На Золотих Богів/Місяшний сміх
| ◀ Десять | На Золотих Богів Місяшний сміх |
|
Слухай, плюнь на всю безконечно велику і малу філософію! Серйозно, тобі це треба зробить…
Очі Чубрієнка прижмурились; тільки дві маленькі лінії заграли коло соковитого рота, а дим цигарки — іроничний, покручений, — послався на губах, як кокетливий туман…
— Кажеш, треба зрушити страждання, любов, витягти їх з диму душі людської?.. Чудак ти, чудак! Який дим? Це-ж просто — vivat fantasi-я! Ти — хвора людина, більш нічого…
— Кожна людина страждає по-своєму, розумієш?
— А колективне страждання… Ти поганий тоді психолог, але будь хоч нормальною людиною… Так, от…
Чубрієнко задоволено затягся, достав з моєї торби пшенишний сухар (він дурно нічого не розказував!) і — розпочав широко, з деталями…
Я глянув на торбу, портрет Карла Маркса і шматок сухара, недоїдений товаришом — десь глибоко гадючкою поповз егоїзм…
Але Чубрієнко тонко розумів психологичні нюанси душі людської.Він, як передмову, кинув:
— Перше. Я не поет, але люблю поетів за тягу до краси: вони хороші, ідеальні люде, правда, їх мало на світі, але дух їх, тяга до краси…
І ще з більшою повагою, як брав сухар, узяв коржик.
Я розсміявся.
Чубрієнко-ж задоволено плямкнув, посміхнувся злодійкувато: „я розумію, товаришу, твої страждання“! казали його невеличкі, як прорізані осокою, очі.
— Так от… Поетів люблю за тягу до краси, але це не важно! Я хочу розказати тобі історію свого земного страждання… простіше — кохання… Слухаєш?
— Слухаю.
— В минулу осінь, осінь великої соціяльної революції, я тікав з села до города і тікав, звичайно, з стражданням, а по дорозі…
— Знаєш дорогу „Гола спекулянтка“?
— З яким стражданням? Бан…
Чубрієнко хитро моргнув: „не мішай“!
— „Гола спекулянтка“ — шлях з Київа до Обухова, назва революційна й правдива, бо тим шляхом іде до города дрібна спекуляція, — а як ідуть, брат ти мой, аж земля гнеться… Але це не важно! Іду й я з дівчатами — весело, цілу дорогу співи, а головне — ти зрозумій поезію:
Тридцять-сорок душ дівчат з сапетами, клумаками муки гатить у землю босими ногами і курявою на соснах пісню вішають,..
А хитрий бір шумить… Я помітив тоді його легку іронію над піснею дівчат: коли співали гарно — він кидав спів до сонця, а коли ні — засумує, посміхнеться і — гомонить соснами, гомонить…
Старий, гордий бір, любив, брат, дівчат не хуже нас!…
— Стой, ти-ж, здається, до жінок побожно, не полюдськи, я забув… Да.
Гомонить бір… Цілуються, ой да милуються…
— Чого ти такий кислий? Апостол страждання… ха-ха!…
— Так. А я тоді саме страждав земним коханням: купувати жінку не хочеться — грязь, а наші міщанські часи… Але тобі це незрозуміло, а нам, смертним…
— Нужно закур-ии-ть…
— Назустріч, понімаєш, дубовий лісок, поміж ним берези — білобрисий трохи і…
— Здрастуйте!…
У мене, знаєш, аж торба затремтіла: це-ж була з сусіднього села Марійка — таке чорняве чортеня з глибокими, як криниця ранком, очима.
— Здрастуйте, Марійко!…
Язик мій — великий естет і політик — облизав пилюгу на верхній губі, якось солодко защемів, а рука простяглася — весела, гаряча…
А, чорт! До мене чорною потрісканою корою посміхнулась стара береза, а Марійка кокетливо нахилилась до клумака і поміж чорно-червоними мережками у поділках — обмережались на сонці прекрасні, трошки загорілі, дівочі ноги…
Нахилився помогти, а вона посміхнулась і — гарно посміхнулась: як білі пелюстки троянд розсіяла…
— Ех, ти, мабуть, ніколи не бачив, який иноді хороший сміх сіють жінки?…
Крутнув головою, Чубрієнко спинився:
— Слухай, не цінікай, ради Христа, це страждання, моя кров…
— А, ну тебе! Розказуй.
Мій товариш весело засміявся і — очі засвітились, заморгали…
— Ви, Василь Демид… теж до Київа?
Ах, ти-ж чортеня! Вмісті двохкласову кончали і — „отчество“ забула!…
— До Київа… Разом, значить…
Чубрієнко крутнув якось кумедно головою, перехилився на один бік.
— Ех, давно-давно, Марійко…
Одним оком глянула:
— Глянула…
І білобрисий бір затанцював вершками аж коло сонця (саме заходило), і дивно, далі засоромився, затих і став чорний-чорний, а гілля, здавалось мені, струнко стояло…
— Ви й досі учитесь, а я…
Не доказала, зашарилась і повела мою думку на тернисту стежку:— А ми з матір'ю оце до Київа, треба соли к Пречистій, дома хазяйство…
І зразу дівчина набралась рішучости і тихо запитала:
— Ви, мабуть, і не знаєте, що я заміж вийшла?..
— Давно?
Плюнув — зачепився за корч, а очі засвітились синім-синім огником і наче вирізали на корі молодої берези: „мати… молодиця“…
— Не знав… А ви, Марійко, трошки змарніли… Мабуть, чоловік… Та й справді — давно-ж це черничка молодицею?…
— Уже три місяці… Степан Чугуєнків, знаєш?…
— Знаю… знаю…
— А я думала, що ти вже, Маріє, заблудила…
Марійчина мати якось смішно шавкнула, як гуска, я ввічливо поздоровкався і на губах заплигало зле: „старого чорта догнав“…
Ліс посміхнувся… Моргнув до мене зеленими бровами, закурив люльку — погасла, і — почав у сонця огонь вершками кресать — не достає: поцілує золотий крайок — не запалюється: розсердився, аж посинів до степу…
— Не викресав.. Зашумів і — ліг на спині Лисої гори спать…
А я… тоді саме, як ліс лягав спати, почалося моє страждання: плювать я хотів, що він не закурив, у мене більш серйозне діло з Марійкою, як його люлька!…З гори зліз вечір; засвітив одну зорю — темно, кашлянув тінями, подумав і з пересердя на тоненькі золоті лінії сонця кинув ще одну зорю над св. Лаврою — засвітилась, і веселий, як майнув тоді по небу зорі сіять… Золота луска.
Хай сіє… Ми з Марійкою до Деміївки вже доходили.
Стара ззаду чмихає.
Весела ніч зустріла нас у Київі, на квартирі дрібного спекулянта Сашки; Іудина борідка лопаточкою, чуб проділлю на два боки прилизаний, ходить півником, а на губах брехлива ласка, наче лій розлитий…
— Роздягайтесь, пожалуста, будьте как дома… Ми сійчас електрічество… Вечерять… Анька, самоварчик гостям!…
— А це шо за молодой человєк?
Познайомились.
— Приятно… Кописточка… Александр Іванович… Учиться до города?
Зла, хитра іронія застигла на лойових губах Кописточки, далі розплилася і він не втерпів:
— Какая тепер наука? Ех, Господи, Господи! Наказав нас грєшних… Комуни-совєти настали на свєті, а жизні нєту… Да-сс… Ви можеть самі партєйний, а я, знаєте, человєк старий…
І знов розсипав смішок і підлизнув його обережно язиком.Стара ліниво глянула на мою зелену сорочку, перехрестила рота і — тільки ясна з пеньками жовтих зубів зачервонілись…
— Це ви, правду, Сашка… Хіба за царизни така розпуста була?
— Банди всякі, злодійства, молоді прямо тобі, як покаширились — до церкви не ходять: Бога, кажуть, немає…
Кописточка перебив стару і скоромовкою кинув:
— Прийшлось до слова: бил Ніколка дурачок, а хлєбушко — пятачок, а тепер і совєти, а хлєба — нєту.… Да. Жизнь наша стала горькая: когда то лавочку ймєл — человєком жив, а тепер — самі відітє…
І наче ненарочне показав рукою на гарно обставлену спальню з м'якими кріслами і великим трюмо; в углі голова Христа в терновому вінчику, а по вікнах — маленькі тазочки з квітками…
Стара задивилась на голову Христа, закивала зажурено і проказала сама до себе: „Господи, який страдник був… розп'ятий, в пустині постився сорок“…
Гикнула і — заклопотано вела розмову з Кописточкою:
— А дорожнеча, Мати Божа, й докупиться не можна!… Це ваш, Сашка, хлопчик?
— Да. Мой наслєднік… Подойди до баби, дурачок!
Рудий хлопчина підкотився на кривих ногах до старої і серйозно спитав її:— Насіння привезли?..
— Єсть, синок, є… Зараз дам тобі гостинця.
Вона достала з торби три жмені соняшникового, перемішаного з гарбузовим, і розсипала перед хлопцем, як разок доброго намиста.
Хлопець не подякував.
Кописточка незадоволено гукнув на його:
— Поблагодарі, дурак, бабушку!
— Спасіба…
Сіли вечеряти. Серед сивої пари попили чай; дякували Кописточку за руку, а він задоволено лащився з папіросами і сіяв на всі боки свій мерзенний смішок:
— Пожалуста, старий табак „Мессаксуді“. От когда-б ви раньше… до театру пошли-б, хотя тепер і іграють… Лучче дома сиди…
Стара піддержала:
— Спокійніше. А тепер — помолимось Богу, а завтра дасть день, дасть і пищу…
У синє вікно черкнулась листком тополя, десь далеко завив поїзд, зарохкав автомобіль і зоряна курява ночи кинула на дворі до мене гарячу Марійку…
Проказала:
— Хтось побач… Чудний ти який — вуси, як золота щетинка… Як будеш тихенький — ляжу з твого боку… Тільки пам'ятай: тихенький…
І торкнула за ухо пальцем.
— Тихенький… Ех, ти!Махнув на сходах кулаком — розчинились двері:
— Ай!…
Щось жалібно заскуготало:
— Тю, чорт підніс!
Придержуючи лікоть, хлипав і плювався старий єврей: він посковзнувся на лушпинні і попав під двері у буйну хвилю радости…
Марійка оглянулась. Круторогий місяць поцілував її розкішну косу, засвітив соромливо червінця на намисті і…
— Тихо.
Я припав до її прозорих очей, вона охопила шию руками і поцілувала гарячими, сухими губами, а…
Спати лягли на помості троєкутником: стара праворуч, дочка ліворуч, а я… (це, дорогий товаришу, не важно!) мої ноги міцні, як клени молоді, упірались у білі берези — ноги Марійки — ніжні, гарячі…
Кописточка погасив електрику у спальні і хитро, насмішкувато поспитав Марійку:
— Ви клопов не боєтесь? Ха-ха!… У городі, знаєте, клопи… — закректав, перевернувся, заскрипіла кровать і — затих.
Я помалу скригнув зубами: „гад, клопи найшов!“
Марійка мовчала і — хропла: так треба.
От тільки пекельне одіяло з шерстю лоскочеться, важко дише і смиче помалу за сподницю…
Тополя знов заглянула до вікна, а за нею одним рогом виткнувся місяць і срібною смужкою освітив матір Марійки: вона спала. Губи її плямкали, як у малої дитини, круглий підборідок з волом гойдався кумедно на печі і тільки сіра смага у куточках рота застигла і робила його широким- широким…
Я ліг під пекельне одіяло.
Дивно: срібна смужка перескочила на моє голе логво, затремтіла, засміялась на комірі піджака і — стала.
Сухі губи шептали: „тихо, тихо“.
І на злість десь голосно, як перед світом у селі, заспівав півень.
— Куй… — тричі вигукнув…
— Весела ніч…
Одіяло зайнялося зразу низом, жевріло искрами, а коли тонка пазуха розгорнула тверді перса і губи заискрились у палкий, жагучий поцілунок, почулось останнє, покірне: „тихо“…
Не пригадую добре: чи хруснула гілляка тополі, коли дивився місяць, чи мої пальці… о, це була глупа хвилина людського страждання, але…
Обома рогами, крізь зорю і срібний лист тополі, дивився місяць: одіяло мінилось, палахкотіло, а тремтючі тіні розбігались кутками і, здавалось, танцювали якийсь скажений танець… Місяць сміявся.
Стара прокинулась, звелась на локоть і — здивована застигла: я засвітив злим, жовтим огнем одно око до місяця, Марійка соромливо закрила пазуху і гордо кинула чорну, блискучу косу на подушку: круторогий ще раз заскалив до зорі зуби і мов огненна птиця ночи шугнув у жовті хмари неба…
Товариш скінчив…
— Страждання, правда? — Ні, це тільки — місяшний сміх, а може…
Я мовчки запропонував Чубрієнкові закурить, він плямкнув тричі над економним моргунцем — погасив його, а думку скінчив, коли жевріла папіроса:
— А може… це була любов… Не знаю…