Народні оповідання (1858)/Знай, Ляше!
| ◀ Свекруха | Наро́дні оповіда́ння Знай, Ля́ше! |
Максимъ Грімачъ ▶ |
|
»Охъ, Бо́же мій, Бо́же, що та любо́въ зможе!« якъ-то въ пісні співають.
У на́шому селі бувъ чоловікъ, Петро́ Сомійленко. Вінъ мині й ро́дичъ дале́кий. Чоловікъ бувъ ду́же до́брий, до своіхъ щи́рий, зъ ро́ду-віку ніко́го йе скривдивъ, а весе́лий бувъ! Якъ коли́ въ пра́зникъ зберу́тця лю́де до ёго́ ха́ти, пічне вінъ точи́ть: якъ Жидъ на війну́ іхавъ, або якъ копита́нъ зо́рі лічи́въ, або про Ляхівъ. Отъ Ляхівъ тілько не люби́въ ду́же. И въ вічи Ля́хові не поди́витця. Я́кось змо́рщитця, да все чми́хае, або́ чха́е. Панъ нашъ, оконо́мъ, и пита́всь таки́ ёго́: »Що́ се тобі, Сомійленку, таке́?« А вінъ ёму́: »Таку́, па́не, нату́ру ма́ю: аби́ поба́чивъ тако́го па́на, якъ ви, за́разъ и чха́ти. Ма́буть, яка́сь вра́жа відьма, такъ мині почини́ла, якъ ще мале́нькимъ бувъ.« Оце́ бува́ло якъ иду́ть пізно лю́де по селу́, та рего́чутця, то хоть и непита́й, — одъ Сомійленка. Жінку вінъ мавъ до́бру, роботя́щу; діточо́къ Богъ давъ тілько дівчинку, Окса́ну. Росла́ вона́, якъ утя́ на воді, и пе́щена була́ така́! бо ска́зано — едина́чка. Иде́ ма́ти на горо́дъ, або́ до сусіди, — и Окса́на за не́ю, якъ клубо́чокъ, ко́титця. Тре́ба старо́му въ по́ле, — дочка́ ввя́жетця за та́томъ. Цохоту́ха така́! якъ ри́бочка весе́ла, а про те, розу́мне и слухня́не дитя́тко.
Зрівня́лось ій двана́дцять годо́чківъ; поме́ръ стари́й Сомійленко, неха́й царству́е! Ду́же зажури́въ вінъ жінку! Хоть вони́ й заможне́нькі були́, ма́ли ха́ту га́рну и худо́бу, та все безъ ёго зоста́лись якъ си́роти.
Прихо́жу до нихъ: дочка́ въ садку́, мовъ та зозу́лька куе́, стара́ жу́ритця, погляда́е по дво́рі та й ка́же: »Голу́бонько моя́! нена́че мині світъ завя́заний! Су́мно мині, ну́дно мині! вели́кая моя́ ту́га!«
»На те во́ля Бо́жа, моя́ лю́бко«, кажу́ я. »Плаче́мъ ли́ха не попра́вите. У васъ дочка́ росте́.« Вона́ тогді й ка́же: »Передъ сме́ртю Петро́ каза́въ мині, що підъ старо́ю чере́шнею, въ садку́, вінъ срі́бні гро́ши закопа́въ. »Неха́й«, ка́же, »на́шій Окса́ні бу́де; и не вико́пуй іхъ, жінко, бо вра́жихъ Ляхівъ не встереже́сся. Або́ отцю́ Андрію одда́й.«
Ми за́разъ таки́ й пійшли́ вико́пувати ті гро́ши. И спра́вді зна́йшли гле́чикъ, височе́нький собі, по́венъ гро́шей, а гро́ши все срі́бні, все карбо́ванці. Полічи́ли, та й однесли́ до отця́ Андрія.
Якъ поба́чила я Окса́ну, ажъ ру́ченьками сплесну́ла. Підняла́сь висо́ка дівчи́на, ста́вна, хоро́ша коса́ ій ажъ до по́яса; и така́ ласка́ва, привітна́, ввічлива!
А що хло́пці дуріли! Яка́ вона́ молоде́сенька, а вже свати́ не перево́дились у ха́ті. И хоро́ші все лю́де сва́тали, бага́ті — не хотіла.
Полюби́вся ій одинъ па́робокъ, Ти́мішъ Кряжъ. Вінъ бувъ не па́нський, казе́нний. Коха́въ и вінъ іі́ ду́же. Де бу́де одно́, и друге́ туди́ біжи́ть. На вечорни́цяхъ, на у́лиці — все въ па́рі, якъ ті голубя́та. Дожида́ли вони́ о́сени, ду́мали вже побра́тись. Вже й барвінку на віно́къ набра́ли, и рушники́ нагото́вили. И такі весе́лі були́, щасли́ві! лю́бо було́ й подиви́тьця, нена́че самъ помоло́дшаешъ.
Отъ же не ду́мали, не гада́ли — наки́нулось ли́хо: поба́чивъ Окса́ну нашъ панъ оконо́мъ, та й увяза́вся за бідною дівчи́ною. Нема́ ій сте́жки ві́льноі; и у́лицею не пере́йде, щобъ вінъ не догна́въ та не поча́въ підмовля́ти… Да́лі велівъ іі́ силоміць узя́ти до поко́івъ.
По селу́ нена́че хма́ра найшла́ — зашуміло. Грома́да зібра́лась, якъ нічъ, сумна́; молоди́ці кричя́ть, пла́чуть; а ма́ти — якъ нежива́ хо́дить. Ра́дились цілий ра́нокъ. Положи́ли, щобъ Окса́ну одби́ти въ Ля́ха того́ жъ само́го ве́чора.
Тпмішъ зібра́въ паробківъ: »Бра́тіки моі, това́риши ми́лі, поможіть мині!« Засіли вони́, не дале́ко па́нськихъ буди́нокъ, за моги́лою, а якъ сме́ркло, пидібра́лись підъ са́мі вікна; ди́влятця — стоіть Окса́на и ру́ченьки опусти́ла; біла якъ ху́стка; а панъ оконо́мъ узя́вся въ бо́ки и сміе́тця, и загово́рюе, да́лі за ру́ку іі́… Вона́ якъ ухопи́ла сто́ликъ, що тутъ стоя́въ, підняла́ надъ імъ, та такъ подиви́лась су́мно, що, хло́пці ка́жуть, ажъ намъ се́рце похоло́нуло.
Панъ оконо́мъ погрімавъ и ви́йшовъ, а Окса́ну зновъ замкну́въ. Паробки́ на́ши ки́нулись, тілько́ дзвеніло скло́ въ вікнахъ, вско́чили въ по́кій, вхопи́ли Окса́ну, та й помча́ли до отця́ Андрія.
Я тогді служи́ла въ ёго́ за на́ймичку. Вінъ удове́ць, стари́й-стари́й; борода́ до́вга, біла якъ молоко́. Сидівъ вінъ, чита́въ Святе́ Письмо́, свічечка горіла, якъ убігли хло́пці зъ Окса́ною. Вінъ уста́въ та: »Бо́же благи́й, Бо́же мій милости́вий!« ка́же, »де Твоя́ пра́вда въ сві́ті! Діти моі лю́бі! звінча́ю я васъ; идіть до це́ркви.«
Повівъ іхъ, та й звінча́въ за́разъ. Поблагослови́въ и каза́въ не боя́тись нічо́го: »Я самъ бу́ду одвітъ держа́ти!«
А паробки́ ти́і — ска́зано, вітеръ у голові, молоди́і — ви́драли десь музи́ки и повели́ молоди́хъ по селу́ гука́ючи, співа́ючи; пійшли́ та́нці, ре́гітъ… Цілу нічъ гуля́ли и молоди́хъ одъ се́бе не пуска́ють; обступи́ли іхъ, якъ військомъ… — Ра́нкомъ одвели́ до Тимоше́вого ба́тька, а самі розійшли́сь на па́нщину, якъ и не було́ іхъ.
За Окса́ною, якъ іі́ ви́крали, то за́разъ панъ збігався, крича́въ и би́всь у дворі ду́же, да за воро́та не ви́йшовъ; ище́ каза́въ замкну́ти іхъ и сторо́жу поста́вивъ.
Якъ дозна́вся жъ, що Окса́на вже звінчана — ма́ло прислу́гу зъ світу не зігна́въ и усъ собі обирва́въ зъ гніву; а люде́й, то ду́же обіжа́въ. Побігъ до отця́ Андрія, якъ зъ гиллі зірва́всь; двери́ма сту́кае, гру́кае, нога́ми тупо́че, — такъ храбру́е!Оте́ць Андрій ви́йшовъ до ёго. Вінъ за́разъ и кри́кнувъ.
Оте́ць Андрій підня́въ ру́ку, та ёму́: »Бушова́ти въ моій ха́ті не годи́тця. Я стари́й чоловікъ и служу́ Го́сподеві; утихоми́ртесь!«
Той и сти́хнувъ зъ-ра́зу.
»Хотіли ви бідну дівчи́ну погуби́ти… чи въ васъ же не було́ сестри́, або ма́тері рідноі? Схаменітця! Богъ не попусти́въ вели́кого гріха́, такъ ви метну́лись тогді старо́го чоловіка обіжа́ти! А лю́бите, якъ лю́де велича́ють до́бримъ чоловікомъ. Го́ре вамъ! Не обіжа́йте біднихъ люде́й! Я сёго́ не попущу́, по́ки живъ. Я найду́ судъ и роспра́ву! Идіть собі зъ Богомъ!«
Пано́къ нашъ верть за две́ри, якъ обпа́рений. Съ того́ ча́су й буди́нки отця́ Андрія обхо́дить. Отта́къ-то й ви́йшло: Знай, Ля́ше! якъ роска́зують старі лю́де.
Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1929 року і автор помер більш ніж сто років тому.