На Золотих Богів/Десять
| ◀ Сходка | На Золотих Богів Десять |
Місяшний сміх ▶ |
|
Ну, читай далі… Божок читав:
„Пред'явник цього т. Рубель, член Української Комуністичної Партії, дійсно командірується для організації комнезамів в район Черкаського повіту“…
— От і добре, товаришок!
— Ми люде свої, а тобі, як родичу, десять шомполів — „за усердіе“, харашо?
На Рубля дивилось сорок очей — гострих, їдких, як прорізаних осокою, насмішкувата посмішка грала на обличчі кожного повстанця.
— Не ожидав, браток?
— Ха-ха-ха!..
Рубель безпорадно оглядав загорілі обличчя повстанців: всі вони були такі спокійні, рішучі, особливо тут, у житах, куди його привели з села, здавались, як якісь давні-давні знайомі і…
У паркомі ще казав Горобець: „обережно, товаришу, обережно“… А тепер — пропав… пропав…
Думка Рубля, чогось дивно для його самого спинилась на Горобцеві — шугнула до його товариської поради і — в голові серед страшного хаосу вимережалось тільки одно слово „пропав“ — проплило трохи в пам'яті і раптом стало: на його хижо, злісно дивились очі Діброви.
А Діброва в житах не бандит, ні, це…
Він зірвав стеблину жита, перекусив її і — сплюнув; руки заклав за спину і ще раз гостро глянув у бік Рубля: це був міцний, як дуб, дядько — узькі скивиці його зливались з спілим житом, як щось одно ціле… о, Діброва твердо стояв на землі і коли його здорова, м'ясиста рука гладила колоски, Рубель був тоді перед ним змарнілою, маленькою тваринкою города.
Діброва нехотя кинув слова:
— Степа, скинь з товариша ботінки!
З обніжка підвівся Степа — здоровкуватий, білобрисий парубок, але невеликий на зріст; і кольтовський револьвер висів у його на червоному шнурку незграбно, а коли він ішов, ляскав його по стегнах.
Степа придержав рукою револьвера, задоволено скривив рота і — засміявся…
— Да. Ботіночки, товаришок, гоні бантікам!
І зразу зціпив зуби, з огидою, як щось випльовував, запитав тихо Рубля:
— Ти в дуло коли лазив, га-а?…
Діброва оскалнувся: ех, подобався йому тепер Степа!…
— Бросьте, хлопці…
Рубель скинув черевики.А з-під копи ще хтось прошипів:
— У дуло… щоб вивіявсь комунізм…
— Хай допрос Яков робить, не мішай!
Отаман Божок згорнув помалу посвідчення Рубля, поклав його в портфель і протяг весело, насмішкувато:
— Кажете, товаришу, агітація провалилась?
— Я ще кандидат…
Щось сперло в горлі Рублю, і він захлинаючись кидав за своїм вічним „ну-да“ — слова заплутані, неясні…
— Ну-да. Я бачу, знаю, що ви мене зрозумієте… Я — непорозуміння… Знаєте…
Божок його не слухав; він, партійний есер, знав ці „непорозуміння“ і Рубель для його був зрозумілий до дрібниць, але Божка цікавило инше — жах Рубля і його рабська брехня…
— Ум-гу… Кажи… — Закурив і замислився: „дурень, не вміє брехать“…
— Ну-ну, далі…
На обніжку шелестіло колосками жито, шептався з товаришами Степа, і Рубель почув тільки одну фразу:
— Не розстріля… м'яко стеле чогось…
— Ех, ти, лапотник!
Рубель затремтів і — замовк: ждав.
— Ну, розказуй-же, як, що, по програмі…
Божок хитро посміхнувся.
Повстанці слухали. Один Діброва раз-по-раз виглядав на горбик і плював на вітер свою лють…— Панькається… не люблю цього… Другий год бандую, а такої баби не бачив… Діло знає, бойовий, тільки до розстрєлів… Божок, одним словом!
Тихо-тихо шуміло колосками жито, хилило повний колос до босих ніг Рубля і співало якусь соняшну пісню золотого степу, ніжну, радісну…
І пісня золотого степу бреніла, як дитячий спомин: ой, у жита — золоті копита, а…
— Ну, слухаємо…
Переляканий на смерть Рубель розказував отаману своє минуле, той іронично кривив рота, моргав до хлопців, а иноді перепиняв Рубля і запитував:
— До революції в партії були?
— Ну-да. Я поступовий український есдек… Повірте, кажу правду, от…
Щось заплигало в голові Рубля, заплуталось, як берізка між житом і…
Діброва робив доклад Божку; на горбику стояв серед жита хлопець, а…
Божок:
— Хлопці, в Чорторийовці комуна!
В житах цепом залягли двадцять чоловіка.
— Наказ буде потім?
Діброва спинився і якось нервово, незадоволено кинув до Божка:
— Десять, то й десять… А то — поступовий есдек.. Однакові: тебе пойма — не помилує!…
Божок коротко, гостро:
— Десять гарячих!Рубель побілів; губи його шептали щось незрозуміле:
— Есдеки, кажу… Ну-да.
До його підійшов весело Степа з іржавим шомполом:
— А ну, есдек, штани скидай: чув наказ отамана — канєц!…
У Божка родилась якась зла думка — він прижмурив проти сонця одно око, заскалив його і серйозно, як старшина, спитав знову Рубля:
— Українську державу визнаєш?
— Звич-чайно! Наприклад, чого-ж у нас і партійна боротьба з кацапами. Ми, значить, старі есдеки, самостійність, а…
Хтось незрозуміло перепитав:
— До ти… той… може з десанта есдек?
— Ну-да. За український нар-род…
— Гади ви, — не втерпів під обніжком тупий, лютий дядько…
— А коні мої хто реквізував… есдек, га-а?!
— Діброва, дай я по щирості дам товаришу три шомполи!…
— Ну, скоренько там!…
Степа поважно повернув за комір Рубля грудьми до землі; Діброва шарпнув його за штани, спустив їх, моргнув до Божка:
— Починай… Благослови.
— Стій!
Божок перепинив Степу: всі незадоволено косо глянули на його…Він сухо, коротко наказав:
— Степа, крий, а ти… — до Рубля — співай „ми жертвою палі“, розумієш?
— Співай!…
— Ха-ха-ха! Здорово, Божок!… ха-ха…
Тіло Рубля йорзалось на колосках, випиналось з болю до землі; він хватав її руками, давив щокою і — кидав луною срібною з жита до села, як безнадійний протест свої сльози, змішані з землею…
— В борьбє роковой…
— Десять.
І тихо плакала у золотих житах соняшна пісня…