Наські українські казки (1903)/Казка про царів сад да живую супілочку
| ◀ Матері моїй рідненькій, неньцї старенькій, коханій, любій Українї | Наські українські казки під ред. Володимир Гнатюк Казка про царів сад да живую супілочку |
Казка про дурня да його коня: срібна шерстинка, золота шерстинка ▶ |
|
Лучьче своє латане,
Нїж чужеє хватане.
Чуже добро боком вилїзе.
Як жив собі царь да цари́ця,
Да не було́ у їх дїте́й;
От бідниї і ну жури́цьця,
Дава́й пита́ти знахоре́й:
5„Скажіть нам, до́бри люде,
Чи спра́вдї в нас не бу́де
До віку вічного дїто́к?
Чи мо́же тільки се на срок?…“
„Не бі́дкайтесь, — їм дїд гово́рить —
10Цари́ця шви́дко-ху́дко ро́дить
Царе́ві ба́тьку трьох синів:
Із їх два бу́дуть ро́зум міти,
А тре́тій — нї́где пра́вди дїти —
Що-ж? ду́рень! так, бачь, Біг суди́в!…“
15Як він сказа́в, так і зроби́лось:
До ро́ку три сини́ роди́лось;
Росту́ть, нїби́ з води́ іду́ть,
Де в Бо́га си́лу ту беру́ть!…
Не так як ми росте́м года́ми;
20Вони́ — не дня́ми, а часа́ми:
Ще вчо́ра ко́жний був хлопя́,
Сього́днї глянь — хоро́ший парубя́.
Як ви́хор той[1] по по́лю пре́цьця —
Куди́ стріло́, куди́ брило́:
25Так ко́жний з їх, як розсвіло́,
За за́йцем на конї́ несе́цьця;
Або загля́дїв дичину́, —
Повзко́м, повзко́м, та зра́зу — гу́!…
Не те́ — з дївча́тами пусту́є,
30Умі́стї з ни́ми пі́сьнї тне;
На до́світках зага́дки гне…
А ду́рень? — кре́йдою маглю́є
Знай ко́ники все на печі́,
Або́ із жи́та ро́бить гре́блю,
35Або́ котя́т вам товчучи́,
Як з не́ба вгрі́єцьця об зе́млю!…
В царя́ був ду́же га́рний сад;
Він бі́льше всьо́го ним коха́вся
І більше всьо́го велича́вся;
40Та й при́браний бо був гара́зд!
Там я́блука росли́ і гли́ви,
І шпа́нськи я́годи і сли́ви,
І хви́ги, виногра́д, орі́х,
І опельси́ни, і кали́на,
45Чере́мха, ду́лї і мали́на;
Та хто їх в Бо́га счи́слить всїх?
Порі́чки, а́грус і суни́ця,
І ви́шнї три́дцяти сорті́в,
Шовко́виця і полуни́ця, —
50А скільки всю́ди тїх цвіті́в!
Кану́пер, мня́та і нагі́дки,
І кру́чениї паничі́;
Зїнзї́вер, ца́рськії борі́дки,
Що розцвіта́ють у ночі́,
55Окса́мит, пі́вники, люби́сток,
Нечо́си-панночки́ цвіли́,
Біжде́рево і ко́зїй ли́стик
З барві́нком сла́вся по землї́;
Там красова́вся чорнобри́вець,
60Жовтогаря́чий ріс гвозди́к,
Цвіт корольо́вий-гордели́вець,
Бузо́к і чолові́чій вік;
Піво́нїя і конвалї́я,
Троя́нда, ру́та і шевлї́я…
65А пта́шок, пта́шок на гілька́х!
Мій Бо́женьку![2] — погля́нуть страх!
На одно́му чиж, щиго́ль співа́ють,
Там солове́йко голоси́ть;
Тут канаре́йка верещи́ть,
70А там граки́ свою́ кругля́ють!
У го́ру жа́йворонок вьє́цьця,
Ось о́рлиця по ми́лім бьє́цьця,
Тут пу́гач із своїм „пугу́!“
А та́мички буга́й — бугу́!…
75Зозу́ля жа́лібно кова́є,
По гря́дкам па́ва похожа́є…
Нїхто́ у сад той не ходи́в
Опрі́чь царя́, котри́й води́в —
І то́ в ряди́ годи́ — цари́цю.
80Тодї бува́ло ростелю́ть
Як снїг той білу скатерни́цю,
Сього́-того́ їм принесу́ть,
(Свою́ щоб підкріпи́ти ду́шку):
Смета́ни, пірожкі́в, яє́ць,
85І ме́ду золоти́й коре́ць,
Родзи́нків, я́гід на заку́ску.
Часте́нько царь тут оддиха́в:
Припа́в цари́цї на колїньця
Тихе́сенько він засипа́в;
90Се ба́чивши тодї цари́ця
Плато́чок в біли ру́чки взяв,
Ним мух од йо́го одганя́ла,
Або́ йому́ голо́вку ська́ла…[3]
Коро́че: са́ду вам тому́
95Нема́є рі́внї і в Криму́;
Його́ нї зду́мать, нї згада́ти,
Не тільки в ка́зьцї розказа́ти…
І щож? Де нї візьми́сь каба́н —
Зирк, в сад опі́внічь чимчику́є…
100Погля́неш вра́ньцї: сад — майда́н,
Немо́в би со́тню лїт пусту́є!…
„Хто кабана́ того́ убьє́
(Було́ обя́влено усю́ди),
Тому́ пів ца́рства ца́рь дає,
105І пе́рвим по царе́ві бу́де“.
Сперва́ охотників нашло́сь!
Пішли — да ба, не удалось!
Не те́, щоб ні́чною поро́ю
Каба́н уже́ в саду́ не ри́в, —
110Нї! на́ші сплять, мов їх руко́ю
Хто спра́вдї ме́ртвою обві́в!
І скі́льки в сад той нї ходи́ли,
А ко́жний день вам те-ж як те-ж!
Що ту́та ти роби́ть почне́ш?
115От накіне́ць царя́ проси́ли
Два ста́ршиї його́ сини́,
Щоб їм у сад піти́ дозво́лив;
Царь ду́мав, ду́мав, та й уво́лив.
Помиркова́вшися одни́,
120В похо́д мерщі́ше знаряди́лись;
Але сердя́ги як нї би́лись,
А кабана́ таки́ й вони́ —
Не тільки, щоб його́ уби́ти, —
Не довело́ся й поглядїти!
125От ду́рень напослї́док став
Проси́цьця в сад. — „Гай-га́й, небо́же“ —
Царь сміючи́сь йому́ сказа́в, —
„Куди́ таки́ тобі?… А мо́же!…
Пустї́ть! неха́й його́ іде́!“
130Пішо́в наш ду́рень: жде-пожде́;
Вже пі́вніч от, він не дріма́є;
Коли́ — аж о́сь каба́н чухра́є,
Тихі́сїнько шась-ша́сь, хрюк-хрю́к!
І тількі з ду́рнем порівня́вся,
135Як той хвати́в рушни́цю[4] — пук!
Каба́н пред ним так й розплата́вся!…
Тут ду́рень встав, раз-два згляну́в,
На зе́млю сїв собі кри йо́го,
Та незаба́ром пі́сля то́го
140На безголо́вячко й засну́в.
От ста́рший брат к йому́ прийшо́вши
І спя́чого його́ найшо́вши,
Од разу — хряп, да тількі й жи́в!
І до́бру ви́ривши моги́лу,
145Чисте́сенько його́ зари́в.
А там запрі́гши в віз коби́лу,
Звали́в на не́ї кабана́,
І пря́мо к ба́тькові в буди́нки…
Царь віру няв і — все до дна
150Обі́щане, до волоси́нки
Одда́в йому́…
Прохо́дить день, други́й, недїльля,
А там іще́ — от ста́ло дві;
В братеубі́йника — весїльля,
155А ду́рня — ох! забу́ли всё!…
І тільки-б то його́ моги́ла
(Як в тій співа́ють пісьнї нам),
У по́лї з вітром говори́ла!…
От раз коли́сь вівча́рик там
160Вечі́рньої пори́ ік рі́цьцї
Свої гнав напова́ти вівьцї:
Гульк на моги́лу — аж стоїть
Висо́кая очерети́на,
Пряма́ як та в бору́ сосни́на.
165Він к їй туди́, да зра́зу — хвіть!…
Поті́м обчи́стивши гарне́нько,
Супі́лочку скомпонова́в…
І от уте́ршись чипурне́нько,
Він тільки що на їй загра́в, —
170Як та́я й ста́ла промовля́ти,
Скризь сльо́зи так його́ проха́ти:
Да пома́лу-ма́лу, вівча́рику, грай!
Да не врази́ мо́го ти се́рденька в край.
При са́ду-са́ду бра́т мене вби́в,
175За того́ кабана́, що в са́ду рив!
Остовбенї́в вівча́р-небі́ж!
Не зна серде́чний, що чини́ти…
Кому́б нї дав в її свистї́ти,
Слова́ тобі все тіж як тіж!…
180Тодї поду́мав, погада́вши,
Поплї́в ся з не́ю і к царю́,
І слу́гам об собі́ сказа́вши
Проха́в дозво́лить вівчарю́
Предста́ть пред йо́го світли о́чі;
185А ті йому́ — пожда́ть до но́чі
Відмо́вили: „Бо, бач, нема́
Царя́ у се́бе у, госпо́дї;
Десь з ра́нку їздить на охо́тї, —
Цари́ця зостала́сь сама́…“
190„Пустї́ть же хоч мене́ к цари́цї,
Неха́й загра́ на сїй супі́льцї,
А там за ти́м приї́де й царь“…
Так слу́гам говори́в вівча́р.
Цари́ця го́рдости не зна́ла:
195„Введї́ть його — сказа́ла — к нам!“
От притули́ла ік губка́м,
А та́я їй так й заспіва́ла:
„Да пома́лу-ма́лу, мату́сенько, грай,
Да не врази́ мо́го ти се́рденька в край!
200При са́ду-са́ду бра́т мене вби́в,
За того́ „кабана́, що в са́ду рив!…“
Заду́малася пі́сля сьо́го
Цари́ця і пита́: „Про ко́го
Вона́ оцце́ минї так гра́є?…“
205На по́ру ту царь знагоди́всь.
„Ну, о́дже до́бре, що лучи́всь!
Ось на́ лише́нь, що заспіва́є
Тобі́ супі́лочка оця́!“
„Ке, га́лонько, я подивлю́ся!“
210„Ох, се́рденько, я щось бою́ся!
Така́ сумна́, що й до́си я…“
„Да пома́лу-ма́лу, мій ба́теньку, грай,
Да не врази́ мо́го ти се́рденька в край!
При са́ду-са́ду бра́т мене вбив,
215За того́ кабана́, що са́ду рив!
„Е, гля́нь же! Ба́тьку йо́го тря́сьця…
Тут ма́буть щось таке́ та є!
Хотїлось би минї́, дізна́цьця,
Чи то́ чуже́, чи то́ своє́!…
220А ну, загра́й іще́ ти, си́нку!“
Він ста́ршому проговори́в;
Того́ цига́нський піт схвати́в,
Не стя́мився, як й взяв супі́лку.
„Да пома́лу-ма́лу, мій бра́тїку, грай,
225Да не врази́ мо́го ти се́рденька в край!
При са́ду-са́ду ти-ж мене вбив
За того́ кабана́, що в са́ду рив!…“
Ще він не вспів всього́ догра́ти, —
Затря́сься як оси́ний лист;
230Куди́ дїва́вся той і хист!…
„Ряту́й!“ — і бря́знувсь се́ред ха́ти.
Дїтво́ра, жінка, ма́ти — в крик!
К йому́ — аж ко́лом став язи́к.
Тодї всї за́раз догада́лись,
235Од чо́го він так ху́дко пав…
„От бач! Хоч пізно,“ — царь сказа́в, —
„А все́ таки́ ми розквита́лись!…
Не пла́чьтеж! Го́дї!… Жінко! Геть!
239Пога́ному — пога́на й смерть!…“
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |