Національне виховання (1920)/Кілька заміток до виховання і научання українського жіноцтва
| ◀ Йоган Ґотліб Фіхте і його „Мови до німецького народу“ | Національне виховання Кілька заміток до виховання і научання українського жіноцтва |
|
|
Всі то чуємо, що роля жіноцтва буде незвичайно велика у дальшому розвиткови людства, а тим самим також і у розвиткови українського народу. Вже в часах перед війною прибрало жіноче питання великі розміри. Воєнні часи скріпили його тільки, а перестрій суспільного життя викликаний воєнними подіями і покликання до життя нових демократичних держав надає жіноцтву належні права і закликає його до будівництва нових державних творів. Воєнні часи показали наглядно, що жінка може двигнути й двигала увесь тягар праці в запіллю і що силами жіноцтва велася не тільки традиційна праця коло родини й дому праця збільшена відсутністю мужчин. На плечах жіноцтва спочивало майже ціле господарське, промислове й фабричне життя, жіноцтво віддало не оцінені прислуги в опіці хорими, гоїнню ран, завданих війною.
Одно питання буде трівожити душі тих, що займати-муться будущим своїх народів. Воно відноситься до недостачі людського капіталу, що його винищено так злочинно війною. На першім місци в стратах білянсу війни буде стояти витрата мужчин і то мужчин у найбільше надійнім віці, у віці молодечої енерґії, запалу й охоти до праці. Цеї недостачі не виповнимо ні так легко, ні так скоро. На місце мужчин мусить вступити жіноцтво і воно силою того самого факту мусить стати важним чинником. З тим треба числитися усім, а також і українському громадянству.
Коли так справа стоїть, належить поставити ясно перед собою факт, що виховання жіноцтва не може остати для нас рівнодушним. Не можна його пустити із рук, але треба повести ним так щоби воно принесло як найбільшу користь цілому народньому орґанізмови виснаженому війною.
Досі у нас жіноча справа не поступила ні одним кроком наперед. Ми лише свідомі того положення, що якась зміна мусить наступити, беремося навіть за працю у тім напрямі, кидаємо ріжні кличі, але ні напрям праці, ні її висліди, ні навіть кличі не вдоволяють нас. Ми відчуваємо, що наше жіноцтво мусить не тільки стати поруч мужчин, воно мусить також взяти в свої руки керму справ у многих оглядях, бо мужчин не буде тільки, щоби кожде місце заповнити. А тут жде нас тяжка праця відбудови. Та не тільки вона одна. Ми мусимо ще тепер вести інтензивну боротьбу за наше істнування. Ми мусимо чуйно й бачно стояти у повнім числі на сторожі не спускаючи з ока ніодного моменту; бо як його стратимо на хвилину з очий, то пізніща праця стане тим тяжча.
Відносини, серед яких живемо, мусимо опанувати. Коли се приходиться осягнути з великою трудністю, одною з причин буде так слабо розвинена діференціяція суспільних станів. Девядесять процент населення становлять селяни, прочих десять процент припадає на всі инші стани. Селянство творить вправді далі інтеліґенцію; виповняє инші стани, виповняє нечисленні кадри робітництва й ремісництва що раз то свіжими силами, але виповняє тільки її мужеську половину. Сїльське жіноцтво зовсім непричасне у тій роботі. Воно остає все ще на тім самім місци, і тільки спорадичні появи доходять до нашого відома, щоби сільське жіноцтво виповняло кадри жіночої інтелїґенції. Та горстка свідомого інтеліґентного жіноцтва являється безсильною в своїх найліпших намірах посунення жіночої орґанізації наперед. Ціла маса жіноцтва, а головно сільського, не відчуває зовсім потреби виступити із свого традиційного виднокола сільського домового хазяйства. А тут хвиля не жде. Вона ставить великанські вимоги до нас усїх.
Мимовільно насувається дуже ясна відповідь: створити загальну школу таку, щоби вона давала нам вже готові громадянки до праці на всіх полях. Шкільним одначе вихованням відсуваємо справу на дальшу мету; крім того ми не маємо ще на разі такого впливу на нашу школу, щоби її провід взяти у свої руки і поставити її так, щоби вона відповідала нашим національним вимогам. А тут треба щось зробити і зараз, і без огляду на трудне положення школи.
У нашім виховуючім змаганню йдемо до того, щоби виховати усіх до вимог, котрі містяться в поняттю народ. „Виховання до народу має хлопця і дівчинку взвичаїти, ставити на послугу спільним інтересам не тільки свою думку і почування, але також свій чин у всіх рішаючих випадках, о скільки природні основи на се позваляють“[1].Та коли поставимо питання про „природні основи“, зустрінемося з ріжними поглядами на суть і способи виховання мужчин і жінок. Не можна заперечити, що природа одних і других дещо відмінна від себе, і саме та природа ставить до нас жадання вести справою так, щоби із неї була як найбільша користь. Хто хоче заперечити відмінній природі обох полів, опиниться в сліпій вулици із своїм поглядом. Руссо́ у своїм творі Emile говорить, що прикмети обох полів є вправді ріжні, але загально беручи вони доповняють себе взаїмно. Ту ріжницю у вивінуванню прикметами зазначують усі, що мали до діла з вихованням обох полів. Одначе сю ріжницю збільшено без потреби до великих розмірів і тому ставлено в кождій порі історичного розвитку людства инший взір для жінки і відповідно до бажаного типу формовано виховання жіноцтва, відповідно до того типу створювано школи, підбирано методи виховання і научання.
Такі маркантніщі жіночі типи на протязі історії людства бачимо два. Один з них повстав ще у 18 віці, другий твориться у 20. століттю. Перший каже жінці бути товаришкою чоловіка і мамою його дітей, другий хоче бачити жінку як людину, стоячу о своїх власних силах, діяльну у вибранім званню. „Ніодин з тих типів не сміє пропасти. Систем виховання приготовляючий односторонно до звання, ставивби цілю наукове образування жінки, бувби одначе ще більше недостаточний як давніщий, котрий взагалі не знав нічого про ціли. Виховання жіноцтва мусить вдоволити обом завданням“[2].
Переходячи до наших відносин мусимо признати се, що у нас досі на тім полі не зроблено нічого, що поле виховання лежало й лежить облогом, що ми не знаємо про які небудь витворені історією і вихованням типи жіноцтва і що не думаємо зовсім про те, щоби у дальшім нашім розвиткови пробувати, котрий тип нам більше потрібний, чи тип жінки — товаришки й матери, чи тип жінки — самостійної людини, приготованої до звання. В тім огляді мусимо згодитися зі словами Р. Лєманна, котрий каже, що „маємо виховувати дівчатка не до правдивої жіночости, але на правдиву людину; коли се станеться, так і жіночість дійде до своїх прав. Дайте природній і нормальній дівчинці образування ума, якого вона потребує, щоби дати собі раду в життю, а як зайде потреба, щоби собі дати раду і в науці, то вона сама стане ніжною і спочуваючою жінкою, а ці прикмети витворить вона сама із себе і з свойого нутра“[3]. Ті слова являються неначе потвердженням слів С. Ляґерлєф в її творі „Дім і держава“. „Досі — говорить вона — жінка завідувала домом, а мужчина державою; та тепер настали часи, в котрих підставові сили дому мусять перейти також до держави, бо суспільні проблєми стали так тяжкі і такі помотані, що їх не можна розвязати грубими орудниками Цезара. Тому не тільки в дома, але і в цілім культуральнім життю стане мати поруч батька, первень „вічної жіночости“ поруч первня „вічної мужескости“; — ба, що більше, мужчина буде учитися що раз більше удосконалювати свої великі орґанізаційні спосібности під оглядом педаґоґічним і психольоґічним як раз тими моральними силами, які проявляються у шляхотних жінок в найчистіщій постаті“. (Цитовано із твору Ферстера „Про громадянське виховання“).
Важне тепер порішити питання, чи такий тип жінки-громадянки можливий, який лучивби в собі тип мами і жінки і тип діяльної приготованої до звання людини. Взором може служити для нас жінка анґльо-саська, яка „має той талант, що уміє перещіпити духа домового огнища (home) у світ, котрий є прямим противенством home'у“[4]. Американський і анґлійський світ завдячує дуже много свому типови жінки-людини. По словам того самого автора „головна заслуга введеня судів над молодими проступниками і введення „опікунів молодї“ походить від т. зв. національного конґресу американських матерей. Також т. зв. клюб суспільних реформ в Ню-Йорку, до котрого належать найповажніщі мужчини й жінки ню-йорського неофіціяльного світа, відограв рішаючу ролю у многих правних актах і у цілій боротьбі проти мійської корупції“[5].
Здається, що зовсім ясно поставлена тут справа, яким увижається нам тип жінки-Українки. Можнаби її характеристику подати в слїдуючих кількох словах: вона має улаштувати особисте життя і вставити його в круг спільноти; має улаштувати родинне життя підчиняючи себе йому і розвиваючи діяльність в родинній спільноті, яку її подасть судьба; вона поставить себе в ряди правового суспільства громадян і буде спільно працювати для їх спільних інтересів.
Осягнути се мусимо як найскорше. Намічене виховання мусить відноситися і до жіноцтва, яке вже вийшло із шкільних літ і до жіноцтва, яке находиться в шкільнім віці.
Для обох катеґорій ставимо як найскорше витворення почування національної спільноти й приналежности. Се є незвичайно важне в отсих тяжких а навіть сумних хвилях, що їх переживає наш нарід. Честь нашого народу є на ставці історичної долі, ратувати її мусить бути обовязком кождого члена народу, отже і обовязком нашого жіноцтва. Тим паче, що знову в його руках головно спочиває ставлення перших засад виховання.
Тому повинностю усього громадянства є підпомагати всіми силами орґанізаційні проби жіноцтва. Їм треба виходити назустріч, улекшувати їх, служити їм усім впливом, матеріяльними і моральними засобами. Кпини із жіночого руху, його легковаження або тільки рівнодушність до него мусять устати. Поміч і піддержка мусить бути на всякий випадок, без огляду на те, чи орґанізація жіночих сил відбувається під кличем партійної приналежности, чи під кличем професіональних орґанізацій, чи станової приналежности. У всіх тих родах орґанізацій збираються і гуртуються громадянки-Українки, кість з кости українського народу, його члени, його велика частина.
У всіх жіночих орґанізаціях належить зараз приступити до того, щоби поширити між жіноцтвом знання суспільного й правного устрою і усе о того, чого сегодня вимагається від громадянина суспільного й національного твору. Рівнобіжно з тими теоретичними вказівками мусить йти практична праця. Святим обовязком є втягати жіноцтво в як найбільшім числі до всіх орґанізацій, витворених історією і життям народу. Тут приготовлялися і виховувалися мужчини до своєї громадянської і народньої діяльности, тут мусить виховуватися усе наше жіноцтво без огляду на станову приналежність до громадянської і народньої служби. „Тут буде мати жіноцтво нагоду скріпити переважаючу у него сферу почувань новим реґулятором, а ним буде думання. Цей реґулятор потрібний для розвитку громадянського і народнього змислу жіноцтва“[6].
Переходячи до шкільного виховання — наші дезідерати зростуть до великанських розмірів. Річ певна, що як довго немає власної держави, сповнення всіх вимог не переведеться зараз. Се не шкодить одначе, щоби бодай теоретично приготовити ґрунт під будучу будову. Бо й недалека будучність, коли те питання стане дійсним, животним.
Держава мусить взяти в свої руки під свою увагу школи для жіноцтва від найнищих до найвищих. Мусить занятися ними так само, як піклується мужеськими школами. Мусить вирішити важне питання коедукації, котре у всіх краях Европи набрало тепер незвичайної ваги. Буде потрібно для жіноцтва не тільки взоровання шкіл, на подобу мужеських, але також цілого ряду фахових шкіл, які звязані тісно з його природою. А як провідна думка має видніти, „що в образованню нашого жіноцтва сповнить тільки та школа своє завдання у повнім обсягови, котра викаже спроможність получити практичні і ідеальні ціли, приготовити до звання і дати загально-людське образовання“[7].
Стоячи на тім становищи мусимо старатися вже й тепер у істнуючих наших приватних жіночих школах, і у всіх тих школах, в котрих є учителі й учительки української народности, а головно в доповняючій науці вплітати в предмети науки — відомости із громадянської служби, науку народньої служби. Дорогою самоуправи змагати — по словам цитованої гром. Сандерс — до самовиховання до особистого життя і домашно материнської діяльности жінки. Поучувати про культуру тіла й духа[8] і злучити з пробудженням піклуючого змислу людьми й річами, не тільки як предметами особистої власности, але як загальними культурними добрами народу. Впоювати обичаєву думку, що збільшення особистої вартости є службою громаді, як се робимо у тій свідомости, що збільшаємо загальну вартість і повагу нашого народу. У домашно-материнськім вихованню видвигати на перший плян погляд, що належите сповнювання цього обовязку стоїть у звязку з добробутом народу і його господарським становищем“[9].
Того рода научання і виховання повинно спочивати головно в руках учительок, бо тільки вони зможуть підійти з повним зрозумінням до учениць. Тепло і ніжність у подаванню вказівок є тільки тоді можливе, коли обі сторони розуміють себе.
Крім такого загального трактовання науки життя потрібно узгляднювати розвиток права, історію жіночого руху, знання правного й суспільного устрою, а надівсе знання історії власного народу. „Любов вітчини й готовість віддати добро й кров за дім і його огнище, за нарід і вітчину, мусить з повною ясністю випливати із виховання, коли воно не загубить ся тільки в матеріяльних інтересах“[10].
Такою наукою оминемо ту лиху сторону вдачі у великої частини жіноцтва, що воно не може вийти думками поза сферу інтересів власного „я“ і свойого невеличкого виднокола. Так виведемо жіноцтво на великий овид, звідки розкриються перед ним невидані простори, що ждуть тільки своїх робітниць, простори громадської і народньої служби. По словам проф. Шпранґера „жіночий рух має завданням зробити жінку спосібною до спеціяльної жіночої культурної праці, до служби душею і свідомістю народови, до такої служби, яку зможуть лише сповнити громадянки“[11].
На закінчення ще одна важна справа. Усе наше громадянство мусить звернути свою увагу, щоби приступити зараз до створення нових свіжих кадр жіночої інтеліґенції. Тими способами, якими удалося нам спонукати наше селянство посилати хлопців до школи, змагати до того, щоби воно посилало дівчат до виділових, торговельних, фахових і середних шкіл. Многі таланти пропадають. Пропадає капітал, що мігби дати великі відсотки у культурному доробкови народу. Розвинення плянової і доцільної акції у тім напрямі має бути одною із точок діяльности наших жіночих і шкільних орґанізацій.Я свідомий того, що не вичерпав ні в малій частині усіх питань звязаних із вихованням нашого жіноцтва, я свідомий і того, що порушені в горі питання не висвітлені у цілій своїй повноті, та проте пускаю у світ тих кілька слів як причинок до дискусії в тім напрямі у тім переконанню, що се справа незвичайно важна і як така домагається, щоби її взяти зараз у руки.
——————
- ↑ G. Kerschensteiner: Grundfragen der Schulorganisation. Leipzig, 1912, стор. 12.
- ↑ R. Lehmann: Erziehung und Unterricht, Berlin, 1912, стор. 401.
- ↑ ibidem, стор. 403.
- ↑ Ферстер: Про громадянське виховання. В польськім перекладі стр. 171.
- ↑ ibidem, стор. 188.
- ↑ Else Sanders: Mädchenfortbildungsschule und Volkskultur. Leipzig 1919. стр. 29.
- ↑ R. Lehmann: op. cit. стр. 407.
- ↑ Тут маю на думці як необхідний постулят жіночу гіґієну.
- ↑ E. Sanders: op. cit. стр. 17.
- ↑ E. v. Sallwürk: Die Schule des Willens. Langensalza. 1915. стр. 498.
- ↑ Prof. Dr. Spranger: Die Idee einer Hochschule für Frauen und die Frauenbewegung. Leipzig, 1916.
При тій нагоді піднесемо ще поширену в Німеччині думку обовязкової однорічної служби жіноцтва. Блище проте W. Rem: Erziehung u. Leben, Leipzig і Hohmann und Reichel: Die Dienstpflicht der deutschen Frau, Berlin, 1917.