Діло (газета)/1932/291/Місто з таємним тремтінням серця

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук
Місто з таємним тремтінням серця (1932
Густав Майрінк, переклад — Григорій Тимощук
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

ГУСТАВ МАЙРІНК[1].

МІСТО

З ТАЄМНИМ ТРЕМТІННЯМ

СЕРЦЯ.

Коли я перед 45 роками, ведений лоцманом-долею з мрячного Гамбурга до цього дивного міста, вже першого дня пустився в мандрівку по незнаних мені вулицях, осліпило мене ясне сонце, що палючим жаром налягало на старезні доми, з яких кожний зі стриманим віддихом мов береже в собі таємницю з давно минулого часу  — те сонце, що якось так цілком інакше сіяло, ніж той родинний блеск неба, який я знав з часів мого дитячого віку з ясної, безжурної Баварії. Вже тоді, як я ступав по прастарім камянім мості[2], який веде через тиху Велтаву на Градчани з їхнім замком, що заквітчаний зубцями і вежами, похмуру гордість старих габсбурських родів навіває — вже тоді напав на мене незрозумілий, глибокий жах, якого я не вмів ніяк пояснити. Цей жах не покидав мене від того часу ні на хвилину, як довго, то значить упродовж людського віку, жив я в Празі, в місті з таємним тремтінням серця. Він ніколи не відступав від мене цілком, він спадає ще нині на мене й душить як фин[3], коли думаю про Прагу або нічю про неї сню, що мені трапляється в дивно правильних відступах часу, немов би бив у моїх грудях притаєний годинник невідомим ритмом, який не має нічого спільного з земним часом. Все, що я колинебудь пережив, можу знову викликати перед внутрішнє око так, що неначе повне життя стоїть переді мною; колиж викличу Прагу перед моє око — то стає вона виразнішою як все інше, такою виразною, що видається вона вже не дійсною, а примарою — кожна людина, яку я там знав, тужавіє в мару і стає мешканцем країни, що не знає смерти.

Маріонетки не вмирають, коли зникають зі сцени, а маріонетками є всі істоти, що їх містить у собі місто з таємним тремтінням серця. Інші міста, хоч які вони старі, ввижаються мені, немов стоять під владою своїх мешканців, немов вони здезинфековані від квасів, що вбивають зародки. Прага оформлює своїх мешканців і порушує ними, неначе маріонетковий грач, від першого до останнього віддиху. Як вульканн викидають з землі ляву і вогонь, так викидає з себе це страхітне місто світ війни і бунт у світ. Це мабуть дійсно не видумка, що багато людей з створеними очима каже: воно роздуло потаємно перші іскри останньої війни. Може божевільні стоять ближче останньої війни. Може божевільні стоять ближче останніх річей ніж ті, що мають „здоровий” розум. А божевільною зовсім потайки і божевільною, так чи інакше, є велика більшість маріонеток у Празі. Або навіжені вони якоюсь дивною ідеєю.

Одного дня взяв мене старший мужчина, якого я свого часу знав як незвичайно тверезу людину, на вулиці за рамя і шепнув мені таємно, показуючи на достойного пана, що йшов дорогою: „Ви хіба чули? Він отруїв передучора свою жінку, щоби дістати по ній спадщину“. А опісля, як пан переходив попри нас, зняв низенько капелюх і поздоровив голосно: „Моє поважання, пане доктор“. Тоді мусів я мимохіть подумати про гніздо зміюк, що можуть перемінити ясне світло сонця в блеск отрути.

Що року, 16. травня, приходять тисячі прочан, переважно селянки в барвистих хустках на головах і дівчата з палкими чорними очима або дивно чарівної краси, із сіл Чехії до статуї св. Непомука[4] на краю камяного моста[5], що, осяяна пятьома рубіново-червоними ліхтарнями, у такі весняні ночі немов свобідно пливе у воздусі, крізь сріблисту мряку ріжними барвами міниться і лицем Івана Гуса на полуднє глядить, якби чекала на якийсь таємний прихід. Ця бронзова статуя — це в дійсності статуя Гуса, а не св. Непомука, але простий народ про це вже не знає, він давно помішав імена: таємне тремтіння міського живчика споліскує імена, витворює легенду. Скрита дійсність Праги так глибоко запустила коріння, що імена зникають як подих на самоцвітнім камені. Годинами цілими, часто, дуже часто, ходив я в ясні, місячні ночі по Малій Страні[6], передмістю по тамтій стороні Велтави, серцевій комірці Праги і кожний раз блукав я. Ось-тут прастара палата, перед якою відчуваєте, що неможливо, щоби там від десятиліть мешкала якась людина, таким густим пилом вкрита мідяною снідю потягнена ручка на дверях. Біля нього барокова будівля з опалізуючими вікнами, що блищать як шкло античних слізниць. Там знову якийсь мур, що тягнеться у безконечність, в три чоловіка високий, з розсипаним тинком, де рука духів мита врисувала фантастичні голови звірят і виряченими очима лиця, що видаються непорушними. Одначе за кожним разом, як на них глянути, вони зміняють вислів. Опянливий подих жасмину або бузка паде з воздуха і догадуємося: десь там є городи, величезні парки, сховані, де від давніх-давен не була людська нога. У серце вкрадається здогад, що може десь там у запустілій кімнаті, що валиться, у давно вже спорохнявілім ліжку лежить, у порох розсипана жінка, про якої існування тут уже забули, заки вмерла. А може це монастир, що його довкола обвели цим муром? Чи мешкали там черці і черниці, що замертвлювали тіла і молитвами спасалися від зовнішнього світа?

Думка не дає спокою, завертаюся коло ліхтарні, що нагло в сяеві місяця виринає перед очима з землі в іризуючім ореолі[7]. Хочеться назад вернутись до сірого муру, але його вже не можна найти. Чи омана це була? А коли шукаєш його в білий день — даремне: вже його там нема. Замісць нього є тут вуличка, на її кінці дім, трьохповерховий, дивишся вгору на дах і бачиш: другий дім стоїть на першім. Чи це омана зору? Ні, вуличка скручує гостро під кутом у бік, як нагло шарпнене в лікті рамя, стрімко знімається вгору, а на вершку сторчить другий будинок. Дивна людина мешкає в ньому, що говорить високим жіночим голосом, мала, без бороди, виглядає як Наполеон і ворожить відвідувачам із величезної, єврейськими буквами записаної книги або змальовує минувшину так, що аж мороз іде по шкірі. Одного разу зайшов я був до нього з цікавости. Коли я переступив поріг його кімнати, зачув я, як він до незнайомого, що від нього саме відходив, ломаною німецькою мовою говорив: „Барабанення, що ви його чули з муру при останній ліхтарні, не йде від жовнірів, це від барабану мертвого Жішки[8], який заки помер, розказав, щоби зняли з нього шкіру і натягнули на барабан, щоби його було чути, хоч він помер“. „Що ви хотіли тим сказати“  — спитав я, як ми були самі. Він прикинувся здивований або ним дійсно був і сказав, що він такого не казав. Пізніше довідався я, що він якстій усе забував, хоч ледви, що це сказав, що він люнатик — навіть у білісінький день. Пізніше, як вибухла велика війна, мусів я думати про барабан Жішки, одноокого. Мені здавалося, що мов розумію неясно — як тінь, що мигнула — що тут є якийсь звязок. А може це був випадок? Не вірю у це; місто з таємним тремтінням серця має дивний спосіб говорити устами своїх маріонеток.

Переклав Гр. Тимощук.

  1. Німецький письменник, що вмер цього місяця в околиці Мінхена. Про його смерть і твори була згадка в „Ділі“.
  2. Міст Карла IV.
  3. Фин, теплий, сухий вітер, що віє в Альпах передовсім весною
  4. Св. Йоан Непомук, патрон Чехії, утоплений королем Вячеславом IV. 1393 р. в Велтаві за те, що, як каже лєгенда, не хотів зломити тайни сповіди.
  5. Моста Карла IV.
  6. Мала Страна, передмістя Праги, де находяться найвеличавіші старі будівлі, пр. костел св. Миколи (барок), замок і костел св. Віта (готик) на Градчанах, палата Шварценберґів, Валленштайна і т. д. і т. д. Міст Карла IV. лучить Малу Страну зі Старим Містом, де також находяться гарні старі булівлі, як Тинський костел або ратуш зі старим годинником.
  7. Cяєві, що мерехтить барвами веселки.
  8. Вожд гуситів. 1375—1424: осліп

Примітки[ред.]