Майська ніч, або Утоплениця/VI

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Майська ніч, або Утоплениця VI. Пробудження
автор: Микола Гоголь
Мова оригіналу: російська.
Із збірника «Вечори на хуторі біля Диканьки». Опубл.: не раніше весни 1830 року, опубл:. 1831.. Джерело: Український центр  Wikipedia-logo.png Стаття у Вікіпедії 

— Невже це я спав? — мовив про себе Левко, підводячись з невеличкого пагорба. — Так правдиво, ніби це й не сон. Дивно, дивно… — казав він далі, озираючись.

Місяць, що спинився над його головою, показував, що вже північ, скрізь тихо; від ставу віяло холодом; над ним сумно височів старий будинок із зачиненими віконницями; мох та бур'ян свідчили, що вже давно його покинули люди. Тут він розтулив свою руку, що була міцно стиснута, і мало не скрикнув від подиву, побачивши в ній записку. «Ех, якби я вмів грамоти!» — подумав він, вертячи перед собою навсібіч папірець. Цієї миті почувся галас позад нього.

— Не бійтесь, хапайте його зразу! Чого злякались? Нас десяток! Голову даю на відсіч, що це людина, а не чорт! — так гукав голова до своїх супутників, і Левко відчув себе в багатьох руках, деякі з них аж тремтіли від страху. — Ану, скидай, приятелю, свою страшну личину! Годі тобі людей морочити! — сказав голова, схопивши Левка за комір, і зразу отетерів, витріщивши на нього своє око. — Левко! Син! — скрикнув він, відхиляючись назад від подиву й опускаючи руки. — Це ти, собачий сину? Ти диви, чортове насіння. Я думаю, яка це шельма, який вивернутий біс викидає штуки. Аж виходить, усе ти, неварений кисіль батькові твоєму в пельку, це ти заводиш на вулиці розбишацтво, вигадуєш пісні? Еге-ге-ге, Левку! А що це? Чи не засвербіла в тебе спина? В'яжіть його!

— Стривай, батьку! Велено тобі віддати оцю записочку, — промовив Левко.

— Не до записок тепер, голубе! В'яжіть його!

— Заждіть, пане голово! — сказав писар, розгорнувши папірця, — тут наче комісарова рука.

— Комісарова?

— Комісарова? — повторили мимоволі десяцькі.

«Комісарова? Дивно! Ще незрозуміліше!» — подумав про себе Левко.

— Читай! читай! — промовив голова. — Що там пише комісар?

— Послухаємо, що пише комісар, — сказав винокур, тримаючи в зубах люльку і викрешуючи вогонь.

Писар відкашлявся і почав читати: «Наказ голові, Явтухові Макогоненку. Дійшло до нас, що ти, старий дурню, замість того, щоб збирати старі податки і давати лад на селі, сам звихнувся і чиниш дурниці…»

— От, їй-же-богу, нічого не чую! — перервав голова.

Писар почав знову: «Наказ голові, Явтухові Макогоненку. Дійшло до нас, що ти, старий дур…»

— Стривай! Стривай! Не треба! — закричав голова. — Я хоч і не чув, проте знаю, що головного діла тут ще немає. Читай далі!

«…А через це наказую тобі зараз же одружити твого сина Левка Макогоненка з козачкою вашого села, Ганною Петриченковою, а також полагодити мости на великому шляху і не давати без мого відома обивательських коней судовим паничам[1], хай би вони їхали хоч із самої казенної палати. Коли ж, приїхавши, побачу я, що оний мій наказ не буде виконано, ти один переді мною будеш відповідати. Комісар, відставний поручик Кузьма Деркач-Дришпанівський».

— Он воно що! — сказав голова, роззявивши рота. — Чуєте ви, га? Чуєте: за все відповідає голова — отож слухайтесь! Слухайтесь і не перечте! А коли ні, то я вам… А тебе, — говорив він далі, обернувшись до Левка, — оскільки комісар наказує, хоч і дивно мені, як це дійшло до нього, — я оженю. Тільки спершу ти все ж у мене скуштуєш нагая. Знаєш того, що висить на покутті? Я поновлю його завтра… Ти де взяв цю записку?

Левко був сам дуже здивований, що так несподівано повернулося його діло, проте був розважливий і приготував у думці своїй іншу відповідь, затаївши правду, де він узяв записку.

— Я ходив, — сказав він, — учора ввечері ще до міста і побачив комісара, він саме вилазив тоді з брички. Довідавшись, що я з нашого села, дав він мені цю записку, а на словах вам велів переказати, батьку, що заїде до нас дорогою назад пообідати.

— Він говорив це?

— Говорив.

— Чуєте? — поважно піднявши голову, промовив голова до своїх супутників. — Сам своєю персоною комісар приїде до нашого брата, тобто до мене обідати! О! — тут голова підняв палець угору і так нахилив голову, ніби прислухався до чогось. — Комісар! Чуєте? Комісар приїде до мене обідати! Як гадаєш, пане писарю, і ви, свате, це ж неабияка честь? Еге ж?

— Ще, скільки я можу пригадати, — підхопив писар, — жоден голова не частував комісара обідом.

— Не кожен голова голові рівня! — промовив із задоволеним виглядом голова. Рот його перекривився, і якийсь важкий та хрипкий сміх, що більше скидався на гуркіт далекого грому, вирвався з уст. — Як ти гадаєш, пане писарю, чи не треба було б заради поважного гостя дати наказ, щоб із кожної хати принесли хоч по курчаті, може, полотна, ще чого-небудь… Га?

— Треба, треба, пане голово!

— А коли ж весілля, батьку? — спитав Левко.

— Весілля? Ох, дав би я тобі весілля… Ну, та заради поважного гостя… Завтра вас піп і повінчає. Хай вам чорт! Нехай бачать комісар, що то справність… Ну, а тепер, хлопці, додому! Ідіть спати! Сьогоднішній випадок нагадав мені той час, коли…

З цими словами голова пустив звичайний свій величний і багатозначний погляд з-під лоба.

— Ну, зараз почне голова розповідати про те, як віз царицю, — сказав Левко і швидкою ходою радісно подався до знайомої хати, оточеної низькими вишнями.

«Дай тобі Боже небесне царство, добра й прекрасна панночко! — думав про себе Левко. — Нехай — тобі на тім світі довіку усміхається між ангелами святими. Нікому не скажу про диво, що трапилось цієї ночі, тобі одній тільки, Галю, розповім про нього. Ти одна повіриш мені й разом зо мною згадаєш добрим словом бідолашну утопленицю».

Тут він наблизився до хати: вікно було прочинене; місячне проміння лилося на Ганну, що спала перед ним; голова її лежала на руці; личко пашіло; губи шепотіли, ледь чутно вимовляючи його ім'я.

— Спи, моя красуне! Нехай насниться тобі все, що є найкращого в світі; та все ж не буде воно краще за наше пробудження.

Перехрестивши її, він зачинив віконце і тихенько пішов. І через кілька хвилин усе вже заснуло в селі; один тільки місяць так само блискучо і дивно плив у безмежних пустелях широкого українського неба. Так само урочисто дихало все вгорі, і ніч, дивна ніч, велично догоряла. Так само небачено прекрасна була земля в чарівному сріблистому світлі; та вже нікому було милуватися ними: все поринуло в сон. Іноді тільки тишу переривав гавкіт собак. Та довго ще п'яний Каленик вештався по сонних вулицях, шукаючи своєї хати.

Примітки[ред.]

  1. Судовим канцеляристам.