Начерк Коліївщини/IV

Додати посилання
Матеріал з Вікіджерел
ГЛАВА IV.
Заходи уряду Річи Посполитої проти колїїв.

Витягши з можливою повністю з Кодненської книги все те, чим характеризують ся участники колїївщини, від ватажків до останнїх помічників повстанських селян включно, ми вважаємо незайвим обернутись тепер до характеристики дїяльности уряду Річи Посполитої в сам розпал колїївщини і безпосередно по нїй, зібравши для сього ті дрібнї розкидані факти, що в сїй справі знаходимо і в тій-же Кодненській книзї і в польських мемуаристів.

Звісно, що в другій половинї XVIII столїтя все військо Річи Посполитої, що подїлялось з давна на дві великі частини — литовську й польську, не містило в собі навіть по реєстрам 17.000. Але і з сього числа на оборону інтересів держави в межах українських воєводств, де вибухла колїївщина, припадала всього тілько чверть польської частини війська. А як в усїй польській частинї було 12.000 жовнірів, то в кожній з чотирох „партий“ сїєї частини могло бути по 3.000 чоловік. Можливо, що при відповідній військовій дисциплїнї, такого числа досьвідчених в військових вправах жовнірів було б цїлком досить для вгамуваня селянського руху 1768 р., особливо коли взяти на увагу числову слабість повстанцїв; але в тім бо й річ, що при браку в польськім війську дїсциплїни і „українська партия“, як і три останнї, нїколи не містила в собі і двох третин потрібного їй числа людей. Звичайно реґіментар, се-б то начальник партиї, був десь на урльопі і його заступав якийсь його підвластний, що мав від нього титул „стражника“. Своєю дорогою, дуже часто не бували при війську і ротмістри, се-б то начальники корогов, на які роздїлялась вся партия; сї те-ж заміщали себе — поручниками, що знов таки часто виїздили в свої маєтности, поручаючи обовязки команди корогвою намістникам. Але окрім начальників бракувало часто і „товаришів“ і „шереґових“, що складали корогви. „Товаришами“ звались виключно шляхтичі, записані з їх власної волї в корогву і їх при нормальнім порядку бувало по 25 чоловік в корогві, а „шереґовими“ — ті слуги товаришів, що їх приводили з собою останнї звичайно по 3–4 чоловіка для зложеня корогви. Завдяки вказаним від'їздам до дому і начальників і підвластних, не рідко в корогві, замісць нормального штатного числа 100–125 чоловік, бувало всього чоловіка 30–40. І така недостача людей траплялась тим частїйше, що на утриманє їх бракувало грошей: скарбові гроші, що діставали ротмістри від реґіментаря для подїлу між товаришами, часто процвіндрювались на приватні потреби і бенкети, і таким робом хоч-не-хоч приходилось розпускати по домах частину жовнірів. При сьому ж пани, що бундючились своїм титулом „товаришів“, часто зовсїм не думали про свої обовязки, вважаючи себе безкарними з боку суда при тодїшнїм військовім розладдю[1].

Не дивно, що при таких умовинах з „української партиї“ на місцї нерідко було чоловік 700 і багато-багато коли 1.000. З такими ж силами, ще й нездїсциплїнованими, тяжко було вести акцію проти трох-чотирох гайдамацьких ватаг по 2.000 і по 1.000 душ в кожній і проти значного числа дрібних гайдамацьких загонів. Треба було поборювати і досить орґанїзовані гурти повстанцїв, що виступали під кермою Залїзняка, Швачки, Неживого, Бондаренка, і розбивати загони, що вели може ще більш небезпечну партизанську війну. А коли ще взяти під розвагу ворожих польському уряду барських конфедератів, що й їх королеви треба було присмирити, то військова мізерність 700–1000 чол. мусить стати для нас зовсїм очевидною.

Тому то на початку руху ми зовсїм не знаходимо в документах навіть згадок про польські віддїли. Залїзняк, Швачка, Неживий, Бондаренко і всї загони зустрічають тілько оборону з боку Поляків, але не напад; але й оборона ведеть ся без помочи жовнїрів. І в Лисянцї, і в Уманї, і в Білій Церкві, і в Каневі — скрізь самі мешканцї, Поляки і Жиди ведуть оборону та ще инколи народні мілїциї, що взагалї були для панів малонадїйним елєментом, про жовнірів же нема згадки. Ось чому хоч-не-хоч польському урядови зоставалось обернутись за підмогою до московського війська, що перебувало тодї в країнї для вгамуваня барської конфедерациї і підтриманя вимог московської дипльоматиї у Варшаві.

Аж після того, як головне дїло при боротьбі з повстанєм було зроблено для Поляків ґенералом Кречетніковим, полковником Протасєвим і иньшими росийськими офіцерами, — тілько після сього показують ся на сьвіт божий польські под'язди і стають небезпечними для знесиленого гайдамацтва, але й тодї при сяк-так значній численности ватаги, польськї віддїли виявляють всї хибні сторони своєї орґанїзациї.

В Кодненській книзї[2] є слїдство про відступленє под'язда, вирядженого на Побережє (так звалась південно-західна частина теперішньої подільської ґуб., що прилягає до Днїпра, вниз, починаючи з могилївського повіта) проти гайдамацьких віддїлів, що все ще тинялись по краю, хоча головні сили їх і були вже знищені московськими військами. Под'язд був під командою Каміньского, товариша корогви панцирної. Каміньский, вийшовши з Троянова, де містилась кватира війська коронного партиї української і подїльської, провів свій віддїл на Побережє до місточка Бершади і коло сього місточка в селї Вербках прочув від людей, що сїм гайдамаків з возами ночують біля їх села. Зараз же послав він кілька чоловік для захопленя сих гайдамаків, що з огляду на мале число останнїх і було виконано ними успішно. Всїх сїмох гайдамаків з двома возами приведено до Каміньского. Розпитуючи їх, він довідав ся, що недалеко стоїть більш значна гайдамацька ватага, чоловіка з півтораста, і що самі вони — тілько віддїл тїєї ватаги. Каміньский, одібравши таку звістку, зняв ся з своєю корогвою з місця і пішов, не кидаючи арештованих гайдамаків і їх обоза, в с. Білий Камінь. Туди прийшов він у день, в 12 годинї і не вспів ще там розташуватись, як напали на нього гайдамаки, наскочуючи на польський віддїл з страшним криком. Рятуючи житє, жовнїри поховались в селянських хатах і звідтіля відстрелювались. Тревало таке становище мало не до заходу сонця, поки гайдамаки не підпалили хат, де засїли Поляки, і сусїднього гумна. Весь віддїл, з огляду на численність гайдамаків, відповідно пляну Каміньского, мусїв відступити до с. Пятківки. По дорозї туди була гребля і Каміньский, відступаючи завважив потрібним скористати з неї для відстрелюваня від ворога, поки се було можливо. Але „gdy mnie — наводимо власні слова командира Каміньского — nieprzyiacieli nacisneli mocno żem się iuż utrzymac mie mogl, umyslilem porżądną uczynic reytaradę, i jaka przynależy żolnierzowi, ale gdy zobaczyli moiey komędy ludzie wielką liczbę haidamakow wstrzimac onych nie moglem, wzieli się do rospruszki…“ Панїчний страх охопив одначе не всїх, що були в корогві: як запевняв Каміньский, і він сам і декотрі з товаришів і шереґових, відступаючи, все-ж відстрелювались і давали опір гайдамакам. Та втїкачів було немало; попереду всїх були: колишнїй стражник товариш Загоровский, капраль Павловский і шереґовий Маковский. Бачучи, що Загоровский втікає, командир Каміньский післав до нього шереґового Дудкевича з приказом вернутись на поміч йому, командирови, і вернути своїх підвласних шереґових. Але Загоровский, як казав він сам, даремно кричав про приказ командира втїкачам-жовнїрам; всї вони, не обертаючись в його бік, бігли на гору до с. Пяткївки. Сам же він, Загоровский, тому, мовляв, не вернув ся, що вважав справу цїлком погубленою і думав, що й самого командира вже вбито. Цїкаво, що й Дудкевич, що привіз приказ командира вернутись, сам пристав до втїкачів і командир побачив його аж у Пятківцї. Загоровский скакав на конї так борзо, що загубив навіть свого списа і нї разу не стрелив з рушницї; боязливість свою він даремно виправдував тим, що списа нїби то загубив не він сам, а його слуга і даремно силкував ся запевнити, що наче-б то не стріляв тому, що ворог не наближав ся до нього нї разу на просторонь вистрілу. Коли-ж Загоровский, втїкаючи, побачив товариша Ігнатовского, поуз котрого їхав, то крикнув, що не може стримати переляканого коня і тому мусить втїкати. Другий завзятець, шереґовий Марковский, втїкаючи, не мав при собі нї карабіна, нї шаблї, а де подїв їх — не знати. Капраль Мацєй Павловский, що втїк разом з Загоровским, запевняв, що приказа вернутись Загоровский йому не переказав; коли-ж йому на слїдстві пригадали, що він сам безпосередно чув переказаний Дудкевичем приказ і що, як непідлежний Загоровскому, міг би сам спинити втїкачів і бодай сам вернутись до Каміньского, то капраль на се нїчого не відповів.

В тім, як поводились тодї і декотрі иньші товариші і шереґові, теж мало почесного для жовнїрської відважности. Майже в усїх виказах фіґурують буряни, де ховались перестрашені пани товариші і їх слуги. З огляду на сї буряни сумнївними лицарями здають ся нам і тї „товариші“, що в своїх виказах роблять себе такими. Мимохіть якось в росповіджуванім ними бачиш як раз противне їх запевненю, і серіозні викази стають комічними. Особливо цїкаві з сього погляду нїсенїтницї, розповіджені Васильковским, одним з товаришів, що те-ж був в сїй істориї. Він, на основі власних виказів, був поранений „w krzyza“ ще до переходу через греблю, а про те не переставав битись і на греблї. Коли ж тут його знов поранили в руку, то його задержав гайдамака, у котрого перед тим він, Васильковский, видер ратище і котрого задержав був сам. Трапила-ж ся сеся дивна зміна роль межи паном Васильковским і гайдамакою тілько завдяки тому, що гайдамака якимсь недовідомим чином примудрив ся втїкти від пана, добути собі списа, „nie wiedziec jakim sposobem porzucano“ паном Загоровским, і списом сим поколоти в плечі пана Васильковского. Пан Васильковский при сьому нїби то обернувся до нього, вхопив ся за його спис (zlapalem mu za spise) і вони почали боротись (porwalismy się za barki). Тимчасом нагодились иньші гайдамаки. Вони хотїли пана Васильковского заколоти, але сього не допустив недавній противник його, що раптом перевернув ся в його-ж добродїя. Гайдамаки тодї погнались за втїкачами, лишивши Васильковского з його гайдамакою. Сей же останнїй обмежив ся тим, що обдер пана і потім казав йому сховатись — у бурян, що він, пан, і зробив. В виказах се виглядає так: „ten mnie obdarszy roskasal mi się zachowac w burian, com uczynil“. Аж у ночі пан Васильковский вилїз з своєї криївки і, найнявши в Пятківцї підводу, поїхав в м. Бершаду, де зібрав ся тодї розбитий віддїл.

Сам пан командир, або комендант, як його величають в нашім документї, пан Каміньский виказав, що не вважаючи на утечу багатьох з його віддїлу, лишав ся ще на греблї, даючи опір гайдамакам, і попростував за втїкачами до Пятківки не скорше, як відступили гайдамаки. Але иньша картина малюєть ся перед нами з виказів шереґового Вітвіцкого. Вітвіцкого сього підчас атаку гайдамаки немов би сильно порубали і він вже за греблею впав з коня, а той втїк. Лежачи на землї і не маючи сили підвести ся, Вітвіцкий бачив, як поуз його в Пятківцї на гору скакали від греблї „товариші“ і „шереґові“. Проминув його і пан комендант Каміньский, „za ktorym haidamaci gonili“. Виходить, значить, що Каміньский не дочекав ся поки відступлять гайдамаки від греблї і сам мусїв піти за прикладом Загоровского, Павловского і иньш. Шереґовий Вітвіцкий знесилений був очевидячки не довго. Він почув потребу сховати ся від гайдамаків, що скакали поуз його, в той же клясичний бурян і перебути там до ночи, а в ночі він зміг дійти до Пятківки і звідтіля підводою доїхати в Бершаду. Вся баталїя здавалась Вітвіцкому дуже гарячою. На основі слів його, тілько прудкістю кінських ніг і могли вирятуватись жовнїри в пятківській баталїї. „Kto mial konia zlego — ten zabity zostal“, і „ten byl na przendzie y bez razu zostal, kto mial konia dobrego“.

Дїйсно, було кілька вбитих і поранених, але живих і цїлих з числа усїх їх було більше. Всї вони зібрались на рештї в Пятківцї, а звідтіля вже вкупі з „комендантом“, що догнав їх, рушили в Бершаду. В се-ж місточко прибули на окремих підводах і ранені, що сховали ся в бурянї, коли гайдамаки кинулись на здогін. В Бершадї, як казав Васильковский, „komęda sie ulokowala goiąc się“.

З усїєї сїєї справи видко дуже виразно, що межи жовнїрами панувала повна розгнузданість, що в їх не було нїякої сьвідомости своїх обовязків до співгорожан і що відважність в них могла би бути викликана тілько особистою небезпечністю та й то при умовинї, що від небезпечности сїєї не можна би втїкти. Тим часом становище їх братів, що не вспіли втїкти з країни, доходило часом справдї до роспуки і не багато треба б було польському жовнїрови патріотичної сьвідомости для того, щоб енерґічно стати в їх оборонї, тим більше, що взагалї Поляки, вийняті з умовин деморалїзациї, не лякливі. Для потвердженя і їх часом завзятої відваги і тієї біди, що терпіли тодї пани, можемо покликатись, в додаток до росповідженого ранїйш, на один з епізодів сього повстаня — на напад віддїлу гайдамаків з кількох десятків чоловік на село Різану Криницю коло Уманї[3]. Ватага ся відлучилась від Залїзняка, що пішов до Уманї і була одним з багатьох загонів, що вели партизанську війну. Підчас її нападу — в Різаній Криницї лишались: шляхтич Янковский, його брат шляхтич Гусаковский і иньші. Жінки їх, дїти і старі сховались в житах біля села, а три названі особи засїли в хатах і звідтіля влучно стріляли в свого ворога. Багатьох вони вбили й поранили, вбили й того селянина, що з припорученя гайдамаків привіз до хат соломи для підпалу. Але пожежа примусила їх покинути свою криївку: Янковского вбили тут же, брат його згорів в огнї, а Гусаковского схопили, вивели за село і там убили. Другого дня декотрі з селян Різаної Криницї, що не брали участи в сїй справі, знайшли в житах убитих: пана Кондрацкого, жінку і дочку Гусаковского. Ті, що, сховавшись на той час, зостались живими, вернулись по відходї гайдамаків знов у село, та на їх біду наспів туди новий гайдамацький загон з 5 чоловік, з ватажком з села Буків, що був потім повішений. Зараз же знайшли панї Бачиньску і Кондрацку з дїтьми, що вернулись в село, і немилосердно вбили. Тілько дїти Бачиньскої, дочка і син, втїкли до селянина Івана Шевця і він їх вирятував від смерти.

І от при таких то нещастях польської людности в країнї — польські жовнїри не виявляли майже нїякої дїяльности! Тим часом жовнїри сї самі були і Поляками і католиками і не могли, подібно українським селянам, обурюватись тими кривдами, що чинили польські пани-католики під захистом законів Річи Посполитої, українській людности в країнї. Для жовнїрів пани сї, в їх небезпечнім станї, були тілько нещасними братами і боронити їх вони були обовязані, але от сього власне й не було, і не було завдяки повній розгнузданости, що панувала в польському війську.

Всї сї річеві вади „українська партия“ виявляла підчас управи нею реґіментаря Воронїча. Під кінець руху він, нїби спонуканий хоробою, і зовсїм усунув ся від справ, поїхавши в свою маєтність[4]. Для полїпшеня справ король післав на Україну коронного гетьмана Бранїцкого з королївськими полками і литовською ґвардією. Тодїж доперва явив ся на Україну пан Стемпковский, комендант корогви, що складалась з польських рекрутів; проти українських повстанцїв Стемпковский вів гусарські і панцирні корогви, де загальним числом було не більше 400 душ. Але появились сї сили на Українї вже тодї, як ґенерал-майор Кречетніков і поручник Гурєв розбили гайдамаків Залїзняка[5]. Більшої військової акциї тодї вже не можна було сподїватись: проти гайдамаків, що ще бродили в країнї і нападали подекуди, вистачали і такі військові сили, як сили невеличких под'яздів, на взір под'язда пана коменданта Каміньского, що про нього була в нас бесїда висше. Прийшов час не війни з повстанцями, а суда над ними. Коронний гетьман Бранїцкий віддав справу суда над гайдамаками Стемпковскому, що рівночасно був наставлений королем за реґіментаря української партиї замісь Воронїча, що пішов вже на спочинок. Сам же Бранїцкий мусїв, сполучившись з ґенералом Кречетніковим, іти на атак барських конфедератів, що були замкнені в Барі і сварились між собою[6].

При Бранїцкому, його-ж власним присудом, тілько покарано Гонту, розчетвертувавши його, і то не в Уманї, а в с. Сербах, біля пограничного міста Могилева. Бранїцкому здавалось, що пролити кров Гонти там, де пролилась кров невинних жертв його озьвіреня, було-б образою для останнїх[7].

При Бранїцкому-ж Поляки і Москалї подїлились забраними в полон гайдамаками. Всї гайдамаки, що були підданими Річи Посполитої, мусїли підлягати судови польського уряду, всї-ж із гетманщини, Слобідської України й Запорожа судови росийського уряду. Автор „Rzezi humańskiej“[8] каже, що Бранїцкий після сього подїлу відправив нїби до Львова 800 бранцїв, в Броди 500, у Винницю 300 і певне число в якісь иньші міста. На основі слів автора мемуарів, всїх бранцїв було кілька тисяч, при чому нїби то самих запорожцїв було 1.500 чоловік. Прибільшеність сих чисел здаєть ся не підлягає сумнїву. Як запевняє Тучапский, напало на Умань з Залїзняком 500 гайдамаків та 700 Ґонтиних козаків[9]. Окрім того є ще иньше запевненє, що нїби під Уманю знов таки було не кілька десятків тисяч повстанцїв, а всього тілько 2.000[10]. З усього-ж сього ясно, що Бранїцкий не міг порозсилати стілько бранцїв по ріжних містах, скілько каже згаданий висше анонїмний мемуарист. На рештї є й просте запевненє д. Скальковского на основі відомостей з сїчового архиву[11], що Кречетніков під Уманю захопив 887 чоловік гайдамаків і 150 запорожцїв. Вважаючи се останнє запевненє, як основане на документних відомостях, більш віригідним, не можна не прийняти скептично і запевненє Веронїки Кребсової (мемуар її при всїх своїх достоїнствах містить в собі і багато невірностей і недокладностей) немов би Стемпковский з під Уманї повів для суда в Могилїв 2000 чоловік[12]. Що до забраних тодї в полон гайдамаків і їх розсилки для кари над ними з під Уманї, то Кребс справдї подає нам одну очевидячки певну відомість, а власне, що Стемпковский вивів полонених гайдамаків з Уманї тому, що в нього було всього 400 чоловік кавалєриї і він бояв ся селян, що мали тодї в себе багато зброї і могли за одну хвилину зібратись в великім числї для визволу арештованих[13]. Відомість ся тим певнїйша, що Бранїцкий і Кречетніков тодї вже вирушили з своїми військами до Бару для облоги конфедератів.

Як же поводив ся польський уряд на судї з забраними в полон гайдамаками? Відповідь на се питанє ми знаходимо і в польських мемуаристів і в документах Кодненської книги. Не можна при сьому не завважати, що материял про суд над гайдамаками не досить ще вияснений, тим більше, що відомости мемуаристів не визначують ся пунктуальною певністю. Тойже фактичний материял, що нам пощастило видобути з Кодненської книги, на жаль не зовсїм придобно брати для порівнаня з відомостями про те-ж саме у мемуаристів, бо останнї по більшій частинї говорять про суд над гайдамаками зараз по їх вгамованю, а Кодненська книга наша подає судові слїдства справ у 1769 р. і навіть в 1770. Певно, що рік, півтора пізнїйше по знищеню гайдамацького руху суддї могли инакше дивитись на оскаржених, як зараз по самім знищеню. Лишаєть ся значить ґрупувати увесь материял власне відповідно джерелам, звідки приходить ся його черпати і відповідно часу, коли переводилось слїдство.

Висше ми вже сказали, що зараз по уманському розпорядку Кречетнікова гетьман Бранїцкий надав реґіментареви української партиї Стемпковскому право суда над забраними в полон гайдамаками. Жовчний, розлючений Стемпковский не гаячись заходив ся коло сїєї справи. Мемуарист Ліппоман так розповідає про його дїяльність: „реґіментар Стемпковский, опісля воєвода київський (?), прийшовши з своєю командою в Лисянку, казав повісити шістьдесять селян без огляду нї на які юридичні форми. Далї розіслані по селах і малих місточках віддїли московського і польського війська випитували всюди — чи нема де належних до повстаня селян, брали їх і висилали в ріжні місця, а найбільше в місточко Кодню біля Житомира, де містилась військова команда. Там же над викопаною глибокою ямою кожному впійманому, привязаному до колоди, що лежала на самім краю ями, кат сокирою відтинав голову, потім і голову і тїло кидав в яму. Наповнивши одну яму, викопували другу. Таким чином позбавили житя страшенній силї селян. Могли там наложити головами і невинні жертви, підбиті на повстанє злостивою зграєю. Загиба невинних була можлива, бо вистачало найменьшої причіпки до обвинуваченя в приналежности до повстаня в тій або иньшій формі“[14]. Невідомий автор иньшого мемуара — Rzeź humańska, вид. Рачиньским в Познаню, так поясняє дїяльність Стемпковского: …„після того, як Стемпковский налюбував з екзекуциї над Гонтою, він сказав: „не він один викликав біду, тож не він один мусить і загинути“ — і роспочав страшне слїдство“[15]. Тучапский теж у своїм мемуарі зазначує лютість суда Стемпковского: „губили і карали тодї гайдамаків ріжними способами: стинали голови, вішали, відтинали одну руку або ногу, били різками. Сьвідками сих кар були Каменець, Львів — там повішено 200 гультаїв, — Кремінець, Винниця, Житомир, Летичів і иньші міста, де по 7, 5, 8 були позбавлені житя[16]. „Декотрих навіть, читаємо ще в „Наѣздахъ гайдамакъ“ д. Скальковского, мучили особливо придуманим способом, вартим дикарів американських. Нещасним обидві руки обвязували коноплями, змоченими дьогтом, запалювали і так водили по селах і місточках. Ще багато старих людей в західній Росиї памятають ще (д. Скальковский писав свою книгу в 1845 р.), що малими дїтьми бачили таких нещасних покалїчених уже дуже старих, що, сидячи коло церков або на великих шляхах, просили милостинї. Народ подавав їм і на питанє цїкавих: „що се за люде“ відказували: „не питайте — то люде бувалі“[17].

До безперечного зьвірства особисто Стемпковского з усїх страхів, занотованих мемуаристами треба одначе насамперед зачислити тілько крайню квапливість при присуджуваню кари смерти і недотримуванє юридичних форм , — наслїдком чого натурально могли бути грубі помилки. Виправдувати його, хоча-б почасти, в сїй справі тим, що суд його і тамошньої комісиї був суд військовий, не можна: суд його був скорійшим всякого можливого військового суда. Але-ж далї може не зашкодить, при виясненю собі жорстокости кар над гайдамаками пригадати і мирні закони того часу, ті пункти литовського статута, що під них можна-б було підтягнути злочинства гайдамаків.

Насамперед візьмемо на увагу пункти що до злочинств проти стану державного… Бачимо, що кожний, що чинив на шкоду монарху або державі, чи своїм помішництвом ворогови чи яким иньшим робом, підлягав четвертованю. Далї до сього безпосередно додано: „равной и тѣ подлежать казни, кои таковому преступнику совѣтомъ либо какимъ нибудь дѣломъ вспомоществуютъ или, заподлинно о томъ вѣдая, не донесутъ“. Пункти сї знаходимо в литовському статутї в роздїлї 1, артикулї 3, параґрафі 3.

Не тяжко бачити, що всї селяне, арештовані зі зброєю в руках і всї що близько до них стояли і знали про їх участь в повстаню, але не донесли на них, по закону мусїли бути четвертовані. Коли-ж навіть Стемпковский не до всїх прикладав власне сей рід кари, то тілько за браком катів і часу, бо четвертуванє — кара найбільш тревала.

Далї, що до помішництва бунтівникам, кожного разу з успіхом можна було прикласти пункт 3 роздїлу, артикула 48, де йде мова про недоставлюванє ворогу держави „воинскаго оружія, такожъ желѣза, стрѣлъ, пороху, селитры, свинцу и другихъ военныхъ и кормовыхъ для людей и скота припасовъ“, а також нїчого иньшого, „изъ чего бы тое дѣлать дерзнулъ, того смертью — усѣченіемъ головы — казнить, а таковыя оружія и припасы и всѣ его пожитки взять въ казну“.

Безперечна річ, що й на основі сього пункту в числї жертв Стемпковского мусїло-б бути не мало „sciętych“.

Кари смерти повішенєм на шибеницї заслугували на основі §§. 1. і 2. артикула 7, роздїла 14 і злодїї і на злодїйстві піймані з краденим і без краденого, „если покража явится цѣною высше 20 рублей“[18]. При крадіжцї-ж в квотї меньшій як 20 рублїв і при кількаразовім повторюваню таких крадіжок певною особою карали привселюдно коло стовпа різками або канчуками і втинали вуха.

В роздїлї ж 11, артикулї теж 11, сказано і про помішників злодїям. „Кто бы, читаємо в означенім пунктї, вору помоществовалъ… либо у себя краденныя вещи передерживалъ, продавалъ или бы онимъ съ ворами дѣлился… тотъ таковой же винѣ и казни, какъ и самь воръ, подлежать будетъ безъ всякаго послабленія“.

Знов таки ясно, що і сї пункти закона про злодїв при бажаню принизити полїтичного ворога цїлком свобідно можна було прикласти до бунтівників, що судились в Кодненській комісиї.

Страшні кари накладав статут і за убійства, пораненя, битє, особливо дїдичів. За убійство посполитим властителя свого або взагалї шляхтича прирікалось четвертуванє, за пораненє — відїтненє голови, за битє або й просто погрозу — відїтненє руки (Статут, роздїл 11, арт. 9; розд. 11, арт. 29, §. 1. і арт. 49, §. 1).

Що до повстанцїв колїїв, пункт сей скорше нїж попередні можна було прикладати без натягненя.

Показавши таким робом, що Стемпковский для виправданя своєї жорстокости до відданих в його руки людей міг би в багатьох випадках покликатись на закон, ми зовсїм одначе не маємо на увазї виставляти його чоловіком закона. Нї, Стемпковский і його комісия певно не инакше повелись би в ролях судей, як повелись вони в дїйсности і в тім разї, коли-б закон не відповідав їх жорстоким бажаням. Росправа була би та сама і при слабшім законї, тілько самий закон прийшлось би усунути.

Переходимо до відомостей, що подає нам Кодненська книга. Про гуртове вигублюванє гайдамаків в книзї сїй майже нема згадок, мабуть тому, що, як ми вже сказали, вона містить в собі розгляд справ у 1769, 1770 і 1771 рр., коли перше обуренє Поляків вже пройшло. В однім тілько документї є вказівка на те, що в Шаргородї переводилась екзекуция четвертованя над 25 гайдамаками з Ружина і Каменоватої[19]. Але коли нема в нашій Кодненській книзї частїйших згадок про гуртове вигубленє повстанців, то за те є досить поодиноких кар смертю. З 336 справ 218 скінчилось відобранєм житя оскарженим, 34 битєм різками і тілько 85 увільненєм. Сказати про увільнених судом, що вони уникли кари, не можна: вони, вперше, до суда тримались увязненими чи там де їх піймали, чи в кодненській ямі, а вдруге на допитї, для кращого виясненя справи кодненська комісия нерідко заживала катуваня 1-го степеня — битя різками. Зі справ, що скінчились калїченєм оскаржених, в кодненських документах є тілько одно: якийсь Степан Мисловський за вбийство осадчого Нагурного, винуватця смерти його родички, а також за вбийство чотирох Жидів був покараний відїтненєм руки і ноги[20]. З 218 покараних 9 четвертовано, 151 стято голови, 57 повішено і 1 посаджено на кіл.

Четвертованя, як бачимо, заживали в Коднї досить рідко з огляду на довготревалість сієї кари і за браком катів. Її практиковали тілько в вийняткових випадках. Четвертували, по перше, декотрих запорожцїв, що чомусь підпали польському суду, потім ватажків гайдамацьких загонів, що трапились йому в руки, і на рештї селян, що виявили велику лютість підчас вигубленя шляхти тим, що видавали їх на смерть і самі вбивали часто після того, як ті купили собі у них нїби безпешний захисток.

Із запорожцїв четвертовано Федора Базарного, Левка Малого і Клима Білого[21], що були в загоні Савки Плиханенка. — З ватажків гайдамацьких четвертовано Степана Головацького, що заходив ся з своїм загоном біля Шполи[22] і Савку Плиханенка, що мав невеликий віддїл із запорожцїв, в тім числї троє згаданих висше, і обертав ся біля Білої Церкви[23]. Иньші ватажки, як знаємо, не попали на суд в Кодню. За видачу і вбійство шляхтичів, що золотом купили собі захисток, четвертовано Якима Зарудного, Гарасима і Кирила Романюка[24].

Під зазначені висше катеґориї не підходить один — се Роговский, що був колись жовнїром і приймав участь в убійстві на дорозї якогось шляхтича[25]. На рештї не меньш люта кара як четвертованє — посадженє на кіл — спіткала згадуваного нами багато разів шляхетського ренеґата — Миколу Чоповского, що був в найбільш здїсціплинованій, ідейній гайдамацькій ватазї Семена Неживого[26].

Зі справ, що не все кінчились карою смерти, особливо виразно малюють нам жорстокість кодненських судів справи тих селян, в кого знаходили щось з награбованого при повстаню 1768 р. Селян таких звичайно карали канчуками по довгім увязненю до суда, а часом навіть смертию — відтинанєм голови або повішенєм[27]. Звістно, в декотрих випадках володїнє награбованими річами могло сьвідчити про співучасть в повстаню, але-ж в багатьох випадках можна було набути грабоване і не знаючи зовсїм того, що його придбано нелєґальним способом; до того-ж ми знаємо, що, награбувавши, ватаги нерідко продавали все добуте окремим купцям, що їздили за ними[28]; тому ж легко могло статись, що награбоване попадало опісля від купцїв до людей цїлком невинних способом простого купна.

Не мало терпіли від жорстокости кодненського суда і родичі невідшуканих колїїв. Батька, дядька, вітчима брали часто замісць сина, свояка, пасинка, що втїк за границю[29]. Суд не все карав їх, але саме вже увязненє в кодненській ямі коштовало багато.

Взагалї в судовім процесї того страшного часу вражає нас те, що зовсїм не зверталось уваги на брак хоч якого небудь доказу винуватости оскарженого. Напр. Мартин Швець з Теплина Уманського на слїдстві оказав ся винним в крадіжцї річей і коней, а тим часом йому присудили стяти голову — за гайдамацтво. Мотивом до сього присуду був такий вивід кодненських судів: Martyn Szwiec przez zwerchnost dworska tu w sekwestr odeslany zostal, to iuz mie bez racyi haidamactwa“[30]. Але в сїм випадку ми маємо, правда, до дїла з особою, що судилась за крадїжку більш як 20 руб. і тому в Коднї могли присудити їй кару смерти і не з полїтичного мотиву. Що-ж, окрім полїтичного мотиву, могло мати значінє в присудї на смерть, способом повішеня, Панаса Галайковского з Соколівки, що на судї цїлком нї в чому винним не оказав ся? Полїтична винуватість сього чоловіка була для судей досить доведеною тим тілько „że (Galaikowsky) przez Ip. Zebrowskiego przyslany“[31]. На рештї цїкавий для виясненя польської легкомисности на судї і такий факт. Жінка селянина Петра Носенка, мешканця уманського, донесла на чоловіка — нїби він хотїв її вбити. Сього було доволї, щоб комісия запідозріла Носенка — і в гайдамацтві. Коли-ж при оглядї побачили у Носенка подряпаний пупець, то підозрінє трохи не перейшло в певність. Але Носенко став енерґічно запевняти, що жінку свою він тілько потовк і зовсїм не нахваляв ся вбивати і що пупець йому поранив козак Ященко. Після сього суддї обмежились тим, що покарали його різками, все-ж таки висловили йому своє недовірє, сказавши: „nie od kozaka ty iestes podkłoty, ale od lacha, ktoregos ty tam pod czas ryzaniny kłuł, a może nie iednego, ale kolo sta — gdyż tam każdy kłuł, chyba ten nie kłuł, co by rąk nie mial, a ty sie tu zapięrasz“[32]. Натурально, що далї йти судовій підозрілости вже було нїкуди.

При такім більш нїж суворім прикладаню жорстокого закона, загинула велика сила спершу забраних в полон зі зброєю в руках, а потім зовсїм безборонних селян, що підчас руху теж виступили були в оборонї свого житя і віри від тяжкого польсько-унїятського гнету. Скілько власне покарав смертю Стемпковский — сказати важко. Кодненська книга наша, кажемо знов, не містить в собі всїх справ військово-судової комісиї і 218 чоловік покараних смертю, що зазначено в нїй, є тілько мізерною часткою. Але коли навіть і справдї багато загинуло від руки ката, то все-ж не 30.000, як запевняє, наприклад, Адам Мощиньский[33]. Думаємо,що при тодїшній малій залюднености країни і всїх повстанцїв, як в ватагах, так і поза ними, не було 30.000. А про те, коли навіть зменьшити число вигублених Поляками в 5–6 разів, то все ж таки винищенє такої кількости людей сьвідчить про нерозумінє польським урядом правдивих інтересів власної держави. Навіть з точки погляду шляхтичів-дїдичів, що найбільш за всїх потерпіли від колїїв і що за їх інтересами обстає наприклад Адам Мощиньский, величезна кількість покараних смертю є дїлом нерозумним, бо-ж тим самим пани позбулись потрібних їм робітників. На думку Мощиньского, краще було зробити так, як зробив комендант львівський, полковник Корштовский. Сей останнїй відданих йому 60 молодих, здорових, міцних гайдамаків не повісив, подібно иньшим комендантам і Стемпковскому, а примістив їх на своїй фабрицї, яко робітників: він „wymurował nimi pod owczas jedne z najpiękniejszych kamienic w rynku miasta Lwowa, trzymając ich w miejscu zdrowem i (певно) bezpiecznem; karmił ich za to i odziewał, że mu służyli do fabryk, aż do czasu zabrania Lwowa przez Austryaków, gdzie wtenczas uwolnieni z aresztu, popowracali do domow“[34]. Міркуючи далї, як міг би ще зробити польський уряд, Мощиньский каже: „jeżeli nie można bylo nasladować pulkownika Korytowskiego, to należalo przynajmniej, potraciwszy naczelników, decymować tylko dla przykladu zwiedziony lud i nie gubić haniebnie młodieży do 30 tysięcy (!) naizdrowszej i nadorodniejszej złem zgorszeniem i smutkiem, że nie było i katów do wieszania ich po miasteczkach, tylko jeden drugiego wieszał bez przygotowania religijnego na smierć[35]. В країнї, де бракувало людности, такий факт винищеня людей був верхом нерозуму, звістно, тим більше що ще перед 1768 р. навіть такий невидний чоловік як ґубернатор Младанович, настановлений на сю посаду Потоцким, вважав потрібним хоча-б тілько в інтересах свого патрона, мало дбаючи про державу, всїма силами збільшувати число людности в припорученій йому Уманщинї і одним з його заходів було поверненє до мирної працї впійманих ним і присуджених доминіяльним судом на смерть цїлих соток гайдамаків. Робив се він звичайно так, як каже анонімний мемуарист: оголошував скрізь лїта і провини увязнених і присуджених на смерть; для огляду їх пускав в тюрму людей, при чому всї навіч бачили, що впіймані люде — молоді, бадьорі, міцні, здорові; коли-ж яка дївчина (mlodzika) при наближеню терміна для виконаня присуду заявляла, що той чи иньший з бачених нею осуджених їй любий і що вона готова бути його жінкою і після того виявляла готовість відвести вибраного нею з місця катуваня, обнявши його рукою або зачепивши за шию хусткою, — то Младанович таких щасливих людей зовсїм увільняв і навіть давав їм ґрунти за їх певні обовязки для дїдича; таким робом дано було країнї чимало таки нових родин[36]. Якийсь спосіб амнестиї, коли й не такий романтичний, як спосіб Младановича, мусїв би був вибрати і польський уряд, тим більше, що в компетенцию короля, як і всякого заступника зверхньої власти в иньших країнах, виходило що найширше право амнестиї.

Тим часом, як признають і самі Поляки, наслїдки вгамуваня повстаня були дуже страшні. Цитований що йно мемуарист подає, що по вгамуваню повстаня на Українї мало лишило ся селян-ґосподарів: вони виходили в Волощину, в Крим, в „Москву“, на Дін, — і степи знов спорожнїли так, що здавались майже не займаними[37]. Ті-ж, що лишились на місцях, хилились під вагою свого становища, а коли завели знов перший порядок з крутим розмежованєм всеправної шляхти і безправного поспільства, та багато з них почало різатись, вішатись, топитись[38].

Сим ми закінчуємо нашу характеристику дїяльности польського уряду Річи Посполитої в розпал колїївщини і безпосередно по нїй.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.

  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2009 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1938 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.
  1. ↑ Kitowicz. Opys obyczajyw i zwyczajyw. T. II, ст. 74–84.
  2. ↑ Кодн. кн., ст. 501–513.
  3. ↑ Кодн. кн., ст. 93–94.
  4. ↑ Скальковскій. Наѣзды гайдамакъ, ст. 123.
  5. ↑ Adam Moszczyński. Pamiętnik do historyi polskiej ст. 148.
  6. ↑ Adam Moszczyński. Pamiętnik do historyi polskiej, ст. 152.
  7. ↑ Bunt hajdamaków. Rzeź humańska, ст. 114. (вид. Рачинського, що містить в собі мемуари трьох осіб).
  8. ↑ Ibidem, ст. 114.
  9. ↑ Bunt hajdamaków na Ukrainie. Вид. Рачиньского, третїй мемуар, ст. 126 і 127. В „Наѣздахъ гайдамакъ“ — Скальковского наведено той же мемуар, ст. 213 і 214.
  10. ↑ Скальковскій. Наѣзды гайдамакъ, ст. 107.
  11. ↑ Ibidem, увага на ст. 112 і ст. 109 текста.
  12. ↑ Уманская рѣзня. Записки В. Кребсъ. Вид. д. Реви, ст. 31.
  13. ↑ Тамже, ст. 28, 31.
  14. ↑ Lippoman. Bunt hajdamaków (вид. Рачиньского), ст. 49.
  15. ↑ Теж вид. Рачиньским. Другий мемуар, ст. 116.
  16. ↑ Теж вид. Рачиньским. Третїй мемуар Тучапского, ст. 143.
  17. ↑ Скальковскій. Наѣзды гайдамакъ, ст. 125.
  18. ↑ Рубель л. литовського статута по дослїду Чацкого = 35 польським злотим і 21²⁴/₅₀ грошам або 5 р. 36 к. на наші гроші. Теличенко. Очерки кодиф. малор. пр. „Кіев. Стар.“, 1888 р., книга 10.
  19. ↑ Кодн. кн., ст. 591.
  20. ↑ Кодн. кн., ст. 523.
  21. ↑ Кодн. кн., ст. 482.
  22. ↑ Кодн. кн., ст. 539.
  23. ↑ Ibidem, ст. 482.
  24. ↑ Ibidem, ст. 482.
  25. ↑ Ibidem, ст. 493.
  26. ↑ Кодн. кн., ст. 481.
  27. ↑ Ibidem, ст. 447. Справа Савки Малого.
  28. ↑ Див. сю статю, розд. I.
  29. ↑ Кодн. кн., ст. 452.
  30. ↑ Кодн. кн., ст. 439.
  31. ↑ Ibidem, ст. 491.
  32. ↑ Ibidem, ст. 344.
  33. ↑ Adam Moszczyński. Pamiętnik, ст. 150.
  34. ↑ Ibidem, ст. 149.
  35. ↑ Adam Moszczyński. Pamiętnik, ст. 150
  36. ↑ Вид. Рачиньского Bunt haidamaków, 2 мемуар, ст. 70.
  37. ↑ Bunt haidamaków, ст. 116
  38. ↑ Ibidem, ст. 116, 117.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Начерк_Коліївщини/IV&oldid=136717