Наські українські казки (1903)/Матері моїй рідненькій, неньцї старенькій, коханій, любій Українї
| ◀ Перше виданє „Наських укр. казок“ Бодянського | Наські українські казки під ред. Володимир Гнатюк Матері моїй рідненькій, неньцї старенькій, коханій, любій Українї |
Казка про царів сад да живую супілочку ▶ |
|
НЕНЬЦЇ СТАРЕНЬКІЙ,
КОХАНІЙ, ЛЮБІЙ
УКРАЇНЇ.
— Дивись! дивись! Ось-ось й наші з музиками!… — Се щось да не просте: або-ж весїлля, або-ж яка нїмецька чудасїя! Запорожець з казками!… Чи не з неба отсе, пане куме, він до нас звалив ся? Тро́хи, бацьця, на те похоже! Іть ти й сам, поздоров Боже, знаєш, що у нас на Українї давно-давно перевели ся цї батькови хлопцї: теперь нїгде й духу їх не пахне… І отже глянь, дивись хоч в обоє, що тута в письмі стоїть: „Наськи казки Запорозьця Іська Матиринки“. А що? Убий, як кажуть-то, да й виграй! Умри да й ожени ся!… А говорять люди — я сам своїми ушима не раз чув: „Чи чорт вида́в, щоб відьмідь щебетав?“. Одже щебече! Да ще як щебече?… Все по наськи, — по наськи! Слухай лишень, мій голубе сизий!… Ну, та ти в школї вчив ся: бери да читай на здоровячко! Своє, не чужеє! Не бійсь, не кислиця, а на впрям — куди твоя годи́цьця з сиром й паляниця!… Раз по пять вертаюсь назад, читаю не начитаюсь, гляжу не нагляжусь — таке ласе!… Дяковать, багацько дуже дяковать небожу Запорозьцю, що хоч він за нас оступився, з домовини відхватився, на сей світ ввалився, та й ну балакати з живими як з мертвими: мов би, кажи, нїколи не вмірав!… Мов між своїми братами сидить в куцьцї де-небудь в степу, росказує, поки каша варицьця, свою чередьню казку, або походеньку, або яку небелицю, а ті — нї гугу! Заслухались щебетаньня після свого козацького летаньня. Нїчого сказать: їм і їло ся потім лучьче! А там — впять за те-ж: частесенько не зтямняцьця було, як й світк їм зьзїкрадецьця… А ми-ж, ми? Що робимо ми тепер дома й на господї? Що мовять про нас наші внучята? „Дїди наші — скажуть вони — сидїли собі да тільки гави ловили!…“ Оттак! За всї голови!… Хибаж оце наша неня Україна так з глузду зсунулась, що вже нї метелицї не потаньцює, нї козачька з парубком не прогарцює? Ой нї, пане куме, вона хоча й старенька, да все таки ще геть-то моторненька… А дїти її? Хиба й вони зледащіли? Хиба вони забули, як колись весело бурлаковали, хвацько козаковали, в Криму й на Дону чумаковали? Хиба ми й досї ще не згадуємо свого батька Богдана,
Як Польщу він колись трощив,
Де нї піймав Ляхів, — душив?
Як наші козаченьки всюди залицялись: в Волощинї, Турещинї, Нїмещинї, Криму, на Синїм морі і по тім боцї моря як тії світлиї соколоньки просвіщались? — Або й тепер хиба вжеб-то ми перевчилися войовати? Дарма, що в тій пісьнї співають:
Да вже шаблї заржавіли,
Мушкети — без курків…
Слухай, що далї?
„А ще серце козацькеє
Не боїцьця Турків!…“
Бач? не боїцьця Турків! Да не тільки Турків, й самого найстаршого чорта, пане брате!… Або хиба ми таки не хороше живемо? А де лишень знайдеш ти такії розмаїтьнї пісьнї, що тільки зачуєш, так серце тобі ходором й заходить, затлїє, замлїє, серденька просить… Такую хлїб-сіль, таких дївоньок й парубят? Де на світї так балакають? Нїби в рот тобі кожне слово кладуть. Де стільки казок, приказок, загадок і всякої всячини?… Я вже мовчу про нашу землю, про наші поля, сади, луги, степи, річки, про наше збіжьжя… Що й доси нїхто не схаменецьця, не гляне да не подивицьця на сеє? Мій Боже, Боже! Чим же ми прошкодились? Хиба-ж то вже у нас душа з лопуцька, не хоче того, чого й людьська?… Нї! нї! В гостях добре, як-то кажуть, а дома — ще лучьче… Чи може хочете дождацьця, щоб який враг нетружений нашою батьківщиною поживив ся? Нас же да нашим же добром почастовав? Улїз у солому да ще й шелистить? А здаєцьця, незабаром теє буде. Бо щось не перед добром, як я бачу, сяки-таки немазани хвертики шляюцьця частесенько уже проміж нами. Глядїть лишень, щоб вони з нашого-ж хворосту да не загнули нам якої чуденної карлючки! От-то-то буде сорому-сорому, за всї голови сорому!“…[1] Оттак нестеметно балакав у себе у господї з виборним, своїм кумом, Ва́рвинський голова Лесько Тарануха, котрому я для прочтеньня дав оцьцї, яки нї є вони, казки — компонованьня товариша і кума мого, Запорозьця Іська Матиринки. Де і що він тепер? сього я вам не скажу, бо й сам не знаю: знаю тільки, що він як був собі непосидячий, років шість тому назад дуже бажав як-нїбудь пробрацьця або за Дунай, або на Таман, ік своїм братам, козакам-орлам. Од того часу я вже більше його не бачив. Може він де-нїбудь і панує, — дай то йому Боже! а може, козак-невдаха, на чужинї горює, або-ж забитий лежить —
На купинї головою,
Накрив очі муравою,
А ніженьки осокою,
Біли ручки хустиною,[2]
Ясне личко китайкою;
В головоньках ворон кряче,
А в ніженьках коник плаче!…
Да поняв собі паняночку,
В чистім полї земляночку:
Куди й вітер не віє
І сонце не гріє…
Без віконець без дверець —
Там спить козак молодець…
Як би то нї було, чи жив чи вмер він, а я, щоб памнять його не зусїм слизла з світа, задумав випечатати на первий почин цї його казки; а там, коли вони прийдуцьця по нутру нашому козацству, як пану голові, випечатаю іще дещо його-ж роботи. Правду мовить, кум мій нїчого сам на папір не клав; але були добри люди, що вислухавши було його казаньня або співаньня, післї того записовали. Зирк потім собі, аж таки геть-то, геть віршованьня його набрало ся!…
Налагодившись одіслати казки в печатьню, довго я мудровав, деб минї в світоньку достати той пачепорт (як то водицьця по всїм усюдам), щоб, бува, який-нїбудь царинний[3] не заставив їх кри своєї царини глаголи читати, бо, як в тій пісьнї співають:
Добре було да чумаковати,
Поки всюди було рівно,
А то вже через тиї пачпорти
Да й ходити не вільно…[4]
Воноб й самому можна вимудрувати що нїбудь похоже на пачепортик, бо таки й ми колись років з дванадьцять попотерли пороги в Переясловській бурсї, і де-що розуміли, — да, признацьця, вся та дурниця, як пришлося одружицьця, димом з козацкої голови вишла; ви сами знаєте, що жонатий,
Як той горщичок щербатий:
Зисподу кипить, зверху збігає,
Де нї повернецьця, добра не має…
Така вже мабуть наша доля!…
Раз йдучи за одним дїлом до свого кума, пана голови, я ще в сїнях зачув, що мій Лесько що-то дуже з кимсь розбалакав ся: от я й ну на підслухи (що-ж? і се інколи не вадить!…) — та й вислухав все це, що от-тут поперед сього написав… на чію то голову?… Чи воно добре, чи нї, про те пісьменни нехай тямлять. Я-ж тильки [sic!] примовлюсь тута, що коли буде чія ласка, читайте, на більше тепер вибачайте; а лучьче всього — на чужий коровай, як-то кажуть, очей не поривай, а свій дбай…І. Б.
М. Варва 1834.
- ↑ Увага корректора: Сими словами пан голова натякає на недбальство своїх земляків у збираню й виданю українських народностий. Наріканє його певно не без підстави, бо легко може стати ся, що й тут, як і в многих иньших країнах, хто будь постороннїй випередить їх на сьому полї. (Отся потка в перводруку написана росийською мовою. І. Фр.)
- ↑ В перводр.: густыною, поправлено в „Помилках“. І. Ф.
- ↑ Увага корректора. Може отся книжочка втрапить у руки й не-Українцїв; для таких уважаємо потрібним завважити, що цариною називають ся на Вкраїнї сїльські рогачки; лїтом біля їх будують шалаш, у якому кочує про- тягом усього лїта переважно дїдусь, що від сього й зоветь ся царинним. Він доглядає, аби ворота все були заперті, щоб скотина з села не бігла в жита й т. и. (І ся нота в перводруку по росийськи. При тім пок. учений помилив ся в толкованю слова „царина“; се слово не означає рогачки (лїси), але власне поле засїяне хлїбом у протиставленю до пасовиска — толоки. І. Фр.)
- ↑ Див. Украинскія нар. пѣсни, изд. Максимо вичемъ, стр. 174, ч. 46.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |