Настоящі
 |
№ 154
Галицька Накладня
ЯКОВА ОРЕНШТАЙНА В КОЛОМИЇ.
Найдешевшим і дуже корисним виданням
являються книжечки
„Загальної бібліотеки“
Кожний має змогу за малі гроші набувати собі ці дуже гарні книжечки й таким чином покласти основу вартісної домашньої бібліотеки.
У „Загальній Бібліотеці“
друкуються найславніщі твори найліпших і найкращих письменників усіх народів.
Досить значний обом, великий друк, отже для кожного ока виразний і здоровий, добрий папір — формату великої вісімки — це додатні сторони видавництва.
Деякі книжки ілюстровані і з вартісними літературними замітками, поясненнями і вводами.
ГАЛИЦЬКА НАКЛАДНЯ
UKRAINIAN PUBLISHING
Друковано в друкарні К. Г. РЕДЕРА. тов. з обм. порукою в ЛЯЙПЦІҐУ.
«Настоящі» — то не ті прості, звичайні, природні, справжні, отже дійсно «настоящі» люде, що беруть життя як треба та здоровими очима на світ дивляться. Це всі ті, що відійшли від здорового, природного народнього орґанізму в Західній Україні, ті, що чи віру стратили в будучність свойого народу, чи «задля ласки панської та лакімства лукавого» сказали собі, що не здатен він сотворити свою власну культуру, зажити своїм окремим власним національним життям — і самі потягли тай народ галицький тягли до Московщини, стараючися прищіпити йому московську культуру, московську мову, зробити зі себе та з українського народу Галичини — настоящих Москалів.
Історія національного розвитку української інтеліґенції в Галичині пішла від початку відродження, від сорокових років XIX. в., двома шляхами: у бік самостійности українського народу, і в бік Московщини (про третій, незначний — польський шлях не згадуємо). Звідтіля і дві найстарші «партії» в Галичині: «народовці» і «кацапи». Перші звалися ще й «українофілами», другі «москвофілами»; та були ще назви «твердих» (москвоф.) і «мняких» (україноф.) — назви цілком незрозумілі й пояснюються тим, що одні більш уперто, більше твердо не приймали ніяких нових поступових ідей, нїж другі — мнякі. Властиво ж великої ріжниці між обома партіями не було, коли брати на увагу політичну, чи соціяльну програму обох партій — а боротьба крутилася довкола мови. Москвофіли писали страшною мішаниною церковнослав'янської, польської, української й російської мови і звали її русским язиком, народовці старалися свою мову наблизити до народньої й тягли до літературного єднання з Наддніпрянщиною. Ще була одна ріжниця. Москвофіли вперто держалися старих буквів, що давно стратили для мови своє значіпня (ы, ѣ, ъ, ѵ), вперто держалися т. зв. етимольоґії — українофіли тягли до кулішівки, хоч офіціально теж довго держалися історичного правопису, сяк-так приспособленого до української мови.
Розуміється, що основна ріжниця між одними і другими була втому, що «тверді» тягли до злуки з Росією, «мнякі» заявляли всюди свою єдність із Україною — але ж оця політична ідеольоґія вироблялася дуже поволеньки. У практиці вона ролі не грала. Ціла боротьба зводилася тільки до дрібничок (одні висмівали мову других, підшукували чудернацькі слова, сварилися, чи вживати слова поважаня, чи — почтеніє, пан, пані чи — господин, госпожа і т. д.) і забрала українській інтеліґенції Наддністрянщини цілих яких сорок років, але ж звичайна людина на провінції не брала у ній участи: вона примикала сюди або туди: читала або «Діло» орґан народовців, або «Галицку Русь» орґан москвофілів і по свойому розбіралась у цій «політиці». За тою дрібничковою боротьбою український інтеліґент Наддністрянщини не бачив, як, висовуючи одних проти других, Поляки крок за кроком у Східній Галичині добували для себе чим раз більш і більше прав, і нарешті стали цілковитими панами краю. Так протяглося до дев'ятьдесятих років XIX. стол., коли під благодатним подихом науки Драгоманова повстала перша в Галичині стравді політична партія, т. зв. радикальна, що повела безоглядну боротьбу проти народовців і москвофілів, головно ж проти угоди деяких народовців із Поляками, т. зв. нової ери, угоди, яка за невеличкі уступки для Українців на культурному полі віддавала українського селянина на поталу польської шляхти.
Комедія Бобикевича вводить нас саме в коло людей, які стояли далеко від політики «народовців», і «твердих», і на тій основі легенько, але ж уміло висміває ту ідеольоґію, якою годували бідну провінцію провідники «настоящих». На жаль, це одинокий драматичний твір галицького автора, та ще до того вирятуваний від забуття прихильниками автора й надрукований ізпочатку у львівській ґазеті «Руслан», а потім іще раз виданий 1908. р. «Драматичним товариством ім. Івана Котляревського» у Львові. Видано цю комедію на основі рукописей, що ходили по знайомих автора і звідтіля, часто діставалися на аматорську сцену — сам автор не дуже нею, набудь, цікавився, бо про неї ніколи нічого не згадував і написав її, здається, так, для тісніщого кола задля аматорських вистав.
Де звичайна доля творів скромних провінціональних українських діячів, які не дуже велику вагу прикладають до своїх писань. Бо Олекса Бобикевич, уніяцький галицький панотець (1805–1905) був саме таким скромним народнім робітником. Ціле своє життя присвятив він орґанізаційній і просвітній праці міщанства Стрия, де він займав невеличку посаду, й був душею просвітного руху Стрийщини, засновуючи «Просвіти», владжуючи виклади та аматорські вистави — і вільними хвилинами писав.Літературною працею займався Бобикевич іще з молодих літ як студент богословського факультету, тай і пізніще надсилав до «Зорі» та «Діла» свої вірші, оповідання, то що. Звичайно, що всі ті твори попали вже в забуття — і одиноким твором, що вказує на письменницький хист автора, лишаються його «Настоящі», написані ним у 1893. р.
Хотячи комедію Бобикевича зробити загальнодоступним майном цілого українського народу, нам довелося трохи підправити мову цього твору, щоб він був зрозумілий і Наддніпрянщині. Та ті підправки відносяться тільки до староукраїнських (ми, ти, си = мені, тобі, собі — мя, тя, ся = мене, тебе, себе…) і західноукраїнських форм (ховаєсь, єго, єї…). Західноукраїнські слова, незрозумілі на Наддніпрянщині — полишено й пояснено скрізь під текстом. Там же подано декілька річевих пояснень.
БОРОВИЧ
МАГДАЛИНА, його жінка
ОСТАП, їх син
ГАНУСЯ, його суджена
ЛЕСЬКО, слуга
Діється в Галичині на селі.
Кімната Боровичів, зпанська, але дуже просто прибрана, з лівого боку стіл, на ньому багато ґазет, самих «руських» («Галицької Руси») і тютюн у коробці; при столі люлька на дуже довгому цибусі.
Боровичка (сама стоїть при столі й ліпить пироги,[1] кілька готових порозкладала по ґазетах). От, усе робота тай робота! Від ранку до вечера; ні сісти, ні спочити нема коли. Аж ноги вгинаються. І за поріг чоловік не виходить, а сім миль на день,[2] по хаті бігаючи, зробить… Ей, ґаздівство, то ґаздівство![3] Уже навтямилося[4] мені. Чоловікові вже хотілось би спочити на старість, хоч годинку на день присісти, прочитати в календарі або соннику, або й подрімати. Та де там! Усе на моїй голові. А голова вже стара, вже недомагає. Бувало, старий хоч на поле піде та робітників допильнує, вже поле то його річ була, а відколи взявся до тої політики, то від неї цілком здурів, не тямить себе, а до ґаздівства або зовсім не вторкається, або як за що візьметься, то таке щось наладить, що й направити годі. Кажуть, що горілку дідько винайшов, а то я бачу, й ту політику ніхто другий, лиш нечиста сила вигадала та людям нею голову завернула. Та не ліпше то взятись за истик, за вила, або й за ґралі,[5] як ту політику цілий день вичитувати? Тьфу! Та вже коли має читати — чому ні, тай почитати треба, але хай би взяв калєндар, або иньчу яку розумну книжку, та прочитав: як гоїти рани, як садити садовину, що робити, аби молоко корови давали, або що… Ну! Таке читаннє то й Богу миле й людям добре. А то сяде, наїжиться, наплює довкола себе, кулаками гримає, сердиться, сам не знає на кого — на якихось там народовців, чи Українців, яких у життю й на очі не бачив. (Сміється.) Ну, не сміх людям сказати? Було, з сусідом читають «Діло»[6], та разом із ним, було, сердяться на якихось «кацапів», чи як там їх звуть, а відколи посварились та погнівались із Ковтом за безроги,[7] що постріляв у своїм городі, почав читати оту «Галицьку Русь»[8] тай гримає кулаком на якихось «Українців», а ні одних, анї других не бачив, не знає… (по хвилині). Такий ґазетник посвариться там із ким у Львові, тай пише, сварить на нього в ґазеті, а той тут на селі читає та кулаком гримає. (Сміється.) Не дурний? Га? А ти, стара, ходи та товчись від рана до вечера й кінця тому нема. Ей!
Лесько входить із бічних дверей із кухні, облизує пальці, замачані у сметані й доїдає якийсь кусник страви. Говорить байдужно, зпроволока.
Лесько. Нема пана? Казала Феська сказати, що балабухи[9] присушилися й каша збігає.
Боровичка. А чому ж не відсуне? Дурна!
Лесько. Не можна.
Боровичка (кваплячися, доліплює пироги). Та чому не можна?
Лесько. Каже, що не вміє, тай часу нема.Боровичка. А ти ж, йолупе, не міг підсунути, як бачив, що біжить?
Лесько. Не можна було. Я й коло кухні не був.
Боровичка. Не був коло кухні, а руки по чім облизуєш? Га? Ой, клопіт мій з вами! (Вибігає.)
Лесько (сам бере один пиріг, сміється до нього). Якби так варений, гей, гей! (кидає на стіл). А ось тютюн! Як би так папірці![10] Нема, старий лише люльку смокче. Ех, то б собі чоловік закурив, аж язик утікає. Треба взяти про запас. (Бере у жменю й ховає в вузлик від сорочки, зав'язує.) Ба, та в мене й люльки нема! Може б позичити у старого, коби не надійшов! Ей, хоч два шлюки![11] (Оглядається.) Ще з такої, як живу, не курив, ану, який то смак? (Бере, напихає тютюном дуже сильно.) Маленька, мало що влізає. Скупий старий! Хотів би курити, а тютюну жалує. Та що то варта так курити? Потягне зо два рази димом, а далі сам вітер смокче. Та як би я був такий багач, то я би справив собі людьку таку як коновка, та й знав, що курю, а то що: лише чоловік розпаскудиться, а смаку нема. (Засвічує сірник, досягає рукою, та не може дістати до люльки, люто.) Та й на дідька ж такого цибуха[12] довгого, що не можна дістатись до люльки. (Світить другий.) От заки приберуся, то й захоплять! Та як же її тут закурити? Як би так Феська накинулась, потримала б сірку.[13] Не можна. Гай! гай! Ото, бачиш, панські витребеньки: і курити ніби то хоче, і сам собі не дає; довгий цибух бере. А то все скупість, щоби меньче тютюну йшло, бо до люльки сам вогнем не досягне, як погасне, то й не курить. Скупість! Фе! (Лютий, кидає люльку, в сінях чути кашляння старого.) На! На! Подавися зі своїм тютюном! На! Ще тобі й пирога доложу — більше буде! (Кидає пиріг у капшук.)
Лесько. Або в мене який язик! Чи ви дивились?
Борович. А ти що тут робиш? Чого сюди вліз, чому не йдеш до роботи?
Лесько. Та до якої роботи?
Борович (по короткім помислі). А конюшину гребти за городом.
Лесько. Колючину? Колючина вже давно в копицях.
Борович (робить міну). М—ну (настійливо). То йди поперекладати полукіпки «на горбі»!
Лесько. Які полукіпки?
Борович (нетерпляче). Пшенишні «на горбі». Не знаєш?
Лесько. Не знаю!
Борович (люто). Як то не знаєш?
Лесько. Бо з «горба» пшениця вже тиждень у стодолі.
Борович (відвертається, люто затискає зуби, по хвилині дуже гостро). Ну! Чого стоїш? Бери косу і йди в пасіці траву косити.
Лесько. Не можна!
Борович. Як не можна?
Лесько. Ґаздиня[14] не веліли, бо ще молоденька.
Борович. Тьфу на тебе! Рушай звідси! Не лізь мені в очі! Чуєш? (По хвилині, відвертаючись до Леська, і не сміючи поглянути йому в очі.) Чого стоїш? Не чув, що кажу? (Спостерігає вузлик на сорочці.) Що за вузел у тебе на сорочці, може тютюну накрав?
Лесько. Якого тютюну? Який вузлик? (Про себе.) Добачив злодій, і без окулярів добачив. (В голос.) Який вузлик?
Борович. А от на сорочці. (Хоче взяти.)
Лесько. Та якої мари вчепились до мене? Який вузлик? Отой? Та то я зав'язав собі сорочку, щоби не забути вам сказати, що… що в мене є письма з пошти, ґазети.
Борович (цікаво й лагідніще). Ґазети? Ну! Чому ж відразу не кажеш? А то перше розсердить чоловіка своїми дурницями.
Лесько. Та то ви мене розсердили: найперше вчепились мого язика — що вам заваджає мій язик? Потому кажете, що я злодій, що тютюн вам краду…
Борович (лагідно). Ну, вже. Ну, не балакай! Давай письма. (Лесько витягає зза пазухи дві ґазети в перепасках.)
Борович (оглядає). «Галицкая Русь», то до мене. А отсе — «Діло» (гостро). Я тобі кажу, Леську, аби я тої ґазети більше в своїй хаті не бачив. Тям собі! Не пхай мені її в руки, як не хочеш, щоб тобі в очі запхав! Не бачиш, що то не до мене, а до Ковта?!… (кидає на землю й машинально витирає руку до блюзи).Лесько. Та де бачу, коли я читати не вмію!
Борович. Такі грубі букви та не вмієш прочитати?
Лесько. Та ніяких не вмію, ні грубих, ні тонких (переконуюче), або я на дяка вчився, чи що? Я до нашої школи ходив, то як маю вміти читати?
Борович (посуваючи ногою «Діло»). Забирай геть отсю погань, та кинь через пліт[15] до Ковта. Там їй місце! А на другий раз, як побачиш оттаке грубе, лабате письмо, то не лізь мені з тим у хату, бо тебе разом з тою українською онучею через вікно викину!
Лесько. Та як то що нечисте, то я не буду в руки брати. Нехай Феська винесе — я закличу.
Борович. Бери, кажу! (Лесько бере газету через полотнянку,[16] держить далеко від себе й виносить.)
Борович (сам, накладає окуляри, оглядає ґазету). От і новая ґазета! (читає.) Львов, Вторник, вісімнацятого Августа 1892 — позавчорашня. А я ще давніх не дочитав. Тяжко читається: чоловік не привик до «просвіщенного писанія», вік свій збавив, читаючи те «нужденноє» «Діло». А все через того Ковта! Все через нього! Го! (Кивав кулаком до вікна.) Чекай! Я тобі відплачуся! — Ну, ніщо! кажуть: «Лучше поздно» як ніколи до розуму прийти. Треба «просвіщатись», «изучатись книжного язика», а як підучусь, то так тебе, мій Ковтику, змалюю в моїй «Галицкій Руси», що в сімох йорданських водах не обмиєшся! Все розкажу і про корову, і про свині, і про діру в плоті, і про те, як ти в суді брехав. Чекай! Все напишу! А там приймуть, надрукують, не бійся. Не так як «Діло», що відписало, що «в Ваші сусідські й господарські справи мішатися не будемо», не скажуть, що ти «знаний патріот» — тьфу, погань! — але редактор іще від себе наганьбить, скаже: «сепаратистъ», «новоеристъ»,[17] «фонетикъ»[18]. (Отвирає перед собою ґазету, переглядаючи очима, йде за стіл.) Зараз, на чому то я став? «Новая фонетическая язва на Руси» — то уж было. Безбожники, «ъ» хотять викидати! (Патетично.) Нашоє святоє «ъ». Праведноє «ъ». О, мошенники! Тоє «ъ», котре брало участь в давних, княжих борбах, котре стояло на сторожі… гм, нашої землі перед нападами татарськими (отямлюючись). Ні, тут якось инакше стоїть (шукає). Ну! менша о тоє,[19] як сказано! — а все ж таки мошенники, «враги народа». (Киває кулаком до вікна.) Ні, не дочекаєш того! Буде «ъ»! (По хвилині). Тай цікавий же я, як би ти без «ъ» виглядав, мій сусідо любезний! Ковт — без «ъ» (сміється), і так нема що на папір узяти. (Тішиться з дотепу й ліктем роздавлює пиріг.) Пиріг? Що вони мені тут із пирогами влізли? Господи милосерний! Що вони мені тут поробили?! Я кажу, що я у власній хаті не можу мати ніде спокою. Гей, стара! (голосно) Стара! (кричить) Стара! (плачливо) Чого ще вони мене гризуть, коли в мене й без того гризоти досить?! Феська! Феська! Феська!
Боровичка (входить із кухні). Чого ти верещиш? Га?
Борович. Чого ви мене мучите? Чого ви мені спокою не даєте?
Боровичка. Ну, що ж таке!?
Борович. Чого ви мене зі світа гоните?!
Боровичка. Та говори ж, не плети, бо часу нема. Що тобі знов не до вподоби?Борович. Чого ви мені тут із пирогами всадились?!
Боровичка. Ну, та що ж такого великого сталось?
Борович. Що великого? Не бачиш, що я тут роблю, працюю…
Боровичка. Та що таке робиш? Що працюєш?
Борович. Політику роблю.
Боровичка. Ой, обридла ж мені вже та твоя робота. Ой, старий, старий! Де ти розум згубив? Та коли ти його найдеш? Та що за хосен[20] із тої роботи? Дивись: у господарстві все пішло навиворіт, слуги не слухають, крадуть, і все через твою політику; я сама не годна всьому дати облад.
Борович (плачливо, відтак що раз швидче). Стара, не муч мене! Ти на тім не розумієшся! Ти не знаєш, що то політика? Це важніще від господарства, важніще від життя. Я не знаю, як би тобі се сказати, бо ти не розумієш того. Політика то єсть таке — політическоє сложеніє отношеній между одними… і другими, то єсть… Ні, я я знаю, ти того не розумієш!
Боровичка. Ні, не розумію; і не хочу розуміти ніяких ні «зложених», ні «відложених», а знаю лише те, що на лані трицятеро женців пшеницю жнуть, а нема кому їх роботи доглядати, а ти тут якісь небилиці[21] вичитуєш.
Борович (з докором). Небилиці?! (про себе). Не розуміє. (Зітхає.) Магдунцю, сядь собі трохи ось тут, я тобі почитаю, а й сама пізнаєш, що це не «небилиці», але що тут «йдет о нашу жизнь», «о житіє наше».
Боровичка. А що ж наше життє обходить ґазету. Ми живем на селі далеко.
Борович. Ну, ну! Сядь, послухай, побачиш.
Боровичка. Я вже слухала нераз, але там ні про тебе, ні про мене не стояло нічого.
Борович. Та не про тебе, не про мене; там є о фонетиці, о нашім «ъ», без котрого ми обоє нічого не варті. (Боровичка здвигає раменами і сміється.) Сядь, сядь! Послухай, як там ладно стоїть написано! Зараз, де то є?
Боровичка. Дай мені спокій! У мене нині толока, а не якась там калітика в голові. Зійдуться женці, треба вечерю лагодили. Часу нема. От і ти ліпше зробив би, як би пішов на лан подивитись.
Борович. Ну, піду вже, піду, лиш одну люльку викурю й одну статтю дочитаю.
Боровичка (забираючи пироги в фартух). Тимчасом і сонце зайде. (Відходить.)Борович (ходить лихий по сцені, спльовує, потім стає серед сцени й розпучливим голосом кличе). Ні, я знаю! Вона з Ковтом тримає! Вороги! Вороги! Українство у власній моїй хаті! Але пострівай! (Киває кулаком до вікна; по хвилині). Ет, баба! Нічого не розуміє. От ліпше закурити. Леську! Леську! (Бере люльку, отвирає капшук, тупотить зі злости, побачивши пиріг.) Збитки! Збитки! Українські збитки! Сприсяглися на мене за те, що я став «настоящимъ русскимъ». Стара! Стара! (Входить Боровичка з лівого, Лесько перед ними.) Прошу тебе, стара, (твердо) май ти собі «убіжденіє», яке хочеш, але хоч збитків мені не роби й не пхай пирога в тютюн! Прошу дуже!
Боровичка. Господи святий з тим чоловіком! Та які мені збитки в голові! Може, добре сам пиріг запхав у капшук, а тепер чіпається.
Борович (сварливо). Сам пиріг запхав?!…
Боровичка (бере пиріг і скоро відходить). А то кара божа!…
Лесько (держачи картку в руці). У тій ґазеті, що ви казали віднести, була картка до вас, та казали Ковт, аби вам віддати.
Борович (роздратований, замахуючись цибухом). Чуєш, не лізь мені в очі з Ковтом, ні з ніякою картою від нього, бо цибух на тобі поламаю!
Лесько. Та карта до вас у ґазеті.
Борович. У тій ґазеті не може бути жадна карта до мене. Неси, відки взяв (по хвилині). Чекай, люльку запалиш! (Накладає люльку, Лесько засвічує й відходить.)
Борович (утирає піт із чола, сідає, бере ґазету й читає). …«Въ собстве́нной защитѣ». Ба! Якби то знати, що се значить? «Защиті» гм, може, то друкарська помилка, а має бути «зашиті». Зашиті, ба, але в чім зашиті? — «Въ собстве́нной.» Не розумію! Ну, може з дальшого пізнаємо (читає поволи). «Преимуществе́нныи качества, якіи обнаружи́лись, сре́ди необикновенныхъ обстоятельствъ, въ учрежденіяхъ народовцевъ суть: унизительноє раболѣпіє, а вмѣстѣ зъ тѣмъ изящноє нахальство»[22] (отирає піт із чола, з розпукою). Авс!![23] (Читає ще раз із більшим напруженнєм.) Ні, ані словечка. Ага! Качества! То, здається, щось із області домового господарства або, може, і з кухарської штуки! Ну, се для мене менче інтересне. Йдімо дальше, (читає). «Ври, да мѣру знай». Гм! Що таке «ври?» — Ага «Врачь!», значить «доктор» «лікар», «ври» значить «лічи», отже «лічи, але міру знай». Ну, та певно, що то для доктора дуже потрібна річ, знати міру в ліках (читає). «Преждевреме́нное общоє восхищеніє поклонниковъ ново́й эри, кажется, мгновенно превратилось въ ужасноє отчая́ніє, такъ якъ убѣдились, що искусная программа, ими провозглаше́на, не производитъ ника́кой пользы, токмо вредъ» (отирає піт). Овва! Тут страшно гаряче, треба йти до женців. На свіжім воздусі повинно лекше піти. Леську! (Входить Лесько.) Подай костур, бери файку,[24] тютюн і оті ґазети та ходи, підем у поле. Ні, дай сюди капшук (киває пальцем), сам сховаю.
Лесько (в сторону). Ото злодій! (відходять оба).
Гануся (сильно зворушена). Матусю! Матусенько! Пані Магдалино!
Боровичка (входить із ложкою, оглядається, спостерігає Ганусю). Ніхто не збаг[25] би! А ти що тут робиш?
Гануся. Прийшла, пані, з вами побачитись.
Боровичка. Бійся Бога, дитинко, та якби тебе мій старий побачив, то тебе водою облив би або що таке заподіяв.
Гануся. Ні, матусю, не побачить, я підстерегла, як у поле виходили, та й прибігла. А ви ж на мене не гніваєтесь? (Цілує старій руки.)
Боровичка (цілує її в голову). Дитинко моя! А чого ж би я на тебе мала гніватись? Що ж ти мені злого вчинила?
Гануся. А я думала, що, може, враз із паном Боровичем на мого татуня тай на мене, та так вас боялась, так боялась, щоб ви мене і крізь вікно не побачили. Мені лячно було подивитись на вашу хату.
Боровичка (сміючись). А що ж тебе аж сюди принесло?
Гануся. Не-аби-що, матусю! Що дасьте мені, то вам щось скажу, щось таке цікаве, що дуже втішитесь?
Боровичка. А що ж я тобі маю дати?
Гануся. Поцілуйте мене (наставляє чоло, Боровичка цілує). Матусенько! Остап нині приїздить. (З радости цілує Боровичку в лице.)Боровичка. Хто? Остап? Нині? То не може бути, був би написав до нас!
Гануся. Писав, матусю, писав, але пан Борович не хотіли картки прийняти, лише до нас відослали. Ось вона. Він уже на почті, та пише, щоби фіру підослати.
Боровичка. Ісусе Христе! Господи Святий! Мій Остап! Мій соколик ясний! (Плаче.) Не дурно мені сеї ночі так на сон мотався! А я гадала, що він іще десь ген-далеко по Росії блукає, а він голубчик мій, уже й під порогом. Нехай тебе, моя дитинко, Господь щастєм та здоровлєм благословить, що ти мене такою милою вісточкою порадувала! (Цілує.)
Гануся. А мені, матусю, можна тішитись? Я так тішусь! (Плаче — пеститься.) А, може, не треба тішитись!? Матусенько, я вас так люблю!
Боровичка (сміється). Мене?! Ой, ти, ти! (на бік). Не знаю я, як із нею говорити, бо ще Бог знає, що з того буде (до Ганусі). А що ж тепер будемо діяти? Він десь на почті фіри чекає.
Гануся. Треба післати скоренько.
Боровичка. Та кого пішлю? Я сама дома з Фесею; Лесько на поле зі старим забрався.
Гануся. Я побіжу, матусю, та попрошу таточка, щоб наші коні післав. Добре?
Боровичка (на бік). Не добре воно буде, як старий дізнається, але що ж робити. (До Ганусі.) Побіжи, дитинко, попроси!
Остап (в подорожнім запорошенім уборі; ввійшов ще давніще незамічений, прислухується з почуттям). Не треба, матусенько, бо я вже пішки прийшов! (Жінки видають крик. Остап цілує матір. Гануся подається за вікно.)
Боровичка (витаючись). Мій синок солодкий! Як же змужнів[26] за тих 3 роки. А яку бороду запустив, мов святий Антоній Печорський. А як огорів та запорошився! Як же ти так нагло тутки взявся?
Остап. Воздухом, матусю, прилетів до вас. Стужилося за вами. (Звертається за вікно до Ганусі.) Ганусю! Панно Ганно! (Тримаються за руки через вікно. Він пильно вдивляється в її спущені очі. Хвилина мовчання.) Як же я вас тепер зватиму?
Гануся. Звіть, як давніще… як давніше…
Боровичка (перебиває). Давніще, що иньшого було, а тепер ти вже доросла панна, а він мужчина; не випадає кликати по імени.
Гануся (з ґримасом). Матусю, я на вас гніваюся! (Відходить.)Остап (пильно дивиться за відходячою). Яка вона гарна стала. Правда, матусю?
Боровичка (сухо). Гарна, а як же!
Остап. Матусю, що се таке? Ви її, мабуть, уже не любите так, як давніще любили. Неправда ж?
Боровичка. Люблю, чому б не любити, але бачиш…
Остап. Кажіть, матусю, кажіть ради Бога, що таке склалось межи вами? Адже ж від того моя доля залежить?
Боровичка. Ой, «склалось» синку, «склалось», та ще й таке, що, може, й «розікласти» не дасться.
Остап. Що ж таке? Говоріть!
Боровичка. Побудеш між нами, то й сам побачиш, а поки що сідай, та розповідж, як тобі в Росії проживалось?
Остап. Ні, я хочу зараз знати. Прошу вас, мамо, не мучте мене, розповіджте!
Боровичка. Твій старий посварився з Ковтом, і погнівалися на-смерть.
Остап. За віщо ж?
Боровичка. А защо: — процес[27] за свині, — вибачай за слово. Ковтові безрога зробили собі у плоті перелаз до нашого городу, тай унадилися. Старий, бувало, все цибухом виганяє. А раз розсердився, та стрілив з рушниці й поцілив двоє. Ще мали настілько сили, що перелізли крізь діру на Ковтів бік та там і повиверталися. Ковт собі впав у злість, тай спровадив комісію. А комісія сказала, що свині повинні були поздихати на нашім боці, то був би мій старий виграв, а що перелізли на своє, та там поклались, то мій старий мусить заплатити.
Остап. Ну і що ж?
Боровичка. Сварилися, процесувалися, та від того часу вся біда пішла на нас. Старий із гризоти взявся до політики, та такий тепер дивний став та сердитий.
Остап. Я вас не розумію, мамо, до якої політики? Може, ви хочете делікатно сказати, що… розпився?
Боровичка. Ей, де там розпився! До тої політики, що в ґазетах, у тій ось ґазеті (показує).
Остап (оглядаючи ґазету). «Галицкая Русь?» Адже тато давніще «Діло» читали. Та я тому на почті, не дивлячись на адресу, картку вклав у «Діло».
Боровичка. Та в тім то й біда. Бувало з Ковтом «Діло» читають. Ну, тай ніщо. Трохи покричать, посміються та йдуть до роботи. А відколи посварилися, а редактор не хотів приймити письма татового на Ковта, тато записали отту ґазету «Валицку Русь», чи як там. Та як почав читати, то й кінця тому нема, а господарство пропадає. А він каже, що політику робить, так читає, що аж ногами тупотить, та все кулаком на Ковта відгрожується. То якась тяжка й велика політика, але бодай би вона голову скрутила!
Остап. Ха! ха! ха! ха! ха! (Ходить по хаті і сміється; Боровичка дивиться на нього здивована.) Ну, вже аж тепер усе розумію. (По хвилині.) Ні, матусю! Се не така страшна річ, ся політика, як вам видається. Усе дасться направити. Я знаю добре тата: се добрий чоловік і душа щира, тільки завзятий і гарячка. Де ж вони тепер?
Боровичка. У полі коло женців, ледви випхала недавно. Але він не всидить довго, десь що-тільки не видно.
Остап. Чекайте ж — матусю! Як татко вернуть, будемо політику з хати гонити.
Боровичка. Ой, не знаю, чи потрапиш ти її вигнати! Я вже, синочку, й акафист наймала, і підкурювала старого, тай не помагає.
Остап. Побачите, що викуримо. Я знаю старого батенька! Але ви мені, матусю, помагайте. Коли б вас тато питали, то кажіть, що ви зі мною не могли розмовитись, що моєї мови не розумієте. (Чути голос Боровича на подвіррі.)
Боровичка. А, що? Не казала? Не всидить. Але я не розумію, що ти хочеш починати?
Остап. Не питайте, матусю. Усе гаразд буде, лише постарайтесь, щоб Гануся прийшла до вас до кухні. Підіть самі за нею.
Боровичка. Але ж!…
Остап. Матусенько!
Борович (у сінях до Леська). Чого ти лізеш за мною, дармоїде! Давай сюди люльку й ґазети, та махай до своєї роботи.
Борович (входить, держачи в руках ґазети, костур і люльку, не запримічає Остапа; до жінки). Нема женців.
Боровичка. Як, нема?
Борович. Нема ні женців, ані навіть вівса нема за «Вільшиною», лиш конюшина в копицях стоїть.
Боровичка (сміється). Та то не за «Вільшиною», але на «Кривулі» наші женці жнуть.
Борович. А ти чого казала… (Спостерігає Остапа у другім куті, робить дуже здивовану міну й випускає все, що в руках держить, проголошуючи слово): Га? (Потім лице його прояснюється й переходить у вираз радости.) Остап? Остапко? А ти відки тут узявся?Остап (підходить, цілує батька в руку). Прієхал, батюшка, пако́нчів хазя́йствєнную практіку; я прієхал к вам пасматрєть, как пажіваєте, батюшка!
Борович (обнимає сина). Харашо! (Оглядає його й любується його виглядом.) Хлопець, як тополя! Лиш коня й шаблю та на турка виправляй! Козак! Стара! Чи бачиш?
Боровичка. Та я вже давно дивлюся.
Остап. Ми уж здєсь с матушкай пачті час талкуєм!
Борович. Харашо! А як говорити вміє красно, по-вченому. Що то значить «просвіщеніє». Де ж ти навчився так красно говорити?
Остап. Ето мой со́бствєнний язик, как же ж можна єму нє научітьса. Іно́ва не знаю!
Борович. Харашо! І я при тобі трохи підучусь. (Торжественно.) Бо я тепер, синку, працюю! (В бік до вікна.) Аж тепер, мій Ковтику, пропав, як тебе оба присядемо. Я твердо, він ще твердіще![28] Добре синку, що приїхав! Будемо оба працювати.
Остап. В каково́м со́бствєнна направлєнії?
Борович. Га? (по хвилині). Ага, я тебе хотів власне питати. Що то значить: «в собстве́нной?» Мені приходило при моїй роботі се слово: «зашиті в собстве́нной». Що се значить? Га?
Остап. Нє панімаю, батюшка!
Борович. Га? Не знаєш того? Ага, то ти ще всього не знаєш! Ну, нічого. І я ще всього не знаю; будемо доучуватися.
Остап. Нєльзя панять таво, чево нєт. В нашем язикє такова абарота бить нє может.
Борович. Га? Що кажеш? Сідати хочеш? Харашо, сідаймо; ти втомився дорогою. Сідаймо ось тут. (Саджає Остапа коло себе.)
Боровичка. Нічого не розумію. (Відходить.)
Борович. Ну, розповідж мені тепер, де бував, що бачив, що чувати в Росії?
Остап (недбало). Черезчур мноґа запрософ на адін раз. Нє знаю, на какой атвєчать. Бивал далєко́, віда́л мноґа, да нє слишна нічево. Мір будєт!
Борович. Харашо! Що ж ти робив тих три роки? (Дуже пильно слухаючи, щоб порозуміти.)
Остап (скоро). Я абучалса аґраномії, савєрше́нствовалса в науках. Какія прекрасний учреждєнія в Рассії в етай о́траслі. (Борович зпочатку дуже слухає, потім зраджує нетерпеливість.) Ґасударствєнния учреждєнія імєют сади на нєсколька вьорст дліною, ісключітєльна предназначенних для практіческаво абученія. Бивал на прєпадаваніях, ґде бивало нєсколька тисяч слу́шатєлєй, после штудіровал дєйствітєльнає хазяйство у дядюшкі. Он вєлєл пазравіть і сказать…
Борович. Чекай, чекай! Ну, вже потому будемо вчитись, а тепер розповідж мені те все так по нашому, по руськи,[29] бо я, бачиш, ще всього не розумію.
Остап. Как же ж батюшка? Я ґаварю па русскі!
Борович (заклопотало). Ну, та так, того, теє. Красно говориш, нема що казати. Ну, я вже знаю, що вмієш. Але то, бачиш, для політики, а політика буде потому. А тепер так, як син татові, розповідж про себе. Та ж ти мій одинак! (Цілує його в чого.)
Остап (усуваючись, наче ображений). Ґаварю, как умєю, не раді палітікі, ліш толька па убєждєнію.
Борович (в бік). Що се з ним сталось? (До Остапа.) То ти мене вже не любиш? Утікаєш від мене?
Остап. Патаму, что ви меня, батюшка, абіжаєте!Борович (гаряче). Я тебе обиджаю? Чим?
Остап. Пріказиваєтє миє ґаваріть па вашему.
Борович. А що ж? То ти стидаєшся говорити по руськи, по рідному?!
Остап. Не хачу і не умєю ґаваріть па хахлацкі.
Борович (зриваючись). Що? По хахлацьки? Сину, що ти говориш?
Остап (встаючи). То, что слишітє.
Борович. Остапе! Схаменися! То ти так обходишся, то ти так витаєшся з твоїм вітцем?! То ти нас усіх, і мене, твого вітця старого, прозиваєш «хахлом?» Цураєшся нас? О, Боже, Боже! Чого я дожив на старість?! Де моя дитина? Де моя дитина? Поїхав мій син, та не вернувся!
Остап. Вазвратілса, батюшка, вазвратілса, да толька не хахлом, а настоящім русскім челавєком.
Борович. Пропав! (По хвилині зблизившись до Остапа.) Синку! Може, ти трошки того… (показує на чоло). Га?
Остап. Батюшка! Зачєм камєдію стро́їть? Вєдь, ви такой же настоящій русскій, как і я.
Борович (з іронією). Ні, я «хахол!»
Остап. Ви чітаєтє «Ґаліцкую Русь», журнал, защіщающій наші общерусскія дєла. То, может бить, і ви, батюшка, тоже… таво (показує на чоло).Борович (збентежений, у бік). А, проклята політика! Зарізав мене власним моїм ножем. (Відвернувшися, мовить.)
Остап. Ну, что ж, батюшка?
Борович (зломаний) То, сину, цілком не те, то цілком що иньше…
Остап. Всьо равно!
Борович. Ні, воно лиш так виглядає на «всьо равно», але то зовсім що иньше… То — бачиш — політика, а отсє, сину, паскудство!
Остап. Что ж ето такоє ета ваша палітіка?
Борович (нетерпляче). Ет! Дай мені спокій! (в бік). Я вже й сам тепер не знаю, що то таке «політика». Бачу лише, що політика й Ковтові свині, се також зовсім що иньше. (Сідає коло стола, тримається за голову.) Боже, Боже! Що зі мною діється?! Тому три роки, який я був щасливий! Як я тішився своєю дитиною. З якими красними надіями я його у світ виряджав? А нині? Син мій — чужинець. Стидається свого і своїх. О, Боже! За що Ти мене караєш?
Остап (тихо на боці до матері, що ввійшла, незамічена старим). Матусенько, все гаразд! Вже нема «політики». Лиш тепер ви поможіть!
Боровичка. Дав би Господь! (підходить до Боровича). Що ж ти, старий, надувся? Замісць тішитися сином, а він от сидить, та лиш очима лупає.
Борович (плачливо-сумно). Нема нам чого тішитись.
Боровичка. Як то? Що таке сталось?
Борович. Нема в нас сина, Магдуню, нема!
Боровичка. А от, який великий!
Борович. Ні, то не син! То — «настоящий», а ми — «хахли».
Боровичка. Адже ти казав, що ти сам «настоящий».
Борович (нетерпляче). Ет! Пусте! (до себе) «настоящий», але — дурень. (До жінки.) Куди мені до «настоящого»? Диви, як виглядають правдиві «настоящі» (показує на Остапа): сердиті, надуті, цураються вітця, матери, а говорять так чудно, що такий «настоящий» як я, нічого не розуміє.
Боровичка. Ну, ще нічого такого не сталось! Хвала Богу, що здоров вернув! Побуде межи нами, (з притиском) ожениться, тай може знов навернеться на своє й мову рідну пригадає собі та з «настоящого» знов стане нашим, дорогим сином.
Борович. Бог би з тебе говорив, але я…
Остап. Нєт, матушка, мєжду намі нєт нічево общаво; я сєйчас уєзжаю, вазвращаюсь к нашей общей матушкє.Боровичка (з запитаннєм до Боровича). Що він таке говорить?
Борович. А, Господь його знає! (До Остапа.) Слухай, Остапе. Ти до нас не говори, не зви нас «батюшкою» та «матушкою», бо ми тебе не розуміємо й не хочемо розуміти.
Остап (говорить зрозуміліще, щоб конче порозуміли). Я вас долґа мучіть нє буду. Єду ф Кієф і там женю́сь. (Борович і Боровичка дивляться на себе питаюче.)
Борович. Га? Що він каже? Що їде до Київа женитись?
Остап. Да, да, батюшка, єду ф Кієф; женюсь тоже на настоящей русской актрісє із балєта.
Борович. Ще лиш того бракувало! (Хапаючись за голову.) Боже, Боже! За що Ти мене так караєш? (У розпуці). Стара, рятуй, рятуй, роби що, бійся Бога, бо ми пропали!
Боровичка (до Остапа). Синку, та ж ти казав колись, що будеш женитися з Ганусею Ковтівною.
Борович (сіпає жінку за рукав). Що?! З донькою Ковта? Стара! Що ти говориш?
Боровичка. Ну, то нехай ліпше він поїде до Київа?…
Борович (поквапно). Ні, не ліпше, не ліпше! Вже нехай жениться з кимнебудь; лишень нехай не їде. Коби лиш схотів!!Боровичка. Та ти колись любив так гарячо Ганусю!
Остап. Нєт, матушка, ето хахлушка!
Борович. А що! Я казав, не схоче!
Боровичка. Вона тебе так щиро любить, так тебе ждала-виглядала! (до старого.) Та кажи ти що!
Борович. То ніщо не поможе! Все пропало. (З резиґнацією до Остапа.) Остапе! Послухай матері, будеш мати добру жінку.
Остап (кидаючи ся батькові на шию). Добре, таточку, я женюся з Ганусею та лиш хотів від вас почути, що годитесь на се.
Борович (зчудований). Га? Що? Що ти кажеш? Синку мій! То ти не того… не «настоящий?»
Остап (пестячись, сердешно). Ні, таточку! Я такий сам Русин[30] як і Ви, я люблю свою Русь-Україну над усе, та дорожу нашими народніми святощами. А вам хотів лиш показати, як виглядає правдивий «настоящий».
Борович. А я думав, що ти, справді, ренеґат.[31]Остап. Ні, тату! Боровичі до сього неспосібні (усміхаючися). Я лиш так, так… для політики.
Борович. А бодай би вона скисла! Ой, синку, добру ти мені дав лекцію! Магдунцю, ти все мала рацію![32]
Боровичка. А бачиш! Я жінка проста, невчена, але я все казала, що та «політика» ні-до-чого.
Борович. Зараз завтра викину всі ґазети.
Остап. Ні, таточку! Чого ж викидати? Будемо читати й одну, і другу, але не для «політики», але на те, щоби знати, що чувати на нашій Рідній Землиці. А тепер, таточку, дозвольте, що піду відвідати сусідів та побачитися з моєю судженою.
Борович. Чекай! На! А чи ти знаєш, що вони мені зробили? Безрогії Ковта…
Боровичка (перебиваючи). Ну, вже знов зачинаєш за політику?! А що казав!? (До Остапа.) Гануся в кухні, докінчує за мене вечерю для женців.
Остап (вибігає і приводить Ганусю). Ходи, серденько, ходи. Уже все добре! (До старого.) Отсе, таточку, моя любка.Борович (зі сміхом). Ага! То се твоя «актриса з кієвскаго балєта», твоя «настоящая».
Гануся (з жартовливим докором). Так?! То він уже мав якусь «настоящу» при балєті?
Остап. Е, ні, то лиш так для «політики».
Гануся. Я такої політики не хочу. (Киває пальцем.) А може ви, таточку, воліли б тамту, що «для політики?» (Цілує старого в руку.)
Борович. Ні, я вже волю «хахлушку». (Цілує її в чоло).
Боровичка. От раз день щасливий: сина діждались, політику нагнали, жнива докінчили, дітей заручили.
Господарю, господареньку,
Ой, та втвори ворітонька,
Несемо Вам вінець,
Нашому ділу кінець.)
Лесько (вбігає поперед них). Толока буде, толока! (Побачивши Остапа й Ганусю, що стоять, побравшися за руки.) А, може, й весіллє́! Ото собі під'їмо та покуримо!
Всі (потягають за женцями). Нашому ділу кінець!
——————
- ↑ На вареники в Галичині кажуть пироги, і тут так треба розуміти це слово.
- ↑ Миля = сім верст — сім миль на день зробити = дуже багацько ввихатися (галицьке прислів'я).
- ↑ 3) Хазяйство.
- ↑ 4) Далося в тямки.
- ↑ Рід вил до викидання гною.
- ↑ Орґан народовської або нац.-дем. партії.
- ↑ Свині (делікатніше слово).
- ↑ Орґан галицьких москвофілів, писав т. зв. язичієм, мішаниною українсько-московсько-церковно-польської мови.
- ↑ Невеличка округла булка, розчинена на воді, часто із часничком; їх печуть, п. нр., на Поділлі під Новий Рік і роздають опісля засівальникам
- ↑ Циґаретові.
- ↑ Двічі потягти (нім).
- ↑ Чубук.
- ↑ Сірник.
- ↑ Хазяйка.
- ↑ Тин.
- ↑ Зверхня полотняна одежа (біла); її носять наші селяни піді Львовом.
- ↑ Прихильник примирливої політики з Поляками.
- ↑ Прихильник фонетичного правопису (кулішівки).
- ↑ Байдуже.
- ↑ Користь.
- ↑ Нісенітниці (моск.).
- ↑ Всі ці слова треба читати з українська, як читають москвофіли в Галичині, а саме: «и» за «и», не як «і», «е» твердо вимовляти, «ѣ» за «і» читати, п. пр.: преімущественниї качества, якії обнаружились среди необикновенних обстоятельств…
- ↑ Кінець (нім. aus!)
- ↑ Люльку.
- ↑ Збагнув би (скор. форма).
- ↑ Вилюднів (поль). В. С.
- ↑ Позви; процесуватися = позиватися.
- ↑ «Твердо по руськи» — значило в Галичині з-московська балакати (язичієм); твердий Русин — москвофіл, м'який — Українець.
- ↑ Цебто, по українськи; Галичани ще донедавна звали свою мову руською (руську звали — московською, російською), себе ж Русинами.
- ↑ Українець.
- ↑ Ренеґатами галицькі Українці звали всіх, що відцуралися своєї національности, що пішли хоч у польський, хоч у московський бік.
- ↑ Гал. фраза, значить стільки, що «твоя все була правда».
| До тепер появилися оці книжки: | |
| 1—6а. | Лепкий Б., Начерк історії української літератури (до нападів Татар) нове ілюстроване видання. |
| 7. | Ів. Левицький-Нечуй, Запорожці. |
| 8. | Ляфонтен, Байки (з 4 образками). |
| 9—11. | Карпенко-Карий, Суєта (зі вступом Б. Лепкого). |
| 12—14б. | Літературні характеристики укр. письменників, I. Іван Франко (Поезія), нап. А. Крушельницький. |
| 15—16а. | С. Руданський, Співомовки (зі вступ. Лепкого). |
| 17. | М. Вовчок, Девять братів і десята сестричка Галя. |
| 18—20. | Ахеліс, Начерк соціольоґії. |
| 21. | Д. Н. Мамін-Сибіряк, Чутлива совість. |
| 22—23. | Ніцше, Так мовив Заратустра. Часть I. |
| 24—25. | Ніцше, Так мовив Заратустра. Часть II. |
| 26—27. | Юрій Кміт, В затінку й на сонці. |
| 28—29а. | Збірник народніх пісень і дум. |
| 30—33б. | Чайківський, Всесв. Історія I, Стар. Історія з ілюстр. |
| 34. | Кіплінґ, От собі казочки (з двома ілюстр.). |
| 35—36. | Кіплінґ, От собі сторійки (з трома ілюстр.). |
| 37. | Бєрнзон, Новоженці, комедія в двох діях. |
| 38—39. | Ніцше, Так мовив Заратустра. Часть III. |
| 40. | Байки Езопа (з чотирма ілюстраціями). |
| 41—43б. | В. Барвінський, Скошений цвіт, повість. |
| 44—47. | Др. І. Раковський, Психольоґія. |
| 48. | Андреєв, Л., Три оповідання. |
| 49—50. | Карпенко-Карий, Хазяїн, комедія. |
| 51. | Вовчок, Сестра, Козачка, Чумак (оповідання). |
| 52. | Б. Бєрнзон, Понад сили (драма). |
| 53—56. | Чайківський, Всесвітна історія II. (серед. віки). |
| 57—59. | Ніцше, Так мовив Заратустра. Часть IV. (кінець). |
| 60. | Марко Вовчок, Від себе не втечеш (оповідання). |
| 61—62. | Г. Ібзен, Будівничий Сольнес, драма. |
| 63—64а. | Гоголь, Тарас Бульба, повість з ілюстр.. |
| 65а. | Руданський, Цар-соловей, казка. |
| 66. | Молієр, Лікар-Шуткар, жарт в 1 дії. |
| 67. | Котляревський, Наталка Полтавка, укр. опера. |
| 68—72. | Чайківський, Всесвітна історія III (нововічна). |
| 73—74. | Николишин, Розладдє (драма). |
| 75. | Вовчок, Кармелюк. Невільничка (оповідання). |
| 76—77. | Геновефа, опов. (з образк.). |
| 78. | Куліш, Орися, Дівоче серце, Січові гості. |
| 79. | Ольга Кобилянська Некультурна (новеля). |
| 80. | Ольга Кобилянська, Мелянхолійний валець. |
| 81—84. | Франс, На білих скалах, повість. |
| 85—86. | Л. Толстой, Живий труп, драма. |
| 87—91а. | О. Барвінський, Образки з розвитку Русинів. |
| 92. | Яричевський, Княгиня Любов, драма. |
| 93. | Вовчок, Сон, Одарка, Чари, Ледащиця. |
| 94—98. | Б. Лепкий, Начерк іст. україн. літер., книжка II. |
| 99. | Вовчок, Інститутка. |
| 100—103. | В. Антонович, Коротка історія Козаччини. |
| 104. | Аверченко, Гуморески. |
| 105. | Барвінок, Русалка. |
| 106—107. | Богдан Лепкий, Літературні характеристики укр. письменників. II. М. Шашкевич. З ілюстр. |
| 108—110б. | Куліш, Чорна Рада (повість) з ілюстраціями та вступом і поясненнями Б. Лепкого. |
| 111. | Толстой, Полонений на Кавказі, правд. подія. |
| 112—113. | Берґзон, Вступ до метафізики. |
| 114. | Анатоль Франс, Комедія про чоловіка, що оженився з немовою, жарт у 2 актах. |
| 115—120. | Олександер Барвінський, Образки з громадянського і письменського розвитку Русинів, II. часть (з 12 портретами, 13 картинами) |
| 121—123. | Кобилянська О., Земля I, повість. |
| 124—126. | Кобилянська О., Земля II, повість. |
| 127—128. | Шов Б., Цезар і Клєопатра. Історія. |
| 129. | Вовчок М., Не до пари, Два сини й инші оповід. |
| 130—134. | Маковей, Заліссє, повість. |
| 135—140. | Кониський, У гостях добре, дома ліпше, повість. |
| 141—142. | Федькович, Довбуш, траґедия. |
| 143—144. | Федькович, Оповідання |
| 145—146. | Гринюк, Весняні вечері. |
| 147. | Федькович, Так вам треба, фарс. |
| 148. | Федькович, Як козам роги виправляють, фрашка в 1 дії. |
| 149. | Шевченко Т., Музика, повість. |
| 150. | Кропивницький М., По ревізії, комедія в 1 дії. |
| 151. | Шевченко Т., Артист. |
| 152—153. | Карпенко-Карий, Бурлака, драма. |
| 154. | Бобикевич О., Настоящі, комедія у 1 дії. |
| 155—156. | Шевченко, Гайдамаки, поема. |
| 157. | Федькович, Люба—згуба, повість. |
Кожний томик можна набути також в гарній картоновій оправі. Тоді коштує дороще о 20–50 ц.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1930 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |