Мойсей (1930)
| Мойсей Коломия: Чорногора, 1930 |
|
 |
Видавництво „ЧОРНОГОРА“
|
|
ІВАН ФРАНКО.
МОЙСЕЙ
ПОЕМА.
ЧЕТВЕРТЕ ВИДАННЄ З ПЕРЕДМОВОЮ.
КОЛОМИЯ 1930.
З друкарні М. Бойчука в Коломиї.
Подаючи громаді наших читачів мою поему „Мойсей“ другим виданнєм, уважаю потрібним зазначити поперед усього, що се виданнє значно дешевше являється в тексті незміненім, з виїмком кількох дрібних поправок.
Тому, що моїй поемі пощастило на стілько, що вона стала предметом лєктури учеників та інтерпретації вчителів у деяких українських ґімназіях, а також предметом близшої уваги деяких наших літературних критиків, варто зазначити факт, що ставлячи не раз питаннє про жерела сеї поеми, ніхто з тих українських інтеліґентів не звернув уваги на властиві і самим змістом вказані її жерела, але майже кожний, як се покажу далі, шукав їх де інде, звичайно там, відки я не взяв нічого.
Моя поема основана майже вся на біблійних темах, отже що-ж природнійше для кожного критика, як шукати тих жерел у Біблії і порівняти їх із тим, що я зробив із них? Се як раз доси не прийшло на думку ні одному з критиків моєї поеми. Знак, що Біблія лежить далеко по за кругом їх духових інтересів.
Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, непризнаного своїм народом. Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданню. Із біблійних книг Старого Завіта про смерть Мойсея оповідає лиш одна книга так званого Пятикнижя, що по грецьки зветься Девтерономіон, а по церковно-славянськи Второзаконіє. В тій книзі первісне оповіданнє про смерть Мойсея розірвано на дві части: перша містить ся в розд. XXXII, зачало 48–52, а друга в розд. XXXIV, зач. 1–8. Ось се оповіданє в перекладі з критичного француського перекладу Едварда Райса[1] на нашу мову. В гранчастих скобках подаю свої доповнення до тексту.
„Того самого дня Вічний промовив до Мойсея отсими словами: Вийди на гори Гарабім, на гору Небо, що [здіймається] над краєм проти Моава-Єрихона і позирає на край Канаан, який я даю на власність дітям Ізраіля, Ти вмреш на тій горі, на яку вийдеш, і будеш злучений зі своїми [предками], так як твій брат Агарон умер на горі Гор і злучився зі своїми [предками] за те, що ви були непослушні супроти мене перед синами Ізраїля над водами Маррібат-Кадеша в пустині Сін, за те, що ви не вшанували мене посеред синів Ізраіля. Тому ти побачиш перед собою сей край, але не війдеш до нього, до краю, який я даю синам Ізраіля“.
„Мойсей вийшов із рівнин Моава на гору Небо, на вершок Пізґа, що дає вигляд на Єрихон, і Вічний показав йому весь край: Ґілєгад аж до Дана і всю (околицю) Нефталі, теріторію Ефраіма та Менаше й весь край Іюди аж до західнього моря, і південь і рівну околицю Єрихона (пальмового міста) аж до Согара. І Вічний мовив до нього. „Отсе край, задля якого я покляв ся Авраамови, Ісаакови та Якову мовлячи: Даю його вашому племени“. Я показую тобі його, але ти не війдеш до нього“.
„І Мойсей слуга Вічного, вмер тут у краю Моава недалеко Бет-Пегора, і ніхто не знає про його гріб аж до сего дня. Мойсей прожив 120 літ до своєї смерти; його очи не слабли і сила не опустила його тіла. І сини Ізраіля оплакували Мойсея на рівнині Моава протягом 30 днів, і таким способом відбули по нім повну жалобу“.
Із сего оповідання бачимо, що Мойсей умер у неласці ізраілського Бога, який перед смертю докорив йому тим, що він не вшанував його відповідно перед синами Ізраіля. В моїй поемі се діло поставлено зовсім инакше: смерть Мойсея на вершині гори в обличю Бога мотивована тим, що його відіпхнув його власний народ, зневірений його 40-літнім проводом і сумним станом обіцяного краю, який треба було тяжкими зусилями здобувати на численних дрібних канаанських племенах, і який надто, як се виказали новійші історичні відкриття, в ту пору, коло 1480 р. пер. Хр., був під протекцією єгипетських царів.
Реченнє біблійного оповідання про похорон Мойсея в оріґінальнім тексті не зовсім ясне, і пізнійші жидівські коментатори доповняють його так, що Бог умертвив його своїми устами, цілуючи його, і що ангели поховали його тіло в невідомім місці, або по иншим переказам перенесли на небо, де воно держиться ціле й незіпсоване так само, як тіло пророка Ілії. Я в своїй поемі полишив хвилю смерти Мойсея за поетичною заслоною.
Те, що сказано в поемі про Авірона й Датана як головних противників Мойсея серед Ізраїльського народа, основується на оповіданню книги Чисел розд. XVI, у якім одначе пізнійша редакція стягнула до купи два оповідання про події ріжних часів і ріжного характеру, а власне про бунт Левіта Кораха та його компанії проти Мойсея й Агарона, і про повстаннє Датана й Абірама з племени Рувима проти Мойсея. Подаю тут текст сего розділу в перекладі на нашу мову за Райсом (Histoire israèlite II, ст. 219–221) кладучи в квадратові скобки ті части оповідання, що відносять ся до бунту Кораха, а ті, що оповідають про Датана й Абірама без скобок.
[„Корах, син Ісахара, сина Кегатового, сина Левііного] узяв із собою Датана й Абірама, синів Еліяба, а також Она, сина Пелетового, сих (остатніх) Реубенітів, [і вони повстали проти Мойсея з 250 синами Ізраіля] головами громади, людьми визначними, яких кликано до рад. Вони зібралися проти Мойсея й [Агарона і сказали їм: „Досить того! Вся громада свята, і Вічний серед неї. Чого ж ви підносите себе висше громади Вічного?“ Почувши се Мойсей кинувся лицем на землю і промовив до Кораха та його юрби ось які слова: „Завтра Вічний пскаже, хто належить до нього і хто посвячений приносити йому жертви, а кого він вибере, тому велить зближитися до себе. Зробіть ось що: візьміть кадильниці, ти, Кораху, і все твоє товариство, і завтра повкладайте в них огонь і кадило перед Вічним. Кого вибере Вічний, той буде посвячений йому. Досить сего, Левіти!“ А до Кораха сказав Мойсей: „Слухайте Левіти! Чи не досить вам, що Бог Ізраіля визначив вас із решти громади і велів вам зближатися до нього, приносити жертви в домі Вічного та стояти на чолі громади для сеї служби? А ти і твої брати Левіти з тобою, яким Бог позволив зближатися до нього, жадаєте ще бути жерцями? Значить, ти й усе твоє товариство хочете в спілці стати проти Вічного? Бо ж Агарон, проти якого ви змовилися, хто він такий?“.]
„І Мойсей вислав покликати Датана й Абірама синів Еліяба але вони сказали: „Не підемо! Чи не досить, що ти вивів нас із краю, який опливав молоком і медом, аби морити нас у пустині? Чи хочеш іще зробитися паном над нами? Ти не лише не завів нас до краю пливучого молоком і медом, не дав нам батьківщини з полями та виноградникими. а ще й хочеш вибрати очи всеми народови? Не підемо (до тебе)!“ І Мойсей розсердився дуже і сказав до Вічного: „Не приймай їх жертв! Я ж не взяв від них ані одного осла і не зробив нікому з них ніякої шкоди“.
„[Мойсей сказав до Кораха: „Ти й твоя компанія ставтеся завтра перед Вічним, і стане також Агагон і кождий із вас візьме кадильницю і вложить у неї кадило, і покладете свої кадильниці перед Вічним, ти й Агарон кождий свою, 250 кадильниць. І кождий візьме кадильницю і вложить до неї огонь і кадило, і постаєте при вході до кивота завіта, так само, як Мойсей і Агарон.“ І коли Корах зібрав проти них усю громаду при вході кивота, слава Вічного явилася перед усею громадою. І Вічний промовив до Мойсея й Агарона сими словами: „Відділіться від тої компанії і я знівечу її у млі ока“. І вони кинулися лицями на землю і сказали: „О Боже, творче душі в кождім тілі! Коли один чоловік згрішив чи ж будеш сердитися на цілу громаду?“ Тоді Вічний громовив до Мойсея отсими словами: „Промов до громади і скажи їй: Відступіться всі від того місця, де стоїть Корах!“][2]
„І Мойсей пішов до Датана й Абірама в супроводі ватажків Ізраіля. І він промовив до громади отсі слова: „Віддаліться від наметів сих злих людий, і не доторкайтеся ні до чого, що належить до них, а то пропадете враз із ними за їх злочин“. І вони повідступили від домівки Датана й Абірама геть довкола, а Датан і Абірам поставали при вході своїх наметів зі своїми жінками, дітьми та внуками. Тоді сказав Мойсей: „Аби ви пізнали, що Бог післав мене сповнити все те, і що се не робиться моєю власною волею, отсі всі помруть так, як мруть усі люди, а коли їх доля не буде така, як доля спільна всім смертним, то не Бог вислав мене. Та коли Вічний зробить незвичайне чудо, і земля отворить свою пащеку і проковтне їх самих і все, що належить до них, і вони живі війдуть у Шеоль (гебрейська назва пекла), ви пізнаєте, що ті люди згордували Вічним“. І коли він докінчив ті слова, земля розступилася під ними, розкрила свою пащеку і проковтнула їх родини і всі особи, що належили до них, і все їх майно. І вони живцем пішли в Шеоль самі і все, що належало до них, і земля затворилася над ними і вони пропали з посеред громади. І всі Ізраільтани довкола них розбіглися при їх криках боячися, аби земля не пожерла їх. [А огонь кинений Вічним, пожер 250 людий, що принесли кадило“]
Як бачимо сей розділ містить у собі два оповідання, зліплені до купи методою перекладанця і зшиті, так сказати, білими нитками редакційних дописок. Одно й друге оповіданнє має на меті укріпити верховенство провідників уповажненнх Богом, але коли в оповіданю про Датана й Абірама мова тілько про одного провідника Мойсея то в оповіданю про Кораха Левіти себ то каста духовних, бунтуються проти первосвященника Агарона, домагаючися зрівнаня всіх Левітів із станом жерців. Коли перше оповіданнє має виразно політичний характер і бє на Мойсея як на провідника народу за те, що не додержав своєї обіцянки і не дав народови земельної власности, то друге оповіданнє, зложене очевидно в інтересі храмових жерців і для постраху Левітів, аби не домагалися рівного права з жерцями. Коли звернемо увагу на історичні відносини, серед яких могли повстати оба ті оповідання, то нам від разу стане ясним, що оповіданнє про Датана й Абірама мусіло повстати в часі племінної незалежности гебрейського племени, коли те племя, бідуючи в своїй новій вітчині в боротьбі з Канаанітами з жалем могло ще споминати свій побут у Єгипті. Натомість друге оповіданне веде нас у часи нового храма по повороті Гебреїв із вавилонської неволі, і то в досить пізні часи, коли перевага жерців над загалом Левітів не була ще так укріплена, як за часів Христа. Те, що я сказав у поемі про Датана й Авірона, ширше розвиває реліґійний і політичний мотіви опозиції загалу Ізраільтян проти Мойсея.
Прочитуючи окремо текст кождого з тих оповідань можна завважити, що в оповіданню про Датана й Абірама нема початку, де мусіло бути сказано, з якої нагоди і яким способом проявився їх опозиційний рух проти Мойсея. 3 тексту оповідання довідуємося тілько, що Мойсей велів покликати їх, невідомо куди, правдоподібно на загальний збір старшин ізраільського народу, а коли вони не захотіли прийти, він із старшинами сам пішов до їх наметів, і там божою силою доконав їх чудесного знищення. В своїй поемі, не вважаючи потрібним допускати чудесну катастрофу, я представив опозиційну акцію Датана й Авірона на зборах ізраільського народа, і полишив діло їх покарання, пророковане їм Мойсеєм, елєментарному вибухови народньої свідомости по смерти Мойсея.
Важну ролю в моїй поемі відіграє демон Азазель, про якого в т. зв. Мойсеєвій книзі Левітів, розд. XVI, зач. 5–10 міститься законна постанова, видана з того приводу, що два сини Агаронові померли наглою смертю війшовши до кивота завіта. Се було причиною законної постанови, що нікому не вільно було входити до намета, в якім стояв кивот завіта, крім одного первосвященника Агарона, тай то лише в певних означених випадках і в приписанім обрядовім одязі. Раз до року мав Агарон входити до намета в день покутний, „а від громади синів Ізраілевих мав узяти два козли за відпущенне гріхів, і одного барана на цілопалення. Від себе-ж мав Агарон принести в жертву бика за відпущенне гріхів своїх і своєї родини. Що-ж до двох козлів, він мав узяти їх і поставити перед Вічним при вході до намета. Про них мав кинути жереб для рішення; один із них піде для Вічного, а другий для Азазеля. Козла, якого жереб призначить на жертву для Вічного, він мав жертвувати вбиваючи його як жертовний приніс за прощенне гріхів, а другого, призначеного жеребом для Азазеля, мав поставити живого перед Вічним, доповнити над ним обряду покути, а потім вигнати його в пустиню для Азазеля“. (Ed. Reuss, ор. cit. II. ст. 146–7). В перекладі Куліша сей уступ перекладено досить неясно і нема в нім назви Азазеля, пор, „Святе письмо Старого завіту. Мовою русько-українською. У Відні 1903“, ст. 114. Із наведеного тексту старозавітної книги видно виразно, що Азазель являється демоном, противником Єгови, правдоподібно персоніфікацією пустині та її страховищ. Сама назва досить загадкова і давала привід до ріжних толковань, яких наслідком було те, що в деяких перекладах Біблії се імя зовсім не являється, заступлене більш або менше натягненою інтерпретацією. (Пор. про се Dr. Albert Hauck, Realencyklopädie für protestantische Theologie und Kirche, Leipzig 1897, т. II, ст. 321–2). В біблійнім оповіданню сам Бог показує Мойсеєви Палестину; у своїй поемі я приложив се до ролі Азазеля з наміром зазначити як найсильнійше контраст між пророцькими обіцянками і тим, що дійсно ждало Гебреїв у Палестині. Сей контраст я вважав потрібним зміцнити не тілько показом ґеоґрафічного положення та ріжноплеменности Палестини, але надто ще обявою про долю, яка чекала Гебреїв у тім краю. І се я поклав у ролю Азазеля як найсильнійшу часть демонської покуси, що може захитати віру навіть найсильнійшого характеру. Але не треба забувати, що ся роля Азазеля в моїй поемі являється тілько поетичним обєктівованнєм власної психольоґічної реакції, яка мусіла відбутися в душі пророка після того, як його відіпхнув його народ. Крайній вислов тої психольоґічної реакції, що з душі пророка виривається словами „Одурив нас Єгова!“ не був зовсім тріумфом демона спокусника, який у тій хвилі зо сміхом відступає від Мойсея, але був тілько зазначеннєм межі людської віри та людської сили, до якої дійшовши Мойсей, почуває слова самого Бога, що розкривають йому далеко ширший кругозір від того, який міг розкрити йому Азазель, прояснюють йому високу мудрість Провидіня, що кермує долею народів, і дають його душі й тілу остаточне заспокоєннє.
Для поетичного огляду ґеоґрафії Палестини, який дав я у XVII-ім розділі поеми, я покористувався деякими уступами вступної студії Едварда Райса до його огляду старозавітних писань про історію Ізраіля (ор. cit. І, ст. 14–17), які подаю тут у перекладі на нашу мову:„Край Канаана не має властивих природних границь окрім заходу, де його береги обливає Середземне море, і сходу, де його перерізує Йордан. Ся ріка, одинокий неперерваний протік води, що має значіннє для сего краю, перепливає по черзі через два озера і губиться в третім, відомім під назвою Мертвого моря. Від півночи земля Канаана обмежена двома рівнобіжними ланцюхами гір Ливана, з яких один тягнеться подовж її боку, а другий відмежовує її від великої арабської пустині. Долина обнята сими двома ланцюхами гір була в посіданню Ізраільтян лише в деяких рідких моментах їх історії. З рештою їх осідки не переходили по за жерела Йордана. Відси аж до південної границі, се значить, до початку широкої пустині півострова Синайського, можна сказати, до лінії, яку можна потягти від південного кінця Мертвого моря до південно-східного кута Середземного моря, весь край між морським берегом і долиною Йордана творить височину, широку на 12–15 миль, а високу понад морський позем до 2 000 стіп, коли тим часом ріка та озера містяться від 600–1300 стіп понизше позему моря. Височина дуже нерівна, але не має ніде значнійших гір. На південь вона знижається терасами до пустині. На захід і в північній части вона доходить аж до моря, але в південній части вона обмежена рівниною, що розширяючися доходить аж до границь Єгипту і називається перешийком Суецом.
„У нутрі сего краю міститься тілько одна долина троха просторійша. Вона починається від гори Табора, недалеко того місця, де Йордан випливає з ґенезаретського озера, і кінчиться в затоці Акки і в підгірю гори Кармеля; вона має довжини 7 миль, а ширини 2–4. Сама височина через те ділиться природно на північну часть (гори племени Нефталі) і південну, далеко більшу (гори племен Ефраіма та Юди). Сі дві назви не значать природного розділу, а тілько ріжницю жильців. Країна взагалі слабо наводнена і дуже висушена від найдавнійших часів, а часть її, особливо сумежна з Мертвим морем, не була ніколи нічим, хиба лихим пасовиском.
„По лівім боці Йордана здіймається подібна височина, називана в ріжних своїх частях, ідучи від півночи на південь іменами Башад, Ґілєгад та Пізґа. Ті околиці, що ніколи не стояли під панованнєм канаанських племен, були в значній части завойовані ізраільськими племенами ще перед тим, поки вони завоювали західну височину, але їх посіданнє тут завсігди було загрожене чи то кочовими племенами пустині, чи то володарями Сирії. Сама конфіґурація землі тут така, що лише фактичне посіданнє, з рештою наражене на часті зміни, могло служити для означення границь. Нарешті сама долина Йордана між двома головними озерами широка на 2–4 милі, се одна з найменш управних частин краю. Спека тут страшенна тому, що долина глубоко врізана в землю між двома вапняковими валами майже зовсім голими, а в найбільшій части року численні потоки, що збігають із гір у часі дощової пори, висихають так, що навіть не можуть доплисти до Йордана.
„В часі здобуття краю Ізраільтяни, здається творили конфередерацію дванадцяти племен. Се число 12 не треба вважати припадковим. Воно повторяється однаково майже у всіх инших зборищах семітських народів або племен, про які згадує книга Битія: у Едомлян, у Кананейців, у Арамейців та Кетурейців. У Ізраільтян се число таке основне та твердо вкорінене в народню традицію, що заховалося навіть у таких часах, коли не мало жадної рації істновання і не виповідало нічому в національнім життю, бо племена по части поміщалися одні з одними, а по части навіть пощезали зовсім. І навіть давнійше ніколи не доходило до правильної та постійної номенклятури; цифра лишалася, але реєстр племен змінявся не тілько що до порядку імен, але навіть що до самих імен.„Додаймо нарешті, що ніколи не було навіть питання про рівність між 12 племенами. Вже лєґендарна традиція кладе натиск на ріжниці в гідности сконфедерованих, із яких одні займають упривілейоване, а инші більш або менше залежне становище. Найсильнійше племя вибирало з поміж себе ватажка спільних походів, а се давало привід до ривалізації, а далі до роздорів і до домашніх війн. Се нагадує суперечки старинних Греків за геґемонію, історію Спарти та Атен, Особливо два племена ривалізують між собою, племя Йосифа з племенем Юди. Кожде з них стоїть на чолі кількох инших підвладних племен, і вони борються за першенство зі змінним щастєм, з успіхами та упадками. Вже в самім початку історії перше з тих племен держить керму національних справ, а бодай має претенсію до кермовання ними, і для піддержання тої претенсії виступає навіть з оружем у руках. Пізнійше Юдеєць Давид на якийсь час запевняє першенство свойому племени, та вже по смерти його сина десять племен відриваються від Юдеїв, і повстає розрив, що тревав довгі століття, і якого сліди не затерлися в повні ще й до наших днів“.
Полишаю на боці притчу про терен, вложену в уста Мойсея в III розділі моєї поеми, бо не можу тепер знайти її оріґінального текту. Вона міститься в одній із старозавітних книг,[3] та я переробив її досить свобідно і додав до неї виклад (розд. IV.) на мою думку гідний Мойсея і відповідний до хвилі, в якій він оповідає дітям Ізраіля сю притчу.
В однім випадку я покористувався також грецькою мітольоґією, а власне в згадці про Оріона (розділ XVI). — Міт про Оріона зрештою не чужий також єгипетській та гебрейській традиції, а в переповідці грецького мітоґрафа Аполльодора виглядає ось як: „Оріона вбила Артеміда на Дельосі. Його вважають велитнем сином землі (Ґаї); Ферекід твердить, що він походить від Позейдона та Евріалії; принайменше Позейдон дав йому дар ходити по морю. Сей Оріон подружився з Сідою, яку одначе Гера вкинула до Ада за те, що вважала себе красшою від богині. Стративши першу жінку Оріон удався на остров Хіос, і попросив руку Меропи, дочки тамошнього князя Ойнопіона (Винопійця). Ойнопіон підпоїв його — і коли він заснув, осліпив його і вкинув у море. Оріон не втонув у морі а пішов поверх води і зайшов до острова Лємноса до кузні Гефайста. Тут ухопив він одного челядника, посадив його собі на плечі і велів йому вести його до сходу сонця. Дійшовши до домівки Сонця він від його проміня відзискав свій зір, а тоді поспішив знов до Хіоса, аби помститися на Ойнопіоні“[4].
Отсе вважав я потрібним подати до прилюдної відомости при другім виданню моєї поеми, аби ощадити шановним критикам труду в вишукуванню її жерел та анальогій. Висловляю тут свою подяку тим критикам, що совісно занялися розбором та поясненнєм моєї поеми, особливо дд. А. Крушельницькому та Я. Яремі. Перший із них у своїй книжці „Літературні характеристики українських письменників I. Іван Франко (поезія) Написав Антін Крушельницький. (Загальна Бібліотека, ч. 12–14) Коломия“, без означення року, присвятив „Мойсеєви“ досить детальний розбір (ст. 220–242), не вдаючися в пошукуваннє жерел. Натомість проф. Я. Ярема в своїй розвідці „Мойсей“, поема Івана Франка. Критична студія. — в Тернополи 1912 року“, зупинився спеціяльно на анальоґії мойого „Мойсея“ до поеми Юлія Словацького „Anhelli“, написаної біблійною прозою. Розуміється, поема Словацкого була мені відома ще в моїх ґімназіяльних часах у Дрогобичі, і бувши учеником семої чи осьмої кляси ґімназіяльної кляси я написав про неї польською мовою досить простору розвідку для мойого шкїльного товариша Косїнського, який перенісшися з Дрогобича до Кракова попросив мене листовно написати для нього розбір поеми Словацкого для тамошнього вчителя польської мови та літератури. Не знаю, що сталося з тою моєю розвідкою, та у всякім разі анальоґія між моєю поемою і Словацького „Anhelli-м“ дуже далека, полишаючи вже на боці основну ріжницю настроїв, який у поемі Словацького мелянхолійно пессімістичний, а в мене totaliter aliter.
Писано д. 3–4 падолиста 1912.
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожу,
Людським призирством, ніби струпом вкритий!
Твоїм будущим душу я трівожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палити-ме, заснути я не можу.
Не вже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїздних?
Не вже по вік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Не вже тобі лиш не судилось діло,
Щсб виявило твоїх сил безмірність?
Не вже за дармо стільки серць горіло
До тебе найсвятійшою любовю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
За дармо край твій весь политий кровю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоровю?
За дармо в слові твойому іскряться
І сила й мягкість, дотеп і потуга,
І все, чим може в гору дух підняться?
За дармо в пісні твоїй ллється туга
І сміх дзвінкий і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
О, ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.
О, як би хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, як би пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
Як би !… Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом, —
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі,
І глянеш як хозяїн домовитий
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний;
Твоїй будущині задаток слізми злитий,
Твойому ґенію мій скромний дар весільний.
Д. 20. липня 1905.
По арабській пустині
Наблизився з народом своїм
О межу к Палестині.
Тут ще піски й червоні як ржа
Голі скелі Моава
Та за ними синіє Йордан
І діброви й мурава.
По моавських долинах марних
Ось Ізраіль кочує;
За ті голі верхи перейти
Він охоти не чує.
Під подертими шатрами спить
Кочовиско ледаче,
А воли та осли їх гризуть
Осети та бодяче.
Що чудовий обіцяний край,
Що смарагди й сафіри
Вже ось-ось за горою блистять, —
З них ніхто не йме віри.
Сорок літ говорив їм пророк
Так велично та гарно
Про обіцяну ту вітчину,
І все пусто та марно.
Сорок літ сафіровий Йордан
І долина перечудна
Їх манили й гонили, немов
Фата-мо́рґана злудна.
І зневірився люд і сказав:
„Набрехали пророки!
У пустині нам жить і вмирать!
Чого ще ждать? І доки?“
І покинули ждать і бажать
І десь рваться в простори,
Слать гонців і самим визирать
Поза ржавії гори.
День за днем по моавських ярах,
Поки спека діймає,
У дрантивих наметах своїх
Весь Ізраель дрімає.
Лиш жінки їх прядуть та печуть
В грани мясо козяче,
А воли та осли їх гризуть
Осети та бодяче.
Та дрібна дітвора по степу
Дивні іграшки зводить:
То воює, мурує міста,
То городи городить.
І не раз на-пів сонні батьки
Головами хитають.
„Де набрались вони тих забав?“ —
Самі в себе питають.
„Адже в нас не видали того,
Не чували в пустині!
Чи пророцькі слова перейшли
В кров і душу дитині?“
У шатрі не дрімає,
І на крилах думок і журби
Поза гори літає.
Се Мойсей, позабутий пророк,
Се дідусь слабосилий,
Що без роду, без стад і жінок
Сам стоїть край могили.
Все що мав у життю, він віддав
Для одної ідеї,
І горів і яснів і страждав
І трудився для неї.
Із неволі в Міцраїм свій люд
Вирвав він наче буря,
І на волю спровадив рабів
Із тіснин передмуря.
Як душа їх душі підіймавсь
Він тоді многі рази
До найвисших, піднебних висот
І вітхнення й екстази.
І на хвилях бурливих їх душ
У дні проби і міри
Попадав він із ними не раз
У безодню зневіри.
Та тепер його голос зомлів
І погасло вітхніннє,
І не слухає вже його слів
Молоде поколіннє.
Ті слова про обіцяний край
Для їх слуху се казка;
Мясо стад їх і масло і сир,
Се найвисшая ласка.
Що з Міцраїм батьки і діди
Піднялись до походу.
На їх погляд се дурість і гріх
І руїна народу.
Серед них Авірон і Даган
Верховодять сьогодні;
На пророцькі слова їх одвіт:
„Наші кози голодні!“
І на поклик його у поход:
„Наші коні не куті“.
На обіцянки слави й побід:
„Там войовники люті“.
На принади нової землі:
„Нам і тут не погано“
А на згадку про божий наказ
„Замовчи ти, помано!“
Та коли загрозив їм пророк
Новим гнівом Єгови,
То йому заказав Авірон
Богохульні промови.
А на зборі Ізрайля синів,
Честь віддавши Ваалу,
Голосистий Датан перепер
Ось якую ухвалу:
„Хто пророка із себе вдає
І говорить без звязку,
І обіцює темній юрбі
Божий гнів або ласку, —
„Хто до бунту посміє народ
Накликати, до зміни,
І манити за гори, на-стріть
Кінцевої руїни, —
„Той на пострах безумцям усім
Між отсим поколінним
Най опльований буде всіма
І побитий каміннєм“.
Цілоденная спека;
Над горою край неба палав,
Мов пожежа далека.
Наче дощ золотий із небес
Полила прохолода;
Починається рух у шатрах
Кочового народа.
Звільна, плавно ступаючи йдуть
Камяними стежками
Чорноокі Гебрейки бичем
З глиняними збанками —
Із збанками на головах, ген
Під скалу до криниці,
А в руках їх мішки шкіряні,
Щоб доїти ягниці.
Старші діти по голім степу
Наче зайчики грають,
В перегони біжать і кричать,
Або з луків стріляють.
Де-де чути квиліннє з шатра,
Або регіт дівочий;
Там хтось пісню заводить сумну,
Наче степ у тьмі ночий.
Та ось старші, батьки та діди
Із наметів виходять,
І по горах, по голім степу
Скрізь очима поводять.
Чи не видно ворожих їздців
Де за жовтим туманом?
Чи не котить де південний біс
Пісковим гураґаном?
Ні спокій! І розмови пішли
Ті звичайні, сусідські:
„Що раз менше в ягниць молока,
І ягнята ось-тіцькі!
„Навіть що, для ослиць не стає
Будякової паші!
Доведеться кудись кочувать
На пасовиска красші,
„Авірон радить край Мадіям,
А Датан іще далі.
А Мойсей? Той замовкне мабуть
По вчорашній ухвалі“.
А в тім в таборі гомін і рух,
Біганина і крики;
Із шатрів вибігає народ
І малий і великий.
Що таке? Чи то ворог іде?
Чи впав звір у тенета?
Ні, Мойсей! Глянь, Мойсей вихожа
Із свойого намета.
Хоч літа його гнуть у каблук
Із турботами в парі,
То в очах його все щось горить.
Мов дві блискавки в хмарі.
Хоч волосє все біле як сніг
У старечій оздобі,
То стоять ще ті горді жмутки
Як два роги на лобі.
Він іде на широкий майдан,
Де намет заповіта
Простяга свої штири роги
В штири сторони світа.
В тім наметі є скриня важка,
Вся укована з міди,
В ній Єгови накази лежать,
Знаки волі й побіди.
Та давно вже не входить ніхто
До намета святого,
Його жах стереже день і ніч,
Мов собака порога.
Але камінь великий лежить
Край намета до сходу:
З того каменя звичай велить
Промовлять до народу.
На той камінь зіходить Мойсей —
І жахнулися люде.
Та не вже-ж волі всіх на докір
Він пророчити буде?
І прийдеться розбить, розтоптать,
Як гнилую колоду,
Кого наші батьки і діди
Звали батьком народу?
Ось між чільними вже Авірон
Червоніє з досади,
А середнім щось шепче Датан,
Лихий демон громади.
Раду радили глупу;
Се хотів я сказать вам тепер
Замість першого вступу.
„Ухвалили печать наложить
На язик мій, на душу, —
То ж тепер вам усім в перекір
Говорити я мушу.
„Зрозумійте й затямте собі,
Ви, сліпців поколіннє,
Що як зглушите душу живу,
Заговорить каміннє.
„Вчора ви сприсяглися свій слух
Затикать на промови
Не мої, не тих глиняних уст,
А самого Єгови.
„Бережіться, а то він до вас
Заговорить по свому,
Заговорить страшнійше сто раз,
Як в пустині рик грому.
„А від слів його гори дрожать
І земля подається,
Ваше серце як листє в огні
Зашкрумить і зовється.
„Вчора ви прокляли всякий бунт
І кляли його всує,
Бо напроти тих глупих проклять
Ваше серце бунтує.
„Бо в те серце Єгова вложив,
Наче квас в прісне тісто,
Творчі сили, — ті гнатимуть вас
У призначене місто.
„Вчора ви уважали спокій
Найблаженнійшим станом;
Та чи радився ум ваш при тім
З вашим Богом і Паном?
„Чи то він для спокою призвав
З міста Ур та з Гаррана
Авраама і племя його
На луги Канаана?
„Для спокою їх потім водив
По йорданськім поділю
Семилітнім їх голодом гнав
Аж над береги Нілю?
„Як би хтів вас в спокою держать,
Наче трупа у крипті,
То ви й доси як сірі воли
Гнули б шиї в Єгипті.
„Тим то буду до вас говорить
Не від себе, а владно,
Щоб ви знали, що з Богом на прю
Виступать непорадно.
„Бо Єгови натягнений лук
І тятива напята,
І наложена стрілка на ній —
І то ви є стріла та.
„Як стріла вже намірена в ціль,
Наострена до бою,
Чи подоба стрілі говорить;
„Я бажаю спокою?“
„А що вчора ви тут присягли
На подобу жіноцтва
Більш не слухать обітниць моїх,
Ні погроз, ні пророцтва, —
„То навмисно про все те до вас
Побалакати хочу:
І обітницю дам, що прийде,
Погрожу й попророчу.
„І ви мусите слухать, хоч злість
Вбє вам жало студене
Рад я знать, чия перша рука
Підійметься на мене!“
Про Єговину ласку,
То ж мов дітям безумним я вам
Розповім одну казку,
„Як зійшлися колись дерева
На широкім роздолі.
„Обберімо собі короля
По своїй вольній волі.
„Щоб і захист нам з нього і честь,
І надія й підмога,
Щоб і пан наш він був і слуга,
І мета і дорога“.
„І сказали одні: Вибирать —
На одно всі ми звані.
Най царює над нами во вік
Отой кедр на Ливані.
„І згодили ся всі дерева,
Стали кедра благати:
„Ти зійди з своїх гордих висот,
Йди до нас царювати“.
„І відмовив їм кедр і сказав:
„Ви чого забажали?
Щоб покинув я сам ради вас
Свої гори і скали?
„Щоб покинув я сам ради вас
Блиски сонця й свободу,
Бувши вольним — пустився служить
Збиранині народу?
„Ви корону мені принесли?
Що мені се за шана!
Я й без неї окраса землі
І корона Ливана“.
„І вернулися всі дерева,
Стали пальму благати:
„Ти між нами ростеш, нам рідня
Йди до нас царювати“
„І сказала їм пальма: „Брати,
Що се вас закортіло?
Царювати й порядки робить.
Се моє хиба діло?
„Щоб між вами порядки робить,
Чи-ж я кинути в силі
Свої цвіти пахущі та свій
Плід — солодкі дактилі?
„Мало-б сонце даремно мій сок
Вигрівати що днини?
Мого плоду даремно шукать
Око звіря й людини?
„Хай царює хто хоче у вас,
Я на троні не сяду,
Я волю всім давать свою тінь
І поживу й розраду“.
„І погнулися всі дерева
Під думками важкими,
Що не хоче ні пальма ні кедр
Царювати над ними.
Ну-мо рожу благать! Та вона
Всьому світови гожа,
Без корони — цариця ростин,
Приподобниця божа.
„Нумо дуба благати! Та дуб
Мов хозяїн богатий,
Своїм гиллєм, коріннєм і пнем,
Жолудьми все занятей.
„Нум березу благать! Та вона
Панна в білому шовку
Розпуска свої коси буйні,
Тужно хилить головку.
„І сказав хтось неначе на жарт
Оте слово діточе:
„Ще хиба би терна нам просить,
Може терен захоче“.
„І підхопили всі дерева
Се устами одними,
І взялися просити терна,
Щоб царем був над ними.
„Мовив терен: „Се добре вам хтось
Підповів таку раду.
Я на вашім престолі як стій
Без вагання засяду.
„Я ні станом високий як кедр,
Ні як пальма вродливий,
І не буду як дуб самолюб,
Як берега тужливий.
„Здобуватиму поле для вас,
Хоч самому не треба,
І стелити ся буду в низу,
Виж буяйте до неба.
„Боронити-му вступу до вас
Спіжевими шпичками,
І скрашати му всі пустирі
Молочними квітками.
„І служити-му зайцю гніздом,
Пристановищем птаху,
Щоб росли ви все краще, а я
Буду гинуть на шляху“.
Вухом ловлять Гебреї.
„Се вам казка, — промовив Мойсей,
Ось вам виклад до неї.
„Дерева, се народи землі,
А король у їх колі —
Божий вибранець, син і слуга
Господевої волі.
„Як народи Єгова создав
Мов літорослі в полю,
Заглядав всім у душу й читав
З неї кождого долю.
Заглядав їм у душу, яка
Їх удача й причина,
І шукав, кого з них би собі
Обібрати за сина.
„І не взяв отих гордих, грімких,
Що бють в небо думками,
І підносять могутню пяту
Над людськими карками.
„І не взяв богачів-дукачів,
Що всю землю пліндрують,
Людським злотом і потом собі
Домовини мурують.
„І не взяв красунів-джигунів,
Що на лірах брязкочуть,
І свій хист у мармурі, в піснях
Віковічнити хочуть.
„Згордував усю славу, весь блиск:
І земне пануваннє,
І всі пахощі штук і усе
Книжкове мудруваннє.
„І як терен посеред дерев
Непоказний на вроду
І не має він слави собі
Ані з цвіту, ні з плоду. —
„Так і вибраний Богом народ
Між народами вбогий;
Де пишнота і честь, там йому
За високі пороги,
„Між премудрими він не мудрець,
У війні не войовник,
У батьківщині своїй він гість
І всесьвітній кочовник.
„Та поклав йому в душу свій скарб
Серцевідець Єгова,
Що б він був мов світило у тьмі,
Мов скарбник його слова.
На безмежну мандрівку життя
Дав йому запомогу,
Заповіти й обіти свої,
Наче хліб на дорогу.
„Але заздрий Єгова наш Бог
І грізний і сердитий:
Те що він полюбив, най ніхто
Не посміє любити!
„То-ж на вибранця свого надів
Плащ своєї любови
Недоступний, колючий, немов
Колючки ті тернові.
„І зробив його острим, гризким,
Мов кропива жеруха,
Аби міг лише сам він вдихать
Аромат його духа.
„І посольство йому дав страшне
Під сімома печатьми,
Щоб в далеку будущину ніс,
Ненавиджений братьми.
„Горе тому нездарі послу,
Що в ході задрімає,
Або божу зневаживши річ
Сам печать розломає!
„Вийме инший посольство страшне
Лінюхови з долоні,
Побіжить і осягне мету
І засяє в короні.
„Та щасливий посол, що свій лист
Донесе скоро й вірно.
Дасть вінець йому царський Господь“
І прославить безмірно.
„О Ізраїлю, ти той посол
І будущий цар світа!
Чом не тямиш посольства свого
І Його заповіта?
„Твоє царство не з сеї землі,
Не мірська твоя слава!
Але горе, як звабить тебе
Світовая забава.
„Замість статися сілю землі,
Станеш попелом підлим;
Замість всім з'єднать ласку, ти сам
Станеш ласки негідим.
„Замість світ слобонити від мук
І роздору і жаху,
Будеш ти мов розчавлений черв,
Що здихає на шляху“.
„Мосціпане Мойсею,
Страх загрів і напудив ти нас
Приповісткою сею!
„Між народами бути терном!
За сю ласку велику
Справді варто в Єгові твоїм
Признавати владику.
„І послом його бути, се честь!
І в незнане будуще
Запечатані письма носить —
Се манить нас найдуще.
„Се як раз доля того осла,
Що завязані міхи
З хлібом носить, сам голод терпить
Для чужої потіхи.
„Ще Гебреї з ума не зійшли,
Долі ліпшої варті,
І осягнуть, як честь віддадуть
І Ваалу й Астарті.
„Най Єгова собі там гримить
На скалистім Синаю, —
Нам Ваал дасть богацтва і власть
У великому краю.
„Най Єгові колючі терни
Будуть любі та гожі,
Нас Астарти рука поведе
Поміж мірти і рожі.
„Наш уділ Сенаар та Гарран,
А наш шлях до востоку.
А на захід у твій Канаан
Не поступимо й кроку.
„Все те ясне, не варто про се
І балакати далі.
Та от що нам з тобою зробить
По вчорашній ухвалі?
„Бить каміннем руїну стару?
Шкода заходу й труду.
Де чим може ще він послужить
Ізраїльському люду.
„Майстер він говорити казки,
Миляну пускать баньку,
То-ж приставмо його до дітий
За громадськую няньку“
Так сказав він, і регіт піднявсь,
А з тим реготом в парі
По народі йшов клекіт глухий,
Мов у градовій хмарі.
Та спокійно відмовив Мойсей:
„Так і буть, Авіроне!
Що повиснути має колись,
Те і в морі не втоне.
„Канаана тобі не видать,
І не йти до востоку;
З сього місця ні в перід ні в зад
Ти не зробиш ні кроку“.
І мертвецька тиша залягла
На устах всього люда,
І жахнувсь Авірон і поблід
Сподіваючись чуда.
Але чуда нема! Авірон
В сміх! А з сміхом тим в парі
По народі йшов клекіт глухий,
Як у градовій хмарі.
„Дармо грозиш, пророчиш!
Юсь як я тобі правду скажу,
Може й слухать не схочеш.
„Признавайсь: не на теє ти вчивсь
У Єгипетській школі,
Що б дорісши кайдани кувать
Нашій чести і волі?
„Признавайсь: не на те ти ходив
У єгипетську раду,
Щоб з мудрцями й жерцями кувать
На Ізраіля зраду?
„Признавайся: було там у них
Віщуваннє старинне,
Що від дуба й дванацяти гиль
Власть Єгипта загине?
„Знали всі, Фараон і жерці,
Що той дуб і ті гилі,
Се Ізрайля дванацять колін
Розбуялих на Нілі.
„І жахались, що мимо всіх праць
І знущань і катовань
Той Ізраіль росте та росте,
Як на Нілева повінь.
„Знали всі: як в гебрейській сім’ї
Родить первенця мати,
То в єгипетській мусить в той день
Первородне вмирати.
„Та не знав ніхто ради на се,
Не придумав підмоги,
Тілько ти, перекиньчик, упав
Фараону під ноги,
„І сказав: „Ти позволь їх мені
Повести у пустиню,
Я знесилю і висушу їх
І покірними вчиню“.
І додержав ти слова, повів
Нас мов глупу отару,
Фараону на втіху в піски,
Нам на горе і кару.
Скілько люда в пустині лягло!
Ті піски і ті скали
Сотням тисяч Ізрайля синів
Домовиною стали!
„А тепер, коли з наших ватаг
Тілько жмінка лишилась
І Ізраіля сила грізна
По пісках розгубилась,
„Коли дух наш хоробрий упав
Мов нелітна дитина,
І завзятє помякло в душі
Наче мокрая глина, —
„Ти ведеш нас у сей Канаан,
Мов до вовчої ями.
Адже зверхником тут Фараон
Над усіми князями!
„Се ж безумство тиснутися нам
Самохітно до пастки!
Чи нам тут воювать Єгиптян,
Чи просити їх ласки?
„О Датане — промовив Мойсей, —
Не журися, мій сину!
Канаана тобі не видать.
Не гнуть гордую спину.
„Ще одно повідаю тобі,
Небораче Датане:
При смерти тобі й пяди землі
Під ногами не стане“.
„Гей, Гебреї! — Датан закричав —
Ви-ж клялися Ваалу!
Чи-ж забули так скоро свою
Учорашню ухвалу?
„За камінне! Він кпить собі з нас,
Так як кпив разів много.
Най загине він краще один,
Як ми всі через нього!
„Най загине!“ — кругом загуло.
„І ось тут йому й амінь!“
Тілько диво, ні одна рука
Не сягнула по камінь.
І Датан зміркувався як стій.
„Забирайся в тій хвили!
Щоб ми кровю твоєю під ніч
Своїх рук не сквернили!
І юрба мов шалена ревла:
„Забирайся ще нині!“
І лунав її рев, мов крутіж —
Гураґан по долині.
У розпалі гнівному,
Покотились слова по степу
Наче розкоти грому.
„Горе вам, нетямучі раби
На гордині котурні!
Бо ведуть вас неначе сліпих
Ошуканці і дурні.
„Горе вам, бунтівничі уми!
Від Єгипту почавши
Проти власного свого добра
Ви бунтуєтесь завше.
„Горе вам, непокірні, палкі,
Загорілі й уперті,
Тим упором мов клином самі
У нутрі ви роздерті.
„Як кропива ви руку жжете,
Що мов цвіт вас плекає;
Як бугай бодете пастуха,
Що вам паші шукає.
„Горе вам, що зробив вас Господь
Всього людства багаттєм,
Бо найвисший сей дар буде ще
Вам найтяжшим прокляттєм!
„Бо коли вас осяє Господь
Ласки свої прсміннєм,
Ви послів і пророків його
Побєте все каміннєм.
„Кожду-ж крапельку крови тих слуг
І чад своїх найкрасших
Буде мстити Єгова на вас
І на правнуках ваших.
„Буде бити і мучити вас,
Аж заплачете з болю,
І присягнете в горю чинить
Його праведну волю
„Та як кара жорстока мине,
Знову карк ваш затвердне,
Черга злочинів, кар і жалю
Знов свій закрут оберне,
„Горе вам, бо століття цілі
Жити-мете в тій школі,
Поки навчитесь плавно читать
Книгу божої волі!
„Бачу образ ваш: в лісі пастух
З бука чиру надерши,
У воді мочить, сушить, потім
Бє й толочить найперше,
„Поки губка та змякне як пух
І візьметься в ній сила
З під удару підхопити в мить
Яру іскру з кресила.
„Ти, Ізраілю, чир той! Тебе
Так товкти-ме Єгова,
Поки змякнеш на губку й спіймеш
Іскру божого слова.
„Ти підеш до своєї мети,
Як бидля в плуг нераде…
Горе тим, що Єгови кулак
На карки їх упаде!
„Ти далеко в минуле глядиш
І в будущі дороги,
Та на близькі терни та пеньки
Все збивати-меш ноги
„Наче кінь той здичілий летиш
У безодню з розгону,
І колись за ярмо ще свою
Проміняєш корону.
„Стережись, щоб обітниць своїх
Не відкликав Єгова,
Щоб за впертість на тобі однім
Не зломав свого слова!
„І щоб він не покинув тебе
Всім народам для страху
Як розтоптану красу змию,
Що здихає на шляху!“
Похилившися слухали всі
Мовчазливі, понурі,
Лиш у грудях сопло щось глухе.
Наче подихи бурі.
Величезне, червоне.
І було мов герой і пливак.
Що знесилений тоне.
По безхмарному небі плила
Мелянхолія тьмяна,
І тремтіло шакалів виттє,
Мов болючая рана.
Затремтіло щось людське, мягке
В старім серці пророка,
І понизила лет свій на мить
Його думка висока
Чи-ж все буть йому кар вістуном
І погрозою в людях?
І мов хоре, голодне дитя
Щось захлипало в грудях.
„О Ізраїлю, як би ти знав,
Чого в серці тім повно!
Як би знав, як люблю я тебе,
Як люблю невимовно!
„Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава,
В тобі дух мій, будуще моє,
І краса і держава.
„Я-ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незломнім завзятю, —
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духа печатю.
„Але ні, не самого себе
Я у тобі кохаю;
Все найкрасше, найвисше, що знав,
Я у тебе вкладаю.
„О Ізрайлю, не тям ти сього
Богохульного слова:
Я люблю тебе дужше, повнійш,
Ніж сам Бог наш Єгова.
„Міліони у нього дітий,
Всіх він гріє і росить, —
А у мене ти сам лиш, один,
І тебе мені досить.
„І коли з міліонів тебе
Вибрав він собі в слуги,
Я без вибору став твій слуга,
Лиш з любови і туги.
„І коли він для себе бере
Твою силу робочу,
Я, Ізрайлю, від тебе собі
Нічогісько не хочу.
„І коли він жадає кадил
І похвали й пошани,
Я від тебе невдячність прийму
І наруги і рани.
„Бо люблю я тебе не лише
За твою добру вдачу,
А й за хиби та злоби твої,
Хоч над ними і плачу.
За ту вперість сліпую твою,
За ті гордощі духа,
Що зійшовши на глупий свій шлях,
Навіть Бога не слуха.
„За брехливість твого язика,
За широке сумліннє,
Що держиться земного добра,
Мов ціпкеє коріннє.
„За безсоромність твоїх дочок,
За палке їх коханнє,
І за мову й звичаї твої,
За твій сміх і диханнє.
„О Ізраїлю чадо моє!
Жалься Богу Шаддаю!
Як люблю я безмірно тебе,
А про те покидаю.
„Бо вже близька година моя,
Та остання, незнана,
А я мушу, я мушу дійти
До межі Канаана.
„Так бажалось там з вами входить
Серед трубного грому!
Та смирив мене Бог, і війти
Доведеться самому.
„Та хоч би край Йордана мені
Зараз трупом упасти,
Щоб в обіцянім краю лише
Старі кости покласти.
„Там я буду лежать і до гір
Сих моавських глядіти,
Аж за мною прийдете ви всі,
Як за мамою діти.
„І пошлю свою тугу до вас,
Хай за поли вас миче,
Як той пес, що на лови у степ
Пана свойого кличе.
„І я знаю, ви рушите всі,
Наче повінь весною,
Та у славнім поході своїм
Не питайте за мною!
„Най наперед іде ваш похід,
Наче бистрії ріки!
О Ізраїлю, чадо моє,
Будь здоровий на віки!“
То ще гори горіли,
І манив пурпуровий їх шлях
До далекої діли.
А ярами вже пітьма лягла
І котилася в доли;
В серці вигнанця плакало щось
„Вже не верну ніколи!“
Ось гебрейська біжить дітвора,
Що по полю гуляла,
Окружила Мойсея, за плащ
І за руку чіпляла.
„Ах, дідусь! Ти куди йдеш під ніч
Будь дідусеньку з нами!
Глянь, який збудували ми мур,
Які башти і брами!“
„Гарно діти будуйте свій мур!
Та не час мені ждати;
Пограничний мур смерти й життя
Я іду оглядати“.
„Ой, дідусю! Поглянь, у яру
Скорпіона ми вбили!
А в тернині аж троє малих
Зайченяток зловили“.
„Добре, дітки! Вбивайте усіх
Скорпіонів ви сміло!
Хоч не праведне, але про те
Пожиточне се діло.
„А неправедне, бо й скорпіон
Жить у світі бажає
А чи-ж винен він тому що їдь
У хвості своїм має?
„Але зайчиків ви віднесіть
Там назад, де спіймали.
Адже-ж мама їх плаче! Про се
Ви хиба не гадали?
„Милосердними треба вам буть
За-для всього живого!
Бо життє, се клейнод, хиба-ж є
Що дорожше над нього?“
„Зачекай ше, дідусю, не йди!
Сядь у нашій громаді.
Оповідж нам пригоди свої!
Ми так слухати раді.
„Оповідж, як ти був молодим,
Скілько бачив ти дива.
Як стада свого тестя ти пас
На верхівях Хорива.
„Як ти корч той терновий уздрів,
Що горить, не згарає,
І як голос почув ти з корча,
Що аж жах пробирає“.
„Не пора мені, діти, про се
Говорити широко
Бачте, ніч вже тумани несе,
Гасне деннеє око.
„Та прийде колись час і для вас
В життєвому пориві,
Появиться вам кущ огняний,
Як мені на Хориві.
„Стане свято в вас, мов у храму,
В той момент незабутній,
І озветься до вас із огню
Отой голос могутній:
„Здійми обув буденних турбот,
Приступи сюди сміло,
Бо я хочу послати тебе
На великеє діло“.
„Не гасіте-ж святого огню,
Щоб як поклик настане,
Ви могли щиросередно сказать
„Я готовий, о Пане!“
Довго ще міркували дітки
Над пророцькою річю,
Коли сам він нечутно пішов
Ночи й пітьмі на стрічу.
Довго висів і смуток і жаль
Над мовчущими дітьми,
Поки темний його сілюет
Щез зовсім серед пітьми.
Як те море безкрає,
І мій дух мов вітрило її
Подих в себе вбирає.
„О, давно я знайомий, давно
З опікункою тою!
Увесь вік, чи в степах, чи з людьми
Я ходив самотою.
„Мов планета блудна я лечу
В таємничу безодню,
І один чую дотик іще —
Дивну руку Господню.
„Тихо скрізь і замовкли уста,
Запечатано слово,
Тільки ти на дні серця мого
Промовляєш, Єгово.
„Лиш тебе моє серце шука
У тужливім пориві…
Обізвися до мене ще раз,
Як колись на Хориві!
„Ось я шлях довершив, що тоді
Ти вказав мені, батьку,
І знов сам перед тебе стаю,
Як був сам на початку.
„Сорок літ я трудився, навчав,
Весь заглублений в тобі,
Щоб з рабів тих зробити народ
По твоїй уподобі.
„Сорок літ мов коваль я клепав
Їх серця і сумління,
І до того дійшов, що уйшов
Від їх кпин і каміння.
„Саме в пору, як нам би в землі
Обітованій стати!…
О Всезнавче, чи знав ти вперед
Про такі результати?
І ворушиться в серці грижа:
Може я тому винен?
Може я заповіти твої
Не справляв, як повинен?
„О Єгово, я слізно моливсь:
Я слабий, я немова!
Кому иншому дай сей страшний
Маєстат свого слова!
„І ось сумнів у душу мені
Тисне жало студене…
О Всесильний, озвися, чи ти
Задоволений з мене?“
Так ідучи молився Мойсей
У сердечному горі,
Та мовчала пустиня німа,
Тихо моргали зорі.
Край саміського боку,
Наче хтось біля нього ішов,
Хоч не чуть було кроку.
І почулися тихі слова,
Мов сичаннє гадюки;
„Цвіт безтямности плодить усе
Колючки лиш і муки.
„А як вийде самому той плід
Донести не спромога, —
То найкрасше увесь свій тягар
Положити на Бога“.
Власне горе шалене?
Чи отут може демон який
Насміхається з мене?“
Реформаторське діло?
Сорок літ ти був певний і вів
Хоч на сліпо та сміло!
Покривається потом?
Страшно? Ні! Та по серці се йде,
Мов розпаленим дротом“.
Ти зіпхнув з його шляху,
Щоб зробить, яким сам його хтів, —
Чи не пізно для страху?“
Та від себе не струшу!
Тілько чую, як зір твій мені
Все вгризається в душу“.
Наказать колись морю,
Тому важно не хто, але що,
І чи правду говорю!“
Розпочав своє діло,
Тілько бачучи люд у ярмі
Моє серце боліло.“
І се стидом палило.
І захтів їх зробити таким,
Щоб тобі було мило“.
Я хотів їх підвести
Там, де сам став, до світлих висот
І свободи і чести.“
Ти не радивсь в ту пору;
Аж тепер, як упав ти, його
Кличеш в свойому горю“.
Всемогуче веліннє,
В темну душу хоривський огонь
Надихнув просвітліннє“.
Не горів на Хориві,
Лиш у серці завзятім твоїм,
У шаленім пориві?
„Може голос, що вивів тебе
На похід той нещасний,
Був не з жадних горючих купин,
А твій внутрішній, власний?
„Адже пристрасть засліплює зір,
А бажаннє, се-ж чари,
Плодить оку і світ і богів,
Як пустиннії мари.
„Те бажаннє, що наче шакаль
У душі твоїй вило —
Лиш воно тебе їх ватажком
І пророком зробило“.
Сто раз більш в самотині!
Хто ти, вороже?“
Темний демон пустині“.
Миготіли з простору.
Простував при їх блиску Мойсей
Усе в гору та в гору.
Без стежок. Серед пітьми вели
Його дивнії звуки:
То квиліннє гієни в яру,
То знов шелест гадюки.
Він ішов, не ставав, мов герой
До остатнього бою,
Та у серці важка боротьба
Ішла з самим собою.
„Те бажаннє, — кричало там щось,
Виплід сорому й болю,
Се був кущ огняний, що велів
Вирвать люд мій на волю?..
„Те бажаннє, се був той огонь
І була тота сила,
Що для мене Єгови наказ
І Єгову створила?
„Те бажаннє — братам помогти
І їх сльози обтерти,
Се той гріх, що за нього я варт
І прогнання і смерти?
„Ні, не те! Бережись і не крив
Сам душею своєю!
Се бажаннє святе! Та чи гріх
Не підповз там змиею?
„Чи не був же ти їх ватажком,
Паном душ їх і тіла?
І чи власть та бажання святі
В твоїм серці не зїла?
„Чи новим Фараоном для них
І ще тяжшим не був ти,
Бо в їх душу контролем своїм,
В їх сумліннє сягнув ти?…
„Небезпечно ставати з супір
Діл природних бігови;
Легко власний свій забаг подать
За велінне Єгови.
„Що, як ти сорок літ отсих був
Шалом божеським хорий,
Замісь божого їм накидав
Власний плян тіснозорий?
„Адже-ж може в Єгипті вони
Множачись серед муки
Могли вирости в силу й забрать
Увесь край в свої руки?
„Відірвавши від ґрунту їх там
І завівши в пустиню
Чи подумав ти: може отсим
Злочин лютий я чиню?
Що значить безґрунтовій юрбі
Обіцяти свободу?
Чи не те-ж, що з землі вибрать дуб
І пустити на воду?
„Чи не правду говорить Датан:
Старі гнізда лишили,
А новії здобути нема
Ні охоти ні сили?
„О Єгово, озвися, скажи:
Я чинив твою волю,
Чи був іграшка власних скорбот
І засліплення й болю?
„О Єгово, озвися! Чи й ти
Здобуваєш дар мови
Лиш у пристрасти нашій, у снах,
У розбурханій крови?“
Та Єгова мовчав, лише чуть
Лиховістнії звуки:
То квилінне гієни в яру,
То знов шелест гадюки.
Мов багровеє коло,
І проміннєм мов стрілами тьму
Прошибало й кололо.
У промінню тім Небо гора,
Мов цариця в пурпурі
Над всі гори найвисше здійма
Свої ребра понурі.
На найвисшому шпилі гори,
Висше зломів і кантів
Хтось недвижно стоїть, мов один
З предковічних Ґіґантів.
Там високо над чвари землі,
Над всі шуми і з гуки
Він стоїть і до неба простяг
Розпростертії руки.
У сходовому сяйві небес,
В пурпоровім проміню
Кольосальний його сілюєт
Видно геть у пустиню.
І летять із гебрейських шатрів
Затурбовані зори
Мав гонці до Ґіґанта того
На осяяні гори.
„Се Мойсей“ — одні одним уста
Промовляють несміло,
Та не вимовлять того, що там
У серцях защеміло.
Се Мойсей на молитві стоїть
Розмовляючи з Богом,
І молитва та небо боде,
Мов поломінним рогом.
Хоч заціплені міцно уста,
І не чуть його мови,
Але серце його розмовля
І кричить до Єгови.
Підіймається сонце, пала
Вся небесная стеля,
І стоїть на молитві Мойсей
Нерухомий як скеля.
Вже полуденний демон степом
Шле знесиллє і змору,
Та Мойсея мов руки чиїсь
Підіймають все в гору.
І схиляється сонце у низ
Вже над Фазґа вершини,
І ляга величезная тінь
Від вершин на рівнини.
І паде величезная тінь
Від Мойсея в останнє
Аж у низ на гебрейські шатри,
Мов батьківське прощаннє.
А по таборі пострах ішов:
„Боже, щоб у сю хвилю
Не закляв нас пророк, бо клятьба
Мала-б дивную силу!
„Від такої молитви тремтять
Землянії основи,
Тають скелі, як віск, і дріжить
Трон предвічний Єгови.
„І як він заклине нас тепер,
І як сонечко сяде,
То весь люд і весь край сей в ночи
Без полики пропаде“.
Добивався до діли,
А як ніч залягла на горі,
Впав на землю зомлілий.
Захиталася скеля під ним
Із усіми шпилями,
І безтямний лежав він, немов
У колисці у мами.
Якась пісня тужлива над ним
Сумовито бреніла,
І рука колисала його
Пухова, сніжно-біла.
І почулися тихі слова:
„Бідний, бідний мій сину!
Ось що з тебе зробило життє
За маленьку часину!
„Чн давно-ж я плекала тебе
І водила за руку?
Чи на те-ж я дала тебе в світ,
Щоб терпів таку муку?
„Скілько зморщків на твоім чолі
І звялене все тіло!
І волоссє, що гладила я
Наче сніг побіліло!
„А колись ти від мене притьмом
Рвавсь на бої та герці!
Бач, до чого дійшов! А скажи,
Кілько ран в твоїм серці!
„Бідна, бідна дитино моя!
Потерпів єси много!
Ще й сьогодні… на сонці весь день!
І по що було того?
„На молитві! В народа свого
І минуле й будуще
Ти молитвою вникнути рад, —
Ох, дитя нетямуще!
„Ось я камінь із кручі зіпхну,
І піде він валиться
Від скали до скали, з яру в яр,
І скакати і биться.
„Тут удариться він о зубець,
Розібється на части,
Там з собою ще камінь порве
Щоб з ним низше упасти.
„Тут покине шматок, там другий,
І летить і гуркоче, —
І чи зна хто, де кождий шматок
Заспокоїться хоче?
„Я тверджу: і Єгова не зна!
І молись хоч і клінно,
А де мусить упасти шматок,
Упаде неодмінно.
„В нім самім його керма і власть,
В нім самім ота сила,
Що зазначує місце йому,
Що його сотворила.
„І хоч як твій Єгова міцний,
Він ту силу не змінить,
І одного сього камінця
У лету він не спинить.
„Ось пилок: ледво зір твій його
Добачає тремтіннє,
А Єгова не може його
Повернуть в неістніннє.
„І не може звеліти йому
Йти по шляху не тому,
Як яким його гонить по вік
Ота сила, що в ньому.
„Се-ж пилок! Що-ж казать про народ,
Многодушну істоту,
Де в рух мас вносить кожда душа
Частку свойого льоту?
„Про Оріона пісню ти чув,
Про ґіґанта сліпого,
Що щоб зір відзискать, мандрував
Аж до сонця самого?
„А на плечах поводиря ніс,
Сміхованця хлопчину,
Що показував шлях йому — все
Инший в кожду годину.
„Ти до сонця веди мене, хло!“
Той вів рано до сходу,
А на південь в полуднє, під ніч
До західного броду.
„А Оріон іде все та йде
Повний віри в те сонце,
Повний спраги за світлом, що ось
Йому блисне вже конче.
„Через гори і море свій хід
Велитенський простує,
А не зна, що на плечах його
Хлопчик з нього жартує.
„Сей Оріон, то людськість уся,
Повна віри і сили,
Що в страшному зусилі спішить
До незримої ціли.
„Неосяжнеє любить вона,
Вірить в недовідоме;
Фантастичнеє щоб осягнуть,
Топче рідне й знайоме.
„Строїть пляни не вміру до сил,
Ціль не вміру до актів,
І жартує з тих плянів її
Хлопчик — льоґіка фактів.
„І як той дивовижний сліпець,
Що чужим очам вірить,
Все доходить не там, куди йшла,
В те трафля, в що не мірить.
„А ти молишся! Бідне дитя!
Де твій розум, де сила?
Ти-ж хапаєшся піну благать,
Щоб ріку зупинила!“
Наче чистії води;
Віяв свіжістю, добрістю з них
Якийсь дух охолоди,
Та помалу душне щось тягло,
Наче самум пустині,
І робилося лячно, немов
В ніч без світла дитині.
І жахнувся Мойсей і з землі
Підволікся на силу,
І сказав: „По що мучиш мене,
Поки ляжу в могилу?
„Ти не мати моя! З твоїх слів
Не любов помічаю.
Ти не мати! О, ти Азазель,
Темний демон одчаю.
„Відступись! Заклинаю тебе
Тим імям штирочертним!
Я не вірю тобі! Ти брехун,
Хоч ти будь і безсмертним“.
І почулися тихі слова:
„Нерозумна дитина!
Ти кленеш мене Ним, а я-ж сам
Його сили частина.
„Що мені твоя вбога клятьба!
Ти-б умер із одчаю,
Як би сотую частку лишень
Знав того, що я знаю.
„Ти кленеш, як твою сліпоту
Ткнув промінчик пожежі,
В якій я живу й Він — понад всі
Часу й простору межі.
„Ось розсуну ще крихту тобі
Тіснозорости таму:
Глянь на край той, що Він обіцяв
Праотцю Аврааму!“
І заблис увесь захід огнем,
І уся Палестина
Стала видна Мойсею з гори,
Мов широка картина.
А незримий товариш його
Знай по тихо говоре:
„Бачиш зеркало чорне в низу?
Се є Мертвеє море.
„А по той бік високі шпилі
До небесної стелі
Простягаються круто рядом, —
Се там Кармелю скелі.
„Глянь на північ, де гори Сіон —
Євусеї кочують.
А як крикнути добре з гори,
Амореї почують.
„Отся срібная стрічка — Йордан
В Мертве море впадає;
Близько устя його Єрихон
Бродового жадає.
„Одинока долина над ним,
А тісняться до неї
Амоніти по сей бік ріки,
По той бік Хананеї.
„А на заході гори, верхи,
Полонини широкі,
А на північ мале озерце
І знов гори високі.
„Ось тобі й Палестина уся,
Край овець і ячменю!
Від Кадеса до Кармеля всю
Мов затулиш у жменю.
„Ні шляхів тут широких нема,
Ні до моря проходу!
Де-ж тут жить, розвиваться, рости
І множиться народу?“
Та відмовив понуро Мойсей:
„Хто дав з каменя воду,
Той сей край перемінить на рай
Для свойого народу.“
„Віра гори ворушить!
Та поглянь сей новий ряд картин:
Те, що статися мусить!
Бач, як сунеться племя твоє,
Як Йордан переходить,
Єрихон добуває і скрізь
У річках крови бродить.
Ось століттями йде боротьба
За той шмат Палестини:
Амореї, Гебреї, Хетта,
Амалик, Филистини.
„Ось гебрейськеє царство! Що сліз
Коштувати-ме й крови!
А заважить у судьбах землі,
Як та муха волови.
І не всміє воно розцвисти,
Й розлетиться на части,
Щоб у пащу могутніх сусід
Часть за частю упасти.
„Ось поглянь, які хмари летять
Від Дамаска й Галаду!
Се йде Ассур, Гебреям несе
І руїну й загладу.
„Ось поглянь, червоніють поля,
Труп на трупі усюди.
Се піднявся страшний Вавилон
На загладу Іюди.
„Храм Єгови в огні… А сей тлум…
Мов комахи по полю
Йдуть по тисячу сковані враз
Недобитки в неволю.
„Чуєш плач? На руїнах рида
Одинокий розумний,
Що коритися радив врагам,
Щоб не впас ги до трумни[5].
„Як-же пустка смердить! Але ось
Мов по пітьмі свитає…
З тих, що тлумом пішли, подивись,
Як-же мало вертає!
„Щось дрібненьке ворушиться там
Коло мурів Салима:
Новий люд, новий Бог, новий храм,
Нова сила незрима.
„І росте воно, бється в біді,
І чіпляється ґрунту,
Мов будяк той низький і ціпкий,
Все готовий до бунту.
„Понад голови люду того
Йдуть всесвітнії бурі,
Панства, царства встають і падуть,
Мов фантоми понурі.
„Він же в своїм куточку хова
Непохитне завзяттє,
І ненависть лиш має для всіх
І незмінне прокляттє.
„Та ненависть, найтяжша з усіх,
„Задля иншого Бога“
Бач, як кублиться біля того
Храмового порога!
„Вона плодить ненависть. Ось глянь,
За тиранським веліннєм
Ідуть сили, щоб племя твоє
Ще раз вирвать з коріннєм.
„Чуєш стук? Се залізна стопа
Тих страшних лєґіонів,
Що толочить юдейські поля,
Робить пустку з загонів.
„Чуєш плюск? Се ворожі мечі
Кров юдейськую точуть.
Чуєш крик? Се юдейських дівчат
Дикі коні волочуть.
„Он-де мати голодная їсть
Тіло свойого плоду!
Он-де тисячі мруть на хрестах —
Цвіт твойого народу.
„Іще раз храм Єгови горить,
І сей раз у останнє:
Бо що тая рука розвалить,
Те вже більше не встане.
„Іще раз недобитки пливуть
У неволю як ріки, —
Та немає вже їм вітчини,
І не вернуть на віки.
„І загасне Ізрайля звізда,
Щоб вже більше не сяти;
Лиш ненависть, що в храмі зросла
Піде світом гуляти,
„Сумніваєшся? Віри не ймеш?
О, ймеш віру, я знаю!
Се той рай, що жде племя твоє
У обіцянім краю!
Ти для нього трудився! Скажи,
Було за що трудиться?
Щоб наблизився він, може ще
Схочеш палко молиться?“
І поник головою Мойсей.
„Горе моїй недолі!
Чи-ж до віку не вирваться вже
Люду мому з неволі?“
І упав він лицем до землі:
„Одурив нас Єгова!“
І почувся тут демонський сміх,
Як луна його слова.
Гір найглубші основи;
І один за одним понеслись
Передтечі Єгови.
Піднялася до стропу небес
Чорна хмара стіною,
Мов Ніч-мати насупила вид
Ненавистю грізною.
І заморгала бистро у тьмі
Огняними очима,
Забурчала, як мати, що знай
На лиху доню грима.
І з трівогою слухав Мойсей
Пітьми й блискавок мови,
Ні, не чути ще серцю його
У них гласу Єгови.
І ревнув по-над горами грім,
З жаху їжиться волос,
Завмира серце в груди… та ні,
Не Єгови се голос.
Поміж скелі завили вітри,
Їх сердиті нути
Кліщать душу, мов стогін, та в них
Ще Єгови не чути.
Ось із градом і дощ злопотів
І заціпила стужа,
І в безсилю свойому душа
Подається недужа.
Та ось стихло, лиш води дзюрчать,
Мов хтось хлипає з жалю;
З теплим леготом запах потяг
З теребінт і міґдалю.
І в тім леготі теплім була
Таємничая мова,
І відчув її серцем Мойсей:
Се говорить Єгова.
„Одурив вас Єгова? А ти-ж
Був зо мною на згоді?
І контракт підписав і запив
Могорич при народі?
„Бачив пляни мої і читав
В моїй книзі судьбовій?
Бачив кінці і знаєш, що я
Не устоявся в слові?
„Маловіре, ще ти не почавсь
В материнській утробі,
А я кождий твій віддих злічив,
Кождий волос на тобі.
„Ще не йшов Авраам з землі Ур
На гарранські рівнини,
А я знав всіх потомків його
До остатньої днини.
„Вбогий край ваш, вузкий і тісний
І богацтвом не блиска?
А забув, що тісна і вузка
І найбільших колиска?
„Прийде час, з неї виведу вас
На підбої та труди,
Так як мати дитину в свій час
Відлучає від груди.
„Тут на полі скупім і худім,
Наче терен на ріни,
Виростайте ціпкі і тверді
Для великої зміни.
„О, я знаю ту вашу ціпку,
Ненаситную вдачу!
Ви-б на жизній землі розповзлись
На подобу бодячу.
„Ви-б і тілом і духом своїм
Присмоктались до скиби
І зловивби вас Маммон у сак,
Як товстючії риби.
„Та-ж в Єгипті ви гнулись в ярмі,
Наїдавшися ласо…
Відригаться вам буде по вік
Те єгипетське мясо.
„І зірвавшися з сеї землі
Та розбивши всі карби,
Ви розвієтесь світ здобувать,
Його соки і скарби.
„Та зарік я положу твердий
На всі ваші здобутки,
Мов гадюку на скарбі, дам вам
З них турботи і смутки.
„Хто здобуде всі скарби землі
І над все їх полюбить,
Той і сам стане їхнім рабом,
Скарби духа загубить.
„Своїх скарбів невольник і пан,
За ціну сліз і крови,
Щоб збільшити їх, мусить він сам
Руйнувать їх основи.
„І як пявка, що кров чужу ссе, —
Йому лік, сама гине,
Так і вас золотий океан
На мілизні покине.
„В золотім океані вас все
Буде спрага томити,
І не зможе вас хліб золотий
Ані раз накормити.
„І будете ви свідки мені
З краю світа до краю,
Що лиш духа кормильців з усіх
Я собі вибираю.
„Хто вас хлібом накормить, той враз
З хлібом піде до гною;
Та хто духа накормить у вас,
Той зіллється зо мною.
„Ось де ваш обітований край,
Безграничний, блистячий,
І до нього ти людям моїм
Був проводир незрячий.
„Ось де вам вітчима осяйна,
З всіх найкраща частина!
Лиш дрібненький задаток її
Вам отся Палестина.
„Се лиш спомин вам буде, лиш сон,
Невгасаюча туга,
Щоб шукавши її став мій люд
Паном земного круга.
„А що ти усумнивсь на момент
Що до волі моєї,
То побачивши сю вітчиму,
Сам не вступиш до неї.
„Тут і кости зотліють твої
На взірець і для страху
Всім, що рвуться весь вік до мети,
І вмирають на шляху!“
Мов туман по пустині;
Сіє думи й бажання свої
По широкій країні.
Сипле квіти й листки, що давно
Вже зівяли й пожовкли;
Підіймає в душі голоси,
Що давно вже замовкли.
Що ще вчора байдужне було,
Нині любе й шановне;
Що ще вчора топтав, оплював,
Нині святости повне.
У гебрейському таборі ніч
Проминула в трівозі;
Скоро світ, всі глядять: він ще там
На скалистій віднозі?
Ні, нема! І було те „нема“,
Мов жах смерти холодний;
Чули всі: щезло те, без чого
Жить ніхто з них не годний.
Те незриме, несхопне, що все
Поміж ними горіло,
Що давало їм змисл життєвий
Просвітляло і гріло.
І безмежна скорбота лягла
На затвердле сумліннє,
І весь табор мов чаром попав
В отупіннє й зомліннє.
Одні одним у лиця бліді
Поглядали без впину,
Мов убійці, що вбили у сні
Найдорожчу людину.
Чути тупіт. Чи вихор в степу?
Чи збуваєсь пророцтво?
Се Єгошуа, князь конюхів,
І за ним парубоцтво.
Гонять стада, кудись то спішать…
Чи де напад ворожий?
Всіх їх гонить безіменний страх,
Невідомий перст божий,
Голод духа і жах самоти
І безодні старої…
А Єгошуа зично кричить:
„До походу! до зброї!“
І зірвався той крик, мов орел,
Над німою юрбою,
Покотився луною до гір:
„До походу! До бою!“
Ще момент — і прокинуться всі
З остовпіння тупого,
І не знати-ме жаден, що в мить
Приступило до нього.
Ще момент — і Єгошуи крик
Гирл сто тисяч повторить;
Із номадів лінивих ся мить
Люд героїв сотворить.
Задуднять — і пустині пісок
На болото замісять,
Авірона каміннєм побють,
А Датана повісять.
Через гори полинуть як птах,
Йордан в бризьки розкроплять,
Єрихонськії мури мов лід
Звуком трубним розтоплять
І підуть вони в безвість віків
Повні туги і жаху
Простувать в ході духови шлях
І вмирати на шляху.
_%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80_53.png)
„Тут удариться він о зубець,
Розібється на части,
Там з собою ще камінь порве
Щоб з ним низше упасти.
| ОПОВІДАННЯ. | |||||
| 3. Бядуля Соловей Історична повість | — | 2 | зл. | 50 | сот |
| Мартович Л. Оповідання | — | 1 | „ | 50 | „ |
| Тютюник Ю. Зимовий похід 1919–20 р. (політичний огляд) | — | 1 | „ | 70 | „ |
| Франко І. Мойсей Поема. | — | 1 | „ | — | „ |
| Франко П. „Дядько Шкіпер“ | — | 2 | „ | — | „ |
| РІЖНІ: | |||||
| Кораблін Л. Д. Підручник зоології | — | 6 | „ | 75 | „ |
| О. О. Основи загальної Елєктротехніки | — | 14 | „ | 55 | „ |
| Хотинський проф. Е. Елементарний Курс Хемії | — | 9 | „ | — | „ |
| Манжос Б. Дитяча праця в шкільних майстернях | — | 9 | „ | 90 | „ |
| Вербицький К. Українсько есперантський Словарець | — | 1 | зл. | 70 | сот |
| Франко П. Підручник Шведської руханки | — | 4 | „ | 50 | „ |
| ТЕАТРАЛЬНІ | |||||
| Франко І. Борислав сміється драма на 4 дії | — | 2 | „ | — | „ |
| „ „ Захар Беркут історична драма на 4 дії | — | 2 | „ | — | „ |
| „ П Заздрісні ком. на 2 дії | — | 0 | „ | 80 | „ |
| „ „ Марко Спотикайло ком. на 4 дії | — | 2 | „ | — | „ |
| „ „ Без праці чарівна казка драма на 3 дії | — | 1 | „ | 60 | „ |
Комплетні сільсько-господарські бібліотечки по 280 зл
Догідні умови сплачування!
Замовлення просимо висилати па адресу:
Видавництво „ЧОРНОГОРА“
Коломия, Мокра бічна 5.
На складі має постійно усі книжки краєвих та закордонних видавництв.
Купує цілі наклади й переводить виміну своїх видань.
Комплєтує цілі бібліотеки для Читалень „ПРОСВІТИ“, кооператив, шкіл та господарських організацій.
1). „Франківська бібліотечка“ яка матиме 30 книжечок обємом 1–3 аркушів друку
2) „Грінченківська бібліотечка“ 16 книжечок обємом 1–2 аркушів друку.В передплаті: Ціна „Франківська бібліотечка“ з пересилкою 25 зл
„Грінченківська бібліотечка“ з пересилкою, — 12 зол
Замовлення й гроші висилати на адресу:
Видавництво „ЧОРНОГОРА“
Коломия Мокра 5 (бічна).
_-_03.jpg)
Видавництво „ЧОРНОГОРА“ приступило до видавання серії популярних книжок
під назвою:
„Народня Бібліотека“
під загальною редакцією Голуба Івана
Ч. 1. „Народньої Бібліотеки“ —
„ЧОРНОГОРИ“
друкується:
Др. К. ТРИЛЬОВСЬКИЙ
МИР У ХАТІ
З передмовою
Др. А. ЧАЙКОВСЬКОГО
й з автобіографічними споминами автора
ЦІНА: 1. зол.
Новинки!
Новинки!
ЦІНА: 0·90 сот.
ТАМ МЛИНОК
ЦІНА: 1·60 зол.
| Франко І. | Захар Беркут, повість |
2.50 |
| Франко П. | Сон Маєвої Ночи. Діточа сценка |
.20 |
| „ | У Херсоні. Оповідання |
.20 |
| „ | .20 |
| „ | На самітнім острові. Оповідання |
.20 |
| „ | Жінка. Махнівська попівна. Оповідання |
.50 |
| „ | Битва під Пилявцями. Полковник Абазин. Оповідання |
.40 |
| „ | Перша сповідь. Оповідання |
.20 |
| „ | Пачкар Демко. Сім оповідань |
.70 |
| „ | Пластова пригода. Оповідання |
.30 |
| „ | .50 |
| „ | Різдвяна пригода школярика. Оповідання |
.30 |
| Е. Карпенко. | Момот Нір. Драма |
1.20 |
| „ | 1.20 |
| „ | .60 |
| „ | .60 |
Позір!
Аматорські гуртки! В нашй книгарні дістанете всі потрібні Вам театральні п'єси.
В-во „ЧОРНОГОРА“
при організації бібліотек безплатно
спеціяльні дешеві бібліотеки для сільських читалень — товариств молоді, дітей шкільного й дошкільного віку й з усіх галузей знання
НОВИНКА!
І. Стриянський
◎ ДОМОВИЙ ЛІКАР ◎
200 стор вел; 8а. 1929
НАКЛАДОМ ДРУКАРНІ М. БОЙЧУКА в КОЛОМИЇ.
ЦІНА: 3 зол 
——————
- ↑ Edouard Reuss, L'histoire sainte et la loi (Pentateuque et Josue). Tome second. Paris 1879 (La Bible, traduction nouvelle avec introductions et commentaires. Ancien Testament, troisième partie), ct. 353–4; 361–2.
- ↑ Пізнійший редактор додає за сим словом і ще зовсім невідповідні тут назви Датана й Абірама.
- ↑ Книга Судиїв IX. 8–15.
- ↑ Apollodor's Mythologische Bibliothek, übersetzt von Christian Gottlob Moser. Erstes Bändchen. Stuttgart 1828, ст. 34–35.
- ↑ Пророк Єремія.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |