Національне виховання (1920)/Національне виховання
| Національне виховання Національне виховання |
Йоган Ґотліб Фіхте і його „Мови до німецького народу“ ▶ |
|
|
Від довшого часу говориться і пишеться у всіх народів дуже багато про національне виховання. Головною метою заходів і змагань у тім напрямі є, щоби нарід заховав як найсильніще і найпевніще свою національну окремішність. Важною річю являється при тім розвинути всесторонно всі позитивні сторони національного характеру, а добре поведена національна індивідуальність має вложити все, що є в ній найгарніщого у загально людську культуру. В першій і головній мірі одначе розходиться, щоби свій національний тип виходив усюди в повній, гармонійно завершеній чистоті.
Легко це сказати. Та коли прийдеться здійснити цю думку, стрічаємо на кождому кроці великі перешкоди. Відноситься це головно до тих народів, які мусять зводити боротьбу о своє признання і признання їм права самоозначення. Ще трудніще представляється справа, коли той нарід має поза собою вікову історію неволі з повною затратою свідомости власного політичного незалежного істновання. В такім положенню находиться як раз український нарід.Один з польських суспільних педаґоґів у своїй книжці п. н. „Начерк національного виховання“ говорить, що „політична залежність є небезпечною школою для народнього характеру і як треває довший час, може викарбувати на ньому дуже глибокі сліди“[1]. Велика правда криється в тих словах. І хиба ніхто инший, як український нарід відчуває дуже добре правду тих слів. Саме оставання в такому положенню присудило наш нарід до того, що він не мав довгі віки можности кермувати й управляти своєю долею. Про його потреби, його власну управу, його становище в світі, його заграничну політику думали все инші — чужі, а народ затрачував згодом знання правління собою. Крім лихих наслідків моральної вартости, витратив наш народ завдяки політичній залежности ріжні верстви й суспільні стани в користь того народу, в котрого залежність він попав. Легко то сказати, що остаточно можнаби перетерпіти втрату кільканайцяти маґнатських родів, що стали ренеґатами для більшої наживи. Отруйний вплив одначе таких поганих примірів ділає на менше освідомлені верстви, що навіть для незначної, всеж таки „панської“ ласки готові кождої хвилини покинути свій народ.
Оборона перед впливами такого рода в нинішних часах незвичайно трудна. Культурні течії перехрещуються безнастанно. Про відокремлення себе хінським муром годі думати. Всі мусимо користуватися здобутками культурніщих народів. Де які з них мусимо признавати навіть своїми учителями. А проте не сміємо затрачувати власних національних рисів. Навпаки, їх треба ублагороднювати, чужі здобутки і чужу науку перероблювати відповідно до власного характеру, власного ґеоґрафічного положення, власної історичної долі, чисельного і процентового відношення поодиноких станів і верств, власної психіки. І тут має національне виховання стати для народньої індивідуальности охоронним щитом, який не позволить затратити своїх осібних рисів. Національне виховання має хоронити нас перед всякими некорисними чужими впливами, воно має витворити із всіх членів нації свідомих свойого завдання людей, які за кождочасну судьбу народа відповідають, які ту судьбу кують, які мають найкоротшою дорогою, в найкоротшому часі, способами, що стоять в дану хвилю до розпорядимости, дорівнати хоч тим народам, з якими жиють в найблищому сусідстві.
Щоби це осягнути, потреба поперед усього мати власну державу. А тимчасом найблища судьба українського народу ще не вирішена. Недостає на разі держави; так потреба що найменче повного, незапереченого впливу на цілу інституцію школи. Її цілий заряд, орґанізація повинні бути залежні у всім від того народу, для якого школа призначена. До сего потреба також иншої школи, чим тої, що є тепер. Школи, яка малаби вплив на саме життя, яка би узгляднила потреби народу і всіх його верств. До цего потреба й відповідно вихованого учительства.
А коли того всего на разі нема, коли нема ні власної держави, ні найменшого впливу на школу, коли над нами зависла гроза всяких „автономій“, то що, коли польські часописи закликають український народ до невідомої йому льояльности, то чиж залишити нам думку про національне виховання, як справу, яка ще недозріла у нас до введення в життя? Рішучо ні! Життя не жде. Покоління за поколінням виходить в життя. Занедбання кождої хвилини у вихованню приносить необчислиму втрату. Всіми силами тому мусимо змагати до того, щоби навіть серед найгірших і і найнедогідніщих обставин повести справою виховання так, щоби з неї витягнути можливо як найбільшу користь. Коли не можна перевести максимальної програми, так треба старатися, щоби мінімальна програма була переведена. А нею є: Всіми силами змагати до того, щоби з кождого члена нашого народу створити дорогою школи громадянина-Українця, громадянку-Українку.
До осягнення цего належить поперед усього раз ясно станути при тому, що школа має не тільки учити, але й виховувати, а на низшім степени має виховання зайняти важніще місце як научання.
Всі предмети науки мають служити тій ціли. Рідна мова, історія власного народу, ґеоґрафія і природні скарби вітчини, рідне письменство й штука подадуть велику скількість виховуючого матеріялу, що використані в умілий і відповідний спосіб стануть основою національного виховання. Коли на тій основі, як на якім тлі переведено засаду, що діти й шкільна молодіж взагалі мають жити життям власного громадянства, життям свого народу, так поставлена в горі мінімальна програма національного виховання буде здійснена.
Дім має піддержувати отсі змагання школи. Тому мусимо домагатися рішучо від цілого нашого громадянства, від його верхів, від учителів, від батьків і матерей, від усіх громадян, що занимають яке будь становиско в нашій суспільности — увійти докладно й основно в минуле й пережите нашого народу. Звідтам витягнути усе те, що викличе довіря у власні сили й у власну вартість. Підходячи до виховання молодого покоління належить вдуматися добре у той матеріял, яким виховуємо. А після вдумання виводити доперва перед очі дітей і молодіжи ті риси, що послугуючися ними, маємо створити з наших наймолодших і молодих — будучих громадян української держави. З того виходить, що українська державність це найвищий імператив у національному вихованню, Тому у минулім і недавно пережитім України шукати всіх представників української державности. Будь вони працею, будь чином, будь терпінням заслужили собі на те, так належить це видвигнути і як світлий приклад до наслідовання подавати молодому поколінню. Тоді і Володимир Великий, і Богдан Хмельницький, і Марко Каганець будуть тими світлими постатями, у які маємо воплотити ідею української державности. А чиж згадувати тут про останній зрив українського народу, якого овочем була своя власна, незалежна Українська Република. Цей зрив — це неоцінена, незбагнута керниця, з якої мусимо пригорщами черпати і ні одної рисочки не пропустити при користуванню матеріялом у вихованню молодого покоління.
Після сповнення тої передумови, переходячи виключно до шкільного виховання, належить справу індивідуального виховання звести до повної гармонії із суспільним, громадянським вихованням, а саме всі найгарніщі індивідуальні чесноти й прикмети людини поставити на услуги громадянства й народу. Так оминемо всі лихі наслідки виключно індивідуального виховання, викорінимо самолюбство (еґоізм), а якінебудь натяки на власну житєву користь або використування кождочасного складу обставин з поглядом на власне поводження (утилітаризм і опортунізм) не будуть мати приступу до школи й виховання. Бо найвищим прикладом (нерозбірливий текст) ума й тіла та його (нерозбірливий текст) узгляднення потреб громади, а потреби громади, суспільности, народу будуть реґулятором власних вимогів. Так витворена альтруїстична течія із найбільше поширеним кругом діяльности змінить в одну мить вигляд і піднесе моральну й етичну вартість нашого громадянства.
А пора се найвища і найкращая є. Як довго боротьба треває, так цілий народ неначе те зелізо в горнилі твердне і сталиться. Позбувається ріжних лихих прикмет, пізнає вагу спільноти, думає сам про себе, виявляє із себе повну самодіяльність і самостійність у своїх вчинках. Тільки треба послідовної праці над тим, щоби у тій великій хвилі витворити з нашого народу — нарід, зложений з людей, що їх у кождім моменті можна до всего зужиткувати, тобто нарід ужиточних людей. В хлопця і дівчинку, а через них в молодця, мужчину, жінку й старця впоювати і їх призвичаювати, щоби на службу суспільного й народнього інтересу поставити не тільки свою думку й почування, але кождий свій чин. Отсе витворення спільної радости чину, се, як каже німецький педаґоґ Кершенштайнер, є підставою народнього виховання, бо виховати себе позволять тільки ті люде, яким життя являється вартним того, щоби жити.
Як духовий перестрій нашого громадянства не наступить лише через те, що вказувати-мемо на поступ під тим оглядом у других народів, ні через те, що моралізувати-мемо цілий народ, так і впливу на діточі й молодечі душі не осягнемо моралізованням і наказом з гори. Перестрій і його потреба мусять вийти із самого нутра дитини й молодця, із власного пережитого і передуманого тих осіб, на яких хочемо впливати і яких хочемо виховати до висоти теперішних завдань. Одинокою дорогою яка зовсім певно поведе нас до нашої ціли, це переміна теперішної школи в шкільну громаду, або шкільну державу, в якій громадяне-ученики, громадянки-учениці самоуправою і публичною опінією громадян і громадянок устроювалиби свої справи і приучувалися від дитини-молодця, дитини-дівчинки до того, щоби ставити свої сили на услуги громади, щоби підпорядкувати своє „я“ загальним справам, щоби панувати над своїми пристрастями й забаганками тоді, коли інтерес громади сего вимагає, вправляти свою волю, як підставовий чинник до осягнення чистого й сильного характеру. Того рода виховання змагає до того, щоби кожда одиниця сповняла свої завдання не лише для себе самої, лише для того, що сього вимагає інтерес народа. Так поведене виховання осягне сей важний ідеал, а саме ідеал суспільної відповідальности за свою працю і за свої вчинки. На тій підставі мусить оперти ся наш дальший розвиток і поступ. Слова Франка, що на кождім з нас спочиває доля міліонів, не сміють бути лише пустим звуком слів, але мусять замінитися в живе діло.
Шкільна громада має бути мала держава із всіми державними й громадськими інституціями, що є конечні для істнування держави і які, як конечні витворило суспільне життя. Почнемо від того, що шкільна громада сама дбає і відповідає за лад і порядок у своїй школі або клясі, що вона осуджує сама тих, що провинилися проти ладу й порядку, і розвиває та плекає у всіх почуття краси. Вже в короткім часі наступить така переміна в способі думання малих громадян і громадянок, що кара буде там рідкою появою, що реґулятором поведення одиниці буде власна публична опінія, яка й у старшій громаді має більше значіння, як писані права. Наші школи й кляси втратять свій касарняний вид; на місце дешевих і несмачних образів прийдуть твори штуки, що будуть ублагороднювати почуття краси у громадян і громадянок, Цвіти прикрасять шкільні комнати, а шкільна комната і цілий шкільний будинок прибере вигляд справжньої святині науки.
Самі громадяне й громадянки впадуть на думку основування шкільних товариств будь з ціллю поширювання знання, будь з ціллю взаїмної товариської помочі. Бібліотеки, кружки, робітні (лябораторії), каси, шкільна поміч матеріяльна й моральна, опіка хорими й убогими, підмога слабшим поступом в науці, те все буде хвилюваги ум громадянина-дитини, громадянина-молодця, або громадянки-учениці. Як би ми скорше були почали отсю роботу, сьогодня не оставалиби так безпомічні наші воєнні сироти й всі жертви війни.
Громадяне й громадянки мають жити життям власного громадянства, життям свого народа. Нарікаємо часто на те, що наш загал не відгукується як слід на всі поклики, не цікавиться усіми питаннями, звязаними тісно із нашим поступом і розвитком. Причина лежить в недостачі виховання у тім напрямі. Верхівя нашого громадянства, чільні одиниці звертаються до народу, до загалу, школа буде звертатися до молодих сердець, а через них дійде до сердець родичів. Тоді діти й молодіж внесуть живішого духа, народнього духа у рідну хату; вони принесуть книжку й образ, вони пригадають потреби Рідної Школи, їх вразливі серця й душі — приступні альтруїстичним поривам розігріють серця родичів і народнє життя попливе широким руслом у всіх напрямах. Громадяне й громадянки будуть памятати про всі народні свята й памятки, річниці важних подій, щоби так оживити хід буденщини й вносити в неї животворну силу, яка що дня буде оживляти до корисної діяльности і щодня буде пригадувати імена тих, що віддали свій труд, здоровля і життя за кращу долю народу. Маючи те все безпереривно перед своїми очима, наші громадяне й громадянки наберуть святого огню вступати в слїди славних і заслужених людей.
Від шкільних громад з найширшою самоуправою надіятися нам всего найгарніщого.
Так витворимо не тільки новий тип людини, тип наділений громадянськими чеснотами, що своїм добром буде уважати добро громади й свого народу, але також витворимо діяльний тип людини з ініціятивою шукати нових доріг для поширювання добра й сили народу. Наша чисельна сила зросте на якости й вартости, а тим самим уступить боязнь на про нашу будучину. Для народу з розвиненими громадянськими чеснотами будуть безвартісні провізорії, безплідні — всякі штучні способи обезсилення його дорогою насильних законів. Такий нарід буде найвищим своїм законодавцем і найвищим своїм паном, буде народом-сувереном.
Для повного заокруглення національного виховання належить ще пошукати розвязки тайни, а саме уміти повести справу так, щоби навіть при зовсім некорисних умовах для виховання нашого народу до державного народу, свою мету осягнути. На разі прийдеться нам на місце поняття держави поставити сам народ, і тут обовязком усього громадянства є проявити свій державнотворчий дух. Він мусить проявитися у добуттю для кождої одиниці народу економічної незалежности, у поданню кождому Українцеви й Українці їхнього варстату праці, у найсильніщому витворенню життєвої спільноти і суспільної відповідальности за кождий свій вчинок і за судьбу всіх членів народу, у найширше розвиненій суспільній опіці над матеріяльним і духово-культурним та гіґієнічно-санітарним станом всіх одиниць приналежних до нашого народу.
Се не є думка далекої будучности, се є важке питання дня, яке при сильній воли цілого громадянства мусить стати зараз дійсністю. Школа перша вийде назустріч отсему змаганню. Тому діло громадянського виховання о правдивім національнім характері мусить бути введене у школах всіх катеґорій, від найнищих до найвищих. Коли до сего діла заберемося з цілою повагою, зрозумінням положення, то немислимою є річю, щоби мала дитина, молодець і дівчина, виховані в сей спосіб на протязі літ затратили коли-небудь набрані громадянські й народні чесноти. А се для нас найважніще. Тільки використати молоді літа, їх ідеалізм, їх пориви серця, бо, як каже Шевченко: „раз добром налите серце, ввік не прохолоне!“
——————
- ↑ Borowski: Ogólne zarysy wychowania narodowego, Warszawa, 1919 стор. 62.