На Золотих Богів/На буряки
| ◀ Троєкутний бій | На Золотих Богів На буряки |
Під брамою собору ▶ |
|
Літо. Починає благословитись на світ. Мати рве на городі росисту цибулю, меле пляшкою сіль і кладе з сухою паляницею до торби-рукава…
Ранішній солодкий сон: страшенно хочеться спати, аж пахне, і сниться: біліє полями туман, а росою — молоко, холодне і смашне-смашне, перекликаються півні…
Слухаю: щось легенько гладить голівку, плаче… Прокидаюсь.
— Це я, моя дитино! Вставай, пора: Шаповал пробіг недавно до зборні, збіраються…
Розкрила свитку, глянула на порепані ноги сина:
— О, діти, діти! На буряки, пузатим служить, весь вік поневірятись по наймах… За що? Де-ж годі Бог? Ні, далі цього не буде, люде…
— Нічого, сину, я не плачу, самі сльози ллються.
— Снилось молоко? Ех, горе наше…
Вмиваюсь холодною водою на ґанку; коло вікна шелестить листя явора, а підняті нерви дратує туман з росою і —
Сердито, мовчки гострю сапу: мати молиться до крівавої соняшної смуги на вікні, журливо поглядає на мою маленьку, жваву постать, кривиться і сльози, як золото, котяться по блідих щоках і падають росою на жовту долівку…
— Сьогодня, мамо, треба купить тому рябому „собаці“ півпляшки — не дає гонить два рядки, треба підмазать…
— Ой, нещастя, де-ж того четвертака взять?
— На бур-р-я-ки! Дівчата, молодиці!…
Загавкали собаки і вулицею пробіг, як козак, чорний, загорілий, прикажчик і знов кутком покотилось:
— На бур-я-ки!
Хапаю мовчки торбу й сапу — до панської економії!
Оглянувся: шелестить явір, лащиться Лиско, а над ярками зайнялася, горить червоним полум'ям смуга неба…
— Сімнадцять копійок день… маленький брат… мати… Ех! — вітром врізався в росисті стежки, далі тихо, таємниче:
— Боже, коли-б гонить сьогодня два рядки! Яке це щастя: два рядки — синя сорочка, хліб…
— А як-же пани?
Росистий ранок заплакав дзвониками і шляхом до пристани фаєтон — блись, блись колесами — аж смішно стало!— Купаються в добрі чужому… Ми робимо. Ну-да, так: пан наш ворог!
Засміялись дзвоники шляхом аж на вигоні і тільки чути голосну пісню полотниць та иноді хапливе: „рушай!“
Все змішується — пісок холодний під ногами, пісня…
Ой, горе нам молодим
З цим приказчиком дурним.
Гей, гей! Ох-хо-хо!
З цим приказчиком дурним.
Весело затягли дівчата, та…
Сердиті, заспані молодиці моргали, приказували і останній акорд пісні покотився сивим степом аж до Гусачівських ланів:
Гей, гей! Ох-хо-хо!
З цим приказчиком дурним.
— З жиру, батькові дочки, казитесь!
— Бач, Серафимка побачила приказчика та як вигукує!
— Високо літа, де-то сяде…
Приказчик ліниво підганяв свою булану, попалював цигарку і жартував з молодицями.
— О! Моргнув оком, думка: треба попросить дядину — він до неї залицяється, щоб… то й… два рядки… — Попросив.
— Хай поле, але коли одстане, прожену з лану!
— Ні, дядечку, їй-Богу…
— Ми будем переполювать, не бійся, Тронька, — сказала та й посміхнулась чорнява…— Яка вона добра й гарна… Але-ж: два рядки — тридцять п'ять копійок, синя сорочка!…
Я був щасливий.
Зайняли постать. Працюю не розгинаючись, стараюсь, зверху пече сонце, а в грудях печія і десь глибоко-глибоко думка… жевріє:
— Мужицька доля гірка…
— Гай, гай! Тронька, не одставай!
Підвожу голову: мої рядки переполоті, а коло рову стоїть чорнява Пріся і кличе обідати.
І знов — хороше і смішно, почервонів і достав цибулю з торби… Обідаємо.
До полудня працюють мляво, а коли попише табельщик, починають, як каже рябий Шаповал, дуріть:
Ой, уже сонце над вечірки,
Бере пана за печінки!
Лановий лютує, лається — пану ця пісня не подобається!
А хтось на злість знову:
Нехай бере, нехай ріже,
Нехай…
Вечоріє. А долинами на зеленій бутвині, як дівоцтво молода здає з дружками — стелеться: „Ой кінця ми, кінця“…
Повертаються додому змучені, в пилюзі, голодні.Колосками кланяються жита, шумить од поділок вітер, а загорілі, трохи потріскані ноги одбивають якийсь чудний музичний такт:
— Легка втома… дома…
Передній ряд заколихався, сміються, а сміх гарний, простий…
Ох-і-на заводі, на фабриці…
Тра-та–телень,
Тра-та–телень!
Виграють на сапах голодні хлопці, а пісня котиться степом, в золотій пшениці косники смиче, волошки цілує і жартами пестливими берізку обгортає…
— Тра-та-телень…
Село в ярку. Я дома; нашвидку ковтаю картоплю з лушпайками, розказую матері, як пив коло криниці „собака“ півпляшки, і що гарна у Прохоренка дівчина, — переполює мої рядки.
Розказую щиро, інтимно…
Мати посміхається, журливо хитає головою:
— Оддишеш, завтра неділя…
— Сьогодня рябенька знесла перше яйце: збираю тобі на штани… Заробляй, синку, треба… Ми бідні, недостатки…
Подала води, поклала старий кожух на лаві і ще раз перепитала сина, хто переполював рядки…
— Прохоренкова… Гарна дівчина…
Зажмурив око, почервонів, а мати помітила і запитала:— В повітці будеш спать?
Тихо. На ставу скрекотять жаби, в просі хававкає перепелка і хтось чорний з золотими зірками на кереї вкриває голову рукавом старого кожуха…
— Ай, садками!…
О, танцюють зорі, блищать сапи, співають дівчата, — а попереду уквітчана любистком Пріся йде… Чорні коси з пшенишними колосками… Сміється, жартує, лізе через перелаз…
Цілую холодний рукав кожуха, спросоння посміхаюсь і сплю дитячим сном.
Ніч.