На Золотих Богів/Під брамою собору
| ◀ На буряки | На Золотих Богів Під брамою собору |
За земельку ▶ |
|
Сонце, сонце… Біло-сніжні хмаринки, як піря, легенько пливуть краями неба і, здається, вартують красу-сонце, що соромливо кидає на білий мармур золоті поцілунки…
— Іш-іш! — У морі соняшного проміння купається ластівка.
Тихо-побожно гудуть дзвони, шумить телеграфний стовп і до вуха долітає мінливий гуркіт городського життя:
— Зз-уї… Трах-та-та… Зз-уї…
Біло-сіра брама собору одбиває невеличкі зігнуті тіні людей.
Старці.
Ось іронично посміхається дідусь; широке, з плюгавою лисиною обличчя, хитрі очі, низенький…
— Дайте, господа, що милость ваша…
Під кленом висока, загоріла, довгообраза жінка-старчиха звіром хижим поглядає на діда і лається:
— Чорт приніст тебе, не пропадеш!
— Еге-ж, раніше стояв коло Софії, а це знов сюди…
— Не спорте, Бог за всіх безпокоїться!…— Не гавкай: безпокоїться! Цілий день стою, а тільки три карбованці. Голодна й холодна…
З собору вийшла поважна пані.
Дідусь хапливо пригладив лисину, зробив страдницьке лице і простяг руку.
— Дайте, що милость…
Пані достає гроші.
Висока-ж старчиха роблено-хворобливо кашлянула, виправилась, простягла шию і — тоненько почала:
— Господь-Бог за ваших родителів…
О, на!
— … родител… лізеш, нечиста тварь!
Старчиха штовхнула діда і силоміць вихопила в пані папірець в п'ятдесят копійок.
Пані перехрестилась, крутнула головою і — пішла.
— Оце сьогодні, — звернувся дід до свого кривого товариша, — третій раз так — прямо собака, а не людина: рве, хапає, ненажера…
Кривий підсунув торбу, одхилив під клен голову од сонця і, як кажуть, піддержав.
— Неправильно… — почав наче слину ковтати, захлинувся і далі вів:
— Християнство… то й, кажу, хіба неможна розділити на всю „братію“?…
— Що?! На всю „братію“… Мовчи краще, карячкуватий, а то їй бо схватиш костура!…
Чоловічки полохливо заплигали в очах кривого.— Я то й, тільки кажу… для примєра…
Старчиха його не слухала; скалячи зуби, вона підійшла до старої, підсліпуватої бабусі, що моргала од сонця і тоненько тягла в ніс вічне: „дайте старій та немощній“…
Сонце кинуло ласкавий промінь на браму, освітило-приголубило нужденних та злих старців і сховалось за банями Софійського собору.
І знов заискрились тротуари, сонливо-змучені обличчя городян і — сонце, сонце…