На Золотих Богів/Вечірні тіні
| ◀ Темна ніч | На Золотих Богів Вечірні тіні |
Перед світом ▶ |
|
Огненними стовпами підперло сонце Дівич-гору…
Срібно-золотими карбованцями ласкаво сипнуло в замріяні Дніпрові хвилі, запалало мілійонами світів, заграло бризками і як ляльку поцілувало синє-білий параход, далі посміхнулось зеленими лугами до верболозу і соромливо, по-дівочи, сховалось за вербами.
І довго ще біліла срібляста смуга під колесами параходу: переллється білою піною, зашумить в такт вітру, лопати колес заграють, забовтають, як велика риба, а тоді тільки чути, як шипить машина, сіпає і сипле искрами в зоряне небо…
А по хвилях стелеться розмова:
— Загомоніли знов степи… Жнива а…
— Жвава, батькова дочка: ранком ще зо̀ріє, а Любка вже:
— Добри-день!
Майне поділками, залопотить сподницею і — в очах: „я — хазяйка, не досипаю, а до зорі дбаю про роботу“…
— Бачила… Куди це?!
— В Кип'яче…Цурка за поясом, серп під рукою і мете улицею, як куля.
— У Білих горах, розказують, трупу набили чорно: собаки, як вовки, розтягають по житах голови, тічками бігають по селах, а люд увесь у лісах, як за Гайдамаччини — лютий, страшний…
— Не знаєш?
— Пугачева покритка. У-у, там з-замолоду улицею командувала — дитину мала; ну, а зараз заміжня, правда, чоловік її трошки не картинний…
На кормі сиділа з матросом Мотря Пугачиха; зажурено перебирала руками лянтар, гралась чорною стрічкою на плечі матроса і тихо:
— Ой, горе, горе! Одна тільки я його знаю… Ти повіриш, — захоплювалась Мотря, — лежу з своїм нечесаним Антошилом, а блювать так і верне…
…Фе, гидка-ж проклята душа!..
…А лізе, розумієш? Вищирить свої чорножовті икла і як гад хіхікає і повзе. Хотіла, Яшка, вбить… Боюся, думаєш? Нє-т, просто не хочу. Але зараз, Яша, дав Господь повстання: яка я рада, — сказать не можу, — знаєш… дасть Бог його обмеле… Ге, обмеле?
Яшка вульгарно обнімав за стан Мотрю і грубо, задоволено посміхаючись, тяг: „обмеле… всіх обмеле, понімаєш?“…
Оскалив зуби.— Ну, ходім; ти вже дрижиш, як мачта, а? — сказав власно, грубо, і — вщипнув за ногу.
Мотря прищулилась, заглянула в вічі, обтрусила сподницю і криво, хитро посміхнулась…
— І вещі заберем?
— Ясно.
Спинилась над діркою корми, запитала:
— Яша, а ти мене тепер хоч трохи любиш, як тоді?
— Дурна. Говорю йдем! ат, не люблю я панькаться!
— Нє, Яшка, я нічого… Так. А рано приїдем до Черкас?
— Брось ламаться, зара…
Очі заблищали в Яшки до лайки, але пробіг в них якийсь похотливий огник і він, потягаючись, весело заспівав:
Харашо било —
В зільоному саду…
— А, Мотя?
Вона мовчки подала свою кошолку і граціозно, підбираючи тонку рябеньку сподницю, спустилась слідом за Яшкою…
А слідом за ними спустилися над землею і сині вечірні тіні; колеса ляпали в такт вітру — „загомоніли бої запеклії, загомоніли бої запеклії“, а береги — сміялися…
Повірите, сміялися?!