Наські українські казки (1903)/Казка про дурня да його коня: срібна шерстинка, золота шерстинка
| ◀ Казка про царів сад да живую супілочку | Наські українські казки під ред. Володимир Гнатюк Казка про дурня да його коня: срібна шерстинка, золота шерстинка |
Казка про малесенького Йвася, змію, дочку її Олесю та заднїх гусенят ▶ |
|
срібна шерстинка, золота шерстинка.
Еге, не всїм же в дурня й вдацьця!..
Коли́сь давно́ жив чолові́к;
А як давно́? щоб не збреха́ти,
Тому́ прохо́дить сьо́мий вік.
Жив-жив, пришло́ся уміра́ти.
5Він, як і ми, був христяни́н,
Тиє́ї-ж це́ркви щи́рий син.
Дак от пере́д смерте́льним ча́сом
Він одсобо́ровавшись ма́слом,
Трьох підзива́ к собі́ сині́в:
10„Послу́хайте мене́ лиш, дїти!
Як вже не ста́не в ме́не слів,
Глядїть, гарне́нько зхоронї́те!
Тепе́р нїчо́го[1] не даю́,
А вме́рши вас я обдїлю́,
15Але́ із угово́ром тре́ба:
Як злізе ніч на зе́млю з не́ба,
Ви почере́дно і́ко мнї
Тодї прихо́дьте на моги́лу;
Да тільки щоб були́ одні́, —
20І там вам дам бога́тство, си́лу…“
Сказа́в, хропну́в і — був таки́й!
Сини́ (розу́мних два, як всю́ди,
Оди́н — а вже́ж не я́к — дурни́й!)
Як всї к їм ізійшли́ся лю́ди,
25Схова́ли татуся́ свого́,
І ста́ли ду́мать про його́
Послїдню во́лю: що́ поча́ти?
Дава́й тут ду́рника проха́ти,
Щоб к ба́тьку він пішо́в за їх.
30„Іть ти нїчо́гонько не ма́єш!
А в на́ших жіночо́к одни́х
Чого́, скажи́, не насчита́єш?
Щоб ба́тько там тобі нї дав —
Твоє́, бо ти́ його́ доста́в!“
35Так ду́рня-то вони́ проха́ли,
Поки́ таки́ його́ вблага́ли…
От че́реду уже́ жену́ть:
Старі, малі к їй вибіга́ють;
Коро́ви да бики́ реву́ть,
40Теля́т дївча́та розлуча́ють;
От з по́ля йдуть гурто́м женцї́,
За ни́ми косарі́, гребцї́;
От в ха́тах всю́ди засвіти́ли;
На у́лицю повиходи́ли
45Та й при́браний бо був гара́зд!
Там я́блука росли́ і гли́ви,
І шпа́нськи я́годи і сли́ви,
І хви́ги, виногра́д, орі́х,
І опельси́ни, і кали́на,
45Дїво́ньки, хло́пцї, парубки́:
Пусту́ють, то жарту́ють в во́лю,
Знїма́ють з ми́лих стрічечки́,
Гово́рять, ше́пчуть між собо́ю;
Прити́хнуть, впять заголося́ть;
50Всї па́рами тобі сидя́ть.
„Ану́, пора́! Ти опізни́вся!
Гляди́: он мі́сяць як підби́вся!“
Встав ду́рень, стрепену́всь, пішо́в;
Замо́вкло всю́ди, нї шиши́рхне;
55Зати́х дїво́цький перезо́в,
Хиба́-то де-не-де́ що пи́кне…
От він на кла́дбище приплї́всь:
На крест голо́вкою схили́всь;
Кру́гом — моги́ли бованї́ють, —
60в моги́лах тії-ж лю́ди тлїють.
„Тату́сеньку! от о́д-же й я!“
„Е! ду́же до́бре, си́нку, ро́биш!
Да ба́цьця, че́рідь не твоя́,
Ти не за се́бе се прихо́диш!
65Біг бу́де їм за те суди́ть,
Що не схотї́ли навісти́ть…
Ну, слу́хай же, моя дити́на!
Тепе́рь ти в сві́тї сироти́на;
Я надїлю́ тебе́ за все…
70Ти чув: покі́рнеє теля́тко,
Як ка́жуть-то, дві ма́тки ссе.
Даю́ три волоси́нки, серденя́тко,
Оцьцї́ тобі, — їх бережи́!
Як тре́ба бу́де, припали́, —
75І ста́не кінь пере́д тобо́ю,
То з срібною, то з золото́ю
Шерсти́нкою; тут гря́не гром,
А ти влїзь в пра́ве у́хо йо́го,
І в лїве — ви́йдеш корольо́м;
80Що забажа́єш, бу́де всьо́го.
Гляди́ж, мене́ не забува́й!
Тепе́р, мій си́ноньку, проща́й!“
Сказа́в — і мов би не бува́ло!…
От незаба́ром розсвіта́ло:
85Із до́світок дївча́та шли;
Вівча́р гнав че́реду без-лї́ку;
По по́лю бжо́ли знай гули́,
Крича́ли пі́внї кукурі́ку!
Підня́вся ду́рень та й побрі́в
90В госпо́ду; кри ворі́т зострі́в
Його́ брат ста́рший і пита́є:
„Що! як?“ А він мов-би́ не зна́є,
Поплївсь собі у ха́ту…
Се дї́яло ся при царі́,
95Кото́рого геть-ге́ть буди́нки
Стоя́ли на круті́й горі́,
А в їх і тільки б-то дити́нки —
Одна́ дочка́: сині́в Біг мав,
Хоч він як ра́ю іх бажа́в.
100Еге́! дочка́! да ще яка́я?
Хоро́ша як троя́нда та́я;
Лице́ — що со́нечко твоє́!…
Губки́ як мед соло́дки;
Очи́цї ка́риї в неє́,
105Дуго́ю над ними́ брово́ньки;
Прями́й топо́льовий стано́к
І солове́йка голо́сок;
А ку́чері по пле́чах вью́цьця —
То різно, в ку́почку зберу́цьця…
110Сїмна́дьцята тепе́р весна́
Од ро́ду на́шій шла́ царі́внї;
Бага́цко сва́талось — вона́
По гарбузу́ їм, бо нері́вні.
От царь поста́вить стово́ велїв;
115На нїм царі́вну посади́в:
„Хто відьсїля́ її доста́не,
Той тут-же женихо́м їй ста́не!“
А стовб висо́кий, геть-куди́!
Його́ із мра́муру зроби́ли,
120І обяви́ли, щоб туди́
Всї ли́царі поприїзди́ли.
Де в Бо́га той наро́д набра́всь!
Немо́в база́р розташова́всь:
І тї́снява, і гук, і дра́ча!
125Крик, гвалт! Така́я нестоя́ча!…
Тодї́ два ста́ршиї брати́
Пішли́ диви́цьця із жінка́ми,
А ду́рень — тож… „Куди́-то ти?“
„Да, бач, в бере́зняк за гриба́ми!“ —
130Зайшо́вши в лїс у гущину́,
Шерсти́нку припали́в одну́ —
І кінь яви́всь немо́в-би з не́ба!
„Шо па́нові мойо́му тре́ба?“
Тут ду́рень в пра́ве у́хо влїз —
135І зра́зу корольо́м зроби́в ся;
Скік на коня́, — а той понї́с,
Де тре́ба, ду́хом опини́в ся…
Гляди́ть, а ли́царі круго́м
Гарцю́ють знай пере́д стовбо́м:
140Розбі́гши ся чим дуж підско́чуть,
А все царі́вни не доско́чуть…
Той розлетї́вшись о́б-земь — брик!
Той голово́ю в стово́ огрі́вся;
Той на́взнич — лясь! четве́ртий — зирк!
145Як сніп той із коня́ зкоти́вся!
Тут ли́царь наш де нї візьми́сь,
Як той оре́л к стовбу́ ізви́всь!
Царі́вну хвать в оби́-дві ру́ки!
Цмок-цмок її в гаря́чи гу́бки!
150Вона́ж — тиць пе́ретинь золоти́й
Йому́ на па́лець, і сказа́ла:
„Тепе́р минї ти не чужи́й!“
І пи́лно в ві́чі загляда́ла…
А от кінь їх к царю́ примча́в:
155Леге́сенко царі́вну зняв,
Покло́н на всї чоти́ри бо́ки,
Да в стре́мня скік, скорі́й на вско́ки!…
„От тобі на́!… Лові́ть, лові́ть!…“
Всї ра́зом вго́лос загука́ли!
160Тут де́яки за ним у-слїдь…
Біжя́ть… біжя́ть… та не догна́ли!…
На дру́гий день царь розісла́в
За ли́царем слуг на вздого́ну,
І ко́жну ха́ту приказа́в
165Огля́довать… не те — дасть го́ну!…
„На па́льцї пе́рстинь буде ма́ть,
Весь золоти́й — його́ не знять!“
Розси́пались вони́, лїта́ють;
Нї одно́го дво́ру не мина́ють.
170От к трьо́м брата́м вони́ пришли́,
Усї їм па́льцї оглядїли…
Щож? як? — У ду́рня ізнайшли́!
Серде́чниї поторопі́ли!…
Але́, бач, нї́чого роби́ть;
175Пішли царе́ві доложи́ть.
А царь дочку́ велї́в позва́ти
І — молодо́го показа́ти.
Царі́вна в плач: „Цур! Пек йому́!…
Зіста́нусь дї́вкою до ві́ку!
180Неха́й не бу́ду нїкому́,
Нїж му́жем мать сього́ калї́ку!“
„Ой до́ню, нї! — царь їй сказа́в —
Він твій, бо сам тебе́ доста́в;
Не рю́май же! Така́я до́ля!
185На все є пе́вно Бо́жа во́ля!
Гото́в ся за́втра ік віньцю́!
Діви́ч-вечір сього́днї бу́де;
Позва́ть швидчі́й музи́ку всю!
Да щоб збіра́лися і люде“.
190Давно́ день к ве́чору зверну́в.
От ніч покри́ла всї доро́ги;
На не́бі місяць от нирну́в,
От ви́ставив з-за хма́ри ро́ги…
Зірки́ те й дїло, що юля́ть:
195Пока́жуцьця, та в хма́ри впять;
Немо́в би вам у са́мім дї́лї
Дразни́ли тїх, що на весї́льлї.
Як мі́сяць, — теж і молоди́:
Сюди́-туди́ вони загля́нуть;
65Як зіроньки́, — теж й дївоньки́
То защебе́чуть, переста́нуть,
То впять почну́ть, то впя́ть мовчя́ть.
Тепе́р вони́ собі́ сидя́ть
За корова́єм і співа́ють,
205Бо ви́льце ви́ти почина́ють:
Поможи́ нам, Бо́же,
Дитя́ оддава́ти;
Поможи́ нам, Бо́же,
Ви́лечки поча́ти.
210 Нїхто́ не вгада́є,
Що на ви́льцях зя́є:
Золоти́ ко́рнї, верхи́,
Срі́бни лиле́точки
Без ві́терка мають,
215 Без со́нечка зя́ють…
Ви́йди, на́ша па́нно, погляди́,
Чи хоро́ші ви́лечки ізвили́;
Коли́ не хоро́ші — розірве́м,
Ми тобі кра́щі ізовьє́м!“…
220Нїчо́го! на́ша молода́
Мовчи́ть, горю́є як біда́!…
І от подру́ги впять співа́ють,
Так їй слова́ми промовля́ють:
Не сиди́, па́нно, бо́ком!
225 Се-ж тобі не-наро́ком;
Прису́нь ся близе́нько,
Диви́сь хороше́нько!
„Не плач, небо́го,
Що йдеш за йо́го;
230 Неха́й лиш пла́че він,
Що бере́ ли́хо в двір“…
Але́ як пі́сень нї тяли́,
А молодо́ї не могли́
Нї трі́нички розвесели́ти:
235Да й як таки́ з нелю́бом жи́ти?
З нелю́бом нї поговори́ть,
Нї до́лею з ним подїли́цьця,
Нї се́рцем к се́рцю потужи́ть,
Не хо́тя в вічі заглядїцьця.
240Що день, що час в госпо́дї гром,
А тут — все пі́де вам гайно́м…
„Ой нї! швидчі́й пісо́к ізі́йде,
Нїж за нелю́бом сча́стя при́йде!“…
Так говори́ла у вікна́
245З собо́ю на́ша молода́я!
Тепе́р вона́ стоїть одна́,
Як на́-полї били́нка та́я.
Всї розійшли́сь, все вкла́лось спать,
Нїгде́ нїчо́го не чува́ть,
250І ті́льки б-то коза́цьке со́нце
Глядї́ло з не́ба у віко́нце.
От — ци́ть!… Немо́в-би ту́жить щось!
Немо́в-би о́рлиця горку́є!
Цссс!… от луно́ю роздало́сь!
255От щось немо́в би-то суму́є:
Коха́в мене ба́тько як білу топо́лю:
Ой одда́ла мене ма́ти в тяжку́ю нево́лю!
Ой ма́ти, ма́ти! що́ ти гада́ла,
Що за нелю́ба за́між оддава́ла?…
260Десь ти́ мене, ма́ти, в барвінку купа́ла,
Купа́ючи проклина́ла, щоб до́лї не ма́ла.
Ой мати і пр.
Десь ти́ мене, ма́ти, на мі́стї купи́ла,
Що ти́ мене, моя ма́ти, на віки втопи́ла.
265 Ой мати і пр.
Лу́чьче-ж минї, ма́ти, тяжки́й камінь зня́ти,
А нїж минї із нелю́бом да вік корота́ти.
Ой мати і пр.
Лу́чьче-ж минї, ма́ти, гаря́ч ка́мень їсти,
270А нїж минї із нелю́бом вече́ряти сїсти…
Ой мати і пр.
Нї світ в недїлю, нї зоря́,
Дружко́ у ко́мнату загля́нув:
Все пу́сто… а к віньцю́ пора́, —
275Да молоди́й як в во́ду ка́нув!…
Де він? куди́ і як дїва́всь?
Пропа́в і слїд!… Весь двір підня́всь…
Царю́, цари́цї доложи́ли,
Що молодо́го упусти́ли.
280Як нї було́ б, а хоч і царь,
Хоч у його́ всього́ доста́тно, —
Але́ таки́ припа́су жаль,
Жаль, ду́же жаль! все пі́де ма́рно!…
А як-то хороше́ були́
285Усї зібра́лись погуля́ти!
Весїльля-б бу́чне утяли́…
Як ста́ли-б шту́ки викида́ти!…
Тепе́р зара́з весь лад пропа́в;
Нїби́ мертве́ць на стіл упа́в!…
290Гай-га́й! ти теє та оне́є,
А Біг зусїм тобі друге́є!…
Коли ось-о́сь орло́м лети́ть
У двір наш ли́цар і кричить:
„Добри́-день вам, мої пано́ве!
295А що́, чи все́ у вас гото́ве?
Де ми́лая, кажіть, моя?
Мабу́ть бідне́сенька горює?…“
Цариця, царь і вся рідня́
Вихо́дять — він їх всїх цїлує;
300За ни́ми-ж ту́та на крильце́
Й царі́вна з ня́нькою іде́:
Вона́ нїчо́гонько не зна́ла, —
А тільки зирк! — так к йо́му й па́ла…
Ой як же міцно обнїма́!
305Ой як же цу́пко рученька́ми
До се́рця сво́го пригорта́!
Своїми ка́рими оча́ми
Як пи́лно-то йому́ гляди́ть!
Голу́бонька, як лист дрижи́ть!…
310Глянь — рученька́ми обвили́ся,
В губо́ньки гу́бками впили́ся…
Отту́т-то вже й к віньцю́ пішли́;
Пере́д престо́лом Бо́жим ста́ли,
Три ра́зи кру́гом обвели́,
315На віки ру́чки їм звяза́ли…
І от верта́юцьця наза́д:
Стари́й й мали́й весї́льлю рад;
Музи́ки пі́сьнї їм ігра́ють,
А жіночки́ собі співа́ють:
320 „Ой ма́ти, ма́ти, ма́ти стара́я!
Лети́ть голу́бка з те́плого края:
Накрива́й сто́ли ковра́ми;
Не сама́ йду — з друженька́ми.
Ой ма́тїнко-у́тко!
325 Воро́чайся ху́тко:
Со́нечко низе́нько,
Дружечки́ близе́нько!…
Поті́м вели́кий був бенке́т:
Всїх щи́рим се́рцем царь прийма́є;
330Пани́ пили́ нали́вку, мед,
Наро́д горі́лочку кругля́є…
І я там був,
І мед я дув:
По бородї́ текло́,
235Да в ро́тї не було́!…
- ↑ В перводр.: ничего, попр. в „Помилках“. І. Ф.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |