Перейти до вмісту

Микола Джеря (1926)/III

Матеріал з Вікіджерел
Микола Джеря
І. Нечуй-Левицький
III
Київ: Книгоспілка, 1926
III.
 

Микола з товаришами помандрував на сахарні в Канівщину, в Стеблів. Він ішов не великим битим шляхом, а через малі села понад Россю невеликими дорогами, щоб не стрінуться з вербівськими людьми, або й з своїм паном.

В Стеблеві, де кінчається містечко, де Рось виривається з тісних берегів, обставлених скелями, є дуже гарне місце. Там Рось минає чималий скелистий острів, Замок, і знов зливається з своєю Самовілкою. Зараз за тим островом скелисті високі береги одступаються од річки, подаються трохи набік, а там далі каміння ховається під землею, гори розступаються півкругом, і по рівному полі в'ється річка по зелених луках та левадах. Там недалечко од острова над самою Россю лежить неначе здоровий кам'яний звір з чистого каменя, на котрому стерчить ніби здорова кам'яна шерсть то ножами, то стовпчиками, то ніби пилками з здоровими зубцями; усе це ніби накидано зверху на подовжасту купу скель, а на самому кінці тієї купи стремить високий, як стовп, камінь на вісім сажнів, зверху товщий, неначе на стовп хтось насадив здорову голову. Не стає тільки очей та носа, щоб той камінь був схожий на давнього ідола. Той стовп стремить, неначе ріг кам'яного величезного звіря.

На острові під кам'яною стіною притуливсь здоровий питель на два етажі й трохи не дістав покрівлею до верха скелі. Коло самого питля з берега на острів висів перекинутий місток з поренчатами. Місток висить високо над Россю, прикований залізяками до скель на обох берегах Росі. Під ним шумить і б'ється об каміння біла водяна хвиля. Просто по Росі вгору видно високі скелисті покручені береги, а там далі над самою скелею, що зветься Спас, стоїть церква серед зеленого дерева, котру видко наче через кам'яні ворота.

В тому місці, нижче од Замка, під самою скелею стояла фабрика, здорова, біла, висока, з високим чорним стовпом, которий виганявся трохи вище од скелі. Нижче од фабрики, на рівнині, між зеленими вербами, біліли рядки німецьких мурованих домків, з білими стінами на причілках до самого верху покрівлі. Веселі домки тонули в вербах. Між домками вештаються німці; німкені в червоних сукнях брали воду з криниці; коло них вештались німчинята в узесеньких штанцях. Там жили всі німецькі майстрі й директор сахарні.

Микола й його товариші прийшли в контору, де сиділи директор та писарі. В здорових просторних покоях скрізь по закутках були пороблені з дроту ніби клітки, а в тих клітках сиділи писарі. Коло одного столу сидів директор, високий поставний білявий німець, з довгими вусами та сірими очима. Він не спитав вербівців про пашпорти, не спитав навіть, звідкіля вони родом, і тільки позаписував їх ймення й прізвища. Микола назвав себе Іваном Гриценком, Кавун назвав себе Панасенком. Директор поклав їм плату по три карбованці на місяць на панських харчах і звелів іти до сахарні.

В сахарні другий німець, машиніст, поставив їх коло машин на роботу. Кругом їх кипіли здорові казани з малясом, стукотіли, гуркотіли колеса, дрижали здорові ремінні паси, перекинуті однизу через стелю на верхній етаж. Бідні хлібороби озирались на всі боки на ті страшні, здорові, лапаті машини, не знали, як повернуться, як ступить. Їм здалось, що їх завели в якесь страшне пекло.

Настала ніч, а їм здавалось, що з-за машин от-от вискочать дідьки й потягнуть їх під ті машини з страшними зубцями. Німець все показував їм, як ходить коло машини, і вони насилу оговтались, насилу призвичаїлись до обстави, до нової роботи.

Опівночі, сливе перед світом, задзвонили в дзвоник, й инші робітники стали на їх місце, а вони пішли до казарми на ночівку. То була нічна зміна.

Між білими чистими німецькими домками, між зеленими вербами, чорніли дві довгі казарми для бурлак. Казарми були довгі, обідрані, з оббитими дощем стінами. Можна було подумать, що то кошари для овець, а не хати для людей. На кінці кожної казарми в кутку стояли здорові казани, замуровані в цегляну піч, де варили бурлакам їсти.

Минув рік після того, як вербівці втікли з Вербівки. Була неділя. В селі почали благовістить на службу, і дзвін голосно гув по-над Россю, між скелями. В казармі коло довгого столу стояли й сиділи бурлаки. Між ними був і Микола Джеря. Він так помарнів і змінився на обличчі, що його трудно було впізнать. Блискучі карі очі наче погасли, лице постарілось, рум'янець пропав, лоб став жовтий, як віск, шия поморхла. Тільки здорові жилаві руки з довгими пальцями та довгі вуса нагадували про давнього Миколу Джерю. На Миколі була чорна, мов земля, сорочка, подерта свита, старі шкарбани з дірками, звідкіль виглядали солом'яні устілки. Волосся на головах у бурлак було закудлане, мов у непросипленних п'яниць.

Поруч з Миколою сиділи за столом бурлаки в таких чорних сорочках і з такими невмитими видами, з такими бруснатими щоками, з такими кудлатими головами, — що й дивиться було страшно. Одні бурлаки грали в карти, такі засмальцьовані, що на них ледве червоніли безталанні королі й короліви, замазані нечупарними бурлацькими руками. На столі стояла горілка: де-котрі бурлаки пили могорич і частували бурлачок. Микола грав на скрипці. Одна молодиця з темного кутка загомоніла й почала його лаять за те, що він грає до служби божої.

Через усю казарму по-під стіною стояли неприбрані поли; на полах валялась солома й потерть. На тих полах покотом спали бурлаки й бурлачки, розкидавши на барлозі драні свитки й кожухи. Одна чепурна молодиця в білій сорочці замітала казарму й згортувала з полів барліг. П'яні бурлаки затягли пісні; Микола пригравав їм на скрипці.

„Господи! нема вам ні празника, ні неділі!“ гукнула богобояща молодиця з другого кутка; „чи не чуєте, що до церкви дзвонять?“

„Дзвонять, бо їх на панщину не гонять!“ обізвавсь приказкою Микола й задзвонив на скрипці так, що трохи струни не порвались.

В казарму вбіг Кавун і крикнув до Миколи:

„Тікаймо, бра! Тікаймо! Я йшов з міста коло корчми й бачив свого пана Бжозовського.“

„Невже?“ аж крикнув Микола і так шпурнув скрипку на стіл, що вона загула ніби не своїм голосом.

„Їй-богу, бачив! нехай мене святий хрест поб'є, коли брешу!“

Вербівці покидали карти на стіл і пороззявляли роти.

„Мабуть, довідався, що ми тутечки на фабриці, та це приїхав по наші душі,“ сказав Микола; „але чорта лисого забере звідціля до себе в Вербівку, а не нас.“

„Знайшов дурнів! Так оце живцем і дамося йому в руки,“ обізвався один бурлака.

„Де-ж ти його бачив?“ спитав Джеря в Кавуна.

„Сидів у заїзді коло вікна й люльку курив. Я зараз впізнав його руду голову й червону пику, та й дав драла за жидівські хати через тини,“ сказав Кавун.

„В котрому вікні він сидів?“ знов спитав Микола.

„В самому крайньому, що зараз од угла з причілка,“ сказав Кавун.

Микола подумав, встав, покликав Кавуна й вербівських бурлак на двір і нишком промовив: „Знаєте що, хлопці? Давайте провчимо вражого пана, щоб не квапився ганяться за бурлаками!“

„Як-же ми його провчимо?“ спитали бурлаки.

„Нападемо вночі на станцію, видеремо вікно, вліземо в кімнату, та дамо йому стільки стусанів і різок, скільки він колись надавав нам на економії.“

„Добре, їй-богу, добре! Даймо йому доброї прочуханки, щоб пам'ятав до нових віників,“ загукали бурлаки.

Бурлаки вернулись до казарми, позабирали свої клунки, тихенько, один за одним втікли з казарми й поховались у скелях між густими лозами. Вони поклали клунки під голови й полягали спати.

Пан Бжозовський і справді довідався од людей, що бували по ярмарках, про вербівських утікачів. Микола показав дорогу иншим, і слідком за ним багато людей повтікало на стеблівські заводи. Бжозовський приїхав у Стеблів, пішов на справу до стеблівського пана й полаявся з ним за те, що він приймає до себе на фабрики без пашпортів його панщанних людей. Бжозовський задумав другого дня з сільською поліцією половить своїх кріпаків і вернути додому.

Надворі смеркало й сутиніло. Микола з товаришами спав у лозах, готуючись в далеку дорогу. В пізню добу він побудив товаришів; всі вони рушили з ліз і потяглися на місто до корчми. Ніч була темна, тільки на небі ясно блищали зорі. Надворі було холодненько, як буває весною. Бурлаки прийшли на місто. В одній жидівській хаті ще блищало світло. Бурлаки посиділи на призьбі коло однієї жидівської хати, поки не погасло світло, і крадькома через тини та городи прийшли до заїзда. В заїзді все спало. Скрізь було тихо й мертво. Кавун показав бурлакам те вікно, де Бжозовський сидів удень з люлькою в зубах. Вікно виходило не на вулицю, а на подвір'я. Бурлаки обійшли кругом заїзда, підійшли під вікно й почали прислухуватись. Крізь вікно було чуть, як Бжозовський сопів та хріп на всю кімнату.

„Починаймо!“ зашепотів Микола й почав одколупувать ножем вікно. Другі бурлаки помагали йому. Поганенькі рями й завіски швидко подалися під дужими руками, мов тонке павутиння. Микола вийняв і виставив вікно, поставив його коло стіни й поліз у кімнату. За ним слідком полізли другі бурлаки.

Як той звір кидається на товаряку, так кинувся Микола на Бжозовського ліжко й налапав панові ноги. Пан схопивсь, з переляку втратив голос і не міг навіть крикнуть: як блискавка, мигнула в його голові думка про Миколу й вербівських бурлак. Микола однією рукою вхопив пана за ногу, а другою почав давать стусани в груди. В хаті було поночі, як у льоху. Бжозовський звився, як уж, та й шугнув просто в двері, як сполоханий півень. Бурлаки не знали, де двері, і тільки крутились по хаті. Пан перебіг прихожу, де спав осавула, і побоявся бігти на двір: в його була думка, що коло дверей засіли на варті й стережуть його другі бурлаки. Бжозовський налапав сінечні двері і в одну мить кинувся по дверях на горіще. В сінях на його щастя не було стелі. Він видряпавсь по дверях на горіще й кинувся бігти. Одначе бігти не було куди: він вдарився лобом об крокву й поколов собі лице куликом. Од переляку на його лобі виступив холодний піт. Він присів у самісінькому куточку під покрівлею.

Тим часом бурлаки розсипались по двох темних кімнатах, лапали руками по всіх закутках, лазили під ліжка і не знайшли пана. Микола був лютий, як звір, і посатанів.

„Доставай сірників! Світи світлої“ шепотів він сливе нишком бурлакам: „будемо гамселить при світлі… що бог дасть!“

Кавун дістав з кешені сірники, тернув сірником об стіну. Огонь спахнув, — і бурлаки тільки вгляділи порожнє ліжко, а в прихожій вербівського осавулу долі. Осавула лежав на спині й спав міцним сном, аж рота роззявив і вишкірив зуби. Бурлаки без сорома засвітили свічку, миттю кинулись на осавулу й почали його лупцювать кулаками. Кавун накинув йому на голову свиту, ще й сам сів зверху. Переляканий осавула тільки харчав під Кавуном.

Бжозовський, сидячи на горіщі, почув те страшне харчання. Один бурлака вглядів одчинені двері, догадавсь, де подівся Бжозовський, і почав дертись по дверях на горіще. Бжозовський схопився з місця, між латами продер кулики, видерся на покрівлю й стрибнув з стріхи додолу. Під стріхою стояв воловий віз. Він потрапив на віз, страшенно обідрав собі литку об полудрабок, скочив з воза й побіг через двір. Перескочивши в город через тин, він присів під тином і боявся бігти далі. Йому здавалось, що бурлак повний двір, повний город, що вони позасідали на засідки скрізь по-під вікнами, по-під стайнею, по-за тинами. Йому здавалось, що от-от знов на його спину плигне Джеря й почне лупцювать його в груди кулаками.

„Тікаймо звідци, браття!“ промовив Микола: „тікаймо! Вислизнув жмикрут з наших рук! Не животіти теперички нам на світі“

Один бурлака схопив із столу золотий годинник і хотів сховать його в кешеню.

„Не зачіпай! Це наша кров!“ крикнув Микола несамовито, видер з рук годинник і брязнув ним об поміст з усієї сили. Годинник дзенькнув і розбився на дріб'язки. Микола вискочив через вікно на двір; за ним почали плигать другі бурлаки. Світло погасло. Пан бачив, як блиснуло світло, як бурлаки стрибали з вікна на двір, і з переляку дременув просто через грядки, нахиляючись при самій землі. Його ноги грузли в м'яких грядках. Грудки землі летіли на всі боки. Молода кукурудза лущала під ногами. Бжозовський вбіг у молодий бур'ян і приліг у ньому на саму землю.

Бурлаки зникли. Надворі стало тихо. Тільки осавула в хаті охав та стогнав.

Довго Бжозовський лежав у бур'яні та прислухавсь. Він утратив памороки і тільки тоді опам'ятався, як почув, що в нього все тіло труситься од холоду, а зуби аж цокотять.

На селі десь далеко заспівав півень. Той півень неначе розігнав дідьків для Бжозовського. Він набрався сміливости, підвівсь, глянув на небо й побачив, що забіг таки далеченько. Грудки муляли в босі ноги, а холодна земля обсипала ноги, неначе сніг. Він прийшов до заїзда, побудив жидів і звелів погоничеві зараз запрягать коні. Осавула ледве ворушився од стусанів.

Пан ще вдосвіта рушив у дорогу з Стеблева. А тим часом бурлаки були вже далеко од Стеблева. Йдучи шляхом темної ночи, вони все бідкались, що їм не спосудилось добре оддячить своєму панові. Вони брались не на північ, де було так само багато сахарень, а на південь. Туди їх тягло почування волі на степах; туди далеко на степи їх надила якась невідома сила на ті шляхи, на ті степи, де колись ховалась воля українського народу, не вважаючи на другу пащеку страшного степового звіря, — татар. Та й цей степовий звір, мабуть, не був такий страшний, як свій небезпечний звір домашній, котрий катував їх і знущався над ними без жалю.

В той час Бжозовський вертався до Вербівки. Четвірня добрих коней несла легенький фаетон, ніби на руках. Осавула ледве поспішав за ним маленькою бідкою. Бжозовський згадував про бурлак, про Джерю, і вся кров кидалась йому в голову, заливала його очі. Він почував на своїх грудях бурлацький кулак, і йому здавалось, що саме в тому місці пекло його ніби вогнем. Він пригадував, як втікав через горіще, як скакав з покрівлі на землю, як лежав у бур'яні, і ввесь його шляхетський гонор піднявся з самого дна, кипів, клекотів у його душі. Він догадувавсь, що й погонич певно знає про те діло, знає й осавула, знає й увесь Стеблів, знатиме й уся Вербівка і всі пани сусіди. Од помсти він усе штовхав погонича кулаком у спину, як тільки той не потрапляв на добру дорогу, як тільки фаетон нахилявся на бік. Погонич од злости передавав ті стусани коням, лупцював їх немилосердно гарапником по-під черево, а коні передавали злість панському фаетонові, хвицали по ньому задніми копитами й трохи не поносили.

Вже свінуло надворі, вже й зійшло сонце, а бурлаки йшли й не спочивали. Вони поминули багато сіл, багато сахарень та суконних фабрик, ніде не спочивали і не ставали, їм усе здавалось, що Бжозовський буде гнаться за ними. Опівдні вони звернули в лісок, ззіли по шматку хліба, напились з кринички погожої води й помандрували далі. Ввечері з'явилось на долині велике містечко з двома білими мурованими церквами. За містечком осторонь стояли здорові сахарні з високим чорним стовпом. Вітер повівав од заводів, і далеко на полі було чути препаскудний противний сморід од перепалених кісток, од гнилого малясу.

Сонце сіло за горою. Череда йшла в містечко. Потомлені бурлаки ввійшли в містечко. То була Черкащина.

„Ставаймо тут на роботу в сахарні,“ промовив Джеря. „Ми зайшли вже далеко од Вербівки. Тут не знайде нас пан.“

„Де пристанемо, там і на роботу станемо,“ сказав Кавун. „Сахарень є доволі; ми вже поминули їх по дорозі більше десяти. Про мене, зоставаймось тут. Але треба нам десь переночувать.

„Просімся на ніч до людей; може нас будлі-де й пустять,“ промовив Джеря.

Бурлаки сіли на окопі коло царини, трохи одпочили, ззіли по шматку хліба та по цибулі і ввійшли в містечко.

„Чи будемо проситись до багатих, чи до бідних?“ обізвався один бурлака.

„Спробуємо передніше до багатих,“ сказав Микола.

Бурлаки повернули до великої хати й увійшли в двір. На просторному дворі мекали вівці, стояли потомлені воли. Молодиця доїла корову. Старий чоловік порався в загороді.

„Добривечір вам! з понеділком будьте здорові!“ сказали бурлаки до хазяїна, піднявши трошечки шапки; „будьте ласкаві, пустіть переночувать!“

„А хто-ж ви такі, звідкіля бог несе?“ спитав хазяїн.

„Ми йдемо здалека на заробітки й хочемо стати на роботу в сахарні,“ сказали бурлаки.

Хазяїн бистро кинув на них оком і задумався. Перед ним стояли люди в чорних, як сажа, сорочках, з бруснатими щоками й підборіддями, в старих драних свитках, в старих дірявих брилях, з червоними очима.

„То ви-б-то бурлаки, чи що?“ спитав їх хазяїн згорда.

Бурлаки трохи помовчали, а Микола промовив:

„Та еге-ж! Не здобра стали бурлакувать.“

„Коло нашої хати великий шлях; а великий шлях несе всякого народу, — і доброго й лихого. Шукайте собі, люди добрі, пристановища де-инде,“ промовив хазяїн і кинувся до роботи.

Бурлаки мовчки повернули з двору, а Микола не стерпів і промовив:

„Та й ми такі хазяїни, як і ти, чоловіче, та тільки лиха доля погнала нас з дому.“

Бурлаки пішли до другої хати, далі до третьої: їх ніде не пускали на ніч. Коло самої церкви вони зайшли до однії убогої молодиці й почали проситись переночувать у клуні.

„Я-б вас пустила, та мого хазяїна нема дома. Я не знаю… Я-б рада й пустить, та…“ говорила молодиця, затикуючись.

Бурлаки розказали про все своє горе, розказали, як вони втікли з села од пана, як бідували, як набрались лиха, і розжалобили добру молодицю. Вона пустила їх на ніч в клуню, ще й наварила на вечерю кулішу. Бурлаки покотом полягали на соломі й спали, як убиті. А добра молодиця, вернувшись до хати, як почала думать та гадать, то з переляку поховала в скриню всю одежу, яка висіла на жердці, підперла двері кочергою й рогачем і довго не спала, та все думала за бурлак.

Другого дня, тільки що свінуло, молодиця встала й почала оглядать хату і все, що було в хаті: подивилась на скриню, заглянула в скриню, — все добро було ціле. Вона перехристилась і вийшла на двір. Бурлаки покотом спали на соломі, як побиті. Молодиця затопила в печі й почала варить обід. Бурлаки встали, повмивались, помолились богу до схід сонця, подякували молодиці й пішли до сахарень.