На Золотих Богів/На Золотих Богів
| На Золотих Богів На Золотих Богів |
Троєкутний бій ▶ |
|
Уже третій день, як ревуть гарматні бої над околицями Медвина; гукає-сміється ворожа артилерія, — а за кожним її гуком піднімаються до неба кріваво-червоні стежки полум'я з селянських осель…
Горить село.
А недалеко, на Гордієнкових горбах, кипить жорстокий бій: старе й мале вийшло з села назустріч непроханому ворогу…
Б'ється червона селянська воля, умірає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров'ю свої оселі од армії Золотих Богів.
Клекотить бій, гарячий, червоною крівцею вмитий…
— А наші?! Глянь. Параско, Чубатенко: „за мною, вперед!“
— Та-та-та!.. — залопотів крилами смерти кулемет, а з рову:
— Ура́, слав-а-а!
— Хлопці, ріж і бий!
— Дай кулемета! Сєнька!
І летить… Чуб, як грива на вороному коню, розчісується на-лету вітром, в очах гартується залізо з кров'ю і — смага з піни на губах припала пилом, чорніє… летить соняшною курявою Сєнька-кулеметчик і — строчить умілою рукою по ворожих лавах…
А бій кипить… Ось уже пішли до бою з вилами, сокирами, а ворог — стіною-муром налягає, щоб розбить селянські ряди…
— Чорна короговка майнула на Козацькому шляху…
— З батареї б'ють!…
— З вилками, на шлях!
Сіра курява пронизалась свистом куль, упала чорним шаром на обличчя людські…
— Прикладом гада!
Затремтіла під сонцем стеблом зомліла гречка — похитнулись назад…
— Ай!
Креше полум'я, искриться, і в диму, як чорні примари, мріють над селом тополі, попелом припалі, жовта, язиката змія блискавкою прорізала дим і…
— Цю-у-у-й — цюв-уй… — співають кулі і рветься пил горбами…
— Юшковці одходять і… куль немає… і…
Страшно, рішуче гукнув тоді до селян Чубатенко: „за погорілі наші хати, за кров братів і — волю нашу — вперед“!…
Якась невідома сила ревнула по-звіриному з грудей селянських, підняла степом помсту і — пішли: окропили білу гречку з медами гарячою кров'ю, поцілували в-останнє горби і…Сонце здивоване стало: похитнулись вороги!
— Слава, слава! — покотилась луна ярками та долинами.
— Чубатенка нема…
І тінь хрестом лягла на гречці…
— Цю-у-уй — цюв-уй… — співають кулі і рветься пил горбами…
— Гей, хлопці, пшеницею до шляху: ворог нас обходить!
І побігли бойовики до шляху. А за ними Сєнька-кулеметчик: вискочив на шпиль, стрічку нову в кулемет заклав, а тоді…
— Ой, хто-ж оце так здорово вціляє?…
Упав коло кулемета. Червона кров Сєньки полилась на потолочену пшеницю і гаряча-гаряча збігала стеблом на суху землю…
Заплакали села… Уже не чути, як гукає гармата: далеко-далеко одступило військо Золотих Богів, і на місці гарячих боїв селянської волі — лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем…
І тоді: озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум у ставу, та й прослало над пожарищем… дивіться…
Чорна, обсмалена соха в клуні, розп'ялась над кроквами, як мати над дітьми, а коло погреба, он там, де танцюють золоті стрілки сонця, хтось заломив руки і з мукою тихо-тихо чи до неба, чи до себе:— В ногах лазила, цілувала руки, чоботи… Батьки рідні, не паліть… осінь іде… ви-ж — люде, так — ні-і…
Цілі улиці викошено огнем-косою. Чорні, поваляні хати, щербаті повітки і — все віками дбане добро, а в попелі — тліє горе матері…
— На Гордієнкових горбах… Сини в бою за волю лягли?
Хто зрозуміє їх вічне горе-журбу, хто загляне в їх зотлілі душі?…
Тільки вітер рве присмажений пісок з попелом і кидає на стару драну свиту: кидає, прислухається.
У старій, драній свиті стала серед двору мати Сєньки-кулеметчика:
— Згоріла. Троє малих дітей, як мишенят… І старшого вбито…
— Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають…
— Xi-xi!
— Дочко, Парасю, бачиш під обніжком Сєнька з кулеметом?
— О, зараз з нами, тільки в-ночі, як голуб коло клуні пролетить: „мамо, мамо“!
… Копитами збито жито…
— Почорнів, як головешка… А такий — хороший, молодий… Ге ти, Параско, моя невістка?
— Пшеницю будем жать, як золото снопи класти, бо горобці п'ють. Як золото снопи класти…Через лісу слухала сива тінь діда Андрія, слухала — плакала:
— Стерялась бідна з журби… Як чайка б'ється грудьми… О, знов:
Обхопила руками обгорілий стовп у воротях i страшно, нелюдським голосом, заспівала коло дітей:
Ой, голуб ти, сивенький,
Ой, скажи-скажи ти мені,
Де мій син молоденький?…
І замовкла, заніміла.
Легко повіяв вітер, далі притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею…