Національне виховання (1920)/Йоган Ґотліб Фіхте і його „Мови до німецького народу“
| ◀ Національне виховання | Національне виховання Йоган Ґотліб Фіхте і його „Мови до німецького народу“ |
Кілька заміток до виховання і научання українського жіноцтва ▶ |
|
|
Було се зимою 1807/8. Берлін, сучасну столицю пруського королівства заняли побідоносні француські війська. Запанував великий терор. Вязниці виповнилися неповинними людьми, безвпинні арештування ізза доносів створили душну атмосферу. А серед неї повстав один муж, який навіяний любовю свободи, не зважаючи на велику особисту небезпеку, громадить довкола себе молодіж і старших і виголошує посеред них в будинку академії чотирнайцять ентузіястичних горячих „Мов до німецького народу“. Тим мужем є Йоган Готліб Фіхте, один з перших творців спекулятивної фільософії ідеалістичного напряму. В тій тяжкій для німецького народу хвилі добуває він із себе велику силу захоплення, бо знає, що в історії світа той виходив побідником, хто викресав із себе одушевлення для вічних цінностей правди, добра й краси. „Захоплення відносить побіду над тим, хто не є захопленим. Побід не виборює ні сила війська, ні справність оружя, лише сила ума. Хто ставить своїй посвяті ограничену ціль і не важиться піти далі, як до певно означеної точки, той оставить опір, як тільки настане небезпека, що загрозить тій точці, хотяй її не вільно було опустити, хотяй без неї не можна обійтися. Хто одначе не ставить собі жадної границі в тім напрямі, а навіть життя, те найвище, що має тут на землі, кладе на ставку, той не заперестає опору і замагає, тому що противник має, без сумніву, більше ограничену ціль. Нарід, котрий є спосібний у своїх найвищих представниках і чільних одиницях сильно вхопити ідею самостійности, котрого огорне любов до неї, як наших давних предків, віднесе побіду над таким народом, що його уживають лише як орудника чужої жадоби панування і до накладання ярма на самостійні народи. Так було з Римлянами. Ми маємо усе до втрачення, вони дещо до зискання“. (ст. 124 і слід.)[1].
Фіхте отверто признається до того, що „ми є побіджені. Всеж таки лише від нас зависить, чи ми хочемо, щоби нами і то з повним правом погорджувано, щоби ми окроме всіх инших втрат утратили ще й честь. Оружна боротьба покінчена; настає, як лише захочемо, нова боротьба засад, обичаїв, характеру“. (ст. 201).
Перш усього отже не належить давати найменшого приводу до того, щоби ворог погорджував тими, котрих поборов. „А це може найпевніще статися, будь коли будемо його надмірно боятися, будь будемо так поступати, якби нас тут не було і ми старалися стати на него похожими“. (ст. 201). „Найпевніщий спосіб проти того є, йти нам своєю дорогою, як би ми самі були з собою. Зовсім певним середником буде, щоби кождий вдоволявся тим, що йому подають життєві умови власної вітчини, щоби кождий двигав на собі спільний тягар по своїм силам, а кожду ласку зі сторони ворога уважав знеславлюючою ганьбою“. (ст. 201 і слід.).
Особливо перестерігає він перед тим, „коли ми в присутности переможців осуджуємо поодинокі стани й особи і взаїмно робимо собі прикрі і пристрасні докори“. (ст. 204). Фіхте виходить із того, що такі докори є „в більщій части нестійні, несправедливі і неоправдані“. „Ще менш можна говорити про свідому злобу й зраду!“ Ті взаїмні докори є дуже нерозумні. Вони витворюють мимовільно у переможця погляд, „що наше власне правління було дуже нужденне“ і „що вони (себ то переможці) все ще за добрі для нас і ніколи не можуть бути для нас лихими“. (ст. 207). Не менш поганим ділом є схліблювання переможцеви без огляду на те, чи се діється із рабства, чи ізза того, що схлібляючий „хоче тим способом запевнити собі, щоби переможець його не проковтнув“. (ст. 209).
Характер переможця був по всі часи однаковий. Він „хоче робити вашу історію. Іще ніколи не виявив переможець нахилу або охоти, осудити справедливо побіджених. Чим більше він їх зневажає, тим справедливіщим являється він у своїх очах. Хтож то може знати, кілько великодушних чинів, кілько знаменитих уряджень, кілько шляхотних звичаїв попало тільки тому в забуття, що нащадки найшлися в ярмі, а переможець відповідно своїм намірам без ніякого стротиву складав звідомлення про них“ (ст. 22(нерозбірливий текст) і слід.). Крім того судячи із поведення Римлян супроти побіджених народів, приходить Фіхте до того висновку, що переможець „уважає опір ставлений йому злочинною ребелією повстанням проти божих і людських законів, і думає, що його оружя не може нічого иншого принести народам, як благословенство, а його кайдани нічого иншого, як честь (ст. 204).
Тому каже Фіхте бути на осторозі навіть тоді, як нова влада хоче виявити себе доброю і зичливою. „Нехай вона цілком серіозно бажає найвищого щастя і добробуту усіх, то чи той найвищий добробут, який вона зможе означити, буде дійсно німецьким добробутом?“ (ст. 128). „В той спосіб навикається до рабства, особливо як наше змислове істнування остає при тім ненарушене. З часом таке рабство стає навіть миле. І се є найбільша небезпека підчинення, що воно притуплює всяку правдиву честь. Для підчиненого має воно навіть деякий осолоджуючий обяв, бо звільняє його від неодної жури тай думки про себе“. (ст. 178).
Досвід учить, що переможець оставляє побідженим ще найбільше свободи в уживанню рідної мови та деяких культурних благ. „Вже перед останніми подіями ми мусіли слухати і доволі часто дехто повтаряє, що ми задержимо нашу мову і нашу літературу, як би навіть стратили політичну незалежність. В них останемо ми завсіди нацією і можемо себе потішити після втрати всего иншого“ (ст. 183).
Слаба се потіха. „Яку противагу зможемо поставити грядучим поколінням, що вирівнала би їхню жадобу подобатися мовою і письмом тим, у яких все в блеску, які розділюють всі ласки“. Зійдемо хиба до того стану, в якім находиться нарід, що стратив свою свободу, а задержав іще мову, щоби у своїх убогих халупках „міг на тій мові, незрозумілий своїм переможцям, оплакувати свою судьбу“ (ст. 184). Так само немислимою є, по словам Фіхте, правдива „література народу без політичної самостійности“ (ст. 184).Та Фіхте не лише уміє малювати неґативні сторони політичної залежности. Він дає цілий ряд позитивних вказівок, що по його думці стануть безперечно лічничим середником на всяке лихо. „Той нарід, який перш усього поставить завдання виховання повної людини дійсним образуванням, розвяже також питання власної совершенної держави“ (ст. 83). Бо „лише одно виховання може нас виратувати від усіх лих, які налягли на нас“ (ст. 166)
Для Фіхте є зовсім ясною річю, „що лише від нас самих залежить, чи нам ще колись буде добре. Зовсім певно не осягнемо ніколи ніякого добробуту, коли ми його собі самі не пристараємо, головнож, як кождий з нас не буде робити ділати в той спосіб, як би він лише сам був і на нім спочивало спасення грядучих поколінь“ (ст. 217).
У штуці виховання навязує Фіхте до голошених прав звісним Пестальоцім. По думці обох фільософів-педаґоґів належить „збудити у вихованка безпосередну самодіяльність і зділати з неї основу всякого пізнання“. Зате належить поборювати у дітей лінь тіла і неохоту до праці. Ведучи в той спосіб виховання мусимо змагати до того, щоби кожда людина одержала своїм трудом свій власний варстат праці. „Воно створює сильне довіря, що лише власними силами можна до чогось дійти і перейти крізь світ. Для власно“ піддержки не потреба чужої добродійности. Навпаки, се веде до особистої самостійности“ (ст. 156). Так поведене образування, „котре до того змагає і котре важиться на те, стати загальним і хоче обіймити всіх людей без ріжниці, є дійсним складником життя і є певним самого себе“ (ст. 171). Воно обійме образування ума й тіла та його фізичної сили. Воно витворить „уподобання в слушности й добрі для самої слушности й самого добра“ (ст. 152). Доведе до того, що знищить свободу волі такої, яка не знає, кудою їй йти, а на те місце поставить „сувору конечність вирішень і доперва на таку волю буде можна числити і на ній певно опертися“. „Коли хочеш людиною розпоряжати, то мусиш більше зділати, ніж до неї тільки промовляти. Ти мусиш її зробити, і то такою зробити, щоби вона не могла інакше хотіти, ніж ти хочеш, щоби вона хотіла“ (ст. 20). „Те виховання являється штукою попровадити вихованка до чистої обичайности, образувати цілого чоловіка вповні й доцільно на людину“ (ст. 39). А те все стане приводом до того, що кожда одиниця витворить у своїй совісти свого абсолютного і непохибного судію, вона засадить у своїм нутрі свій власний моральний закон. Мораль стане властивим завданням кождої розумної істоти.
Таке виховання витворить сильні й невгнуті характери. „Бо мати характер і звати ся Німцем — се безсумніву однозвучні поняття“ (ст. 179). „Як довго ми є Німцями, так довго являємося мужами, як і другі“ (ст. 75). Тоді „життя, лише як життя, як продовження змінного істнування не мати-ме для них ніякої вартости. Вони забажають його як жерела трівкого життя. Але ту трівкість подасть їм тільки самостійне істнування їхнього народу. Щоби його ратувати, мусять вони навіть хотіти умерти, щоби він жив, а вони в нім зажили одинокого життя, якого вони колинебудь бажали“ (ст. 117).
Наслідок буде такий, що „оживляючий подув ідеї захопить завмерлі частини нашого національного тіла, споїть їх разом так, що вони в цілій ясности повстануть до нового й світляного життя“ Правду тих слів і того рода виховання виявила нам історія німецького народу. Думки Фіхте стали основою німецького національного виховання. Сам вислов „Nationalerziehung“ — се його витвір. Своєю власною особою затвердив він також те, що говорив. Для своєї власної особи не знав він ні найменшої пощади. Працювати й творити уважав своєю повинністю як ученого й учителя. „Мені також повірено культуру мого віку і слідуючого віку… Я покликаний давати правді свідоцтво; на мойому життю і на моїй судьбі мені ніщо не залежить; зате важними є для мене наслідки ділання мойого життя. Я є священиком правди; я стою на службі у неї, супроти неї маю зобовязання, все для неї робити, на все важитися і терпіти. Як мене ізза неї переслідувати-муть і зненавидять, як би я навіть мав умерти на службі у неї — то щож незвичайного зробив би я, як лише те, і більше нічого як те, що мусів зробити? Бо „то, що називають смертю, не зможе перервати мого діла; бо моє діло повинно бути докінчене і не може покінчитися в жаднім реченци, отже і нема кінця мому істнуванню — і я є вічний. Перебираючи отсе велике завдання, я зарвав для себе вічність. Я підношу гордо мою голову в гору до грізної скелі і до рвучого водопаду і до тріскучих, повних огня хмар і говорю: Зваліться на мене і ти земле, і ти небо, змішайтеся у дикому шалі, ви всі живла — пініться, шалійте і зітріть в дикім бою останній пилок тіла, що його зову моїм; моя воля сама з її кріпким замислом буде витати сміло й поважно понад звалищами світа; бо я вловив моє призначення, а воно трівкіще, як ви; воно вічне і я вічний так само, як воно“. (Збірне видання творів Фіхте. Т. VI. ст. 333 і слід. і стор. 322 і слід.).
——————
- ↑ Цитую по липському виданню Рекляма: Johann G Fichte; Reden an die deutsche Nation.