Наські українські казки (1903)/Осип Бодянський
| Наські українські казки під ред. Володимир Гнатюк Осип Бодянський (Іван Франко) |
Перше виданє „Наських укр. казок“ Бодянського ▶ |
|
В жовтнї 1902 р. минуло 25 лїт від смерти Осипа Бодянського, одного з перших піонєрів українського письменства 19-го віку і одного з найзаслуженїйших дїячів на полї славяно- і спеціяльно українознавства в Росиї. Щоб помянути память Бодянського як українського письменника, ми передруковуємо тут його головний український твір, оголошений друком при його житю, то-б то його „Наські укр. казки“. Се вважаємо тим потрібнїйшим, бо навіть пок. історик нашої лїтератури Огоновський написав свій невеличкий нарис про Бодянського (Исторія литературы рускои, часть II, во̂ддѣлъ I. Льво̂въ 1889, стор. 239—244) зовсїм несамостійно, не бачивши й не читавши тих писань Бодянського, в яких подивляв „поетичну форму“ і які признав так гарними, „якъ чудовою являє ся весною рано въ ранцѣ люба цвѣтка, що напивши ся свѣжои росицѣ розвиває свои листочки проти сходячого сонця“. З укр. творів Бодянського Огоновський знає лише те, що знайшов цитоване у Петрова і наводить крім епітафії Розумовському лиш уступи з передмови до укр. казок, не вміючи про самі казки та про їх обробленє у Бодянського сказати нїчого крім наведеної висше пустої фрази.
Про житє й наукову дїяльність Бодянського найлїпше і найповнїйше виложено у Пипіна (Н. А. Пыпинъ, Исторія русской этнографіи, т. III. С. Петербургъ 1891, стор. 104—113). Для нас найважнїйші біоґрафічні дані про перший період його житя, до 1845 р., коли Бодянський стояв близько до українського слова й письменства. Ось найважнїйше з тих даних. Бодянський уродив ся 1808 року в місточку Варві Полтавської ґуб. і тому й свій перший лїтературний твір підписав псевдонїмом Бода Варвинець. Його батько був попом і бажав і його бачити духовним; тому то науку побирав Осип з разу в полтавській духовній семінарії, що була тодї в Переяславі. Тут Бодянський зазнав бурсацького житя, про яке згадує в передмові до своїх укр. казок: „бо таки й ми колись років з дванадцять попотерли пороги в переясловській бурсї“ (перводр. стор. XVIII, у нас далї стор. 35). Про науку й наукові інтереси в тій семінарії наведемо слова Драгоманова з його розвідки про Бодянського в статї „Україна і центри“ (Громада т. 2 Женева 1878, стор. 512—515): „Переяслав близький до Київа, де тодї було богато Сербів у семінарії і в духовній академії, звідки виходила більша часть професорів переяславської семінарії. До тогож у Переяславі вже з давна через рід Думитрашок-Раічів, з котрих у XVII—XVIII ст. була козацька старшина переяслівського полку, а в XIX ст. професори семінарії, були звязки з Сербством, у котрому Раічі були не послїднї люди. Звісно, що в початку XIX ст. професори семінарії переяслівської, що пройшли київські школи, всї знали й польську мову. Бодянський розказував нам 1874 р., що він ще семінаристом знав польську мову, а також сербську. Ще в Переяславі дістались до рук Бодянському сербські піснї зібрані Вуком Караджичем, котрі він привіз і в Москву і ними дивував і товаришів і начальство. Цїкаво, що тодї, як Бодянський був ще студентом і знав піснї Караджича, великий центральний поет Пушкин піймавсь на тому, що повірив фальшиво-сербським пісням на французькій мові, котрі видав Меріме, і перевів їх за настоящі. Певно Караджич підбив, чи вбільшив охоту в молодому Бодянському збірати й наші українські піснї й казки, а за тим само собою мусила піти й охота самому писати по українському й увага на других, що пишуть так. Так за молоду в Бодянського природною ходою виросла прихильність до власного народного слова і в купі до славянських. Унїверситету в Київі тодї не було, й Бодянського взяли в Москву, куди тодї охоче набірали студентів з українських семінарій. Треба замітити, що українські духовні училища, хоч і знали „субітки“, та все нїколи не були подібні до тих диких бурс, які описані Помяловським. А в кінцї XVIII і в початку XIX ст. в Українї ще не було попівської касти і в духовних училищах учились дїти з усїх станів. До тогож на Українї ті училища стояли доволї близько до мужицтва, а особливо в таких городах, як Переяслів. Для свого часу й учили в них не так то погано“. Тим то й Бодянський у передмові до своїх казок не без певної гордости каже, що пройшовши переяслівську бурсу „і ми де-що розуміли“.Скінчивши духовну семінарію Бодянський як незвичайно талановитий ученик був узятий коштом уряду до Москви для висших студій, і в р. 1831 записав ся на унїверситет на історично-фільольоґічний видїл, який скінчив 1834 р. Ще мабуть у бурсї Бодянський пробував віршувати по українськи, бо 1833 р. в ч. 99 „Молвы“ були надруковані чотири його українські віршики, написані 1831 р. пн. „До пана здателя слухів“, „Козацька пісня“, „Епітафія Богдану Хмельницькому“ і „Суха ложка — аполог“.[1] В унїверситетї мав на нього вплив проф. Каченовский, що заохотив його до нових тодї в Росиї студій славістики. Студентом він належав до кружка Станкевича, з якого вийшли потім батьки росийського лїбералїзму та радіказїзму, такі як Бєлїнский, Ґрановский, Герцен, Бакунїн. Правда, коли радікальнїйші геґелїянцї видїлили ся окремо (Ґрановський, Герцен і ин.), Бодянський не пристав до них (Драгоманов, op. cit. 524), відтягнений від геґелїянських абстракцій більше реальним змістом своїх учених праць, а може й своїм горячим українським патріотизмом, що проявляєть ся у нього в ту пору. Хоч і як наівними можуть видати ся нам мотиви того патріотизму (туга за минувшиною, відчутє красоти українського пейзажу, української мови, піснї, народньої вдачі) (пор. передмову до казок та просторий цитат із його діссертациї про укр. нар. піснї у Пипіна op. cit. 710–711), то все таки основою його була горяча любов до рідного краю та бажанє його духового відродженя. В р. 1835 він написав свою кандидатську діссертацію „О мнѣніяхъ касательно происхожденія Руси“ і розвідку „О древнемъ языкѣ сѣверныхъ и южныхъ Руссовъ“. В 1835 роцї він під псевдонїмом І. Мастак помістив у „Телескопѣ“ Надєждіна рецензію на збірку укр. приповідок, видану в Харкові з підписом В. Н. С. (Смирницького), а в Уваровських „Московскихъ универ. запискахъ“ критику на „Малороссійскія повѣсти“ Грицька Квітки-Основяненка та розбір Колярової збірки пісень угорських Словаків. Згадавши про праці Українців над збиранєм матеріялів для виясненя їх народности він не без гордощів говорить: „Кто же теперь скажетъ, что южная Русь коснѣетъ на пути просвѣщенія, небрежетъ о своей національной собственности?“ Що тут говорить чоловік, у якого на думцї далеко більше, нїж аматорство кабінетного вченого до паперового матеріялу, бачимо зі слів, якими він у рецензиї на Квітчині повісти характеризує Україну. „Її народність — сама Вкраїна в цїлости й частях, де нема кроку без памятки, часу без подїї, місця без мялюнка, живої істоти без рідного обрису в обличі, без характерної відрубности з задумах, бажанях і поступках; де ви втонете в сьвітї музикальних згуків, національних мелодій, національної поезиї в мові милозвучній, мельодійній, що чарує, захоплює вас, наповнить солодким забутєм ваше серце, розбудить у вашій голові сьвітлі думи, швидко перенесе в заповідну минувшину з її живо-говіркими образами, і наостатку зупинить вас на теперішности, не менше цїкавій, інтересній, хоч і своїми розвалинами, зупинить і змусить вас задумати ся“ (Пыпинъ, op. cit. 109—110). В тих словах по за ентузіязмом етноґрафа та археольоґа чуєть ся живий, сучасний чоловік, що висше всього на сьвітї цїнить дїйсного живого чоловіка, а в ньому характер вироблений повним, сьвідомим культурним житєм.
У 1835 р. Бодянський видав у Москві також свої „Наськы украинськы казкы“, про які скажемо далї докладнїйше. В половинї 1837 р. він виготовив і оборонив в унїверситетї свою маґістерську діссертацию „О народной поэзіи славянскихъ племенъ“ і був першим Росіянином, якому рос. уряд надав стипендію з метою наукових студій, або, як було сказано в декретї, на подорож „для усовершенствованія въ исторіи и литературѣ славянскихъ нарѣчій въ извѣстныя чѣмъ либо въ отношеніи къ избранной имъ наукѣ мѣста Австріи, Турціи, Италіи, Германіи, Пруссіи, а также и въ Варшаву“ (Пипін, op. cit. 105). Його наукова подорож замісь двох лїт протягла ся цїлих 5.
Заховав ся щоденник його з тої подорожі, в якому він показує, куди їздив, з ким знайомив ся та якими темами займав ся,[2] а також богато його листів писаних із за границї до ріжних росийських учених; з них важні особливо листи до Погодіна, опублїковані по смерти Бодянського в „Чтеніяхъ“ тай окремою книгою пн. „Письма изъ славянскихъ земель къ М. Погодину, вып. I.“ Про відносини Бодянського до чеських учених та його розумінє славянської дружности дає добре понятє український віршик, який він 10 червня 1842, від'їздячи з Праги, вписав у альбом Вацлавови Ганцї. Сей віршик опублїкований із автоґрафу д. Францевим[3], передруковуємо тут змінюючи правопись:
Býwali sme — budeme li wjce? a t. d.
Як були, так і будем,
Того вічно не забудем,
Що ми брацьця,
Що цурацьця
Нам не треба,
Бо не з неба
Пада доля;
А до долї
Треба волї
Й широкого поля;
Більше ж всього
Себе знати,
Поважати,
Од рідного
Не бігати.
Чуже чужим,
Своє своїм
Було, буде тай остане;
Тільки тодї нам загляне
Боже сонце
У віконце,
І настане
Наше панство,
Господарство,
Як Славяне
Будуть жити
І робити
Між собою,
Як риба з водою.
Вернувши до Москви він в осени 1842 р. був іменований надзвичайним професором славянських язиків при тамошнїм унїверситетї. Ще раз лише від того часу в „Молодику“ 1843 р. Бодянський озиваєть ся українським словом — маленьким віршиком „На могилу Розумовського“.
Постій, козаче, не біжи!
Ось глянь на хрест! читай, чия могила!
Остатьнього се гетьмана Кирила!
Присядь же, брате, потужи!
Не знаю, на якій підставі проф. Огоновський каже, що коли 1849 р. стряслась звісна катастрофа над Бодянським і над видаваними ним „Чтеніями“ (за надрукованє перекладу анґлїйської книги Флєтчера з XVI в., де описано його побут у Москві в часи Івана Грізного), Бодянського на основі сього віршика обвинуватили в лїбералїзмі (Огоновській Ист. руск. лит. II, 1, стор. 241). Тут мабуть якесь непорозумінє, бо нїякого лїбералїзму в тім віршику не видно, а 20 лїт пізнїйше могли-б були обвинуватити автора хиба за український сепаратизм.
Се була, на скілько знаємо, остатня проба Бодянського писати по українськи. Можливо, що він і далї не забув української мови. Пок. Кониський передав на основі якоїсь традициї звістку (Сьвіт 1881, стор. 168), що по смерти Бодянського лишило ся чимало його цїнних праць писаних українською мовою. Та на жаль доси нїчого про ті працї не знаємо.
Від поступленя на катедру наукова дїяльність забирає всї сили Бодянського. Ся дїяльність була особливо плідна від 1845 р., коли Бодянський, ставши секретарем „Общества исторіи и древностей россійскихъ“ при московськім унїверситетї розбудив се від 40 лїт сонне товариство до нового житя і розпочав видавати „Чтенія“, що зробили ся від тепер головним дїлом його житя. Сто томів сього виданя, видані під його редакцією, се найкращий, справдї величнїй памятник його невсипущої дїяльности. Що й тут українські матеріяли займали дуже визначне місце, се звісно кождому, хто мав нагоду хоч поверхово переглянути „Чтенія“.
До характеристики дїяльности Бодянського в молодих лїтах треба сказати, що на розвій його горячого українського патріотизму мала вплив Максимовичева збірка укр. пісень, видана 1827 р. З нею Бодянський познайомив ся мабуть ще в Переяславі і вона дала йому імпульс не лише до власного віршованя, але також до збираня нар. пісень у свойому найблизшому окруженю. З молодечим запалом кинув ся він до збираня пісень ще в 1830 р., а в його діссертациї з 1837 р. читаємо памятні слова: „Щож тичить ся до многочисельности українських пісень, то скажемо, що в нашій збірцї, якої ми зовсїм не вважаємо повною і яку ми розпочали перед 7 роками та поповнюємо піснями зібраними в одній лише Полтавській ґубернїї, маєть ся тепер уже геть поверх 8000 пісень“ (Пипін, op. cit. 113). З надмірної скромности Бодянський, даючи в своїх „Чтеніяхъ“ пере́д чужим матеріялам, у тім числї просторій збірцї галицьких пісень Головацкого, не надрукував своєї збірки, яка по його смерти, продана його нетямущою хозяйкою разом з иньшими його паперами на завиванє масла, пропала безслїдно.
Для доповненя біблїоґрафії поданої у Пипіна варто згадати, що одним із слухачів Бодянського в першій добі його професорства в р. 1846—47 був звісний чеський полїтик і сатирик Кароль Гавлїчек, який у однім з своїх „Listů z Ruska“ присьвятив йому дуже прихильну згадку (див. K. Havliček Sebrané spisy t. I, vyd. Svatobora). В р. 1863 лїтом Бодянський ще раз їздив за границю і з поворотом був у Львові, де бачив ся з деякими тодїшнїми руськими дїячами. В розмовах з ними він висловлював — коли вірити референтови тодїшнього „Слова“ — погляди не зовсїм прихильні новому тодї в Галичинї українофільському рухови (Драгоманов, op. cit. 526). Можливо, що був тут по троха вплив відчуженя Бодянського від України, як догадуєть ся Драгоманов, але можливо також, що Бодянський не довіряв рухови задля особи його голови — Кулїша, з яким у нього, здаєть ся, були якісь неприязні відносини. Бодай сам Кулїш по смерти Бодянського в своїй невиданій доси поемі „Кулїш у пеклї“ говорить про Бодянського з заїлою, безтямною ненавистю, виводячи його як захланного грошолюба з мішком гроший на шиї. Ну, здаєть ся, чим-чим, а грошолюбством годї докоряти Бодянському, який за свою величезну працю над виданєм 100 томів „Чтеній“ не одержав, як сам каже, нї гроша (Пипін, op. cit. 112). Супроти того варто згадати симпатичну характеристику Бодянського, яку полишив Драгоманов у своїй цитованій уже статї (стор. 526—527) і яка кінчить ся ось якими словами: „З цього видно, що „Запорожець Ісько Матиринка“ і за наукою про письмена церковно-славянські не залишив у собі запорозької натури, не перестав бути громадським чоловіком з козацьким серцем. Запорозька натура проступала в Бодянському і в тому, що він на чому вже раз став, з того не міг його збити вже нїхто, нї мінїстер, нї царь.[4] А це все не так то часто стрінеш у Росії, особливо між середнїми людьми, між ученими та ще й славянофілами, щоб не можна було цього всього помянути добром по покійному Бодянському. А згадуючи це все ми нїчого другого не робимо, як тільки признаємо, що то за багата нива наша козацька, славянська, федеральна, демократична, твердодуха Україна! Скількиж би вона дала Бодянських, і далеко міцнїщих, цїльнїших, коли б була на своїй волї, коли б її не заїдала централїзація державна, попівська, панська, купецька“.
Ми бажали в отсїй книжечцї передрукувати всї звісні доси українські віршові писаня Бодянського, але годї нам було роздобути копії його найперших віршів із „Молвы“ 1833 р. Може незабаром нам удасть ся поповнити сю прогалину. Передруковувати росийські його вірші (з них один опублїкував Кочубінський, а один Францев) ми вважали зайвим; хто цїкавий, може прочитати їх у названих висше статях тих учених.
- ↑ Н. И. Петровъ, Очерки исторіи украинской литературы XIX столѣтія. Кіевъ 1884, стор. 184, 186.
- ↑ Див. Л. А. Кочубинскій, О. М. Бодянскій въ его Дневникѣ (Историческій Вѣстникъ 1887, декабрь, стор. 505–537).
- ↑ В. Францевъ, Стихотворные опыты первыхъ русскихъ славяновѣдовъ. (Научно-литерат. Сборникъ Гал. рус. Матицы, т. I. Львів 1901, стор. 34).
- ↑ Автор статї в „Вѣстн. Европы“ (Пипін) бачить в „независимости Бодянскаго качество рѣдкое въ нашемъ литературномъ мірѣ“ і „малороссійское упрямство“. Д. М. (Див. Пыпинъ, op. cit. 108).
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |