Наські українські казки (1903)/Національний кольорит у казках Бодянського
| ◀ Казка про малесенького Йвася, змію, дочку її Олесю та заднїх гусенят | Наські українські казки під ред. Володимир Гнатюк Національний кольорит у казках Бодянського |
|
Бодянського.
У Бодянського не було поетичного таланту. Переповідаючи віршами три українські народнї казки він по троха йшов за тодїшньою модою в росийській лїтературі, де Жуковский та Пушкін за прикладом нїмецьких романтиків передавали віршами то народнї росийські, то чужонароднї казки, часом підкладаючи їм якусь свою тенденцію, а часом вдоволяючи ся простим, більш або менше дотепним переповідом оріґіналу. Особливо Пушкін показав на тім полї незрівнане майстерство, виявивши в своїх казках (Про царя Салтана, про золоту рибку і т. и.) велике богацтво форм і щирий народнїй гумор.
Ідучи втоптаною вже стежкою Бодянський узяв ся переповідати українськими віршами звісні йому українські казки без нїякої особливої артистичної та фільозофічної тенденциї, але й не тим простим, наівним способом, що надає казцї її своєрідну красоту в народньому переказї. Пушкін зумів віддати сю простоту й наівність, зумів знайти для кождої казки форму відповідну її змістови; Бодянський оповідає монотонно, мляво; його форма не блискуча і не передає настрою, який повинна би викликати казка. Та є в його віршованю щось инше, чим ті казки заслугують на пильну увагу і в чім Бодянський був учеником не нїмецьких романтиків і не росийських коріфеїв, а власне перших творцїв нового українського письменства — Котляревського й Гулака-Артемовського. Се національний кольорит, який він силкував ся надати своїм казкам.
Щоб зрозуміти як слїд, що ми хочемо сказати словами „національний кольорит“, треба вдати ся в троха глубшу аналїзу змісту й форми „Наських українських казок“.
Всї три казки, перевіршовані Бодянським, належать до найпопулярнїйших і найбільше розповсюджених на Вкраїнї казок. І так казка про брата, вбитого иньшим братом за кабана та про чудесну сопілку зроблену з тростини, що виросла на могилї вбитого, маєть ся у Рудченка I, ч. 56, Кулїша (Зап. о Ю. Р. II, 20–22), у Манжури, стор. 58; казка про дурня, що ходив ночувати на батькову могилу і потім здобув руку царівни, маєть ся у Чубінського (Труды II, ч. 70), у Грінченка (I, ч. 161): про Йвасика й відьму у Кулїша (Зап. о Ю. Р. II, 17–20), у Драгоманова стор. 263–267 і 353–355, Чубінського II, ч. 116, не згадуючи вже про галицькі варіянти (див. Етноґрафічний Збірник т. I, 36; IX).
Усї три ті казки — духова власність не самого українського народа, але належать до тзв. мандрованих тем, що стрічають ся у ріжних народів і в ріжних краях. Особливо перша казка про братовбійство або сестровбійство відкрите при помочи чудесної сопілки належить до найбільше розпросторених казок на сьвітї. Масу її варіянтів — европейських, азійських, афреканських і американських зібрав д. Вол. Буґель у своїй працї „Tło ludowe „Balladyny,“ поміщеній у варшавськім журналї „Wisła“ т. VII, стор. 339, 557, 665 з р. 1893. На жаль, хибна точка, з якої дивить ся д. Буґель на саму тему сеї казки, не дала йому дійти до тривких наукових результатів у питанях про те, де, коли і з якого жерела повстала ся казка і які були дороги її дальшого розвою. Стоячи на тім, що головною темою сеї казки є тзв. метемпсихоза, тоб то віруванє про перехід душі покійника в якесь иньше тїло, д. Буґель зупиняєть ся на тім, що казка повстала в ріжних сторонах сьвіта і у ріжних народів зовсїм незалежно, виплила у всїх з одного жерела — спільного всїм віруваня про метемпсихозу. В своїм розборі Буґлевої статі в Житю і Слові (т. III, ст. 150–154) я виказав нестійність і наукову безплодність сього погляду та звернув увагу на те, що основою казки не є метемпсихоза, а чудесне виявленє страшного злочину і що затим казка повстала не в лонї первісної, дикої суспільности, де цїна людського житя була невелика, а ненастанна боротьба між племенами робила смерть щоденним явищем, але мусїла повстати в лонї культурної суспільности, де людське житє було бережене грізними законами і де почутє страшного злочину в убійстві творило важну часть релїґійного культу.
На скілько можна судити тепер, початок сеї казки треба віднести до старого гнїзда цівілїзациї — давнього Єгипту; бодай у дохованих до нашого часу староєгипетських казках, прим. у „Казцї про двох братів“, маємо подібні появи виростаня з тїла невинно вбитого чоловіка дерева чи загалом якоїсь ростини з чудесними прикметами.[1]
На староєгипетський початок показує й друга казка Бодянського про дурня, що ночує на батьковій могилї, дістає від батька в дарунку чудесного коня і на ньому вискакує на високий ґанок (стови) до царівни. Бодай сей остатнїй епізод ми маємо в фраґментї староєгипетської казки про „Судженого царевича“,[2] що вискакує конем на ґанок царівни, високий на 70 ліктїв над землею. Европейські та східні паралєлї до сеї казки зведені до купи у Коскена (Em. Cosquin, Contes populaires de Lorraine. Paris, 1886, т. II, стор. 97–97). Галицько-руські й польські паралєлї до сеї казки вказані мною в Етноґр. Збірнику, т. I, стор. 36–39.Так само й третя казка, хоч старинного жерела її не можемо вказати, на певно належить до спадщини дуже давнїх віків і того низького стану культури, на якім трафляло ся ще людожерство, хоч уже виємково (змія-людоїдка).
В народнїх устах не лише на Вкраїнї, але й у иньших народів отсї давні казки мають свою осібну форму — коротенькі віршики або приспівки вставлені в прозовий текст. Кулїш у своїх „Записках о Южной Руси“ (т. II, стор. 13) справедливо завважив, що ті приспівки мають инодї й язиково дуже стару форму. Дехто з учених догадував ся, що ті віршові вставки сьвідчать про те, що колись цїла казка мала віршову форму, була первісно піснею, балядою або чимось подібним. Сей догад можна вважати вірним доти, доки маємо на увазї лише дану казку на тлї якогось одного язика. Та коли побачимо, що та сама казка має ту саму мішану форму в ріжних язиках, що в обсягу одного й того самого язика віршовані вставки, хоч стоять усе на однім і тім самім місцї, але мають ріжну форму, то мусимо прийти до переконаня, що вони мають якесь иньше жерело, незалежне від прозової чи віршової форми казки, що се радше формули, заклинаня та приспівки, які істнували незалежно від казки і вставлені були в неї лише пізнїйше. Инодї цїла казка, або уступ її являєть ся лише розвитком мотива, in nuce висловленого в віршику; се можна сказати про віршики вміщені в першу і в третю казку Бодянського. В першій співає хтось іменем убитого, в третїй поклик до гусий, щоб узяли співця на крила. Принаймі що до остатнього віршика можна сказати, що він вирваний радше з якоїсь лїричної піснї, нїж із віршованого оповіданя, і що закінченє казки — фантастичний лет Івасика на гусячих крилах, був скомпонований на тій основі, що оповідач узяв у дословнім, конкретнім значіню поетичний зворот піснї, який первісно мав лиш образове, переносне значінє, мав висловити лиш тугу співака за батьківським домом.
Та будь що будь Бодянський знайшов усї три казки готові в народнїй переповідцї і не мудруючи лукаво переповів їх віршами. Але він додав до сеї народньої основи щось зовсїм їй чуже, а власне віршову форму і обмальованє деталїв, зроблене в певнім стилю. І одно й друге він знайшов готове в українській лїтературі, у Котляревського й Гулака-Артемовського. Віршовий розмір його казок той сам, що й у Енеїду Котляревського, тілько без строфічної будови; пригадує Енеіду декуди й будова фраз, прим. „свою щоб підкріпити душку“, „Гай-гай небоже! — Царь сміючись йому сказав“… „Свої гнав наповати вівці“, „Е, глянь же, батьку його трясця! Тут мабуть щось таке та є!“ і т. и. Ще живійше деякі звороти нагадують Гулакового „Пана та собаку“, прим. вірші:
Замовкло всюди, нї шиширхне…
Хиба то де-не-де що пикне.
Важнїйше від тих, будь що будь припадкових ремінїсценцій було те, що Бодянський силкував ся віршувати свої казки в тім самім дусї, тою самою літературною манєрою, як робив Котляревський з Енеідою а Гулак із байками. Се була манєра пародії, що полягала на наданю чужому предметови українського сільського кольориту і викликаню гумористичного контрасту між тим предметом і сим кольоритом. Се найлїпше удало ся Котляревському; клясичний Еней передягнений на українського збанкротованого панка-козака, грецькі боги й богині перемінені на українських заможних хозяїнів — се головна принада його безсмертної поеми. Ще більше згустив краски Гулак-Артемовський, малюючи українське тло в свойому „Панови та собацї“, хоча для гумористичного контрасту тут не було місця; гумористичний ефект приходило ся викликати шаржованєм у деталях малюнка, плястичними, инодї до пересади грубими зворотами (на землю злїзла ніч — те саме й у Бод. к 2, р. 16, опис ночи, опис гавканя, а потім спаня Рябка і т. и.). Бодянський пішов слїдом за сими своїми попередниками, хоча почутє артистичної міри встерегло його від пересолюваня тої манєри. Він задоволив ся тим, що зробив своїх царів (у 1 і 2 казцї) богатими українськими панами, що зрештою держать ся у всьому українських народнїх звичаїв (пор. українські страви в казцї 1 рядки 84—86), українські поговірки та приказки в устах царя (казка 1 ряд. 216, 239; к. 2, р. 184, 185), українське весїлє в царевої дочки з „законним“ ладканєм (казка 2 рядки 203—231). Шаржованя у нього менше як у Котляревського; сюди можна би хиба зачислити приписаний царицї звичай укр. жінок ськати в голові чоловікам, коли вони засипають (к. 1 ряд. 93), та може по трохи той щиро-селянський „жаль припасу“ коли розбило ся весїлє (казка 2, ряд. 282–283).
І ще в однім пункті Бодянський пішов за слїдом Котляревського. Одна з найінтереснїйших прикмет його Енеіди, хоч на жаль доси за мало розслїджена, се незвичайне богацтво побутових та фолькльорних спостережень над українським народом, зложених у тій поемі. Віруваня й проклятя, жарти й приказки, костюми й обряди, звичаї й предмети щоденного вжитку, кухня й напої, танцї й улюблені піснї, відносини суспільні й міжнароднї Українцїв з кінця XVIII в., історичні спомини, народнї симпатії й антіпатії, — про все се знайдемо в Енеїдї розсипану цїлу масу деталїв, що виявляють у авторі дуже пильного і бистрого обсерватора і заразом чоловіка, що любив усі ті своєрідні прикмети українського люду та бажав у своїй поемі зберегти згадки про них. Те саме — може ще з більшою сьвідомістю наукової та національної вартости тих рисів, хоч певно з меншим артизмом робить і Бодянський. І так у першій казцї він дає нам у ряд. 37–76 опис богатого саду — розумієть ся, не того модного саду, які в XVIII і XIX в. заводили декуди на Вкраїнї богаті пани по французьким взірцям, а такого саду, який, можна сказати, малюєть ся в уяві кождого щирого українця, — і наводить при тім цїлий ряд українських ботанїчних назв. У другій казцї зазначимо опис вечера в українськім селї (р. 232—272), опис дївич-вечера зі вставленими в нього весїльними піснями і опис сумованя молодої, що, як і слїд українській дївчинї, виливає свій смуток українською піснею (р. 235—271). Нарештї в третїй казцї маємо інтересне вичисленє забав сїльських дїтий у всїх порах року[3] (рядки 11—42), та гарний опис сцени в убогій сїльській хатї між дїдусем і бабусею, що згадують свою страчену дитину (рядки 234—250).
Нарешті треба зазначити, що в текстї казок так само як і в передмові Бодянський вмістив досить значне число нар. приказов, бо в загалї говоренє притчами, вигадками та приказками належало до того стилю, якого він держав ся. До стилю належало й добиранє рідких, плястичних та ономатопоетичних слів, образових зворотів, на які особливо богата передмова Бодянського. В дальших випусках наших „Текстів і пояснень“ будемо мати нагоду прослїдити течію того
стилю на Вкраїнї взад у XVIII вік, значно перед Котляревським, і побачити в ньому одну з найхарактернїйших ниток, що звязує наше старше письменство з новою лїтературою доби нашого національного відродженя.
В кінцї треба зазначити й певну лїричну нотку, що чуєть ся не лише в передмові, а і в віршуваню Бодянського і надає йому декуди ту принаду, яку має кождий вияв нутра щирої людської душі. Поперед усього звязуючи свій твір зі своїм родинним місцем Варвою, даючи йому замісь „пачепорта“ гумористичне по формі, та серіозне і горячо патріотичне своїм змістом слово „Варвинського голови Леська Таранухи“, Бодянський показує, що те його писанє і весь той інтерес, яким воно навіяне, се виплив його глубокої, сердечної симпатії, тої самої любови до „матери рідненької, неньки старенької, коханої любої України,“ що зазначена вже в титулї. Ми згадали вже про автобіоґрафічний деталь у передмові, де Бодянський пригадує собі свою довголїтню науку в Переяслівській бурсї. В звязку з тим варто піднести ще кепкованє Бодянського з жонатого, якому, мовляв, уся ся „дурниця“, що він навчив ся за 12 лїт, „димом з козацької голови вишла“. Можливо, що за тим кепкованєм справдї ховала ся у Бодянського нехіть до женячки, зроджена побоюванєм, щоб жінка й сїмя не абсорбували його сили та не відтягли його від наукової працї; як знаємо, Бодянський весь вік так і лишив ся нежонатим. Далеко глубше в душу автора позволяє нам заглянути уступ у його 3 казцї, де малюєть ся положенє бідного, опущеного чоловіка, який даремне просить у людий собі підмоги, як той Івасик у гусий:
Так часто й люди нам лепечуть…
Хоч пропадай тобі з біди,
А помочи од їх не жди!
Буває Йвасевого гірше:
І скибочки в руках нема,
А кожний по шиям займа!
Оддався б чорту, аби инше![4]
І оттакі лїричні відскоки належали до тону, якого держав ся Бодянський, належали до того характерного „сьміху крізь сльози,“ якого взірцї маємо вже в Енеідї Котляревського (див. головно опис пекла, рефлєксиї про поганих віршарів, про Парпуру-мацапуру, далї згадки про гетьманщину і т. и.). Не треба, здаєть ся, й додавати, що власне ті проблиски індівідуального, особистого чутя та вподобаня авторів для нас тепер найінтереснїйші; їх шаржований дотеп виблїд, їх сьміх не сьмішить нас, але там, де ми завважуємо під жартливою маскою живійше битє серця живої людини, і наше серце поневолї починає бити ся в один такт з поетовим.
- ↑ Мій переклад тої казки та порівняної студійки про неї французького вченого Коскена див. В. А. Клоустон. Народні казки та вигадки. Львів 1896, стор. 106–147.
- ↑ Текст її в французькому перекладї див. D. Maspero, Les contes populaires de l'Égypte ancienne. Paris 1889, стор. 225–247.
- ↑ Може до речи тут буде вичислити всї ті забави, які згадує Бодянський і порівняти їх з описом тих забав сїльських дїтий у Купянськім пов. Харківської ґуб., який зладив П. Іванов. Сей заслужений етноґраф знайшов у Купянськім пов. загалом 95 дїточих забав; у Бодянського їх вичислено 25, та коли більша часть навіть що до назв ідентична з тими, що описані у Іванова, то деяких нам годї зідентіфікувати. І так у Іванова поминено зовсїм сковзанє на леду; Бодянський знає чотири роди сеї забави: скобзалку (мб. ховзанє на ногах), санчата, ґринжоли і громак; сього остатнього слова я не знаходжу анї у Желехівського, анї у Тимченка, анї у Левченка. З дальших вичислених у Бодянського забав опука — звісна і у нас гра в пилку, Іван. ч. 17; швайка, мб. те, що у Іванова швай (ч. 40); гилки — Іван. гила (ч. 1 Ів.); каша — такої гри у Іванова не знаходжу; городок — Іван. 30; паци — у Ів. загонючка ч. 1 б); краглї — мб. те саме, що польське kręgle, Kegel, у Іванова нема; лоза — Ів. 66; троян. у Іван. тройник (ч. 19); мета — мб. біганє до мети на перегони, пор. у Іванова ч. 67—70; хрещик — Ів. 64; пужмірки — Ів. 57; джгут — Ів. 39; тїсна баба Ів. 65; — гуркало, маршалки, у Іванова нема; кремняхи — Ів. 36; горю-дуб — може те, що дуб Ів. 50; гуси — Ів. 58; сонце запускати — у Іванова нема. Відсилаючи цїкавих знати, як виглядають ті гри, до працї д. Іванова (П. Ивановъ, Игры крестьянскихъ дѣтей въ Купянскомъ уѣздѣ. (Съ предисловіемъ проф. Н. Ө. Сумцова) Харьковъ 1889) підношу тут лише на сьому одному прикладї богацтво обсервациї Бодянського.
- ↑ Вислов у остатнїх рядках не зовсїм ясний „По шиям займа“ мб. теж, що бє в шию, докучає, збиткуєть ся; остатнїй рядок — парафраза приповідки: хоч гірше, аби иньше.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |