Нарис історії етнографії

Нарис історії етнографії
Євген Кагаров
Київ: Українська Академія Наук, 1926

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК

ПРАЦІ ЕТНОГРАФІЧНОЇ КОМІСІЇ
Prof. Eugen Kagarow. Abriss der Geschichte der Ethnographie

Проф. ЄВГЕН КАГАРОВ

НАРИС

ІСТОРІЇ ЕТНОГРАФІЇ

I

У Київі — 1926

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК

ПРАЦІ ЕТНОГРАФІЧНОЇ КОМІСІЇ
Prof. Eugen Kagarow. Abris der Geschichte der Ethnographie

Проф. ЄВГЕН КАГАРОВ

НАРИС

ІСТОРІЇ ЕТНОГРАФІЇ

I

У КИЇВІ
З друкарні Української Академії Наук
1926

Дозволяється випустити в світ.
Невідмінний Секретар Академії Наук, акад. Аг. Кримський.

Київський Окрліт, № 232. 1926.
(Окрема відбитка з 3 кн. „Етнографічного Вісника“).
Зам. № 304. Друк. 1000 прим.

I.

Не більш як століття минуло з того часу, відколи зародилася етнографія, наука, що намагається вивчати культуру первісних племін та її рештки в житті цивілізованих народів, розгадати генезу й основні етапи в розвитку культурно-історичних явищ, установити суть і закони цього розвитку в межах усіх часів і народів.

Окремі людські групи, з найдавніших часів свого існування вступаючи поміж собою в зносини, чи то воєнні, на ґрунті володіння даною територією, чи мирні — на ґрунті товарообміну, нагромаджували, природня річ, багатий етнографічний матеріял, збираючи й передаючи иншим відомості, звичайно надто фантастичні, про життя, побут і звичаї сусідніх народів. Біблія оповідає про вірування й обичаї єгиптян, вавилонців, филистимлян і инших племін, що стикалися з жидами. Давньо-єгипетські плити й папіруси, асиро-вавилонські й перські клинуваті написи освітлюють багато питань з побуту й релігії давніх народів. У китайському літописі збереглося теж чимало відомостей етнографічного характеру, але суцільного опису якогось народу й його культури давній Схід нам не залишив.

Перші спроби систематично збирати й розроблювати етнографічний матеріял зроблено у Греччині та в Римі. Уже в так званих гомерівських поемах ми знаходимо багато даних про розселення народів Греччини й Малої Азії, про їхні звичаї й обичаї, про зброю їх, про мореплавство, торг і промисловість. Є етнографічні відомості і в поемах Гезіода (VII в.) та кикліків. Але-ж логографам судилося перенести народознавство із тьмяної царини мітології на ґрунт реальної історичної дійсности.

Гекатей Мілетський, що жив за доби грецько-перських війн, це був уже справдешній етнограф, що критично ставився до своїх джерел. Він відбував далекі мандрівки, і їх наслідки виклав він у своєму творі Περίοδος γῆς (тоб-то — Мандрівка навколо світу). Він дуже радо зупиняється на таких, котрі зразу кидаються в вічі, особливостях зовнішнього вигляду у чужих народів: на кольорі обличчя, на зачісці, на одягу, прикрасах, а також на їх поживі, на формах шлюбу, на похоронних звичаях і релігії. Карло Трюдінґер^[1] уважає, що Гекатеїв твір заснований не тільки на особистих спостереженнях, а й на вивченні творів його попередників. Але навіть коли це й справді так, то проте-ж Гекатей вперше спробував звести в систему ввесь матеріял, зібраний йонійською етнографією. Леман Гавпт узиває його навіть „батьком народознавства“ (Vater der Völkerkunde). Він уже знає поділ народів по ступенях господарського розвитку (кочовики, ратаї, хлібороби). Твір його, не зважаючи на сухість стилю, довго був за головне джерело відомостів про заселену землю.

Славетний грецький історик Геродот (434–425), родом із м. Галікарнасу в М. Азії, віддає в своєму творі, присвяченому історії грецько-перських війн, чимало уваги звичаям, обичаям, віруванням і переказам багатьох давніх народів: єгиптян, вавилонців, персів, скитів то-що.

Власне за предмет викладу в Геродотовому творі є історія грецько-перських війн. Але він намагається представити цю війну, як неминучий наслідок усього попереднього історичного розвою, і докладно зупиняється на описі мало не всіх тих країн, що мали хоч якесь відношення до грецько-перських війн. Таким чином Геродот утворив собі широку рамку, що з'єднувала сьогочасне з далеким минулим. Довгі екскурси — це найхарактерніша риса композиції його твору, цілковито заснованої на асоціяції уявлень. Від оповідання про війну троянську він переходить до Креза; завоювання Лідії Персією дає Геродотові привід зупинитися докладно на описі Персії й історії цієї країни. Другу книгу його твору присвячено не тільки Камбізовому походові на Єгипет, а радше надзвичайно цікавому оповіданню про життя і побут єгиптян. Даріїв похід на скитів дає знову історикові привід змалювати місцевість і звичаї Скитії. Все, що він довідувався про землю і про людей, про їх звичаї й обичаї, міти і перекази, все це вставляв Геродот як екскурси у відповідних місцях. Отак виникли довші чи коротші λόγος про Єгипет, Асирію, Персію, Скитію то-що, побудовані, як це показав Jakoby, за певним, із попередньої літератури запозиченим, планом: 1. країна, 2. її історія, 3. побут людности, 4. позначні явища.

Як збирав Геродот весь цей матеріял? У нього було три роди джерел: 1) власні спостереження — він без перестанку подорожував по найрізноманітніших країнах давнього світу (Єгипет, М. Азія, Персія, Вавилон, Чорноморщина, Італія), із міста до міста і точно записував усе те, що він чув і бачив; сюди-ж належать історичні документи, офіційні матеріяли, архів перського царя; 2) твори його попередників (небагатьох порівнюючи) і 3) оповідання Геродотових сучасників, провідників-чужинців, то-що. До того ж він сумлінно відділює те, що він сам бачив, від того, про що він тільки чув од инших. У невеличких етнографічних екскурсах Геродот спирався, згідно з новішими дослідами К. Трюдінґера, головним чином на особливу парадоксографічну літературу, яка змальовувала особливості Півночи і Півдня в формі різких антитез (стор. 36). Йонійська наука й філософія не зробила на Геродота жадного впливу (стор. 43).

Гадки вчених про ролю Геродота в історії етнографії розходяться. Одні (Ad. Bastian, K. Trüdinger, H. W. Riehl) ставлять його з цього погляду досить низько, обвинувачуючи його в нахилі до фантастики, — другі-ж (Pöhlmann, Anton Grassl, C. Seyffert), навпаки, вважають його „Дев'ять Муз“ за дуже цінне джерело для етнографії. Немає сумніву, що цей другий погляд справедливіший. Не треба перебільшувати його легковірности й ненадійности. Геродот мало не скрізь виявляє сумлінність, змагання до правди і тонку спостережливість. Ба що більше, в Геродотовому творі помітно навіть зародки історичної критики. Недавно німецький єгиптолог, Вільг. Шпіґельберґ цілком переконливо показав, що тії звістки, які подав грецький історик про Єгипет, нині знаходять собі підтвердження в инших джерелах і в новіших наукових творах.^[2]

Твір „Про повітря, воду і місцевість“,^[3] що його приписували славетному коському лікареві Гіпократові (460–377), вперше підкреслює вплив клімату й географічного оточення на фізичний і духовий розвиток народів: відмінність температури, сухість і вогкість, висота над рівнем моря, рослинність — усе це впливає на характер народу. Рудаві скити — продукт холодного підсоння, темношкурі етіопи — сонячної спеки.

Людина практичного розуму, добрий вояка, вмілий їздець і мисливець, але позбавлений глибини думки й творчого надхнення, Ксенофонт (435–355) умів гарно оповідати. Для етнографії цікаві два його твори: 1) „Анабасис“ і 2) „Кіропедія“. В першому описує він пригоди 10.000 греків підчас їхнього походу до М. Азії: оповідання про воєнні події переплітаються тут з нарисами чужих країв і народів Передньої Азії. „Кіропедія“ — історичний роман, просякнутий певною політичною тенденцією: автор використовує життєпис Кира Старшого, як матеріял для пропаганди монархізму. Але описи життя й обичаїв мідян і персів дуже цікаві для етнографа.

Заслуги Аристотеля й перипатетичної школи в царині етнографії полягають ось у чому: 1) заснування історичної етнографії, 2) дальший розвій теорії про вплив природи на народність і 3) зрозуміння індивідуальности чужих народів.^[4]

Історики Олександра Македонського (Аристобул, Неарх, Онесикрит, Клітарх, Мегастен й ин.) виявляють значний інтерес у своїх описах народів до природничо-історичного моменту, що споріднює їх з йонійською натурфілософією. На підставі Аристобула та Птолемея склав згодом свій „Анабасис“ (історію Олександрового походу до Індії) Аріян, що жив у ІІ в. після Хр. і залишив нам докладний опис тих країв і народів, що зустрілися великому завойовникові на шляху до далекої Індії.

Посидоній (135–151), останній із великих учених Греччини, перебиває свій історичний твір етнографічними екскурсами. Як це переконливо доводить Трюдінґер (стор. 80 — 126), автор цей не відзначався оригінальністю ні в формі викладу, ні в підборі та згрупуванню матеріялу, ні в теоретичних поглядах та побудуваннях (стор. 117 — 118).

Лукрецій Кар, римський поет I в. перед Хр., у своїй поемі De rerum natura висловлює надзвичайні на той час гадки про зміну кочового життя осілим, про перехід кам'яного віку в брондзовий і залізний, про виникнення приватної власности, мови й релігії („перших богів витворив страх") і т. д.

Страбон, грецький географ (63 перед Р. Хр. — 19 після Р. Хр.) у своєму творі „Географія“ підкреслює вплив географічного положення, ізольованости, кліматичних умов, то-що на культуру країни і дає опис цілої низки народів, запозичуючи свої відомості найбільше у своїх попередників Ератостена, Артемідора (Däbritz), Аполодора (Niese, Schwartz), Мегастена, Неарха, Онесикрита (Miller), Теофана, Посидонія (Zimmerman, A. Klotz), Антіоха й ин. До нас дійшла частина цього твору в 17 книгах. Тут зведено до купи ввесь нагромаджений давнім світом матеріял для загальної географії й етнографії.

Цезар дає нам у своїх „Записках при ґалльську війну“ опис побуту, соціяльного устрою й релігії ґаллів і германців. Як виявляється із останніх даних, загально поширена думка, ніби Цезар запозичив свій матеріял у Посидонія (Klotz, Birt, почасти Wilkens), перебільшена.

Тацит (1 в. після Р. Хр.) склав докладний опис побуту германців на підставі не автопсії, але відомостів із перших рук і всієї попередньої літератури з цього питання. Його „Германія“ це не є об'єктивна картина звичаїв. Полемічні натяки і випади проти життя римського суспільства, ідеалізація германського побуту і моральности казали бачити в цьому трактаті, надзвичайному своєю силою і технікою стилю, дзеркало звичаїв, вогненне здемаскування Риму, політичну брошуру, що застерегала перед боротьбою проти небезпечного ворога (F. Passow), чи вказувала на необхідність дужої пограничної оборони (Müllenhoff). Насправжки-ж перед нами серйозний етнографічний нарис. З методичного погляду Тацит, дарма що він споріднений в окремих пунктах з йонійсько-посидонівською етнографією, різко відступає від її заповітів в одному: він сливе не віддає жадної уваги географічному описові країни: у Тацита географія — appendix до опису народу (пор. Трюдінґер, стор. 159).

Пліній Старший (1 в. після Хр.) у своїй компілятивній „Природній Історії“ дає відомості про географічний розподіл землі та про ті народи, що її заселюють. Відомості ці особливо цінні для нас тим, що багато тих джерел, з яких користувавсь Пліній, для нас загинули безповоротно.

Нарешті, Павзаній (ІІ в. після Хр.), що писав уже як політична самостійність Греччини впала, склав „Опис мандрівки по Гелладі“ (Ἑλλάδος περιήγησις), особливо цінний для історії релігійних обрядів і культів у Греччині. В поглядах учених що-до Павзанієвих джерел видко цікаве хитання. До кінця 80-х років минулого століття вважали були, що Павзаній особисто одвідав усі описані місця: ще Ернест Курціус не сумнівавсь у цьому. Перший зробив пролім у цьому переконанню Віламовіц-Меллендорф; він показав у 1877 р., що Павзаній користувавсь Полемоном. Тоді Енманові пощастило виявити сліди впливу Артемідора (1884). Віламовіцові спостереження розвив згодом Калькман (1886). Та швидко виникла реакція проти отакого гіперкритичного напрямку (Ґурліт, 1890) і намагання реабілітувати особу Павзанія. Правильно дивиться на це питання Heberdey 1894 й ин.

Отакий у загальних рисах хід розвитку етнографічних спостережень і дослідів у Греччині й Римі.

Розгляньмо-ж тепер досягнення, що їх мали греки і римляни в царині етнографії по окремих великих проблемах цієї науки.^[5]

1. Питання соматичної антропології здавна притягали до себе увагу давніх греків. Уже Геродот, подорожуючи по різних країнах давнього світу, уважно приглядався до особливостів фізичної природи тих племін, що йому зустрічалися. Він відзначує відмінності в зрості і кольорі шкури та волосся в окремих народів, він говорить про товщину та блиск шкури. За найгарніший народ уважає він „східніх етіопів“ — під ними декотрі сьогочасні вчені розуміють індусів. Аріян зве індусів найвищими в Азії і визначає їх зріст пересічно в 5 ліктів = 2,312 м. Кавказькі албанці, як каже Страбон, відзначалися зростом і красою; ґалли, за даними Цезаря і Страбона, були особливо великі на зріст і відзначалися фізичною силою; це саме каже Цезар і Тацит про германців.

Цікаву контроверсу (наукову суперечку) наводить Страбон з приводу походження чорної шкури в етіопів: Онесикрит пояснює її водою Ніла; навпаки, Теодект бачить причину цього в близькості до етіопів сонця. Онесикрит на це одказує, що сонце зовсім не ближче до етіопів, ніж до инших людей, воно лиш вертикально кидає на них своє проміння і через те опалює їх дужч. Та спека сама собою не може бути тут причиною, бо-ж сонце не доходить до матірного черева, а проте дитина народжується вже чорна. Страбон приєднується до тих, що вважають сонце й його проміння при сухості повітря за причину чорної шкури в етіопів. А що-до чорної шкури вже в зародка, то Страбон завважує: „Уже в матірному череві через устрій насіння утворюється плід, схожий на батьків, бо так пояснюються всякі прирожденні хороби і инші риси подібности“.

Давні народи відрізняли волосся за кольором та формою. Як це ми вже бачили, чорним волоссям характеризуються єгиптяни, етіопи, індуси; рудаво-світлим — за даними Цезаря й Тацита — германці, ґалли, британці, а за даними Геродота, — ще й будини на Україні (у Скитії).

Аріян звертає увагу на форму носа. Він порівнює з цього погляду індусів і муринів і вказує, що перші не такі кирпаті, як другі. Страбон зве британців кривоногими і вславляє, як і Аріян, красу тіла в індусів.

Краніологія у своїх зародках була вже відома в давнину. Геродот порівнює черепи єгиптян і персів: твердість черепних кісток у єгиптян пояснює він тим, що вони з ранніх молодощів стрижуть собі волосся на голові і піддають таким чином свої кістки під вплив сонячного проміння, а перси мають м'якші і слабші кістки, бо з дитинства носять шапки і живуть у тіні. Геродот-таки каже, що серед кістяків тих вояків, котрі впали в битві під Платеями, знайдено черепи без швів, тоб-то із одної кістки, і щелепи із зубами теж у вигляді однієї суцільної кістки. Деформацію черепа відзначує він у мешканців побережжя Меотійського озера та в сигинів.

2. Елементи матеріяльної культури дуже живо цікавили давніх письменників, і вони подають нам чимало відомостів з цієї царини.

а) Житло. За найпримітивніші людські житла вважали вже в давнину печери. Троглодити жили по африканському побережжю Червоного моря, в Індії, на Кавказі і в багатьох инших місцях земної кулі. Страбон говорить про дарданців (у північній Македонії), про фарусійців й инших народів, що живуть у штучно виритих ямах чи заглибленнях у землі. Те саме оповідає Тацит про германців. У фіннів, як він каже, є плетені щити, що охороняють їх від диких звірів і від негоди, як заслони від вітру в австралійців і бушменів. У кимврів і скитів, як оповідає Страбон, були брички (шатра на возах), а лібійські кочовики, як каже Геродот, жили в куренях із листя.

Житла на деревах, що будуються для охорони перед дикими звірами, згадуються у Страбона (гептакомати — понтійське гірське плім'я).

Дерев'яні будови з очеретяним дахом були у галлів (Страбон), а будини вибудували ціле місто з дерева (Геродот). Аріян подає, що індійські племена через часті повені будували собі житла з дерева, бо глиняні забирала-б вода з собою. Так само дають нам давні письменники відомості про своєрідну архітектуру вавилонських будівель, про хати з китових кісток у перських іхтіофагів, про дахи із черепаших щитів, то-що. Цікаві ті відомості, що подають давні автори про будівлі на палях. Геродот дає опис таких будівель у Тесалії (V, 16).

Римський письменник Вітрувій (доба Августа і Тиберія) дав нам у своєму творі „De architectura“ докладний опис того, як за його часів будували собі „варвари“ свої житла. „Насамперед — пише Вітрувій — вбивають вилкуваті дерев'яні стовпи, переплітають їх ломаччям і вкривають глиною. Тоді висушують на сонці шматки глини (цегла-сирівець) і виводять із них стіни. Всеньку цю будівлю прикривають іще листям і очеретом для охорони перед дощем і спекою. Але що вони не досить добре охороняють од дощу взимку, то виводять ще гостроверхий дах, укривають його глиною і так одводять дощ схилами вниз. Ще й тепер — додає Вітрувій — багато чужих народів будують свої житла отаким самим способом (ґалли, ібери в Еспанії, лузітанці в Португалії). Цей опис римського інженера цікавий тим, що: 1) свідчить про те, що примітивний спосіб будувати кругле житло із ломаччя зберегався в багатьох місцях Европи аж до нашої ери, 2) наочно показує, як проста стіжкувата чи вуликувата хатина з ломаччя дістала дах.

б) Одяг і прикраси. Обидві теорії про те, звідки походить одяг: 1) естетична й 2) етична (почуття сорому), висловлені за нових часів, неясно зарисовувались у свідомості Геродотовій. Це видко з його зауваження, що перси носили індійський одяг, бо він їм здавався кращий, та з його свідоцтва, що у „варварських племін“ вважається за ганьбу з'явитися перед людьми без одягу. Страбон згадує, що декотрі з етіопів ходять цілком голі.

Шкура звірят, як найдавніший вид одягу, відома дуже добре давнім авторам. Страбон згадує, що етіопи вдягалися в звірячі шкури. Тацит каже про германців, що вони носили одяг із звірячих шкур. Про звичай носити одяг із гадючої та риб'ячої шкури згадують Страбон і Аріян. Острівні масагети носять одяг із луба (каже Страбон), індуси вдягаються в убрання з очерету, а етіопські карлики готують собі одяг із пальмового листя (Геродот).

На зачіску у різних народів давні мандрівці звертали велику увагу. Страбон каже, що ґалли носили довге волосся, а так само й гірські лузітанці; це саме оповідає Тацит про свевів, а Аріян — про індусів. Аріян додає між иншим, що індуси фарбують собі волосся на різні кольори, а Страбон оповідає, що маврусійці закручують собі волосся на голові і бороду. Одне з лівійських племін — оповідає Геродот — запускало собі чуба посередині голови, а обидві сторони обголювало; махлійці запускали волосся тільки на потилиці, максійці — на правому боці голови, инші знов — на лобі і т. д.

Татуювання спостерегав Геродот у тракійців — вони на знак свого шляхетного походження наносили на поверхню шкури різні фігури і малюнки. Індуси, скити й инші народи мали звичай намащувати своє тіло пахучими оліями. Геродот оповідає, що етіопи, вибираючись на війну, фарбують своє тіло в червоний і білий колір, а троглодити на березі Червоного моря старанно чорнять собі брови (Страбон). Він-таки оповідає, що індуси продіравлюють собі губи, а етіопки просилюють через губи мідяне кільце. Цікавий звичай засвідчив Страбон для кантабрів і їхніх сусідів: вони зберегають свою сеч в окремих цистернах і нею вмиваються та чистять собі зуби. Про те, що скити люблять паритися в лазні, оповідає Геродот (це саме про лузітанців каже Страбон).

Дуже багато звісток переказують давні автори про прикраси з металю, які багато народів носили на шиї, на руках і ногах. Своєрідну голівну прикрасу в іберійських жінок описує Страбон: залізне намисто з обручами (обідками) на всю голову, які звисали над лобом; до них вони прикріплювали покривало, що спадало над обличчям і охороняло його від сонця. Прикраси в давнину нерідко правили за амулети (обереги) — Страбон, напр., оповідає про троглодитів на березі Червоного моря, що вони носили на шиї мушлі проти злих чарів і уроків.

в) Знаряддя й зброя. Дуже докладний і детальний опис узброєння в 29 різних народів, з яких складалося Ксерксове військо, дає Геродот у VII книзі своїх „Дев'ятьох Муз“. Поруч з мечем ми знаходимо в давнину спис, лук і стріли як найважніші типи нападної зброї. Грецькі і римські письменники докладно зупиняються на різних видах зброї і відзначають їх особливості. Так, германці вживали коротких списів з вузькими залізними наконечниками (Тацит), а лузітанці — списів із мідяними наконечниками (Страбон); етіопи набивали на ратище наконечники із кісток антилопи (Геродот); белуджистанські вояки вживали довгих на 9 футів дерев'яних списів, а вістря їх для твердости запікали на вогні (Аріян) і т. д. Про дерев'яні списи для кадання (дротики) у ґаллів згадує Страбон: його кидають не за допомогою ременю, а просто рукою. Багато відомостів дають нам давні автори про лук і стріли. У бактрійців, індусів, каспіїв й ин. лук готують із тростини (Геродот). У індуських піхотинців — описує Аріян — лук такий завбільшки, як і сам стрілець: стрілець ставить лука на землю, впирається в нього лівою ногою і таким чином натягає лука. У етіопів лук із пальмового дерева доходить до 4 ліктів (Геродот). Стріли нерідко були отруєні (ґалли, соани, орити — у Страбона). Згадуються також дубини, лассо (сармати — в Павзанія), бумеранг (у єгиптян, асирійців, індусів), праща (дуже часто).

Із оборонної зброї називають давні автори найчастіше щити, різні своєю формою і своїм матеріялом: із слонячої шкури (Страбон), із журавлиної шкури (Геродот), плетінки (Страбон). В індусів щити довгі і вузькі (Аріян), маленькі і круглі опуклі у лузітанців (Страбон), розмальовані у германців (Тацит). Давні автори подають нам також подробиці про те, як роблять і носять панцері.

3. Форми господарства. Торг і промисловість. Античні народи добре знали різницю між культурними i некультурними народами. Цих останніх узивали вони „варварами“. Форми господарства вони ставили в залежність од способів добувати поживу. Уже Гекатей Мілетський говорить про кочовиків (νομάδες), ратаїв (ἄγραυλοι) і хліборобів (γεωργικοί). Геродот одрізняє рибалок і мисливців, кочовиків і ратаїв, Страбон — кочових пастухів, мисливців і хліборобів. Але вони ще не висловлюють думки, що мисливство й рибальство характеризують давнішу стадію в культурному розвитку, ніж скотарство і хліборобство.

У давніх авторів ми знаходимо досить докладну картину господарських стосунків на найрізноманітніших щаблях культурного розвитку.

Почнім із присвійного господарства — збирання плодів, коріння, ягід, то-що. Тацит каже, що деякі германські племена живляться плодами диких дерев, а лузітанці — як каже Страбон — збирають у своїх горах жолуддя, сушать його, розтирають і печуть із нього коржі. Деякі племена в Індії живляться поздираною з дерев корою (Аріян). Страбон оповідає про „клубнеїдів“ та „болотяників“ поміж Білим і Блакитним Нілом, що розтирають коріння камінням, готують із цієї маси коржики і випікають їх на сонці. Їхні сусіди живляться насінням рослин і плодами з дерев. Геродотові „лисоголові“ (кімлики?) уживають у страву плоди спеціяльного дерева Prunus padus L (черемха).

Про тих народів, котрі жили з рибальства (іхтіофаги), давні греки згадують з особливим інтересом, тим більше, що в самих греків за гомерівської та класичної доби риба не становила основи поживи, а була ніби додатком до основної їжі (ὄψον, ὀψάριον). У Гомера риба взагалі не вживається в страву, а солона риба з Понту становила їжу для рабів. Тільки згодом розвилося справжнє мистецтво готувати рибу (Ἁλιευτικά Лукіяна!). Ось через віщо античні письменники вважають, що ті народи, котрі годуються рибою, заслуговують на особливу згадку. Іхтіофаги над Перською затокою — як каже Аріян — їдять дрібну рибу сирову, а більшу сушать на сонці, розтирають і запікають з хлібом чи коржами. Причину цьому бачить він у тому, що плім'я цеє живе в країні надто неплодючій. Страбон згадує про іхтіофагів на південному побережжі Червоного моря; перед нами типова стадія присвійного господарства: вони збирають тую рибу, яка залишається на березі підчас припливу, розкладають її на камінні і печуть таким чином на сонці. Навпаки, перські іхтіофаги виплітали вже сіті з луба пальмового дерева і таким чином сами ловили рибу (Аріян). Особливо процвітало рибальство, за відомостями давніх авторів, на північному побережжі Чорного моря. Страбон оповідає, що поміж Меотидою (Озівське море) і Бористеном (Дніпром) розкинулися великі рибальські промисли для ловлі й соління риби. Геродот оповідає про пеонійців, які жили по берегах Прасійського озера в Тесалії, що в їх будівлях на палях є ляда, яка веде з хатини через платформу вниз в озеро. Риби водиться в озері така сила, що як хтось одкриє ляду, опустить в озеро порожнього кошика і через короткий час витягне його назад, то в кошику буває повно риби. Геродот каже, що пеонійці не тільки сами живляться рибою, ба й годують нею коней і під'ючне.

Не менш цікаві й тії відомості, які подають нам давні письменники про мисливські народи та про різні методи мисливства. Ми не наводитимемо дуже спірного місця з Геродота, де він оповідає про своєрідне ловецтво — на вошей, що ними ніби живилися будини й адримахиди коло Діоскуріяди над Чорним морем,^[6] бо φθειροτραγέουσι може визначати і „поїдають вошей“ і „гризуть горіхи“. Більшої довіри заслуговує Страбонів опис того, як у центральній Африці ловлять сарану. В яри накидають чадного чагарнику і підпалюють його; сарана, як пролітає над цим місцем, тратить од диму свідомість і падає на землю; тоді її збирають і роблять із неї коржі з сіллю. Найрізноманітніші породи тварин правили людині за їжу. Печерні мешканці північної Африки годувалися гадюками, ящірками й иншими плазунами (Геродот), мешканці південної Еспанії вживали для ловів на гадюк і польових мишей хатню ласочку, завезену з Лівії: вона виганяє дичину з нір (Страбон). Кавказькі албанці — як каже Страбон — уживають уже для ловів собак; мисливські собаки були й у британців. Германці, згідно з описом Цезаря, влаштовували пастки й западні для диких звірів (підкопували чи підрубували дерева, що на їх звірі спиралися). Дуже цікаві відомості подають нам античні автори про ловлю слонів. В Африці мисливці непомітно підкрадаються до тих слонів, що відстали від череди, і перерізують їм сухожилки на задніх ногах, а в Індії або ловлять їх за допомогою ніжної петлі, або заманюють їх у корраль за допомогою свійської самиці — ці способи збереглися в Індії і до сьогодні (Аріян, Страбон). Цікавий опис ловів на казуарів є в того-ж-таки Страбона (мова йде про одне з південно-єгипетських племін). Там полюють на казуарів отаким робом: мисливець надягає на себе їх шкуру і на праву руку намотує казуарову шию і тоді наслідує нею ті рухи, які робить тварина. Отак-о заманює він казуара в балку (ущілину). Тут стоять напоготові инші мисливці і забивають казуара. Оцей спосіб аж надто нагадує спосіб ловити струсів, що його ще й нині вживають бушмени. Нарешті, Страбон подає дві надзвичайно цікаві методи ловів на мавп, яких уживали, щоб захопити їх живих; обидва способи засновано на нахилі до наслідування, розвиненому в цих тварин. Зогледівши на дереві мавпу, мисливець умивається з відра із водою і ставить тоді друге відро з рідким клеєм під дерево. Мавпа злізає з дерева, наслідує всю процедуру вмивання, вимазуючи собі обличчя клеєм, а тоді її вже легко впіймати. Або знов надягає мисливець на очах у мавпи на себе штани, а тоді кладе їх під дерево, вимазавши попереду з середини клеєм. Як тільки мавпа натягне на себе тії штани, то вже не важко її впіймати (XV, 1, 29).

За причину кочового життя Страбон уважає неплодючість ґрунту і нездорове повітря. Найтиповішим кочовим народом у давнину були скити, що мандрували на своїх возах, укритих повстяними шатрами. Геродот і инші письменники залишили докладний опис життя й побуту кочових народів за тієї доби. До кочовиків треба зарахувати: каситеридів (Страбон), гетулів і лівійців (Салюстій), албанців і іберів на Кавказі. Давні германці теж почасти провадили кочове життя, хоч і хліборобили. Цезар наводить отакі причини (мотиви), що примушували германців кочувати: 1) тяжіння до війни могло-б послабнути підо впливом оброблювання землі, 2) нерухома власність та надбання викликали-б заздрощі і захланність у инших і 3) побудування сталого житла з вигідними пристосуваннями проти спеки й холоду призвели-б до пом'якшення та фізичної в'ялости.

За Цезарем і Тацитом, германці живляться найбільше молоком (кислим молоком, сиром) і м'ясом. Британці теж пастушать і провадять молочне господарство, але не вміють приготовляти сир. Докладний опис, як скити роблять із молока масло, дав Геродот (у IV кн.). Люди, що вживають у страву сире м'ясо, стоять, на Геродотову думку, на нижчому щаблі розвитку від тих, що їдять м'ясо варене. Він описує, як варять м'ясо скити — а саме в звірячих шкурах. Але Seyffert гадає, що тут неточність: шкура швидко згоріла-б на вогні, а радше робили вони мабуть так, як сьогочасні північно-американські індійці, а саме накидували розпаленого каміння в посуд із звірячої шкури з водою. Порівняймо також способи пекти м'ясо: розпечене каміння накладають у живіт тварини (Кунов-Левина-Дорш, Техника доисторической эпохи, II, 26).

Етнографічні спостереження давніх письменників у царині хліборобства зводяться ось до чого. Геродот згадує про те, що каліпіди й алазони над Бористеном (Дніпром) окрім збіжжя оброблювали ще й цибулю, часник, сочавицю й просо. Страбон описує особливий спосіб оброблювати риж в індусів (грядки розкопують у воді). У цього-ж-таки автора знаходимо опис дерев'яних плугів у кавказьких народів. В Алжирі, як він каже, ґрунт такий плодючий, що вистачає тільки злегка зрушити землю гілкою колючої крушини, щоб здобути подвійний урожай.

Аполоніяти (на березі европейської Туреччини) розводять виноград і, щоб охоронити лозу од шкідників, вимазують її стовбурі глиною, заміщеною на оливковій олії — це винищує шкідників (Страбон). Вавилонці, перси і осельники північно-африканських оаз живляться головним чином фініковою пальмою і, як каже Страбон, у перському письменстві є поема, що описує 360 способів використовувати цю пальму.

Вавилонці виробляли, як каже Геродот, чудове пальмове вино і розсилали його в різні країни аж до Етіопії. Страбон згадує про рижове вино в індусів. У Персії аріянці готують чудове виноградне вино, що може триматися протягом трьох поколінь (близько 100 років). Єгиптяни, як свідчить Геродот, роблять вино (пиво) з ячменю; про пиво як улюблене питво в давніх германців згадує Тацит. Приготовляли його неопійські осельники будівель на палях (Гекатей), британські кельти та лузітанці (Страбон).

Дуже цікаві відомості подають давні письменники про каннібалізм (пор. Л. Ф. Воеводскій, Каннибализмъ въ греческихъ миѳахъ, 1874).

У царині промислової техніки твори давніх письменників дають багатий матеріял для історії текстильного виробництва (плетіння й ткацтво). Колхи виробляли тонке полотно, що його вони висилали й за кордон (Страбон). Методи фарбувати тканини дуже різноманітні. Ібери фарбували їх корінням, а на Кавказі є такі дерева, що їх листя можна розтерти і настояти в воді, і тоді цією фарбою можна малювати різні фігури на тканинах; коли їх прати, фарба не змивається (Геродот).

Багато даних про добування золота в давнину можна знайти в Геродота й Страбона.

Яскраву картину німої вимінної торговлі малює Геродот, описуючи торговельні зносини картагінців з лівійськими племенами по той бік Геркулесових стовпів. Вони розкладають товари вряд на берег, ідуть назад до своїх кораблів і розкладають багаття. Скоро тубільці зобачать дим, поспішаються до моря, кладуть замість товарів золото і відходять. Коли картагінцям здавалося, що покладене золото рівноцінне з узятим товаром, то вони його забирали і відходили; як-же золота було їм замало, то вони його залишали й поверталися на свої кораблі; тубільці додавали тоді золота аж доти, коли картагінці покладеною кількістю завдовольнялися.

Мешканці Каситерид (Страбон) обмінюють свою цину, олово й шкури на гончарні вироби, сіль та мідяний посуд; лігурійці привозять дерево, в'ючну худобу, шкури й мед до Генуї і забирають за це оливкове масло, вино, коней і мулів, одяг то-що. Кавказькі албанці провадять вимінний торг товарами, грошей вони не знають. У внутрішній частині Лузітанії теж панував вимінний торг, хоч шматки срібла мали вже тут силу грошей (Страбон). Британці вживали замість монет мідь чи залізні палічки певної ваги (Цезар).

4. Соціяльні відносини. Із форм шлюбу Геродот знає про „гетеризм“ (термін Бахофена), тоб-то безладні полові зносини. Отож про агатирсів, сусідів скитів, він каже, що вони гуртом спаровуються з своїми жінками, щоб залишатися братами і, як родичі по крові, не заздрити чи ворогувати одні до одних. Про масагетів він каже, що жінки у них — загальне добро; про одне-ж плем'я у Лівії — що вони не мають особистих жінок, але спаровуються одні з одними „на подобу тварин“.

Груповий шлюб спостерегав Цезар у Британії: чоловіки групами по 10 чи 12 душ спільно володіють своїми жінками; брати з братами, батьки з своїми дітьми. Те самісіньке каже Страбон про гібернійців: „вони спаровуються публічно і з своїми жінками і з чужими, навіть з рідними матерями і сестрами“. Поліяндрія панувала у лакедемонців (Полібій), у каледонців — споконвічної кельтської людності в Шотландії (Діон Кассій); сліди її зберегалися, судячи з Страбонових слів, у Мідії та в Arabia Felix. Значно поширеніша форма шлюбних відносин була в давнину полігамія: вона цілком панувала у єгиптян, жидів, греків, мідян і инших. У давніх германців вождям і вельможам дозволялося мати скількись жінок. Дуже часто згадується за передшлюбну проституцію. Отож, Геродот оповідає про мідянок, що вони добували собі посаг, віддаючись усім і кожному за гроші до заміжжя. Вавилонянки, що після завоювання міста дуже зубожіли, заробляють собі на прожиток проституцією. Єгипетський цар Хеопс, потрібуючи грошей, звелів рідній дочці торгувати собою (Геродот). Чистоту звичаїв і цнотливість у германців особливо вихваляє Тацит — тепер, правда, доведено, що по части з агітаційно-моралізаторських побудок. Що-ж до Геродотового повідомлення про вавилонський звичай, щоб кожна жінка раз у житті віддалася чужинцеві в храмі Афродити, то це явище належить уже до царини релігійної чи сакральної проституції.

Із шлюбних звичаїв давні письменники згадують про своєрідний авкціон у венетських ілірійців і вавилонців, на якому продають найкращих дівчат, щоб за ці гроші справити посаг для бридких (Геродот). Jus primae noctis відзначив Геродот для адримахідів і насамонів.

Багатьом античним письменникам кинулось у вічі те своєрідне явище первісного суспільства, що зветься тепер „матріярхатом“. Геродот підкреслює, що лікійці звичайно називають себе по йменню матери, а не батька. До цієї-ж царини застосувати треба Антигонині слова (Sophocl. Antig., vv. 869 sq.) про незамінність утрати брата. У германців — оповідає Тацит — дядько з материного боку заступає їм батька. В іберів Страбон відзначує ознаки „гінекократії“: дочки дістають у спадок майно, одружуючися дістають від чоловіків віно, то-що. У кантабріїв (Страбон) був звичай, відомий у науці під назвою „кувади“ (чоловік імітує муки породілі).

Чимало даних знаходимо в творах давніх письменників про форми вітання, про звичаї підчас їди, сну, то-що у різних народів. Про обрізання згадують Геродот (Єгипет), Страбон. З деяким здивуванням відзначують давні письменники згірдливе відношення до ремісників і трудящого люду, що трапляється у багатьох „варварських“ племін: єгиптян, тракійців, скитів, персів, лідійців і в усіх „варварів“ узагалі — особливо в порівнянні до вояцького стану. Геродот вказує, що деякі професії (напр. пастухи свиней у Єгипті) оточені загальною погордою: вони можуть одружуватися тільки поміж собою, не мають права ходити до храмів.

Давні письменники звертали увагу на соціяльну структуру суспільства: Геродот каже, що єгиптяни розпадалися на 7 клас, а Аріян каже, що кастова система досягла найбільшого виявлення в Індії. Вони намагалися вже покласифікувати соціяльні організації (об'єднання), одрізняючи три організаційні форми: 1) родовий союз, заснований на шлюбі і кревному спорідненню (масагети, агатирси, насамони й ин.), 2) територіальні союзи чи товариства, засновані на спільному життю в даній окрузі (малоазійські йонійці) і 3) громадські об'єднання, засновані на договірній угоді окремих людських індивідів чи груп (греки, перси, то-що).

Чимало місця віддають грецькі й римські автори характеристиці різних правних і етичних норм та інститутів: клятві, договорам, побратимству, судочинству і т. д.

5. Ідеологія. Антична література має багато відомостів про релігію, науку й мистецтво давніх народів. Свідоцтва про первісні елементи в грецькій релігії, що заховалися в творах античних письменників, я зібрав у книжці: Культъ фетишей, растеній и животныхъ въ древней Греціи (Спб. 1913). Чимало даних дають давні автори про поклоніння небесним світилам (перси, лівійці, масагети в Геродота, германці в Цезаря), про культ предків (іседони, масагети, індуси в Геродота), про віру в переселення душ (єгиптяни, ґалли; уявління про вовкулаків у неврів у ІѴ кн. Геродота і т. д.). Цікаві свідоцтва про способи ворожіння та віщування (вербове пруття у скитів, жереби і знаменні прикмети у германців, іржання коней у персів, то-що) та про різні форми жертвоприношень. Безмірно цікаві спостереження над весільними й похоронними звичаями і греків та римлян, і инших народів.^[7]

II.

На порозі середньовічної етнографії ми зустрічаємося з цікавим і цінним твором, що належить відомому хроністові ѴІ віку, Йорданові чи Йорнандові, — з „Історією ґотів“ (De Gothorum origine etc.). З роду алан, Йорнанд здобув добру освіту і був спершу нотарем, а потім католицьким священиком. Із власних його слів видко, що, складаючи свою „Історію“, він користувався втраченим тепер твором з історії ґотів Касіодора. Йорнандів твір, написаний близько р. 550, цікавий для нас тим, що подає цінні етнографічні дані з доби великого переселення народів, для якого він узагалі чи не єдине джерело. Особливе значіння його „Історії“ полягає в тому, що він використовував твори ґотської народньої поезії, переказував саги германців, їх давні пісні, їх героїчні поеми.

Три риси характеризують Йорнандів твір: 1) тенденційність, 2) компілятивність і 3) перевага воєнного елементу в викладі. Йорнанд намагається всіма способами звеличати ґотів. Навпаки, гунів малює він у як-найтемнішому, негативному світлі. Йорнанд спирається на цілу низку джерел, і, користуючись ними, він не виявляє критичного до них відношення і з двох версій приймає тільки ту, котра відповідає його національним симпатіям. Навряд чи можна визнати за справедливу гадку Пальмана, що обвинувачує Йорнанда в плагіяті, в затаєнні джерел. Йорнандові інтереси характеризуються крайньою однобічністю: захоплюючись самою тільки воєнною історією і з замилуванням малюючи руїнницькі інстинкти в ґотів, він цілковито ігнорує внутрішнє життя народу, його економічну і соціяльну структуру, його політичну організацію, його звичаї та вірування. Та проте твір його це одне з дорогоцінних джерел для вивчення народнього побуту й творчости германських племін за доби переселення народів.

Трохи пізніше жив дієписець франків — єп. Григорій Турський (540 — 594). Із його творів найважливіший — „Історія франків у 10 книгах“, що в ній він наводить низку національних переказів із історії франків.

До VIII в. належить діяльність Павла Діякона чи Варнефрида (720 — 800). У його „Історії лонгобардів“ (Historia Longobardorum), викладеній гарною, захватливою мовою, народні перекази чергуються з літописним оповіданням. Лонгобардів виводить він із Скандинавського півострова. Описуючи долю цього народу, Павло Діякон разом із тим дає опис цілої низки инших країн і народів, частенько мітичних. Дуже багато наводить він народніх переказів лонгобардів.

До цього самого віку належить діяльність св. Боніфатія, що вважається за апостола Німеччини (675 — 754). Історичне значіння мають його „Листи“.

Із хроністів пізнішої доби треба згадати про Тітмара Мерзебурзького (971 — 1018), про Адама Бременського (XI в.), що написав історію гамбурзької церкви, про Гельмольда, автора „Хроніки слов'ян“ (XII в.), про Саксона Граматика, що склав „Історію Данії“ (пом. 1204), про життєписи еп. Оттона Бамберзького (пом. 1139), про чеського літописця Козьму Празького (XII в.), про англо-латинського письменника Гервасія Тильберійського (XIII в.), про польського хроніста Яна Длугоша (XV в.), про Олафа Великого (XVI в.), про Симона Грунав (XVI в.) і т. д. Твори всіх оцих хроністів подають нерідко цінні дані.

Етнографічні знання проходять до Европи за понурої доби середньовіччя трьома шляхами (поминаючи твори хроністів і місіонерів): скандинавські вікінги, роблячи свої відважні наскоки на побережжя північних морів, нагромаджували багатий етнографічний матеріял; паломники, вибираючись до Св. Землі, приносили з собою відомості про далекі країни Сходу; візантійські історики, описуючи героїчну боротьбу своєї батьківщини проти ворогів, що насувалися звідусіль: проти арабів, персів, слов'ян, — подають нам цінні відомості про життя й побут цих народів.

Нашестя монголів дало новий імпульс етнографічній цікавості европейських учених. До Великої Татарії виряджають різні уряди низку посольств. Францисканець Плано Карпіні вибирається на весну 1245 р. через Україну, надволзькі степи, кочовища киргизів, Хівінське царство до ставки монгольського імператора над р. Орхоном. Свої спостереження записує він у вельми цікавому творі: Libellus historicus (моск. переклад проф. Малеїна, 1911). Голандський чернець Вільгельм Рубруквіс (чи Рюїсбрук) відбуває в 1253 р. свою подорож до монгольського хана через Крим, Україну, Сарай, Кавказ і Сибір, залишивши в своєму Itinerarium'i докладний і детальний опис України, Кавказу, Середньої Азії, Китаю, то-що.^[8]

Отже, шлях до Великої Татарії був відомий уже европейським ученим, коли наприкінці XIII в. (1271 — 1295) відбув свою славетну мандрівку до Монголії, до сина Чінгіз-хана венеціянець Марко Поло. Він вивчив монгольську мову й правдиво описав країну і звичаї різних народів. Назад повертався він через Кохінхіну, Суматру, Цейлон, Трапезунд і Царгород.

Всі оці твори визначаються на-прочуд дивною точністю етнографічних спостереженнів: отож, у Плано Карпіні ми знаходимо опис звичаю, відомого в сьогочасній науці під назвою „левірата“, Рубруквіс згадує про звичай фіктивного викрадання молодої, а Марко Поло описує звичай „кувади“ (як ужити сьогочасного етнографічного терміну), а також дуже поширений у первісних народів звичай віддавати гостеві свою дружину чи дочку (prostitution hospitalière) і т. д.

Багатющі етнографічні дані знаходимо ми в творах арабських письменників середньовіччя. Відомості їх поширювались від Еспанії до Середньої Азії, Індії й Китаю, від Центральної Европи до Північної й Східньої Африки. Арабський подорожній XIV в. ибн-Батута пробув 24 роки в безперервних подорожах по Єгипті, Сирії, Персії, Арабії, Занзібару, Малій Азії, Центральній Азії, Бухарі, Індії, Малайському Архіпелагу, Китаю, Еспанії й Сахарі. Із його попередників особливо прислужилися етнографії Массуді (X в.), ибн-Даста, ибн-Фадлан, що докладно, між иншим, описав слов'янські похоронні звичаї, Якут, автор монументального географічного словника, і т. д.

Настає доба великих відкриттів. Славетному Колумбові належить честь не тільки відкриття тропічної Америки (1492), але й першого етнографічного дослідження людности Канарських островів, Гвінейського побережжя й ин., а також організації дослідження життя й побуту індійців з Гаїті (він доручив каталонському ченцеві Fray Roman Pane збирати й записувати матеріяли). Васко де Гама об'їздить р. 1497 Африку й відкриває морський шлях до Індії. Еспанці бурхливим потоком сунули до Америки, португальці — до Африки, над Червоне море, над Перську затоку, до Індо-Китаю, до Японії, голандці — на Малайський архіпелаг, до берегів Африки, англійці — до Північної Америки. Економічна база цього могутнього колонізаторського руху, як одної із форм імперіялізму, ясна без дальших слів. Не зупинятимемось, за браком місця, докладніш на добі конквістадорів і на історії колоніяльної політики Европи в нововідкритих країнах і в Передній Азії. Важливо відзначити одне: в наслідок усіх цих подій европейські вчені опинилися віч-на-віч перед величезним етнографічним матеріялом, що зробив повний переворот у наукових поглядах тієї доби.

За нових часів нагромадження етнографічного матеріялу продовжувалося: досить згадати про подорож Джемса Кука в 1768 — 1779 рр., Лівінгстона, Стенлі (70-і рр. XIX в.), завоювання Сибіру й експедиції російських учених углиб Азії, подорожі Еренрайка, фон-ден-Штайнена, Т. Коха, надзвичайні археологічні відкриття, в царині давніх культур басейну Середземного моря, мехіканські розкопи, розшифрування єрогліфів, клинопису, хетських написів, вивчення фольклору сьогочасних культурних народів. Отак поволі нагромаджувавсь величезний етнографічний матеріял, що нагально вимагав розроблення. До історії наукового розроблення зібраного матеріялу ми тепер і перейдемо.

III.

ХѴІІІ-й вік це була доба, коли етнографія зародилася, як наука. Перші спроби покласифікувати спостереження над життям і побутом некультурних народів сягають, що-правда, ще першої половини XVII в., а термін „антропологія“, в розумінні окремої галузи знаття, виник ще значно раніш, р. 1501. Термін „етнографія“ трапляється вперше в „Етнографічному Альбомі“ (Ethnographische Bildergallerie), виданому в Нюренберзі р. 1791, і набуває ухилу в бік географії, а тимчасом термін „етнологія“ набувае ухилу в бік історії культури чи соціології. Слово „фольклор“ уперше запропонував англійський археолог Томс р. 1846-го на визначення комплексу народніх віруваннів і звичаїв, поезії, взагалі колективної народньої творчости й тієї науки, яка цю царину вивчає.

Першим більш-менш науковим напрямком у царині етнографії була так звана орієнталістична школа, що виводила всеньку мітологію і народні казки европейських народів із Сходу. Вона набуває швидко двох відмін: коли грецьку, римську, германську мітологію порівнювали з давньо-жидівською і фінікійською, то доводилося припускати, що грецькі боги були по суті людьми, історичними особами, обожуваними після смерти. Отак відновлено було вчення Евгемера. Коли-ж в европейських мітах добачали біблійне вчення, то доводилося, щоб їх пояснити, вдаватися до симболізму доби Відродження й гуманізму. Обидві ці течії зливаються в творах Гергарда Йоганна Фоса. Тут справедливо добачають зародки порівняної мітології.^[9]

Голандський філолог Г. Й. Фос (1577 — 1649) випустив у світ незадовго перед своєю смертю твір: De theologia gentili, Амстердам 1642, що являє собою без сумніву найвидатніший мітологічний твір XVII віку. У ньому, як в велетенському дзеркалі, відбилися всі сучасні йому наукові течії в даній царині. Він користується з лінгвістичних даних, порівнюючи грецькі ймення богів з біблійними, пояснює низку мітів евгемеристично, але, поряд з тим, убачає в багатьох божествах персоніфікацію сил і стихій природи, а иноді вдається й до філософського тлумачення мітології. В основу своєї системи він кладе постулат первісного боговідкриття.

За Фосом багато де-в-чому, особливо-ж в евгемеризмі і в етимологізації, ішов француз Самюель Бошар (1569 — 1667). Ще далі в тому намаганні віднайти єдине джерело всіх релігій іде езуїт Атанасій Кірхер (1602 — 1680). Випадково примушений взятися за видання коптсько-арабського словника, він надумавсь вивчити египетську релігію і вирішив, що всі поганські релігії, серед них і американські, походять з Єгипту. Друга особливість його поглядів — це принцип еманації всесвіту з Єдиного (Oedipus Aegyptiacus etc. 1652 — 54).

За другий більш-менш великий напрямок в етнографії треба визнати романтичну течію з характерною для неї ідеалізацією первісної людини. За найранішого представника цього напрямку вважати можна езуїта Жозефа Франца Лафіто (Lafiteau), що жив од 1670 до 1740 р. Він пробув довший час у Канаді і, як перші місіонери, вражений був подібністю між грецько-римськими й індійськими обрядами і уявліннями. Своїй книжці він дав заголовок: Moeurs des sauvages américains comparés aux moeurs des premiers temps (Звичаї американських дикунів, порівнюючи з звичаями давніх часів), Париж 1724. Це — перша в історії етнографії спроба притягти, щоб пояснити античну релігію, вірування й обряди сучасних некультурних народів. Уже на самому початку свого твору заявляє Лафіто, що він не вважає за можливе обмежитися самим тільки описом побуту примітивних народів, але й намагається шляхом аналогій і паралелей з'ясувати хід еволюції людської культури. Попереджуючи сьогочасний науковий напрямок Ланга, Фрезера й ин., він бачить у звичаях некультурних народів ключ до зрозуміння звичаїв класичної давнини. Оцю порівняну методу поширює Лафіто і на христіянську релігію. Він полемізує проти поширеного під той час погляду, ніби всі поганські релігії запозичені з юдейської. Він спитується простежити зародження релігії ще за дальшої доби, ніж Мусієве законодавство. Він висловлює здогад, що найдавніші осельники Греччини, пелазги й гелліни, переселилися до Америки і що первісна їх релігія, дана нашим предкам з неба, була монотеїстична. З бігом часу монотеїзм цей перекрутили; він змінився, бо чиста істина богопізнання могла бути дана людям тільки в симболах, а симболи ції, як за таємний змисл їх забулись, перестали бути зрозумілі людськості, і вона почала вигадувати, щоб пояснювати незрозумілі їй симболи, усякі перекази й алегорії. Отак, 80 ще років перед Крайцером, давав Лафіто таке саме поясніння процесу затемніння первісної чистої віри наших предків, яке ми знаходимо в цього німецького вченого. Лафіто перший на багато років перед Морганом прирівнював груповий шлюб і матріярхальну організацію споріднення в північно-американських племін з свідоцтвами Геродота про лікійців, що називали себе по йменню матери; він порівнював весільні звичаї римлян і червоношкурих, запровадив до етнографічної термінології слово „кувада“. Не менш важлива й друга особливість у творі Лафіто — у нього немає сліпої й зарозумілої погорди до червоношкурих, що характеризує багатьох дослідників навіть пізнішого часу.

Ідеалізація первісної людини була взагалі властива філософії XVIII в. Незавдоволення з тодішніх форм суспільного життя приводило інтелігенцію до ідеалізації первісного стану людськости, далекої від культури й техніки. Дефо дав у своєму Робінзоні Крузо образ героя, що відроджується морально від зносин з природою і первісними людьми віддалік цивілізованого суспільства. Містріс Бен у своєму романі „Уруноко“ виставила тубільців південної Америки як найкращих із людей. Р. 1721-го Деліль вивів у комедії дикуна Арлекіна, що прибув звідкись до Франції і в своїй наївності їдко глузує з її цивілізації. Найтиповіші представники отакого ідилічного погляду на первісне життя людськости — це Русо, Форстер, Шамісо, Шатобріян.

Славетний женевський письменник і філософ Жан Жак Русо (1712 — 1778) сміливими рисами змальовує в своїх „Розправі проти наук і мистецтв“, „Розправі про походження нерівности“ та в „Суспільному договорі“ життя первісної людини за тих часів, як не було ще приватної власности й суспільної організації і як люди жили щасливим тихомирним життям. Як-же це сталося, що первісне блаженство змінилося на безвідрадісне існування сьогочасних людей? Перший фатальний ступінь до цього, це було — каже Русо — відмовлення від індивідуальної праці і перехід до суспільного життя. Другий фатальний ступінь — це заведення приватної власности на землю. В наслідок цього на первісно безтурботну людину звалилися всякі біди, війни, насильство, рабство.

Отакого самого ідилічного погляду на життя первісних людей притримувавсь німецький натураліст і подорожній Йоган Райнгольд Форстер (1729 — 1798). Цікаво відзначити, що оцей Форстер в 1756 р. вибрався, за дорученням од московського уряду, на Волгу дослідити побут тамтешніх колоністів, а після того розробляв, укупі з иншими вченими й правниками, у Петербурзі кодекс законів для колоністів. Р. 1766 він переселюється до Англії, товаришить славетному Джемсові Кукові в його другому плаванні навколо світу, а після того попадає в великі злидні, ба навіть опиняється за борги у в'язниці. Р. 1780 здобуває він професуру в Галле (Німеччина). Фактичний матеріял, що його подає Форстер, ґрунтуючися на власних спостереженнях, дуже цінний і цілком певний. Що-ж-до теоретичних його поглядів, то тут можна відзначити, що він надавав ваги, поруч підсоння, і психологічному факторові в витворенні народнього характеру. Культуру й саму навіть людність Тихого океану виводив він із Східньої Азії. Цікаво, що Форстер уже здогадувавсь про біогенетичний закон, тоб-то про закон збігу розвитку індивіда й роду.

Шамісо, німецький поет і природник (1781 — 1838), узяв р. 1815 участь у мандрівці навколо світу на кораблі „Рюрик“, що її улаштував за дорученням од московського уряду гр. Рум'янцев. Шамісо протягом трьох років об'їхав африканські острови, Південну Америку, частину Сибіру, Північну Америку, Полінезію й ин. Всі свої спостереження опублікував він р. 1836 незадовго перед смертю. Як і Лафіто та Форстер, відкидає він усі обвинувачення, що сипалися на первісні народи, й особливо обороняє полінезійців.

Славетний французький письменник і політичний діяч Ф. О. Шатобріян (1768 — 1848) стоїть ніби на межі між старим романтичним напрямком, що ідеалізував первісну людину, і новою школою, що намагається тверезо глянути на справу і науково, цілком об'єктивно висвітлити проблеми етнографії. В Шатобріянових поглядах ясно почувається перехід до цього другого періоду, коли вчені намагалися вже розглядати первісні народи в загальних рамках усієї людськости в культурно-історичному (Віко, Монтеск'є, Вольтер, де-Брос, Кондорсе, Бокль й ин.) чи філософському (Гердер, Шіллер) освітленні.

За основоположника культурно-історичного напрямку вважати можна італійського вченого Віко (1668 — 1744). Це був один із найвидатніших мислителів XVIII віку, що на багато випередив свій вік і стояв самітно серед своїх сучасників. Його вважають за основоположника філософії історії, а Альфред Ляйхт зве його основоположником психології народів (Völkerpsychologie). Найвидатніший твір Віко це його „Нова наука“, точніш —„Принципи нової науки в рамцях загальної природи народів“ (Principi di una scienza nuova intorno alla comune natura delle nazioni, 1726), — книжка, що відзначається блискучим розумом, сміливістю й оригінальністю думки. Він перший проголосив таку популярну в наші дні теорію циклів в історичному процесі. Усі народи проходять однакову життьову путь, і всесвітня історія являє собою вічний круговорот тих самих з'явищ (corsi e ricorsi). Віко був перший історик, котрий мислив соціяльно. Він ясно й чітко зформулував на багато років перед Гердером ідею одности культури даного суспільства: розвиток мови, релігії і права становлять — каже Віко — нерозривну цілість. Його вчення про універсальний дух народів (senso comune del genere umano, come una certa mente umana delle nazioni) попереджує теорію німецьких етнологів про Volksgeist.^[10] Уся сьогочасна філософія і методологія історії веде свій початок від Віко: в історичній критиці він з'явився попередником Ф. А. Вольфа (гомерівське питання) і Нібура (критика джерел). Цікаві погляди Віко на хід розвою людськости. Він припускає чотири послідовні етапи еволюції. На першій стадії ми спостерегаємо обожування околичної природи: всяке сприйняття є злиттям об'єктивного й суб'єктивного елементу, а що в первісної людини цей другий переважає, то вона повинна була проіціювати свою іманентну споконвіку їй властиву богосвідомість у зовнішній світ; так сліпуча блискавка представляється їй в образі Зевса, а море — в образі Посейдона, і т. д. На другій стадії розвитку людина починає підкоряти собі природу, зміняти її вигляд. Сили природи, що зробилися їй необхідними, мисляться як божества: вогонь — в образі Гефеста, посів — Сатурна, нива — Деметри, то-що. Обличчя раніших божеств міняються, їхні компетенції поширюються: Посейдон робиться богом мореплавства. Третя стадія збігається з ускладненням соціяльного й політичного життя народу: божества обертаються в відбитки соціяльних з'явищ, політичних установ і окремих партій. Юнона стає покровителькою шлюбу, Діяна — санітарно-медичної справи і т. д. Особливо підкреслює Віко ролю класової боротьби, що відбивається в мітології греків та римлян. Нарешті, на четвертому ступені розвитку боги цілковито очоловічуються, втрачаючи свій алегоричний характер, і приводяться в повну єрархічну систему. Отже, релігія — каже Віко — є наслідок діяння трьох факторів: 1) закладеного в свідомості людини уявління про божество, ідеї вічної істини, 2) творчої фантазії і 3) страху перед грізними стихіями природи. Оцей останній погляд ріднить Віко з Лукрецієм та з раціоналістами XVIII віку.

Значіння Монтеск'є (1689 — 1755), автора „Духа законів“ (1748) в етнографії й історії культури полягає ось у чому: 1) він проголосив ідею загальних законів розвитку суспільства, 2) поставив питання про стосунок людини й природи до оточення і 3) спробував змалювати характер первісної людини. Дефініцію поняття „закон“ Монтеск'є запозичує в англійського філософа Кларка: закон — це постійне відношення поміж певними явищами, що випливає з природи цих явищ. Розглядаючи докладно найрізноманітніші категорії законів: державних, судових, релігійних, економічних, моральних і ин., він намагається встановити низку узагальнень, і в цьому його велика заслуга перед історією культури й соціологією, хоч узагальнення ці здебільша силувані й штучні. Такий, напр., закон його, що ніби єдинодержавство найчастіше трапляється в країнах плодючих, а розділ влади поміж багатьма — в країнах неродючих. Або знов инший закон, що природнім наслідком розвитку торгівлі є нахил до мирної політики. Але, нехай які поквапні такі узагальнення, все-ж вони відограли не аби-яку ролю в історії наукової думки, бо поклали початок індуктивній методі в історії, підведенню фактів під загальні закони.

Оці постійні відношення відмінюються відповідно до тих умов, серед яких живуть люди: фізичних властивостів країни, її географічного становища, способу життя людности, ступеня політичної свободи, релігії людности, торгівлі, звичаїв та обичаїв. І в цій царині узагальнення Монтеск'є надто сміливі й категоричні. Отож, він пояснює непорушність в релігійних віруваннях, звичаях і політичних установах у східніх народів тим, що гаряче підсоння впливає на людей, послаблюючи їх. Він упевняє, що через кліматичні причини Азії властивіша полігамія (багатоженство), а Европі моногамія (одноженство). Навіть рабство виводить він із послабного впливу спеки, яка настільки схиляє людину до лінощів, що тільки насильство й жорстокий примус можуть приневолити людей до праці. „В Азії — пише Монтеск'є — завсіди були можливі великі монархії, в Европі вони не могли довго втриматися“. А це він знову-таки пояснює географічними умовами Азії: розлогістю східніх степів, відсутністю природніх кордонів, необхідністю деспотичної влади, що без неї неминуче виявилась-би відосередня сила різноплемінних частин держави. Але, поруч з тим, Монтеск'є спитується звязати неможливість утворити в Европі деспотії з економічними чинниками (відплив золота й срібла з Еспанії до країн хліборобських і промислових призвів до занепаду еспанський деспотизм).

Монтеск'є намагається збагнути характер первісної людини й намалювати „природній стан“ людськости, як найнижчий ступінь культури, що характеризується властивостями передісторичної людини: страхом за себе як істоту слабу, почуттям голоду, половим потягом і потребою жити в гурті собі подібних. Він полемізує з Гобсом, що твердив, ніби первісне людство перебувало в стані загальної війни (bellum omnium contra omnes), і доводить, що війни з'явилися аж тоді, як люди пооб'єднувалися у соціяльні групи.

Із творів Вольтера (1694 — 1778) найцікавіший для нас „Нарис про звичаї й дух народів“ (Essai sur les moeurs et l'esprit des peuples). Тут славетний письменник намагається змалювати картину розвитку всієї людськости залежно від впливу племінних особливостів і релігійно-моральних ученнів на прогрес. Він з однаковим запалом відкидає і клерикальне поясніння ходу всесвітньої історії (що панувало за його часів), і однобоку увагу до самих тільки зовнішніх подій: воєн, битв, змін урядів, хронологічних деталів і настоює на широкому вивченні всієї розумової діяльности людськости, боротьби народів за свої права і т. д. У розумінні первісної культури Вольтер різко розходиться з представниками романтичного напрямку і відкидає іх погляд на первісну добу, як ідеально щасливий час, коли з людини був бродячий самітник. У своїх соціологічних поглядах Вольтер частенько випереджує досягнення пізніших учених. Отож, він висуває ідею про те, що етапи в розумовому розвиткові людськости загальні. Випереджуючи твори Тейлора, Спенсера, Ліперта, він підкреслює значіння снів і привидів у процесі виникнення ідеї душі. Задовго перед новітньою соціологією він доводить, що люди з самісінького початку об'єднувалися в соціяльні групи. Нарешті, до Вольтерових заслуг зарахувати треба й те, що він уперше запровадив до матеріялу історії культури Китай, досі сливе невідомий европейській науці.

Французький історик де-Брос (1709 — 1777), що перший назвав нововідкриту землю Австралією, а суміжні острови — Полінезією, відомий своїм твором про культ фетишів: Du culte des dieux fétiches 1760 й ин. Він увів у літературу термін „фетишизм“, розуміючи під ним мало не всі предмети релігійного поклоніння: дерево, гору, море, лев'ячий хвіст, голиш, мушлю, квітку, тварини, шматок якоря, то-що, причому дивився на цей культ, як на свідоме поклоніння самим предметам, а не тим духовним силам, що живуть у них. В основі його книжки лежить порівняна метода — це видко вже з самого заголовка книжки (повного): „Культ богів-фетишів, або паралелі поміж давньою релігією Єгипту і сьогочасною релігією муринів“.^[11]

Відомий французький політичний діяч (жирондист), філософ і історик Кондорсе (1743 — 1794), учасник славетної „Французької Енциклопедії“, у своему творі „Esquisse d'un tableau historique des progrès de l'esprit humain“ (1795) сміливими рисами малює картину, як культурно розвивалася людськість. Первісною зерниною соціяльного розвитку була родина. Необхідність обороняти спільні інтереси виклика́ла що-раз тісніше об'єднання, консолідацію всіх одноплемінників у союзи. Кочове життя поволі зміняється хліборобським, на основі первісного родового устрою виникає суспільна диференціяція, з'являється рабство, приватна власність і т. д. В цій еволюції людської громади Кондорсе головне місце віддає ґрунтові і підсонню країни та характерові раси.

Ф. Г. Клем (1802 — 1867) випустив р. 1843 монументальну „Загальну історію культури людськости“ у 10 томах. Відкинувши політичну, національну, географічну й хронологічну точку погляду в угрупуванні матеріялу, він вивчає не держави, не народи, не країни чи епохи, а розглядає усеньку людськість як один суцільний організм і малює всебічну картину розвитку культури, починаючи від напівтваринного стану людськости до розпаду її на органічні народні групи, порівнюючи найрізноманітніші народи й епохи давнього й нового світу.

Славетний англійський історик Бокль (1822 — 1862), автор „Історії цивілізації в Англії“ (History of civilisation in England, 1858 — 1861), намагавсь зробити історію наукою в справжньому цього слова розумінню, надавши їй точности природознавства, встановити загальні закони розвитку людськости, залишаючись на строго фактичному ґрунті й оперуючи методами і даними статистики, політичної економії, історії, географії і народознавства. Як гадає Бокль, історією розвитку людськости керують такі самі непорушні закони, які панують у фізичному світі. Рішуче відкидаючи вплив раси на культуру, Бокль приводить весь розвиток цивілізації до чотирьох моментів: підсоння, ґрунту, поживи, загального характеру природи. Але-ж не тільки природа впливає на людину, ба й людина, її розум (mental causes) впливають на природу і на прогрес. Взаємодіянням оцих двох факторів і визначується історія людськости.

Ми бачимо, таким чином, що історична школа намагалася зробити етнографію основою філософії історії, включивши первісні народи в круг єдиної людськости, що розвивається за загальними законами. Ще більшою мірою намагається витворити всеосяжну концепцію культурного розвитку людськости філософський напрямок, що за головних його представників Гердер і Шіллер.

І. Г. Гердер, німецький учений, філософ і поет (1744 — 1803), у своєму творі „Ideen zur Philosophie der Geschichte der Menschheit“ (1784 — 1791) доводить, що історія культури це є повільний розвиток в людськости ідеї гуманности, взаємодопомоги й любови: в цьому — основа одности цивілізації. Він протестує проти Гобсового і його послідовників твердження про те, що первісна епоха це була доба загальної жорстокої боротьби. Із окремих Гердерових думок заслуговує згадки його погляд на Біблію, як на такий самий пам'ятник народньої поезії, як і Іліяда та Одисея. Мусій для нього — такий самий національний жидівський герой, як і Ахіл та Одисей — герої грецького народу. Він був одним із основоположників науки порівняного мовознавства, вказавши ще перед Шлегелем і Боппом на необхідність притягти для дослідження европейських мов мову санскритську. Він є до певної міри провозвісником етнографічного освітлення історії культури.

В протилежність до оцих широких філософських побудувань, географічний напрямок залишається на строго фактичному ґрунті. Він намагається вивчити взаємодіяння між людиною й околичнім географічним оточенням, дослідити особливості розподілу людськости по земній поверхні і вплив цієї на міграцію і культурний розвиток народів.

Найвидатніше місце в історії географічного напрямку посідає берлінський професор Карло Ріттер (1779 — 1859). Він намагається реформувати географічну науку, розширити її рамці, включивши в неї, окрім дослідження земної поверхні, ще й культурно-історичний елемент, наскільки він визначується природніми умовами країни. Недурно він свій багатотомовий твір називає: „Землезнавство в відношенні до природи й історії людини“ (Erdkunde im Verhältnis zur Natur u. zur Geschichte d. Menschen, 1817). Ріттер бачив у земній корі щось живе, в окремих землях — немов-би живі організми, яскраву індивідуальність з властивими кожній із них характерними познаками. Ці познаки виявляються в зарисах берегової лінії, в формах рельєфа, підсонні, флорі й фавні, а також залежній від цих факторів культурі. Ріттерові погляди викликали різку опозицію серед географів, особливо з боку професора страсбурзького університету Герланда.

Другий представник цього напрямку це Ф. Кап (1845), що й собі обороняв необхідність географічного освітлення історії. Він уводить новий термін „культурна географія“ (Culturgeographie) і розуміє під ним динаміку культури в просторі (Raumcultur) і в часі (Zeitcultur). Всі народи мусять пройти, на його думку, через чотири ступені господарства: мисливський, пастуший, хліборобський і торговельний.

Від часу Ріттера веде свій початок боротьба двох поглядів на суть і завдання географії. З самого Ріттера був „страбоніст“, тоб-то він визнавав, що в географічній науці є двоє елементів: фізично-біологічний і соціяльно-антропологічний. На цю точку погляду стали: в Англії Freshfield Keltie, Mackinder, у Франції — Елізе Реклю, Вів'єн де сен Мартен, Лавасер. Навпаки, Олександер фон-Гумбольдт — це основоположник „телуризма“, тоб-то вужчого розуміння завдань географії, як науки про земну поверхню. Такого самого погляду притримувались пізніше Пешель, Герланд і ин. Спробу погодити обидва напрямки ми знаходимо, між иншим, у Ріхтгофена.

Елізе Реклю — славетний географ і політичний діяч Франції, намагався провести в своїх творах межу між впливом природніх умов, тоб-то географічного оточення, і народнього характеру на розвиток культури. Новіша географія вводить у науку поняття про культурні краєвиди, тоб-то про синтезу людської праці і зовнішньої природи. Про Фр. Ратцеля буде далі.

Перша спроба систематично розділити людськість належить славетному шведському натуралістові, Карлові Ліннеєві, що дав у своїй „Systema naturae“ огляд і класифікацію людських рас. Од цього моменту веде свій початок антропологічний напрямок в етнографії, що характеризується ухилом у бік тілесних, чи, як звикли говорити, „соматичних“ особливостів людських рас. Ліннеєву систему можна схематично подати в отакому вигляді:

			H. ferus
	Homo		H. americanus
		H. troglodytes	H. europaeus
Primates	Simia	H. sapiens	H. asiaticus
	Lemur		H. afer
	Vespertilio		H. monstruosus

Головний ґандж Ліннеєвої класифікації — це поплутання принципів — антропологічного (соматичного), етнографічного й психічного.

Значний прогрес, порівнюючи до Ліннеєвої системи, являє класифікація гетінгенського професора зоології Еркслебена, викладена у його творі: „Systema regni animalium. I. Mammalia“, Lipsiae, 1777. Він звертає увагу виключно на соматичні (тілесні) познаки:

Раси	Зріст	Колір шкури	Форма обличчя	Очі	Ніс	Губи
1. Лапландці . . .	низький	білий	широке, безбороде	маленькі глибокі	малий тупий	товсті
2. Татари . . . .	середній	оливково- брунатний	„ „	„ „	„ „
3. Азіяти . . . .	„	жовтий	„ „	„ „	приплюснутий	товсті
4. Европейці . . .	„	білий	овальне	блакитні чи карі	прямий	тонкі
5. Африканці . . .	високий	чорний		чорні й зелені	плаский	віддуті
6. Американці . .	середній	червоний	низький лоб	чорні	орлиний

Блюменбах, наприкінці XVIII в., запропонував отакий поділ людськости на раси:

1. кавказька раса — європейці (окрім фінів), західні азіяти (семіти), північні африканці,

2. монгольська раса — решта Азії (виключаючи фінів і малайців),

3. етіопська раса — Африка (за винятком північної),

4. американська раса — американці-тубільці (окрім ескімосів),

5. малайці.

Довільність отих антропологічних класифікацій явна з тієї різноманітности, яка в них панує: Вірей приймає лиш дві раси: ортогнатичну і прогнатичну, Кюв'є — три раси, Геккель — одинадцять, Фр. Міллер — дванадцять, Мортон — двадцять дві, а Денікер нараховує аж тридцять типів. Фр. Міллер кладе в основу свого поділу структуру волосся, Серджі — форму черепа (еліпсоїдна, яйцювата, клинувата) і т. д.

Инші великі представники антропологічного напрямку — це Прітчард, Рудольф Вірхов, Топінар, Каспарі й ин.

Виникненню археологічного ухилу в історії культури сприяли три великі відкриття в царині передісторичної цивілізації: 1) кухонні рештки, 2) будівлі на палях, 3) рештки дилювіяльного періоду. Кухонні покидьки (Kjökkenmöddinger) вперше знайдено в Данії р. 1848-го і тоді-ж-таки дослідила їх Данська Академія Наук в особі її представників Стенструпа, Форхгаммера і Ворсо. Згодом їх знайдено ще в Ірландії, Шотландії, Сардинії, Франції, Португалії, Америці й Азії. Оці купи сміття з величезної кількости мушель, кісток оленя, кабана, собаки, птахів, то-що важливі були для відтворення картини життя передісторичної людини та для вироблення наукової методології в цій царині. Року 1853 на березі Цюрихського озера в Швайцарії знайдено рештки пальових селищ: зима того року була надто холодна й суха і рівень води в озерах швайцарських дуже понизивсь, а через це й відкрито сліди пальових будівель на Цюрихському озері. Згодом виявилось, що зона поширення будівель на палях дуже простора: вона захоплює Швайцарію, Савойю, Вюртемберг, Баварію, Австрію, Північну Італію, північно-західню Боснію, частину Африки, Зондські острови, північні області південної Америки і т. д. Нарешті, розвоєві археологічного напрямку багато сприяли знахідки решток передісторичної культури дилювіяльного періоду, що їх зробив французький археолог Буше де-Перт р. 1863 у каменярнях Мулен-Кіньйон біля Аббевіля (департ. Соми) і цим завдано удар теорії Кюв'є й забезпечено перемогу вченню Ляйєля.

Культурно-історичний матеріял, що його археологи винесли із надр землі на поверхню, досяг поволі такого великого розміру, аж виникла необхідність у ньому розібратися, розділити його на групи, покласифікувати його. Найпростіша із схем, що належить данським ученим Томсенові і Ворсові (кам'яний, брондзовий і залізний вік), не могла вже завдовольнити наукових вимог і тепер найбільшої популярности набула схема французького археолога Габр. Мортілье (див. табл. на стор. 33).

Із пізніших представників археологічного напрямку можна назвати Гернеса, Обермаєра, Дешелета, О. Монтеліуса, Вільке, Губерта Шмідта, Шухардта й ин.

Лінгвістичний ухил в етнографії виявляється в вивчанні мов малокультурних народів, у цікавості до питань походження й розвитку людської мови, а також у застосуванні мовних даних до відтворення первісної культури (лінгвістична палеонтологія). Подані в різних дослідників класифікації мов розбити можна на три групи: 1) морфологічні —

ВІКИ	ПЕРІОДИ	ЕПОХИ
Кам'яний	Еолітичний	1. Тенейська
	Еолітичний	2. Пюікурнійська
	Палеолітичний	3. Шельська
		4. Ашельська
		5. Мустьерська
		6. Солютрейська
		7. Мадленська
		(8. Тураська)
	Неолітичний	(9. Тарденуазька)
	Неолітичний	10. Робенгавзенська
Брондзовий	Циганський	11. Морзька
Брондзовий	Циганський	12. Лариодська
Залізний	Галатський	13. Гальштатська
		14. Мариська
		(15. Беврейська)
	Римський	16. Люгдюньєнська
	Римський	17. Шандоленська
	Меровінгський	18. Вабенська

на підставі будови мови, 2) психологічні — на підставі відношення мови до думання і 3) генеалогічні — на підставі споріднення і спільности походження. З погляду структури чи форми мови давно вже намічено три основні типи: 1) ізолюючі мови (схема R + R₁ + R₂…), 2) аглютинативні мови (схема pp, R_ss,…), і 3) флективні мови (схема R^z, p R^z s…).^[12] Гіпотезу про послідовну зміну цих типів в історії розвитку кожної мови сьогочасна наука відкинула. На відношенні мови до думання засновується психологічна класифікація мов, що виходить не-з будови окремих слів, а із структури цілих речень (Штайнталь і Лацарус). З генетичного погляду мови групуються в родини: індо-европейську, семітичну, угро-фінську, урало-алтайську й т. д.

В питанні про походження мови наука висунула три теорії: ономатопеїчну (вона вважає, що мова повстала із звуконаслідувань), емоційну (мова виникла з окликів) і еволюційну (мова розвинулася з виразистих рухів). Прихильниками першого погляду були Гердер і В. Гумбольдт, другого — Русо, Ґайгер, третього — В. Вундт. У питанні про розвій мов висунуті були: теорія родословного дерева (Шляйхер), теорія хвиль (Йоган Шмідт) і теорія діялектів (А. Мейє). Останніми часами Н. Я. Марр висунув теорію схрещування мов.

За допомогою порівняння слів у споріднених мовах одтворюється картина первісної культури даних народів. Початок цьому напрямкові поклав А. Кун (1845) і Як. Грім (1848). Методу, якою він користується, запозичено з порівняного мовознавства: із подібности слів на визначення того чи иншого поняття в споріднених мовах робили висновок про те, що за тієї доби, коли ще ці народи (індо-европейські, семітичні, то-що) жили спільним життям, те поняття, яке дане слово визначувало, вже було відоме. Пікте (1859 — 1863) зробив першу спробу дати суцільний нарис культури індо-европейського періоду, а по його слідах пішли Юсті, Ген, Шрадер, Мух, Косинна, Файст й ин. Але вони вже притягають до досліду й археологічні дані.

Але найбільшим і найплодотвірнішим напрямком для розвитку етнографії був напрямок соціологічний, що висуває на перший план закони розвитку людської громади. Намагаючись вирватися із хаосу окремих конкретних фактів, наукова думка пробує встановити загальні закони соціяльної еволюції.

Значіння Огюста Конта полягає в тому, що він заснував науку про суспільство й закони його розвитку, вніс ідею закономірности й еволюційний погляд у соціологію, вимагав застосовувати точні методи досліду зокрема — порівняно-історичну методу. Всю історію людськости ділить він на три стадії: 1) теологічну (персоніфікація сил і предметів природи, панування релігійної думки), 2) метафізичну (абстрактне мислення, панування філософії) і 3) позитивну (запанування науки). Перша стадія своєю чергою розпадається на три періоди або фази: 1) фетишизм або одухотворення природи, множність невизначена, 2) політеїзм чи ідея божества, долі, множність визначена, 3) монотеїзм. Цим періодам відповідають така чи инакша структура суспільства й політичний устрій: на теологічній стадії розвитку світська влада належить військовому станові, а духовна — жерцям; на метафізичній — світська влада перебуває в руках юристів і державних діячів, духовна — в руках мислителів, літератів, учених; третя стадія — це суспільство майбутнього.

Перейняття соціологічного принципу до історії культури дало життя чотирьом напрямкам: 1) органічній теорії суспільства, 2) дарвіністичному напрямку в соціології, 3) психологічному напрямку і 4) економічному матеріялізмові, чи марксизмові.

Вже Конт висловлював думку, що на суспільство треба дивитися як на свого роду організм. Та найвидатнішим представником органічної теорії суспільства був Герберт Спенсер (1820 — 1903). Його „Основи соціології“ (Principles of Sociology, 1876 — 1896) — синтетичне оброблення величезної маси етнографічного, археологічного й історичного матеріялу з порівняної й еволюційної точки погляду. Спенсер виходить із загальних законів світу: 1) вічности матерії й енергії, 2) принципу еволюції. Ця остання виявляється в трьох процесах: 1) концентрації чи інтеграції, 2) диференціяції і 3) зростанні означености. Він проводить аналогію між суспільством і організмом, їх будовою і розвитком. Ріст тварини й рослини заснований на концентрації тих елементів, що входять до складу оточення; ріст соціяльного організму теж являє собою послідовну концентрацію невеличких володінь у великі феодальні держави і далі в королівства й імперії; властива всьому органічному світові диференціяція спостерегається і в соціології (виділення окремих родів мистецтва з одного спільного коріння); наростання означености в історії мистецтва можна ілюструвати переходом від крем'яного знаряддя до мікроскопа, перетворенням грубого ідола в художню статую, чародійних казок у реалістичну белетристику. Але Спенсер не заперечує рис відмінности між організмом тварини і суспільства: 1) всі частини в тварини утворюють одну конкретну цілість, всі-ж частини суспільства — одну роздільну цілість, 2) у суспільстві немає того, що відповідало-б „чуттєвищу“ тваринного організму: в індивідуальному організмі свідомість сконцентрована в одній невеличкій частині, а в соціяльному організмі розлита вона по всьому його агрегату, властива всім його одиницям. Розвиток суспільства й культури розуміє Спенсер значною мірою як психологічний процес поступінного поглиблення між унутрішнім життям і оточенням, росту відтворення й віддалення від первісної рефлекторної діяльности, і в „Основах соціології“ він користується не стільки біологічними аналогіями, скільки багатими даними порівняного дослідження історії й етнографічного матеріялу.

Спираючися на твори Ернеста Геккеля, П. Ф. Лілієнфельд-Тоаль (1829 — 1903) намагається встановити соціяльно-ембріологічний ( — біогенетичний) закон у своїй книжці „Гадки про соціяльну науку майбутнього“ (Gedanken über die Soziologie der Zukunft, 1873). Карло Шефле у своєму творі „Bau und Leben des sozialen Körpers“, 1875 — 1878, поруч біологічних чинчиків у житті суспільства (закон природнього добору, пристосування, спадковости, випирання нижчих форм вищими, то-що), визнає існування економічних, соціяльних і психологічних впливів.

Близько до розгляненої оце школи стоїть дарвіністичний напрямок в етнографії, що намагається з'ясувати суспільний розвиток із самих факторів боротьби за існування, природнього добору, то-що. Одним із перших учених, що намагавсь застосувати Дарвінове вчення до нашої царини, — це був німецький лінгвіст Август Шляйхер (1821 — 1868). Великий прихильник природничих наук, надто-ж ботаніки, він односив і мовознавство до природничих наук, уважаючи мову за такий самий організм, якими є, наприклад, тварини й рослини. Під Геккелевим впливом переносив він до мовознавства цілком тільки-що витворену Дарвінову теорію походження видів. З цього погляду відомі його твори: Die Darwinische Theorie und Sprachwissenschaft, 1863 та доповнення до неї: Ueber die Bedeutung der Sprache für die Naturgeschichte des Menschen, 1865.

Значно більшу звернули на себе увагу праці Клеманс Ройє (Royer) (народ. 1830 р., з 1859 р. професор філософії в Лозанні). Перекладачка славетного Дарвінового твору „Походження видів“, вона доводила в своїй праці: Origine de l'homme et des sociétés, 1869, що всю історію пояснити можна принципами Дарвінової теорії.

У такому напрямку — що-правда з дуже неоднаковими відтінками — намагалися застосувати принцип дарвінізму до історії й соціології Еккер, Гельвальд, Winwood Read, Trezza, Bagehot й ин. Найбільшу вагу мають праці англійського економіста й публіциста Беджгота (Bagehot, 1826 — 1877). У своїй книжці Physics and Politics 1873 (рос. переклад Спб. 1874) він застосував Дарвінову теорію про природній добір і спадковість до питання про походження державних організацій.

Третю форму соціологічного напрямку в етнографії можна назвати колективно-психологічною. За основоположника її вважають Штайнталя й Лацаруса, що видавали з 1860 до 1890 р. журнал, присвячений народній психології й мовознавству (Zeitschrift für Völkerpsychologie). У цьому журналі брали участь найкращі сили науки й філософії того часу: філологи — Тоблер, Пот, Містеллі, Дельбрюк, філософи — Коген, Зімель, юрист Лабанд, етнологи — Герланд і ин., історики письменства — А. Бізе й ин.

Г. Штайнталь (1823 — 1899), професор берлінського університету, в розробленні загального мовознавства сходився з Вільгельмом Гумбольдтом і був основоположником психологічного погляду на мову и її історію. У нас вплив його найсильніш виявився на славетному лінгвісті, О. О. Потебні. В історії культури Штайнталь виходив із гербартівського поняття про аперцепцію, як процес засвоєння нових уявлінь давніми, великими масами уявлінь, котрі вже були в свідомості. Характерну рису мітологічного уявління він бачить у тому, що в такому уявлінні зміст відчуття якогось природнього явища (зоря) асоціюється з звичними, домінуючими уявліннями (червоність стікаючої крови) — звідсіля міт про сонце, як про героя, що вмирає і сходить кров'ю. Отже, з Штайнталя є основоположник так званої теорії ілюзії, яку він виводив із того-ж-таки процесу аперцепції. Із Штайнталевих творів видатні: Ursprung der Sprache, 1851; Charakteristik der hauptsächlichen Typen des Sprachbaues, 1860; Einleitung in die Psychologie u. Sprachwissenschaft, і т. д.^[13]

М. Лацарус (1824 — 1903) відомий своїми філософськими й психологічними працями. Основу його світогляду становить поєднання гербартівської психології й геґелівської філософії історії. Р. 1851 він видрукував працю Ueber den Begriff u. Möglichkeit einer Völkerpsychologie, і цю дату можна вважати за рік народження народньої психології, яку він визначує як вчення про елементи й закони духового життя народу, розділяючи цю науку на дві частині: 1) історичну народню психологію, 2) психологічну етнологію. За найважливіші елементи духового життя народу він уважає мову, мітологію, релігію, культ, фольклор, письменство, мистецтво, практичне життя (трудова діяльність, соціяльні організації і т. д.). Основні закони народньої психології — каже Лацарус — такі: 1) закон неперервности розвитку (Gesetz der Kontinuität), 2) закон згущення думання (Gesetz der Verdichtung im Denken) і 3) закон переносу з однієї царини до другої (Gesetz der Uebertragung).^[14]

До цього самого напрямку зарахувати треба ще Тарда, Фульє, Лебона, Сігеле, Штоля, Вундта й ин.

Найважливіший твір французького соціолога й криміналіста Габр. Тарда — це його книжка: Закони наслідування (Les lois de l'imitation, 1890). Тард доводить, що суспільність тісно сполучена з наслідуванням (la société c'est l'imitation). Основний закон усього сущого — всесвітне повторення (répétition universelle) під формами хвилястого руху в неорганічній природі, закону спадковости в світі органічному і явищ наслідування в світі соціяльному. Культура для Тарда — наслідок підсумовування й концентрації незчисленних окремих наслідувань. Але-ж, як-би діяв самий тільки закон наслідування, то неможлива була-б еволюція. Та річ у тім, що повторливі ряди заходять один в один, викликаючи тим самим відхилення від строгого повторювання і, через це, окрім наслідування діє ще й іновація, яку звичайно називаємо індивідуальними особливостями, ініціятивою, винаходом. Соціяльна динаміка зводиться, — каже Тард, — до отаких основних процесів: 1) дифузія культур, чи механічне змішання різних цивілізацій, що просякають одна в одну, не зроджуючи жадних нових форм; 2) інтерференція культур, чи органічне злиття різних цивілізацій, що підсилює або знищує наслідок, 3) рефракція чи перелім культурних потоків від одного народу до другого. В історії мов Тард висуває гіпотезу переміжних і спеціяльних потоків (courants intermittents et spéciaux), зводячи процес розвитку до манії винаходу й наслідування (manie d'invention et d'imitation). Генезу релігії виводить Тард од чужоземних магів і несвідомого наслідування^[15].

Альфред Фульє (Fouillée), професор Ecole Normale у Парижі, мислить собі світ, як множність психічних індивідуальностів. Кінець-кінцем у світі все духове, всяке буття одушевлене. Перебуваючи підо впливом Вундтового волюнтаризму він підкреслює ролю волі в житті людини. Ось схема, що пояснює вплив на Фульє його попередників:

Гілозоїзм
Геккеля й
Бюхнера

Ідеї
Платона

Французький
позитивізм

Англійський
еволюціонізм

Німецький
волюнтаризм

idées

forces

закон
яви

омірність
щ

іде
розв

я
итку

ро
во

ля
лі

Іманентний монізм Фульє

Історія в уявлінні Фульє це не що инше, як особливе поєднання психічних сил (forces psychiques), що його зовнішнім виявом є життя народу (la vie nationale). Він відкидає матеріялістичне розуміння історії й гадає, що історичні факти можна пояснювати тільки психологічно. В основі соціяльних явищ лежить воля, як загальна скерованість нахилів природніх чи набутих (direction générale des inclinaisons naturelles ou acquises). Темперамент утворює статику народнього характеру, його доосередню силу, розум і воля — динаміку чи відосередню силу. Соціяльне оточення — це продукт чергованих реакцій розумів і волінь.

Гюстав Лебон (Le-Bon) у своїх працях: L'homme et les sociétés, Lois psychologiques de l'évolution доводить, що життя народу і всі вияви його цивілізації — це простий відбиток його душі (le simple reflet de son âme). На такій самій точці погляду стоїть Карло Каттанео (C. Cattaneo).

Італійський психолог і криміналіст Сціпіон Сігеле (Sighele) у своїй книжці „Злочинна юрба“ (La folla delinquente) перебуває підо впливом Тарда й теорії епідемічних психоз Серджі. Другий італійський учений Пасквале Россі (1867 — 1905) у своїх творах: L'anima della folla, La psicologia collettiva й ин. проводить повну аналогію між колективною душею й індивідуальною (l'anima della folla esiste e si è venuta formando cosi come una psiche individuale).

Один із найвизначніших представників психологічного напрямку в історії культури й етнографії — це німецький психолог В. Вундт. Народня психологія (Völkerpsychologie) має за завдання — каже Вундт — досліджувати ті психічні процеси, які лежать в основі загального розвитку людських груп і виникнення загальних духових продуктів універсальної цінности. Три проблеми становлять зміст цієї науки: 1) історія мови, 2) історія міту, релігії й мистецтва, 3) історія звичаю (права, господарства, держави). Збігаючись що-до свого матеріялу з історією, народня психологія відрізняється від неї, на Вундтову думку, тим, що має справу з загальними явищами, витвореними колективною творчістю і розгляданими з психологічної точки погляду; а тимчасом історія вивчає поодинокі факти, втручання особи в хід людського розвитку, досліджуючи всі фактори історичного процесу в однаковій мірі. Народня психологія спирається на індивідуальну психологію, на історію, етнографію і т. д. В індивідуальній психології найважливішу ролю відограють асоціяції (при пасивному стані волі) й аперцепція (при активній участі суб'єкта в пізнанні). Аперцепція цяя набувати може дві форми: 1) мітологічна персоніфікація, тоб-то оживлення природи (анімізм), 2) естетичне вчування, проіціювання „я“ в об'єкт (Einfühlung = художня аперцепція). На ґрунті первісного анімізму розвиваються уявління про свобідну душу (Psyche) і тілесну чи звязану душу (Körperseele). Всю історію людської культури ділить Вундт на чотири доби: 1) анімізм, фетишизм, магія, 2) тотемізм, культ предків або манізм, 3) доба героїв і богів (на цьому ступені розвитку влада родовладик і старшин переходить до військової організації, що приводить до утворення держави), 4) доба всесвітніх релігій, вселенських царств, самосвідомости всієї людськости.

Осторонь стоїть Зігм. Фрейд і його школа психоаналізи (Тотем и табу, рос. переклад 1923 р. й ин.).

Окрему галузь соціологічного напрямку в етнографії становить теорія економічного матеріялізму. Р. 1884 з'являється книжка Фридр. Енґельса: „Походження родини, приватної власности й держави“, в якій автор популяризує висновки Льюїса Морґана й надає їм марксистського освітлення. Бебель іде тим самим шляхом, особливо в дальших виданнях своєї праці „Жінка й соціялізм“, що вийшла вперше р. 1883, та Карло Кавтський у книжці „Виникнення родини й шлюбу“. Кавтському належить також відома книжка про походження христіянства, в якій він досліджує соціяльно-економічні обставини зародження нової релігії. Один із видатних представників марксистської етнографії на Заході — це Генрих Кунов (Die Verwandtschaftsorganisation der Australneger, 1894; Die soziale Verfassung des Inkareiches, 1896 і багато инших), який доводить, що найпервісніша соціяльна організація — це територіяльні групи, які ще не мають поняття про кровне споріднення і розпадаються на три класи що-до віку. Кунов одкидає стадію групового шлюбу, має нахил перебільшувати давність патріярхальної сім'ї. У своїй книжці „Виникнення релігії й віри в бога“ (1913) він виводить релігію з анімізму й культу духів.

У дусі марксизму написана теж і книжка Айльдермана: „Первісний комунізм і первісна релігія“ (1921), повна сміливих і парадоксальних думок. Він доводить, наприклад, що релігія — винахід старих дідів і має за мету експлоатацію мисливських дружин. Цікаву частину книжки становить критика поглядів Кунова. Про инших представників економічного матеріялізму на Заході та про марксистську стихію в новітній нашій етнографії мова буде в окремій статті.

IV.

Досі ми зазнайомлювалися з історією різних напрямків і ухилів в етнографії, що засновуються на матеріялі тієї чи иншої науки: географії, антропології, археології, мовознавства й соціології. Звернімось тепер до розгляду історії властивої етнографії, як окремої науки, що ступила на шлях самостійного розвитку в другій половині XIX віку.

Мало не одночасно в Англії (Морґан, Мак-Ленан, почасти Мен, пізніш — Тейлор і Леббок) і в Німеччині (Вайц, Бастіян, Бахофен) з'являється низка праць, що поклали початок науковому розробленню цієї нової галузи знання. Разом із тим виникає ціла низка етнографічних наукових товариств — перше з них засноване ще р. 1839 у Парижі (Société d'Ethnologie). Р. 1842 засновано в Англії етнологічне товариство (Ethnological Society). P. 1870 утворюється в Німеччині Товариство Антропології, Етнології й Археології (Gesellschaft für Anthropologie, Ethnologie u. Urgeschichte), в Австрії — Антропологічне Товариство в Відні; в Америці вже в 1848 р. зароджується славетний Смітсонівський Інститут. В 1851 і дальших роках в Англії Лесм (R. Latham) випускає низку праць з етнології й історії культури; Морґан, Мак-Ленан і Мен закладають початок новому науковому рухові в царині етнографії, — рухові, що в його основу лягли порівняна й індуктивна метода і всеосяжна концепція еволюції. Тейлор запроваджує нові методи в досліди над історією культури, утворюючи епоху в розвитку етнографії, відкриває своїм ученням про анімізм та переживання шлях для новітньої етнографічної школи, що за її представників уважаються Ендр'ю Ленґ, Фрезер, Марет і ин. У Німеччині Вайц і Бастіян засновують німецьку етнографічну науку. У Швайцарії Бахофенів твір (1861) про материнське право робить цілий переворот у наших уявліннях про історію родини й шлюбу. Настає „золотий вік“ етнографії.

У ранній молодості Льюїс Морґан (1818 — 1881) вступив до таємного товариства, що мало назву „Великого ордена ірокезів“ і ставило собі за мету зберегти культуру червоношкурих індійців, відстоявши за ними право самостійного національного розвитку в рамках американської цивілізації й федеральної конституції. Він довго жив серед ірокезів і його навіть був усиновив один із червоношкурих вождів плем'я сенека. Перший великий науковий Морґанів твір про соціяльний побут червоношкурих (Союз п'ятьох ірокезьких племін) вийшов р. 1851. Уже тоді Морґан звернув увагу на своєрідну систему визначення споріднення в ірокезів. Згодом, спостерегаючи життя й побут оджибвеїв, він помітив, що, не зважаючи на відмінність у мові, вони виробили таку саму систему родової організації й відносин споріднення. Вражений цим відкриттям, Морґан розсилає анкети, збирає величезні матеріяли про системи споріднення серед инших червоношкурих племін, заінтересовує Смітсонівський Інститут і в 1868 р. подає велику доповідь про свої дослідження, надруковану р. 1869 — 71 в XVII томі Smithonian Contributions to Knowledge під заголовком: Системи однокровности й споріднення людської сім'ї (Systems of Consanguinity and Affinity of the Human Family). Вміщені тут таблиці назов споріднення й кревности охоплюють 139 різних племін і народів земної кулі.

Основний твір Морґанів з'явивсь у р. 1877 під заголовком: Давнє суспільство (повний заголовок: Ancient Society or Researches in the Lines of Human Progress from Savagery through Barbarism to Civilisation, рос. переклад під неправдивим заголовком: „Первобытное общество“ вийшов р. 1900 за редакцією Д. Кудрявського). На перший план у цьому творі висунуто соціяльні стосунки; господарство й ідеологія відступають на задній план. Три універсальні ступені людського розвитку, що їх установив Морґан: дикість, варварство й цивілізація з їх підвідділами тепер уже перестаріли, але зібрані дані про ірокезів не втратили своєї ваги й донині. Останні роки свого життя Морґан працював над великим твором „Доми й домашнє життя в тубільців Америки“, що вийшов р. 1881 в IV-му томі Contributions to North American Ethnology. Тут він доводить, що величезні спорудження в Мехіці, що їх еспанські письменники вважали за царські палаци, були навсправжки спільним житлом для первісних комуністів.

В історії первісної сім'ї Морґан налічує скількись послідовних ступенів розвитку: 1) безладні полові зносини і споріднення по матірній лінії, 2) кровно-споріднена сім'я, тоб-то шлюб рідних і колатеральних братів та сестер, 3) пуналуальна сім'я, 4) часова парна сім'я і 5) індивідуальна сім'я. За основну пружину людського прогресу Морґан уважав відкриття й винаходи матеріяльної культури. Про Морґанів вплив на Енґельса див. вище.

Мак-Ленан (1827 — 1881), шотландський юрист, реконструював історію сім'ї цілком инакше як Морґан, і Морґан цілісіньке життя вів із ним жорстоку полеміку. У своїх працях „Первісний шлюб“ (Primitive Marriage, 1865), „Культ тварин і рослин“ (The Worship of Animals and Plants, 1869 — 1870) й „Етюди з давньої історії“ (Studies in Ancient History, 1896) розвиває Мак-Ленан цілком нові погляди на історію первісного людського суспільства. Особлива його заслуга перед наукою — це відкриття тотемізму й екзогамії.

Г. С. Мен, англійський юрист (1822 — 1888), справедливо вважається за основоположника порівняльного дослідження суспільних форм і установ. Тепер його праці: Давній закон (Ancient Law, 1861) і Рання історія установ (Early History of Institutions, 1875) уже перестаріли. Так, наприклад, він виводить, слідом за Аристотелем, розвиток первісного людського суспільства із патріярхальної сім'ї, вважаючи її за первісну форму родинних відносин.

Але одним із найвидатніших основоположників нової етнографії є, без сумніву, Едвард Тейлор (1832 — 1917). Вже перший великий Тейлорів твір: Досліди в царині історії людськости (1865 р., по-російськи: Доисторическій бытъ человѣчества и начало цивилизаціи, М. 1868) відразу висунув його в ряди найкращих етнографів і поклав початок еволюційній школі в нашій науці. Ще більшої слави зажили його праці: Первісна культура (1871, рос. переклад під таким самим заголовком 1873 і 1896 — 7) і Антропологія 1881 (рос. переклад 1882 й 1908). Значіння Тейлора в історії етнографії полягає в тому, що: 1) він завів нову методу пережитків, що відповідає рудиментарним органам у тварин, 2) завів методу статистичного порівняння і 3) витворив учення про анімізм, як первісний світогляд людськости. Пережитки (survivals) — це такі явища, які колись викликало саме життя і мали вони глибокий реальний змисл, а нині цілковито його втратили, але існують і далі як уламки далекого минулого, як рудиментарні органи в біології. Метода статистичного порівняння (method of adhesion) повинна була, на Тейлорову думку, надати етнографії характеру точної й строгої науки. Порівнюючи по змозі як-найбільше число народів, він прийшов до висновку, що певні прояви тих чи инших категорій людської культури більш-менш часто трапляються об'єднаними з певними формами инших категорій. Звідсіля робить він висновок, що ті явища, які виявляють отаке споріднення (adhesion), стоять у генетичному звязку між собою, і встановлює послідовність їх розвитку. Наприклад, звичай, що чоловік уникає родичів своєї жінки, зустрічається вкупі з тим, що чоловік переходить жити до жінки в сім'ю — 14 разів, а вкупі з тим, що жінка переходить жити до чоловіка — 9 разів, укупі-ж із тим, що чоловік спершу переходить до жінки, а потім перевозить її до себе 22 рази; жінка уникає родичів свого чоловіка, як живе в своїй сім'ї — 0 раз, при мішаній формі — 5 разів і при переході до чоловіка — 8 разів. Звідсіля Тейлор робить висновок, що заборона зносин між чоловіком і родичами його жінки стоїть у тісному звязку з переселенням його до їх хати, і що матріярхат мусів перейти в патріярхат, бо в противному разі пережитки уникання жінкою родичів чоловіка повинні були б зберегтися і при матріярхальному устрою. Вчення про анімізм, як відомо, полягає в тому, що первісна людина переносить на всю околишню природу основні властивості свого власного „я“, заселюючи всі сили й стихії природи душами, чи духовими істотами.

Дальший розвиток етнографічної науки вніс чимало поправок у Тейлорову теорію. Він показав, що закони думання в сьогочасної людини й у первісного дикуна не однакові, і що дикун користується в своїй свідомій діяльності так званим передлогічним мисленням (Леві-Брюль, Дюркгейм). Далі виявилося, що переживання й сами деформуються та еволюціонують з бігом часу. Окрім того, Тейлорові джерела належать до різних шарів культурного розвитку і, ставши надбанням науки ще в 50 — 60 рр. минулого віку, тепер уже перестаріли. Отож підо впливом нових даних етнографії захиталася всенька величезна будова Тейлорової аргументації: на зміну анімізмові з'явилася теорія аніматизму (Марет і ин.) та магії (Прейс і ин.).

Та проте значіння Тейлорове в історії нашої науки надзвичайно велике. Він витворив цілу школу першорядних учених, із яких необхідно згадати: в Німеччині — Брайзіґа, Мюллера-Ліера, Вундта, в Голандії — Тіле і Вількена, у Росії Харузіна і Л. Я. Штернберга, в Англії до Тейлора прилучаються своєю методою Е. Ленґ, Фрезер і Джевонс.

Джон Лебок, лорд Евбері (1844 — 1913), англійський банкір, натураліст, археолог і політичний діяч, відомий своїм твором: „Початки цивілізації й первісний стан дикунів“ (Origin of Civilization etc, рос. переклад за ред. Коропчевського, 1870). Другий його твір — „Передісторичні часи“ (Prehistoric Times etc., 1865, рос. переклад 1876). Разом із Бахофеном, Мак-Ленаном і Морґаном виходить він із первісного гетеризму, тоб-то безладних полових зносин, які він пропонує називати „комунальним шлюбом“. Відкидаючи стадію гінекократії, тобто влади жіноцтва, яку обороняє Бахофен, він проте приймає його теорію про материнське право і бачить відбиток останнього у грецькому міті про Ореста.

У Німеччині наукову етнографію розпочинають Вайц і Бастіян. Теодор Вайц (1821 — 1864) перший намагавсь у Німеччині надати етнографії характеру точної природничо-історичної науки. Основний твір Вайців, що згодом переробив і закінчив його Герланд, „Антропологія первісних народів“ (Anthropologie der Naturvölker, 1854 й далі), у 6-х томах, являє собою першу спробу висвітлити історію фізичного й психічного розвитку людськости на підставі всього наявного етнографічного матеріялу. Завдання антропології — звязати біологічний і соціяльний бік наших знаннів про людину. Вайц нараховує чотири фактори, що впливають на розвиток культури: 1) фізична організація людини, 2) властива кожному народові особлива форма його розумового життя, 3) географічне оточення й 4) соціяльні відносини.

Та справдешній основоположник етнографії в Німеччині є Адольф Бастіян (1826 — 1905), директор музею народознавства в Берліні, що із 79-х років свого життя 28 років пробув у мандрівках. Дві ідеї лежать в основі його наукової творчости: 1) роля особи як пасивного відбиття суспільного життя і 2) вчення про основну думку чи ідею народів (Elementar- oder Völkergedanke). Надзвичайна подібність у матеріяльній і розумовій культурі народів, що живуть на величезному віддалечні один від одного, пояснюється, на Бастіянову думку, суспільністю колективної думки (Gesellschaftsgedanke), характерної для даної, географічно обмеженої території. На початку культурного розвитку людськости думка була одна, згодом вона диференціюється і звідсіля відмінності в культурі народів. Але в своєму розвитку оця народня чи колективна думка пристосовується до географічно наданої їй території. У цьому — ідея так званих географічних провінцій, яку завів до науки Бастіян і в якій він бачив основу етнології (Grundlage d. Ethnologie). Географічні провінції — це області однакової культури, в яких перетинаються межі провінцій ботанічних, зоологічних і антропологічних. Оці географічні провінції виявляють могутній вплив не тільки на фізичний, а й на психічний склад людини. З того моменту, як географічне оточення перестає цілковито впливати на долю народу, починається період історичний. Запозичення допускав Бастіян тільки для тих народів, що стоять уже на вищих щаблях культурно-історичного розвитку. Найважливіші Бастіянові твори — це: „Людина в історії“, 3 томи (Der Mensch in der Geschichte), „Народи Східньої Азії“ у 6 томах (Die Völker des östlichen Asiens), „Народня думка в побудуванні науки про людину“ (Der Völkergedanke im Aufbau einer Wissenschaft von Menschen, 1881) й ин.

Поруч з Бастіяном згадати треба й про иншого дуже видатного німецького етнографа — Ратцеля (1844 — 1904), бо обидва ці вчені зробили величезний вплив на дальший розвиток нашої науки в Німеччині: обидва напрямки, що борються тепер в етнографії, — школа еволюційна й школа культурних циклів, — початок свій ведуть од Бастіяна й Ратцеля.

Син воротаря в герцогському замку, аптекар, згодом студент природничого факультету, кореспондент і фельєтоніст, Фр. Ратцель здобуває 1875 р. катедру географії в мюнхенському політехнікумі, а з 1886 р. стає професором у ляйпцігському університеті. Найважливіші його твори: „Народознавство“, „Антропогеографія“, а також досліди про лук і стріли в Африці, про каннібалізм, про міграції, про походження арійців, про панцер з палічок і т. д. Тимчасом як етнографи тієї доби ділили людськість на етнічні групи, Ратцель завів поділ на культурні цикли, тоб-то на групи народів, що мають подібну культуру, і доводив можливість споконвічних культурних запозичень, а не тільки культурних переживаннів. Ратцель мав багато учнів, що серед них особливо визначаються: Ґетнер, Гасерт, Шурц, Шмельц, Вейле й російські етнографи Адлер і Івановський. Коли попередня школа виходила з принципу: „подібні причини викликають і подібні наслідки“ і приймала тотожність творчого апарату, тоб-то логіки й психології в первісної людини, „духа народу“, то цей новий напрямок, що веде свій початок від Ратцеля, ставить собі за завдання вивчати певні культурні типи і шляхи розповсюдження даної культури чи окремих її елементів. У протилежність до попередньої чисто еволюційної точки погляду нова школа називає себе культурно-історичною. Тепер її представниками є Лео Фробеніус, Фр. Ґребнер, В. Фой, Б. Анкерман, Вільг. Шмідт й ин. Історик науковою своєю освітою, Ґребнер вперше обґрунтував методологію культурно-історичного напрямку в етнографії. Названі вчені доводять, що світ первісних народів не становить однорідну („гомогенну“) масу, як це собі мислить еволюційна школа. Навпаки, ми тут спостерегаємо постійну диференціяцію окремих культурних і етнічних шарів, а період їх розвитку в окремих випадках буває дуже різний. Є молоді і старі культурні круги. Це дає спромогу визначити відносний вік елементів, що споконвічні в окремих культурних циклах. А які-ж конкретні цикли встановлює сьогочасна культурно-історична школа в етнографії? Щоб ясніше читач міг уявити собі взаємовідношення окремих культурних циклів, які встановлюють ті чи инші вчені, я подаю на стор. 41 схему отого взаємовідношення^[16].

Отака суть найновішого напрямку в царині етнографії. Проти теорії культурних циклів висловлюється ціла низка сьогочасних дослідників, як Еренрайх, Габерланд, Кремер і ин. Сьогочасне становище етнографії характеризується падінням давніх теорій (анімізм, теорія послідовних стадій розвитку форм господарства і т. д.) і пожвавішанням методологічної дискусії (теорія паралелізму розвитку, теорія культурних ер, вчення про конвергенцію, що запровадив до етнології Еренрайх, і багато ин.). Та сьогочасному становищу в царині етнографії, а так само історії української й узагалі слов'янської етнографії я гадаю присвятити окрему статтю.^[17]

У В. Шмідта	У Гребнера	В Анкермана	У Фоя	Область поширення
1. Екзогамно-моногамна	—	Первісна культура		Пігмеї і пігмеїди
2. Екзог, половототемістична	Тасманська	—	—	Тасманія, деякі півд.- східні області Австралії
3. Екзог.-рівноправна	Культура бумеранга			Реліктові форми в Австралії, Африці, передній Індії
4а. Екзог.-патріярхальна	Зах.-папуаська	Східн.-африканська	Тотемістична	Північна і південна Америка, передня Індія
46. Екз.-матріярхальна	Схід.-папуаська	Зах.-африканська	Двокласова	Передня і східня Індія, Америка
4в. Патріярх.- великосімейна	—	—	—	Урало-алтайські (турко-татарські), індо-европейські і семітські народи
5а. Вільн.-матріярхальна	Меланезійська	—	Культура лука	Культура виникла в півд. Азії через вдертя патріярх.- великосімейн. скотарських племін у екзогамно - матріярхальні культури
5б. Вільн.-патріярхальна	Полінезійська	Суданська	Полінезійська	Культура виникла через вдертя патріярхально - великосім. племін в екзогамно - патріярхальні культури.

Dr. Eugen Kagarow, Professor a. d. Universität Leningrad. Abriss der Geschichte der Ethnographie.

Der Verf. bespricht die historische Entwicklung der Ethnographie in vier Abschnitten. I. Antike Ethnographie. II. Mittelalterliche Völkerkunde. III. Anfänge der wissenschaftlichen Ethnographie im XVIII Jh. und verschiedene (orientalistische, romantische, historische, philosophische, geographische, anthropologische, archäologische, linguistische und soziologische) Richtungen in späterer Zeit, wobei in der soziologischen Richtung vier Hauptformen unterschieden werden: die biologische, darwinistische, völkerpsychologische und ökonomische. IV. Entwicklung der Ethnographie als enier selbstständigen Wissenschaft mit eigenen Methoden und Aufgaben von Bastian bis auf unsere Zeit.

Ленінград 1926. Проф. Євген Кагаров.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.

Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1931 року.
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років.
Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.

↑ Karl Trüdinger, Studien zur Geschichte der griech-römischen Ethnographie. Basel, 1918, стор. 13–14.
↑ W. Spiegelberg, Die Glaubwürdigkeit von Herodots Bericht über Aegypten im Lichte d. ägyptischen Denkmäler. Heidelberg, 1926; стор. 32, 36, passim.
↑ Див. про нього — K. Trüdinger, op. cit., стор. 37 й далі, 170 й далі.
↑ Ibidem, стор. 43–59.
↑ У дальшому викладі користуюся цінною статтею C. Seyffert'a: Völkerkunde des Altertums — Anthropos, VIII (1913).
↑ Див. Ѳ. Г. Мищенко. Къ вопросу о бытѣ геродотовскихъ будиновъ. — Сборн. въ честь В. Ѳ. Миллера, 10–13; Його-ж, Геродотовскіе вшеѣды — Филолог. Обозр. XV (1893), 73; Minns, Scythians and Greeks. Cambr. 1913, 105.
↑ Для дослідження античної етнології важливі, окрім згаданих уже праць Seyffert'a, Trüdinger'a й инших, ще й такі твори: О. Waser, Volkskunde und griech.-römisches Alterturn — Festschrift für Prof. Dr. E. Hoffmann-Krayer. Basel, 1916; L. Radermacher Beiträge zur Volkskunde aus dem Gebiet der Antike — Sitz.-Ber. Akad. Wien, Phil.-hist. Kl. 187 (1918), 3.
↑ Is. Jak. Schmidt, Leon Cahoun й ин. обвинувачують Рубруквіса в неправдивості поданих у нього відомостів, але значно справедливіше судить про нього Оскар Пешель (O. Peschel, Geschichte d. Erdkunde, 165 ff.).
↑ Otto Gruppe. Geschichte d. kl. Mythologie. Leipz. 1921, 47 — 49.
↑ C. Sganzini, Die Fortschritte d. Völkerpsychologie von Lazarus bis Wundt Bern, 1913, стор. 10.
↑ Про Лафіто, Монтеск'є, Русо, Вольтера, де-Броса й ин. — див. A. van Gennep, In méthode ethnographique en France au XVIII siècle — у його збірнику: Religions, moeurs et legendes, cinquième série. Paris, 1914, стор. 93 — 215.
↑ У цих схемах R — визначає корінь, p — префікс, s — суфікс, R^z — відмінений корінь.
↑ Про нього див. C Sganzini, Fortschritte d. Völkerpsychologie, 53 — 66.
↑ Про Лацаруса — див. А. Leicht. Lazarus, der Begründer der Völkerpsychologie. Leipzig, 1904, Sganzini, op cit., 29 — 58.
↑ Про нього — див. Beulot, Revue philosophique 1996, Wróblewska, Arch. f. Gesch. der Philosophie. 1896; А. Козловъ, Тардъ и его теорія общества. Київ, 1887.
↑ Див. про цю школу арт. Thurnwald'а: „Kulturkreis“, Ebert. Reallex. d. Vorg. VII, 1926, 118 — 122.
↑ Складаючи цього нариса, я користувався отакими працями: A. Bastian, Vorgeschichte der Ethnologie. Berlin, 1881; Th. Achelis, Moderne Völkerkunde, 1896; W. Schmidt, Moderne Ethnologie — Anthropos I, 1906; Gräbner, Methode der Ethnologie, 1911; Carlo Sganzini, Fortschritte der Völkerpsychologie von Lazarus bis Wundt, 1913: E. Hoffmann-Krayer, Bibliographie und Geschichte der Volkskunde, 1910; Aranzadi y Hoyos Sainz, Etnografi, sus bases, sus métodos y aplicaciones a España. Madrid, 1917, O. Stoll, die Entwickelung der Völkerkunde von ihren Anfängen bis in die Neuzeit — Mitteil, d. Geogr.-Ethnogr. Geselsch. XVIII, 1918; A. Guichot y Sierra, Historia del folklore. Sevilla, 1922; H. Plischke, Von den Barbaren zu den Primitiven, 1926 й инші.

[1] Karl Trüdinger, Studien zur Geschichte der griech-römischen Ethnographie. Basel, 1918, стор. 13–14.

[2] W. Spiegelberg, Die Glaubwürdigkeit von Herodots Bericht über Aegypten im Lichte d. ägyptischen Denkmäler. Heidelberg, 1926; стор. 32, 36, passim.

[3] Див. про нього — K. Trüdinger, op. cit., стор. 37 й далі, 170 й далі.

[4] Ibidem, стор. 43–59.

[5] У дальшому викладі користуюся цінною статтею C. Seyffert'a: Völkerkunde des Altertums — Anthropos, VIII (1913).

[6] Див. Ѳ. Г. Мищенко. Къ вопросу о бытѣ геродотовскихъ будиновъ. — Сборн. въ честь В. Ѳ. Миллера, 10–13; Його-ж, Геродотовскіе вшеѣды — Филолог. Обозр. XV (1893), 73; Minns, Scythians and Greeks. Cambr. 1913, 105.

[7] Для дослідження античної етнології важливі, окрім згаданих уже праць Seyffert'a, Trüdinger'a й инших, ще й такі твори: О. Waser, Volkskunde und griech.-römisches Alterturn — Festschrift für Prof. Dr. E. Hoffmann-Krayer. Basel, 1916; L. Radermacher Beiträge zur Volkskunde aus dem Gebiet der Antike — Sitz.-Ber. Akad. Wien, Phil.-hist. Kl. 187 (1918), 3.

[8] Is. Jak. Schmidt, Leon Cahoun й ин. обвинувачують Рубруквіса в неправдивості поданих у нього відомостів, але значно справедливіше судить про нього Оскар Пешель (O. Peschel, Geschichte d. Erdkunde, 165 ff.).

[9] Otto Gruppe. Geschichte d. kl. Mythologie. Leipz. 1921, 47 — 49.

[10] C. Sganzini, Die Fortschritte d. Völkerpsychologie von Lazarus bis Wundt Bern, 1913, стор. 10.

[11] Про Лафіто, Монтеск'є, Русо, Вольтера, де-Броса й ин. — див. A. van Gennep, In méthode ethnographique en France au XVIII siècle — у його збірнику: Religions, moeurs et legendes, cinquième série. Paris, 1914, стор. 93 — 215.

[12] У цих схемах R — визначає корінь, p — префікс, s — суфікс, R^z — відмінений корінь.

[13] Про нього див. C Sganzini, Fortschritte d. Völkerpsychologie, 53 — 66.

[14] Про Лацаруса — див. А. Leicht. Lazarus, der Begründer der Völkerpsychologie. Leipzig, 1904, Sganzini, op cit., 29 — 58.

[15] Про нього — див. Beulot, Revue philosophique 1996, Wróblewska, Arch. f. Gesch. der Philosophie. 1896; А. Козловъ, Тардъ и его теорія общества. Київ, 1887.

[16] Див. про цю школу арт. Thurnwald'а: „Kulturkreis“, Ebert. Reallex. d. Vorg. VII, 1926, 118 — 122.

[17] Складаючи цього нариса, я користувався отакими працями: A. Bastian, Vorgeschichte der Ethnologie. Berlin, 1881; Th. Achelis, Moderne Völkerkunde, 1896; W. Schmidt, Moderne Ethnologie — Anthropos I, 1906; Gräbner, Methode der Ethnologie, 1911; Carlo Sganzini, Fortschritte der Völkerpsychologie von Lazarus bis Wundt, 1913: E. Hoffmann-Krayer, Bibliographie und Geschichte der Volkskunde, 1910; Aranzadi y Hoyos Sainz, Etnografi, sus bases, sus métodos y aplicaciones a España. Madrid, 1917, O. Stoll, die Entwickelung der Völkerkunde von ihren Anfängen bis in die Neuzeit — Mitteil, d. Geogr.-Ethnogr. Geselsch. XVIII, 1918; A. Guichot y Sierra, Historia del folklore. Sevilla, 1922; H. Plischke, Von den Barbaren zu den Primitiven, 1926 й инші.

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]

[6]

[7]

[8]

[9]

[10]

[11]

[12]

[13]

[14]

[15]

[16]

[17]