Літературний ярмарок/1929/6/Мина Мазайло/I
| Мина Мазайло I |
II ▶ |
|
Нарешті Уля прийшла. Рина до неї, од люстра:
— Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з'явить собі, що в нас у кватирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій вже збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?
Уля тільки на двері — і собі до люстра. Виглянулась. Примружила очі:
— За три сорок!
Рина до люстра. Зробила трагічні очі:
І, мабуть, уб'є папу. За три сорок? Дешево… Або папа його, бо вже третя лямпочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише!
Уля повернулась од люстра:
— Що ти кажеш?
Рина до люстра, перехрестилась:
От на! А папа не то що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки — наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад: не сапоги, а спаґі…
Уля навіть од люстра відійшла:
— Так?
Уля аж сіла:
— Та що ти кажеш?
— А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити Мокія, ти розумієш? Мокій про це нічого не зна, розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб тьотя Мотя негайно (гукнула в двері) Мамо, на хвилинку!.. (До Улі) як найскоріше приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у кватирі робиться!
Увійшла мати. Рина до неї:
— Ти написала листа?
— Уже й одіслала.
— Жаль! Я оце подумала: ніхто й не подума, що одного листа мало. Треба телеграму! (Нервово заломила руки, подивилась у люстро, як вийшло). Треба негайно телеграму вдарити! Те-ле-гра-му!
Мати теж заломила руки. В люстро:
— Навіщо телеграму, коли я вже витратила десять копійок, послала листа?
— Ой мамо, яка ти їй-богу!.. Та поки там тьотя одержить листа, ти знаєш, що у нас тут статися може? Знаєш?.. (Виразно). Все! А ти кажеш навіщо… Тільки телеграму! Зараз піди й напиши!
Мати пішла
— Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють?
— А ти думала де? Тільки в загсі! Прізвище, ім'я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюню! Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти…
— Ха-ха! Хіба це поможе?
— Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають і не абихто… Улюню! Золотко!
— Ти серйозно?
— Серйозно.
— Не зможу я цього зробити.
— Чого?
— Ну, просто не зможу. Хіба я така?
— Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом закохаєш.
— Це тобі так здається.
— От на! Він мені навіть якось сам казав, що в тебе на прочуд гарні очі.
— Серйозно?
— Серйозно! Тим гарні, казав, що іноді нагадують два вечірні озерця в степу.
Уля в люстро:
— Що ти кажеш?
— От на!
Уля роздумливо, мрійно:
— Два вечірні озерця.
Рина підкреслено:
— Не забувай — в степу.
Уля роздумливо-критично:
— Два вечірні озерця… Хоч це й поетично, проте… Знаєш, яку партію знайшла собі Оля Семихаткова?
— Ну?
— Комуніста. Молодий ще, двадцяти трьох нема, але стаж надзвичайний! Надзвичайний! Що літа відпочиватиме в Криму. А там не два озерця — море. Два моря! Чорне й Каспійське. Крім того, він сам з металістів, мускулатура в його… Оля каже, як обніме, то щось надзвичайне: немов, каже, гарячий удав… А кругом немов якийсь тропічний ліс. Температура — 40.
— Ото же почни з Мокія, Улько, — практику матимеш, як треба закохувати. Думаєш, що Оля Семихаткова ото так зразу й взяла комуніста? Практику мала, з комсомольцями тощо. А наш Мокій теж у комсомолі скоро буде, розумієш?
Уля зацікавлено:
— Серйозно?
— Вже на збори ходить.
Увійшла мати. Рина:
— Написала?
— Курськ. Корєной ринок, 36, Мотроні Розторгуєвій. Негайно, негайно приїзди. Подробиці листом. Сестра Лина. Я вмисне написала двічі негайно, щоб вона, як тільки одержить телеграму, так щоб і їхала…
— А подробиці листом навіщо?
— Як навіщо? Щоб з них наперед довідалась, що ж таке у нас робиться…
— Ну то вона й ждатиме листа.
Мати з досади прикусила язика. Тоді:
— То я хотіла, щоб не пропали даром ті десять копійок, що на лист витратила.
— Дай я покажу, як писати! (Вголос). Курськ, Корений — це так, ринок можна викинути, знають і так. (Подумала). Мрія воскресла. Папа міняє…
— Не заважай! Мені — ніколи!.. Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно. (До матері). Розумієш тепер, як треба писати? На, перепиши й одійшли! (Мати вийшла, Рина до Улі). Тепер ти розумієш? Жах! Ой Улюню! Молю тебе, благаю — закохай!
Уля схвильовано:
— Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український. Ну як до його підступитися? З якого боку?
— З якого?
— Так.
— З українського.
— Не розумію. Як це?
— А так, що тільки з українського.
Уля подумала:
— Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в його ж іншого боку й нема, а ти кажеш тільки з українського. Він же з усіх боків український.
Рина подумала. Раптом:
— Ха-ха! Ти дурна!
— Серйозно?
— Серйозно дурна! А я що тобі кажу: тільки з українського. Це й значить, що в його другого боку нема, що він кругом український.
Уля розсердилася:
— Як так, то я й розуміти не хочу! Взагалі! Бо все це дурниці взагалі.
Рина побачила — лихо:
— Улю! Золотко! Ти не дурна!
Уля до люстра:
— Не хочу! Не можу! Не знаю, як…
— Я покажу, як. Ось я зараз покличу його і покажу, як почати.
— Ні, ні!— Побачиш, що зможеш. Ось я зараз покличу. Він зразу розсердиться, нахнюпиться, це правда. Та я знаю, як до його підійти, з якої сторони він одмикається. Дурненько, не бійся! Я тобі дам потайний ключик, я покажу стежечку до його сердечка.
— Ні, ні! Я не розумію! Не розумію!
Тоді Мини надхненно, з викликом:
— Не віриш? А хочеш, Улько, і він тебе поведе сьогодні в кіно?
Як всяка Уля, Уля — кіноманка:
— Ти серйозно?
Рина не така, щоб назад. Перехристилась, немов збираючись у воду пірнути:
— От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання, розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни головою, усміхнися. А далі — сама побачиш…
Постукала в двері до брата:
— Моко! Вийди на хвилинку! Чуєш, Моко?
Уля ледве чутно, одними рухами:
— Рино, не треба! Золотко, не треба!..
Побачила, що та не слуха, подбігла до люстра. Очевидно, хотіла зробити очі озерцями. Не вийшло. Вхопилась за серце.
Увійшла мати. До Рини голосно й авторитетно:
— Тьотя не одержить такої телеграми!
— Цс-с… Чого?
Мати тихше:
Увійшов Мокій, юнак з чорним висипом під носом і по підбороддю, з мрійними, але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив, що вона не одна:
— Ну?
Рина зробила знак матері, щоб та негайно вийшла. Мати вийшла. Рина до брата:
— Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга — Уля Розсоха.
Уля одними губами:
— Розсохина.
Рина з натиском:
— Розсоха!
Мокій незґрабно подав руку:
— Гм…
— На хвилинку, Моко. Улі страшенно вподобалось українське слово — бразолійний, а я не знаю, що воно значить. Яка його тяма?
Мокій хмуро, недовірливо:
— Бразолійний, ти хочеш сказати?
Рина до Улі:
— Як, Улю?.. Ах, так! Бразолійний! Бразолійний!
Мокій уважніш подивився на Улю. Кахикнув. Тоді глухо:
— Бразолійний — темносиній. (До сестри). Більш нічого? (Взявся йти)
Рина до Улі:
— Бразолійний — темносиній, розумієш, Улю! (До брата). Уля каже, що воно звучне таке, свіже — бразолійний. Бразолійний.
Мокій до Улі. Стримано:
— Ви де чули, чи вичитали це слово?
Уля розгубилась:
Рина перехопила:
— Улі ще одно подобалось слово… (До Улі). Яке ще тобі подобалось слово? Здається… ну як? Бренить, ти казала?
— Бренить.
— Що таке — бренить, Моко?
Мокій м'якше:
— А, бренить. По-руському — звучить. Та тільки одним словом звучить його перекласти не можна. Бренить має… (До сестри, нахмурившись). Стривай! Ти мене колись за це слово вже питала…
Рина здивовано:
— Я?
Мокій суворіше:
— Авжеж питала. Просила, щоб я підлоги за тебе натер і перед тим питала.
— Невже ж питала? Тепер пригадую. (До Улі). Пам'ятаєш, ти вже раз у мене за це слово питала… (До брата). А я у тебе спитала для Улі, та забула. (До Улі). Пам'ятаєш?
— Аж двічі! Рина сказала, що ви добре знаєте українську мову, а мені саме тоді вподобалось це слово, і воно мені, не знаю чого, — страшенно вподобалось. Спитала у Рини: що таке… звучить?..
Рина перебила:
— Бренить! Отоді я, Моко, й спитала тебе. Ну-да ж. Ти ще, пригадую, сказав, що бренить — якесь надзвичайне слово…
Мокій до Улі:
Уля примружила очі. Рина до Улі:
— Ти розумієш?
Уля кивнула головою. Мокій м'якше:
— Можна сказати — аеро бренить. А от іще кажуть: сніжок бренить. Це, як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледве примітний такий, бренить.
Рина до Улі:
— Ти розумієш?
Уля ніжно усміхнулась. Мокій розворушився:
— Або кажуть — думка бренить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бренить. Спів бренить. Це, наприклад, в степу далеко ледве чути пісню…
Уля мрійно:
— Бренить.
Мокій з гумором:
— Губа бренить. Так на селі й кажуть: аж губа бренить, так цілуватися хоче.
— А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово.
— Серйозно?
— Серйозно!
— Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, як і що. (До Мокія). Між іншим, Уля страшенно любить українські кінокартини і написи… каже, що вони якісь… (До Улі). Які, Улю?..
— Надзвичайні.
Рина до Мокія:
— Ти розумієш?
— Оце ж вона і прийшла спитати, про оце ж і просить, щоб я з нею пішла сьогодні в кіно. А мені ніколи, розумієш?..
— Гм… Бачиш, мені треба сьогодні ввечері на комсомольські збори… На жаль, не можу, бо треба на комсомольські збори… Я пішов би, та мені треба на збори комсомолу.
— Я б сама з нею пішла, та коли ж її цікавить не так картина, як написи до неї: чистою укрмовою написано, чи робленою, попсованою… (До Улі.) Я не знаю, чого тебе це цікавить?
Уля здивовано:
— Мене?..
— Не однаково — чи чистою, чи робленою?..
— Авжеж не однаково! От, наприклад, написи в Звенигорі — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов нарочито псують таку прекрасну, таку милозвучну мову…
Рина до Улі:
— От хто б тобі розказав, Улю! От хто б відповів на всі твої щодо української мови запитання!
Мокій до Улі:
— Бачите, мені треба на збори комсомолу… А вас справді цікавить все це? Українська мова і… взагалі?
— Як стане коло української афіші: читає-читає, думає-думає, чи справжньою написано мовою, чи фалшивою… Я гукаю — Улю! Улю!
Мокій до Улі, приязно:
— Серйозно?
Уля почервоніла:
— Серйозно!
— А, знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або таблицю — і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші попадаються, як перекручують українську мову…
— Серйозно?
— Серйозно перекручують! Серйозно!.. Та ось я вам покажу одну таку афішку — помилуєтесь. (Побіг і вернувся, щоб справити чемність). Вибачте, я зараз… На хвилинку… Такої афішки ви ще… (Побіг).
Рина до Улі:
— А що! Ще один захід — і ти, Улько, сьогодні в кіно. Ти тепер розумієш, як з ним треба поводиться? От тільки я забула попередити тебе, що не всяке українське він любить, розумієш? Раз на іменини, думаю, що йому купити, який подарунок? Купила малоросійську сорочку й штани. Так, ти знаєш, сокирою порубав.
Уля пошепки:
— Що ти кажеш?
— От на… От що, Улюню! Ти котись зараз просто до його в кімнату, розумієш? Бо тут він покаже тільки афішу, а там у його словники, книжки, Хвильові всякі, Тичини. Хоч до вечора розпитуйся, залюбки відповідатиме. Побачиш яку книжку — і питай. Побачиш якогось там Хвильового і питай, а тоді в кіно. Ну, а там вже ти сама знаєш, як і що. Іди! Дай я тебе перехристю!Уля до люстра. Від люстра під хрест. Тоді раптом стала:
А що, як не так спитаю? Не попаду на його смак?
— Попадеш.
— Ну як? Як? Коли, мені здається, що „стоїть гора високая“ краще за Тичину.
Рина на мить замислилась, потьмарилась. Раптом обличчя їй засвітилося:
— Прекрасно! — Оце і май на увазі: що тобі подобається, то йому не подобається і навпаки, розумієш?
Уля добрала розуму:
— А не помилюся?
— Ні!
Уля боязко підійшла до Мокієвих дверей. Постояла. І таки пішла. Рина до люстра:
— Ху! Слава богу.
Увійшла мати
— Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала?
— Вже й одіслала. Домаху попросила, щоб віднесла. Тільки я скоротила…
— Як же ти скоротила?
— Ха-ха! Та тьотя ніколи не одержить такої телеграми!
— Не вигадуй дурниць! Це тобі досадно за тринадцять?
— Та кому телеграма? Корєному ринкові?
— Тьоті ж: Корєний, 36. Катастро…
Прикусила язика, аж позеленіла. Тоді:
— Ну що ж тут такого? На Корєному ринку догадаються, що ця телеграма до тьоті Моті.
Рина за копію:
— Ослице! Дай я допишу!
Мати вирвала назад:
— Я сама!
— Дай, кажу!
— Я сама, кажу!
Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже мати вискочила в коридор. Повернулась бліда, ще більш схвильована:
— Папа прийшов…
Ускочив Мазайло. Подивився гарячими, надхненними очима:
— Дайте води!
Випив води. Помацав серце:
— Думав, не переживе…
Мазайлиха і Рина:
— Ну?
— Не міняють?— В радіо читають, в анатоміях пишуть — серце орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це перш за все орган, що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі. Серйозно кажу!
Мазайлиха та дочка і собі за серце:
— Поміняли?
— Не міняють?
— Ще як підходив до загсу — думалось: а що як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би. А що як і такий, що що йому до твого прізвища, — до себе він байдужий підчас служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що як такий, думалось, що почне з з діда-прадіда? А що як не той і не другий, не третій?.. А що як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчуло. Там сидів… (Випив води). Од усіх вищезгаданих — середній.
— Которий же?
— Середній од усіх, кажу! Арихметично-середній, по-моєму. Увійшов…
— Хто?
— Я! Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: „Вам чого?“ Я до його і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на пожар: бев-бев-бев… І десь немов як справді пожар — зайнялося. Палахкотить… Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: „Вам чого?“ — арихметичним голосом. Як чого? Як чого? — заскакало огненно в голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище і воно як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: „Вам чого, питаю?“
— Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?
— І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав?
— Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так, що я стояв перед ним і мовчав. Мені заціпило…
— Було б голкою вколотися.
— Хтось одвів мене до дверей. Все як в тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! — перед очима якесь писане оповіщання… Немов не я, немов хтось другий за мене чита — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Міневрина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Варшиних Самойла Миколайовича — читаю: Засядь-Вовк на Волкова читаю. Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов. Повернувся назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихметичний, що далі симпатичний „Можна!“ Отак, і отак… Ура! — крикнуло серце.
Рина радісно і разом погрозливо:
— Цс-c-c…
Показала на двері, де Мокій Мазайло; надхненно, але тихіш:
— Вра! Вдарило, задзвонило, як на великдень… (Поцілував жінку). Отак! (Дочку). Отак! (Знов жінку). І отак!
Мазайлиха ледве не плачучи з радости:
— Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке?..
— Було б попросити і нам Алмазова…
Мазайло немов дириґуючи над якимсь невидимим хором:
— Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби.
Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:
— Сірєнєв! Сіренський!
— Розов! Де-Розе!
— Тюльпанов!
— Фон-Лілієн!
Мазайло, дириґуючи:
— Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По павзі, погладивши серце). Думав — не переживе.
— З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче…
Мазайло раптом перестав дириґувати. Потемнів:
— Він ще не знає?
Мазайло з радосним гнівом:
— Заставлю! Виб'ю з голови дур укранїський! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайно!.. (Гукнув). Мокію! Чуєш? Гей, ти!
Дочка спинила:
— Папо! Покищо йому про це ні слова! До публікації, розумієш?
— Тепер не боюсь! Не боюсь! Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі допитував… Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне необмежене право змінити не то що своє прізвище — батькове й дідове ім'я й прізвище. Чула?.. Та після цього… Мокію!
— Ти, здається, маєш найти собі вчительку?
— Правильних проїзношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію… Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова… Прізвище Баронова-Козино.
— Яка краса!
Дочка до батька:
— І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить підчас лекції демонстрації, скандалу?
— Уб'ю!
— Минасю, яка грубість!
— Ну, вигоню з дому.
— Ой, папо, ой тільки, папо! Який ти… Та краще до публікації помовчати. З'яви собі: ти вибираєш прізвище — Мокій нічого про це не зна, розумієш? Ти береш лекції „правільних проїзношеній“ — Мокій не зна, розумієш? Тимчасом я і мама скликаємо родичів на сімейну раду — Мокій не зна…
— Сестру мою Мотю з Курська.
— Можна буде ще дядька Тараса з Києва.
Мазайлиха жахнулася:
— Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в його наш Мокій і вдався! Там такий, що в його кури по-вкраїнському говорять.
— Без дядька Тараса! Тьотя й ми натиснемо на Мокія, розумієш, папо?
— Та Мотя одна на його подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як вона вміє взагалі.
— Крім того, ще один план є на Мокія вплинути… Не віриш? А хочеш, папо, і він за тиждень два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш?
Жінка нервово:
— Мино!
— Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень, папочко!
Жінка погрозливо:
— Мин-но!
Дочка, поцілувавши батька:
Пане Сірєнський! Розов! Де-Розе! Тюльпанов! Ну?
В цей момент підвищений, радісний голос Мокіїв:
… Мазайло Квач, наприклад.
вирвався з рипом дверей. Мокій вийшов з Улею. Не помітивши навіть батька, переконував далі, аґітував Улю:
— Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке ориґінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не то, як якесь заялозене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський… Взагалі українські прізвища ориґінальні, змістовні, колоритні… Рубенсовські — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не то, що Богоявленський. Архангельский, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські — Васерман Вода чоловік. Вольф — Вовк. А французькі: Лекок-півень…
Уля обернулася до Рини:
— Ми йдемо в кіно!