Марко Вовчок. Помер Марко Вовчок

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Марко Вовчок. Помер Марко Вовчок (1907
Сергій Єфремов
Стаття з газети «Рада». Київ: газета Рада. 1907, № 206—208, 210—211
Видання: Львів: 1907.
Сергій Єфремов
Марко Вовчок.
I

Помер Марко Вовчок...

Рука машинально написала цю почат¬кову фразу і спинилась, бо коли акт фи- зичиої емер ги безперечно відбупся і його можна засвідчити Іі офпціяльнніш доку¬ментами, то далеко не такий уже безпе¬речний факт—над ким він одбувся, в якій мірі вомерша особа була справді Марком Вовчком. Коло цього ймення гак багато зібралося непорозуміняів і такою загадкою окутано воно, що напевне ска¬зати: оце свіжо помер іменно Марко Вов¬чок—ледве чн зважиться чоловік, хоч трохп тямущий в справах українського письменства. Марко Вовчок дійсно но¬мер, але коли саме—невідомо; знов і те¬пер же дійсно хтось помер, але хто са¬не—то ;к невідомо,—такий заплутаний зміст має ота ироста фраза—помер Мар¬ко Вовчок. Може 8годом Плутанина й ро- сплууаеться, але поки що, краще буде взяти загальніше формуловання навіть такого, здавилося 0, простого факт, як смерть. Певніше буде сказати так: по¬мерла людина, з особою якої формально звязнно одну з найцікавіших сторінок в історії нашого письменства; людина, що блиснула була на нашому літературному небосхилі „зіронькою святою" і якийсь час стояла в центрі нашого літератур¬ного руху; людяна, на яку покладено великі надії й сподівання, яку сам ІЛев- ченко привітав був, як свою наступницю й літературну дочку... Померла і—непо¬мітною пройшла ця подія серед нашого громадянства. Кілька коротеньких, не¬наче з повняности складених, некрологів, от і все, чим озвалося воно па смерть колишнього .властителя лумт>“. Я вми¬сне не иоснішався з своєю статікю, я іотів перевірити своє вражіння: я чекав, чн не викличе смерть цієї людини живішу увагу, чи не розбуркав інтересу до не' й чи не виллється вій у якійнебудь формі,—хоч споминків чи що. Ні. нема нічого, й по сей день нема...

І може статись, що й не буде. Бо ко¬ли щиро та по правді говорити, то и оцій холодній невважливості, з якою припало наше громадянство звістку про снорть Марії Олекспидровіш Ло'бач (таке було, здасться, останні; її прізвище), ле¬ма нічого несподіваного і не тільки це через те сталося, що в наші Часи усякі пагальніші, .болючіші події .часто засту¬ють чисто літературні справи. Причина, що ні одне серце не відгукнулось бо-лем, не забилось живіше і не знайшло у себе і) глибині ніяких нпток інтим¬ного звязку з помершою, лежить далеко глибше і в ппшій, мовляв, плоскості. Ми поховали дужу людину, а на такому похороні, натуральна річ, що номяпувши „за-для ГОДИТЬСЯ" небіжчика, люде за-раз обертаються до своїх сирав і вже більше про його не згадують. Як укра¬їнський письмепник, Марко Вовчок по¬мер давно,—так давно, що зробився вже мало не мнфнчною якоюсь істотою, яка не будить живіших почуваинів, не ви¬кликає гіркого жалю за собою, про яку можна говорити тільки додержуючи істо¬ричної перспективи. Ще давніше, може, втратив він живі заявки з українським життям, так що серед старих людей ту¬гу за небіжчиком давно вже остудило й внвітрвло життя, а серед молодшого по¬коління ймення його нічого не викли¬кає в паняті такого дорогого, зв чим би поривав жаль або свідомість великої втрати. Та Я ис тільки я україаськнм життям у Марка Вовчка иорвалися звяз- ки, бо коли взяти підписані цим псевдо-німом останні російські твори, то мож¬на побачити, що й з них таксами життя видихалось. Я, ііаир., пам'ятаючи свої давпі врижіння од „Няродпіх оиовідап- иІ8“, з цікавістю таким був до надру¬кованої років тому з десять у „РусскоЛ Мнсли" повісти,—зараз не пам'ятаю за¬головка,—але кинув, не дочитавшії: ро- стяглн, нудна і нецікава, хоча і з пре¬тензіями на дотепність та юмор, варіа¬ція Гоголевих старосвітських поміщиків, до того ж окарикатурена до останньої міри. Не міг підігріти інтереса серед нашого громадянства і недавній виступ Марка ііовчка з українським оповідан¬ням у „Кіевсн 'Л Старині": чудова мова, гарна техніка—і брак усякого змісту. Не того, не того треба тепер, думалося, читаючи „Чортову пригоду": старою нянькою людей не привабиш.

А отже був час, коли підапсапі псе- допіМои „Марко Вовчок" твори викли¬кали велико зацікавленії!! і притягали до себе загальну увагу, та іі но тільки серед української, ало й російської пуб¬ліки. Про українську зараз ке говорити¬му,—там панував ентузіязм та фурор; але нагадаю, що творам Марка Вовчка присвячує одну в більших критичпкх праць не хто, як Добролюбов, що не- реклад.че українські оповідання В івчко- ви на російську мову еаи Тургеи-в, то¬ді вже широко звісний автор „Рудіша". Це одно вже говорить надто вііраапо про те вражіння, що зробили були в спій час твори Марка Вовчка, і таку увагу автор заслужив, інтерес но був викликаний і розігрітий штучними спо¬собами: в перших творах Марка Вовчка справді виявився заидаток СИЛИ пе аби-якої, зародок письменника, що вмів уда¬рити по серцях і коли ие вести за со¬бою громаду, то бодай позначити нап¬рям, кудою треба проступати в житті. Тут у Його творах зійшлося разом усе: і гарна, принадна артистична форма, і чудова, щиро-иародип мова, і глибо¬кий, серйозний зміст, і вміння зачепити няйчутлнвіші струїш п серці читача, і звання та досвід життьові, і вольнолю- біші, гуманні погляди. Як же воно ста¬лось так, що завдаток пропав марно, іцо багатий надіями зародок письмен¬ника но розрісся її справжнього пись¬менника, що гариий пуп'янок прив'яв і не розвинувся в виш її у квітку, якої можна було по йому сподіватись? Чому замовкло те пульсоваипя життя, що про¬бивалось було в перших творах Вовч- пових? Де причиаа того,' що як не як, а визначний талант запанастився і ввів¬ся, можна сказати, пі на що? Далі я шшробую дати відповідь па пі питання, повій для пас великого і теоритнчного, і ирактнчного інтересу, а тепер кинемо загальний погляд на твори Марка Вовч¬ка, бо вовн ж повнппі постачити нам матеріалу на ту відповідь.

Попереду одна увага про псевдонім „Марко Вовчок". Формально він нале¬жить Марії Олексапдровпі, що тоді була дружипою Оиапаса Мврковича але коли на 'Україні підемо зробилось, що Ма¬рій ОлексаїїДровна зроду велакоросіянка, то авторство її з першого ж разу ноча ло видаватись дуже непевним, Ронорнлн, і пе без підставно що важко чужородній лю¬дині, до того ж яе живиш ніколи довго на селі між народом, так чудово спізна¬ти мову і життя українського иариду, так глибоко увійти у всі нюанси народ- ньої гутіркя, з таким умінням користу¬ватись з найтлиших парія дій яародпього оловаря і синтаксиси. Висловлювано до¬гадку, що мусіда бути близько Марії Олексапдровии пища людина, що свої* сшвріїУітництном виріинювала і доповня¬ла в „Народиіх оповіданнях" те, чого збракувало авторці,—і такою людиною загальний голос називав Оііапаса Мар¬кевича. Сам Опаиас ніколи ІІ словом ие згадував про своє співробітництво і на¬віть розмовляти про це пе любив, збу¬ваючи всі роспнтуванвя і сумніви що до авторства Його жінки лаконічним „та¬лан та й гаді" і, як каже його біограф „унес в могилу тайну псевдонима "Марко Вовчок"[1]). Так само й Марія Олексащровна ие озвалась на запитання з якими до иеї навіть друком обертались, і не виявивши нічого, що могло б роз¬низати питання, покрила тайну в другій могилі, Найваждішвм аргументом за спів¬робітництво Оаанаса Марковими в літе¬ратурній ираці Марка Вовчка було сві¬доцтво людей, що близько стояли до по¬дружжя Маркевичів у той період, коли повстали „Народні оповідання". 'Гак Ку-ліш. що друковші перше видання їх і череа те міг зпатк де-іцо таке, що шир¬шій публіці було невідоме, категорично запевняє, що „ті оповідання писали вдвох Марія іі Опаиас і в історії укра- їпської літератури мусимо їх двох ува¬жати одним письменником’[2]). Другим аргументом було те, що, пк пише Ого- новськнй, „коли вмер Опаиас Маркевич (1467), то й Марія вмерла для літерату¬ри української",[3]) і такого вражіння пе може затерти навіть „Чортова пригода" падрукована аж р. 1902, бо це оповідяння нове було самим тільки фактом своєї ■ иояіш й любісевько могло бути написане ‘ще за старих часів спільного сиїврїібіт- апцтва обох Маркевичів. Добру під¬валину до цих аргументів може дати аналіз форми І змісту тпорів Марка Вовчка. Цікаво справді порівняти стиль, нону і наиіть зміст иершвх оноиідии- піп в ТИМИ, що йол вилися вжо тоді, ко¬ли Маркевичі жили нарізно. Ріжпиця між ними така велика, що мимохіть кв- давться у вічі павіть недбалому читаче¬ві, а надто ріжннться формою і змістом як раз той томик оиовіданнів, що ВИЙ¬ШОВ р. 1865 („Кармелюк", .Невимшч- ка", „Дев'ять братів" і „Педмідь") і в якому Опаиас ледві чи міг брати без¬посередню участи. Коли перші опопідап- ня своєю формою—щире злого, то в останніх зовсім йшла, мовляв, хода: за¬мість поважної лакоцічностн і стислості! виразів—рпетягнутв розбалакування, роз-волікання „мізслію ио древу"; замісти обрубих, паче коваппх фраз—довгі, ча¬сто доплутані періоди, ніби по одна ру¬ка їх писала, та ие одна Іі голова ду¬мала над ними. Знов таки і зміст остан¬ніх творів здебільшого ВЗЯТО ие просто з життя, а а народних переказів, пісень, казок та ивгаих посередніх матеріалів. Автор, щ і перше обома руками черпав із криниці життя, тепер наче й набли¬зитись до неї боїться і коліє браги сю¬жети не з самого життя, а з його зер- кала. Ріжпиця сягає так далеко, іцо язвіть українського «чіткого ландшафту пе пізнати в тих змальованих иа швей-царський зразок горах, скелях та бес- коттях, инїжеппх соснами, які так часто аустріваєщ в останпіх оповіданнях Мар¬ка Вовчка. Ясно, що хтось мусів і пер¬ші ретушувати, докладаючи своїх "рук і до форми їх, і до змісту,—і цей „хтось" найбільше припадає до Оиаиаса Марке¬вича. Як ие як, а не вважаючи на ці аргу¬менти, тайна лишилась тайною, „зага- дочний", як каже біограф Маркевича, псевдонім таким і остався, коли не придбав ще більшої загадковости, при¬печатаний аж двома могильними печатя¬ми. Може бути, що ніякого нового ма теріялу, що поміг би ту загадку відга¬дати, так таки й яе прибавиться вже. Та я й не маю на думці відгадувати її в усіх Деталях. Питання, хто і в якій мірі брав участь в літературному псевдонімі „Мар ко Вовчок", якого не порішивша, біог¬раф Маркевичів, а почасти і історик лі- ературп, іі ступити не може, цс пнтан я для критика такої ваги не мас. У кри¬тика перед очама об'єктивації факт— твори даииого письменника і суб'єктив¬не питання про особу автора вія може од себе одсунути, обертаючись до його тільки тоді, коли особа автори як по¬будь особливо одбалась на його творах. Тоді тільки доводиться данпі обекшвних фактів, що виявляються в творах пись¬менника, доповняти іі виясняти дапннми ] "б суб'єктивної біографії. Для мого завдан- -; : ня досить буде тісй загальної гіпотези, V що Марко Вовчок—спільний псевдонім 0,:» Опанаса і Марії Маркевичів, найкраще, Я! б до речі сказавши, угрунтованої в зга- ^ данпі вже біографії Опаиаса Марко ;і,- і внча.

II

Перші оповідання Марка Вовчка по- V' бачили світ в другій половині 50-х ро¬дів, тобто по Кримській кампанії, що відіграла таку саму велику ролю в істо¬рії Росії, як за нашні часів війна з Японією. То був саме час, коли проле¬тіли перші ластівки визволення, коли прокинулись перші надії на нише жит тя, заморожені холодною, систематичною реакцією лютих макодаввських часів. ул Війиа 1854—55 р.р. виявила таку „мер- ' зость зннустінія" державного ладу ц Росії, то навіть невидющим роскрії.іись очі. Н» гнояиому грунті кріаацтва пнш- лою к пітною процвіли ' в се владна бюро- ^: лратія та безоглядний централізм з усі- (’ - на їх наслідками—безборонним нндсиль- ством та самоволею, безмежним казно- '■* 1$ ирадстом та хабарництвом, безпросвітною 0 темнотою, неуцтвом, ГОЛОДОМ та убоже- ,( ством народнії мас, рабськими інстияк- тами „командующихь" класів і т. я. і и і от коли всеросійська болячка під йу Севастополем луснули, то сморід од не' V розійшовся ао цілому темному царству І навіть у бюрг.кратнчпих сферах показав що так далі а;нти ие сила, що треба якісь няші форми державно-громацськогп життя знайти, бо ниякіпе колос на глиня¬них ногах легко ноже завалитися й під ру¬їнами своїми поховати Л саму бюрократію, що раз-у-раз висовувала свої наперед влас¬ні інтереси, гамвзуючн їх династичними. Скресла товста крига реакції, що нічому живому просто дихати ие давала. Хоч не хоч, а треба було підсипати грунт, на якому повисипали оті болячкв, тре¬ба було старий державшій лад так під¬латати, щоб вія міг іще животіти, хоч і втративши середні,опікові підвалини. В бюрократичних сферах заговоропо иро те, про що ие то заїкатися—думати за попередніх часів було заказано. Цареві Олександрові II самому вкладають в ус¬та знамениту фразу: .Треба дати волю зверху, иокн її пе здобуто апнзу". Страх перед „волею знизу" захи¬тав до того часу непохитні мури крі- иацтва; почались практичні заходи коло визво.іииия кріпаків з пової неволі сгн- иетької. Справа провадилась, правда, старим бюрократичним шляхом і осеред¬ком праці були бюрократичні комитетп, де й закипіла боротьба між прихильни¬ками та ворогами реформи. Громадян¬ство властиво не мало ги пеї безпосе¬реднього виливу, але Поки там, па торі, вагались та сім разів одмірювали, не знажпючись ніяк одрізати, повстав дуясиїі визвольний рух серед тієї частини інте-лігентного громадянства, що давно вже иа кріпацтво давилося свідомо й пеші- виділо його з усієї душі, та тільки мало уста замазані, щоб ширити сяою Ганпя- бвлову присягу поміж ширшими кругами людиости. Визвольний рух знайшов при¬тулок собі в письменстві. Друковане слово, що вперше зітхнуло вільніше після божевільної цензури попереднього часу, взяло на себе велику мисію спопу¬ляризувати визволення кріцавів із нево¬лі на такій основі, на якій зручніше бу¬ло б народові ставити будівлю нового жаття. Скасування кріпацтва було Тоді кардішальїшм питанням часу, инташіям над питаннями; всі інтереси, думки і діла кращих людей в Росії сконцентру¬вались коло його і все сходило на те, що Карфаген кріпацтва, ота твердиня старого ладу повинна й мусить унастг. Поступова частина громадянства не мог¬ла скласти руки аж доти, доки сирав- диься Ганннбалова присяги, що иею заирисіїглнсь були проти кріпацтна ще кращі в Росії люди 40-х років. І ог по¬ки в бюрократичних комитетах змагали- 8Я за реформу, вагались, інтригували, вигадували, щоб і кози були цілі та й вовкам без поживи не лишитись,—тут, серед громадянства, народилися цілі ла-ви ідейиих борців за повий лад. Одним із кращих здобутків того руху е україн¬ському письменстві її були „Народиі оповідання" Марка Вовчки. Українське громадянство і письменство того часу що до кардинального иункта життя маля вже. правда, де-якяй досвід і свої славні традіції. Ще на початку 40-х років залунав був голосний Шев¬ченків протест проти кріпацтва і гнійне слово його про „людей неситих" про¬бивало мури і ростоалюаало кригу в серцях па Україні. Так само якийсь де¬сяток років перед парождеппям визволь¬ного руху викрито було в Київі адміні¬страцією славне Іїирвлп-Мефодіевське брацтво, що найбільше уваги в проектах і планах своєї праці клало іменно на боротьбу в тією огидною формою життя, коли за підвалину йому була неволя і кріпацтво. 1 хоч брацтво загинуло перше, ніж виявило себе реальною працею, хоч голос Шевченків замовк серед пісків безводної пустині, та „ие пропала їх слава", як співають у иіспі: традиція боротьби з кріпацтвом ие завмерла і за¬раз виявилась, скоро обставини дали то¬му вмогу; голос українського громадян¬ства залунав в унісон з голосом усієї поступової Росії. Твори Марка Вовчка з цього періоду й були тим голосом укра-їнського громадзпетва в найпекучішій справі часу. І надто характерно, що во¬ни вийшли 8 падра Кпрнло-Мефодісвсь- кого брацтво, бо хоч би як дивились ми на авторство в них Опанаса Маркевича, але безперечно одно принаймні, що цей колишній бритчнк шіхоиаіі велнкоросіяи- ку Марію Волинську па ідеях брацтва і спрнчшшвоя до того, що спій протест проти кріпацтва вона понесла МІЙ; люде ІІІД епігон українстви. ідейна атмосфера брацтва найкраще виявила себе в тому протесті проти кріиацтва, а яким висту¬пило перед світом українство, і твори Марка Вовчка були може єдиним безпо¬середнім результатом широких пла'иіи. що обмірковувались у Київі р. 1846—47 на товариських зібраннях. Марко Вовчок був доброго батька дитина...

Кріпацтво доживало останні дні свої, але в передсмертній агонії воно все ж таки змагалося проти реформи, силку¬валось обрізати її, дати як иайменьше, щоб собі як найбільше зоставити. Тим то боротьба з ним не була зайвою і ця остання спотнчка з конаючим ворогом пабірає падто великої ваги па потомні часи. Треба було борцям за право мн- лійонів кріпацького люду зібрати фак¬тів для акту обвнновачеиия проти без-душної системи гнобительства, і списав¬ши самий акт, виявите його перед гро¬мадянство, на останній суд якого рані¬ше чи пізніше мала перейти справа. Твори красного иисьмонства, з побуту і життя кріпаків і були там актом обвн- иовпчення проти душогубної системи; на підставі безперечних „людських доку-ментів" вони освітлювали справу всіма сторонами, вияснили становище кріпаків та потреби їхні, малювали в них насам¬перед людей з людськими думками, по¬чуваннями й потребами; людей, у яких кривдою одібрано всі права людські іі яких иовериуто на худобу, на бидло, що но своїм життям живе, а тим, яке йому загадають. Такі твори будили серед гро¬мадянства обурення іі огиду до страшної всенародпьої кривди та спочуття до її бідолашних жертв і витворювали той УОХ рориіі, який сміливо вже міг заявити ари свої бажавші. Коли ми а цього по¬гляду иолняимось на тодішні твори Мар¬ка Вовчка, то ми одразу побачимо, яку вагу вони мали для наростання визволь¬ної ідеї серед українського громадянства, а разом оцінимо й ролю їх в історії на¬шого громадянського руху та знайдемо місце на сторінках українського пись¬менства.

Кому тільки з сучасників доводилось говорити про „Народні оповідання", всі в один голос визначують вагу їх, як художнього протести проти кріпацтва, проти нелюдського, мовляв, поневолення людей людьми.

Господь послав
Тебе мам. кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих,—

пише в поезії „Марку Вовчку" Шевчен¬ко, поиережаючи своїм епітетом „облн- чнтеля жестоких людей неситих" при¬суд присяжної критики. А ця з одного боку рівняла Марка Вовчка до знамени¬того автора „Хатини дядька Тома", ВИ¬ЯСНЯЮЧИ ТОЙ фурор, що викликали були „Народні опоиідапия" (Драгомаиов); з другого—добачала в них „велнкія сили, таящіяся от, народі и разние способи ихг проявленій подь вліяиіем'Ь крі.пост- ного права" або ставила їм у заслугу не аби-якт те, що вони будили „сознаніе великой роли иародньїхь массь вь еко¬номії! человЬческахь обществг" (Добро- лгобовт,). Навіть з ворожого табору голо¬си з свого погляду справедливо оцінили твори Марка Вовчка, назвавши їх ,,мер- зостио-отвратптольньїми картинками" за сувервй првсуднад панами „дуіпевладіль- иамн". Я не знаю, кому само цей епі¬тет належить, бо вичитав його з статі Добролюбова, а він автора но називає, але конче вважаю потрібним його навести для характеристики творів Марка Вов¬чка, бо раз те, що огуда ворога ниоді більшу ціну має, иіаі хвала приятеля, а друге—епітет цей дуже добре з пегатив- иого боку малює те вражіиия, що зро-били па сучасників „Народні оповідан¬ня". Це агещтепіит а еоаігапо їхньої безперечно великої ваги, це добрий ди¬плом, іцо видали авторові самі! вороги реформи,—усі оті Скарятиии й шипі крі- постники іі 1а блаженної нам'яти „Вість" аж до „ньші благополучно вдравствую- щихг" .Граждапипа", „МОСКОВСКИХІ Ві¬домостей" та инших темних, вохких та смердючих льохів, звідки раа-у-раа на все яопе пускають .щит, позмінному”. Усціх поріиого дебюти Воачкового був. значить, повний і, ио правді кажучи, за¬служений.

III

Переглядаючи в першу чергу ті опо¬відання Марка Вовчка, в яких змальо¬вано кріпацьку долю, ми бачимо, що вони більш-менш повно І всіма сторо¬нами дцоцлюют), аштїя-бідуваиіш крі¬паків, так Шо за гуртом, не вважаючи на свою есквз'ність, дають цільпу, гарно роскладВпу і Ковну картину того життя. Важко робиться, на неї дивлючясь; ми¬моволі жахом, слійьми, гнівом віє від тих „кротких" сторінок, па яких поза-писувано у Марка Вовчка ті кривдп страшеяві, що ванодіювано кріпакам. Ще й тепер нноді прихильники кріпац¬тва, іцо' тихцем зітхають за ним аж по сей день, запевняють, що само по собі кріпацтво не таке то вже й лихо, що теоретично можливі і на практиці бу¬вали добрі пани, які „по-батьківському*, мовляв, иоводялнся з „своїми людьми* і черев тс, говорять вони, кріпакові на-віть вигода була, бо під рукою дбайли¬вого доброго пана він мав захясть і оборону про чорний день. Що, мовляв, і по тій волі, коли вона од голоду не за¬безпечує. Тоді, коли кріпацтво аавзято оббровяло своє іствовавня, таких іділлі- вів було далеко більше і їм Шевченко присвятив своє огневе „Як би ви знали, паничі*. Вовн малювала кріиацтво ро¬жевою картиною патріархальних відно¬син між добрим пішов та слухняними, покірлпвими людьми, що черев своє олухнянстао та покірливість живуть у достатках, пе знаючи лиха та біди. Мар¬ко ВОЕЧОВ па дрібненькі скалочки роз¬бивав цю брехливу іділлію,—і пе тим розбиває, що не бачать у жвтті добрих панів, а як раз тям, що виводить на очі читачеві між лишим і їх, показує життя кріиака під рукою доброго пана. І поглянувши на те жаття, мусиш упев¬нитись. що кріпацька недоля од осіб ие залежала: чи добрий пан, а чи лихий— кріпакові однаково зле за папшннн. Чим, нанр., ріжниться життя т недоб-рого, .як той ворон хижий-, пана з оповідання „Одар’ка- від життя у „су¬мирної* панії або гуманного пана в „Інститутці*? .Хоч папі й не зла була, —росказуь кріпачка,—а все часом попоб'с („Ледащиця*), а в кращім разі добрий пан „по б‘е, ке лав, та нічим і пе дбає" („Інститутка*). Та того й мало, „що паня добрі,—які ще {пане нята будуть! Та й добрим треба годити, і в добрих загорюєш для себе хіба трн- ступиі землі аа домовину, а в лихих... то нехай Господь не доводить і чути!.. Годі іі згадувати таке!" („Козачка*). Марко Вовчок дай правдиву картину страшного життя кріпаків і у добрнх павів і цим переносять питання а вузь¬кого грунту особистої моралі па широкі простори соціяльпого ладу; сулвтг. не окремих особ „неснтях", а цілу ту систему, що „неситість" викохала й вигодувала. А система така, що навіть добрий пан, який піба-то во людському поводився з „бндлом11, ніколи таки не забував, що він—пап, а то—бидло та що від пава до бпдла „дистанція огром- наго разміра*. безодня, якої /іі засипа¬ти, ні переступити. Необмежена власті, над людьми, кажуть, однаково демора-лізує і тпх, що шию гнуть від тією в-ізстю, і тих, шо їздять на чужих зіг¬нутих шиях, бо вона витворює отруєну атмосферу, якою однаково і ті і другі диіають, а двхаючн вбірають в себе от рутне повітря. Марко Вовчок не раа малює цю загальну атмосферу отрута і гнилизни, малює з того ногляду, що реакційному критикові надихнув для „Народиіх оновідішнів* епітет „морзо- отно-отвратительпьіхь картвпокь". По¬гляд той—інтереси карода і через це в тих картинках маємо просто таки доку¬менти величенної вага :> страшної епохи лгодовладства. Я наведу тут кілька та¬ких картинок, давши слово самому авто¬рові, бо він краще роскажо. Вільна козачка Олеся віддалася за кріпака; молоде подружжя другого дня по весіллі йде „папам поклонитись".

Не почула Олеся ні нравіту. пі совіту, апі любого та веселого погляду не,побачи¬ла. Пай» такі якісь сердиті, а горді—аж надимаються. — .Будь покірна, — наважу¬ють,—та до роботи панської щира!*—Г чуд¬но, б сумно було Олесі таке слухати! А далі Я страшно стало. Це снравдошии яе- вільніша вона буде!... і марио Іі літа мо¬лодії перейдуть^ марио нишипн краса зі-в'яне п що-доноій тяжкій роботі—у неволі.

Ідуть до господи вулицею,--як жо глухо та сумно но селу. Боже милий! Спом'янула Олеся: було вона в своєму селі йде—той привітає, другий на здоровля Спитає, де котрий пожартує, питий станс та свій сму¬ток—жаль повістить; і старі гомопять, і мо¬лоді, і дітвора бубонить. Було тільки сонця краєчок засвітить, уже Л брак, і дзвяк по селу, рух, стук—живий люц! А тут, хто і стрінеться понурий, неговіркий. ІІИЧПЛО- вятнй. Свекруха рада Олесі, як рідиій дитипі: по знає, до іі посадити, як иожануваїн; та всо не розвеселить вона Олосиабго сер¬денька. Була стара вже, до того ж змуче¬на тяжкою працею та недостатками, то й неселоі мови од всі но почула молода не¬вістка. То роскажо яку пригоду людську, то на своє безщастя н.тачсгься, тільки Вдо¬брить, що той сузіт, ніби вже в цьому пнш- пому, красному світові пеми ві добра, иі краси, апі правди (.Козачка*). Таке було перше вражшня людині, що Із волі зайшла у цей льох, де .ні добра, ні краси, ані правди" нема, Та що далі, то гірше. Чоловік на иашципі раз-у-раз, „як гість до дому навертав"; пан оді¬брав хату Й перевів до двору, а пішлп дітя та попідростали—поаабірав іх до по¬коїв служити, де їх щоденно поштурку- ють: „що-дия діточки її, як бубон, зби¬ті*. Потім чоловіка в чужу сторону за¬везено, а вільна колись козачка—„все на панщині, п роботі*. Далі ії дітей од матері норозбіралн. паче анкохила вона їх та виростила ,,лихам людям на пота¬лу", а саму матір, як до робота стила нездужати, вигнали, щоб дурно хліба папського яе їла. Пішла козачки по най¬мах попевірятнсь; напитила була раз і добру службу, ти як обернулись до папі за дозволом, то ця Іі звеліла :й увесь заробіток оддати, бо '„мені, каже, треба ще П більш від тебе. Ти яку-пебудь сви¬тину нпхопиш, та Я байдуже, а нам тре¬ба житя по-людськи". Та як жила пла¬чучи, в гіркій еамотигі, так плачучи (і померла козачка, що послухалась серця 0 пішла за кріпака. Цо історія цілого життя однієї з мв- лійопіи людини, мало не од колиски бук¬вально до самої могили. Страшна історія 1 страшна як-раз своєю простотою,— просіотою, певна річ, для того часу, ко¬ли мождвва була ота страшна простота. Марко Вовчок часто бере сюжетом для своїх тнбрів ціле життя, починаючи од того часу, коли терня кріиацва заженеть¬ся в ногу людипі на її життьовому шля¬ху і вже до віку її окаліч ить. Осі, Гор¬ни™—„білолиця, гарна і весела, а пруд¬ка, як яайчнк: і в хп-Й, і па дворі в'єть¬ся, порядкує, господарює, і сміється, аж геть чутно її голосок дзвенячий" („Гор- пнна"). Це терня ще пе ввігналась їй в ногу. Та от уродилась у неї дівчинка: кохає та пестить вона свою первісточку, в рук яе спускає, навіть иа панщину а собою бере. І тут її терня такн спіт¬кала. Тут умер наш най; почав молодий гос-подарювати. І старий був иедобрпй, и цей такий лихий, що нехай Господь боронить.' Тав людей жене—гірш як тих йолів. Оце три дні панські одбудем, а четвертий аа подушне, п'ятаиця Я субота якісь толочні повидумували. А ява толока! Не то страви, та й хліба ие дають. День при дні робимо. Іїершо все сподівались: молодий пай було добрий, та П дізідалп собі доброго! ВШ був по діжо багатий, а жити иишио, у роско- ші великій хотілось, ио-иапськп. Що йому до того, що люде було па инві падають? Вій собі то ковей заведе таких, іцо икзЧІі, то коляску куипть иовсиьку. го у місто по- іде—там втратиться. 'А иам іще було ка¬жуть сусідні папки (воші заходить часто з чужими людьми в розмову, а епос, то б'ють так, як і великі [інші—аби рука досягла): той кажуть було: „Десь у вис тепереньки май добрий дуже! Так говорить, що аж ли¬хо! Що мужвків треба і наук учити, і жа¬лувати. і пе знать що! Десь його мудро лу¬за' навчено!* А це справді-перше говорив, що й хптп ваді нгістаплю у три віконця, а потім, то й старі розпалились. Може його й на добро вчеио, та мабуть папську істоту не пере¬робиш. ІІсс село як за стіцу засунулось: такі смутні всі, що сумво П глянуть. Тільки Гор¬няті трохи веселопькп: тішиться милою до¬нечкою, то й про громадське лихо забуває. Весела молодиця вже накололась на терня, але воно ще не роз'ятрило її но¬ги. Та от занедужала дитина, однрошу- еться Горинва од панщини, так де там: і її пак ие пустив, що іі дитину звелів додому однести, щоб панщини робити не перебивала. Дішіии скопала, а мати ума троиулась. Друга кріпачка, удова („Два сини*) мала два сипи; тішилась вона дітьми, доглядала, до розуму доводила, спови¬лася вже невісточки, „як ластівочки, со¬бі па втіху*. Та піш.та ЇЇГсподіванка за некрутами: стали на норі хлопці, то пан і віддав обох у москалі, там і загинули вони. Знов сама воотвДьсь стара мати в убогій хатині. І,—згадує воиа,— тільки мені Я потіхи, що коли присняться мої дітки: Та все сняться воші маленьки¬ми, а парубками и і коли ви присняться. І як.живіі попи стоять перед душею мо¬єю: Андрійко веселий, кучерявії», ніби по хаті бігає ти гомонить, а в хаті яспо-яової Василько вал квітками та зіллянн сидить, залумився... Прокинусь пусто! Робота дожидав: тре¬ба жити, треба діло робити, треба терпіти горенько... Живу... Дивлюсь, як хата валиться; чую. що б сама я вилом припадаю, —якось ту¬манію, паче жива у землю вхожу. Ну, цій вже недовго ряст топтати, але ось—Одарка, що іще Іі літ не дій¬шла („Одарка*). Наглянув оин її, а він недобрий був. Пч тим би згадувати, та луччим иі за що. У нас чороз річку іутіркоаачнй віявшій,той козаки його стереглись, як огшо. і обходили, бо тяжко іх цривдив; а що вже ми, крепаки, натерпілись від його, то нехай Іосцодь боронить всякого хрещевого чоловіка! Бу. до. як стрінеш його, то біжиш ве розгля¬даюча—чи гора, чп пиз—аби розминутись. Найбільш його боялись дівчата. Не один вік дівоцький веселий вій стратив. А що йому вдієш?.. Іде було _ар селу хмурий, сердитий, то й поглядаЄ туди сюди, як той ворон хяжвй. Й Одарчнна історія пе довга і вся перепита страшною простотою відноснії за кріпацького ладу. Наглянув її пан і пішла вона на поталу старому ласунозі. А натішившись та награвшись до схочу, він збув її в чужу сторону, де стоптана квітка не довго пишалася. Оксану („Отець Андрій*) од такої долі врятував тільки непослух кріпаків, що силою одбилн не¬щасну дівчину з панських рук і звін¬чали з коханим парубком, але то ще хто його зиае, чи не накололась Оксана на призначене ЇЙ и житті терня по шлюбі. Зате Настя Чайвївїіа („Ледащиця") сама иішла на всо, занедбали і честі, свою, і сором ДІВОЦЬКИЙ, аби тільки визволитися з того страшного, під'ярем¬ного д:нгтя. 1 їй не було іншого вихо¬ду. Жінка, од якої йде оновідания, за¬стала якось Настю, що нона, затулив¬шись руками, рндао-ридас,—аа; зади¬хається.

— ТЦо тобі, Насте?—питаю.
А Чайчихв тільки глянула на дочку, нічого не сказала й сіла
Що лобі?
Настя мові в вікво показує, ла удпцю киває.
— Що там голубко?
— Там люде’—похрпкиуля.—Живуть, хо-дить собі, на Божий світ дявляться, а я отут-над чужою роботою пропадаю.
О, пташко!—я вмовляти,—хіба в іх горя немає, в тих людей?
— То Що горо? Я горя но боюся!... Мені гірш: я ие зиаю иі горн, ці радощів: н мов Канів), тут каминію.

І нещасна дівчнка свідомо пускається на поневіряння, на знущання в тій на¬дії, що хоч за таку ціну зможе купити собі визволення в того тупого іканотіц- ніі. „І знайшла вже я,—хвалиться вона матері,—чоловіка, що мене визволить... Напевне вам говорю, що визволить... Будемо вільні, станемо жити; на самих себе робити, будемо за Його Богу мо¬литись... Хоч він тепереньки й знева¬жає мене і од люд-й мене не криє, та нехай!.. Я йому, матінко, дякую, я йому, матінко, шіяесепько кланяюсь у самі ноги*. 1 хитаючись між надією і зневір- рлм, Настя зовсім звелася—і дитинку занедбала свою, пнтн почала, бо. „уп'юся я, своє лихо засиплю,.. А в тверезої лнхо обік мене садить, лнхо мені в ві¬чі дивпться". І так міцно у неї до ку¬пи стулвл&сл думка про волю з шинам чадом, що коли сподівана воля таки прийшла до неї, вона собі віри ие дій¬має: „люде добрі,—простогнала,—чн л вільна, чи я тільди п'яна?"

IV.

Такий оце був зміст отих „нерзостно- отвратительїшхт, картииокг". то появип світові Марко Вовчок. Вони, пігде прав¬ди діти, іі справді таки „мерзостпо- огвратнтельньїя", тільки не а того боку, на який натякав реакційний критик. Що воші такі вийшли, не автор винен, [ оо він тільки те, що було в дійсності, змалював артистичним пензлем своїм, а Нічого, мовляв, на зеркало нарікати, ді ли морда скривлена. А що морда у кріпацтва була дул.е й дуже скривлена, т» ще з ошкнреяимп хижо вовчими зу¬бами, на це ми маємо силу історіїчпнх фактів, які буквально оправдують кар¬тину. що змилював Марко Вовчок. Га автор не 'Обмежився на тому тільки, що кольористо змалював фактичне стано¬вище кріпаків,—він пробує підняти за¬вісу й з того, де виробляються оті, мов¬ляв словом цариці Катерини, малі тира¬ни, в якій кузні гартувать вони овій дух і серце на лихі вчинки. Цю ширшу картину знайдено в оповіданні „Інсти¬тутка",’ яке проф. Петров справедливо ставать у центрі всіх творів Марка Вовч¬ка в кріпацького життя.

До старої данії вертається з іистигу- та онука гарна й моторна панночки, і незабаром иочниае верховодити і бабою, і вспи її живим та неживим добром. З яким а;е багажем іінступкла на арену життя і орудування кріпацькими душа¬ми ота ианна, чого її навчено? Вона про де сама оповідає. — Ох, бабусечко: і пореїв, п мучено пас, та псе дурницею. І те вчи, і друге, (І деся¬те, П п'яте... товчи та товчи, та П топчи!.. На іцо мені те звати, ик ио пебу зорі хо¬дять або як люде живуть по-за морями та чи в іх добре там. та чн п іх водобре том? Аби я звала, чим мені небо між людьми локазатя!

— Та назнось же вчаться люде, моє зо¬лото' От і наші пашючки—ва що вжо бі¬дота та (1 ті верещать по французькії.
Е, бабуню!— змщеаетила паиііочка,—до Аравпузькоі мови і до музики добре Л я бралась; танців тож. Що треба, то треба. На це вже кожний уважає, кожен і похва¬лить- а все шіше-тільки морока, і чисьта « забудь! І тим. що вчать-нуда, і тим, що вчаться — біда. Багацько часу пропало

0*г"чям напхано голову отій гарнонь- й лялечці. Не ДИВО, що вона тільки й дви мас, що про модн та вбрання, льки гулянки, тайні, музики та пани¬чі В беЗКЛОПІЇ'ИІЙ голівці. ІІЄ диво в те, що зараз же зробила вона й людям усім пекло, та й коханому чоловікові заливає ва шкуру добру порцію сала, не даючи йому спокою своїми примхами та коверзуиаишім. Але разом з там лялечка тямить до-іцо П по-за танцями та мода¬ми; вона не така вже наївна, не вважа¬ючи на всю свою ефнрність, щоб навіть, у коханні задовольнитися принципом— „сухарі з водою, аби, серце з тобою". З тобою, то з тобою, але сухарі та ще з водою—брр... бо от коли перед шлюбом бабусечка подарувала нашій лялечці доб¬ренький маєточок Дубці, і коли жених попробував був глянути на подарупок з погляду закохапого—„садок, мовляв, зе-лененький, квітчастий", то лялечка зра¬зу ж поставила справу на належний грунт: „садок зелененький, садок квіт¬частий... Ти—згадай, серце, які Дубці дохідні." Про „заморську нісенітницю" вона в одно ухо впускала, а в друге ви¬пускала, а от про доходи добре пам'я¬тає, бо в гарненькій голівці сидить прак¬тичний розум Коробочки. І чоловіків ху¬тір вона нуіидко ио своєму приборкала.

Здається, що и хуторі тихо П мирно: цві тс хутір і золеЯІв.І Коли 0 же поглянув хто, що гам коїлось, що там діялось' Люде про¬кидались І лягали илачучн, цроклвнлючп. Усе пригнула по своєму молода паві, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізпаЛшла. Каліки нещасливі, дітн-крншепяточки і ті в псі по гуляло. Діти сади замітали, ішдикіп пасли; каліки иа городі СИДІЛИ, горобців, птаство ПОЛОШИЛИ, та все ж то те якось уміла папі приправляти доріканням та тор- дуваивя.ч. що справді здавилось у •яке ді-ло каторгою. Стоока наче вона була: все бачила, всюди, як та ящірки, по хуторі звивались і -Бог іі виаї, що в ііі таке було: тільки цогляпе, то ВІСІ є за серце тебе рукою здавить.

Чепурне личко вже опшірилось вов¬чим зубом, а делікатна ручка простягла¬ся по „доходи-. І може найгірше те, що папська воля не тільки на тіло кріпаків мала силу, а й душа од неї пе схова-ється,—ті найглибші, наіііатішиіші сто¬рони життя, в яких людина хоче бути сама собою, в яких вона шукає собі ви¬щої відрада іі шпїхп. До всього достає папська рука, все зможе .душвплад'Іїлец-ь" оплювати, опоганити і в саму душу „сво¬їх людей залізти з чобітьми. Що може бути гірше від такої, напр, картинки. Дівчина, що оповідає про панію-іистнтут- ;:у, полюбила парубка з двораків; зрідка урвавши якусь там хвилину, вона поба¬читься в ним, поговорить і—„весела ду¬ша моя і світ мені милий і таке в світі гнрпе все, таке красне". І от саме під час такого блаженного, тихомирного настрою—панська увага: „що це тобі? чого це так розчервонілась, наче хто вибив? Чи, молю, що вкрала?" Думаю, що ио цій мові „усе гарне та красне" в душі кріпачка .мов дим розлетиться, а нато¬мість жаль пекучий та глуха злість обій¬ме і холодною гадюкою стисне за' серце. Або от іще картинна—як стара пані до сперти готується. Не хотілось дуже їй умірати!. Усе молит¬ви, святе письмо читала, по церквах мо¬лебні правила: свічка перед богами невга¬симі палали. Якась дівчинка по дошільиу. вала, то погасла свічечка,—веліла дівчішку ту впсіктв:—„Тп, грішипце. і моєму спосон- пю шкодиш!..-

Кажуть, що високоморальні й сором'¬язливі дуже матрони римські з великого роду не соромились розбіратися її сідати в купіль на очах у рабів. І це було зов¬сім натурально, коли зважити па тодіш¬ній погляд ва раба; раб—то річ, в кра¬щім разі худоба печуственна, а чого з: худоби соромитись? Так само дивились на кріпаків і наші пани, а через те. про физячпе оголення покажу—оголяли свою, душу від усяких моральних поввннойтей що до кріпаків і так ач паїигеі похожа- ли иа очах своїх людей. Цікавий зразок такої голої душі показано в „інститутці", коли панн при дівчатах—кріпачках про них таки її роямопу розмовляють: „говорять собі, иепаче про коней або що-,—каже оповідачка, що сама стоїть на тій кін¬ській тропі. І ні гадки їм, що „копі- все ж таки миють од природи дар розу¬міти людську мову й цікавитися своєю долею, як римський раб може почувати так само, як і внеокородиий Кай Юлій Цєзарв, бо таку ж людську натуру має. Але досить того, що матрона його за річ уважає—значить, можна при йому д: гола розібратись; досить і папііім ди¬витись на дівчат, як иа коней, щоб за коней їх трактувати. Опе пригнічування, абезжиилюванші людської особи, коли її зведопо навіть не до „пальця 8 ногв", пк говорить один з Шекспировпх персо¬нажів, а до пежнвої нечуствеяпої річі — це, може, було найгірше за кріпацтва, як і взагалі за всякого поневолепия.

Це був той групт, на якому (і виро¬стали усі оті пишні квітки нечувцної лютости, якими так рясно процвіло було кріпацтво; ні зла, ні добра воли окремих людей тут ніякої ваги не мала. І харак¬терно, що залізапня в підвладну душу з чобітьми та моральне огодюнашш часто не виходять з будь-якої потреби, зде¬більшого це просто результат мехапіч- них поглядів, того традиційного нехту¬вання людською особою, яке надто роз-вивається в гострі моменти поневолення людського. Може бути, як бо можновлад¬ці брали під розвагу те, що підвладні про них можуть думати й говорити, во¬ни більше б па пах зважали Іі не так безпечио оголяли себе, часом, може, по-стереглися б до яких занадто вже одзар- тих учинків своїх, бо кому ж охота сві¬домо голому ходити? Адже я: і перші люде за часів райського пробуваний до¬ти не видалися нагота своєї, доки сві¬домість про це не закралась у їхпі го¬лови... Та в тім то й річ, іцо одірвптнсь так рд свого, становища, вирости так иад загальним грунтом попеиолеиші і занедбаний людської особи можуть хіба зрідка більш чутливі люде, що закушто- вали овощу з дерева пізнання добра і вли,-иони, хоч сами зросли на грунті поневолення, робляться тоді найзивзяті- шимн його ворогами. Величезна ж біль¬шість оголяється собі, не думаючи іі пе гадаючи про свої вчинки і навіть у гад¬ках не покладають, як гидко виглядають Воші в райським у костюмі перших людей. .

Може кому небудь з читачів здаетьсп, що я занадто довго спиняюсь на аналізі кріпацьких відносин у Марин Вовчка. Що тим, скажуть, кріпацтво! Ііуло, мов¬ляв, та загуло і вже Й кісточки „інсти¬туток" ти ішшпх „людей неситих" зо¬тліли, і слід їх згинув. Шкода й заходу про це говорити, єсть у нас справи до¬шкульніші... Я не можу на таку думку то до кріпацтва иристатп. Загусти—во¬но то загуло, але. що до слідів його, то це не така то вже певна річ, як здаєть¬ся. Скаасу більше,—подекуди в тому, що оце свіжо у нас діялось і діється, вправ¬но чути гірку одрижку старого, ніби то помершого й затлілого кріпацтва. Я пе говоритиму про пониження і занедбання людської особи, через які трудящого чо¬ловіка й досі мають ва річ, за худобу, що норед цими і а райському вбранні повелпчатнсь не сором. Це 8‘явнще таке широке та складне, що -в йому можна не тільки од кріпацтва сліду шукати, о Йод загал ьйого нашого громадсько-економіч¬ного ладу. Я шз„му поодинокі факти з нашого найновішого життя і заиитаю: хіба не одрнжка кріпацтва ота чудна та днина теорія, висловлена в Думі устами російського прем'єра про перевагу Інте¬ресів 130 тисяч земельних власників нвд інтересами 130 ммлійоиіп безземель¬них працьовинків? А оті претензії на кероваппп державно-громадськими спра¬вами, що заявляє, і з реальппм успі¬хом, який небудь „совіть обьединеяна- го дворянства"—невже це не слід крі¬пацьких відносин? А московські з'їзди, на яких „зубри" ревуть і мукають на всю силу своїх зубрячих горлянок про культурні заслуги „нашего первенствую- щаго свсловія" і через не вимагають со¬бі охорони і СМІШНИХ цистіонів—це тіль¬ки зітлілі кісточки?,, Не треба багато міркувати, щоб у згаданих фактах поба¬чити звязкн з кріпацтвом. Воно загуло тільки в своїй чистій формі, як держав¬но-юридична установа, але в фактичних відпбспиах, у пережитках, у звичаях во¬но любісенько дожило й до наших часів, тільки підмальовано вверху цінними, більш сучаснпмн теоріями та змагання-ми. 1 як що „зубри- мають такого па- хабности, щоб галасувати прилюдно про спої заслуги та величатись культурністю своєю, то треба а; голосно і виразно по¬казати в минулому ті заслуги, і той грунт, па якому зросла їхня' .культур¬ність". її 11 говорите про свого культуру —будьте ласка: ось тінь Одарки, тінь Горппнп, тінь Пасті Чайківнв—вони мо¬жуть посвідчити, бо ту пашу культуру на своїй шкурі дошкульно зазнали. Ви пишаєтесь заслугами і вимагаєте за їх од „отечества" реальної дяки,—чудеовбі ось козачка Олена, ось удова, ось її сн- ии-некрути,—вопи ваш! заслуги на влас¬ні очі бачили (тнм більше, що їх ви не соромились і до гола перед пнми розбі- рались) і роскажуть, якої ви за них дя¬ки варті... І коли у „зубрів" така пам'ять коротка, коли вони здавпа куль'- тииовнипЯ і викоханий вовчий зуб хо¬чуть доточити ще лисячим хвостом, то пе вадить же хоч вряди-годп згадувати про той грунт, на якому викохалися і вовчий вуб, і лпсячнй хвіст, пк якому зросли нащадка отих „інституток44 та паній, що давали хлости за погаслу свіч¬ку: „тп, мовляв, грішнице, і моєму спа- сепню шкодиш". Так само й нащадкам грішниці, що власного спиною поновляла право старої нації на спасений, треба знати спраижню картину того ладу, коли за панське синсепня відбувала кріпацька спина. І з цього погляду оиовідаїши Марка Вовчки варті великої увага, в цього погляду не шкоди па них часу затратити: це не пропащий час і вік па себе виплатить... А чороз то обернемооь- но знов до нашого матер'яну.

V

Який же настрій був сірої маси— отих мнліонів кріпаків, що му СІЛИ МОВ чки давитись, як На очах у їх похожа- ла, скинувши з себе моральний образ людини, ота горстка людей, іцо посідала кріпацькі душі? Чим жили оті поневоле-ні люде? Говорилося аноді, що кріпаки тупо несли своє ярмо, звикли до його, і давіть не уявляли собі вашого становища. Марко Вовчок дас пишу відповідь. Вій показує, що хоч бн до якого отупіння доведено людину, але житій дух у ній І ЖИВИЙ ІМОШІО СВОЇМ ПОТЯГОМ до волі. Через те всі оповідання вашого автора-де немов один заклик до визволення людей з не¬волі. .Воно, кажуть, привикнеш!—гово¬рить про це одна з кріпачок.—Ні!... Втомилася терплючп, то іі здається то¬бі, що всо тобі байдуже,—та разом про¬кинеться лихо" („Ледащиця"). „Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку крив¬ду терпіла і не озвалась!"—аж грі.мае на одного проповідника слухпянотва кріиак иапії—інститутки. І справді, під покривалом териіпия, слухшшства й ао- кірливости в душі кріпацькій найглиб¬ше жила надія на волю, тільки одна во¬на іі ясніла далекою—ох, якою далекоюі —зіркою і манила й вадила до себе. Рівняючи до кріпацького, усяке инше Життя щастям здавалося. „Господи ми-лий!—промовляє одна з тих, що пощас¬тило занадто давіть дорогою ціною діста¬тись на волю,—яке ж то життя тоді на¬ше було! Хоч і з бідою, і з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зітхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й ноепжу і поговорю—нікого не боюся; робитиму, чи лі—ніхто мене по присилуй, ніхто не займе. Чуюся на душі й иа тілі, що й я живу" („Інститутки'). Подумаєш—Он якого раю молодиця доскочила, а то ж тільки і всього, що чоловік її у москалях, а вона по наймах заробляє. „Служу, наймаюся, заробляю,—каже вона.—Що наша копійка? Кров'ю обкппіла! Та ви¬коли й мені так легко, так то вже ве¬село стане, як подумаю, що аби схотіла— зараз і покинути ту службу вільно. По-думаю такеньки—і року добуду. Якось розважить мене, підложе та думка, що вільно мені, що не звязані руки мої,— Це лихо дочасне, не впине,—думаю" („Інститутка"). І бідолашна .молодиця, та ґі сам автор—це ми зараз побачимо— дуже добре тямлять, що то значить слу¬жити— „ледачому годити", та що це ли¬хо перед кріпацтвом, перед неволею до¬вічною! Думками про волю тільки Л жи¬вуть кріпака у Марка Вовчка, надія на неї тільки Й держить їх на світі і вопн готові здобути її всякими способами— то просто втікаючи од гапів, як Иааар („Інститутка") то набиваючись під московську шапку, як Про- кіп (теж), викупаючись, яв Яків Харченко (.Викуп"), занапащаючи все життя своє, як Настя Чайківяа („Леда¬щиця"). На що вже, здасться, лихо бу¬ло—некрутчина за старих порядків („Два олнп“), а й вона кріпаки не лякала і часто була навіть бажаною через те, що визволяла од що гіршого лиха—кріпац¬тва. От Прокіп („Інститутка') не видер¬жав, зняв руку на панію і коли, дожи¬даючи каря, жінка відкується зад ним, усі його думки там, коло жаданої волі.

— Що ти почилим, чіл голубе? Що ти сподіяв?—говорю Лому.
— А що я сподіяв? Будеш вільпа—от що! Будеш вільна, Устшіо!
— Воля,—кажу,—та без тойо!
Так мені гірко стало.
Воля!--покрякає він,—воля! Та ва волі і лихо, і напасть—віщо по стращає! На волі я гори потоплю! А кренену хоч як щастить¬ся, усе добро иа лихо стазо.

А як вявелн Прокоп» з ирнйму, то був він ^веселий, як на Великдень". Стара Чайчиха („Ледащиця") своє визволення одсвягкувала риданням та голосінням: .Сестриці! Брати! Родино! не бороиіть, нехай поплачу! Я двадцять рокіи не плакала",—але іі плачучи вона вже ио та була понура, як звичайно.

Не було більшого щастя кріпакові, як вирватись на волю, та іі вільному біль¬шого лиха не вигадати, як у неволю по¬шитись. За панщини це пноді трапля¬лось, здебільшого, коли кріпак та брав жінку з волі, і такі подружжя були по мов страхіттям для вільних людей, гір¬шим од смерти. „За папського дочки но оддам. Лучче пехаіі іде в черниці,— навпростець каже старий Кохан Харчен¬кові {„Викуп').—Одкуплгаси, Якове,—зя¬тем будеш, а пі—поля Божа! За папсь¬кого дочки по оддам. Казав перше, з тим і тмру". Так само Максим Грімач дочці своїй хоче .вільного козака, щоб сам собі паном був, нікому не клапявся", і дочка пристає иа те, що її коханий „нехай перше визволиться" („Максим Грімач").-—Та що шке батьки, коли чу¬ли люде за повинність ставлять собі та¬кий шлюб розраяти—розлучити. Як ви-явилось, шшр., що козачка Олеся заду- мила „з кропаком ионятнея'— то так 1 забурчало по селу, мов у джере¬лі:—Як то можна! Та до ц« ютдаио! Та хто такс чув, щоб вільна козачка за кропакв віддавалась!...

На всіх улицях люде так і скують, аж по потовпляться, і всо до Одесит» хагн,—І старі, а молоді, і малі навіть собі біжать. Всі вмовляють та проекті.:—Но йди за кро¬на™, по йди! Як такого ходу, то лучче з мосту та в воду!
А нарубки оступили хату:—Но дамо діє чявл,—гукають,—це дамо! Нехай вільна козачка но закріїшщабтьси людям на сміх, а своєму селу на сором („Козачка").

Надто характерний оцей погляд наза- кріпощешія, яв на справу громадську. Здається, це діло особисте Олеснне: сто? тілось за кріпаком бутп—що ж, „вільпо і втопитись", як мовляє тут же один із козаків. Але такий вже був страх і оги¬да до кріпацтва, що особиста справа по¬вертається па велике громадське діло: шлюб з кріпаком не тільки „занапастив і дівчину, і усе її племя-нащадок ■, а іі на ціле село пляму поклап, сорому на¬робив. Ца діло чести для цілої громади і ось через віщо вона вмішується в осо¬бисту справу і ставить виразно колл і- зію між ночуванням особистим та гро¬мадськими вимаганнями, І що страхи та огида до кріпацтва не були даремні, красномовно доводить доли самої ж таки Олесі або ще Каїрі („Інститутка"), що запропастили і себе і „усе своє иле.чя- нащадок" під кріпацьким ярмом. Більш-менш ми переглянули оповідан¬ня Марка Воачка з кріпацького побуту і тепер можи» зробити де-які загальні уваги. Ио кажучи вже про добре знак ня тях обставин, серод яких доводилось кріпакам своє життя пдуганитн, опові¬даная ці визначаються колоритом щирого смутку над людською недолею та гуман¬ного спочування до кріпацького безталан¬ня, що так закрашує ці гирионькі, зграб- ііешліі малюночки, номов оправлені в дуже простенькі рамці. До своїх безта-ланних героїв автор ставиться це сто¬ронньою людиною, а близьким другом і навіть співучасником тих подій, що роз¬гортаються її його оповіданнях. Де, як і орнгинальннй стяль їх з усіма харак¬терними рясами іцнро-народпьої гутірки, зплоашть од маперн авторової вкладати оповідання в уста кому-лебудь із пер¬сонажів, найбільше з жіноти, і розгор¬таючи події, за одним заходом малюва¬ти станоашце й настрій самого опові¬дача. І парто спинитись коло цього на¬строю—гуманного, але разом і спокійно- епічного, майже об'єктивного, який, пев¬но, і дав Шевченкові причину назвати автора ононідаииів „проткни пророком і облвчитедем жестокпх людей неситих". ІІровадючи оповідання устами тих особ, що не тільки жплд в тій атмосфері прокльонів, а й па собі безпосередньо зазвали всю ваготу її, так легко було вдаритися авторові в занадто „обличп-тельивй", плаксивий той, так спокусливо присмачити оповідання цілком справед¬ливими «штатами та прокльонам;! па голови „жестокпх людей неситих', бо вони такп Л справді люті були та не¬ситі. Проте автор виявив благородну здержлнвість, давши самим подіям та образам говорити за себе і но розбавив¬ши оражіппя од пнх у неглибокій воді власних епітетів та медитацій. Художній такт, почування міри, що одні тільки й держать на прнпоці руку пнсьмопинка, ВНЯЙНЛПСЬ тут повпою мірою і воші на щастя не підказали нашому авторові гірких нарікавше, ламентацій, прокльо¬нів. В усіх творах Морка Вовчка можна знайти тільки одіш-два .моменти, коли Я .кроткиї! пророк" не видержав (та й дано було б, коли б видержав!), і вони такі характерні для автора, що я повп- пен обидва наоестн. Олесю, забравшц у неї всо, що можна було забрати, виганяють з двору, щоб „дурно" хліба по їла,—„о,— каже попа,—папське дворище! Бодай ні-чого доброго зроду-зніку* в тебе не всту¬пало" („Козачка"), До Одаркп, яку пан¬ська воля зіпхнула накрай могили', при¬водять бабу-лікарку. „Прийшла старенька бабуся, аж біла: росннталась, подивилась та (і похитала головою.—„Днтнна моя 1 нещаслива!—каже,—нехай тії добра пе , діждуть, що тебе, як пахучу квітку, стоп- і тали, а твій вік уже недовгий". („Одар- ка“). Коли порівняти форму цих нрок- \ льодів з тим, що їх породило, то вони що краще відтінятимуть благородну здер- ' жливость нашого автора, яка тільки по¬більшує вражіпян і значить досягає мети ,своєї краще, піяі підвищений топ. Бо, читаючи спокійно-епічні оповідання, читач не остається спокійним, а запиля¬ється бажанням протесту й боротьби з неволею, а це найкращії рекомендація художннм творам що до їх артистичної партостн.

VI

Одною з найдорожчих та нрародпііцвх рис оиовіданвів Марка Вовчка можна вважати їх вітальну вільнолюбна)' тен¬денцію,—оту сам) струну, що знов таки Шевченкові дала причину Вовчкову „ду¬му" назвати „вольною".

І думу вольную—о холи,
Пророче паш, моя ти доне,—
Твоєю думу валову.

Я вже згадував, що всі оповідання Вовчкові з кріпацького побуту можна характеризувати, як один заклик до виз-волення поневолених людей, але не в самих тільки кріпацьких Його оповідан¬нях ця струна брешіть дужими акорди- ми. Кріпацтво, як Вовчкові твори поя¬вилися, вже доходило,—це всім було видко, це знав, певна річ, і автор, Нн- рождалпея нові форми життя з погляду вільного, але чн вільні вояя були істо¬тою своєю?—таке питання напевне ста-вало перед усіма, хто доложав рук до того, щоб поваляти стару неволю. Дій¬сність но забарилась дати на це питан¬ня свою відновідь, яку найкраще можна висловити звісним пророкуванням ро¬сійського поета: „на місто иДпей крі- постнмх'ь люди придумають много иньїхь". Та й вигадувати властиво не було потреба, бо воин вже були готові, бо лаптя евономнтне сучасної громада вже давно їх вигадало, насамперед у формі найманої праці, що творить усі блага життя, не даючи за це наймитам навіть певного забезпечення від голод-ної сперш І от поруч кріпацької долії паралельно з нею найбільша цікавить нашого ангоро доля наймитів і після кріпацького безталання наймитівському присвячує він найбільшо евосї гуманної уваги. Віко в першому І, до речі сказав¬ши, найкращому на «шо дунку опові¬данні „Сестра" це безталання Марко Вовчок змалював з надзвичайною про¬стотою, зачепивши тут питання в тій наиівпатзіярхильїіій формі, що тоді бу¬ла пануючою. Сестра—удова, що сама про своє життя росказуе, через хатні свари, колотнечу та нелад здумала Йти у найми. Оце її остання ніч від рідною стріхою.

Полягало спати. Я Я очей но звела: обня¬ли мене думки та галка, та журба пекуча. Трудно було й здумати, що десь наймач¬кою маятимусь: Мала П худобу, і господстно своє, зросла в росивші, а доводяться служи¬ти за хліба шматок га годити, може, і лихо¬му, і ледачому кому. Трооп (і правду, й не¬правду терпіти, треба привикати. Уазяані чу¬жої сторони, яка вона е! Перебуду всякого горя й лиха! Ніхто мене не пожалує; ніхто ве сяде, не зажуриться коло меце, аиі словця любого та щирого не промовить.. Звісно, чу¬жі люде, хоч і добрі, та яе знатимуть, яка я; а я знов іх не знатиму.

І таки зазнала молодиця і чужої сто¬рони, і всякого горн Я лиха; не манула її звичайна наймитівська доля, як вшеа- зує кілець оповідання. Служу таки в тих самих паків. 1 що два місяці мені до року зіслалося. Важко, Бижс, як—ледачому годптп! Та вже ваиялась, як продалась,—треба служити! А добуду року, то ьожо дасть мені Господь, що добре місце натраплю собі—Аби схотів, то знайдеш на свої руки муки!

ДОСИТЬ иііразно змальовано наймитів¬ське бідування і в оповіданні „Дев'ять братів і десята сестриця Гали". Удова, що заробляла поденщиною, віддп.іа стар¬шого енна свого у найми; довго но на¬вертайся він до роду, а як прийшов, то (і пізнати Його було важко, бо „зробив- сн старший брат білий, як крейда, і справжній наймит", як форм улупила своє вражіння маленька Галя. Сумом проти- бас від ТИХ картинок аснття по наймах, що подає тут автор. І найгірше те, що з цього становища власне II виходу пе¬вне, бо колі) кріпакові хоч і здалека, але ясншо зорею світила поля, то наймитові за сучасного ладу ніякої надії не видко. Як вічний жид, мусить він тинятися оо наймах, од одиого хазяїна до другого, шукаючи .на свої руки муки", а разом зневаги людської, презирства, поштур- куваипя. Он старшого брата прогнав був хазяїн, але він просить матір иаіштатп знов Лому служби; такв ж сама доля жде і! япшнх, і вони мусять „зан 'ііастЯ- тясл", як говорить у цьому оповіданні автор. І, працюючи на чужих людей, наймит хоч сто разів може'завдавати со¬бі питання: „коли ж відпустить? Коли вияснить? Чи коли згладиться з світу та кривда нерівна? Чн буде полегкість? Чи вменшиться хоч маю скорботи?1' („Дев'ять братів"...)—пічого Йому не до¬можеться. За сучасного екопомнчпого ладу, що нвесь стоїть на експлуатації найма-ної праці, виходу наймитові робітникові нема, Оо це а; не вихід сіірввді, що подає цим разом Марко Вовчок, казковим спо¬собом присилувавши всіх братів „при¬сягнути зеленому гаю", тоб-то на розбій їх нустнвшн. Безперечно, що поодинокі особи з-помежн наймитів можуть і та¬ким, або якимсь нншвм, схожим чи не¬схожим спосомом розрубатд для себе за¬плутаний вузол економічних відносин, але для цілого класу найманих робітників, для економившії, мовляв, категорії, такий македонський учинок щадної ваги не має, бо ЦІЛИЙ клас не може пійтп слідом тих Поодиноких особ. Невихід це навіть тоді, коли розбою надано такий ідеалістичний иідклад, який бачимо у Кармелгока (опо-відавші „Кармелюк"). З постати цього иаиіп-легендирцого героя скористувався Марко Вовчок, щоб ізмалюватн образ борця за інтереси наймитів—бідних, но- крпожеаих за сучасного громадсі.ко- екопомн шого ладу людей. „Скрізь,—ка- а:е Кармелюк у Марка Вовчка,—скрізь, до я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботяпінх. От що мою душу розриває, от що моє серце розшарпує". „Я не зношу людського ли¬ха і вбожества,—«повідається ній коханій жіиці,— Я мушу тому запобігти! Я хочу поправити теє життя". І він повинне заиобігатв Й поправляти тим прнмитии- вим, чного мехнішчння способом, до яко¬го не раз в історії людскости бралися неглибокі реформатори, нанадаючн на зрояии якого-небудь ляха, замість тоги, щоб відрізати корінь Йому. „Рівняючи" убогих і багатих, Кармелюк не тямить, вю ковшем моря пе вичерпати, що бо¬ротись таким способом я експлуатацією усе одно, що з гндрою битись, у якої раз-у-раз виростають нові голови замість одтятих, і що взагалі не з наслідками треба боротися, а з црнчннамн лиха. Не тямить цього, очевидно, Й сам автор, і от через віщо, як особа, Його Кармелюк— пишна, роскішна фігура, що приваблює своєю щнростю й завзяттям, але як тип, як зразок протесту, як проводпрь з не¬трів сучасного лиха—він пі до чого, як лі до чого усі ті сучасні експропріатори, коли навіть і буває у них ідеалісіичшій иідклад. А втім мало указати—ні до чого, бо не треба забувати, що Кармо- дюків спосіб рівняти убогих і багатих— це похила дошка, на яку, раз ступивши, не важко вже докотитись до такого бруд¬ного низу, звідки ;! видряпатись на чи-сто повітря пе можна. Це ми й бачимо у Марка Вовчка на прикладі дев'ятьох братів, що вже не „рівняють", а просто беруть, як і в житті по тих „експропри- яторах", яких од звичайних розбишак но одріяннти, які, вирізавши людей аа ве¬черею, СШІКІЙІІІСРНЬКО собі докінчують її за своїх жертв, перед трупами побитих... Оповідацвв Марка Воячка, в яких він малює долю наймитів, надто цікаві для характеристики самого автора, бо пока-зують, що він, добре бачивши факти гру¬бого надсильотва та експлуатації, не зу¬мів охоинти їх широким поривом твор¬чого евнтеза, не зумів навіть стати по¬над ними. Через те і своїм протестантам проти сучасного ладу віп не знайшов зброї, кращої від заржавленого меча тієї самої грубої евли й перівпостп, що й ті факти сплодплаД Цікаво порівняти що до самого автора ж>го оповідання з кріпаць¬кого побуту а тпни, що ми зараз роз¬глядаємо. З кріпацтвом справа йому бу¬ла яспа, вій пе тільки бачив фикти, але аиав, що П робити з нпмп, як реагувати аа саме з'яешце, до чого і як поста роз- вязання кріпацького питання. Через те в цих оповіданнях нема нічого недого-вореного, ніякої пеневности. Ііяакше з робітничим питанням, якого у всій ши¬роті він очевидно не міг охопити, яке йому самому було неясне багатьома 'сво¬їм* сторонами і и якому вій іде напо¬мацки, влучаючись між фантастичним розвязашінм, як у опопіцайґях .Дев'ять братів11 і „Кармелюк", та ідилічним, як у російському ововідаяні „Пройдисвіт1'. Вій зває, проти чого треба протестувати, але як і в які форми, в які образи той протест уложптв—по Йому самому була „темна вода во облаці'.хь нсбоспмхт,11.^ Взагалі а протестантами М. Вовчищі не щастило, скоро піп сходпв з кріпацько¬го грунту. Бачучн кругом себе напування ляха, вадсильства Я вищих обставин, що руйнують людське жпття чи то гро- мадякське, >іц особисте, автор знає, що без протесту вони не обходиться, що протестанти мусять «прождатися. І вія пробує малювати иротеотинтів, але що то за бліді, невиризиі фігури, яким не¬земним духом тхне від їх! Одразу вид¬ко, ідо не з живого життя автор вто¬пив їх, а ввкохав у теплиці власних думок і не зміг дати їм плотв і кров». Кармелюк—це ще найвиразніша з про¬тестантів фігура, бо він принаймні ясио окреслив свої підпоеннц до фактів, по¬ставив собі мету—-наївну, грубу, вите¬сану сокирою недосвідного розуму, але все таки мету. У яішпх і того нема і через те вони ще блідші. Такий Сомон Пилій („Не до пари") з його невираз¬ними думками иро те, „як у світі жи¬ги", „як люде живуть у світі", з його сумом яерозвіяним та неяспими ідеалі-стичними пррнвами. Такий Яків Чай- ченко {.Три долі"), натура в великій мірі загадкова та ледлі чи за обставин селянського жяття Я можлива. Такий Павло Чоряокрил, якась бліда лялька, що почала була „за здравіе"—проте¬стом проти „долі лихої, людей недоб¬рих, вбожества гіркото", а кінчила „за упокой11—лпхпм учпнком над жінкою й іншими педоладніми ділами. Такі по¬части і! Максим Грімач або ще Данило Гурч, па спомин, мовляв, дуиіі якого ашбр кшіае спеціальну сентенцію: „ко¬ли б таку горду душу та на добро Го¬сподь накутав!11 Кожен з їх „ставиться, як лев, а гине, як муха11; всі вонн по¬чинають велетнями, а кінчають, виба¬чній е, мокрими г.урми; у всіх широкі, хоч і иевприані, змагання та протест на грунті громадського поневолення око¬тяться раптом і зовсім без потреби' в вузькій, дрібвенькій родинній сфер): той жінку замордував, той дочку звів, той усю сім'ю катує, Автор і розумом тямить, і чує іистпцктом, що ненор-мальні обставина не можуть бути без нр-.тесту, по можуть не викликати ду¬жих натур, що ладні Й проти рожна прати, аби перед ним не схилитись, і вій силкується вистежити їх, змалюиа- тн; бореться раз, береться другий, об¬риває і зиов починає, все шукаючи з мукою форми, в якій ті иатурп живпмп стали б перед ним,—а виходить усе ЧаЛченко або Чорнркрнл, або в найкра¬щім разі Кармелюк. Автор не знахо¬дить на своїй палітрі фарб, щоб іншії змалювати ту фігуру, якц 'невиразно десь мапячпть у глибині його сяідомости. і щось трагичве єсть у цих муках твор- чости, коли ніяк не можна породити артистичний образ,—єсть иін, безпереч¬но єсть, і стоїть ось тут, близенько—та н руку ніяким світом не дається. (Образ протестанта, вислизнувши з рук Марки Вовчка, так і не дався йому, досягшн найкращого виразу в блідій все ж таки фігурі КнрмелЮка; коли й вийшла вони трохи виразнішою од попередніх, то хи¬ба тям, що автор иадзіїичийно спростив своє завдання і, поставивши свого ге¬роя серед дуа;е прамитпвинх обставин, міг не дбати вже про то, щоб глибоко увійти в його психологію, надолужаю,чи подекуди просто такп суздальською ма¬нерою малювання. Нижче я поирпбую вияснити причину цієї імпотенції та-ланта доевть сильного,і глибоковода те¬пер повинен закінчити огляд творів Марка Вовчка; що несподівано для ме¬не самого так дуже рости,гся.

Мордуючись над образом дужої нату¬ри, протестанта, та так і. по знайшовши для його відповідної форми, Марко Вов¬чок'зате евльнпн був у ніішііх сферах І насамперед—у сфері звичайного бу¬денного життя, переважно родинного. Найкраще виходила з-під його пера пси¬хологія людей, які цілком ще перебу¬вають під владою тпх патріархальних відносин, коли по-за межі свого вузепь- когсі життя люднпа ие сягав інтересами, а часом і буквально ио виходить аа ца- р ції у свого села. Аналіз таких відпосип робить автор умілою, досвідною рукою і серед цієї патріархальної атмосфери почував себе так, мов риба в воді. Ви, вепр., не можете опбиідапіія „Сестра11 читати без глибокого зацікавленая, по слідкуючи за всіїмп тими переживапнямп, яках зазнає людяна, що вперше в ши¬рокий світ, на чужу сторону вибі- раеткея. Правда, не вка то вже й чужа сторона— ота Дом'лнівкп, що на якийсь деслток-другвй верстов од сестриного села стоїть, але самій „сестрі11 то світ не аби-иснй. Усі оті турботп небувалої людніш, оті страхи перед чужою стороною, неймовірність до незнайомих людей, туга зароком—все це переказано надзвичайно живо, гарно Й артистично. Так само не промине для вас без болю та глибо¬кого спочуття обвіяний чарами смутку і справжньої іюеаії образ Одарки (опові¬дання „Одарка"), тієї стоптаної „паху¬чої квітки11, що перед смертю „все бу¬ло просить: тітко-серце, одчиніть ві¬конце й двері, нехай я світу боиіого побачу, нехай подивлюсь у свою сторо¬ну11 і як найбільшої милостп бажає, щоб тільки од вікна її не відганяли. І це легко зрозуміти: там, у тій стороні— „мій батько й мати живуть", там усі споминки, там осередок усього, до чого душа лине і чого (їракуе цим людям па чужині. Для кріпаків часто найстрашні¬шою. здавалась розлука з рідним селом, бо, викинуті з звичайної обстаповп, воші почували себе пже зовсім безпорадними.

1 в сфері родинній,—певна річ, там, ку¬ди ие сягала наиська рука,—Марко Вов¬чок здатшій був навіть на ідилічні ма¬люнки, зразки яких бачимо в оповіданнях „Сон" або .Чумак". Але напевне най- любіншії М. Вовчкові образ—це жіно¬ча постать, тиха, покірлива, терпляча, довірлива та любляча, що на всяку жер¬тву піде і все простить коханій люди¬ні, кожному слову її вірн діймає, по впадаючи в роспач та зпевірря. Параска („Ие до пара"), Маруся („Три долі"), „Галя (Від себе не в втечеш"), Маруся (.Кармелюк")—усі первпяті одним духом безмежної саможертви II довірливості! до своїх любих людей, та мало і по в кож- ний свій образ жіночий Марко Вовчок вкладів трохи тихої покірливосте та тер- плячоств. Постать ідеальної жінки, вадко, теж не давала спокою авторові, але з нею пощастило йому краще і вона Лит¬вою, з плотію і кров1», виглядає з „На¬родних опопідавів11. Тпхо, рівно, сашіій- но, не подаючп й знаку про свій жаль чи смуток, про своє розбите серце або радощі, живе ця жінка, без нарікапня на важку долю, без жадиої скарги го-дить людині, що на неї Й не давиться, і так само без нарікання В скарги до¬жидає кращого, щасливіш ото життя. Вона вірить у те краще жаття і в цій вірі черпає свою надзвичайну силу. З усіх численних жіпочнх образів у Марка Вовч¬ка тільки два може й знайдеться таких, що пишу натуру мають: Катря -(„ Гри долі11) і друга Катря („Максим Грімач11). Обидві Катрі дають зразок іншого ко¬хання—палкого, поривчастого, пеиоділь- чивогс, що мов полум'я спалахне, а пере¬горіло—попелом узялося, пустку зробило в серці, з якою життя ні ваги, ні ціпи жадної не має. Чероз те одна Катря за¬напастила свій вік молодий у черницях, а друга знайшла свою долю на Дніпро¬вому дпі, тим часом як миші жінки у Марка Вовчка вміють любити сильно, гаряче, цілою істотою, але вміють тер¬піти Й прощати. Симпатії автора безпе¬речно коло цих терплячих, на скорботи і на прощання багатих жіиочнх образів, і через те ж з такою любов'ю иін вима-льовує їх тихі постаті, повиваючи їх чарами якогось ніжного сумовитого теили і ласки...
VII

Звичайно, коли вп спиняєтесь думкою коло якого-вєбудь визначнішого письмен¬ника, перед вами танки встає ціла юр¬ба живих образів з його творів і довгою низкою проходять вони вам перед очима з усіма своїми рясами, вдачею, добрими чи лихими прикметами,—з усимтим, іцо ми суми усно в одному слові: інднввдгаль- ність, І що дужче вміє пясьмеппнк івди- ввдуалізуватн своїх персонажів, то ви¬разніше вони стають перед вами. Оста¬ючись в межах українського письменст¬ва, досить вам, ааир., пригадати ймення д. Нечуя-Левіцького, як перед , очима пройдо цілий ряд образів з його творів: тут будуть і Каїідаші. і баба Параска з Балажвою, рибалка Панас Круг, Джеря, бурлачка 0аоилива, Онися Московська, Дашвович із Воздвнжевеьнгш, Демішков- ський з Сарединським; навіть така мі-зерна фігурка, як Бубка, знайде тут своє місце... Кожен образ потягне: за собою низку відповідальних сцен, де нейтраль¬ними фігурами будуть згадані особи, і все це стоятиме перед вами рельєфно, випинаючись ли ввесь зріст свій. З Мар-ком Вовчком справа стоїть не так, і це залежить од Його таланта, іцо має свою орнгяиальпу вдачу. В Його творах не шукайте дужих іпдивидуальностей, різко обчеркнутих рукою художника, так що особисті риси І прикмети Тхлі мимо¬волі випадають вам у пам'ять і глибоко там залягають; од його не вимагайте артистичних портретів, х >6-то тиипчпо змальованих особ з глибокими івдяви- дуальивмн рисами. Марко Вовчок на це де був майстер—малювати такі портре¬та, інднвпдуалізувата своїх іероїв. До; я сказав би, гуртовий талант, співець тих невиразних і в житті, дрібненьких, сірих істот, що дають тільки фон життю, иа якому (фоні) впріжияються більші, різко обчеркнуті фігури. Це поет юрби, беручи по слово не в звичайному вуль-гарному розумінні, а в тому, що худож¬ник нахильний більше до того, щоб ви бірати для власного вжитку риси спільні у всіх членів даняого гурту і тими спільними рисами характеризувати своїх героїв, частіше героїнь. Як мало Марко Вовчок дбає проіпдивядуальпі рнсщвндпо з того, що, наир,, героїня оцовідаащщСес- трц“ це мне навіть власного ймення,— вона просто .сестра1*, просто , молодиця а тим часом як топ вона безперечно виступає пластично, іїовпа річ, усі оті Горпиии, Одаркн, Насті, Катрі, то-що, мають своє іидивпдуальве обличчя,свою вдачу, свою особисту психологію, як усе це мають і прототипи їхні в дійсному жит¬ті; але, як і в житті, вони не виступають різко з своїм іидаввдуальпвм обличчям, а роепаляються в гурті; тав і Марко Вовчок малює їх но особистою вдачею, а типовим становищем. Тим-то всі вовп в індивидуальпих расах виступають не зовсім ясно, трохи невиразно, зате ж типовими виявлені гарно. Обличчя їх,кож¬ного з'окрема, ви. може, й не запам'ята¬єте, зате життя їхнього ви не забудете напевне; кожний поодинокий образ, не ставе ясно вам веред очима, зате загаль¬ний вигляд юрби живо, і натурально хви-люватиме в усій своїй одцомастній ріжно- иапітності. Кажучи, фігурально, автор малює своїх церсонааіів здалека, схоплю¬ючи більше загальні контури, але в перспективі ті контура дають правдивий і гарний, обріз ^ИЇТНІ Цс1,прикмета гур¬тового таланта, його слаба та разом і сильна сторона, і коли вія за дожується індивидуілізуватн своїх персонажів, про- бувае творити різкі фігури, то береться не за своє діло і у його виходить цим разом—Чорнокрил або Кармелюк, тоб-то, бліді копії цесхопленого оригииала. Сильний в сфері загальних характрнотик, гуртовий талант тратить свою силу, ско¬ро сходить а того грунту.

Так само у Марка Вовчка абстрагова¬ні і національні риси,—він бере звичай¬но моменти загально-людські, одмігпі з чисто псвхологнчного боку, і через те оповідання Його в перекладі на всяку мову легко зрозуміти кожному чужинце¬ві, скоро тільки він уявить собі той грунт, на якому виростає данна психо-логія. Куліш, оцінюючи вперше .Народні оповіданий", побачив у їх насамперед .живу етнографію; котру зрозумів ннса- тель здоровим умом і гарячим серцем", додаппти, правда, зараз же, що „авторі трудился какч, етнографі, но ні зтво- графіп оказался иозтомі". Мені здається, що ції оцінка більше самого Ігулігаи характеризує, як Марка Вовчка. Куліш, що саме тоді кохайся в етнографії, як усякий спеціяліст, більше звернув ува¬ги на те, що його самого цікавило, і через те прибільшив етнографнчну вагу „Народних оиовіданвів", це помітивши, що не цією стороною дорогі нояя. а за¬гальнолюдською, тими нскрам;: великого спочуття до людніш, що роскидані по всіх оповіданнях Марка Вовчка. Але по-за цим Куліш справедливо пророку¬вав, що Вовчкові оповідання „стануться з часом основою словесноств нашої на- родньої*,—справедливо, бо це вже справ¬дилось. Щоб призначити М. Вовчкові справед¬ливе, по заслузі, місце в історії україн¬ського письменства, не треба 8 одного боку спускати в очей історичної перс¬пективи, а з другого—конче пам'ятати зазначену особисту рису його таланта, як таланта гуртового. Коли Марко Вов¬чок виступив із своїми оповіданнями, то па полі української художньої прози у. Ного був один тільки серйозний поперед-ник—Квітка, з його добродушним, але неясним у громадських справах світогля¬дом та савтимввтальиіши моралізування¬ми. Отже легко зрозуміти»,що Вовчкові оповідання, які вншінлн висікай зразок унраїаоької прози, запашної, перепитої усіма прикметами щііро-иародіюї мови, з гуманним, визвольним—та ще від чає останньої баталії з кріпацтвом—змістом, що ці оповідання повинні були провести глибоку борозну в серцях сучасників. 1 що вони це зробили, видко ие тільки з оцінки, яку дали їм сучцсцики, але і з того виливу, що можна вислідити у тво¬рах паніть иізніщпх письменників укра¬їнських. Стилі, І манера Марка Вовчка пррклалн ообі твердий шлях у нашому письменстві 1 пробиваються досить ду■ жшо течією навіть тоді, коли автор зій¬шов з української сцени. І з цього пог¬ляду .Народи! оновідапни" справді таки сталися „основою", на якій снується иоткання нашої літератури, або—здоро¬вим зерном, з якого повинна і добра рослина вийти. Ллє це -іменио зерно,— не зеніт, а схід сонця; но апогей творчої сили, а тількн-но Ті початок. „Народні оповідання"—це перший ступінь на йо¬лі художньої прози того парода, що по¬чув своіо силуі мас непереможну потребу виявити їх в творах людського духа.

Першим ступінем вояп були і для са¬мого автора, та па іірепелннліі жаль для його сталися вони в останнім, що зов¬сім ие дає повної картини того, як вро¬став і вбіраегься в силу письменниць¬кий талант. Щоб ілюструвати свою дум¬ку, я спнтаю читача, що було б, скаже¬мо, з Тургеневим, як би він, виявивши на світ „Вацнскн охотнмка", на тому заговів і ие иішиз у-гору шляхом роз¬витку своєї творчої сили? Видима річ, російське письменство позбулася б вв- личньої фігури, слави своєї 11 гордощів, придбавши датомісць просто талановито¬го автора цікавих нарисів, особу друго-рядну в письменстві, що викликала б інтерес більше 8 історично-літературно¬го боку, як вияоок визвольних тенден¬цій, що блискучим проміпем загорілися па темному фоні 40-х років минулого піку. В такому як раз становпщі і стоїть Марко Вовчок: далі за свої „Заичскп охотннка" він ие поступився і через те зробився не величиною фігурою в нашо¬му письменстві, а тількн-но добрав, здо¬ровим зерном, з якого виростає і, спо¬діваюсь, таїш виросте могуче дерево справжні,ого письменства. Бувають письменники, що відразу, немов пласті-, иа богвия з морської шив, виступають перед памп у всій чудовій красі своїй; як блискавка, роздирають вони темні хма¬ри навкруги пас, блиснуть иа мить, за¬сліплюючи очі, раз, блиснуть другий—і так само раптом і впинають, вк появи¬лись. В очах ще стоїть осяйне світло од них, але поїш вже се сліпить, бо то тільки відлиск, а кругом запанувала ще більша, ще густіша темрява... Марко Вовчок у вашому письменстві буї) імен-но такою блискавкою перед ‘гомііпм ан-трактом другої половини 60-х, років, був блискучим, але шввяко-мииущвм мстео- іроіг, якого слава скотилась як-раз тоді, як ще люде пе встигли Й натішитися іаею. Він запалав одразу і—згас.,.

Згас—значить, мусів згаснути, зна¬чить були тому причини, і не тільки н особистому житті автора, чи краще тут сказати вже—авторів, а і в громадських обставинах того часу. То тільки сві-чечку дрібненького таланта може зага¬сити його особистий та дай-доля, дмух¬нув иа неї—і вона згасла, а для такого багаття ясяого, яким одрязу виявив був себе Марки Вовчок, цього занадто мало; треба було ще Я нещасливого громад¬ського впливу, щоб погасити зовсім Його блискуче проміння.

Ми підходимо, здається мені, до цен¬трального питіпвя що до літературної долі одного з кращих наших письменни¬ків, до найцікавішого пункту в історії „загадкового" псевдоніма — Марю Вов- чок. 1 справді, в тій історії нерозгада¬ною загадкою переплелись і особисто життя двох складних натур, в деталях майже невідоме, і громадсько-політичні обставини часу. Що в тих наслідках, то ми бачимо, належить -одному, іцо дру¬гим—напевне сказати трудно, і я на це не паю претензії, але попробую в за¬гальних рисах зазначити процес тієї історії.

VIII

Молоде подружжя — щприіі народо¬любець, палкий ентузіаст, вихований на ідеях Кпрпло-Мефодієвського брацтва талановита інститутка з ідейними пори¬вами і в нахилом до літературної праці —такі дієві особи в нашій історії, яка иочпваеться з такого гарного дуете. У кого з пвх зродилась думка про літера-турну працю—мп не,знаємо, та це й не мас ваги, але ли можемо Собі уявити, як ту думку доведено до діла. Опаняс дає своє глибоке звання яародпього ягиття, свою блискучу мову, Марій—ЧИ¬СТИЙ, ясний дух молодої люблячої істоти, свій літературний хист. Праця зароди¬лась і провадилась серед Повної гармо¬нії й доброї злагоди між обома співуча-сниками, до того ж і діло таке велике, чисте, святе—боротьба проти поневолен¬ня народних мас, Проти .жестоких лю¬дей неситих", що своєю неситістю за¬поганили були і вішечистили широкий вільний світ. Така, мені здається, була гепсза „Народних оибвіданпїв". отих са¬мих, що дістались до рук Кулішові і його заходами побачило світ. М:: знаємо, яку їм зустріч вроблено в письменстві З серед громадянства: Великий успіх, голо¬сна популярність, п'янюча слава їх при¬вітали. З цього часу на перший плай в історії виступає вже Марія Олексашгров- па. Молода жіика, якій самоотпоржепий чоловік оддав і свою частку слави,—в Петербурзі; перед .нею, як пише .Куліш, „закурили фцміямом із десятьох кадиль¬ниць", вона „божество" *) „украшеиіе а ііродотоніе", як говорять Тургексв ), петербурзької української громади. Це з одного боку; а з другого—невідомо коли, як і через віщо порвалась між подруж¬жям та духова гармонія, що Його знизу¬вала; вже .бідаха Опанас не смій сидіти Оппднпохіу кабнпсті", як до жінки при¬ходив хто з літературним шізитои *); далі Марія Олексавдровка за кордоном, а „бідаха Опанас" поневіряється по глу¬хих закутках Черипгівіцпнц, тяжко заробляючи на себе й на дружи ну. тільки й думаючи, що про неї ії дожидаючи П так, як уміли дожидати тільки героїні Вовчкоапх оно- віданків. )' Гармонія пропала, а з нею пропала іі та щира безпосередність, що такою запашною атмосферою і бвівае пер¬ші оповідання Марка Вовчка, зникає з них. краса... Оповідання такі, .як-перші, могли ипсати Опанас і Марія тільки вдвох і тільки тоді, коли їх звязувала повна гармонія. Оповідання, написані тоді, як почади вони івити нарізно, втра¬тили запашну поезію попередніх і пато- хііспь в і чого не придбали.

Я, певна річ, ве встоюватиму за де¬талі цього процесу, що коротенько тут накидав, але що в загальних рисах вій був іменно таки!!, та пнакшвм і бути не міг—на це маємо певні біографнчнд до-кази. З фактів біографії Марії Олексан- дровнп,—беру тільки її, бо тепер вопа заступила порте місце в дуеті,—та по¬части і з самих творів Марка Вовчка ви¬разно ввзпрае її непідготовленість до тієї ролі, яку довелось їй грати серед українського громадянства,—іменно ук-раїнського, бо зі не російськими опові- даннямн зроблено їй славу і популяр¬ність. Величезний і по заслузі, але для самої Марії Олекспидровіш, можна ду¬мати, несподіваний успіх безпретензій¬них, хоч і талановитих оиовідапнів, оті фиміямп з десятьох ьадпльниць, оте ста¬новище центра иетербураької громади та „божества" серед земляків—закрутили голову Марії Олександрівні Й роздмухали аскру того „йапеклйцо егоїзму ", вррліініі згадує в цитованому листі до Огоіювоь- кого Куліві.-Звідпн оті „безобразний от- новіенія"— відповідного українського ви¬разу я не можу добратн—до чоловіка, які, коли б навіть одкнвутн Кудішеву картину літературних енантів, у тій чи вншій формі виразно проступають у ро¬динному житті Маркевичів. Але разом з Колосальними претензіями звязкн з ук-раїнським громадянством у Марії Олек сандронни були занадто слабкі і чисто возперхові: повстали вони і ніддерзіува- лпся спершу, за доброї злагоди, через Онанаса, а коли злагода мниула—успі¬хом і кадильницями, але вони не роївп- ввллсь, не міцніли, а через те і рвались дуже легко. На першій норі силою інер¬ції вони ще держались, але де далі— інерція слабла, нового' нічого не прибу¬вало до літературного надбання іі успіх охолов, а тут ще смерть Шевченка, за¬непад „Основи V, роспад петербурзької громади. Валуевсьішй циркуляр і, наре¬шті, як остання перетята нитка, смерть Онанаса- і звязкн цілком завмерли. За¬вмерли так радикал ьрр, що впродовж ці¬лих десятків років і сліду її но відшу-кати, що живий в дійсності власник псе¬вдоніма Марко Вовчок стався мало не мифвчною якось фігурою в очах укра¬їнського громадянства. Для українства, як громадсько-політичного руху з певни¬ми зардадиймн, метою і програмою, і\іа- ■рія'ОлексанДронна яв була, тав і лиши¬лась чужою людиною, зайдою, а не орга- ничиим співробітником. Звязкн, правда, були ще раз на-ново почалася кілька ро¬ків перед цим, колл видавництво „Вік" обернулось до неї аа довволом випустити „Народні оповідання- новим віщанням, i виявились між ВИЩИМ присипкою „Чор¬тової пригоди", що й надрукована була в „ГСіевскоіІ Старіші"; але зробити ці звязкн МІЦНИМИ і! живими вже було за¬пізно і нони зразу ж порпалися. Марія Олексаидровии обіцяла присилати ще но¬ві оиовідання, та так своєї обіцянки і не справдила. Б.шснушпв в „Чортовій при- ігоді" в-остнппе відгуком колишнього-- чудовою мовою, Марко Вовчок замовкни віки... ).[4]

Та було щось і в самому таланті Ма¬рії Олександрішнн, скільки пін одбпвся ■на творах Марка Вовчка, і в обставинах загально-російського життя, що і! свою чистішу до того кінця окинуло. Талант Марка Вовчка був гуртовим талантом юрби, маси,—і от аокн нін обертався в сфері такого добре, йому відомого гур¬тового 3‘ивища, як кріпацтво, він спра-вдився а своїми темами так, що й вп- магатії кращого не можна. Та от зппкло кріиацтпп; якийсь час моаша було, певна річ, обробляти в письменстві Його норе- жятки, наслідки і т. ц., але вічно жити старим, обертатися, мов білка н колесі,* серед минулого письменникові но можна, тим більше, що життя, хоч і не прудко може, але все далі відходило під крі¬пацького грунту. Треба було шукати нн- шах тем, або братись до інших методів письма. Талантові іяднввдуалістнчному легко було потрапляти за життям, бо нова робота Йому властиво Е не була новою: Дому доводилось малювати ту са-му індивідуальну психологію, тільки за нових обставин і па втому грунті. Не те талантові гуртовому;' гуртова психо¬логія переміняється поволі, зв переступ¬нях .часів багато усяких нплииів перемі¬шується, отарий світогляд руйнується, повий наростає і! формулюється повільно —і от талант, що звик мати діло тільки з гуртовою психологією, викинуто з сти-хії, Йому звичної, в якусь цінну, де ро-зглянутись важко і треб» йти наномапкн.

А тим більше, як перебуваєш здалека від того процесу життя, як це було з Марією Олексавдровною, що самий га¬рячий час після реформи жили за кордоном. Оцим, здається мені, Й можни в де-якій мірі пояснити оту безрезуль-татну шуканнпу Марком Вовчком нових людей, протестантів, яких проте він ві: як ие може намацати твердо; отой по¬ворот до етпоррвфнчинх та історичних сюжотів, що надто виявився як-раз в останніх його українських творах („Не- пільнпчка", „Кармечюк-, „Дев'ять бра¬тів"...) Друкуючи „Чортову ирнгоду", редакція „КІЄИСКОЙ Старини" з слів ав¬тора зробила Примітку, що ідея оброблю¬вання народних казок належить Шев¬ченкові, який ніба-то прохав автора на¬писати йому „копу-дві, або п'ять, ц то й сім кіп казок'[5]), Де, певна річ, мож лнно, і нічого в цій ідеї лихого нема: чому Л казки не обробити, як вона того варта? Письменник може і старі сюже¬ти обробляти, але коли він у житті не напомацки Лдо, його все-таки більше, тягтиме в сферу дійсного. життя, де КИ¬ПИТЬ справжня боротьба, а ие фанта¬стичні пригоди 8 чортами. Шевченкові он—дарма, що це Іьго ідея—ані гадки 'самому взятись за оброблювання казок, а тим часом зверніть лишені, увагу, а якою слухняністю, обіруч, хапається Марія Олексанлровна за той заповіт, що—пе знаємо, серйозно, чп жартома— їй дав Шевченко, і це легко зрозуміти: тут для неї немов якорі, порятунку був, бо но-за кріпацтвом та етнографнчнимп сюжетами звязкн у неї з українським життям були неміцні Й де давали зруч¬них тем. Може бути, кип б обставини вриялп, Марія Олександропна й вншла була б ів того 'прикрого становища, в яке її поставнії переступили час громад¬ської нереформовкп; може б попа або розглянулася серед нових гуртових те-чій або навчилася б краще схоплюватя ііідивидуальш образи, але... па цій до¬розі порей її* Е її ті обставини, про які була у пас попереду мова, і но дали їй увійти в курс життя й захопити з його глибу нові томи, нові образп... До цього спричинилась, може, і араця російською новою... Автор одного з пекрологів Марії Вовч¬ка (властиво Марії Олександровнн), д. Чагонець, докірливо згадує щось про „шоввішствческіе упреки, которие ио- еишілись ивсательніїції за служеніе „московишнії" („Кіевск. Мисль", ФД 192), Я зовсім не думаю ставити таких ціл-ко.м безглуздих докорів за праці росій¬ською мовою, та. скільки знаю, їх ніхто II не ставив школи, і певне д. Чаговець просто чогось недочув. (4-е, що україн¬ські письменники пишуть також і ро¬сійською мовою, само во собі, невпа річ, не дає приводу для докорів, бо такаю працею письменник можо служити тій самій ідеї українського визволення, як на рідкому грунті^ Недавно, иаир., вийшла російською мовою книжка нроф. Гру шевською „Освобожденіе Россіи н .украиаскій воарост,", або ще раніше Його ж таки , .Очеркь исторш укранн- скаго пародії", аіе"псг' тільки докорів за це авторові ніхто а українців не поси¬лав, а навпаки, усяке раділо, що появи¬лись книжки,, яким давно .СЛІД було поя¬витись. Це так исцо, що й доводити, ие треба, і коли я кажу, що праця росій¬ською мовою спричинилась до занепаду Марка Вовчка, то мию тільки то на увазі, що ця нраця давала Марії Олек- сандрошіі готові шаблони і трафаретки і через то робила до де-якої міри не¬потрібною ту працю над розвитком свою таланту, що конче мусіла бути, як бв автор лишався' був на українському грунті.. У: иідпосипах українського гро- мадянстиа до небіжки, виключаючи, пер- іиу нору, справді було щооь пепрнхнль не, справді замісць кадильниць иоистіио бажання „розвінчати" її, що нанвиразпі- ше може ВІІИВПЛОСЯ и лнеті п. Олени Пчілкн до Огоновського, який лист по-кійний історик україиського письмен ства мав безтактність онубліковатн з усіма тими виразами, яких безперечно не слід було публіиоватн. Але пе через український шовннизм ця неприхиль¬ність повстала, не через то, що дороге українця в ім'я Марка Воячка появлялось під російськими писаннями, а через щось наше, що після всього сказапого тут, сподіваюсь, читачеві пе важко втя мити. Обороняючи Марію Олександровну од небувалих докорів, д. Чаговець пише, що „служеніе ирввдЬ вьіше олужешя язику" і що може сама „идея нроииган ш осиобожденія народи требовала, что би сфера ея распространенія не огранн- чввалась только язикомч, небольшоЛ групньї, сравиительно ст. огромной мас сой говорящихь п чнтающнхт. на рус окомь язикії да;ке ц но УкрииігЬ-. ііа- хоиившнсь непотрібною думкою оборони ти Марка Вовчка од „шовпвистичо скнхь увреков'Ь", автор і не постеріг, як у Йог,, поруч маленької правди, лягла иа иаиорі величезна неправда, яку од¬разу видко з підкреслених слів. „‘Слу жоні» правді) вшпо служеиія язику" прогя цього змагатиметься?—але така правда жадної ціни ве має, бо хто від українських письменників вимагає писати ао-украіаському, той не „сіуже- віе язику* має на увазі, а як-раз— правді, народові. Мова тут тільки спо¬сіб, який, правда, в процесі тієї служби І сам розвивається, робиться кращим і через те більше до служби придатним. .Служеніе язику" виходить, як бачите, само собою, ио дорозі. Служачи правді, МарКо Вовчок служив ралом і україн¬ській справі в широкому розумінні, в яке складовою частиною входить і служ¬ба українській мові, тоб-то розроблю¬вання її і щшнптурюванйя до вищих форм людської творчостВ. Зате, обли- шиипш без жадної потреби писати укра¬їнською мовою, Мардо Цовчок, як укра¬їнський письменник, схибив і що до самої правди, бо то ж тільки д. Часов- Цсві правдою здається, що українське письменство Має служнтн „небольшоВ Грудці сравиительно сі, огромной мас- сой говорящнхч, ц читающихь на рус- ркоігь изьікі даже (І) н по Украйні",—■ па ділі воно зовсім ішакше.:.

Лк по як, а скільки Марія Олексан- дровиа Орала участи в .Народних опо¬віданнях", стільки їй бевцоречно нале¬житься подяки і .пошани від сучасного українського громадянства і а'особпа від діячів нашого письменства. Власне, вва¬жаючи па останніх, мені хочеться закін¬чити цю статю маленькою історичною паралелей. Марко Вовчок, як знаємо, ви¬ступив на арену громадсько-літератур¬ної ДІЯЛЬНОСТЕ за нереступної доби, коли захитався кріпацький лад і почали ви- творюїіатпеь ниві форми життя; зійшов із сцени особою Марії Олексапдровни знов таїш за нереступної доби, коли за¬хитались форми нолітпчно-громадської неволі, на заміну яким мусять прийти основи нового, вільного життя. Син сво¬го часу, Марко Вовчок чесно послужив тоді своїм пером справі визволення" рід¬ного народу з неволі кріпацької і мені здасться, що нічого кращого я не можу побажати сучасніш діячам нашого нвсь- менотва, лк то, щоб вони так само по¬служили теперішній справі часу—бо-ротьбі проти теперішніх форм 1ІОНОЛІ та визвольній праці на користь рідиого народу...

26 VIII 1907
У Ситківцях
C.Єфремов

—————

Примітки[ред.]

  1. М.3. Лфаиасіп Васильєвить Марковими. Черпагопь, 1896. Стор. 9 і II.
  2. ОГСИООСЬБІІЇ! Ом —Нсторія лятературм рускок. У Львові, 1691. Ч. Ш. о. 1„ стор, 226.
  3. Ibid, стор. 210.
  4. *) До речі,—в одному з листів до видавни-цтва „Вік" Марій ріиксаодровиа писала: е в мене чимало з старійшин, та як думалось, що вам ло смертп не доведеться того пору¬шить, то і лежить ііоио поаахошшо. Треба ча¬су. щоб усо те порозгледітьта иорозбіритись. ІІсхаП трохи одужаю, то, сподіваюсь, во заба¬рюсь Нам прислати дс-іцо з старонтш- (лист із датою 1-- НІ- КЮ). Цікаво б дізна¬тися, яка спіткала доля іочлітературну спад¬щину? Поминаючи вже квото літературний ii інтерес, може там би знайшлось де-що, іцо б помогло ірослиу гати ту загадку з исепдо- иімом...
  5. Кісвскал Старіша', 1002 року, кв. X, егор. 141.

Джерела[ред.]

  • Єфремов С. Помер Марко Вовчок. Київ: газета Рада. 1907, № 206—208, 210—211 Icons-mini-file acrobat.gif
    • Рада. 1907, № 206 [1]
    • Рада. 1907, № 207 [2]
    • Рада. 1907, № 208 [3]
    • Рада. 1907, № 210 [4]
    • Рада. 1907, № 211 [5]
    • Одним PDF: [6]

Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1926 року і автор помер більш ніж сто років тому.