Народні оповідання (1858)/Максимъ Грімачъ

by Марко Вовчок

◀ Знай, Ляше!

Наро́дні оповіда́ння Марко Вовчок Макси́мъ Грімачъ

Данило Гурчъ ▶

• Цей текст написаний кулішівкою. • Інші версії цієї роботи див. Максим Гримач

МАКСИ́МЪ ГРІМАЧЪ.

---

I.

Не за васъ се діялось, — давно́ коли́сь, якъ панова́ла на Вкраі́ні у-двозі По́льща и Моско́вщина. Моско́вщина обладова́ла Украіною сёгобо́чнёю. Заста́ви хоть стоя́ли, та не гу́сто; сторо́жа не пильнова́ла такъ, якъ отъ тепе́ръ по Збру́чеві, чи що́; то Дніпро́мъ руччі́йші людці перево́зили вся́ке добро́, не опла́чуючи: шовки́, оксами́ти, парчі-сутозлоті, паху́чі шафрани́ й кра́ми дороги́і, въ бари́льцяхъ щи́ре зо́лото й срібло́.

Са́ме противъ Черка́съ, ни́жче До́монтова, сидівъ ху́торомъ надъ Дніпро́мъ Макси́мъ Грімачъ; то сей и довге́нько коха́вся въ тому́. Таки́й-то багати́ръ! Ходи́въ у жупа́нахъ та въ сапъя́нцяхъ, та въ атла́сахъ. И хоро́ший бувъ: повнови́дий, чорнобро́вий, чорноу́сий; а весе́лий, а жартовли́вий! Було́ якъ ви́йде въ неділю поміжъ лю́де, то такъ ёго́ й осту́плять. Ду́же ёго́ люби́ли.

»Отъ«, ка́же було́ хто зъ грома́ди, »ти, бра́те Макси́ме, зовсімъ у па́на вбра́вся.«

»Эге́ жъ, бра́тіку, вбра́вся. Вбіра́йтесь лише́нь и ви, до́брі лю́де. До́бре пана́мъ жи́ти, катъ іхъ не взявъ! Уже́ тепе́ръ го́ді за васъ підставля́ти ши́ю, годі! Бу́ду істи та пи́ти, та хо́роше ходи́ти, — звісно, такъ, якъ па́нові вельмо́жному годи́тця.«

А таки́й бувъ: неха́й тілько ста́нетця кому́ зъ на́шого села́ приго́да — голово́ю ля́же, а ви́рятуе; неха́й заче́пить хто чужи́й, то й не збу́детця ли́ха: налети́ть, якъ той ви́хоръ нача́льний; до-ще́нту ви́корчуе. Коли́сь шля́хтичъ да заня́въ коза́че по́ле, то вінъ и ха́ту ёго́ спали́въ, и по́пелъ розвіявъ, и само́го протури́въ за Дніпро́. Коли́ живъ, то, мо́же, й до́сі памята́е, які нага́йки-дротя́нки плели́ся въ па́на Макси́ма Грімача.

Бувъ Макси́мъ удове́ць, мавъ дві дочки́. Одна́ — Ка́трею зва́ли — вже дівчи́на доро́сла, а хоро́ша та пи́шна, якъ королівна; дру́га Тетя́на, такъ собі пі́длітокъ, невели́чечка; звива́етця було́ въ дво́рі, або въ віко́нце вигляда́е, якъ я́сочка. Жили́ вони́ въ ба́тька въ роско́шахъ.

Ото́ було́, якъ о-півно́чи, то й пливу́ть човни́ Дніпро́мъ, та й пристаю́ть підъ старо́ю вербо́ю; а панъ Макси́мъ іхъ веде́ до світли́ці та прийма́е, що́ тре́ба. Забу́лась, якъ на имя́ того́ пана́, що пересила́въ ёму́ човна́ми все те добро́. Вінъ держа́вся въ камяній пеще́рі поміжъ гора́ми, надъ Дніпро́мъ, и ніхто́ про те не знавъ, окро́мъ ку́пки вірни́хъ козаківъ.

II.

Найчастійше приплива́въ молоди́й коза́къ Семе́нъ, уродли́вий па́робокъ, хистки́й, якъ очерети́на, смілий, якъ со́кілъ, — и щи́ро покоха́ла ёго́ на́ша гордова́та Ка́тря.

Сва́тають іі́ бога́ті лю́де й хоро́шого ро́ду, оди́нъ и други́й, и тре́тій. »Не хо́чу, не пійду́.«

»Слу́хай, до́чко«, ка́же Макси́мъ: »бага́цько ти горду́ешъ, ри́бочко! Сва́тають тебе́ пе́рші лю́де въ селі, паробки́ все молоди́і й хоро́ші, — чому́ не йдешъ?«

»Мині байду́же, що вони́ молоді и хоро́ші, коли́ мо́е се́рце не до нихъ го́рнетця.«

»А до ко́го жъ, до́ню? Слу́хай лише́нь, моя́ дити́но: я тебе́ не бу́ду за нихъ си́ловати, та й за бурла́ку не відда́мъ; неха́й вінъ хоть и місяця зъ не́ба схо́пить. Не одда́мъ, до́чко! якъ тобі кажу́, такъ и бу́де. Сло́во въ ме́не ба́тьківське, кріпке́, сама́ зна́ешъ.«

»Зна́ю, та́ту. А яко́го бъ ви собі зя́тя бажа́ли?«

»Вільного козака́, до́чко, щобъ самъ собі па́номъ бувъ, ніко́му не кла́нявсь, — отъ яко́го!«

»А якъ бу́де самъ собі панъ?«

»Тогді зъ Бо́гомъ!«

»Ну, я бу́ду дожида́ти.«

»Дожида́й, мое́ се́рце, не бороню́. Хто жъ вінъ таки́й? Я щось примітивъ.«

»На́ що вамъ зна́ти, та́точку! Неха́й пе́рше ви́зволитця, тогді й зна́тимете.«

»До́бре, моя́ лю́ба дити́но, неха́й!«

Якъ почу́въ Семе́нъ, то й ка́же: »Що́ жъ роби́ти, Ка́тре моя коха́на! тре́ба жда́тп. Я въ свого́ па́на вже тре́тій рікъ добува́ю, оста́нній. Якъ послу́жить до́ля, то сёго́ ро́ку бу́де вели́ка до́бичъ. Ота́манъ мене́ не скри́вдить: чоловікъ вінъ шано́вний… Подя́кую ёму́ за хлібъ, за сіль, нагле́жу де хуторо́къ кра́сний, да й поклоню́сь тогді твое́му ба́тькові… Тілько люби́ мене́ вірно́, моя дівчи́но!«

Ждуть на́ші голубя́та. Не пла́вае, літа́е Семе́нъ Дніпро́мъ, тілько чо́венъ си́ню хви́лю розбива́е.

Ла́дятця козаки́ въ доро́гу; Семе́нъ зъ ни́ми. Виряжа́ютця козаки́ на здобу́токъ.

»Со́коле мій, коза́че!« ка́же Ка́тря, пригорта́ючись до ёго, «коли́ жъ ти ве́рнесся? чи ху́тко?«

»Ху́тко, моя́ рибчи́но, ху́тко! Зацвіте́ пе́рша ви́шня въ твое́му садо́чку, закуе́ си́ва зозу́ля — я припливу́ до те́бе, припливу́ не на́ймитомъ, вільнимъ козако́мъ, Ка́тре!«

Руша́ли козаки́ въ-осени́, каза́ли дожида́ти на ве́сну.

III.

Сиди́ть Ка́тря въ світли́ці, вишива́е шо́вкомъ рука́ва та рушники́, та все въ віко́нце погляда́е, чи кру́тить заверу́ха, чи вже снігъ та́не, чи ху́тко-то тепло́мъ повіне.

Скре́сла кри́га, пройшла́. Шуми́ть Дніпро́, сивіе й чорніе, и плеска́е въ береги́; розвива́етця верба́, зеленіють комиші. Весе́ла на́ша Ка́тря хо́дить собі да погляда́е.

Зацвіли́ ви́шні, прокова́ла си́ва зозу́ля. Кра́сно въ садо́чку! Посла́вся зеле́ний барвінокъ, го́лубо зацвівъ; червоніе зірка; пови́вся гороби́ний горо́шокъ; во́вча сту́па попусти́ла широ́ке ли́стє; цвіте́-процвіта́е макъ по́вний, и си́вий, и білий, и черво́ний; роски́нувсь по землі си́ній рястъ; розросла́сь зеле́на ру́та. Поміжъ тимъ квітомъ сама́, якъ найкра́щий квітъ, похожа́е Ка́тря, похожа́е, та зъ си́нёго Дніпра́ ясни́хъ очей не зво́дить, а тілько зійде місяць та поси́пле и́скорцями въ те́мну во́ду, Ка́тря вже й підъ старо́ю вербо́ю на бе́резі. Пи́льно ди́витця вона́, придивля́етця, чи не пливе́ хибки́й чо́венъ, чи не пра́вить тимъ чо́вномъ ста́вний та лю́бий коза́къ.

Мина́е ти́ждень, мина́е й дру́гий… — Я́кось сиди́ть вона́ підъ вербо́ю, а нічъ зорешли́ва та ти́ха; тілько солове́йко сви́ще, та гуде́ Дніпро́. И замигтіло щось оддалікъ, ніби чо́рна ча́ечка… бли́жче. Се чо́венъ! лети́ть, мовъ на вітрови́хъ кри́лахъ. Вона́ ажъ ру́ченьки до ёго простягла́… Яки́й же то коза́къ пра́вить чо́вномъ?… Се не Семе́нъ… Отъ уже́ вінъ и коло бе́рега, схили́вся на весе́льце, сви́снувъ разъ и дру́гий. Съ ха́ти ви́йшовъ ба́тько. Ка́тря припа́ла за вербо́ю.

Ви́йшовъ стари́й Грімачъ, та й пита́е: »Які вісти?«

»Ли́хо, па́не Макси́ме«, ка́же коза́къ, »ли́хо!«

»А що́ тамъ таке́?«

»Позавчо́ра передъ бу́рею, о-півно́чі горіла бере́за (а козаки́ було́ якъ треба́ дать звістку, що йдуть, то й запа́лять бере́зу, або́ дру́ге яке́ де́рево надъ Дніпро́мъ); отъ ми приміча́ли, та вчо́ра й ви́іхали на-зу́стрічъ… Нема́ ніко́го… тілько Дніпро́ потро́щені човни́ но́сить…«

»А вели́ка була́ бу́ря?«

»Я и-зъ роду тако́і не ба́чивъ! Дуби́ такъ съ ко́реня й виверта́е; дощъ комиші поссіка́въ, якъ ша́блею; Дніпро́ — ажъ пісо́къ зо дна́ видика́е… Нічъ те́мна-те́мна, тілько бли́скавка бли́скае. А якъ грімъ грімне, то на́че всі го́ри надніпря́нські лу́снуть.«

»И ніяко́і чу́тки?«

»Нема́ чу́тки, па́не Макси́ме. Ми вже міркова́ли, та й ота́манъ зъ нами розсуди́въ, що всі на́ши хлисну́ли Дніпрово́і фи́лі.«

»А жва́ві були́ хло́пці, бра́те! о, жва́ві хло́пці! Ну, ходімъ до ха́ти.«

»Тепе́ръ уже́ вільний коза́къ мій жени́хъ, та́ту! вільного собі зя́тя дожда́ли!«

Стари́й — зиркъ! се ёго́ Ка́тря стоіть проти́въ місяця, біла-біла!

»Госпо́дь Богъ съ тобо́ю, моя дити́но!« кри́кнувъ вінъ, ухопи́вши іі́ за холо́дну ру́ку.

Вона́ гля́нула ёму́ въ вічи, ви́зволила ру́ку и пійшла́, не промо́вила й слове́чка.

Повівъ вінъ козака́ въ світли́цю, пошанова́въ, ви́проводивъ, та й зно́ву до дочки́.

Вона́ сиди́ть у садо́чку та віно́къ плете́ съ черво́ного та зъ білого ма́ку, зеле́нимъ барвінкомъ перевива́е. А со́нце са́ме схо́дить зъ-за Дніпро́воі кру́чи.

»Дити́но моя́, Катру́сю!« ка́же стари́й, сіда́ючи коло не́і, »посла́въ тобі Госпо́дь вели́кую ту́гу на се́рце! Підніми́ жъ бо голо́вку, до́ню, та глянь на старо́го ба́тька!«

Вона́ підняла́ голо́вку й гля́нула на ёго.

»О до́ню! яка́ жъ ти стара́ ста́ла!«

»Ні, та́ту, я ще молоде́нька«, зітхну́ла вона́, та й зновъ за віно́къ.

Якъ уже́ вінъ іі́ розважа́въ, якъ умовля́въ! а вона́ знай плете́ свого́ вінка́ и слове́чка ёму́ не ми́ркне.

Пійшо́въ стари́й, покли́кавъ ме́ншу дочку́: »Тетя́нко, иди́, моя́ ри́бко, до сестри́ці; вона́ у вели́кій печа́лі, — розважа́тимешъ іі́.«

»А що́ тамъ? А де́ жъ вона́?«

Прибігла въ садо́чокъ: »Сестри́це Катру́сю, се́рдечко! чого́ ви суму́ете? Отъ уже́ й літечко на дво́рі…« А сама́ обхопи́ла іі́ за ши́ю ру́чечками.

»Сестри́чко моя́ мала́я! щебету́шечко моя́ нерозу́мная!« жа́луе Ка́тря малу́.

»О, да яки́й же віно́къ вашъ кра́сний, се́стро! да яки́й же кра́сний! Се́стронько-лю́бонько, коли́ жъ ви ёго́ візьмете?«

»Вве́чері візьму́.«

Повісила вінка́ надъ водо́ю, та й гуля́е по саду́, во́дячи сестри́чку за ру́чку; а ся щебе́че собі.

Кли́че ба́тько обідати. Прийшла́ й сіла кіне́ць сто́ла; своіми білими рука́ми ме́ду ба́тькові налива́ла й розмовля́ла. Тілько, якъ стари́й ні захо́дивъ, нічо́го не говори́ла про се́бе.

Уве́чері ввійшла́ до ба́тька и поцілова́ла ёго́ въ ру́ку. Стари́й схопи́въ іі́ за го́лову: »Ка́тре, до́чко моя́ несчасли́ва! неха́й тебе́ Ма́ти Бо́жа поми́луе!»

И малу́ сестру́ прийшла́ обняла́ й пригорну́ла до се́рця.

Ви́йшла зновъ у садо́чокъ. Та́къ-то га́рно убра́лась! Соро́чка тоне́нька и пла́хта шовко́ва, по́ясъ срібло́мъ цвітко́ваний, череви́чки висо́кі; дрібно, дрібне́сенько ру́су ко́су заплела́, и золоти́й пе́рстень блищи́ть на пра́вій руці.

Прийшла́ надъ во́ду и зняла́ свого́ вінка́, що́ сплела́ ра́нкомъ, зняла́, та й ка́же: »Не зовя́въ ти, мій ма́ковий вінку!« и наложи́ла той віно́къ собі на голо́вку. А на само́му бе́резі верба́ — ажъ геть попусти́ла віти на во́ду. Вона́ й сіла коло вербо́вого ко́реня дуплина́стого, схили́ла голівку на білую ру́чку; взяли́ іі́ ду́мки та га́дки. Тамъ, підъ кучеря́вою вербо́ю, и освіти́въ іі́ місяць, хоро́шу й смутну́, у ма́ковому вінку́.

Якъ заи́скрився місяць у воді. — »Уже́ ясни́й місяць зійшо́въ«, каже, (ато́ було́, якъ люби́лись изъ Семе́номъ, місяць зійде — вінъ и пливе́ до не́і), та й ступи́ла на вербо́ву віть… Зійшла́, якъ на хибку́ кла́дку, погля́нула на всі сто́рони, та й ки́нулась на са́мий глибъ.

V.

Ура́нці го́мінъ та триво́га по́ двору. Тетя́нка пла́че, стари́й Грімачъ безъ ша́пки хо́дить розхрістаний, та все пита́е: »Де́ моя́ Ка́тря? де́ моя́ дити́на лю́ба?«

Ки́нулись до води́ — тілько віно́къ ма́ковий пла́вае, кру́житця.

Зачини́вся стари́й Грімачъ, ажъ пять ро́ківъ не вихо́дивъ за своі воро́та. Одцура́вся й ота́мана, и здоби́чи. Поси́вівъ, якъ той го́лубъ си́вий.

Давъ Госпо́дь дожда́ти друго́і дочки́. Висо́ка та ста́вна, та чорнобро́ва! Ви́сватали іі́ хоро́ші лю́де, — со́тникъ молоди́й и на лиці ду́же га́рний. Бу́чне весіллє спра́вили: одъ іі́ дво́ру, ажъ до це́ркви, черво́ною кита́йкою ви́слали; срібними ку́бками госте́й частова́ли. Да й понахо́дило жъ іхъ чима́ло! въ ха́ті й на дво́рі, и коло бра́ми — ажъ усю́ у́лицю вдовжъ закраси́ли. Цілий ти́ждень гуля́ли.

По весіллі поблагослови́въ стари́й молодя́тъ, ви́проводивъ до госпо́ди… Су́мно старо́му Макси́му само́му въ ха́ті; гля́нувъ тогді на Дніпро́, та й згада́въ ста́ршу дочку́, а слёзи ёму́ покоти́лись на си́вий усъ. «Ка́трю! Ка́трю! дити́но моя́ хоро́ша! загуби́въ я твій вікъ молоде́нький!«

---