. Він дочекався того моменту, коли можна врятувати Альцесту, винести її на руках на берег, зняти з неї щасливими руками її мокру одіж, піти з нею берегом, несучи в руках її ніжну білизну, і скромно дивитись на маленькі пальці ніг, що переступають у сонячній траві.
Вони йшли радісно і просто. Сонце стало в зеніті. Струмінь Дінця, підкрадаючись до берега, віяв злегка холодом, і Леонардо почав складати вірші. Він почував, що несе у руках своїх свою найщасливішу ніч, і довгі роки подорожи склалися в два мовчазні рядки:
Як ми з нею луками ішли,
Розцвітали луки на путі…
Він глянув назад на човен, на те місце коло осоки, де він виносив її на берег:
Під ногами не будо землі
Ні плисти, ні стати, ні іти.
Альцеста теж оглянулася за ним. І от ступінь за ступнем склалися стопа за стопою.
В берегах давно дрімав Дінець,
Мов косар на спину спати ліг.
Вона глянула — й родився вітерець,
Вона стала — й вітерець затих.
Як заснув у небі білий шум
І забув плисти за океан,
Як перо, що ним тепер пишу,
В сонний затопилося стоян.
Як спалив зелену лісосіч
І погас гігантовий Ромен,
Як минали віч і день, і ніч,
Як минали день і ніч, і день.
Я не можу засудити доктора Леонардо за те, що він склав такий ніжний вірш для неглибокої і неосвіченої женщини, яка ще й до того носила лайкові рукавички, а зараз ішла поруч з ним гола і несмілива в луках над сонним Дінцем.
Любов не хоче знати нічого про розумову нерівність і недостатню освіту. Може бути, що доктор Леонардо збирався перевиховати і навчити цю ніжну й капризну женщину, що гола тепер здавалася йому сімнадцятилітнім дівчам. Але можливо, що він і не збирався її перевиховувати і вчити.
Аджеж доктор Леонардо був зовсім не комуніст і навіть не громадянин Радянської Республіки. Як показує вже само його прізвище, він був італієць. У книгах невеличкої церковці недалеко Болоньї й досі можна знайти запис про те, як тридцять сім років тому у Александро Пацці, повіреного цієї самої церкви св. Франчеська, народився син Леонардо Пацці.
Це й був наш подорожній, доктор Леонардо.
VI Покиньмо на деякий час наших героїв, що скоро вже обсохнуть і одягнуться, не заглядатимемо поки-що в їхні душі, в яких уже доспіло щастя, не згадуватимем і того, що по самому тілу Леонардо, як вітер по струменю, пробігало тремтіння найтоншої, найніжнішої радости. Повернімось до вигаданої нами, абсолютно нереальної баби і до другого, на совість сказати, теж вигаданого, абстрактного персонажа — селянина Черепахи.
Уявім собі, що ці два алгебраїчні знаки зустрілися немов плюс і мінус у тім конкретнім геометричнім місці, де вулички з Бахтину увіходять у базарний майдан. Баба, коли б вона була живою, реальною бабою, саме встигла б дійти до майдану і зустріти Черепаху, що, роз'ятрений незчисленними промовами до пасажирів і перспективою випити, промовляв уже сам до себе, хоч і дуже голосно.
„Балакаєш, дурню“, суворо сказала б баба, „пожди, набалакаєш собі хліба. Овес будеш у мене брати, чи вже проп'єш і цього карбованця?“
„По чім овес, бабо?“ спитав би селянин Черепаха, обережно уникаючи розмов на моральні теми.
„По три з половиною“, одповіла б баба незаперечним голосом.
„Мабуть, так, що завтра заїду, а мо, й післязавтра“, сказав би селянин Черепаха, одтягаючи скільки мога день тверезости.
„Післязавтра буде по чотири“, сказала б баба, вирушаючи знову в путь.
Селянин Черепаха дуже хотів би сказати чортовій бабі, що за тижнів двоє овес буде в Змійові по сім гривень, бо буде новий, але утримався. Могло б статися, що після такої репліки баби овес подорожчав би ще на півкарбованця, а більше ніде вівса не добудешся. Ця баба, що-осени закуповувала тисяч зо дві пудів вівса по п'ятдесят копійок, а по весні і влітку продавала його по два, по три і по чотири карбованці за пуд.
Селянин Черепаха, бувши далеко розумніший за панів, бо пани, як він з'ясував собі вже давно, нічого не розуміють у селянських справах, цілком, одначе, визнавав розумову перевагу цієї баби. Сама механіка її вівсяних операцій видавалася йому хитрою і мудрою аж до геніяльности.
Черепаха сплюнув услід лихій бабі, викопав у кешені карбованця, зліз з підводи і, тримаючи карбованця в простягнутій руці, увійшов у кооператив.
Тимчасом на дорозі, де оце тільки ішла баба, вже нікого не було. Тільки дурман край дороги стиха хитав колючою закуреною головою та десь далеко в дворі кудкудакала курка. Баби не було. Вона не повернула в вуличку і не зайшла в двір, і не злетіла на небо, і не провалилася крізь землю. Її просто не було — аджеж ми попереджали читача, що це персонаж вигаданий, суто абстрактна величина, алгебраїчний знак, а не жива людина. Баби не було, як не було й розмови про овес. Тільки дурман край дороги стиха кивав закуреною колючою головою.
VII Захопившися апокрифічною бабою, ми покинули доктора Леонардо і його майбутню коханку Альцесту голих, ідучи попід берегом степового Дінця. Аморальний читач міг уже бо-зна-що подумати про них, зважаючи на небезпеку такої подорожи для двох ставних, живих людей з гарячою італійською кров'ю в жилах.
Але аморальний читач забуває, що доктор уже стримував свою пристрасть протягом довгих років подорожи і тим легше міг стримати її зараз протягом скількох годин чекання.
Леонардо спинився міркуючи. Вони могли б зараз вибратися на першу кручу, на якій уже було врізано стільки ініціялів, дат, імен і любовних пам'яток. З цієї кручі вони могли оглянути ввесь поділ степового Дінця, Задонецький бір, у синій імлі великий лиман за бором, залізничий міст коло Якубина і десь далеко, під самим крайнебом, потяг. Вітер міг би донести до них у південній тиші немов потойбічний гуркіт вагонів і дихавицю паротяга. Праворуч за кручею вони могли б побачити вже й гори — ввійстя в Слобожанську Швайцарію.
Вони могли б і просто іти далі берегом Дінця аж до самої Гайдари. Вони могли, нарешті, знову сісти в човна і за водою дістатися до перших гір.
„Люба Альцесто“, сказав доктор. „Я пропонував би знову сісти в човна. Правда, нам доведеться вертатися назад, але в нас багато часу, а фабульні закони невблаганні“.Альцеста нічого не казала, а стояла й дивилася в траву. Леонардо тихенько взяв її за руку і повів до човна.
Вони не балакали більше, Леонардо вигрібав, одкидаючися назад, а Альцеста, підстеливши під себе одежу, лежала на бушприті й дивилася в воду. Химерне зілля коливалося й вигиналося під струмом, витягалося в гаї, а між ними розривалися провалля і коридори, з яких злякано тікали перисті окуні й червонопері язі. Дно коридорів світило золотим піском, поволі ставало зеленіше, синіше і зовсім зникало в каламутній імлі, над нею ж метушилися риби. Дно човна шаруділо по лататтю і, затопляючи білі й жовті лілії, видушувало з них ефемерний грушево-медовий аромат. Зеленозолотий жучок вибрався з лілії на борт, повз поволі і, м'яко лоскочучи, зліз на руку Альцесті.
А над Леонардо носились чайки. Немов дні його довгої подорожи, вони проносилися перед очима, гострокрилі й світлі, і, здавалося, ні одна не верталася знову, а десь з білої хмари висипалися нові й нові легіони теплих сніжин і падали перед очима на ріку.
Дінцеві ж не було краю. Неширокий і бистрий, він ховався за очеретом, повертав на схід на південь і знову на схід, ніс човна далеко-далеко в бік і раптом через довгі години знову пустотливо показував своє, уже раз перейдене водяне тіло десь за півсотні кроків праворуч.
Леонардо покинув весла й випростався в човні. Вони в'їздили в Слобожанську Швайцарію. За ними відпливала сіть озір і колін, Кривець розвивався в Дінчик і йшов у велике плесо під Задонецьким хутором, ліворуч попереду лежало, як колосальне дзеркало, Біле Озеро. А просто попереду вогким подихом віяла озія темних лісових гір, ховаючи під кучмою ще незнаний підгірний Дінець. Леонардо стояв як скам'янілий, Альцеста підвела голову і мовчки дивилася на ліси. На мить стало зовсім тихо, крекіт жаб ущух, гори несподівано затулили півнеба і застигли в чеканні.
„Альцесто, люба“ тихо мовив Леонардо — і не зміг казати далі. „Альцесто“, сказав він з зусиллям. Вона повернула до нього голову і мовчки дивилася на нього глибокими вогкими очима.
„Альцесто!“ повторив Леонардо „Там… десь там… серед одежі лежать мої цигарки. Дай сюди, будь ласка. Страшенно хочеться курити“.
VIII „Коли б я був не скромний медик, а прозаїчний лірик, яких, до речи, о Альцесто, дуже багато на Україні, і пишуть вони або вірші, що нічим не різняться від прози, або прозу, що нагадує дуже погані вірші, коли б я, о Альцесто, був прозаїчний лірик, я так спробував би передати тобі своє вражіння від Слобожанської Швайцарії.
„Подивись, наш човен впливає за тринадцятий поворот і враз змінюється весь ландшафт, неначе на сцені включили лісові лямпи замість степових.
„Вода стає темна, тиха й глибока. Вода стає вчетверо ширша, але три чверті її затуляє тінь лісових гір. Якби ти заплющила очі на тринадцятому повороті, тобі здалося б, що тебе перенесли з човном в инший клімат, на тринадцять градусів на північ. Тут прохолодно і вогко. Явори й дуби зійшли до темної ріки й закрили її риззям своїх рукавів. Човен минає останню затоку, і з лівого берега підійшли ясокори. Важка хмара причалила над велику ріку і спустила на ліс якорі.
„Ця гора затулила від нас пів світу, а це ж тільки перша, найменша гора. Друга вища, ще вища третя, четверта — виростатимуть гори на поворотах.
„Ти бачиш: у лісі спокійно й тихо. Вовки сплять у своїх лігвах далеко від ріки і вночі прийдуть пити воду. Людей нема, але дикі кози теж зайшли в саму глиб лісу.
„І от ти чуєш у цій тиші водяний звук, як нота, як трель дерев'яного інструменту в оркестрі. Він то змовкає, то знову дзюрчить далеко, ніби якийся птах перестрибує з гори на гору, нанизуючи за собою пасмо водявих, ледве сиплуватих, неокреслених туманних звуків.
„Цей птах з дерев'яним горлом — це перша флейта Слобожанської Швайцарії. Це співають дерев'яні дзвоники на шиї в корів, щоб можна було легко знайти заблукану тварину.
„Тепер подивися над ліс — бачиш над кронами його, що вже на самім шпилі гори, стоять прозорі прямовисні димові стовпи, ніби з десяток Авелів водночас запалили свої вогні в райському лісі. Вони злегка коливаються, коли набіжить вітерець, і потім знову випростуються вгору. Вони трохи сітчасті, ніби хтось простяг сушити вершії прип'явши їх до хмар і до лісу.
„Це, о Альцесто, комарі, і вони не над лісом, а над нами. В повітрі немає в нас точок орієнтації, і те, що летить над нашим носом, часто, здається нам, летить над далеким лісом.
„В історії полювання є не один випадок, коли мисливець хапався рушниці й стріляв у муху, гадаючи, що то качка летить над кущами.
„Ти давно чуєш, як межи водяві дерев'яні трелі втручається вищий, чистіший, довший тон.
„Це друга флейта, флейта-піколо Слобожанської Швайцарії. Ти можеш бачити, який піколо грає на цю флейту.
„Чи не здається тобі, що ці ластівки — от над горою, трохи ніби більші, ніж треба, і крила їх не такі серповидні. От пливе одна така ластівка, крила її складені правильним півмісяцем, крізь них просвічує сонце і дим! Ці крила блідооранжеві, а пера слабоблакитні.
„Це і є піколо. Це золотава щурка, як кажуть, єдиний залишок колишньої тропічної фавни, ще перед великою мандрою льодових полюсів землі.
„Дядьки називають цього птаха бджолоїдом, бо він полює залюбки на бджіл.„А от над річкою шугнув куди яскравіший самоцвіт — він сидів на очеретині, коли його сполохав наш човен. Це королик-рибалка, так звуть його англійці, а в нас він називається синьовуд.
„І от що далі вглиб лісу запливає човен, то густіші й багатші стають звуки. До дерев'яних дзвоників і золотавих щурок долучається металевий тимпан, гострий і прикрий — це кричить чапля. Мов кларнетові півники в оркестрі, вистрибують дикі високі вигуки, це клехчуть яструби й соколи. І під усім тим, мов вечірній дзюркіт цвіркунів, розстелилася сіть голосів дрібного співочого птаства.
IX „Приблизно так або ще солодше я змалював би тобі, о Альцесто, ландшафт Слобожанської Швайцарії, коли б я був прозаїчний лірик.
„Але що я не прозаїчний лірик, а лише лікар-венеролог, Леонардо Пацці зпід Болоньї, я спробую якось инакше висловити тобі, о Альцесто, те, що я почуваю, при тій умові, що ти знову даси мені цигарку з числа тих, що є там… десь там серед одежі.
„Ми підпливаємо до Косача. Он там понад дубовим і ясеневим молодняком на горі стремить одиноке дерево.
„Здається, що це та сама гора, де козаки-ченці насадовили садки і який-небудь Дорош мав пасіку оддалік від козацького манастиря. Грицько Нечоса, инакше Потьомкін Тавридський, зруйнував це військове козацьке кубло з наказу вельмидержавної всесвітньої курви, цариці Катерини. Здається, що це та сама гора. На кручі її ти бачиш хтось вирізав своє прізвище — Перебийніс.
„Але не треба думати, о Альцесто, що це той самий Перебийніс, котрий просив мало, сімсот козаків з собою і рубав ляхам голови з плечей, а решту топив водою, вирізав на цій кручі своє молодече прізвище, дане йому за те, що, хлопцем бувши, він усім парубкам у своїм селі одним добрим ударом перебивав носи.„Цей Перебийніс, я думаю, молодий хлопець з Змійова, комсомолець, працює він, мабуть, на паперовому млині і чи не грає й в футбол, де він уже не має нагоди перебивати носи, а хіба ноги ворожим бекам та хавбекам, коли прийняти гіпотезу, що він сам, цей молодий Перебийніс, грає лівого крайнього форварда або ж інсайда.
„Так, о Альцесто, здається, що це та сама гора. Ти бачиш, як там серед дубового і ясеневого молодняку стремить, мов зелена свіча, одиноке дерево.
„Це, мабуть, груша. Я бачу, о Альцесто, твій здивований жест. Звідки знає Леонардо, каже цей жест; що це груша, а не, приміром, берест, чи ще якесь дерево?
„Це, мабуть, груша, повторюю я. Вирубаючи ліси, українець залишає груші. В-осени в одну з субот його сім'я піде в ліс, узявши з собою міхури. Його жінка й діти наберуть повні лантухи диких грушок, маленьких і прикрих на смак. Вони попечуть ці грушки в попелі і вечорами їстимуть їх, як ти, о Альцесто, їси вечорами шоколадні цукерки Моссельпрому. Ця груша є селянський Моссельпром.
„Але й не так, о Альцесто, хотів я розповісти тобі про це дерево… Ти щось хочеш сказати?“
X Свідомий і освічений читач знає те, що каже нам наука фізіології про деякі людські потреби, а саме, що вони абсолютно невблаганні й неминучі. Сила цих потреб така, що, бувши затримані і невдоволені, вони крушать усе на своїм шляху: мораль, звичаї, закони, сімейні вузли, найдорогше для тих самих людей вони крушать, як лавина. Такий голод і така любов.
Але й инші потреби, рідше згадувані в книжках і зовсім не згадувані в віршах, силою своєю чи не більші від цих двох.
„Леонардо, любий“, сказала Альцеста. „Я хотіла б зійти на цю гору“.
Щось тьохнуло в грудях доктора Леонардо від цих її слів, від того тону, яким вона вимовила слово „любий“. Невже ж прийшов час? Невже ж зараз закінчиться його психічна подорож у душу Альцести?
„Ходім!“ сказав Леонардо і скерував човна до берега. Він врізався в осоку. Альцеста легко стрибнула на берег і одштовхнула човна руками.
„Я піду сама, Леонардо“, сказала вона з чарівною посмішкою на ніжних вустах. „Я зараз повернуся“.
„Коли є сила, дужча за любов, то, мабуть, ця“, подумав доктор Леонардо. Аджеж вони не розлучалися ні на хвилинку з самого рання.
І він знову почав дивитися на самітне дерево, що стреміло над лісом. Він глибоко замислився і не помітив, як за ним рознялися дві незрівняних руки і, тихо зімкнувшись, затулили йому очі. Леонардо ласкаво одвів руки і повернув голову. За ним у неглибокій воді під берегом стояла Альцеста.
„Я хочу сказати, Альцесто, про це дерево“, мовив Леонардо.
„Я не знаю, що є чудесного в самітнім дереві, що винеслося над ліси і дивиться тобі просто в вічі. Може, воно манить душу тим, що за цею горою є знов далекі й незнані поля і знову гори, що немає краю твоїй дорозі і що тайна, за якою ти мандруєш на гори, розтавши за першим верхів'ям, зараз же чудесно народиться за другим і так маюватиме цілий день, поки ти не прийдеш у ніч.
„Це дерево, як той потяг, що промчав повз степову станцію і навіки розтав для тебе в далині. Це дерево, як той сон, у якому ти пережила нарешті щастя і забула його на світанку. Воно, як той іґдразил. Ясен германської мітології, що вріс корінням у землю і що на нім тримається всесвіт.
„У того, хто створив нас з тобою, про ще сказано краще й смутніше. Я думаю, що в нього більше пішло творчої сили на ці слова, ніж на нас з тобою, хоч я розумний і спокійний доктор Леонардо Пацці, а ти прекрасна Альцеста. Слухай. XI„Ах, дерево у пам'яті глухій,
Що винеслось над обрій давніх літ
І так у полі зорянім заснуло.
Немов не зорі то були, а деревій
Райдеревом розкинувся над світом
І подолав полин, і переміг перій
І виріс в іґдразил,
— Морями, хмарами і снами оповитий.
Те дерево в дитячий край веде
В туман, що закипає над рікою,
За ті горби, що десь за ними ген
Маює тайна і розтане знов,
В жита, що їх хорунжий вітер
Жене за ті горби зустрітися, любов,
З тобою.
— Під деревом, що стало серед літа.
XII „Я сказав, що той, хто створив ці слова, створив і нас з тобою. Йому, що писав цю книгу, я не був вдячний через усе своє довге життя, бо моє щастя, майнувши переді мною, як та зоря, падало в безвість. Але сьогодні я дякую йому — ти розумієш за що — за те, чого ще ніколи не було на цій землі і що збудеться сьогодні, Альцесто. Я знаю, я почуваю це — Альцесто, голубко, ти й досі стоїш у холодній воді, люба!“
Він вистрибнув з човна, і вони пішли вгору; вони перейшли кущі і стали вибиратися на кручу. Перед самими очима їм ширяли золотаві щурки, листя лоскотало їм шию, і вони вибирались все вище й вище угору.
Наївна загорожа з свіжого гілля перепинила їм путь: десь по той бік гори в лісовім яру дзвеніли дерев'яні дзвоники. В загорожі вони побачили двері.
Я думаю, що тільки Леонардо побачив ці двері в білій стіні альпійської хатини, бо Альцеста, міцно вхопивщися за руку Леонардо, не відривала очей від цієї давно знайомої, чужої руки, що зараз буде її власною, своєю рукою, бо вечір спадав на землю, і мусила скінчитись довга подорож Леонардо.