Мертвий Брюґе

by Юр Роденбах

Мертвий Брюґе Юр Роденбах пер.: В. К.-М. Київ: Спілка, 1922

Q. RODENBACH

---

 

Bruges-la-Morte

POMAN

Traduit par W. K.-M.

 

KIEV
Librairie „SPILKA“
1922.

Ю. РОДЕНБАХ

---

 

Мертвий Брюґе

РОМАН

Переклад В. К.-М.

 

Київ
Видавництво „Спілка“
1922.

 

Портрет Жоржа Роденбаха з книжки «Мертвий Брюґе» (Київ, 1922)

Юр Роденбах.

 

ПЕРЕДМОВА.

---

---

Цим пристрасним етюдом хотіли ми головним чином викликати уяву Міста, Міста яко відвічної дієвої особи, що звязана з почуттям душі й радить, переконує та спонукає до діла.

Цей Брюґе, що ми обрали, здається майже живою істотою. Він ніби відбивається на тих хто в ньому оселився.

Він їх перетворює по зразку своїх краєвидів та своїх дзвонів.

Ми хочемо показати місто, яке керує дійством; його краєвиди не тільки тло, не тільки самовільно обрані описування, але вони звязані з самими подіями книжки.

Тому що оздоби Брюґе так тісно звязані з подіями, потрібно було б репродукувати їх тут між сторінками, набережнї, порожні вулиці, старі оселі: канали, кляштори, церкви, релігійне мистецтво, башти, все за-для того, щоб той хто нас буде читати теж підпав під присутність і вплив Міста, зазнав дотика води та відчув тінь, що падає на текст від високих веж.

---

---

 

I.

День упадав, кидаючи тінь на коритари великої мовчазної оселі й затягуючи серпанком жалоби вікна.

Гюґ Віан збірався виходити, як це він робив що-дня перед вечором. Незанятий, самотній він проводив день в своїй кімнаті, просторій хаті на першому поверсі, з вікнами на набережню Розер, вздовж якої лежав його будинок, відбиваючись у воді.

Він трохи читав: часописи, старі книжки, багато палив; поганої погоди марив коло відчиненого вікна, гублючись в спомінах.

Вже п'ять років він жив так, з того самого часу як оселився в Брюґе, зараз же після смерти своєї дружини. Вже п'ять років! І він повторював сам собі: Вдовець! Бути вдовцем! Я вдовець! Безпорадне, коротке слово; коротеньке без відгуку. Слово, яке добре вказує на самотність.

Для нього розлука була жахлива: він зазнав кохання в роскошах, на дозвіллі, мандруючи по нових країнах, які все поновлювали іділію. Не тільки мирну насолоду зразковим родинним життям, але мав він непочату пристрасть, безупинну жагу, гармонію душ ріжних, але злучених як рівнобіжні набережні одного канала, що змішує їх відбитки.

Десять років цього щастя, майже невідчутих, так швидко вони промайнули.

Потім молода жінка вмерла, ледве проживши тридцять років, прохворувавши тільки кілька тижнів, простягнена на передсмертному ложі, як завжди потім він її собі уявляв. Зів'яла і бліда як віск, що її освітлював та котру він так обожнював, прекрасна з її церою як у квітки, з розширеними в очах чорними в перлямуті зіницями, темний колір яких різко відріжнявся від бурштинового кольору її волосся. Це волосся розпущене довге та хвилясте вкривало всю спину. Мадони примітивів укриті подібними звірячими хутрами, що зпадають в спокійнім тремтінні.

Від простягненого трупа Гюґ одрізав цей сніп, заплетений останніми днями хвороби у довгу косу. Чи це не є жалість з боку смерти? Вона руйнує все, але лишає непорушним волосся. Очі, уста, все гине та западає. Волосся-ж не губить навіть свого кольору. В ньому ми переживаємо себе. І зараз після п'яти років захована коса небіжчиці навіть не поблідла, не дивлючись на сіль стількох сліз.

В цей день вдовець все своє минуле пережив більш болюче під впливом сірої погоди листопаду, коли здається що дзвони сіють в повітрі порох звуків, мертвий попіл років.

Він все-ж таки вирішив піти з дому, не для того щоб шукати розваги, або якихсь ліків проти свого болю. Він не хотів їх навіть коштувати. Але він любив ходити в час коли наближається вечір і шукати аналогії для свого суму в безлюдних каналах, в церковних кварталах.

Коли він сходив на низ своєї оселі, побачив широко відкритими всі двері, що виходили на великий білий коритар і котрі взагалі були зачинені.

Він в тишу гукнув своій служниці: «Варваро, Варваро»! Зараз же жінка з'явилась в розчинених дверях і догадуючись на що було її покликано, сказала:

— Пане, я мусила подбати про залі сьогодня, бо завтра свято.

— Яке свято? спитав Гюґ з незадоволеним виглядом.

— Як то! Пан не знає? Але-ж свято Уведення Пресвятої Діви. І я мушу піти до служби божої й до вечірні у манастир. Це такий день як у неділю. І тому що я не зможу працювати завтра я прибрала залі сьогодня.

Гюґ Віан не ховав свого незадоволення. Вона ж знає, що він хоче бути присутнім при тій роботі. В цих двох кімнатах було забагато цінностей і споминів про Неї та про минуле, щоб дозволяти служниці бути там самій. Він хотів доглядати за нею, стежити за її рухами, контролювати її обережність, пильнувати її пошану. Він хотів сам перекладати, коли треба було витирати з них порох, якийсь цінний дрібязок, та де-які инші речі небіжчиці: подушку, екран, що вона сама робила. Здавалось, що її дотик лишився скрізь на меблях непорушний і завжди незмінний; на канапах, тапчанах, фотелях, на яких вона сиділа ніби й досі заховались форми її тіла. Фіранки зберігли зморшки увічнені її рукою. І йому здавалось, що треба обережно витирати ганчіркою ясну поверхню свічад, аби не стерти її обличчя, яке спало в глибині. Він хотів пильнувати і оберігати від кожного дотику портрети бідної покійниці, портрети її за ріжнї роки, вони були скрізь на камині, на столиках, по стінах. А головне — нещастя з цим розбило-б йому душу — цей захований скарб цілого волосся, яке він не хотів ховати в будь-яку шуфляду комоди, або в темну шкатулу — ніби-то покласти волосся в труну — але бажав, тому що ця коса була живою і вічно золотою, залишити її простягнену та відкриту яко безсмертну частину його кохання.

Аби завжди його бачити в цій завжди однаковій залі, це волосся, в якому ще була Вона, він поклав його просто на піаніні, з того часу німому, цю перервану косу, розбитий ланцюг, канат урятований від катастрофи. Аби захистити її від бруду, від вохкого повітря, яке могло-б її обезбарвити або окислити її метал, йому прийшла думка, наївна, коли-б вона не була такою зворушливою, умістити волосся під шкло в прозору шкатулу, кришталеву скриньку; він що-дня приходив йому поклонятися.

Йому, а також всім мовчазним річам, які жили навколо, здавалось, що це волосся звязано з їх існуванням і що воно було душею оселі.

Варвара, стара фламанська служниця, трохи хмура, але вірна та уважна, знала з якою обережністю треба ходити коло цих річей, до яких вона наближалась з тремтінням. Мовчазна, в чорному убранні, в очіпку з білого тюлю вона мала вигляд черниці воротарки. Зрештою вона часто ходила до жіночого кляштору одвідувати свою єдину родичку сестру Розалію, яка була беґінкою.

Від цих одвідувань, цих побожних звичок, вона була мовчазною і набула легкість, яку мають ноги, звиклі до церковних плит. Тому що вона не вносила галасу й сміху в його жалобу, Гюґ до неї звик з часу свого приїзду до Брюґе. Він не мав иншої служниці. Ця була йому необхідна не дивлючись на її тиранство, її примхи старої діви, її бажання робити по свойому, як і сьогодня, коли з приводу незначного свята, вона без його відому і проти його волі почала прибірати залі.

Гюґ не вийшов з дому поки вона не повстановлювала меблі й поки не переконався, що все йому дороге було ціле й на свойому місці. Тоді заспокоєний, зачинивши двері та віконниці, він наважився на свою звиклу вечірню прогулку, хоч безнастанно сіявся дощик-паморозь, звичайний в кінці осені; дрібний стрімкий дощик, плаче, тче воду, фастриґує повітря, покриває голками гладкі канали, захоплює і пронизує душу, як птаха в змоклих тенетах з безконечним плетінням.

II.

Гюґ кожного вечора починав ту-ж саму подорож вздовж набережних непевною ходою, вже трохи згорблений, хоч мав тільки сорок років. Удівство для нього було довчасною осеню. Його скроні були голі, волосся повне сірого попілу. Його зів'ялі очі дивились кудись далеко по-за життя.

А який смутний був Брюґе в цей передвечірній час. Він любив його таким. Колись за часи щастя, коли він подорожував зі своєю дружиною, по химерному, трохи, космополітично провадючи життя, в Парижу, за кордоном, на березі моря, він був тут з нею переїздом, але меланхолія міста не вплинула на їх радість. Тільки пізніш, лишившись самотнім, він згадав Брюґе і вмить відчув, що треба там оселитись. Встановився якийсь таємний звязок. Мертвій дружині мало відповідати мертве місто. Його велика жалоба вимагала такої оздоби. Життя було йому терпимо тільки тут. Сюди його привів інстинкт. Хай світ десь там ворушиться, шумить, запалює свої свята, плете тисячі своїх хвиль. Йому були потрібні тиша безконечна та остільки одноманітне існування, щоб він від того майже не мав почуття життя.

Чому коло фізичного страждання треба мовчати, треба приглушувати кроки в кімнаті хворого? Чому здається, що шум голосів шкодить перевязці, відкриває рани?

Для моральних страждань шум є так само болючий.

В німому оточенні води та порожніх вулиць Гюґ менше почував страждання свого серця, спокійніш думав про померлу. Він її краще бачив, знаходючи в ряді каналів її обличчя як Офелію в алеї та краще чув, її голос в далекій слабкій пісні дзвонів.

Місто, колись також прекрасне та улюблене, втілювало його сум. Брюґе був його небіжчицею. І його покійниця була Брюґе. Все об‘єднувалось в однаковій долі. Це був мертвий Брюґе з надгробком із кам'яних набережніх, з захололими артеріями своїх каналів, коли там перестає битись великий пульс моря.

Цього вечора, більш ніж коли, в той час коли він ішов навмання, чорні спогади повернулись до нього, вийшли з-під мостів де плачуть обличчя незримих джерел. Якесь вражіння похорону виникало із закритих кам’яниць з вікнами як очі конаючого, від покрівель будинків, які відбивали в воді свої жалобні сходи. Він пройшов Зелену набережню і набережню Свічад і віддалився до Мосту коло Млину, в алеї сумного пригороду, позасаджувані тополями. І всюди над головою, холодний дощ і маленькі звуки дзвонів церковних, кинуті ніби кропилом на панихиді.

В цієї самотности вечора та осені, коли вітер змітав останнє листя, він більш ніж коли почував бажання мати вже скінченим життя і нетерпливість смерти. Здавалось ніби тінь падала від веж на його душу, ніби щось радили йому старі мури, якесь шепотіння підіймалось від води, води котра йшла йому назустріч, так само як вона йшла назустріч Офелії, як про це оповідають могильники у Шекспира.

Вже не раз він почував таку оману. Він чув тихе намовляння каміння; він таки відчув наказ річей не лишатись живим посеред загальної смерти, що панувала навкруги.

Він довго і серйозно хотів заподіяти собі смерть. Ах, ця жінка, як він її кохав! її очі ще дивились на нього. І він стежив за її голосом, що заховався там за обрієм, так далеко. Що було в цій жінці, що він так весь їй віддався і відмовився від цілого світу коли вона зникла. Єсть мабудь кохання подібні до овочів Мертвого Моря, котрі лишають в роті лише вічний смак попілу.

І це тільки через неї він встояв проти настирливої думки про самогубство. Разом з поглибленням туги до нього повернулась глибочінь дитячої віри. Він мистично сподівався, що кінцем життя не може бути ніщо і думав ще колись її побачити. Релігія забороняла йому самовільну смерть, за це було-б вигнання з лона божого і позбавлення хиткої можливости побачити її знову.

Тому він жив, він навіть молився і мав втіху з того, що уявляв собі, як вона чекає на нього в садах незнати якого неба, і мріяв про неї в церкві під звуки органу.

Цього вечора він по дорозі зайшов до церкви Божої Матері, куди він любив часто ходити завдяки її настрою похорону: скрізь, на мурах, на землі надгробні плити, з головами мертвих, з іменнями стертими і з написами роз'їденими ніби кам'яними устами. Сама смерть була стерта смертю.

Але тут же відсутність життя освітлювалась образом постійного кохання, яке продовжується і в смерти. Тому то Гюґ так часто йшов на прогулянку до цєї церкви, де в глибині бокової каплиці були славетні гробниці Карла Відважного та Марії Бурґонської. Вони були такі зворушливі! Особливо вона, ніжна принцесса; складені руки, голова на подушці, в мідяному вбранні, ноги сперті на собаку — символ вірности, вся така сувора на свойому саркофазі. Так само і його небіжчиця назавжди лягла на його чорну душу. І прийде той час, коли й він теж витягнеться як ґерцоґ Карл і спочиватиме коло неї. Сон поруч — добрий захист проти смерти, коли-б для них не здійснилась християнська надія та була-б не об'єднала їх.

Гюґ вийшов з церкви більш сумний ніж коли инше. Він прямував до своєї оселі, бо наближався час коли він завжди вертався вечеряти. Він шукав в собі образа померлої, аби прикласти її до труни, яку він тільки що бачив і уявити собі цей саркофаг з иншим обличчям. Але образ померлих, захований в нашій пам'яти потроху змінюється та в'яне як на пастелі без шкла, яка роспадається порохом. І наші небіжчики вмірають в нас у друге!

Раптом, коли Гюґ сильним напруженням пам'яти, ніби вдивляючись в глибінь самого себе, поновлював її риси, вже напів стерті, він, який взагалі, майже не помічав прохожих, справді дуже рідких, відчув нагле зворушення побачивши молоду жінку, котра йшла йому на зустріч. Спочатку, в кінці вулиці, він її не помітив, а звернув увагу тільки тоді, коли вона була зовсім близько.

Побачивши її він одразу став, ніби застигнув; жінка, йдучи назустріч, пройшла повз нього. Це було зворушливо, мара! Гюґ здавалось захитався. Він затулив очі рукою ніби відганяючи ману. Потім, після хвилини вагання, повернувшись до незнайомої, яка віддалялась тихою, ритмичною ходою, він вернув, покинув набережню, по якій він спускався і пішов за нею. Він ішов швидко, щоб навздогнати її, переходив з одного пішоходу на другий, наближався й дивився на неї з невідступністю, яка здалася-б непристойною, як-би не була наслідком мани. Молода жінка йшла спокійно, бачила не дивлючись. Гюґ робився все чуднішим. Він ішов за нею вже кілька хвилин, з вулиці на вулицю, то наближаючись до неї немов би для рішучого розслідування, то з жахом віддалявся коли був занадто близько. Він здавалось був притягнений і наляканий заразом, як криницею, в котрій він намагався розгледити якесь обличчя.

Ну так! Тепер він її добре пізнав, це, очевидно. Цей пастельовий колір обличчя, ці очі з росширеними зіницями, темними в перлямуті, були ті самі. І коли він ішов ззаду, її волосся, що вибивалося з під чорного капелюха та вуальки на шию, було того самого золота, кольору бурштину та шовку справжньої склизької жовтуватости. Таж сама протилежність нічних очей до палаючого півдня волосся.

Чи не затуманився йому розум? Чи може його сітчатка, намагаючись врятувати померлу, ототожнювала її з прохожими? В той час як він шукав її обличчя, ця жінка, що так раптово йому з'явилась, його показала, надто подібним, надто однаковим. Зворушення від такого явища! Майже жахливе диво такої подібности, що доходила до тотожности.

Все: її хода, її постава, ритм її тіла, вираз її обличчя, внутрішня думка її погляду, не лише лінії та колір, але духовність істоти, рух душі, все це було йому повернено, знову з'явилось, жило!

З виглядом сновиди Гюґ слідував за нею механично, не знаючи на що і не думаючи, по затуманеному лабіринту вулиць Брюґе. Раптом на одному роз'їзді, де сходилось кілька вулиць, він її загубив, тому що йшов трохи здалеку — вона зникла не знати в якій з тих покручених вуличок.

Він зупинився вдивляючись в далечінь, розглядаючи порожнечу зі сльозами на очах.

Ах, яка вона була подібна до небіжчиці!

III.

Ця зустріч зворушила Гюґа. Тепер, коли він згадував свою дружину, він уявляв собі незнайому того вечора; вона була його живим, більш ясним спогадом. Вона вставала перед ним ясніш ніж небіжчиця.

Коли він ішов з німою побожністю цілувати мощі збереженого волосся, чи зворушений стояв перед якимсь її портретом, він порівнював образ не з померлою, але з живою, що була так подібна до неї. Таємна тотожність двох облич. Це була ніби жалість долі, що давала вказівки його пам’яті, єдналася з ним проти забуття, замінювала свіжою гравюрою вже пожовклу й попсовану часом.

Гюґ мав зараз зовсім ясний і поновлений образ тої, що счезла, для цього йому треба було лише згадати стару набережню в той день спочатку вечора, жінку що йшла до нього і яка мала вигляд його покійниці. Йому не треба було вдивлятись далеко назад по-за роки; лише треба було згадати останні вечори. Тепер це було зовсім просто: дорогий образ поновився в його очах; новий відбиток злився зі старим, зміцнюючи один одного, в такій подібности, що давала уяву майже дійсної присутности.

Слідуючі дні Гюґ був немов несамовитий. Значить існувала жінка цілковито подібна до тої, що він втратив. Побачивши як вона проходила, він мав жорстоку мрію, що тамта повернулась і йде до нього як колись. Ці самі очі, той самий колір обличчя, те саме волосся — вся така подібна і однакова. Чудні химери природи й долі!

Він хотів би ще раз її побачити. Може вже ніколи він її не побачить. І все-ж таки, тому що він знав, що вона близько, та що він може зустрінутись з нею, він почував себе ніби менш самотнім і менш удівцем. Чи дійсний удівець той чия дружина лише відсутня ї з'являється хоч на коротеньке побачення?

Він уявлятиме, що знайшов померлу, коли буде проходити та, що так подібна до неї. З такою надією він ішов в той саме час, до того ж таки місця де він її побачив. Він по кілька разів проходив по старій набережній з почорнілими дахами, з вікнами позавішуваними серпанком, з-за якого незаняті жінки, зацікавлені його проходками, слідкували за ним. Він заглиблювався в мертві вулиці, в покручені провулки, сподіваючись, що вона раптом виникне на розі якого-небудь перехрестя.

Так пройшов тиждень нездійсненого очікування. Він вже меньш про це думав, коли одного понеділка — в той саме день як і першої зустрічі — він її знов побачив і одразу-ж її пізнав. Вона до нього наближалась тою-ж самою ритмичною ходою. Подібність повна, цілковита, майже жахлива здавалась ще більшою ніж у перший раз.

Його схвильоване серце майже зупинилось ніби він вмірав; кров шуміла йому у вухах; перед очима простягся білий серпанок, як вуаль молодої або причасниці. Потім зовсім близько з'явилась чорна пляма сільвети, що проходила повз нього.

Безсумнівно жінка помітила його зворушення бо здивовано подивилась в його бік. Ах цей погляд, який повернувся, вийшов з небуття. Цей погляд, що він ніколи вже не сподівався побачити, який, він гадав, був знищений під землею, він його почував тепер на собі, спокійним та ніжним, знову росквітлим і пестливим. Погляд, що прийшов так здалеку повернувся з могили. Так мабуть дивився Лазарь на Ісуса.

Гюґ почував себе безсилим. Вся його істота тягнулась за цим явищем. Померла була перед ним, вона йшла, вона віддалялась. Треба було йти слідом за нею, наблизитись, дивитись на неї, впитись її розшуканими очима і знову запалити своє життя від цього волосся, що було йому світлом. Треба йти їй вслід не думаючи, просто, на кінець міста, на кінець світу.

Він не міркуючи механично йшов за нею, на цей раз зовсім близько, тремтючи від страху, що знов її загубить в цьому старому місті з покрученими вулицями.

Справді він ні на хвилину не подумав про свій чудний вчинок: слідкувати за жінкою! Але-ж ні! Це була його жінка, за якою він ішов, яку він супроводив на вечірню проходку, і яку він мав потім відпровадити до її гробниці.

Гюґ ішов весь час немов у гипнотичному сні, поруч з незнайомою, або позад неї, не помічаючи навіть, що після самотніх набережніх вони вийшли на людні вулиці в центрі міста, на Головну Площу де велика й чорна вежа золотим щитом свого годинника боронилась від наступаючої ночі.

Молода жінка грацїозна та швидка, бажаючи уникнути його переслідування, повернула на вулицю Фламанд з старими фасадами в формі керм — її сільвета ставала яснішою і більш виразною що разу, коли вона проходила повз освітлені вітрини крамниць або під розлятим світлом лихтаря.

Потім він побачив як вона раптово перейшла вулицю, підійшла до театру, двері якого були відчинені і війшла. Гюґ не зупинився… Він став безвладною волею, притягненою планетою. Рухи душі так само мають свою швидкість. Скоряючись внутрішньому імпульсу він теж війшов у вестибюль куди прибувала юрба. Але привид счез. Ніде, ані в публіці, ані при контролі, ані на сходах він не побачив молодої жінки. Куди вона счезла? Яким коритаром? В які бокові двері? Бо він добре бачив як вона війшла. Помилки не могло бути. Очевидно вона йшла на виставу. Вона зараз була в залі. Може вона вже там в якому-небудь кріслі або в червоній темряві ложи?. Знайти її! Побачити її знову! Добре роздивитись її за весь вечір! Він почував що в голові йому закрутилось від цеї думки, яка була йому приємна і болюча заразом. Але йому й на думку не впало змагатись з цим потягом. Він ні про що не думав: ні про недоладну свою поведінку за останню годину, ні про безглуздя свого нового проекту, ні про неприродність своєї присутности на театральній виставі, не дивлючись на глибоку жалобу яку він завжди носив. Не вагаючись підійшов він до каси, спитав собі крісло і пройшов до залі.

Його очі швидко обшукали всі місця, всі ряди, бенуар, ложи, верхні галереї, що поволі заповнювались ясно освітлені люстрами. Змішаний, стурбований, сумний він ніде її не знаходив. Який поганий випадок глузував з нього? Галюцинації обличчям, яке то з'являлось то зникало. Коротенькі появи, як місяць з-за хмарок. Він почекав, пошукав ще. Запізнілі глядачі, поспішаючи до своїх місць, товклись в рипучих дверях.

Тільки її не було.

Він почав шкодувати з свого непоміркованого вчинку. Тим більш що його присутність помітили і здивовано наводили на нього біноклі. Дійсно він таки не знав нікого, не зав'язував знайомства з жодною родиною, жив сам. Але кожен знав його обличчя, знав хто він такий, знав його шляхетне горе. В цьому Брюґе, так мало заселеному й незанятому, де всі знають один одного, про приїзжих довідуються від сусідів.

Це була несподіванка, майже кінець легенди й тріумф для глузливих, які завжди посміхались при розмові про невтішного удовця.

Хто знає яким током, що йде від юрби об'єднаної спільною думкою, Гюґ в ту-ж хвилину дістав вражіння провини проти самого себе. Зраджена шляхетність; перша росколина в келиху його шлюбного культу, крізь яку його страждання, досі міцно заховане, витече геть усе.

Тим часом оркестр роспочав увертюру штуки, яку мали виставляти. На програму свого сусіди він прочитав накреслену великими літерами назву: Роберт-Диявол, одна з тих старовинних опер, із яких завжди складається провінціяльний репертуар. Скрипки почали перші такти.

Гюґ почував себе ще більш зворушеним. Від смерти своєї дружини він не чув жодної музики. Він боявся пісні струментів. Навіть вулишна катеринка своїм різким концертом викликала у нього сльози так само як і органи в церквах Божої Матері та у св. Вальбурґі, в неділю, коли здавалось, що вони затягують віруючих чорним оксамитом і катафалком звуків.

Зараз музика опери обхопила його мозок; лучки грали по його нервах. Щось запекло йому в очах. Чи він знову заплаче? Він вже хотів вийти, коли з'явилась дивна думка: цеї жінки, за якою він божевільний ішов до самої залі не було тут — він був певен — але ж вона війшла в театр у нього на очах. Наколи її не було в залі, може вона з'явиться на кону.

Профанація; вона наперед краяла йому серце. Тотожне обличчя, обличчя його дружини на кону, підкреслене грімом! Коли ж ця просліджена жінка що так раптово зникла безумовно крізь якийсь службові двері, була акторкою — вона з'явиться співаючи. Ах, її голос.? Чи для продовження цеї диявольської подібности буде той самий голос — той металевий голос срібла з домішкою бронзи, якого він більше ніколи не чув, ніколи!

Гюґ почував себе збентеженим тільки можливістю випадка, який міг дійти до такого кінця. Повен тоски він чекав з якимсь передчуттям, котре він вважав певним.

Дії проходили, а він нічого не знав. Він її не пїзнав ані між солістками, ані між хористками набіленими й підфарбованими як дерев'яні ляльки. Неуважний до решти вистави він вирішив піти після сцени черниць, лаштунки якої навертали його думки на смерть. Але раптом при речитативі виклику, коли танцівниці в ролі черниць, що встали від смерти, проходять довгим шерегом, коли Олена оживає у своїй труні та встає відкинувши савана й клобука, Гюґ відчув зворушення, немов пробуджена з темного сну людина, яка входить в святкову залю, світло котрої блимає в її непевних очах.

Так, це була вона! Вона була танцюристкою. Але він над цим ані хвилини не замислювався. Це була дійсно мертва, що встала із каміння свого надгробку, це була його померла, котра тепер всміхалась там, наближалась, простягала руки.

І такою ще більш подібною, подібною до роспачу, коли темрява очей відтіняла захід, а волосся здавалось із цільного золота, як і у тої…

Така зворушлива коротенька поява, на яку хутко впала завіса.

З палаючою головою, зворушений і радісний вертався Гюґ вздовж набережніх. Цей привид ніби приваблював його навіть серед темної ночі, світючи перед ним як ясний промінь… Так як доктор Фауст зворушений перед магичним свічадом, де з'являється чудовий образ жінки

IV.

Гюґ швидко здобув відомости про неї. Він узнав її ім'я: Ганна Скотт яке стояло великими літерами на афіші, вона жила в Лілі і приїздила до Брюґе двічі на тиждень давати вистави з групою, в якій вона працювала.

Балерини не мають слави занадто строгих. Одного вечора притягнений болючою оманою подібности він заговорив до неї.

Вона відповіла без здивовання, ніби чекаючи цеї зустрічи, голосом, який зворушив Гюґа до глибини серця. Голос теж! Він ніби знову почув голос тої другої, голос того самого відтінку з тим самим металом! Демон Подібности глузував з нього. Чи може існує таємний закон гармонії обличь і необхідно аби таким очам, такому волоссю відповідав такий голос?

Чому б вона не мала голоса померлої, вона ж має її широкі зіниці, чорні обведені перлямутом, має її волосся такого-ж рідкого золота, що більш ніде не знайдеш? Коли він тепер бачив її близче, зовсім близько він не знаходив найменшої ріжниці поміж жінкою давньою і цією. Ще більш його зворушило те, що не дивлячись ні на пудру, ні на грим, ні на вогні кону, вона мала ту-ж саму свіжу церу недоторканого овоча. Так само і загальна поведінка не мала нічого від легких манєр танцівниць. Скромне убрання; розум що здавався серйозним і лагідним.

Гюґ бачився з нею кілька разів, розмовляв. Чари подібности впливали. А втім він не повертався до театру. В той перший вечір це був роскішний дар долі. Тому що вона мала відограти для нього ролю тої померлої і знову знайденої, добре було що вона повстала з мертвих, з'явилась із труни серед фантастичних лаштунків, освітлених місяцем.

Але з того часу він не хотів її бачити такою. З мертвої вона знову стала жінкою, що знов почала своє спокійне життя одягненна в спокійні кольори. Аби зберегти ілюзії Гюґ не хотів бачити балеріни инакше ніж в мійському туалеті — так вона була більш подібна, зовсім така сама.

Тепер він часто її відвідував; кожного разу, коли вона грала, чекав на неї в готелю де вона зупинялась. Спочатку він задовольнявся привабливою оманою її обличчя. Він шукав в ньому обличчя померлої. Довгими хвилинами він вдивлявся в неї з болючою радістю, ніби всотував в себе її уста, волосся, церу, роскладав їх перед своїми очима… Екстаз — рух криниці, що здавалася мертвою і в який вирисовується чиясь присутність. Вода більш не порожня; свічадо живе!

Аби мати ілюзію також і від її голосу він опускав очі додолу і тоді слухав як вона говорила, впивався цим звуком таким подібним, що легко було помилитись. Тільки тоді здавався він придушеним ніби трохи бавовни було на словах. Так ніби та давня говорила із-за перегородки.

Проте у нього лишився зворушливий спомин від першої появи на кону: він побачив тоді її голі руки, шию, гнучку лінію спини, — тепер він уявляв їх собі крізь закрите вбрання.

В ньому прокинулась цікавість тіла.

Хто росповість про жагучі обійми двох коханців, що були довго розлучені?

А тут смерть так само була тільки розлукою бо він знайшов ту саму жінку.

Дивлючись на Ганну, Гюґ уявляв собі померлу, її поцілунки, обійми. Володіючи цією він уявив собі що володіє тою. Те що здавалося скінченим назавжди поверталось знову. Він навіть не зрадив-би свою дружину, бо це її він кохав-би в цьому образі, цілував-би уста такі самі як і її.

Гюґ тоді зазнав сильних і сумних радощів. Його кохання не здавалось йому за гріх, навпаки воно було добре; остільки він об'єднував ціх двох жінок в одній істоті втраченій, знову знайденій, завжди укоханій, в сучасному як і в минулому, з ясними очима, одним волоссям, одним тілом, якому він лишався вірним.

Кожного разу коли Ганна приїздила до Брюґе, Гюґ її одвідував або в день перед виставою, або після неї мовчазної півночи. До-пізна він забувався коло неї. Не дивлючись а ні на очевидність, ні на свою непорушну жалобу, ні на покої готелю такі чужі й тимчасові, йому вдавалося довести собі, що не було цих тяжких років, що завжди було родинне вогнище, перша жінка, тиха інтимність перед дозволеними поцілунками.

Солодкі вечори: закрита кімната, внутрішній спокій, об'єднання двох людей, затишна тиша й мовчанка! Очі Гюґа як нетлі, котрі забули все; темні кутки, холодні вікна, дощ на дворі й зиму, дзвін що віддзвонює конання години — все, аби лише крутитись коло лямпи.

Гюґ знову пережив ці вечори. Повне забуття! Знову початок! Час тече поточиною без каміння… І здається що жиючи переживаєш вічність.

V.

Гюґ улаштував Ганну у веселім будиночку; він його наняв на передмісті серед зелені й млинів.

Тим часом він намовив її покинути театр. Таким чином він матиме її завжди в Брюґе і більше для себе. Проте йому ніколи не спадало на думку, що смішним є коли серйозний чоловік його років, після всім відомої невтішної жалоби, закохується в танцівницю. Власне він не кохав її. Він хотів тільки продовжити принаду цєї омани. Він брав голову Ганни у свої руки, притягував її до себе, щоб дивитись в її очі, шукати в них чогось від тих других очей: відтінку, проміня, перлини, квітку, коріння якої в серці — що мабуть ховались в цих очах.

Иноді він розвязував їй волосся, закривав ним її плечі, ніби в задумі збірав їх в один жмут, якого треба було прясти.

Ганна не розуміла його дивного поводження, його мовчазних розглядин.

Вона пригадувала собі як він стурбувався, коли ще з самого початку їх знайомства вона сказала йому, що її волосся фарбоване; а стурбованість, з якою він тепер вдивлявся чи зберігає вона той самий відтінок волосся.

— Я вже більш немаю охоти його фарбувати — сказала вона якось.

Це його збентежило, він настоював аби вона зберігла цей колір ясного золота, що він так любив. Кажучи це він ласкав його рукою, встромив в нього пальці, мов той скупий, що знайшов свій втрачений скарб.

І він бурмотів якісь дивні слова: — «Не змінюй нічого… я тебе тільки тому й люблю, що ти така! Ах, ти не знаєш, ти ніколи не знатимеш, що я бачу в твойому волоссі».

Здавалось він хотів сказати більше, але спинився як на краю прірви.

З того часу як вона оселилася в Брюґе, він бачився з нею майже щодня, проводив у неї свої вечори, не дивлячись на незадоволення старої служниці Варвари, котра на слідуючий день сердилась за те, що дурно чекала на нього з вечерею. Варвара робила вигляд ніби вірить тому що він вечеряє в ресторації, але в глибині у неї лишалось недовірря; вона не пізнавала свого пана, що був перед тим такий домарь і такий справний.

Гюґ часто виходив поділяючи час між своїм домом та домом Ганни.

Він ішов до неї здебільшого надвечір бо звик виходити тільки після полудня. Крім того він не хотів, щоб його проходки до цього будинку було дуже помітно, тому він і вибрав його в безлюдному кварталі. Сам перед собою він не страшився і не соромився бо він знав мотив і весь тяг цього втілення, яке його вибачало перед померлою і навіть перед Богом. Але-ж треба було рахуватися з соромливістю провінції; не можна не вважати на сусідів, на загальне призірство або повагу, коли безперестану почуваєш на собі погляди, ніби дотики.

Тим більш в цьому католицькому Брюґе, де звичаї такі суворі! Високі камінні вежі скрізь протягують свої тіні. Здається ніби із несчисленних кляшторів виходять звеличування невинности і зневага до потайних троянд тіла. На всіх перехрестях вулиць, в деревяниих шафах зі шклом, поміж паперових зів'ялих квітів, повстають Святі Діви в оксамитових мантіях, тримаючи в руці книжки і оповіщають:

— Я непорочна.

Кохання, споловування по за шлюбом це страшна річ, шлях до пекла, гріх, про який, пополотнівши від сорому, шепотять по сповіді покутуючі.

Гюґ знав цю строгість Брюґе і не бажав її ображати. Але в незначному життю провінції нічого не сховаєш. Проти нього повстало побожне обурення. Обурена віра часто виявляється в иронії. Так храм насміхається з біса.

Коли звязь удівця з танцоркою, стала відомою, він зробився, не знаючи того байкою всього міста. Всі про це знали; розмови від дверей до дверей, пусті вигадки; пльотки, як зустрічали з цікавістю черниць; трава злостивости, котра росте в мертвих містах поміж всім камінням.

Цей випадок був тим більш цікавив, бо всі знали про довгий одчай Гюґа, його сум безпросвітній, всі його думки ніби звязані букетом коло труни. До чого ж дійшла жалоба в вічність якої хотілося вірити.

Всі вважали що їх ошукано мабуть і самого вдівця, очевидно причарованого цею особою. Її добре знали. Це була давня танцорка театру. До неї зі сміхом придивлялись, на вулицях трохи обурені її виглядом поважної людини, в чим як здавалося, заперечувала її хитка хода і жовте волосся. Вже знали де вона живе і що вдовець ходить до неї що вечора. Незабаром вже говоритимуть про певні години його подорожі.

Цікаві буржуазки, незаняті вже після полудня, спостерігали його прихід, сидючи коло вікон, стежучи за ним в ті маленькі свічадка, що звуться шпигунами і висять при всіх помешканнях, прибиті до зовнішньої рями вікна. Похилене шкло, яке відбиває в собі всі тіні вулиці; дзеркалові пастки, що фіксують всі рухи прохожих, їх усмішки, мимохідні думки їх в очах — і передають це все до помешкання де хтось їх чекає.

Так, завдяки зраді дзеркал, хутко стало відомо про всі мандрівки Гюґа та кожна подробиця його незаконного життя з Ганною. Його наївна обережність, з якою він ішов до Ганни тільки у вечері, додавала щось смішного до співжиття, котре спочатку обурило. Потім обурення перейшло на глузування. Гюґ не підозрював нічого. Він продовжував виходити з дому під кінець дня аби відправитись, роблючи обходи, до зовсім близького передмістя.

Тепер ці проходки при заході сонця не були вже такі сумні. Він проходив місто, столітні мости, мертві набережні, вздовж яких зітхає вода. Над вечір дзвони дзвонили до якої-небудь завтрашньої служби. Ах, ці дзвони такі повні і такі далекі; здавалось вони звучать в далекий небесах.

Тепер, коли з переповнених водостоків падали одна по одній краплі, коли з тунелів мосту текли холодні сльози, а тополі край води тремтіли як скарга ніжного невтішного джерела, Гюґ більше не відчував цього страждання річей; він вже не бачив суворого міста ніби сповинутого тисячами бинд його каналів.

Давнє місто, Мертвий Бргоґе вдовцем якого він ніби був, ледве зворушувало його своєю меланхолією; втішений він ішов мовчазний так ніби Брюґе також повстав з труни і з'явився новим містом подібним до давняго.

І коли він що вечора йшов до Ганни, він не мав найменьшого сумніву, а ні на хвилину не мав почуття зради великого кохання що повернулось на пародію, не згадував за своє забуте страждання; — він не мав навіть того легкого тремтіння, що пробігає всім тілом вдови, коли вона між вуалів та серпанків жалоби вперше встромлює червону троянду.

VI.

Гюґ роздумував: яку безмежну владу має подібність.

Вона відповідає двом протилежним властивостям людської вдачи: звичка й новизна. Звичка — закон, ритм істоти. Гюґ зазнав цього на гірькому досвіді, що вплинув на всю його долю. Проживши 10 років коло улюбленої жінки він потім не міг відвикнути від неї, продовжував займатись відсутнею і шукав її обличчя в инших обличчях.

Але-ж бажання новизни не меньш інстинктовне. Людину втомлює володіння одного блага. Щастя як і здоров'я втішає тільки контрастами. Навіть кохання змінюється саме в собі.

Подібність об'єднує в нас дві сили, дає їм рівні частини, змішує їх в одне. Подібність це смуга обрію між звичкою та новизною.

Ця витонченість впливає й на кохання. Принада нової жінки такої подібної до давньої.

Гюґ тішився цим з тим більшою насолодою, що самотність і страждання зробили його більш чулим до всіх найтонших вчувань душі. Чи-ж не з-за почуття бажаних аналогій приїхав він жити в Брюґе після своєї втрати.

Він мав те що можна назвати «почуттям подібности», це ніжне болісне почуття об'єднувало тисячами звязків усі речі, сполучало нитками Божої Матері всі дерева, створювало нематеріяльний телєграф між його серцем і невтішними вежами.

Тому він обрав Брюґе, Брюґе покинутий морем і великим щастям.

Це був феномен подібности, бо думка його була співзвучна самому більшому із сірих міст.

Смуток сірих вулиць Брюґе де всі дні мають вигляд Свята всіх святих! Цей сірий колір від білих косинок черниць помішаних з чорними рясами ксьондзів! Таємниця ідеї сірої, вічної напів–жалоби!

Фасади вздовж вулиць відміняються без кінця: одні блідо-зеленкуваті, або вицвілі та знову побілені. Але поруч з ними инші зовсім чорні, суворі присірують надто світлу барву сусідів і з того всього виходить один сірий колір, він миготить і тягнеться вздовж мурів витягнених як набережні.

Спів дзвонів теж здається ніби чорним, але приглушений він тане в повітрі і вертається тим сірим згуком, що тягнеться і хвилюється на воді каналів.

І сама вода, не дивлячись на стільки відбитків: блакитне небо, черепиці дахів, білосніжні лебеді, зеленість надбережних тополь, зливається в безкольорові шляхи мовчання.

З якогось чуда природи там існує таке взаємовідношення, така хемія в повітрі, що невтралізує надто світлі барви, сполучає їх в один сон, в одну сіру амальґаму сонливости.

Так, ніби часті тумани, неясне світло північного неба, граніт набережніх, безкінечні дощі, звуки дзвонів вплинули на колір повітря, і ніби в цьому старому місті мертвий попіл часу, порох років на всьому залишив сліди своєї мовчазної роботи.

Тому Гюґ віддалився сюди, аби почувати як останні сили життя певно і невпинно притрушуватимуться цим порохом вічности, що мала йому дати сіру душу кольору міста.

Тепер це почуття подібности різкою майже дивною відміною вплинуло на нього знову, але зовсім навпаки. Ніби з якої химери долі в цьому Брюґе, такому далекому від усіх його спомінів, повстало це обличчя, що мало їх відродити.

Хоч яким химерним був цей випадок, Гюґ весь віддався захопленню цією подібностю Ганни до небіжчиці, так само як уперед тим він захоплювався подібностю самого себе до міста.

VII.

Від кількох місяців, як Гюґ зустрів Ганну ніщо не зменшило помилки, в який він жив. Як змінилось його життя. Він не сумував більше. Він вже не мав того почуття самотности в безкінечній порожнечі. Ганна повернула йому давнє кохання, що здавалось йому таким далеким і недосяжним. Він його знайшов і бачив в неї як бачуть в воді зовсім подібним відбиток місяця.

І в цьому образі подібности він продовжував обожнювати померлу, жодної хвилини він не гадав порушити вірність її культу та її пам'яти. Що дня, так само як і на другий день після її смерти поринав він в побожні спомини перед памятками, що лишилися від неї.

З самого ранку вставши він ішов зворушений дивитись на портрети своєї дружини у мовчазну темряву заль з напів причиненими віконницями, з меблями назавжди нерухомими. Там її фотографія віку молодої дівчини незадовго до її заручення: велика пастель в рямці, шкло якої відсвічувало і то ховало то показувало перервану сільвету; тут на столику друга фотографія в оздобленій рямці — портрет з останніх років, де вона має хворий вигляд немов поникла лілея… Гюґ притискував їх до уст, цілував як дискос або мощи.

І що ранку він розглядав дорогоцінну шкатулу де лежало волосся покійниці. Але він майже ніколи не підіймав покришки. Він не насмілювався його переплітати або навіть доторкнутись своїми руками. Воно було святе, це волосся! Це була частина самої покійниці, вона уникнула могили і спала кращим сном в цій шкляній труні. Але воно все-ж таки було мертве бо належало покійниці і його не вільно було торкатись. Досить було дивитись на нього, знати, що воно ціле, впевнитись в його присутньости, цього волосся, від якого ніби залежало все життя дому.

Гюґ лишався там довгі години, поповнюючи свої спомини, тоді як люстра над його головою в тиші закритих заль кидала з-під свого кришталевого тремтючого дашку паморозь тихої скарги.

Потім він ішов до Ганни, яко до останнього моменту свого обряду. Вона мала волосся зовсім ціле й живе; вона була ніби найбільш подібним з портретів покійниці. Одного дня, аби ще більше їх ототожнити, Гюґ мав навіть чудну думку, яка його одразу захопила, він зберіг від дружини не тільки ріжні дрібниці та портрети; він хотів залишити від неї все так ніби вона була тільки відсутня. Нічого не було загублено, подаровано або продано. Її кімната була завжди на поготові, ніби чекаючи її повернення, була постійно прибрана та однакова з вербою освяченою що-року. Її колишня білизна вся була складена в шуфляди наповнені саше, що її зберігали в ледве пожовклій нерухомости. Так само з убранням. Всі давні туалети висіли в шафах — шовк і серпанок позбавлені тіла.

Гюґ любив иноді їх обдивлятись бажаючи нічого не забути, увічнити свій жаль.

Кохання і віра підтримуються маленькими обрядами. Одного дня їм заволоділо дивне бажання а заразом спокуса його виконати: бачити Ганну в одній із цих суконь, одягнути її як небіжчицю, наддати ще більшої подібности тотожністю вбрання, яке він колись бачив на зовсім подібній постаті. Його дружина повернеться до нього ще повніш.

Чудова хвилина коли Ганна підійде до нього так зодягнена, хвилина ця знищить час і дійсність і дасть йому повне забуття!

Ця думка опанувала його і не давала йому спокою.

Він відважився: одного ранку він покликав свою стару служницю і наказав їй принести з горища валізу, в якій він мав перевезти кілька дорогоцінних суконь.

— Пан виїздить? — спитала стара Варвара, яка не могла собі пояснити зміни в житті свого пана раніш такого самотнього. Його прогулянки, його вечері по-за домом задавались їй химерами.

Він наказав їй допомогти йому знимати та складати ці вбрання; струсити з них порох, що хмарками підіймався з так довго незайманих шаф.

Він вибрав дві сукні, що в останнє купувала покійниця, обережно складаючи їх у валізу розглажував спідницю, складував зморшки.

Варвара нічого в цьому не розуміла, але її бентежив цей поділ гардеробу, до якого раніш ніколи не доторкались. Чи він хоче їх продавати? І вона насмілилась:

— Що-б ото була сказала бідна пані?

Гюґ подивився на неї. Він зблід. Чи вона вгадала? Чи вона знає?

— Що ви хочете сказати? — спитав він.

— Я думаю про те, — відповіла стара Варвара, — що в мойому селі у Фландрії, як що в перший тиждень після смерти не продадуть річей небіжчика, так повинні зберігати їх все своє життя, инакше душа померлого залишиться в чистилищі аж до самої вашої смерти.

— Майте певність — сказав Гюґ заспокоєний — я нічого не хочу продавати. Вона правдива ця ваша леґенда.

Але як її вразило, що не дивлючись на свої слова, він наказав покласти валізу на візника і поїхав.

Гюґ не знав як пояснити Ганні свою шалену думку. До сього часу він ніколи з нею не розмовляв про своє минуле, — його стримувала певна делікатність, соромливість відносно померлої — він ніколи навіть не натякнув на солодку й жорстоку подібність що він шукав в неї.

Коли він привіз валізу, Ганна, підстрибуючи, радісно закричала: — Яка несподіванка! — Він для неї щось привіз. Але що саме? Дарунки, може сукно?..

— Так, сукні — сказав Гюґ механично.

— Ах, який ти любий! так їх більш ніж одна?

— Дві.

— Якого кольору? Покажи скорше!

І вона наблизилась простягаючи руку по ключа.

Гюґ не знав що сказати. Боючись себе видати він не хотів говорити, пояснювати це хоробливе бажання якому він так безвладно піддався.

Ганна відкрила валізу, повиймала сукні та розглядала їх маючи розчарований вигляд.

— Який бридкий фасон! І цей малюнок шовку, який він давній, давній! Але де ти купив таке вбрання? А ці зморшки спідниць! Таких носили десять років тому. Мені здається, ти глузуєш з мене!

Гюґ був збентежений, засоромлений. Він шукав слів до пояснення, не справжнього але якогось иншого, правдоподібного. Він почав розуміти химерність своєї думки, проте вона все ще приваблювала його.

О! аби вона згодилась! аби вона одягла ці сукні хоч на хвилину! і коли він її побачить одягнену як та давня, ця хвилина матиме для нього повноту подібности і безмежність забуття.

Він пояснював ласковим голосом: — Так, це були старі сукні і він здобув їх у спадщину… сукні одної родички… він хотів пожартувати… йому хотілося бачити її в одній з цих старих суконь. Це божевілля, але йому так хочеться… тільки на хвилинку!..

Ганна нічого не розуміла: Сміючись вона перевертала кожну сукню обмацувала матер'ял — богатий шовк ледве зів'ялий — але була здивована цим дивним і трохи смішним строєм. Проте це було колись модне та елеґантне.

Гюґ настоював.

— Але я здаватимусь тобі бридкою!

Спочатку здивована цею химерою, Ганна нарешті сама зацікавилась думкою одягнути це убрання померлої. Жартуючи та сміючись вона скинула свого пенюяра, підгорнула мережку корсета й сорочки та одягла сукню яка мала декольте… Стоючи перед свічадом Ганна сміялась сама з себе: — Я маю вигляд старосвітського портрета!..

І вона вихилялась, викривлялася; підібравши спідницю влізла на стіл, аби бачити себе у весь зріст, тремтіла від сміху. Безсоромний клаптик сорочки вибився з під корсету на голе тіло і натякав на інтимности білизни.

Гюґ розглядав її. Він уявляв собі цю хвилину поважною і величною, а вона була загижена, безсоромна. Ганні подобалась ця забава. Тепер вона захотіла приміряти другу сукню і з божевільною веселістю почала танцювати, виробляти ріжні па, захопившись знову танцями.

Гюґ почував як неспокій опановував його серце. Він, здавалось, був присутній на болючій машкарі. Це вперше ще сила физичної тотожности не задовольняла його. Вона вплинула але в протилежний бік. Без цієї подібности Ганна йому була б здалась лише вульгарною. Завдяки ж подібности вона на хвилину справила страшне вражіння оживлення померлої але зневаженої, не вважаючи на те саме обличчя, теж саме убрання. Таке вражіння буває в дні походу коли ввечері зустрічаєш тих що виконували ролю непорочної діви або святих; вони ще в мантіях та в священних туніках, але вже на підпитку після містичного карнавалу тиняються під ліхтарями, кріваві рани яких світять в темряві.

VIII.

Одної неділі в березні, на самий Великдень, стара Варвара почула від свого пана, що він ані обідатиме, ані вечерятиме дома і тому вона вільна до самого вечора. Вона була дуже вдоволена з того, що буде вільною в таке велике свято і зможе піти до манастиря прослухати всі служби Божі. А решту дня вона проведе у своєї родички, сестри Розалії, котра живе в одному з головних будинків кляштору.

Ходити до кляштору беґінок була найкраща, майже поодинока радість Варвари. Всі там її знали. Вона мала кількох приятельок серед беґінок, та й сама мріяла зібрати які-будь грошенята аби на останку своїх років віддалитись сюди, прийняти постриг і закінчити своє життя як і стільки щасливих, що вона тут бачила.

Цим ранком, зі збільшеною молодим березнем радістю вона прямувала туди легкою ще ходою, в своїй чорній киреї настовбурченій немов дзвін. Здалеку дзвони ніби ритмували з її ходою, об'єднані дзвони всїх парафїй а поміж них, що чверть години тонка тремтюча музика курантів ніби звуки клявіатури із шкла…

Початок весняної зелені наддавав передмістю вигляд села. Хоч Варвара вже тридцять років жила в місті але вона як і всі подібні до неї зберігла спомини свого села і душу селянки яку зворушує маленька травичка або деревце.

Гарний ранок. Вона йшла легким кроком під ясним сонцем, зворушена співами пташок, молодою землею, що покривала все навколо Minnewater — озеро кохання, як буде в перекладі, але краще сказати вода де любляться. І перед цим дрімливим ставком водяні лілеї як души причасниць, зелені береги повні квітків, великі дерева, хатинки на обрії — Варвара знову дістала вражіння мандрівки, повернення через поля до свого дитинства.

Це була побожна душа Фландрії в якій лишилось трохи іспанського католицтва, ця віра де жах і сумління панують над довіррям і яка має більше страху перед пеклом ніж прагнення неба. Проте вони мають любов до прикрас, чулість до квітів, ладану, пишних матерій таку властиву для всієї раси. І тому темний розум старої служниці заздалегідь захоплювався пишнотою святої служби, коли вона ще підходила до мистичноі загорожи під склепінням монастирського мосту.

Тут вже тиша церкви. Навіть шелестіння дрібних джерел, які зовні краплями стікали в озеро, доходило сюди як згук уст, що моляться. Навколо низькі мури, якими обводять кляшторги, білі як обрус стола при Святій Вечері. Посередині рясна густа трава муріжок leau Von Eyck, де пасеться ягнятко з виглядом паскального Аґнца.

Вулиці з найменнями святих та блаженних тягнуться, звиваються, заплутуються і складають середнєвічний висілок, окреме маленьке місто в другому місті, тільки ще більш мертве. Воно таке порожнє, мовчазне наповнене такою заразливою тишою, що всі там нечутно ходять, тихо говорять, як у хаті де є хворий.

Коли випадково якийсь перехожий наближається шумливо тоді з'являється вражіння чогось ненормального і безбожного. Тільки беґінки своїми легкими кроками можуть ходити в тому придушеному оточенню, вони ніби сковзають а не ходять, і це скорше лебеді, сестри білих лебедів з довгих каналів. Кілька спізнілих поспішали під в'язами площи, коли Варвара підходила до церкви, звідки вже лунали згуки орґану та співи служби. Вона війшла разом з беґінками, які зайняли місця на лавках, що двома рядами тягнулись коло хору. Всі в головному вбранні з довгими білими непорушними крилами, з червоними або блакитними відбитками коли сонце проходило крізь вікна. Варвара здалека дивилась з заздрістю на сестер-черниць христових наречених і слуг Божих. І вона теж сподівалась колись бути одною з них…

Вона зайняла місце в кінці церкви поміж віруючих, так само свістських; були: старі люде, діти, бідні родини, що живуть в манастирських будинках. Варвара не вміла читати і тільки перекидуючи листвицю шепотіла молитви, иноді позираючи у бік сестри Розалії, своєї родички, яка займала на лаві друге місце після матері ігумені.

Яка гарна була церква, освітлена свічками. Варвара й собі пішла купити свічку у сестри-ключарки, яка стояла коло підсвічника на якому хутко загорілась також і офіра старої служниці.

Час від часу вона слідкувала за зменшенням своєї свічки, яку вона відріжняла від усїх инших.

Ах, яка вона була щаслива! Правду кажуть пан-отці, що церква дім Божий! Надто в цьому манастирі де сестри самі співали такими ніжними як у янголів голосами.

Варвара не втомлювалась слухати орґана й кантів, що розгортались зовсім білими як прекрасна білизна.

Проте меса скінчилася; вогні було загашено. Всі, разом в тремтючих пов'язках, беґінки вийшли як рій, що вилетів на хвилину білими хустками засіяв зелений садок. Варвара з певною повагою здалека слідувала за сестрою Розалією своєю родичкою. Потім коли вона побачила, що сестра входить в будинок, вона поспішила і за хвилину була там.

Беґінки живуть по кілька разом в тих будинках, що складають бурсу. В одному три або чотири, в другому аж до п'ятнадцати, двадцяти. В будинку у сестри Розаліі їх було багато. Коли Варвара війшла всі сестри, які допіру повернулися з церкви, розмовляли, сміялись, перегукувались в великій манастирській залі. З приводу свята робочі кошики, кросна з мережками були відставлені на бік. Одні з сестер в садку перед домом, оглядали рослини, куртини обсажені вербами. Инші ще, молоді, показували свої дарунки, крашанки оздоблені цукром. Варвара трохи засоромлена всюди слідувала за своєю родичкою по кімнатах вітальнях де все прибували гості; вона боялася лишитись сама, боялася здатися пролазою і з острахом чекала, аби її як завжди було запрошено на обід. Може сьогодня забагато було родичів і не вистарчить місця?

Варвара заспокоїлась коли сестра Розалія запросила її від імени ігумені; вона лишила Варвару саму перепросивши її бо була дуже занята. Беґінки по черзі ведуть хазяйство і це був її тиждень.

— Ми побалакаємо після обіду, — додала вона; — тим більш, що я маю сказати вам щось важне.

— Щось важне? — спитала перелякана Варвара — так скажіть краще зараз.

— Не маю часу… потім.

І вона швидко пішла по коритарах, лишивши стару служницю дуже збентежену. Щось важне? Що це могло бути? Нещастя? Але вона вже не мала нічого дорогого в світі, нікого крім цеї одної родички.

Отже справа була про неї. В чому можна було її обвинувачувати? чим докорити? Вона ніколи а ні на ліар нікого не обманювала. Коли вона ходила до сповіді вона справді не знала що казати, якого гріха приписати собі.

Варвара була збентежена. Сестра Розалія мала такий хмурий — майже суворий вигляд. І вся радість цього гарного дня раптом зникла. Вона не могла більше сміятись, з'єднатись з гуртом де розважались тим, що розглядали мережева з новими малюнками.

Вона сиділа осторонь на ослончику, думала про невідому річ, що мала їй сказати сестра Розалія.

Коли після голосної молитви в довгій залі посідали за стіл Варвара їла мало і без смаку вона тільки дивилась як здорові й червоні беґінки, та инші запрошені, такі самі родичі як і вона, робили честь цьому праздниковому обіду. В цей день подавали турське вино золоте й піняве. Варвара випила всю шклянку, що їй налили, бажаючи заспокоїти свою турботу. Вона дістала міґрені.

Обід здавався їй безкінечним. Коли він скінчився вона впрост побігла до сестри Розалії питаючи її поглядом. Ця помітила її стурбованість і захотіла її заспокоїти.

— Це нічого, Варваро! Не турбуйтесь так, моя люба.

— В чім справа?

— Нічого! нічого серйозного. Я мушу вам дати одну пораду.

— Ах! як ви мене налякали…

— Коли я кажу, що нема нічого серйозного так це тільки про сучасне. Але це може стати серйозним. От в чім справа: вам мабуть доведеться змінити службу.

— Змінити службу? Алеж чому? Вже п'ять років я служу пану Віану, я прив'язалась до нього бо він був дуже нещасний і він цінує мене. Це найчесніша в світі людина.

— А, моя бідна дівчино, яка ви наївна. Отже ж ні! Це не найчесніша людина.

Варвара зблідла і спитала:

— Що ви хочете сказати? чи ж мій пан зробив що злого?

Тоді сестра Розалія розповіла їй історію, яка оббігла все місто і навіть проникла в тиху оселю беґинського кляштору: погана поведінка того хто спочатку всіх чарував своїм міцним і невтішним стражданням удівця. І от він втішився та ще й в такий неможливий спосіб. Він ходив тепер до поганої жінки, до бувшої танцюристки з театру…

Варвара тремтіла. Вона здушувала в собі внутрішнє обурення. Це образливе відкриття, таке неймовірне, в устах сестри Розалії набувало для неї авторітету. Так ось в чому причина тої зміни життя якої вона ніяк не могла зрозуміти… часті прогулянки, їжа не вдома, пізні повернення, нічна відсутність…

Беґинка продовжувала:

— Чи ж ви подумали над тим, Варваро, що чесна хрестиянська людина не може більше служити чоловікові, що став непорядним?

При цих словах Варвара не витримала: це не може бути! це все є наклеп, ним одурили сестру Розалію. Такий гарний пан, що так любив свою дружину! Вона ж бачила як він що ранку плакав перед портретами померлої, зберігав її волосся як святиню.

— Це все так є як я вам сказала, — спокійно відповіла сестра Розалія. — Я все знаю. Я навіть знаю той будинок, в якому живе ця жінка. Він лежить як раз по дорозі до міста і я кілька разів бачила як пан Віан входив і виходив.

— Це було точно і Варвара була переконана. Вона не перечила і замислилась з чолом покритим зморшками.

Потім вона сказала просто: я поміркую; її родичка відкликана своїми обов'язками до пекарні, покинула її на хвилинку.

Стара служниця була збентежена, без сил з поплутаними думками від цієї новини, що була проти всіх її надій і розбивала весь шлях її будучини.

Насамперед вона була привязана до свого пана і не зможе покинути його без жалю.

А до того ж де шукати такої гарної служби, такої зручної та корисної? В цьому господарстві старого пана вона могла де-що назбірати, відкласти маленький посаг, необхідний аби прожити свої останні роки в беґинському манастирі. Проте сестра Розалія мала рацію. Вона не може лишатись у людини, що так скандалізує своїх близьких.

Вона знала, що не можна служити у нечистих, невіруючих, які не моляться, не додержують законів церкви, посту. Теж саме правило існує і відносно вільнодумців. Це найстрашніший гріх, за який буває покарано найбільшими муками пекла. І Варвара швидче відсувалася від цих хоч і далеких зносин із пеклом при одному імені якого вона хрестилась.

Що робити? Варвара була дуже збентежена під час вечірньої служби, на яку вона повернулася до церкви разом зі всіма.

Вона просила Святого Духа просвітити її. Молитви її було почуто, бо виходючи з церкви вона вже мала тверде рішення.

Тому що випадок був надзвичайний і по-над її розуміння, вона зараз же мусить піти до свого сповідника у церкву Божої Матері й виконати його накази.

Священик, якому вона все оповіла знав вже кілька років цю просту натуру, котру дуже швидко обхоплювали сумніви, що терновим вінком оточували її бідну темну душу. Він її заспокоював; взяв з неї обіцянку не поспішати. Коли навіть все правда, що говорять про її пана і він має погані зносини, так це не дуже до неї стосується доки побачення відбуваються не в домі. Вона не повинна про них знати, принаймні не турбуватись. Коли б, нажаль, ця жінка з поганою поведінкою, про яку іде мова, прийшла до її пана чи то обідати, чи то просто так, то в такому разі вона не може лишатись спільницею роспусти і має покинути службу та піти.

Варвара попросила удруге повторити ріжницю, потім зрозумівши вона пішла зі сповідальні і після коротенької молитви вийшла з церкви. Вона повертала на набережню Розер, до дому звідки вона зрання вийшла такою щасливою і якого треба буде (вона це добре почувала!) рано чи пізно покинути…

Ах, як важко бути довго радісним! Вона верталася по мертвих вулицях шкодуючи за зеленим ранком, за службою божою, за псальмами, за всім тим на що зараз насувалась ніч. Вона думала про близькі переїзди, про нові обличчя, про свого пана, що перебував у смертельному гріху, і, не сподіваючись більше закінчити своє життя в кляшторі, вона передчувала свою самотню смерть подібного вечора, в лікарні, що вікнами виходить на канал…

IX.

Гюґ мав велике розчарування з того дня коли він захопився чудною химерою зодягнути Ганну в старосвітське убрання небіжчиці. Він перейшов межу. Від бажання злити цих двох жінок подібність їх зменшилась. Поки вони були далеко одна від одної, розділені туманом смерти — помилка була можлива, але при зближенню виявлялася ріжниця.

На початку, засліплений цим знову знайденим обличчям, він за співучасника собі мав своє зворушення, але потім, бажаючи удосконалити порівняння, він мучився з відтінками.

Подібности бувають лише в лініях та в цілому, колиж розбивати подробиці тоді все відріжняється. Не помічаючи того, що він сам змінив спосіб розгляду, Гюґ обвинувачував в цьому Ганну і гадав, що це вона зовсім змінилась.

Правда що у неї були все ті самі очі. Але коли очі вікна душі, то очевидно, що в цих очах світилася зовсім инша душа ніж в очах небіжчиці. Ганна с початку лагідна та стримана потроху розпускалася. З'явилась цвілість лаштунків театру. З інтимністю до неї повернулись вільність в рухах, галаслива веселість, вільні розмови, давня звичка недбайливости: пенюар і поплутане волосся протягом цілого дня коли вона дома. Це все ображало почуття поважности у Гюґа. Проте він ходив до неї прагнучи вхопити ману котра все тікала. Довгі години! Сумні вечори! Він потрібував цього голосу. Він впивався його глибоким потоком. І разом з тим він страждав від вимовлених слів.

Але ж і Ганні надоїли його погані настрої, його довгі мовчанки. Тепер, коли над вечір він до неї приходив її ще не було дома; вона затримувалась гуляючи по місту; закуповувала або примірювала в крамницях сукні. Він приходив і в инші години, в день, ранком або після-обід. Часто її не було дома. Вона не любила лишатись у себе, нудилась в помешканню й воліла ходити по місту. Куди вона ходила? Гюґ знав що у неї не було друзів. Він її чекав. Не любив залишатись сам, а тому ходив недалеко від дому аж до її повернення. Зтурбований, сумний, ховаючись від поглядів, він переходив навмання з одного пішехода на другий, заходив на набережні, ішов вздовж води, доходив до симетричних майданів, засмучених скаргою дерев, заглиблювався в безкінечний вузел сірих вулиць.

Ах, цей сірий кольор вулиць Брюґе!

Гюґ почував як його душа все більше підпадала під цей сірий вплив. Він заражався цею повною тишою, цею порожнечею без прохожих — хіба кілька бабуль в чорних кереях, з каптурами на голові; вони як тіні вертались з каплиці Святоі Крови куди вони ходили аби засвітити свічку перед образом. Дивна річ: ніде не видко стільки старих жінок як по старих містах. Старі, кольору землі, вони проходять мовчки ніби вже витратили всі свої слова. Гюґ їх ледве помічав, ідучи навмання, весь заглиблений в своє минуле страждання і в сучасні турботи. Механично він повертав до дому Ганни. Ще нікого!

І він знову ходив, зупинявся, загублювався в покручених вуличках і не помічаючи того приходив на набережню Розер. Тоді він вирішав вернути до дому; він піде до Ганни пізніш увечері; він сідав в крісло, намагався читати; але за хвилину захоплений в самотність, обхоплений холодною тишою коритарів він знову виходив.

Вечір… паморозь, маленький дощик витягується, поспішає, коле душу… Гюґ почував себе знову захопленим, причарованим цим обличчям; щось штовхало його до помешкання Ганни. Він ішов, наближався, потім знов повертав обхоплений раптовим бажанням самотности; він боявся, що вона чекає на нього у себе і не хотів її бачити.

Швидкими кроками йшов він у протилежний бік, пробігав старі квартали, похожав чудний та мізерний по болоті. Дощ поспішав, розмотував свої нитки, заплутував свою сітку з дрібного плетіння, сітку недотикану й мокру, що змочувала Гюґа. Він починав пригадувати…, думав про Ганну. Що робила вона в цей час на вулиці, в цю сумну годину? Він думав про померлу… Що робилось з нею? Ах, її бідна могила… вінки й квіти було зруйновано цими зливами.

І дзвони дзвонили, такі бліді, далекі! Як далеко місто! Можна сказати, що його нема, воно затопилося в дощі, що залляв усе… Співзвучний сум! З високих дзвіниць падають дзвони і завдають суму мертвому Бргоґе.

X.

Відколи Гюґ відчув як зникала ніжна мана, він повернувся до міста, з'єднував з ним свою душу, шукав порівняння; як і колись на початку свого вдівства, по приїзді до Брюґе, — він заспокоював свій біль. Тепер коли Ганна більш не здавалась йому подібною до небіжчиці він сам став знову подібним до міста. Він це добре почував під час свого довгого, одноманітного ходіння по порожніх вулицях.

Тепер вже він не міг лишатись у себе лякаючись самотности приміщення, вітру, що плакав в коминах, памяток, котрі оточували його як пильні очі. І він ходив цілий день навмання, змучений, непевний в Ганні, в свойому власному почутті до неї.

Чи він дійсно любив її? А вона? Ховала вона байдужність чи зраду? Болючі сумніви! Тужні короткі зімові дні! Віючись накоплюється паморозь! Він почував як туман входив в його душу і його думки затоплювались в сірій летарґії.

Ах, цей Брюґе зімового вечора!

Знов почався вплив міста на нього. Наука мовчання походила від нерухомих каналів, — їх спокій подобався шляхетним лебідям, — тихі набережні давали приклад покори, порада побожности й суворости падала з високих дзвіниць Божої Матері та Спасителя. Інстинктово він підіймав до них очі, ніби шукаючи захисту, але вежи глузували з його нечистого кохання. Здавалось вони казали: «Подивись на нас! ми належим тільки до Віри! Нічим невідживлені, без усмішки скульптури, ми як фортеці в повітрі підіймаємось до Бога. І Нечистий марно витратив на нас свої стріли».

О так! Гюґ хотів бути таким. Нічим більш як вежи, що підіймаються по над життям! Але він не міг похвалитись як ці дзвіниці Брюґе, що він не піддався зусіллям Нечистого. Навпаки, можна було б в тому вбачати якісь бісові жарти — кохання, від якого він страждав як божевільний.

Він пригадував оповідання про сатанізм прочитані в книжках. Чи ж цей жах перед таємними силами і перед чарами не мав ніяких підстав?

І чи не було це продовженням якогось договору, що вимагав крови і вів його до якоїсь драми? Часом Гюґ почував ніби до нього наближалась тінь смерти.

Він хотів уникнути смерти, відважно перемогти її маною подібности. І це мабуть була помста смерти.

Але ще не було пізно уникнути чар! І по вулицях мистичного міста, де він проходив, він підіймав очі до милосердних веж, до розради дзвонів, до жалісної зустрічі з Святими Мадоннами, що на розі кожної вулиці простягають обійми в глибині ниши, між свічками та трояндами під ковпаком, як мертві квіти в шкляній труні.

Так, він скине цей поганий тягар! Він каявся. Він був розстригою страждання. Але він спокутує свій гріх. Він знов буде тим, чим був раніш. Він вже робився подібним до міста. По мовчанню й меланхолії він був братом цього болісного Брюґе, frater dolorosus. Ах, як він добре зробив, що приїхав сюди під час своєї великої жалоби! Німі аналоґії. Взаємне проймання душ та річей. Ми входимо в них в той час, як вони просотують нас.

Особливо міста мають таку індивідуальність, властивий дух, майже очевидну вдачу, що відповідає радости, молодому коханню, зреченню, вдовству. Кожне місто має властивости душі й коли ми навіть недовго в ньому перебудемо, цей стан душі передається нам злитий з відтінками повітря.

Гюґ спочатку відчув цей м'який, блідий вплив Брюґе і завдяки йому він віддався тільки споминам без надії, чекаючи ласкавої смерти.

Навіть тепер, не дивлючись на турботи сучасного, по вечорах його горе потроху розвіювалося, по довгих каналах спокійної води й він намагався знову стати образом і подібністю міста.

XI.

Проте місто має найбільше обличчя Віруючого. Поради віри і зречення виходять від нього, від стін його лікарень і кляшторів, від його частих церков в стихарях з каміння. Воно почало керувати Гюґом і вимагати покори. Воно стало Особою, головним співучасником його життя, котрий хвилює, переконує, за яким числяться і за-для якого творять всі свої вчинки.

Відколи Гюґ позбавився впливу роду, чар жінки, він відчув що ним знову володіє мистичне обличчя Міста. Він менше слухав жінку, зате він краще чув дзвони.

Дзвони численні та невгамовні, коли він знову обхоплений сумом почав виходити при заході сонця й блукати вздовж набережних.

Йому були болючі ці постійні дзвони — дзвони по померлому, на панихиди, на сороковині, дзвони на ранішню та на вечірню служби — весь день хитаючи свої чорні серця, що не були видні і звідки протягувався ніби дим звуків.

Ах, ці невпинні дзвони Брюґе, ця безустанна служба по померлому, що відбувається в повітрі! Від них з'являлась нехіть до життя, ясне почуття марности всього і упередження в близькій смерті.

В порожних вулицях, де далеко один від одного животіють лихтарі, проходили рідкі тіні, прості жінки в довгих кереях, в цих сукняних кереях, чорних як бронзові дзвони і таких хитких як вони.

І здавалось, що однаково, одними шляхами тягнулися до церкви дзвони та кереї.

Гюґ відчував, що він майже непомітно починає заспокоюватись. Він віддався течії. Його знову захопила загальна побожність оточення. Приклад і таємна воля річей притягувала його в спокій старих храмів.

Він знову полюбив вечорами зупинятись в них, особливо в притворах церкви Збавителя, з довгим чорним мармуром, з поважним амвоном, звідки часом падає музика, котра тремтить і розбивається…

Ця музика була розлога, збігала з труб на плити, здавалось, що вона затоплювала, змивала запорошені написи на каміннях надгробків та на мідяних платниках, що засівають скрізь церкви. Можна дійсно сказати, що там ходиш у смерти!

І ніщо, а ні барви великих вікон, а ні чудові образи без віку: Пурбюса, Ван-Орлея, Еразма Келена, Краєра, Седжера з завжди свіжими вінками тюльпанів — не могли пом'якшити могильного суму цього місця. Гюґ ледве помічав на образах і орнаментах барви та увічнену мрію далеких малярів; він з більшим ще сумом думав про смерть бачучи на віконницях образи дарівників з молитовно складеними руками — від яких крім цих портретів нічого не лишилося. Тоді він знову пригадував небіжчицю, він не хотів думати про живу, про цю нечисту Ганну, образ якої він лишав по за церквою — він мріяв, що він стоїть з небіжчицею навколюшках перед Богом як колишні дарівники.

Ще Гюґ любив ховати свій мистичний настрій в тиші маленької Єрусалимської каплиці. Сюди найбільш йшли при заході сонця жінки в кереях. Він входив після них; притвори були низькі як підземні печері. В глибині цієї каплиці, присвяченої вшануванню ран Збавителя, Христос в натуральний зріст, Христос в труні, блідий під тонким мережаним покривалом. Жінки в кереях запалювали маленькі свічки й відходили легкими кроками. І віск розпливався трохи закрівавлений. В темряві здавалося ніби то розкривались рани Христа, ніби з них краплями падала кров аби змити гріхи тих, що приходили сюди!

Але із всіх своїх прощ по місту Гюґ найбільш любив лікарню святого Івана де жив одужуючи божественний Мемлен і де він залишив щирі шедеврі, аби напротязі віків розповідати про свіжість своїх мрій. Гюґ ішов туди з надією теж вилікуватись, обмити свої лихорадкові очі ціми білими стінами. Великий Катехизис Спокою!

Внутрішні садки обсажені вербами; зовсім далекі кімнати для хворих де говорять пошепки. Проходять зрідка черниці, що ледве порушують тишу як лебеді в каналах ледве порушують воду. В повітрі пахощі вохкої білизни, чепців помитих дощем, напрестольних обрусів не що давно витягнених зі старих шаф.

Нарешті Гюґ доходив до святої святих мистецтва де зібрані єдині образи, де сяє славетна труна св. Урсули, як маленька золота ґотицька каплиця, відкриваючи з кожного боку на трьох пано —історію одинадцяти тисяч Дів; на поливаному металі покришки, як ніжні мініятури янголи–музики зі скрипками кольору їх волосся і з арфами в формі їх крил.

Мученьство в супроводі намальованої музики. Як безмежно солодка ця смерть Дів, зібраних як квіти азалій в ґалєрі, що має бути їх труною. Салдати на березі. Вони вже почали побиття; Урсула та її подруги пристали до берегу. Кров тече, але така рожева! Рани як пелюстки… Кров не крапле з грудей вона падає як листячко.

Діви щасливі та спокійні милуються своєю мужністю в зброї салдатів, що блищить як свічадо. І навіть лук, що несе смерть здається їм ніжним як молодик.

Ціми ніжними тонкощами мистець показав, що для Дів смерть була лише перетворенням, іспитом принятим в надії на близькі радощі. І тому спокій, що був в них, розіллявся в природі, ніби заповнив її відсвітом їх душ.

Коротка хвилина. Скорше обожнювання ніж вбивство. Краплі крови твердішають, стають рубинами для вічніх вінців. Над политою землею відчиняється небо, його світ обхоплює все.

Досконале розуміння мученьства! Райське видіння маляра остільки ж побожного оскількі геніяльного.

Зворушення проймало Гюґа. Він думав про віру цих великих артистів Фляндрїї, що малювали ніби молились і залишили нам образи присвячені Богу!

Отже все що він бачив: образи, золоті вироби, архитектура будинків, з виглядом манастирів, покрівлі в формі митр, мадонн на вулицях, вітер наповнений дзвонами, давало Гюґу приклад побожности й суворости, заражало католицтвом, що застигло в повітрі, та в каміннях.

Разом з тим приходили спомини раннього дитинства такого побожного і туга по невинности. Він почував себе трохи винуватим перед Богом і перед небіжчицею. Поновлювалась свідомість гріха.

Особливо після одного недільного вечора, коли він випадково зайшовши до собору потрапив на кінець казання.

Пан отець говорив про смерть. Яку ще тему можна вибрати в цьому похмурому місці, де вона сама про себе нагадує й пропонує себе оточуючи амбону гронами свого чорного винограду аж до самого проповідника, який мав лише їх збірати! Про що говорити як не про те що носиться в повітрі: неминуча смерть! Треба поглиблювати лише думку про порятунок душі; а для неї головною турботою і постійним острахом має бути сумління.

Пан отець казав про смерть. Гарну смерть, яка є лише переходом до об'єднання в Бозі збавленних душ, він казав і про гріх, котрий буде загибелью, смертельний гріх тоб-то такий, що робить зі смерти справжню смерть, без визволення та без побачення з дорогими істотами.

Спершись на колонну Гюґ слухав зі зворушенням. Велика церква була напівтемна, ледве освітлена кількома лямпами й свічками. Віруючі майже зливалися в одну темну масу з темрявою. Йому здавалось, що він був сам, що панотець звертався, промовляв до нього. Випадково ця анонимна промова торкалась його стану. Так! він був у стані гріха! Він помилявся коли виправдував своє нечисте кохання викликом подібности. Він піддався голосу тіла. Він робив те, що церква завжди суворо засуджувала. Він мав коханку.

Наколи реліґія каже правду, що збавлені християне мають побачення, так він ніколи не побачить свою святу і бажану за те що він стремів не виключно до неї. Смерть лише увічнить відсутність, затвердить розлуку, що мала бути тимчасовою.

Потім, як і зараз він буде далеко від неї, а ці марні споміни будуть дійсно його вічними муками.

Гюґ вийшов з церкви сильно зворушеним. з того часу думка про гріх все поверталась до нього. Він хотів був би позбавитись її, виправдатись. Йому навіть прийшла думка сповідатись, аби зменьшити сумніви і неспокій душі, в якому він перебував. Але тоді треба було б покаятись, змінити своє життя, а він, не дівлючись на щоденні неприємности, почував себе безсилим покинути Ганну, бути знову самотнім.

Проте місто з його обличчям віруючого докоряло, настоювало. Воно наводило приклад своєї власної невинности, своєї суворої віри.

А дзвони ніби всі змовлялись коли теперь він блукав вечорами з побільшеною тугою, страждаючи від кохання до Ганни, з жалем по небіжчиці, з жахом до свого гріха і до можливого прокляття… Дзвони спочатку вговорювали ласкові як друзі, але далі безжалістні докоряли йому — він ніби бачив і почував їх коло себе, як круків коло веж: вони штовхали його, входили в нього, давили його, аби відкинути від нього це нещасне кохання, витягнути його з гріха!

XII.

Гюґ страждав. Несхожість відзначалась раз у раз більше. Навіть фізичною подібністю він не міг більш себе обдурювати. Обличчя Ганни набуло певної твердости разом з якоюсь втомою, якимись зморшками під очима, що ніби кидали тінь на ще незмінений перлямут і на зіниці з чорного бурштину. Дотого ж вона вигадала, як за часів її життя в театрі, покривати щоки пудрою, фарбувати вуста, чорнити брови.

Марно Гюґ намагався відмовити її від цього фарбування, що так не пасувало до натурального чистого обличчя яке він собі пригадував. Ганна глузувала іронична, сувора, сердита. І тоді Гюґ згадував лагідність небіжчиці, її завжди рівний настрій, її слова такої ніжної шляхетности, що падали як пелюстки з її вуст. Десять років спільного життя без жадної суперечки, без жодного з тих чорних слів, що підіймаються як розворушений бруд душі.

День у день ріжниця між двома жінками відзначалась що разу різче. О, ні! небіжчиця не були такою! Ця очевидність краяла йому серце, відкидаючи те що виправдувало цю авантуру, нікчемність якої він починав бачити. Гюґ почував якусь обтяженність, майже сором; він не смів більше думати про ту, яку він так оплакував і перед якою він почував себе винуватим.

Зворушений, засоромлений перед поглядом портретів, поглядом який ніби докоряв він, сливе, не заходив до залі де жили спомини про неї. І покинуте волосся лежало в своїй шкляній скринці де порох складав свій сірий попіл.

Більш ніж коли инше в його душі панував неспокій: він то виходив, то вертався знову, ніби вигнаний із своєї оселі, виходив до Ганни; її обличчя притягувало його коли він був далеко; коли ж він був коло неї його обхоплював жаль, сумніви, призирство до самого себе.

В його господарстві також почалось безладдя; нічого певного, організованого. Він давав розпорядження, потім їх зміняв, відміняв години їжи. Стара Варвара не знала що й робити аби догодити. Сумна, стурбована вона молилась Богу за свого пана бо знала причину…

Часто приносили записки, рахунки, що вимагали великих коштів за покупки зроблені цею жінкою. В відсутности свого пана Варвара одержувала їх і була ними здивована: убрання без кінця, туалетні дрібязки, коштовні дорогоцінности, ріжні речі, що вона зловживаючи ім'ям свого коханця, брала в борг по всіх крамницях міста де вона безупино купувала з марнотратством, що глузує з витрат.

Гюґ виконував усі її примхи, але вона не була йому за це вдячна. Вона ще частіш виходила з дому иноді навіть на цілий день а то й на вечір писала до Гюґа хапливі записки відкладаючи побачення з ним.

Вона ніби завела кілька знайомств. Мала приятельок. Чи ж могла вона завжди жити такою самотньою? Иншим разом вона сповістила його, що у неї захворила сестра, що жила в Лілі, сестра про яку він ніколи не чув. Треба було її відвідати. І вона виїхала на кілька день. Коли вона повернула почалося теж саме: безладне життя, відсутности, виходи, приплив і відплив, від яких залежало існування Гюґа.

Нарешті у нього з'явилось підозріння; він почав слідкувати; блукав у вечері круг її оселі як нічний фантом в цьому заснулому Брюґе. Він пізнав тоді таємну варту, поспішні зупинки, короткі удари дзвоника, відгук яких вмірає в мовчазних коритарах, пильнування до пізньої ночі у вітер перед освітленим вікном, перед екраном штори де мов хинські тіні проходить сільвета, що кожної хвилині здається подвійною.

Справа була вже не в небіжчиці лише в Ганні, чари якої оплутували і яку він боявся загубити. Не тільки її обличчя але все її жагуче тіло вважалось йому по той бік ночі коли він бачив лише хитку його тінь в зморшках фіранок… Так, він любив власне її бо ревнував її до болю, до плачу коли слідкував за нею вечорами, а його хльостали північні дзвони й дрібні дощики такі безкінечні на півночі де хмари безнастано розбиваються на паморозь.

Він лишався на варті, ходив взад і вперед як в'язень в короткому перемежку між будинками, в голос вимовляючи туманні слова сновій, не дивлючись а ні на дощ, ні на росталий сніг, на болото, хмарне небо, кінець зіми, весь роспачливий сум річей…

Він хотів був би знати, з'ясувати, бачити… Ах, яка туга! Яку душу мала ця жінка, що примушувала його так страждати в той час як та друга — та добра небіжчиця — в ці урочисті хвилини його одчаю ніби повставала в ночі і дивилась на нього жалісливими очима місяця.

Гюґ більше не обманював себе: він помітив у Ганни брехню, об'єднував де-які ознаки: скоро він дізнався про все, коли по звичці провінціяльних міст на нього дощем посипались анонимні листи й картки повні образ, подробиць про обмани, які він вже підозрював… Йому подавали наймення, докази. Ось кінець звязку з випадковою, перехожею жінкою, в який його втягнула така ніби похвальна причина. Що до неї, він з нею розірве, ось і все! Але що зробити з власним падінням, з своєю жалобою, що стала смішною, з цею святинею, якою були його культ і його щирий відчай, що стали зараз загальним посміховищем?

Гюґ сумував. Ганна також була скінчена для нього; ніби небіжчиця помирала у друге. Ах, скільки він вистраждав від цеї примхливої і брехливої жінки!

Він пішов до неї в останнє аби при розлуці звільнитись від тягаря болю, що лежав на його душі завдяки неї.

Без гніву, з безкінечним сумом він сказав їй, що знає все і тому що вона приняла це сердито, з задиркуватим виглядом — „Що таке? Що ти плетеш?“ — він показав їй всі доноси…

— „Ти остільки дурний, що віриш анонимним листам?“ І вона почала сміятись жорстоким сміхом, що відкривав її білі зуби, зуби зроблені для хижої здобичі.

Гюґ відказав: — «Мене навчили ваші власні вчинки».

Ганна раптом обурена ходила по кімнаті, стукала дверима, розвіваючи спідницею.

— «Ну а як що це правда»? вигукнула вона.

Потім за хвилину:

— «Проте з мене доволі цього життя. Я виїздю».

Гюґ дивився на неї коли вона говорила. В світлі лямпи він знову побачив її ясне обличчя, її волосся пофарбоване фальшивим золотом, фальшивим як її серце та її кохання! Ні це не було обличчя небіжчиці, але вся тремтюча в цьому пенюарі, під яким хвилювались її груди, це була дійсно та жінка, яку він колись тримав в обіймах; і коли він почув її вигук: «Я виїздю!» вся його душа затремтіла повернена до безкінечної темряви…

В цю урочисту хвилину він відчув, що після ілюзій, мани і подібности він її також покохав усім тілом — пізнє кохання, сумний жовтень, випадок запалює їх знову росквітлими трояндами.

Всі думки змішались йому в голові; він знав лише одне: він страждав і був би не страждав більш коли б Ганна не загроджувала виїхати. Навіть такою як вона була він прагнув її. В душі він соромився своєї малодушности, але він не міг був би жити без неї… Крім того, хто знає? Світ такий злий! Вона навіть не хотіла виправдуватись.

Раптом його обхопив невимовний одчай перед цим кінцем мрії, аґонію якої він почував (розірване кохання єсть ніби смерть бо має так само розлуку без прощання). Але не розлука з Ганною а ні скалки свічада з давніми відбитками роздирали йому душу; він відчув жах при думці знову залишитись самотнім — сам на сам з містом — і нікого не буде між ними. Правда, він сам обрав цього незмінного Брюґе з його сірою мелянхолією. Але тягар тіні від веж був надто важкий! Ганна привчила його не відчувати на своїй душі цієї тіні. Тепер він знову всю її відчує. Він лишиться сам на здобич дзвонам! Ще більш самотнім, ніби удруге вдовим! І місто здаватиметься йому ще більш мертвим.

Збентежний Гюґ кинувся до Ганни, схопив її за руку та благав: «лишайся! лишайся! Я був божевільний…» голосом м'яким змоченим слізьми так ніби він плакав у серці свойому.

Цього вечора, повертаючись вдовж набережних, він відчув якийсь неспокій перед незнати яким нещастям.

Його обхопили хмурі думки. З'явилась небіжчиця. Вона ніби повернулась і манячила здалеку обгорнена, як саваном туманом. Більш ніж коли Гюґ почував себе винуватим перед нею. Раптом зірвався вітер. Крайбережні тополі заскаржились. Тремтіння пробігло по лебедях на каналі, цих прекрасних столітніх лебедях, що зійшли з гербу, — як оповідає лєгенда, — і яких Місту було присуджено доглядати яко спокуту за несправедливе вбивство лицаря, який носив їх на свойому гербі.

Лебеді, завжди такі спокійні та білі, тепер були схвильовані, прорізуючи шовкову поверхнь каналу, чулі і стурбовані вони всі збірались коло одного, що бив крилами і спираючись на них підіймався над водою як схвильований хворий, що хоче встати з ліжка.

Птах, здавалось, страждав: часом він кричав; потім він піднісся у гору і здалеку крик його пом’якшав, це був поранений голос, майже справжній людський спів…

Гюґ дивився і слухав зворушений цім мистичним явищем. Він пригадав народнє вірування. Так, лебідь співав! Значить він вмирав або почував смерть у повітрі!

Гюґ затремтів. Чи не для нього це віщування? Жорстока сцена з Ганною, її загроза виїхати занадто схиляли до чорних передчувань. Що ще має скінчитись в ньому? Для якої жалоби ці серпанки страшної ночі? Після чого він ще раз лишиться вдовцем?

XIII.

Ганна скористалася з цієї трівоги. В цей день своїм чуттям авантурниці вона зрозуміла яку владу має над цим чоловіком, якому вона заповнила життя і з яким могла робити що захоче.

Кількома словами вона його зовсім заспокоїла, заволоділа ним знову і була знову піднесена в його очах на п'єдестал. Тоді вона вирахувала що Гюґ в його роки, змучений довгим стражданням, хворий, змарнілий так за кілька останніх місяців, не проживе довго. А його рахували за заможнього. Він був чужий і самотній в цьому місті, де він не мав нікого. Яку ж дурницю вона була б зробила як би випустила з рук цю спадщину якої так легко було досягнути.

Ганна трохи стрималась, зменшила свої виходи і робила авантури з обережністю.

Ганні чомусь загорілось піти до Гюґа на помешкання в цей великий старовинний будинок на набережній Розер, багатого вигляду, з мережаними фіранками на вікнах крізь яких не проникав зір і неможна було розглянути внутрішнього убрання.

Ганні дуже хотілося проникнути до нього, по роскоші оселі уявити собі його достатки, роздивитись його меблі, срібло, дорогоцінности, все чого вона так жадала, аби зробити собі в думці інвентар, який приведе її до певного рішення.

Але Гюґ ніколи не згожувався приняти її у себе.

Ганна зробилась дуже ласкавою. Між ними ніби повстала нова весна, тихомир’я рожеве й ніжне. Як раз траплялась нагода. Був травень, у слідуючий понеділок мав відбутись похід Святої Крови, одвіку що річний виніс раки, де зберігалась краплина з Рани відкритої списом.

Похід мав пройти по набережній Розер перед вікнами Гюґа. Ганна ніколи не бачила знаменитого походу й виявляла велику зацікавленість. Але похід не проходив коло її віддаленої оселі; і як же його побачити на вулицях переловлених в цей день юрбою, що прибувала майже зі всієї Фляндрії.

— «Скажи! Ти хочешь? Я прийду до тебе… ми разом побачимо…»

Гюґ говорив про сусідів, про поговори служниць.

— «Я прийду раненько коли всі ще спатимуть».

Його турбувала ще думка про сувору й побожну Варвару яка вважатиме її за посланку сатани.

Але Ганна настоювала: — «Скажи, це вирішено?»

Її голос був улесливий. Це був голос перших часів, цей голос спокуси що мають в певні хвилини всі жінки, кришталевий голос, який співає, розливається світлим струмочком, що захоплює чоловіка, звиває його і примушує піддатись.

XIV.

Цього понеділка Варвара встала раненько, раніш ніж завжди, тому що вона мусила встигнути прибрати оселю до появлення походу.

О пів до шостої вона пішла до ранньої служби, причастилась з вірою і повернувши до дому почала свої приготовлення. Із шаф повитягувала срібні підсвічники, маленькі золочені келишки, казанки, в яких мав горіти ладан. Варвара чистила, перетирала кожну річ поки метал не робився блискучим як свічадо. Вона дістала також тонкі обруси аби покрити маленькі столики, що вона поставила коло кожного вікна. Гарненькі престоли святої Марії зі свічками навколо хреста і статуетки Божої Матері…

Треба ще було поклопотатись про зовнішні прикраси; в цей день усі намагаються показати як найбільш побожної старанности. Фасад вже було прибрано зеленим як бронза віттям ялини, що продають селяне і які ніби плетена горожа тягнуться вдовж вулиць.

На балконі Варвара приладнала оздобу папської барви, білі занавіси в невинних зморшках. Вона ходила по кімнаті легка, заклопотана, з пошаною торкаючись до приладдя, що служило що року і яке було для неї святе так ніби пальці панотців, святе миро, свята їх так само освятили. Вона уявляла себе ніби в титарні.

Їй лишалось ще наповнити кошики зрізаною травою і квітами — мозаїковий килим, яким кожна служниця під час походу вкриває у себе перед домом вулицю. Варвара поспішала трохи сп’яніла від пахощів троянд, лілей, стократок, шальвею, запашного розмайрану, очерету, який вона розділяла на коротенькі стрічки. Її рука поринала в кошики, освіжувалась цею смертю квітів, пухом мертвих крил.

Через відкриті вікна доходив спів парафіяльних дзвонів; вони ворушились один за другим.

День був сірий; один з тих непевних днів травня коли не дивлючись на хмари в небі є якась радість. І прозоре повітря, в якому вгадується похід дзвонів, кладе на все якусь веселість. Старі потомлені дзвони кляшторів і старих веж, спокійні та кволі вони мовчать цілий рік, але беруть участь в поході Святої Крови — усі дзвони здавалось були покриті поверх свого бронзового вбрання білими радісними кереями, білизною зморшки якої складались як віяла. Варвара слухала дзвони, густий звук собору — його чутно лише в великі свята — повільний та чорний він ніби палицею розбивав тишу… А також всі маленькі дзвони близьких веж — хвилювання, радість сріблистих дзвонів, вони ніби творили похід у небі…

Варвара була в побожному екстазі. Цим ранком, здавалось, побожність була в повітрі, екстаз ішов від неба разом зі звуками дзвонів; ніби почувались і невидимі крила, похід янголів.

Все це доходило до її душі, де вона почувала присутність Христа і де Святі Дари, приняті сьогодня на зорі, світились і показували їй якесь обличчя.

Згадуючи Христа — він дійсно був в неї — стара служниця перехрестилась і почала знову молитись ще почуваючи в роті смак Святих Дарів.

Тим часом пан подзвонив по неї, це була година його сніданку. Він скористувався цим і сповістив її, що він чекає де кого на обід і що вона має все для цього приготовити.

Варвара була вражена; він ніколи нікого не приймав! Для неї це здавалось дивним. Раптом страшна думка з’явилась у неї: це було те чого вона колись то так боялась і про що вона вже трохи заспокоєна останній час не думала? Вона вгадала!… Це мабуть та жінка про яку казала сестра Розалія?…

Варвара почувала як у неї похолола кров… В такому разі її ришіння було тверде; вона знала свій обов'язок: відчинити цьому створінню, услуговувати їй, слухатись її, прилучатись до гріха — її сповідник заборонив це і ще в такий день! День, коли коло дому мають пронести Кров Христа! і вона ж причащалась цим ранком… О, ні! Це неможливо! Вона мусить покинути службу зараз же.

Вона хотіла знати і з маленьким тиранством, якого в спокійних провінціях служниці хутко набувають в господарстві нежонатих або вдовцїв, вона запитала:

— «А кого пан запросив на обід?»

Гюґ відповів, що вона була занадто смілива коли так питала і що вона сама побачить коли ця особа прийде.

Але Варвара опанована своєю думкою яка здавалась їй все більш правдоподібною, обхоплена страхом зважувалась на все аби не бути захопленою несподівано і почала знов:

— «Мабуть пан очікує якусь пані!»

— «Варваро!» — здивовано й трохи суворо сказав Гюґ дивлючись на неї.

Але вона не відступала.

— «Я мушу знати це наперед. Тому що коли пан жде якоїсь пані то я мушу попередити пана, що я не можу подавати обід».

Гюґ був приголомшений: чи він снив? чи вона збожеволіла?.

Але Варвара енерґійно повторювала, що вона мусить піти; вона не могла инакше: її вже попереджали; її сповідник наказав її це. Вона не може непослухатись і бути в стані смертельного гріху — аби вмерти несподіваною смертю і потрапити до пекла.

Спочатку Гюґ незрозумів нічого, потім поволі він вхопив таємний звязок, можливі плітки про його авантуру. Отже і Варвара також знала? І вона загрожувала покинути його тому що мала прийти Ганна? Мабуть вона була дуже ганебна ця жінка наколи навіть проста служниця, стільки вже років звязана з ним звичкою тисячами ниток, що кожен день плете поміж двома побічними істотами, воліла все пірвати й покинути його а ніж услуговувати їй хоч один день?

Гюґ безсилий застиг перед цим несподіваним клопітом, котрий раптово розбивав веселий проект цього дня; він сказав просто:

— «Добре Варваро! Ви можете зараз же йти».

Стара служниця вдивлялась в нього, потім раптом добра душа зрозуміла, що він страждає — і з тою співучістю яку Природа вкладає в голос аби заколисати, приспати — вона прошепотіла хитаючи головою:

— «О Боже! мій бідний пан… І за для такої жінки, поганої жінки, яка вас обдурює…»

На кілька хвилин, забуваючи ріжницю, вона поставилась до нього як мати, що має високий шляхетний жаль. У неї прохопився цей крик як джерело яке обмиває і може вилікувати.

Але Гюґ примусив її замовчати. Він був зденервований принижений цим втручанням, цією сміливостю таке говорити про Ганну. Він сам її відпускає негайно. Завтра вона прийде по свої речі, але сьогодня нехай вона забирається зараз.

Гнів пана заспокоїв сумління Варвари, що вона його так раптово кидала. Вона зодягла свою чорну керею з каптуром задоволена з самої себе, з своєї офіри обов'язку Христу що був в неї.

Потім спокійно, без хвилювання вона вийшла з тої оселі де вона прожила п'ять років. Але перед домом вона ще висипала все, що мала в кошиках аби в цьому місці вулиця не була без квітів під ногами походу.

XV.

Як погано почався цей день! Ніби веселі пляни завжди потім псуються; занадто довго обмірковані, вони долі дають час підмінити яйця в гнізді а пізніш ми з того маємо лише прикрости.

Коли двері зачинились за Варварою Гюґ відчув неприємне зворушення. Ще зайвий клопіт, ще більша самотність, тому що стара служниця вже була частиною його життя. І все це за для Ганни, цієї жорстокої зрадливої жінки. Ах, скільки він вже перестраждав із-за неї!

Тепер він хотів щоб вона не прийшла. Він почував себе сумним, стурбованим, зденервованим. Він думав про небіжчицю… Як міг він повірити омані цієї подібности? І що подумає вона там по-за могилою про прихід другої в оселю ще повну нею? Ця друга сидітиме в кріслах де сиділа вона і ставитеме своє обличчя проти її обличчя в свічадах де зберігається образ померлої.

Хтось подзвонив. Гюґ мусів сам піти відчинити. Це була Ганна зовсім червона від швидкої ходи. Вона війшла швидко з пихою і одним поглядом оглянула великий коритар і залі з розчиненими дверима. Вже було чутно музику, котра все наближалась. Похід мав зараз пройти.

Гюґ сам запалив свічки коло вікон на маленьких столиках поставлених Варварою.

Він пройшов з Ганною на перший поверх в свою кімнату. Вікна були зачинені. Ганна підійшла до вікна і розчинила його.

— «О ні!» сказав Гюґ.

— «Чому?»

Він відповів, що вона не могла так показуватись у нього, а надто в день процесії. Провінція сувора. Буде скандал.

Ганна зняла перед свічадом капелюха і притрусила обличчя пудрою з пуделечка слонової кости, якого вона ніколи не покидала.

Потім вона повернулась до вікна з відкритим волоссям яке притягувало очі своїм метальовим блиском.

Юрба, що наповнювала вулицю з цікавістю розглядала цю жінку таку неподібну до инших з її крикливим волоссям та убранням.

Гюґ розсердився. Доволі було видно й крізь фіранки. Енерґійним рухом він зачинив вікно.

Тоді вона образилась, зовсім не схотіли дивитись і лягла на канапі тверда і непрониклива.

Похід співав. Широкі хвилі псальмів наближались. Гюґ засмучений відвернувся від Ганни. Він притис гаряче чоло до шкла свіжого як вода в якій він хотів роспустити свою тугу.

Вже проходили перші діти хору, співаючи псальми і тримаючи в руках свічки.

Крізь шкло Гюґ добре бачив похід, на тлі якого окремі особи відзначалися немов намальоване вбрання на образах прикрашених мережкою.

Панотці несли підставки зі статуями, золоті корогви; далі йшли невинні групи — квітник білих убрань, архипелаґ серпанку де бився маленькими блакитними крилами ладан — група невинних дітей коло Паскального Аґнца, білого як і вони, зробленого з цукру.

Гюґ на хвилину повернувся до Ганни, яка й досі насуплена сиділа в глибині канапи і здавалось обмірковувала погані думки.

Поважна музика тромбонів уносила непевну ґирлянду співів.

Перед Гюґом повстали лицарі Святої Земли в тилягах, прінцеси з бельгійської історії, всі ті, імення котрих звязано з іменням Тієра Альзаського, що приніс з Єрусалиму Святу Кров. В цих ролях виступали юнаки й дівчата найбільш шляхетної аристократичної Фляндрії, вбрані в старовинні убрання, в рідке мережево, столітні родинні дорогоцінности. Здавалось, що то воскреслі Святі воїни з малюнків Ван Єйка та Мамлінґа, увічнені там по музеях.

Гюґ неуважно дивився стурбований досадою Ганни, сумний, безкінечно сумний від слів, які вчиняли такий біль. Він спробував її заспокоїти. Але з перших слів виявився її поганий настрій.

Вона дивилась на нього сердито, ніби тримала в руках тисячі річей які мали ще більш його образити.

Гюґ похилився мовчазний, збентежений, ніби кинув свою душу хвилям музики, щоб вони понесли її по вулицях далеко від нього.

Далі йшли ченці всіх орденів: домініканці, орден збавителя, францісканці, кармеліти; далі семинаристи читаючі янтифони; далі панотці всіх парафій: вікарії, каноники в мережаних ризах і стихарях, які блищали мов сади самоцвітів.

Почулось тремтіння кадильниць. Блакитний дим закривав все. Всі дзвоники об'єднались в дзвінкий гряд, він заповнював повітря.

З'явився біскуп з митрою на голові, під балдахином, несучи Раку — маленьку золоту церкву з банею — де між тисячі камей, діямантів, змарагдів, аметистів, топазів, перлів спить єдиний рубин Святої Крови.

Гюґ обхоплений мистичним вражінням, вірою цієї величезної юрби, що зібралась під його вікнами на вулицях аж до кінця міста, при наближенні Раки став навколюшки як і весь нарід, що згинався під зливою співів.

Гюґ майже забув реальність, присутність Ганни, недавню сцену, яка створила нову кригу поміж ними. Побачивши його зворушеним Ганна засміялась.

Він ніби не помічав цього, задушуючи в собі рух ненависти, яку він коротким спалахненням починав почувати до цієї жінки.

Чванлива, холодна, вона одягла свій капелюх ніби збіралась піти. Гюґ не насмілювався порушити мовчання яке знову опанувало кімнатою після закінчення походу. Вулиця хутко стала порожньою, німою з тим додатковим сумом, що слідує за минулою радістю.

Ганна зійшла не говорючи а ні слова; лише внизу, зацікавлена вона з порога обдивилась залі; їх двері були відчинені. Вона зробила кілька кроків в цих двох високих кімнатах, ніби вражена їх суворим виглядом. Кімнати також мають свій вигляд, своє обличчя. Між нами й ними встановлюється дружба, неприязнь. Ганна почувала себе погано принятою, чужою, не в ладу з свічадами; ворожею до старих меблів; її присутність загрожувала їх спокою.

Вона безсоромно роздивлялась… Побачила скрізь портрети на стінах на столиках. Це були пастелі та фотоґрафії небіжчиці.

— „Ах, ти маєш тут портрети жінок“? Засміялась коротким, поганим сміхом.

Наблизилась до каміну.

— „Дивись! Ось ця подібна до мене…“

І вона взяла один з портретів.

Гюґ слідкував за нею стурбований її присутністю. Раптом відчув сильний біль від цього жорстокого жарту, який торкався святині його небіжчиці.

— „Облиште це!“ промовив величним голосом.

Ганна засміялась нічого не розуміючи.

Гюґ підійшов, взяв з її рук портрет вражений профанацією його споминів. Він сам торкався до них тільки з тремтінням, немов до приладдя якогось культу, як пан отець торкається потиру, або чаші святих Дарів. Його біль став його релігією. В цю хвилину незагашені свічки, горіли на вікнах і освітлювали залі як каплиці.

Ганна глузуючи тішилась роздратованням і, бажаючи розсердити його ще більш, перейшла у другу кімнату до всього торкаючись, перекидаючи дрібязки, зминаючи тканини. Раптом вона зупинилась з дзвінким сміхом.

Вона побачила на піянино дорогоцінну шкляну шкатулу і продовжуючи браваду зняла покришку, здивовано витягла косу, розгорнула її струшуючи в повітрі.

Гюґ зомлів. Це була профанація. Правдиве блюзнирство… Скільки вже років він не насмілювався торкнутись цієї речі; вона була мертва бо належала померлому. І весь цей культ до мощей, сльози щоденно поливаючі кришталь, все стало нарешті забавкою для жінки яка глузує з нього. Ах, він вже доволі довго страждав від неї. Весь його гнів, весь потік пережитих страждань, що скупчувались довгі місяці, підозріння, зради, чатування коло дому під дощем — все це раптом пригадалось йому… Він її зараз же прогонить!

Він кинувся до Ганни, але та сховалась за стіл. Ніби бавлючись здалеку струшувала косу, наближала її до свого обличчя й уст як зачаровану змію, зодягала її на шию як боа із золотого птаха.

Гюґ кричав: «Віддай! Віддай!»

Втікала, крутилась круг столу.

Від цієї біганини, сміху та глуму Гюґ зовсім загубив голову. Він її піймав. Вона тримала косу круг шиї і відбивалась вже лаючись бо його покрючені пучки робили їй боляче.

— Віддаси?

— Ні! відмовила сміючись нервовим здавленим сміхом.

Тоді Гюґ немов збожеволів. Огонь запалював йому очі. Кров зушуміла в вухах. Запаморочилось в голові і обхопила страшна лють. Пальці покрючились в бажанні схопити здавити що небудь, розбивати квіти. Схопив косу, що була обкручена коло шиї Ганни. І дикий, грубий він тягнув, стягував круг шиї косу тверду як ланцюг.

Ганна більш не сміялась. Вона злегка крикнула, потім зітхання як легкі пухири що йдуть по воді. Задушена вона впала.

Вона вмерла — бо взнала Таємниці, а не знала що є речі до яких не можна торкатись під страхом святокрадства. Вона торкнулась мертвого волосся, яке є ємблемою для всіх чия душа чиста і збагнула Таїну; але в хвилину зневаги до нього воно стає знаряддям смерти.

Так загинула вся оселя: Варвара пішла, Ганна померла, небіжчиця була ще більш мертвою…

Гюґ дивився нічого не розуміючи.

Обидві жінки об'єднались в одну. Такі подібні в житті вони були ще подібніші в смерти. Він вже не відріжняв одну від другої — єдине обличчя кохання. Труп Ганни це був привид давньої померлої, що він бачив тут.

Душа Гюґа повернулась в минуле і він згадував лише далекі речі, початок свого удівства; знову переживав його… Спокійно сів в крісло.

Вікна були розчинені.

Тишу краяв галас дзвонів, що почали дзвонити при поверненні походу до каплиці Святої Крови. Гарний похід скінчився… Вулиці знову стали порожними. Місто знову лишалось самотнім.

Гюґ повторював:

— «Мертвий… мертвий… Мертвий Брюґе», механично-тихим голосом, намагаючись попасти в ритм останніх дзвонів втомлених, повільних як маленькі бабусі що ніби посипали — місто чи труну? — залізними квітами!

---

---

 

Друковано в 7-й Київській Радянській друкарні. Складали: Г. Білий, О. Островєцькій, А. Молчанов, І. Іванов, А. Шейнкерман.
Машин.: М. Галкин, К. Поповіч.

Худ. ред. Юр Меженко.

РОДЕНБАХ, Юр.

[84 – 3 (Р. 03=91.79)]

---

1922. — МЕРТВИЙ БРЮҐЕ (переклад В. М.-К.).

Київ. Видавництво „Спілка“. Друкарня Трест „Київ-Друк“ № 7. В.-Житомирська 20. (17✕10). Стор. 120.

Бібліотека „Спілки“ № 5. Серія красного письменства.

 

Логотип видавництва «Спілка» з книжки Ю. Роденбаха «Мертвий Брюґе» (Київ, 1922)

Листопад
1922.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1930 року. Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років. Автор помер у 1938 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.