Махнівська попівна
 |
- „РЯСТ“ -
Бібліотека для всіх. — — Популярний місячник
під редакцією ІВАНА ЗУБЕНКА.
| Випуск 12. | Вересень, 1928. р. | Ціна 50 сот. |
П. Франко.
МАХНІВСЬКА ПОПІВНА.
Історичне оповідання з 1648 р.
_-_page_3.png)
Накладом В-ва „ОКА“
КОЛОМИЯ, 1928.
Copyright 1928. by O. Kuzma Kolomea — Galicia.
Печатано в Коломиї,
у М. Бойчука, Собіського 44.
Навіть повна таємного чару липнева ніч не здужала спинити народньої помсти. Надто вже багато витерпіла Україна наруг над усіма своїми святощами. На поклик гетьмана відгукнувся увесь бідолашний, замучений народ. Де тільки билося українське серце, всюди виговорювали уста „Хмельницький йде!“ Кріпаки, над якими висіла досі нагайка польського пана, або його жидівського арендаря, замикали свої хати. Запорожці, що досі займалися мирною працею, (особливо ремеслами) на всіх просторах України, взялися до иншої праці. Вони шпарко перековували леміші і серпи на списи і ножі і вели гурти селян на збірку, або творили збройні загони, що мали на меті очищувати Українську землю.
Дорогою з Махнівки до Бердичева ступою їхав гурток вершників. Місяць цікаво приглядався сріблистим панцирям та шоломам, але коли старший заговорив грубою чужою мовою, сховався за хмару. Це їхали драґони воєводи Тишкевича. Місяць мав причину ховатися. Тишкевича предки були православні, але сам воєвода був латинського обряду і розповсюджував католицтво й унію. Огнем і мечем гнобив православних. Там, де досі бачив місяць золоті бані українських церков, стирчали тепер понурі мури єзуїтських шкіл, монастирів домінікан і бернардинів.Отже ж, коли б місяць захотів приглянутися ближче вершникам, то він не пізнав би ще вчора так гордовитих та бундючих панів: сьогодня вони боязко озиралися та підганяли острогами потомлених коней. Коли перші світла бердичівських хат упали на вершників, всі вони перехрестилися і зітхнули легче, мов би врятувалися із якоїсь страшної небезпеки.
— Ну, панове, ми щасливо вирвалися із кігтів того лютого ведмедя, — сказав старший. — Тепер гайда до заїзду, позавязуйте собі рани, а я йду просто до пана воєводи з реляцією.
Старший, помимо пізньої ночі, вдарив молотком до дверей палати. Незабаром стояв покірний, пригноблений перед лицем вельможного пана. Тишкевич схопився з ліжка, бігав по кімнаті, аж підлога дріжала під вагою його огрядного тіла. На обличчі малювалися жах і лють.
— Розчахнув би тебе, Станіславе, пан Ярема сокирою за таку вістку. То ти, боягузе, втік прямо з бою?! То ти, замісць обороняти мій замок, сальвуєшся ганебною втечею перед зухвалим хлопством, та ще й других потягаєш за собою?!.
— Вельможний пане воєводо, я не винен. Приніс козак від вас наказ із одною тисячкою спішити до Білополя…
— Брешеш, боягузе, я не посилав такого наказу!
— Я шляхтич, вельможний пане! На приказ пана команданта вирушили надворні сотні…— На розказ? Де ті сотні?
Сержант спустив очі. Воєвода сопів, як ковальський міх; грубезні щоки почервоніли, очі налилися кровю.
— Ми швидко пізнали, що то підступ, бо зараз у ліску перед Білополем три сотні Семенів, що їхали на самім переді повернули коні, і з диким криком напали на нас. То була засідка. Мені вдалося пробитися і я поспішив до вельможного пана воєводи…
— Хто напав вас?
— Сам Кривоніс…
Воєвода поблід і глухо застогнав:
— Пропала Махнівка, мої маєтности, мій замок. Коли доберуться до срібла…
Жовнір із деякою погордою глядів тепер на свого пана: „Ага, маєш тепер! Мабуть не дуже то поквапишся на відсіч“.
Але воєвода не думав навіть про відсіч. На саму згадку про страшного Кривоноса рішив утікати. Не знать тільки куди.
— Кілько з тобою людей?
— Пятьдесять кілька пощерблених, але ще сидять на конях.
— Зараз підеш з ними до пана поручника Невядомського. Вранці рушаємо.
Пан воєвода видав енерґічні накази і досвіта три тисячі війська, шляхти і пахолків пробиралося лісами попри Махнівку до Винниці, де Тишкевич шукав захисту.
Ще кілька днів назад красувалася Махнівка біленькими хатками селян, розкиненими у підніжа горбочка, на якому грізно манячив замок своїми темними грубезними мурами, високими баштами, темними ямами стрільниць та понурими гирлами гармат і гаківниць. Замок був обезпечений ровами, валами і частоколами. Самої Махнівки боронив кріпкий палісад.
Одначе, від часу жовтовідської, а потім корсунської баталії кружляли між народом якісь вістки, наче ластівки. Появилося багацько лірників, сліпих дідів, що звичайно бачили краще все довкруги, ніж неодин видющий; вони співали думи та розказували про Хмеля.
„Висипався Хміль із міха, тай наробив ляхам лиха. За тяжкі кривди українського народа, за катування крепаків, за поругані церкви мстить Хміль ляхам. Піднімається увесь народ“.
— Знак нам подайте! Розмечемо частокіл, у сміговниці й гармати піску понасипаємо, ворота замку відчинимо!
— Буде знак. Часу слушного ждіть.
Лірники зникали так таємно, як і появилися.
Невеликий гурток найповажніщих селян сидів у попа о. Трахтемира. Вікна були щільно заслонені. Всі зібрані мали поважні обличча, немов рішалися на щось страшне, з чого нема вороття. Дід, що із лірою вештався ввесь день із своїм повожатим по замку, де співав Семенам думи, сидів теж між зібраними. Він саме скінчив оповідати про корсунську потребу, та про дальші замисли Хмеля і полковників. По короткій перерві промовив о. Трахтемир:
— Прийшов час, слушний час! Час вернути волю і шанобу нашій вірі. Віки минали, а православна віра терпіла соромне нехтування. Нам не давали спокою для молитви, наші парохії, церкви, монастирі в руках католиків або уніятів. Панам жиди ліпші, ніж ми; жиди орудують їх маєтностями і гноблять православних. Бог благословить вас і поможе вам. Ось лист від батюшки з Погребищ. Зближаються полки отамана Максима Кривоноса. Йде бич на жидів і ляхів. У мене в погребі заховані гаківниці для Кривоноса та пороху й куль теж кілька бочок. Не з порожними руками приймемо гостей.
Запорожець, усе ще переодягнений та непізнаний кинув слово:
— А замок?
Сотник Корченко, із одної сотні Семенів, відповів:
— Брами отворимо, в гаківниці піску насиплемо і в рішаючий момент перейдемо на вашу сторону…
— Ось і гаразд. Ждіть нас у суботу!
Запорожець встав, щоби попращатися. Коли вийшов у сад, чиясь мягка рука діткнулася його руки. Наче рись, оглянувся Запорожець. Він ані не здрігнувся, ані не виявив найменшого здивування, хоч перед ним стояла прегарна, може шіснайцятьлітна дівчина. По одягу пізнав запорожець, що це попівна.
— Чого тобі, панночко?
— Я викралася з хати. Бережіться Корченка! За мною слідкують! Як що можна, пришліть скорійш допомогу. В суботу буде пізно!
Слова безладно виривалися в уст задиханої дівчини. На її щоках горів горячковий румянець, очі світилися, груди хвилювали високо.— Хіба Корченко зрадник?
— Він потаємно приняв унію! Але я це знаю. Забаглося йому лядських почестей. Щоб осягнути оте прокляте шляхетство, готов продати рідного брата…
— Он воно що! Ну ми щось і на його придумаємо. Поспішай у хату, щоб не помітили. Колись спасибі скажу.
Чорні очі Запорожця жаром обкинули любу постать дівчини.
Запорожець зник у надрічних кущах лозини, де в його була мабуть захована душегубка; Наталя зітхнула й повернулася поспішаючи в хату. Враз віття вишень розгорнула чиясь дужа рука: перед нею став Корченко!
— Ай! — скрикнула від несподіванки дівчина,
— Ага! перелякалася! — загомонів глухо голос Корченка: — Ти зрадила мене перед козаками, я чув усе. Досі тільки ти стримувала мене, щоб не перейти зовсім на сторону ляхів, але коли ти покинула мене, то горе тобі і всьому родові, не має таких мук, якими міг би я свої муки пімстити.
— Лягла поміж нами кров крепака, якого ти розсік шаблею без провини.
— Не спинив я свойого гніву, коли шапки не скинув. Але ти мучиш мене, твої очі не дають мені сну, задля тебе все зроблю, що хочеш.
— Остерегла я перед тобою Запорожця, бо бачила в тебе на грудях шкаплірик, які роздають Домінікани. Але коли станеш душею і тілом нашим…
— А що буде тоді з моїм шляхецтвом? Ні, не покину я служби і тебе візьму. Чи схочеш чи ні. Сьогодні мусиш рішатися. До ночи винищу весь рід. Зза тебе одної, перед нічим не спинюся. Адже не мине паля твій батько, коли в нього зброю для Кривоноса найдуть!
— Геть! зраднику! Щоб мої очі тебе не бачили. Прокляття спаде на твою голови, а нам Бог допоможе!
— Сміюся з твоїх проклонів, а Бог і тобі не допоможе. Жду тебе до раннього дзвона в себе на кватирі. Коли не прийдеш, візьму силою,.. Корченко швидко подався в глуб саду.
Наче причинна ходила попівна по саду. Чи вертати до хати і все татові розказати? Так мабуть буде найкраще. Бючися з гадками рушила в перед, коли це від річки залунав гострий посвист, фіртка від хати відчинилася і вийшов о. Трахтемир. Місячне світло осяяло його сиве довге волосся. Він хвилину надслухував а потім гукнув:
— Гей. хто в лісі озовися?
Від річки глухо роздалося:
— Пугу, пугу!
— По добру, чи по неволі?
— Свої з лугу.
Батько поспішив до річки. З лоз виступив присадкуватий козак, узброєний від голови до ніг.
Запорожець у ноги поклонився батюшці.
— Привіт від о. владики Атаназія!
— Здорові були, козаче, а з чим Бог веде?
— Ми привезли куль і пороху.— Оцей гаразд. За три дні тут гарячо буде, Кривоніс близько. Народ ворушиться. Віковічну неволю скинути хоче.
Із лоз виступило ще шість козаків. Вони привиталися з батюшкою, що благословив їх широким хрестом.
— Боже вас благослови і поможи на святе діло!
— Раз мати родила, раз і помірати!
— А куди оловяний біб і чорне пшоно?
— В погріб. Там певно.
Наталя хоч стояла не далеко, не чула з тихої розмови ні словечка. Почула тільки слово „погріб“ і догадалася усього. Живо вибігла з корчів і підбігла до батька.
— Корченко зрадник! Не можна до погребу. — Кількома словами розказала про все. Запорожці хватали за шаблі і пістолі.
— Паршива вівця!
— На паль його!
— Що його робити? Пропадуть наші гаківниці. Чи не ма де поблизу наших?
— В Погребищах стоїть Кривоносенко з чотирьома тисячами лицарів і черни в нього тисяч пять!
— Тільки як його звістити?
— Добрим конем за три години заскаче.
— Все одно до завтра не поспіє, а гармати треба рятувати.
— Ну, ось що, братчики. Вас десятьох, а моїх козаків на тринадцять назбирається, перенесемо усі запаси й гармати на річку в очерети. В суботу Кривоніс тут буде, то й передамо.— Це й гаразд, батюшко, але що з вами станеться? Вам тепер утікати треба. Не пощадить вас яничар.
— Не личить мені тікати. Де вівці, там і пастир, а буде, що Бог дасть. А тепер до праці! Ніяк часу гаяти.
Не вспіли козаки й охотники батюшки до льоху взятися, коли це прискакав вершник і спинив перед хатою батюшки спіненого коня. Козак передав батюшці листа.
Бердичівський протопоп Желиборський писав, що у Бердичеві все готово приняти визволителів. Двірська команда воєводи готова вся перейти.
— А ти хіба втік, козаче? — запитав о. Трахтемир козака.
— Ні, батюшко, мене післали до пана команданта Льва з письмами. Ось вони.
Листи були запечатані воском. На однім віск відлетів і о. Трахтемвр отворив листа. Це був наказ пана воєводи до Льва, вислати негайно на розвіди до Хмельника, Калинівки і Білополя тисячу Семенів. Лист був почерканий. Наталя, що приглядалася листови сказала до батька:
— А що, колиб перечеркнути ще Хмельник і Калинівку. Тоді цілий роз'їзд пішов би до Білополя на стрічу Кривоносенкові і з відтам не вернув би. Все таки на замку залоги поменшалоби.
— Але хто піде з таким листом? Коли необачно викриється, не зносити голови.
— Ах, батюшко, чи помру, чи повісять, усе одно! — сказав козак, — черкайте, я повезу листа. — Обличча завзятця світило запалом.
— За віру й свободу.
В другому листі звіщав пан воєвода про можливість наступу Кривоноса, та гостро наказував посилати щільно під'їзди на всі боки, та постягати і повідомити всі порозкидані відділи. Коли козак поїхав на замок, закипіла робота. До перших півнів усе було готово, гармати і запас поховані за річкою, а сліди заметені. Коли батюшка вернув до хати, даремно кликав Наталю. Ні другого листа, ні Наталі не було.
— Чи не хоче вона пожертвуватися за мене? — прошепотіли бліді уста батюшки. — Не мине її батьківське прокляття.
Втомлений, знесилений, із серцем, яке трівожно било за любу дочку, стояв батюшка на вколішках перед образом Богородиці і молився. По двох годинах успокоївся значно та міркував, чи не поїхала його дочка до Кривоносенка, щоб привести скорійше підмогу? Вийшов до стайні. Бракувало найкращого коня. Коли виглянув із стайні, щоб вертати в хату почув тихий брязкіт і приглушені голоси:
— Тихо, лотри, а то збудите попа передвчасно. Обсадити всі виходи!
Це були драґони з замку. Зрадник не чекав рана. Отець Трахтемир міг утікати, але це не прийшло йому навіть до голови. Пастир не відбігає свого стада!
Вийшов і гукнув голосно:
— А вам чого тут?
— А піп тут! Нам поки що тебе треба і гармат! — гукнув офіцер. — А ну, попе, веди до льоху.
Лють жовнірів не мала границь, коли побачили, що льох порожний. Корченко хотів було кинутись з нагаем на попа, але офіцер сказав:
— Коли тут були гармата, то ми вже знайдемо на замку спосіб, отворити рот попови. Ану, за мною!
Ціла гурма, що досі перешукувала цілу домівку та хапала що тілько попало під руки, посунула до замку.
— Тихо! — наказував офіцер. — Коли б так селяне дізналися, що ми взяли їх попа, то були б не переливки!
Але хоч о. Трахтемира печено вогнем, заливано окропом та грожено всадити на паль — окрім тихої молитви, не вийшло з його уст ні одно словечко. Командант, щоби вирвати таємницю від твердого попа, не здержався перед загрозою висверлити очі… Скатованого, сліпого, залитого кровю мученика кинено в підземний льох. О. Трахтемир і річка Гнилопять берегли дальше гармат Кривоноса.
Пан Лев стисло виконав наказ пана воєводи. Триста Семенів і сімсот драґонів помчало до Білополя на розїзд. Але полк спізнився. Наталя в час повідомила Кривоносенка. Полк попав у засідку і тільки горстка недобитків спаслася до Бердичева.
— Пане отамане, — сказала Наталя до сина грізного Кривоноса, — я поведу негайно один курінь кальницького полку до Махнівки. Досвіта палісад місточка буде в наших руках, бо можна перейти річку Гнилопять у брід, а відтам через наш сад. У досвіта можна би спробувати захопити замок. За той час підступайте від сторони Рушна.
З подивом глядів молодий ватажок на прегарну дівчину, перебрану за козачка, що так певно держалася на кони.
— Ах, коби я так ляхом був, — підморгнув одним оком. — Візьмемо Махнівку до приходу батька. Припечені драґони виспівали, що на замку всього чотири тисячі залоги…
— Не забувайте, пане отамане, що там зібралося тепер багацько дооколичної шляхти. Усього війська треба числити на сім — вісім тисяч.
— Трохи на нас забагато, бо чернь хоч і люта на панів, але погано узброєна і скоро розбігається. Коли не захопимо замку в ранньому сні, так прийдеться ждати на батька. В мене й гармати не має..
— Пять гаківниць для вас заховані в льоху батька..
— А порох і кулі?
— Бочок з двадцять цього добра.
— Візьмемо замок, хоч би й приступом. А тепер бери кальницький курінь і поспішай у Махнівку.
Кількох драґонів по розгромі підїзду прорвалося одначе й назад до замку. Вони вдарили на трівогу. Говорили зі страху про величезні потуги, про татар і Хмельницького. Але командант Лев знав, що в страха великі очі. Ані татар, ані Хмельницького не могло бути. Це міг бути хиба якийсь загін і то не надто великий. Все таки вдарено з гармат, щоб уся оружна шляхта негайно збиралася на замку.
Страшний заколот счинився у місточку. Плач і крик жінок і дітей, проклони й груба лайка шляхти, потревоженої у сні. Кождий дбав тільки про себе. Жиди зачинилися у синаґозі та підняли жахливий галас. Забили дзвони в манастирі Кармелітів, куди перебралися родини шляхтичів під охорону грубих мурів. Роздалися понурі співи…
Коли Кальницький курінь добігав до місточка, почув гук гармат, биття дзвонів і рейвах. Неожидане захоплення невдалося. Треба було піти пробоєм…
Поодинокі стежі під проводом попівни, що чвалували понад Гнилопятю, наткнулися нечайно на одного козака, що вискочив із очерету та закликав попівну.
— А ти що тут робиш? — запитала Наталя, прочуваючи нещастя.
— Біда, панночко, драґони забрали батюшку…
— А льох?
— Всі гармати поховані ось тут в очереті.
— Ви, сотнику Підково, з гармашами добувайте гармати й уставте ось там за горбком пащами на замок. Беріть сотню для охорони, три сотні за мною…
Тихцем переходили козаки брід і під проводом попівни зближалася обережно до хат, надіючись засідки. Але в українській частині місточка було тихо. Селяни хоч і ладилися до пімсти, але нишком, щоб ворог завчасу не дізнався. Хата батюшки була зруйнована, двері порозбивані, ніде ні душі, бо всі слуги порозбігалося. Невимовна туга стиснула серце Наталі. „Поквапився! Не буде йому тепер пощади!“ подумала собі. „Що його робити? Із трьома сотням кидатися на замок, де сидить вісім тисяч добре зазброєного війська і де набуть сидить у ланцюхах її старенький батько? На саму згадку про батька була ладна хоч сама пробитися у замок. Але це грозило безнадійною загибіллю цілому куреневи. Треба було підождати на прихід Кривоносенка.
Загонистий Підкова, як тільки уставив гармати почав їх пробувати. Бив гранатами в замок, що світив своїми вікнами. В замку настала паніка. Ніхто не знав, що сталося. Але пан Лев зміркував скоро, що ніхто не нападає. Шляхта і військо поховалися і кулі не робили ніякої шкоди. Зате в місточку, настав судний день. Десь хтось гукнув: „Татари йдуть!“ і всі кидалися, мов отара овець, по всіх закутках. Товпа потягнулася до Кармелітського монастиря, ховалася до величезного двора пана воєводи. Жиди підняли наново свої голосіння. З першим промінням сонця ударив на місточко Кривоносенко. Гармамати Підкови били прямо в ряди жовнірів, що заходилися боронити палісаду. Картачі змітали шляхту. Кальницький курінь під проводом самого полковника Бондаренка в дві сотні зробив вилазку і зі страшним гуканням „Алла! Алла!“ напав із заду на оборонців палісаду. Драґони і німецька піхота подумали, що ворог прорвав у якімсь місци неміцний палісад і зайшов із заду. Не було иншого виходу, як прожогом пробитися назад до замку. Півтора тисячі піхоти кинулося на двіста козаків. У короткім але жорстокім бою полягли сливе всі козаки, але вони зробили своє. Стримали ворога так довго, аж козаки Кривоносенка проломили ворота та впали на піхоту ззаду. На карках шляхти їхали козаки аж до замку. Пан Лев бив із гармат, але псував і своїх. Густим трупом устелила шляхта вулички і базар місточка. Два полки кинув Кривоносенко до здобування замку, куди Підкова наче з міха сипав кулями. Пять полків заховав перед місточком. Зате чернь і давні кріпаки, які злучилися з нею, напала на своїх мучителів. Не було пощади ні старим, ні малим, ні немовлятам. Під проводом місцевих людей розлютований натовп кидався на дворище, витягав шляхту і слуг, коли вони були католиками або уніятами і заздалегідь не зєдналися із козаками. Із крівель запіяв червоний когут. Кріпаки ділилися майном панів винагороджуючи довгочасні побори і панщину. Недаром шляхта говорила: „Кождий кріпак ворог, кожде українське село чи місточко — кубло ворогів“; кождий двір боронився до останньої каплі крови. Жінки набивали рушниці і пістолі та подавали їх братам і чоловікам. Чернь розбила бочки з вином і горілкою і під пяну руку різала, вішала та топила в Гнилопяти запеклих ворогів народу. Серед згарищ і трупів почався страшний бенкет: пили, співали і танцювали. Кривоносенко махнув на чернь рукою: вона пяніла пімстою, рабство змивала річками навіть неповинної крови. Розярення черни не спинилося навіть перед православними ремісниками: вони позбулися голов через те, що носили одежу польського крою, голили голову та відпускали на верху голови чуприну. З чупринами летіли й голови! Напад Запорожців на замок тричі відбито. Пан Лев заздалегідь сподіючися, що Семени схочуть піддати замок у части вирізав їх зрадою, по части запер у льохах, оставляючи для пізнійшої кари.
Кривоносенко, хоч молодий і завзятий, зміркував, що губить даремно людей, бо замку, того стоголового смока, що плював огнем і оловом, не згризе своїми зубами, хіба що прийде йому з поміччю який щасливий случай або батько зі своєю двадцятьпятьтисячною армією.
Кривоносенко стояв перед попівством та приглядався боєві. Не зважав на рясний град куль, що сипався на нього з замку. Козаки рубали ворота та лоском клали шляхтичів, що посміли вихилити зза мурів голову. Зверха лили жовніри кипяток, кидали камінюки, стріляли, кололи списами… Стояв страшний галас, стогін та рев гармат і смигівниць. Рев різаних жидів заглушив на хвилину голос битви: це чернь здобула розпучливо боронену синаґоґу. Одначе половина жидів приняла христіянство і тих чернь помилувала.
До Кривоносенка підступила Наталя усе ще перебрана за козачка. Її личко було бліде й очі червоні від плачу: вона втратила надію побачити батька живим.
— Пане отамане, козаків гине багато!
— Егеж, на війні лицарі не родяться!
— Замку не візьмете, хоч би ви й усі свої шість тисяч на мури кинули.— Підожду на батька.
— За верству по дорозі на Ланів глибока балка. Кола там зробити засідку і звабити туди хоч частину драґонів, то всеж легче буде замок добути.
— Розумне слово. Нуте, панове молодці, Дамяне і Остапе, зробіть з трьома полками засаду, ми удамо, що втікаємо і напровадимо вам ляхів.
Наталя повела козаків на засідку.
Ще кілька годин штурмували козаки Кривоносенка замок. Молодий отаман сотню за сотнею виводив з бою та посилав до табору, що стояв по дорозі на Паволоч. Пан Лев зміркував скоро, що козаки тратять відвагу і рішився на вилазку. Жовніри сипнули зі всіх гармат і рушниць, отворили ворота, перелазили через стрільниці і густою товпою напала враз на козаків. Цього тільки й ждав Кривоносенко. Заграли сурми до відвороту і козаки повернули до брами місточка. Пан Лев післав у погоню два полки драґонів. Із замкового подвіря наче з пращі вилітала хоругва за хоругвою під проводом старшин і кидалися за утікачами. Вони скоро зникнули за річкою. Дві хоругви користаючи з заколоту кинулися на мертвецьки пяну чернь.
— Раз мати родила! — гукали завзятці. Люто мстилися поляки над своїми крепаками… Шляхта тішилася побідою не довго!
Кривоносенко рушив з табору нові три полки і шляхта знов мусіла ховатися за мури замку. Засада вдалася. Взяті в два огні стаяли оба полки, як віск на сонці. Хоробрий Лев вирвав з погибелі три сотні гусарії і вони густо позначені здужали перебитися до замку. Невеликий гурток перебився і подався у дорогу на Винницю. Там стрінули ці недобитки свого пана воєводу та сповістили про важке положення замку.
Кривоносенко знов даремно штурмував замок. Дводенні завзяті бої густим трупом покрили вали і рови замку. Залога мала теж важкі втрати. Ціле місточко було спліндроване. Не остало ні одної шляхецької і жидівської ноги. В ночі з пятниці на суботу добули козаки монастир Кармелітів, які досі хоробро оборонялися. Чернь скоїла різню. Ксьондзів і черців мучила без милосердя, доптала під ногами святощі. Народня пімста досягла і мерців: озвірені повстанці порозбивали склепи, викинули трупи і порозкидали кістки.
За той час пан Тишкевич стрінув за Винницею Ярему Вишневенького, що значив свою дорогу з Лубень на Любеч, через Полісся, Житомір, Погребища, Немирів шибеницями та палями. Ярема залюбки приглядався, як конають повстанці серед мук, яких не вигадали би і поганці. Він тішився і кричав:
— Мучте їх так, щоб вони почували, що вмирають! Лють Яреми не спинилася навіть перед послами, яких післав до нього Хмельницький задля переговорів. І їх посадив на паль за селом Війтовим. Але з усього свого війська, з восьми тисяч остало в нього тільки три. Воєвода Тишкевич привів зате чотири тисячі і пристали до Яреми всі стрічні загони шляхти, що тікали в Польщу. Тишкевич став благати Ярему ратувати Махнівку:— Чернь знущається над святинею, замок ледве держиться, паркани непевні, може бути, що вже його і взяли!
Війська Вишневецького, що стояли вже із тиждень на супочинку, рушили жваво. Ярема був певний, що своїми девятьма тисячами розпорошить Кривоносенка.
Одначе Наталя не дармувала: підземні льохи під церквою лучилися з замком. По галасі догадалася в одному місці, що над ним мусять бути замкові ворота. Кривоносенко, що з подивом глядів на Наталю та її невсипучість, казав прикотити кілька бочок пороху і приступ у суботу в ранці попередив висадженням воріт. Одночасно козаки розметали деревляне укріплення. Боронився тепер тільки сам замок з розпучливою відвагою. Навіть важко ранені билися до останка, знаючи, що їм не буде пощади.
Наталя не спочивала. З сотнею, яку приділив їй Кривоносенко виїхала опівночи з Махнівки на розвід. Сяєво місяця у повні освічувало краєвид. Позаду пожежа червоною луною значила крівавий похід війни. Час від часу долітав гук гармат. Це боронився замок. Коли воєвода Тишкевич не поспішить з допомогою замок завтра впаде. Коні легко пофоркуючи ступали звільна дорогою. Так минули Велівку і приблизилися до Самгородка. Треба було пильно вважати, щоб не попасти на який більший відділ гусарів або драґонів воєводи. Рівночасно треба було оглядатися за Кривоносом, щоб поспішив із допомогою і гарматами. Наталя з десятьома козаками обережно посунула вперед. Не вспіли коні заховатися поміж першими хатами Самгородка, коли з усіх усюдів грянули вистріли і гукнули хижі голоси:
— Бий! забий! Живцем у полон!
Це якийсь польський відділ напав на підїзд. Вистріли не багато пошкодили козакам, бо вже заховалися у тінь, але тепер валили з усіх вуличок драґони та кололи списами або рубали важкими шаблями. Один за другим падали козаки в обороні Наталі, що з пістолею у лівій, а шаблею у правій руці кидалася у бій, як львиця.
— Брати язика! Брати язика! гукав якийсь дужий голос. Коло Наталі не стало ні одного козака. її коня притиснули до якихсь воріт. Наталя бачила, як простягнулися до неї десятки рук. Дикі очі світилися, як у вовків, зуби вишкірялися. Враз зза воріт гукнули вистріли. Передні драґони смішно захиталися на конях, у цю ж мить ворота відчинилися і Наталя враз із конем опинилася на дворищі. Якісь дужі рука підхопили її і до її свідомости дійшов ласкавий голос:
— Ну, ми покищо безпечні. Як бачу, прийшов саме в пору!
Наталя втратила тямку. Не чула й не бачила, як ворота знов зачинено, як драґони збішені смертю поручника, добивалися до воріт; як ворота тріщали під ударами кінських клубів, як у останню хвилину із хижим галасом налетіла на драґонів сотня Наталі і знесла їх у млі ока, мстячи побитих лицарів.
Наталя мабуть тільки на коротку хвилину втратила свідомість, бо коли прийшла до себе, лежала все ще на руках Запорожця, який вливав до її уст міцної горілки:
— Ну, ось і все гаразд. Підїзд стерто. Десятьох у полон узято. Підуть до батька Кривоноса по нагороду. Ач, як мою голубоньку налякали, додав, коли помітив що личко Наталі облилося густим румянцем сорому. Деж таки! Зімліла з вичерпаня і страху, як якась дівчина!
Схопилася на рівні ноги і підступила до Запрожця:
— Спасибі вам, ви мені життя, а може й більше чим від смерти спасли!
— Та годі дякувати, вчера ви мені, сьогодня я вам.
Наталя пізнала запорожця, якого остерегла перед Корченком.
— Де полковник Кривонос?
— Пан полковник спинився у Немирові. Його кіннота поспішав тепер через Липовець і Андрусово, щоб получитися із прочими полками в Погребищах. Досі вже певно вирушив на Махнівку, хоч і не зі всіма потугами.
— А що це за відділ, із яким ми стрінулися?
— Випитує їх огнем татарин. Але я добре знаю цих жовнірів. Це гусарія Яреми Вишневецького. Поручник, якого зсадила з сідла моя куля, заклятий ворог народа, колись православний, тепер найлютійший яничар, який у Немирові васверлював очі батюшкам, це пан Володийовський, якого аж тут стрінула куля.
До Наталі приступив козак, який випитував гусарів.— Мусимо уступитися. Сейчас появляться дратони пана воєводи Тишкевича, а за ним Ярема Вишневецький зі своїми потугами.
Наталя зміркувала відразу, що Ярема досвіта стане в Махнівці. Коли враз з Тишкевичем і залогою у замку, пошарпаною, але розпучливо-хороброю, впаде на самого Кривоносенка, то розібе його в прах. Рішилася скоро:
— Ви, Перебийносе, з пів сотнею летіть хоч би всі коні мали попадати до пана отамана Кривоноса. Досвіта Ярема вдарить на Кривоносенка у Махнівці. Коли не поспіє допомога, Ярема розібє слабі сили полковника.
Наталя із запорожцем і рештою своєї сотні подалася скоро назад до Махнівки. Спінені коні спинитися перед попівством, де стояв Кривоносенко зі своїм штабом. Кривоносенко готовився слати на добування замку, свої найліпші курені. За хвилину мали бути висаджені бочки з порохом під воротами. Запорожці з шаблями в руках готовилися кинутися у вилім.
— Пане полковнику, сейчас ударить на вас воєвода Тишкевич з чотирьома тисячами кінноти, а за ним Ярема Вишневецький…
— Заслабі мої сили, щоб побідити, але боронитися буду до останка.
— Ваш батько повідомлений і коли Перебийніс поспіє, готов станути зі своїми полками за кілька годин.
— Будемо держатися. Нуте, панове молодці, на коні. Пане сотнику Підкова, ви спрямуєте гармати на дорогу до Махнівки. Потім, що Бог дасть. Раз мати родила!Кривоносенко помчав із штабом до базару, де таборувала чернь довкруги огнища. По гульні вони виспалися і вихмеліли. Хто спав, хто варив куліш, хто оглядав свіжо добуту зброю. Поміж них сиділи Запорожці, що мали наказ творити з черни нові відділи та вправляти їх у воєннім ремеслі. В той спосіб творилися нові кадри карного війська.
Кривоносенко на своїм карім коні виїхав на середину і гукнув своїм молодим, дужим голосом:
— Браття молодці! Ваш лютий ворог і гнобитель воєвода Тишкевич нагряне сюди в досвіта. Хоче посадити вас на кілки, здирати живцем шкіру, наложити давне ярмо…
Люті оклики перебили промову полковника:
— Не дамо! всі згинемо, або побідимо! веди нас!
Цього тільки й ждав Кривоносенко. Хотів розбудити запал і кинути чернь у першу чергу, щоб стримати розгін нападу.
Чернь під проводом запорожців, узброєна в ціпи, коси на довгих держаках, вили, сокири, молоти та самопали, рушила до воріт містечка. За ними станули два полки Запорожців.
Кривоносенко помчав до Кальницького полку, який мав здобувати замок.
— Панове молодці! — гукнув голосно, — надходить лютий кат і палій Ярема Вишневецький. Як тільки ворота вилетять у воздух добувайте замку!
— Добути, або дома не бути! — роздався боєвий клич Запорожців. Здавалося, що наступив кінець світа. Замок ревів усіма гарматами. Наступ з перед воріт перервався: Запорожці подалися назід і небавом страшний стовп диму вибухнув під хмари, земля задрожала, градом посипалися відломки: ворота замку були розбиті. Лави Запорожців кинулися у вилім. Залога очайдушно боронилася. В цей момент кінниця воєводи Тишкевича налетіла на чернь. Ціпи, молоти, коси, та сокири гупали по панцирях і шоломах. Селяни пізнали серед драґонів грубезного воєводу і кепкували з нього та грозили розпороти величезний живіт.
Чернь видержала перший наступ, але полягла сливе до ноги під ударами залізних вояків. За корогвами Тишкевича неслися панцирні корогви тяжкої їзди Яреми. В них ударив і засипав градом картачів сотник Підкова. Залізна гусарія зударилася із Запорожцями наче удар грому. Труп падав густо, бо лицар бився із лицарем. Запорожська піхота ставила неустрашимо чоло закованим у залізо гусарам. Але Ярема кидав у бій усе нові, та нові корогви. Запорожцям почали умлівати руки від частих ударів. Полковник Бондаренко спостеріг, що оба полки готові вигинути до ноги і наказав обом полкам поволи подаватися назад, щоби поміж хатами хоронити крила, бо легка їзда Тишкевича почала забігати з боків і ззаду. Та ось Ярема станув на чолі найкращої коругви, де служили тільки вибранці лицарі і клином увігнався у лави Запорожців. Кривоносенко, який досі вів наступ на замок, кинувся із переяславським куренем на стрічу Яремі. Залога замку почала жвавійше оборонятися і виперла Запорожців із занятих уже воріт. Кров лила струями та напувала гарячу землю. Але Кривоносенко не спинив натиску досвіднього в боях Яреми. Оба курені почали подаватися чим раз скоріще назад. Ще хвилина і вони кинуться до табору, щоб боронитися ізза возів. Але Кривоносенко бачив, що про правильний відступ нема що думати; це був би правдивий погром. Краща смерть і він наче лебідь гукнув до Запорожців:
— Або здобути, або дома не бути! — Всі готувалися дорого продати життя. Аж ось прожогом налетів на Вишневецького Кривоніс із кінницею і трохи-трохи сам Ярема не погиб. Сам Кривоніс прослідував його і ледви не заколов списою. Корогви Яреми зігнано за річку. Одначе розбити Ярему було неможливо: він велів драґонам позлазити з коней і відбиваючись, подаватися назад. Лютий бій стояв до самої ночи.
Побитий покищо Вишневецький сподівався поправити справу в ранці, бо в ночі приспіла йому свіжа підмога, його табор і гармати, але Тишкевич відмовився від дальшої битви, бо військо вибилося із сил і битися дальше було небезпечно. Ярема кричав, тупав ногами і сперечався, але даремно Тишкевич поставив на своєму, а без драґонів Тишкевича Ярема не осмілювався ставити чоло страшному Кривоносови. Тай Тишкевич не хотів надто роздражнити козаків, щоб не накликати на себе ще гіршого лиха. Ярема відступив аж до Грицова.
Наталя із двома сотнями пустилася підземними льохами до замку. Їй пощастило дістатися аж під замок. За одними дверима знайшла замкнених Семенів, що вже були проготовані на смерть. Один із них бачив де закинено о. Трахтемира. Був попечений і сліпий. Серце стиснулося у грудях Наталі, на вид скатованого старця із білим як сніг волоссям, змитим кровю. Коли б не голос, не пізнала би батька. Семенам дали зброю і від крівавої мести не уйшов ні один жовнір, ні сам командант. Німці оборонялися найхоробрійше.
В лицарській салі піклувалася Наталя коло батька. Оба Кривоноси та полковники сиділи довкруги стола та радили над дальшим походом. Рішили повертати на Полонне.
При вході счинився гармідер і колотнеча. Це два козаки привели звязаного та побитого Корченка.
— Смерть собаці! На гилю! Втопити! — гукали козаки.
Слабим голосом промовив о. Трахтемир:
— Він підняв на мене руку, видер мені світло очей, тож я прошу о него, вас панове отамани!
Старий Кривоніс поглянув на старшину і сказав:
— Він ваш, батюшко, і що скажете, те й буде!
А батюшка втонув у горячій молитві. Ціле окруження і цілий світ зник для нього. Невидющі очі мабуть бачили инше світло, бо уста тихо промовили:
— Відпустіть його на покаяння. Аз єсмъ і мені належить пімста, сказав Бог.Мертва тишина запанувала в салі. Корченко впав на коліна і заслонив обличчя руками. Він цього найменше надіявся. Страшний Кривоніс від єзуїтів навчився завдавати люті муки. Для зрадника мало було одної смерти. Козаки стискали пястуки, але Кривоніс гукнув:
— Дав я козацьке слово, то й дотримаю. Пустіть собаку, хай де инде гилі шукає! — З огидою розступалися козаки перед блідим, як труп, несамовитим Корченком.
Кривоносенко розповів батькови про геройські вчинки Наталі.
— Не знаю, як тебе нагородити за це — сказав Кривоніс, — не золотом платиться за любов вітчини.
— Дозволь, батьку, з Наталею під вінець стати, — сказав несміло Кривоносенко і почервонів, як дівчина.
— Ага, ось воно як, а чи питав ти, чи схоче тебе ця люба дівчина?
— Не питав, але сподіюся…
— Кінчіть війну і вертайте побідником, а не будуть даремні ваші сподівання, — прошепотіла Наталка, цілуючи руки свого батька, що широким хрестом благословив молодят і лицарів за свободу.
Полонична, 20. 7. 1922.
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|