На Золотих Богів/Перед світом
| ◀ Вечірні тіні | На Золотих Богів Перед світом |
В хаті Штурми ▶ |
|
Розвиднялось.
На небі тремтіли ще досвітні зорі, коли зімовий ранок засівав уже над землею, як перлами, срібним снігом…
А крила його… ех, ви не бачили його крил?!
Білі-білі і горять червоними хрестиками, а над селами, коли летить ранок, зорі губить.
Упаде зоря на село — молодість сниться, сон розвіває…
Ой, у неї очі — василечки сині,
А уста в неї, уста…
Учителю Юрчику пригадались уста бурсачки Ніни, отієї самої Ніни, що золоті коси мала, як пшеницю полеглу, і…
— Так я говорю йому: товариш, не представляйте воображенія!
— Фу ти, чорт! Ця ідіотка з мітінгу лізе в голову!…
Поправив подушку і заспані очі спинились на білій грубі; там кралась якась сонлива та чиста тінь, а…
— Цікаво…На столі злякано зашаруділа миша, далі затихла, притаїлась, із груби на лаву кіт — очі, як дві жарини, а ступає легко-легко…
— Няв, няв-вв… — Незадоволено плигнув.
— Х'мм… боротьба… Ай, знов —
І почала тоді снуватись, як на ветушку, срібна нитка про дитячі літа.
… На дворі гуляє люта зіма. Ой, люта! В комині, мати каже, вітер вовком виє, а на замурованих шибках искряться лисички од морозу.
Напільне вікно закрито старою свиткою; на діжі стоїть маленький „п'ятирик“-каганець і — безнадійно моргає до прядки світлом.
В хаті холодно.
Піч, як фортеця, зайнята козаками-дітьми: мати скубе мичку, раз-по-раз попльовує в пучки і, овіяна згадкою про молодість, співає:
Ой повій, вітре, з глибокого яру,
Підіть дощі стиха та помалу.
І хиляться дитячі голови до каганця — сумні, замислені, бо невеселої мати співає: дівчина вкинула до колодязя дитину і просить природу, щоб не йшов дощ і вода не затопила дитя…
— А нащо-ж, мамо, вона його вкинула?
— Самосійний, діти, був.
Мати замовкла.
Тільки видно було дітям, як тонкі зморшки розходились на її високому чолі — думала.Заплуталась в пам'яти Юрчика срібна нитка дитячих літ, перервалась, а сувора земська школа, як манашеська келія, занесена снігом, заплакала з хугою — „дров немає… дров“…
… Молотить Юрчик багатим дядькам, дичавіє… ой…
… О, ще маленький узлик срібної нитки: рік у тюрмі.
— Ех, славні часи то були!
Вся наша бурса — „льотом соколи — вперед, вперед!“
Виплило щось давнє-давнє: вперед для революціонера — іскра, що палить…
Підвівся.
По хаті затанцювали сірі силуети і крівава-крівава райдуга охопила в обійми вершки тополь: то коло Горлахи горіли скирти — ранком червоний огонь цілував білу зорю…
— Стріляють?…
Так, десь недалеко цьовкнула куля, а коло зборні затупотіли об мерзлу землю коні.
— Ц-сс? Що таке?!
Хтось хрипло лається…
— Как говориш? Дмитрій Юрчик?
— Вони в нас учителюють… хароший чоловік, знаєте…
— Дурак ти, мєрззавєц!
— Звєно, со мной!
Три сірі постаті вирівнялись на білому снігу, поправили затвори і рушили за молодим офіцером…— Осторожно, прігатовсь!
Прикладом рушниці скочили з бігуна сінешні двері, і Юрчик зрозумів, що йдуть по його… так-так, перед світом прийшла його смерть…
— Митро Пилипович! Митро… — злякано гукала з печи баба, далі затихла:
— Господи, знов люди мокнуть…
Юрчик устав і сів на ліжку.
Сірі постаті злякано, наставляючи рушниці, ввійшли до хати.
— Ви Юрчик?
П'яний, нервовий голос.
— Так.
— Ви дєлалі украінізацію школи, трудовиє прінципи, сволочч!
Голос офіцера затремтів і він хрипло, як кудись поспішав, кинув до сірих людей:
— Большевізма, голубок, захотелось?!
— Я… — почав і не скінчив Юрчик.
— Айсь-ло!
Почулась якась дика команда…
І перервалась тоді срібна нитка.
Три кулі впилися в тіло Юрчика, а він з кривою, іронічною посмішкою, коли падав на долівку, шептав: „вперед, вперед“…
Був ранок.
Світова зоря покотилася метеором в сизо-чорний дим скирт, і над тополями зійшло червоне, як кров, сонце…
Затихло, замерло село; тільки далеко-далеко Греблянським шляхом було чути, як, весело гикаючи на коні, виїздила з села карательна експедиція армії генерала Денікіна.
Білі пушинки снігу легенько падали на землю, в ямки кінських копит і, здавалось, хотіли замести і слід крівавих гостей…