Нашийник

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Нашийник.

Була се гарна і мила дївчина, що наче помилкою долї родила ся в урядничій родинї. Вона не мала посагу, анї нїякого способу чи надїї, щоб її міг пізнати, зрозуміти полюбити та оженитись з нею який богатий та добре вихований чоловік; і вона дала себе видати за малого урядника з мінїстерства осьвіти.

Вона жила скромно, не можучи жити виставнїйше, але була нещаслива, начеб зробила мезаліянс, бо для жінок нема анї раси анї касти: їх краса, ґрація і принадність заступають їм походженє. Їх одинокою єрархією є вроджений інстинкт елєґанції, фінезія, гнучкість ума і се рівнає дївчата з народа з найбільшими дамами.

Вона страждала безнастанно почуваючи себе уродженою для всякої роскоши і збитків. Вона страждала з причини бідноти свойого помешканя, з того, що стїни були без прикрас, а меблї старі і погані. Все те, чогоб иньша жінка з її кляси і не спостерігла, її мучило і гризло. Вид малої Бретонки, що їй услугувала, викликав в нїй гіркі жалї і безнадїйні мрії. Вона марила про мовчазні передпокої обиті тальними тапетами, осьвітлені високими бронзовими лямпами і про двох великих слуг, у коротеньких штанах, що дрімають у глубоких фотелях, приспані теплим духом кальоріфера. Вона марила про великі сальони прибрані старинними шовковими матеріями, про гарні меблї і ріжні дорогі прикраси, та про маленькі чепурненькі пахучі сальоники призначені на пополудневу гутірку в кружку близьких приятелїв, людей знаних і пошукуваних, котрих признаня й уваги бажають усї жінки.

Коли її чоловік сїдаючи обідати за стіл накритий несьвіжим обрусом відкривав накривку з вази з веселим окликом: ах, се смачний росіл! для мене нема лїпшої страви як се“… вона думала про виставні обіди з блискучою срібною заставою, про гарні тапети з старинними фіґурами та дивними птахами посеред казочного лїску; вона думала про вишукані страви подавані на чудовім начиню, про чемности говорені півголосом, а слухані з усмьішкою сфінкса і все те підчас їдженя рожевих пстругів, або обгризаня крильця рябчика.

Вона не мала анї строїв, анї дорогоцїнностей, нїчого, а любила тільки те одно, почувала себе сотвореною до сього. Вона так бажала подобатись, блистїти, щоб їй завидували, щоб її товариства шукали.

Вона мала богату подругу, товаришку шкільну з монастиря, і не хотїла відвідувати, так їй бувало тяжко, коли вернула від неї; вона плакала цїлими днями з жалю, гризоти й роспуки.

*  *  *
Одного вечера її чоловік вернув з розясненим лицем, тримаючи в руцї велику куверту.

— Ось тут, сказав він, — є дещо для тебе.

Вона розірвала скоро куверту і вийняла з неї друковану карту, де стояли отсї слова:

„Мінїстер осьвіти і панї Юрієва Рампоно просять пана і паню Люазель зробити їм честь і прийти на вечер, що буде в понедїлок 18 сїчня в кімнатах мінїстерства“.

Замість великої утїхи, як сподївав ся чоловік, вона кинула з досадою папір на стіл і сказала:

— Що-ж хочеш, щоб я з тим зробила?

— Але-ж моя дорога, я думав, що ти будеш з сього вдоволена. Ти нїкуди не ходиш, а тут трафляєть ся така гарна нагода. Я мав богато трудностей, поки дістав се запрошенє. Всї хотїли-б його дістати, а урядникам дають їх дуже небогато. Побачиш там цїлий урядовий сьвіт.

Вона дивилась на нього гнївним поглядом і заявила з нетерпеливостю:

— Що-ж я втягну на хребет, щоб піти туди?

Він про се не подумав був, і прошептав:

— Але ся сукня, що в нїй ходиш до театру. Вона, менї здаєть ся, буде дуже добра…

Він замовк здивований, переляканий, побачивши, що жінка плаче. Дві великі слези котились по лици; він затинаючись, промовив:

— Що тобі? що тобі?

Але вона перемогла з великим напруженєм свій жаль, і обтираючи заплакане лице, відповіла спокійним голосом:

— Нїчого. Тільки я не маю сукнї і для того не можу піти на сей вечер. Дай своє запрошенє комусь із своїх товаришів, котрого жінка має лїпші строї, нїж я.

Він страшно загриз ся і відповів:

— Подумаймо, Матильдо. Кілько коштувала-б відповідна туалєта, що могла-б тобі послужити ще коли при иньшій нагодї, щось дуже просте?

Вона подумала кілька секунд рахуючи, а при тім укладала в мисли суму, якої-б могла зажадати, не наражаючись на рішучу відмову і на оклики перестраху ощадного канцеляриста.

Вкінци, вона нерішучо відповіла:

— Я не знаю докладно, але менї здаєть ся, що чотириста франків могло-б вистарчити.

Він трохи поблїд, бо дїйсно мав як раз таку суму сховану, і хотїв був купити за се рушницю, щоб ходити в будучім лїтї в недїлї на польованя на жайворонки на рівнинах Нантер враз із кількома товаришами.

Він одначе сказав:

— Добре. Я тобі дам чотириста франків, але памятай, щоб сукня була гарна.

*  *  *

День балю наближав ся, а панї Люазель виглядала якась сумна, неспокійна, зажурена. Її стрій був вже одначе готов. Одного вечера її чоловік сказав:

— Що тобі? Від трех днїв ти якась дивна стала.

А вона відповіла:

— Мене се гризе, що не маю нїяких біжутерий, анї однїсїнького каміньчика, нїчого, щоб взяти на себе. Буду виглядати нужденно, так, що волїлаб навіть не йти на сей вечер.

Він сказав знов:

— Можеш взяти живі цьвіти, в сїм сезонї се дуже модне. За десять франків будеш мати дві або й три прекрасні рожі.

Вона на се не згодилась.

— Нї… нїчо не пригнобляє так, як виглядати бідно поміж богатими жінками.

Та її чоловік нараз сказав:

— Яка ти непорадна! Піди до своєї товаришки, панї Форестіє і проси, щоб вона тобі позичила біжутерій; ти жиєш з нею на стільки добре, що можеш се зробити.

Вона видала радісний окрик:

— Правда. А я про се не подумала!

На другий день вона пішла до своєї товаришки і розказала їй свою гризоту.

Панї Форестіє пішла до своєї зеркальної шафи, виняла величеньку скриночку, принесла, відчинила й сказала до панї Люазель:

— Вибири собі, моя дорога.

А вона побачила зразу браселєти, опісля перловий нашийник, далї венеціянський золотий хрестик чудової роботи, прикрашений дорогими камінями. Вона примірювала те все перед зеркалом, вагалась, не могла рішитись, щоб розлучитись з ними, віддати їх, і все питала:

— Чи вже більше нїчого не маєш?

— Але-ж маю, пошукай сама, я-ж не знаю, що тобі може сподобатись.

Нараз вона віднайшла у чорнім шовковім пуделочку прекрасний діямантовий нашийник, і її серце почало битись від непомірного бажаня. Руки її тряслись, коли його брала. Вона заложила його на шию поверх сукнї і стояла так сильно зворушена сама перед собою.

Потім спитала нерішучим тоном, повна страху:

— Чи не моглабись менї сього позичити, нїчого більше, тільки се одно?

— Але-ж добре, розумієть ся.

Вона кинулась на шию своїй товаришцї, поцїлувала її з жаром і втїкла скоро зі своїм скарбом.

*  *  *

Настав і день балю. Пані Люазель мала поводженє. Була гарнїйша ніж всї иньші, елєґантна, ґраціозна, усьміхнена і шалена з радости. Всї мущини споглядали на неї, запитували про її імя, старали ся познайомити з нею. Всї урядники кабінету хотїли з нею танцювати.

Мінїстер спостеріг її.

Вона танцювала як непритомна, з жаром, пяна з радости не думаючи про нїщо серед тріумфу своєї краси, у славі свого поводженя, наче оповита туманом щастя, що зложилось з усїх тих комплїментів, подиву, усїх тих розбуджених бажань, тої повної побіди, такої солодкої серцю жінки.

Вона вийшла около четвертої години рано.

Її муж уже від півночи спав у маленькім пустім салонику враз із трома иньшими панами, котрих жінки добре бавились.

Він накинув їй на плечі одежу, яку був їй принїс скромну, звичайну одежину, що дуже відбивала від елєґантного балевого строю. Вона се відчувала і хотїла втїчи, щоб її не помітили иньші жінки, котрі одягались в богаті футра.

Люазель задержав її.

— Але-ж зачекай, ще перестудиш ся на дворі, я закличу фіякра.

Але вона його не слухала і зійшла скоро зі сходів.

Коли вони вже опинились на улици, ненайшли фіякра і почали йти закликаючи візників, які над'їздили здалека.

Вони зійшли над Сену, в розпуцї, дріжучи. Нарештї на побережу найшли якийсь старий нічний повіз, яких не побачиш у Парижі хиба тільки в ночи, так начеб вони встидалисъ в день своєї бідноти. Він відвіз їх аж під їх двері при улици Мартір і вони пішли сумно на гору до себе. Сьвято скінчилось для неї, а він знов думав про те, що мусить бути о десятій годинї в мінїстерстві.

Вона зняла верхню одежу, що була накинула на плечі і станула перед зеркалом, щоб іще раз побачити себе в своїй славі. Та нараз скрикнула: на шиї не було нашийника.

Її муж на половину роздягнений спитав:

— Що се, що стало ся?

Вона повернулася перестрашена до нього і промовила:

— Не… ма… нема… нашийника панї Форестіє.

Він скочив переляканий:

— Що!… як!… Се неможливе!

І вони стали шукати у складах сукнї й плаща, по кешенях, всюди, але не найшли.

Він спитав:

— Чи ти певна, що малась його ще виходячи з балю?

— Так, я ще дотикала його рукою у вестібулю мінїстерства.

— Але, якби ти була його загубила на улици, то ми були-б чули, коли він упав. Він мусить бути у фіякрі.

— Так, се можливе. А знаєш нумер фіякра?

— Нї. А ти не поглянула також?

— Нї.

Вони дивились на себе наче убиті. Вкінци Люазель одягнув ся знов.

— Йду, сказав він, і перейду ще раз той кусник дороги, що ми перейшли пішки, може найду.

І вийшов. А вона лишилась в балевім строю не маючи сили лягати, прикована до крісла, без сьвітла, негодна зовсїм думати.

Її чоловік вернув коло семої години. Ненайшов нїчого. Пішов ще до префектури полїциї, до редакцій дневників, щоб оголосити, що за найденє обіцює нагороду, пішов ще до контор дрібних фіякрів всюди, куди лише вела його хоч тїнь надії.

Вона чекала цїлий день, в тім самім станї переляку в виду сього страшного нещастя.

Люазель вернув вечером з поморщеним лицем, блїдий; він не відкрив нїчого.

— Треба, щобись написала своїй приятельцї, що ти зломила замочок від нашийника і дала його направити. Через те зискаємо трохи часу, щоб се якось полагодити. Він подиктував їй і вона написала.

*  *  *
Минув тиждень; вони стратили всяку надїю. Люазель, що постарів ся за той час о пять лїт, заявив: Треба тепер подумати про відкупленє сього нашийника. І на другий день вони взяли пуделко, де містив ся був нашийник, і пішли до того ювілїра, котрого імя було на пуделку. Той заглянув до своїх книг і сказав:

— Се не я, панї, продавав сей нашийник; я тільки продав пуделко.

Отже вони зачали ходити від одного ювилїра до другого шукаючи нашийника, подібного до тамтого, пригадуючи собі його вигляд, слабі обоє з гризоти й трівоги. В однім склепі в Палє Роаяль й найшли нашийник, що видав ся їм зовсїм подібним до того, якого шукали. Він коштував сорок тисяч франків. Віддавано їм його за трийцять шість тисяч. Вони попросили ювилїра, щоб не продав його до трех днів, і вимовили собі ще, що він прийме його назад за трийцять чотири тисячі франків, наколи-б тамтой віднайдено перед кінцем лютого.

Люазель мав вісїмнайцять тисяч франків, що йому був лишив його батько, а решту мав допозичити. І позичав, жадаючи від одного тисячу, від другого пятьсот, тут пять люі, там три. Виставляв квіти, приймав варунки, що його руйнували, вдав ся з лихварями, з усїми родами вірителїв. Він наразив свою еґзистенцію, давав всюди свій підпис не знаючи навіть, чи се чесно чи нї, і пригнетений страшною будучністю, чорною нуждою, що мала увійти в його дім, перспективою усїх фізичних недостатків і тортур моральних, пішов купувати новий нашийник, кладучи на конторі купця трийцять шість тисяч франків.

Коли пані Люазель віднесла нашийник пані Форестіє, тота замітила ображеним тоном:

— Моглабись була скорше віднести його, менї, бо я могла-б його потребувати.

Вона не відчинила пуделка, а сього як раз боялась її товаришка. Коли-б тота спостерегла заміну, що подумала-б собі? що сказала-б? Чи не взяла-б її ще за злодїйку?

*  *  *

Панї Люазель знала страшне житє в недостатку. Вона й відразу, геройсъки приняла його. Треба було сплачувати сей страшний довг. Вона сплачувала. Відправлено слугу; змінено помешканє: винанято комірку на піддашу. Вона пізнала на собі грубі господарські роботи, тяжку роботу при кухни. Мила начинє стираючи свої рожеві нігтї до затовщених горшків і рондлїв; прала білє і стирки і сушила на шнурку; що рана виносила на улицю сьмітє а приносила воду, задержуючись на кождім поверсї для відпочинку. Одягнена як проста жінка ходила на торг і по склепах, обсварюючись за кождий гріш зі своєї мізерної кишенї. Треба було що місяця одні векслї платити, другі відновляти, щоб зискати на часї. Чоловік її працював вечерами порядкуючи рахунки якогось купца, а ночами часто ще переписував щось по шість су за сторону.

І таке житє тревало десять лїт. При кінци десятого року вони вже були виплатили все, враз з лихварськими процентами, і полагодили все, що за сей час назбиралось. Панї Люазель виглядала тепер старо. Вона стала жінкою сильною, незграбною, рубашною, як жінки з бідних родин, при тім зле зачесана, у нефоремних спідницях, з червоними руками від митя підлоги, та ще й говорила сильним голосом. Але часом, коли її чоловік був в бюрі, вона сїдала при вікнї і думала про сей колишний баль, про сей вечер, на котрім вона була така гарна і зазнала тільки радости.

Що могло-б було статись, коли-б вона не була загубила тої біжутерії? Хто знає? хто знає? Яке то житє дивне, змінчиве! Як мало чого потрібно, аби чоловіка спасти, або погубити!

*  *  *

Раз в недїлю вона була пішла на прохід на Елїзейські поля, щоб трохи осьвіжитись по тиждневій роботї, і побачила там нараз жінку, що вела дитину. Се була панї Форестіє все молода, все гарна, все чарівна. Панї Люазель почула зворушенє. Чи заговорити до неї? Так, певно. Тепер, коли вже все заплачене, вона їй розповість все. Чому-ж би нї.

Вона підійшла близше.

— Добридень, Жанно.

Тамта її не пізнала й здивувалась, що ся міщанка так фамілїярно її називає, і відповіла:

— Але… панї!… Я не знаю… Ви мабуть помиляєтесь.

— Нї. Я Матильда Люазель.

Її давна товаришка скрикнула:

— Ох!… моя бідна Матильдо, як ти змінила ся!…

— Так, я мала дуже тяжкі днї, відколи тебе не бачила; а навіть і нужду… а се через тебе!…

— Через мене… Як се?

— Ти пригадуєш собі сей діяментовий нашийник, що ти позичила менї на мінїстерський баль.

— Так. І що-ж?

— А те, що я його загубила.

— Якже се, ти-ж менї його була віднесла.

— Я тобі була віднесла иньший, зовсїм подібний до тамтого. І ось десять лїт ми його сплачуємо. Ти розумієш се, що нам бідакам не було се легко… Нарештї се скінчило ся і я дуже вдоволена.

Панї Форестіє станула.

— Ти кажеш, що ти купила діяментовий нашийник на місце мойого?

— Так. Ти сього не зауважала, що? Він був дуже подібний.

І вона рада, засьміялась гордо і наївно.

Панї Форестіє, сильно зворушена, взяла її за обі руки і сказала:

— О! моя бідна Матильдо! Але-ж мій нашийник був фальшивий. Він не був варт більше як пятьсот франків!…




Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1923 року.
  • Цей твір захищений авторським правом в Австрії до 1 січня 2019 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1948 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 60 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.