Наські українські казки (1903)/Казка про малесенького Йвася, змію, дочку її Олесю та заднїх гусенят
| ◀ Казка про дурня да його коня: срібна шерстинка, золота шерстинка | Наські українські казки під ред. Володимир Гнатюк Казка про малесенького Йвася, змію, дочку її Олесю та заднїх гусенят |
Національний кольорит у казках Бодянського ▶ |
|
та заднїх гусенят.
Хоч мале, та узловате…
Як жи́в собі дїд та бабу́ся,
І мавсь у них оди́н сино́к:
Він звався про́сто Івашо́к;
Перш всьо́го за його́ прийму́ся.
5Він лю́бая дити́на був,
Така, що ще нїгде́ й не чув…
Сиди́ть собі знай все тихе́нько,
Нїко́го па́льцем не торкне́;
Глади́ть у ло́жку — не змигне́;
10Чи їсть, чи пьє — все чипурне́нько…
Ми ж дїтьми — бі́гаєм, кричи́м:
Зїмо́ю гринджола́ тащи́м;
Або́ грома́к, або́ санчя́та,
Щоб стрі́лкою з гори́ летї́ть;
15Або́ — марш ку́чкою глядї́ть,
Як в бо́ки в'ї́лися хлопя́та!
А як овся́нка — чи́рк під ніс:
„Поки́нь санки́, бери́сь за віз!“
Чужи́ дїтво́ра, вла́сно му́хи,
20На двір летя́ть попустова́ть;
Дава́й в опу́ки, шва́йку грать!
Геть чо́боти! Геть і кожу́хи!
Тут ги́лки, ка́ша, городо́к;
Хто до паці́в, хто до цуро́к,
25Хто бу́лку в ду́чечку ганя́є,
Хто у краглї́, хто у лозу́,
Хто в трояна́, хто у мету́,
Хто в хре́щик з дївонька́ми гра́є.
Обі́дати хоч не проси́…
30Приста́ли мов-би до коси́!
Гляди́ш — у пу́жьмірки розбіглись
По цї́лому тобі селї́;
Ті од джгута́ нїби́ в огнї́;
Ті в тї́сну ба́бу заходи́лись;
35Ті в гу́ркала, ті в маршалки́,
Ті в кремняхи́, а деяки́
Коло́дязь но́жиком копа́ють;
Ті в горю-ду́ба, у гусе́й:
От вовк закра́вся до дїте́й…
40А тії со́нце запуска́ють!…
У ві́сїнь та́я ж пі́сьня впять:
До ско́бзалки да до санчя́т…
Іна́к зусї́м ріс, годова́вся
Наш Івашо́к: він тільки й знав
45Смета́нку, молочко́ вбіра́в,
Да в чо́внї з та́том просвіща́вся;
Бо з ма́лечку приви́к к водї́:
Частї́сїнько ноче́й по дві
І встав і лїг собі у чо́внї;
50Коли не у́дкою, з сачко́м,
Дак з ве́ршою, із ятїрко́м,
А там в госпо́ду й їде впо́внї…
Так він день-за́-день жив да жив,
Нїку́ди з ха́ти не ходи́в,
55Опрі́ч, як я каза́в, лови́ти,
Сперва́ овся́ночку, а там
Дава́вся зна́цьця й пліточка́м,
Щоб не́ньцї що було́ вари́ти;
З други́ми ж дї́тьми він не знавсь,
60І в гри́ща з ни́ми не вяза́всь:
Мов-би́ тобі друго́го ро́ду,
Мо-би́, кажіть, письме́нний був!
А тож й про и́жицю не чув,
І ті́льки б-то і знав, що во́ду!…
65Було́ коли́ як роз'їжжа́є, —
То ма́тїнка тодї його́,
Набра́вши в ко́шик[1] усього́,
Несе́ к йому́ і так співа́є:
„Си́нку, си́нку, Іва́шечку!
70 Припли́нь, припли́нь ік бе́режку!
Несу́ тобі їсти, пи́ти,
І хороше́ походи́ти…“
І от лебе́доньком пливе́:
Поїсть, попьє́, і впя́ть поли́не…
75Так все в обі́дьнюю годи́ну
Вона́ корми́ла Івася́.
Але́ раз га́спидська змія́
Нази́рила її дити́ну:
Ну мудрува́ть, як би́ доста́ть,
80Як Йва́ся б-то в лабе́ти взять…
І ту́та з ду́ру, навісна́я,
Й собі співа́ть як ма́ти — ну!
І все б-то пі́сьню туж одну́…
Да го́лосом була́ не та́я:
85Бабу́ся то́нко геть свіва́ —
Вона́-ж нїби́ буга́й ревла́:
Си́нку, си́нку, Іва́шечку!
Припли́нь, припли́нь ік бе́режку;
Несу́ тобі їсти, пи́ти
90 І хороше́ походи́ти.
Але́ горли́ще як нї дра́ла,
А Йва́шечко не приплива́в…
Тодї, щоб за́хід не пропа́в,
Ік ковалю́ помандрова́ла:
95 „Кова́лю-кова́лю! мішо́к
Мерщі́й наду́й, і голосо́к
Мині ізку́й такий як має
Іва́ся ма́ти, а не те,
Як раз да два ізьїм тебе́!…“
100Кова́ль за міх — і надува́є,
Клїща́ми тя́гне за язи́к,
А мо́лот по йому́ — дзиг-дзиг!
І от змія́ худчій ік рі́цьцї;
Співа́є то́нким голоско́м,
105А Йвась — глянь, і гребе́ весло́м…
Попа́всь небі́ж, як миш в засї́цї!…
Тодї із ни́м — шара́х у бір, —
А в бо́рі тім був єї двір, —
Двір сей над кру́чею мая́чив;
110Внизу́ реві́ла, мов ведьмідь,
Серди́та річка у всю хіть:
Круго́м все ву́ща; тільки й ба́чив:
На о́дшибі стоя́в о̆ди́н о̆дни́м
Висо́кий дуб; а там, за ним,
115Як та́я га́ся простягла́ся
Лужи́на шовкова́ геть-геть…
А там к буди́нкам сте́жка — верть!…
Куди́ й внесла́ змія́ Іва́ся.
В її мила́ночка дочка́
120Нї дать нї взять, була́ така́,
Як Івашо́к; а єї зва́ли
Оле́нкою: бо то́же й в змій
Мабу́ть, як в нас, є йме́нник свій…
Тут ра́дицьця з собо́ю ста́ли
125Дочка́ і ма́ти, як звести́
Іва́ся з світа. „Ну, спекти́!“
Сказа́ла ма́ти сво́їй до́цьцї.[2]
„Гляди́ минї́, поки́ верну́сь,
Щоб Йвась уже́ не ворохну́всь!“…[3]
130От та його́ й веде́ к лопа́цьцї,
Сажа́, а він і ну бочко́м,
То до гори́, то животко́м.
„О, що бо ти, Іва́сю, ро́биш?
Мов спра́вдї вже сидїть не зна!
135Нащо́ таки́ така́ мана́?
Нащо́ таки́ мене́ моро́чиш?“
„Да Бог же Ми́ну ми́нї вбий,
Коли́ сїм ду́мав я яки́й
Глум над тобо́ю підійма́ти!“ —
140Сказа́в Іва́сь. „Да що поча́ть,
Що не второ́паю сїда́ть?
Іть чом минї не показа́ти?
Тодї б, Оле́сю, й я умів,
Гарне́сенько б собі сидїв!…“
145Оле́ся-ж з ду́ру ту́т і сїла,
Вхопи́вшись гаряче́ за річ,
А той мерщі́ше — бурх у піч!
От, ма́тері тобі́, й вгоди́ла!…
Йвась по́тім з ха́ти, да на дуб —
150Забра́всь геть в са́мий йо́го чуб…
Сиди́ть, а нї чичи́рк на ги́льцї…
Коли ось-о́сь лети́ть й змія́,
І пря́мо па́ла до[4] мнясьця́:
Так скла́лись со́духи Оле́ньцї!…
155Натрі́скавшись до очкура́,
Глянь-гля́нь під ду́ба і чвала́…
Роздї́ла ся аж до соро́чки,
І га́йда гва́лтом на траву́!
Кача́єцьця, як той в рову́,
160Од по́вної о̆ддірва́вшись бо́чки…
Вона́ кача́, вона́ валя́,
З собо́ю в го́лос розмовля́:
„Покочу́ ся, повалю́ ся,
Іва́сьчиного мнясьця́ наї́вшися!“
165А Івашо́к із ве́рху їй
Так голосо́к й спуска́є свій:
„Покоти́ ся, повали́ ся,
Оле́нчиного мнясьця́ наївшися“.
Змія́ слова́ його́ й почу́ла;
170Сюди́-туди́ очми́ зори́ть —
Біг дасть! А далї — зирк! Сидить!
Як ку́ля к йо́му полину́ла…
Ну гри́зти дуб, куса́ть, ревіть…
Да ба́! Зуба́ми не звали́ть!
175Тодї впять коваля́ згада́ла,
Яки́й їй голосо́к зкува́в
І як Іва́ся він пійма́в;
Не га́ясь к йо́му почва́лала:
„Кова́лю, кова́лю, зкуй зу́би
180 Залїзниї, а мі́дни гу́би!
А то як не зкує́ш минї,
Зпечу́ тебе́ в оцїм огнї!“
Опя́ть кова́ль за ŏбце́ньки, міх,
Зібра́в челя́дників усїх:
185Працю́ють бідни молота́ми,
Оди́н — о̂дин зу́б, други́й — други́й
А ма́йстер са́мий коренни́й.
Наси́лу впра́вились з зуба́ми!
І от лети́ть, трава́ шуми́ть, —
190Нї жив нї мертв Іва́сь сиди́ть…
Вона́ гризе́, а він суму́є,
Гада́, небіж, як би спасти́сь,
Як з га́спидом би розійти́сь,
А то тепе́р навпря́м зплюндру́є…
195Із ро́ту піна так і ска́че…
Над голово́ю во́рон кря́че…
Диви́сь — на де́реві пови́сла,
Клубко́м круг йо́го обвила́сь…
Як та жаби́ще надула́сь…
200От полови́ну перегри́зла…
От дуб, глянь, хи́лицьця на бік…
„Ага́, ага́! А що? Чи втїк?
Ось-о́сь я доберу́сь до те́бе!
Вже-ж в'ївсь в печінки ти минї!
205Бач, побілїв! Ану́ к землї!
Ґіб мір! Мерщі́й! Стриба́й від се́бе!“
Коли́ — от гу́си і летя́ть.
Дава́й їх жа́лібно проха́ть:
„Гу́си, гу́си, гусиня́та,
210Візьміть мене́ на криля́та,
Несіть мене́ до ба́тенька,
А в ба́тенька їсти-пити
І хороше́ походи́ти“.
215„Хай за́днії! — вони́ герге́чуть —
Тебе́ беру́ть!“ — Він к їм, а ті
Сказа́ли теж, що й пе́рши́ всї.
Так ча́сто й лю́ди нам лепе́чуть.
Хоч пропада́й тобі з біди́,
А по́мочи од їх не жди!
220Бува́є Йва́севого гірше:
І ски́бочки в рука́х нема́,
А ко́жний по шия́м займа́.
Одда́вся б чо́рту, аби и́нше!…
Нї, небора́к наш не заги́нув:
225Його́ задри́пани взяли́,
К отце́ві, ма́цьцї понесли́, —
А дуб об зе́млю гурк! і гри́мнув.
Змія́ к йому́ — еге́! шука́й!
Тепе́р як й зва́ли, помина́й!
230Гово́рять, що вона́ од сьо́го
В такі́й тодї була́ журьбі,
Що смерть накли́кала собі…
І но́се! хто бажа́ чужо́го.
А Йва́сь до до́му прилетїв,
235Як дїд з бабу́сею дїлив
На ла́вцї, си́дя кри віко́ньця,
Гаря́чи з си́ром пірожки́.
Стара́ сова́ла в піч горшки́,
Жалку́ючи, що в ха́тї хло́пця
240Іва́шечка нема́ тепе́р.
„Де в Бога він?“ — „А де? Уме́р“. —
Старе́нький з се́рцем відмовля́є,
І зве її до пірожків.
„Ой нї, стари́й! Він жив!
245Минї́ серде́нько промовля́є“.
„Чи жив, чи нї, а був таки́й!
Дасть Біг, в нас бу́де і други́й…
Іди́ж, іди́, щоб не прости́ли!
Оце тобі, а це минї!“
250А Йвась в вікно́: „А щож минї?“
„Що там?“ — „То ми́ши занори́ли“.
Але́! Що при́ймуцьця дїли́цьця,
„Як хоч, стара́, минї корти́ть
255Піти́ собі ще подиви́цьця“.
І тільки що у двері — ник, —
Підьня́всь з-усїль гуси́ний крик!
Дава́й він ту́та їх ганя́ти…
Коли гульк під вікно́ — Івась!
260„Ой си́ночку, де ти узя́всь?
А ми збіра́лись помина́ти“…
Тут по-ряду́ він розказа́в,
В яку́ хале́пу був попа́в,
Як налетїли гусиня́та,
265Як він моли́в себе́ узя́ть,
Як рва́ла ся змія́ доста́ть,
І як він сїв їм на криля́та.
За се́є дїд і ба́ба їх
Глядя́ть немо́в дїте́й своїх:
270Овес, пшени́цю, гре́чку но́сять;
Сами́ ж з синко́м своїм живу́ть,
Коха́юцьця і хлїб жую́ть,
273Да постоло́м добро́ знай во́зять.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |